Моя політика

Моя политика

Особливості сучасної парадигми безпекознавчого підходу до наукового дослідження у галузі безпеки

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Актуальність теми. Сучасна парадигма розвитку теорії безпеки в Україні концентрується на науковому понятті „безпекознавство”, котре визначає окрему поки що не достатньо сформовану галузь фундаментальної науки. Проте, парадокс полягає в тому, що багато політиків, урядовців, їхніх помічників і консультантів ведуть відверту балаканину навколо проблем безпеки особи, суспільства і держави, а охочих старанно зайнятися формуванням фундаментальних знань як із загальної теорії безпеки, так й теорії інформаційної безпеки, не видно навіть й на горизонті. 

Метою даної доповіді є привернення уваги науковців і фахівців-безпекознавців до порушеної проблеми та спонукати зацікавлених осіб до серйозної наукової роботи в галузі безпекознавства. Завдання – оприлюднити деякі результати авторських досліджень і, таким чином викликати можливо наукову дискусію на шпальтах науково-фахових видань.

1. Безпекознавство як науковий напрям і навчальна дисципліна

Безпекознавство — 1) наука про безпеку, безпекознавчий дуалізм, взаємодію безпеки і небезпеки; 2) суспільна міждисциплінарна наука, яка досліджує загальні та специфічні об’єктивні закономірності організації та функціонування систем безпеки різного типу, рівня, класу і виробляє на підставі їх пізнання загальні теоретичні положення, які спрямовані на підвищення ефективності їх функціонування; 3) галузь науки, що реалізує свою мету на базі творчого осмислення та переосмислення концептуального, теоретичного багатства теорії управління, синергетики, біології, генетики, геополітики, теорії міжнародних відносин, конфліктології, міжнародного права, правознавства, стратегії, філософії, соціології, соціальної психології, антропології та багатьох інших наук; 4) галузь знань, яка інтегрує прикладні аспекти політичних, соціальних, воєнних, економічних, технічних, гуманітарних та інших наук та орієнтована на дослідження сутності, змісту, методів, форм, механізмів, сил і засобів забезпечення безпеки об’єкта захисту за умови впливу чинників внутрішнього та зовнішнього характеру; 5) своєрідна матриця наук і наукових напрямів про безпеку; 6) наука, яка вивчає закономірності ефективного забезпечення безпеки у соціальних, біологічних та технічних системах, котрі реалізуються за допомогою відповідних відносин у сфері безпеки.

2. Безпекознавчий підхід як основоположний теоретико-методологічний напрям в теорії безпеки

Безпекознавчий підхід (система методів)  методологічний напрям у науці, основне завдання якого полягає в розробленні методів дослідження та конструювання систем безпеки різних типів, класів і рівнів. Показником цього методу є процеси безпекотворення — трансформація окремих структур на системи безпеки та їх наступна інтеграція до загальної системи національної безпеки, яка, у свою чергу, може бути інтегрована до системи міжнародної регіональної, міжрегіональної, міжнародної універсальної і глобальної безпеки. Провідний лейтмотив безпекознавчого підходу — вивчення та викладення реалізації забезпечення безпеки в практиці безпекотворення. Важливою складовою цього процесу є створення умов функціонування державних і недержавних структур як єдиного цілого. Отже, йдеться про процес становлення системи безпеки в епоху глобальних змін як на планеті, так і всередині держави.

З цієї причини до інтересів безпекознавства належить також: 1) моніторинг стану та тенденцій розвитку небезпек, ризиків, викликів і загроз; 2) їх ідентифікація та аутентифікація; 3) розроблення прогностичних сценаріїв і гіпотетичних моделей функціонування системи в позаштатних умовах; 4) важливою предметною сферою безпекознавчого підходу є також вивчення місця і ролі управлінських еліт у процесах забезпечення безпеки, через те, що саме управлінська еліта здійснює керуючий вплив на об’єкт управління з метою досягнення цілей безпеки. Завдячуючи цьому впливу, досягається консолідація та виважене ставлення усіх підсистем безпеки одна до одної. З цього випливає, що до предмету безпекознавства має відноситися й 5) дослідження сфери реалізації потреби у безпеці на тому чи іншому історичному етапі становлення системи безпеки.

У безпекознавчому дослідженні безпека аналізується як певна множина елементів, взаємозв’язок яких зумовлює цілісні властивості системи. Головний акцент робиться на виявленні розмаїття зв’язків, які мають місце як у середині досліджуваного об’єкта, так і в його взаємовідносинах із зовнішнім середовищем. Безпекознавчі міркування є свідченням того, що безпека  не просто абстрактне визначення, а своєрідна сфера існування людини, нації, держави, ресурсів, що міцно пов’язує людей не лише між собою, а й з тим навколишнім середовищем, в якому вони живуть. Причому йдеться не лише про збереження матеріального, а й духовного, енерго-інформаційного колориту нашої планети.

Таким чином, нагальним сучасним завданням науковців і фахівців-безпекознавців у сфері безпекотворення є творча праця щодо розробки теорії безпеки, насамперед побудови теоретичних моделей безпеки, систем забезпечення безпеки і цілеспрямованого управління небезпекою, тобто організації і практичного здійснення їй протидії (вигідного вольового і безпосередньо силового впливу на окремі носії, системи або чинники небезпек). Зазначена наукова діяльності підпорядковується головній меті (кінцевому результату), який має дати відповіді на поставлені питання і вирішити наступні проблеми: 1) формування системи базових понять (створення відповідного понятійно-категорійного апарату), тобто мови нового наукового напряму; 2) встановлення структурно-функціональних зв’язків між елементами системі понятійного апарату; 3) визначення загальних принципів формування системи галузевих підходів до формалізації процесів, що аналізуються (вивчаються), та 4) розробку на цій основі галузевих методів і методології дослідження, які б забезпечили поглиблене вивчення та виявлення відповідних закономірностей, властивих даному об’єкту досліджень.

Усі науковці та фахівці-безпекознавці єдині в тому, що безпека  це органічне поєднання й реалізації прагнення людини до існування в найбільш сприятливий для нормального життя та розвитку умовах, й можливості забезпечення з боку державних або громадських організацій необхідного рівня захищеності людини від різного роду небезпек, ризиків, викликів і загроз. Зрештою, безпека розглядається як гармонія світу, людська симфонія в її нескінченних вимірами. Існує думка, що безпека  складне соціальне явище, об’єкт теоретико-управлінського дослідження, предмет соціальної інженерії. Зі свого боку, автором доповіді на підставі результатів проведеної роботи встановлена слушна закономірність, яка визначає безпеку в якості складної системи, сукупності взаємообумовлених елементів, таких як: справедливість (насилля, як її протилежність), потреба та інтерес до безпеки, котрі можуть бути у формі певних ресурсів – продовольчих, енергетичних, фінансових, технологічних, інформаційних, матеріально-технічних, сировинних, фахово-трудових, психологічних тощо.

У межах наукового забезпечення реалізації проекту реформування системи національної та регіональної безпеки у рамках формування теоретичної моделі „безпеки” як генеральної наукової категорії безпекознавства поняття „безпека” має розглядатися як логічне поєднання трьох аспектів:

1) безпека як соціальне явище, тобто — це сукупність умов і чинників, сприятливих для комфортного існування та перспективи розвитку об’єкта захисту, іншими словами — відповідний нестійкий, постійно змінюваний стан, котрий визначається відсутністю або значною мінімізацією сприятливих умов для небезпек і несприятливих для об’єкта захисту чинників. У цьому випадку предметом (тобто змістом) нового наукового напряму — безпекознавства – мають визначатися закономірності, характерні риси, структурні елементи, взаємозв’язки між ними, чинники, що впливають на її стан і характер, економічні, науково-технічні й т. ін. аспекти, тобто все те, що визначає безпеку в розумінні соціального явища;

2) безпека як особлива соціальна діяльність – 1) специфічна суто людська форма відносини до навколишнього світу, зміст якої складає доцільну його зміну і перетворення в інтересах людей; 2) процес, котрий протікає у часі та просторі, тобто сукупність визначених послідовних дій в ім’я досягнення поставленої мети, тобто, по-перше, у буквальному перекладі з гр. – „просування”; по-друге, у загальноприйнятому науковому значенні – послідовна зміна явищ, станів у розвитку чого-небудь. У цьому випадкупредметом (тобто змістом) безпекознавства, військових, спеціальних оперативних і правоохоронних дисциплін повинні бути сутність поняття, ознаки та характерні рисисуб’єкта, цілей, завдань, об’єктів спрямувань, стратегії та тактики, система побудови виконавчого механізму та його елементів, форм і методів реалізації поставлених завдань діяльності в межах такого соціального явища як безпека взагалі, державна і громадська безпеки, безпека інформаційна, військова, безпека економічної та господарської діяльності зокрема; які існують у ньому правила, закони, закономірності, тенденції, традиції, логіка формування соціальної мотивації до зазначеної діяльності. Тут йдеться про те, щоб з’ясувати, яку користь або шкоду матиме суспільство від зазначеної суспільної діяльності; чи має потребу в цій діяльності суспільство взагалі? Хто конкретно? Усі члени суспільства чи окремі їх групи, чи окремі індивіди? Яка соціальна значимість діяльності, котра визначається як забезпечення безпеки підприємництва?

3) безпека як відповідний організаційно-правовий процес, процедура чи порядок послідовної реалізації соціальних завдань у сфері забезпечення безпеки, тобто створення сприятливих, вільних від небезпек умов функціонування відповідних державних і підприємницьких механізмів, зокрема послідовна реалізація комплексу заходів 1) неправового (суто організаційно-управлінських дій – ОУД, не пов’язаних з правом) і 2) правового забезпечення (обслуговування ОУД через правотворення, правозастосування і правове виховання); 3) процедури організації та управління оперативної, охоронної і режимної роботи відповідних служб (органів) державних та підприємницьких структур. У цьому випадку предметом (тобто змістом) наукового напряму управління системою безпеки має бути сутність, критерії визначення генерального суб’єкта (замовника, організатора, фінансиста і споживача продукту) і виконавчого суб’єкта (тобто безпосереднього виконавчого механізму), особливості їх системоутворення, структурних елементів, їхній взаємозв’язок, ієрархія підпорядкованості під час функціонування виконавчого механізму; питання планування, керування й контролю, тобто адміністрування, а також правова регламентація відносин, законодавче визначення меж відповідальності та повноважень, сфери так званої „юрисдикції” служб безпеки підприємницьких структур недержавного сектору та державних спецслужб, причетних до забезпечення безпеки держави та суспільства в цілому.

Як соціальне явище безпека характеризує конкретний постійно змінюваний стан захищеності (сукупність сприятливих чинників і умов) будь-якої держави та її спроможність протистояти несприятливим змінам умов функціонування як таким, що мають передбачуваний, так й спонтанний характер. Цікавим у цьому плані є визначення поняття безпеки, запропоноване російськими безпекознавцями В. Серебряніковим і доповнене В. І. Ярочкіним: „Безпека — стан захищеності особи, суспільства, держави від внутрішніх та зовнішніх загроз, який базується на діяльності людей, суспільства й держави, світового співтовариства народів із виявлення (вивчення), попередження, послаблення, усунення (ліквідації) і відбиття небезпек та загроз, здатних згубити їх, позбавити фундаментальних матеріальних та духовних цінностей, завдати неприйнятну (недопустиму об’єктивно й суб’єктивно) шкоду, зачинити шлях для виживання та розвитку”.

Як особливий вид соціальної діяльності безпека має розглядатися як відповідний цілеспрямований організаційно-правовий процес, процедура або порядок реалізації соціальних завдань у сфері економічної та господарської діяльності, спрямованої на створення сприятливих і вільних від небезпек, ризиків, викликів та загроз умов життєдіяльності особи й суспільства, функціонування господарського механізму об’єкта захисту.

Як відповідний організаційно-правовий процес безпека − гарантована конституційними, законодавчими і практичними заходами захищеність та забезпеченістьжиттєво важливих інтересів об’єкта від зовнішніх і внутрішніх небезпек, ризиків, викликів і загроз. Безпека — це органічна система організації державної влади щодо реалізації потреб та інтересів людини, її завданнями є: 1) забезпечення правового регулювання відносин між суб’єктами економічної, господарської та інших видів соціальної діяльності; між виконавчими суб’єктами відповідних завдань (службами безпеки) щодо забезпечення безпеки та об’єктами захисту в економічній і підприємницькій сфері; між суб’єктами суспільних відносин у політичному, соціальному, культурному і психологічному житті; 2) організація і здійснення оперативної (негласної, прихованої, конспіративної), детективної, правоохоронної, охоронної та режимної роботи державних спецслужб, правоохоронних органів, служб безпеки господарських структур та інших юридичних осіб недержавного сектору; 3) визначення особливостей їхніх структурних елементів, взаємозв’язків, ієрархії порядкування під час виконання відповідних завдань, реалізації юридичних прав і обов’язків; 4) вирішення питань планування, управління та контролю за додержанням встановлених норм і повноважень; 5) встановлення меж і сфер відповідальності суб’єкта господарювання, інших юридичних суб’єктів недержавного сектору, а також державних спецслужб і правоохоронних органів, причетних до забезпечення різних видів безпеки держави і суспільства, захисту життєво важливих інтересів України та її громадян; 6) встановлення меж функціональних повноважень (прав і обов’язків) елементів організаційної системи безпеки (підрозділів, органів та інших структур), спрямованої безпосереднє на реалізацію бойових завдань щодо виявлення і цілеспрямованого вигідного управління джерелами небезпек (протидії) з метою попередження, нейтралізації та припинення їх негативного функціонування, запобігання і недопущення створення умов для несприятливого існування та прогресивного розвитку об’єктів захисту – особи, суспільства та держави.

3. Особливості практики застосування безпекознавчого підходу до визначення змістовної сутності понять „забезпечення національної безпеки” – „забезпечення інформаційної безпеки”, „протидія небезпекам, ризикам, викликам і загрозам”

Безпекознавчий підхід наполягає на тому, що безпека має розглядатися не стільки як стан захищеності від небезпек, ризиків, викликів і загроз, а скільки як спроможність вигідного управління ними, тобто цілеспрямована активна протидія, особливо коли останні можуть відігравати конструктивну роль. Як відомо, небезпека є постійним стимулятором розвитку і вдосконалення систем забезпечення безпеки і реалізації заходів протидії небезпекам, тобто цілеспрямоване вигідне управляння системами небезпек, позитивний вплив на потенціали їх функціонування в плані пониження їх могутності та здатності створювати негативні умови для об’єкта захисту, попередження можливості завдання йому шкоди чи збитку. Аналіз категорій „забезпечення національної безпеки” – „забезпечення інформаційної безпеки”, управління, протидія небезпекам”свідчить, що ключовим носієм смислово-інформаційного навантаження є слова „забезпечення” і „протидія”.

Забезпечення безпеки і оборони, котрі − 1) у загальному значенні — можуть тлумачитися як задоволення потреб та інтересів об’єктів захисту (держави, суспільства, народу, нації, юридичної чи фізичної особи, громадянина й людини), тобто надання необхідних для життя цього об’єкта захисту, його існування та розвитку відповідних ресурсів (енергії), створення сприятливих умов надійного функціонування механізмів, відповідальних за підтримання його життєздатності; у цьому випадку функціонування окремих елементів, сукупних механізмів у системі забезпечення й реалізації безпеки та оборони України; − 2) у професійному значенні  усіляка допоміжна діяльність суб’єкта забезпечення безпеки (в цьому випадку держави Україна), котра сприяє найбільш ефективному вирішенню покладених на політичні, правоохоронні, оборонні органи та спеціальні служби завдання, зокрема у сфері державного управління, кадрове, інформаційне, матеріально-технічне, фінансове та інше подібне задоволення потреб керівних і виконавчих структур безпосереднього забезпечення безпеки та оборони — структур захисту від небезпек.

Важливу роль відіграє чітке розуміння наявності принципових відмінностей заходів забезпечення безпеки з боку певної спеціальної структури (спецслужби) від відповідних форм організації оперативної і правоохоронної діяльності держави в галузі виявлення, попередження, нейтралізації, протидії і припинення різного роду протиправної та кримінальної, іншої негативної діяльності в основних сферах життєдіяльності держави і суспільства загалом. Зокрема, це стосується доцільності розуміння сутності та принципів розмежування функціональних особливостей оперативної (агентурно-оперативної — розвідувальної та контррозвідувальної) та правоохоронної(непроцесуальної — оперативно-розшукової — та процесуальної — слідчої, іншої досудової) діяльностей відповідних служб безпеки підприємницьких структур, державних спецслужб і правоохоронних органів.

Змістовну сутність, приміром, „забезпечення національної безпеки” складають: 1) система теоретико-методологічних, нормативно-правових, інформаційно-аналітичних, організаційно-управлінських, розвідувальних, контррозвідувальних, оперативно-розшукових, кадрових, науково-технічних, ресурсних та інших заходів, спрямованих на задоволення потреб та інтересів процесу управління небезпеками, ризиками, викликами, загрозами, за якого державними і недержавними інституціями гарантується сприятливе існування українського суспільства, прогресивний розвиток і успішне просування українських національних інтересів, джерел духовного і внутрішнього добробуту народу України, ефективне функціонування самої системи реалізації заходів національної безпеки України; 2) практика специфічної діяльності суб’єктів системи забезпечення національної безпеки; 3) процес, в якому створюються, інтерпретуються і реінтегруються заходи забезпечення національної безпеки (політико-орієнтований метод); 4) діяльність державних і недержавних інституцій щодо управління небезпеками, ризиками, викликами, небезпеками, мінімізації, нейтралізації та подолання їх негативних наслідків.

 У даному випадку поняття „забезпечення” використовується у широкому значенні та охоплює як діяльність щодо протидії (тобто управління небезпеками, ризиками, викликами і небезпеками, усунення їхніх негативних наслідків), так і діяльність щодо забезпечення діяльності виконавчих суб’єктів протидії, об’єднаних у відповідні системи (тобто створення належних для них умов, задоволення їхніх потреб та інтересів у заходах управління і реалізації), відповідальних за організацію і безпосередню реалізацію заходів протидії або, іншими словами, управління небезпеками, ризиками, викликами, загрозами з метою пониження їхнього потенціалу, мінімізації негативного впливу, можливої шкоди або збитку об’єкту захисту.

Поняття „протидія” за своєю змістовною суттю уособлює специфічний спосіб цілеспрямованого управління (вольовий чи/та силовий вплив) тенденціями розвитку негативних потенціалів чинників та носіїв небезпек, ризиків, викликів і загроз та вигідне обмеження їхньої можливості реалізуватися. У загальному значенні – це пониження потенціалу та активності, нейтралізація, припинення функціонування, усунення або знищення носіїв та інших чинників небезпеки, тобто створення умов, за яких небезпека не може стати матеріально реальною і залишається на віртуальному рівні й, таким чином, не може реалізувати наявний потенціал. Іншими словами, „протидія” – це активне створення сприятливих, безпечних умов існування і розвитку об’єкта захисту, тобто створення умов відсутності можливості матеріалізуватися віртуальній небезпеці. Протидія починає активно здійснюватися на стадії „ризику”, „виклику”, „загрози” та продовжується на стадії здійснення негативного впливу чи руйнівних дій щодо об’єкту захисту, тобто виникнення негативних наслідків, завданої шкоди чи збитків аж доки небезпека не повернеться до свого первісного віртуального стану „небезпеки” і наступить перевага стану безпеки.

Таким чином, „протидія”  у прикладному професійному значенні – може розглядатися як безпосередня конфліктна взаємодія елементів систем безпеки з чинниками і джерелами небезпек у вигляді реалізації бойових завдань – 1) здійснення бойового чергування (виявлення, попередження) і 2) безпосередня реалізація бойових завдань підрозділами та частинами органів безпеки і оброни щодо нейтралізації (тимчасового призупинення), повного припинення функціонування, усунення чи знищення носіїв та інших чинників небезпек. Бойове чергування передбачає моніторинг оперативної обстановки, тобто стеження за процесами та тенденціями, діями і подіями, поведінкою суб’єктів відносин у сфері безпеки з метою виявлення ознак передумов, умов або безпосереднього зародження процесу матеріалізації віртуальної небезпеки, оцінка рівня її реальності (ризик, виклик, загроза, виникнення реального негативного впливу, безпосередньої шкоди чи збитку у об’єкта захисту). З цієї причини так звана „профілактична” діяльність бойових підрозділів визначається як додаткова, допоміжна, діяльність до безпосередньої діяльності, яка передбачає безпосереднє зіткнення з носіями і чинниками небезпек, ризиків, викликів, загроз та спрямованим управліннями їхнім розвитком у вигідним плані. У даному випадку здійснення бойовими підрозділами моніторингу, тобто заходів стеження з метою виявлення ознак небезпеки і здійснення попереджувальних, профілактичних заходів може розглядатися як діяльність щодо забезпечення безпеки. Крім того, безпосередня нейтралізація і усунення небезпек, ризиків, викликів і загроз також створюють умови для відновлення стану безпеки, тому у широкому значенні протидію можна розуміти як активне забезпечення безпеки об’єкту захисту в надзвичайних ситуаціях. Протидія застосовується до джерел небезпеки у тому випадку, коли немає можливості ліквідувати це джерело, а можна лише понизити його негативний вплив до розумної межі існування, котра не може завдавати суттєвої шкоди або збитку об’єкту захисту, тобто до безпечного конфліктного співіснування. З організованою злочинністю або шпигунством не можна покінчити раз і на завжди. Їх можна лише утримувати на відносно безпечному для існування і розвитку особи, суспільства і держави рівні. „Мафію побороти неможливо – її можна лише очолити і керувати нею”.

Розвідувальна і контррозвідувальна діяльності як агентурно-оперативні різновиди протидії внутрішнім і зовнішнім небезпекам має розглядатися як поєднання оперативних і правоохоронних дій, спрямованих на виявлення, попередження, нейтралізацію, усунення і припинення, в тому числі й шляхом знищення носіїв та інших чинників небезпек. Правоохоронні заходи у цьому контексті розглядається як одна із складових протидії. Протидія реалізується в тому числі й заходами, котрі формально утворюють склад злочину, проте юридично виправдовуються як такі, що здійснюються в „умовах крайньої необхідності” та „самооборони”. Кінцева мета „протидії” – не дати матеріалізуватися потенціалу небезпеки, ризику, виклику, загрози та утримувати їх на розумно-достатньому, безпечному для існування і прогресивному розвитку об’єкта захисту рівні.

Правоохоронна діяльність (в т. ч. негласна, непроцесуальна – оперативно-розшукова) спецслужб і органів передбачає не протидію, а захист від протиправних і злочинних посягань. Кінцева мета – охорона права, тобто забезпечення торжества права у вигляді правосуддя; захист, унеможливлення протиправних і злочинних посягань через загрозу неминучості кримінальної і адміністративної відповідальності – покарання суб’єкта протиправної дії або злочину.

Підсумовуючи, необхідно зазначити, що застосування викладених у доповіді наукових положень, котрі розкривають змістовну сутність безпекознавчого підходу –специфічного методологічний напрям у науці, котра покликана досліджувати, узагальнювати, накопичувати і поширювати наукові знання з теорії безпеки (безпекознавства), – сприятиме розширенню нашого уявлення про досліджуваний об’єкт та наближатиме до побудови істинної загальнотеоретичної моделі „безпеки”, а також впровадження у практичний обіг зазначених вище напрацювань – розробці ефективних, науково обгрунтованих систем і заходів безпеки громадянина, суспільства і держави.

Література:

1. А. Кузьменко. Безпекознавство – основоположна наукова і навчальна дисципліна в системі військового навчання// Тези доповідей  VІ Міжнародної науково-практичної конференції „Військова освіта та наука: сьогодення та майбутнє”,. Київ, 25-26 листопада 2010: Зб. тез доповідей. −К.: ВІК НУ, 2010. −С. 304-307. — Режим доступу до публ.:http://policy.infokiev.com.ua/

2. А. Кузьменко. Безпекознавство − основа теорії інформаційної безпеки/ НПЖ „Інформаційна безпека людини, суспільства, держави”. −К: НА СБУ, 2009. — № 2. — С. 11-17. — Режим доступу до публ.: http://policy.infokiev.com.ua/

3. А. Кузьменко. Держава як суб’єкт розвідувальної діяльності// Юридичний журнал. –2007. –№ 4. – C. 66-87. — Режим доступу до публ.:1) http://www.justinian.com.ua; 2)http://policy.infokiev.com.ua/

4. А. Кузьменко. Розвідувальна діяльність як суспільно-політичне явище// Юридичний журнал. – 2006. – № 3. – C. 46-56. — Режим доступу до публ.: 1) http://www.justinian.com.ua; 2)http://policy.infokiev.com.ua/

5. А. Кузьменко. Розвідувальна діяльність як явище в сучасних міжнародних відносинах// Юридичний журнал. –2006. –№ 2. – C. 48-58. —Режим доступу до публ.: 1) http://www.justinian.com.ua; 2) http://policy.infokiev.com.ua/

Кузьменко Анатолій Михайлович,

кандидат юридичних наук, доцент кафедри міжнародного права та

порівняльного правознавства Київського університету права НАН України

 

Доповідь оприлюднена: 24.02.2012 р. на ІV Міжвідомчому науково-практичному семінарі „Інформаційна безпека особистості, суспільства, держави” у Військовому інституті Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка.

Анотація: У доповіді порушуються проблеми розбудови теоретико-методологічних підвалин безпекознавства (теорії безпеки, у західному тлумаченні – сек’юрітологія), дається характеристика рівню розвиненості уявлення про безпеку та відповідності вимогам сучасності системи методів та інструментарію, котрі формують новітній методологічний напрям в науці – безпекознавчий підхід до дослідження проблем забезпечення безпеки людини, суспільства та держави. Розкривається авторське бачення змістовно-смислової сутності поняття „безпекознавчий підхід”. Ключові слова: безпека, безпекознавство, безпекознавчий підхід, безпекотворення, забезпечення національної безпеки, забезпечення інформаційної безпеки, протидія, небезпека, ризик, виклик, загроза, стан захищеності, об’єкт захисту, оперативна діяльність, розвідувальна діяльність, розвідка, контррозвідувальна діяльність, контррозвідка, правоохоронна діяльність.

Аннотация: В докладе понимаются проблемы разработки теоретико-методологических основ теории безопасности (науки о безопасности, секьюритологии, безпекознания), дается характеристика уровню развитости представления о безопасности и соответствию требованиям современности системы методов и инструментария, которые формируют новейшее методологическое направление в науке – секьюритологический поход  отношение к исследованию с обязательным учетом всех аспектов безопасности (укр. вариант – безпекознавчий подход) при рассмотрении проблем обеспечения безопасности человека, общества и государства. Раскрывается авторское видение содержательно-смысловой сути „секьюритологического похода” (безпекознавчего подход). Ключевые слова. безопасность, наука о безопасности, теория безопасности, секьюритологический подход, безпекознавчий подход, формирование (творение) безопасности, обеспечение национальной безопасности, обеспечение информационной безопасности, противодействие, опасность, риск, вызов, угроза, состояние защищенности, объект защиты, оперативная деятельность, разведывательная деятельность, разведка, контрразведывательная деятельность, контрразведка, правоохранительная деятельность.

Summary: In a lecture the problems of development of theoretical and methodological basis of the safety theory (science of safety and security) is reviewed, the description of the level of maturity of the existing safety conception is given and its compliance with the requirements of contemporaneity of the methods and tools, which form the newest methodological direction in science – securitological approach or attitude toward the research with due regard for all aspects of security  security of individual, society and state. Author’s vision of rich-semantic content of securitological approach is described.Key words: safety, security, science of safety, science of security, securitological approach, national safety, national security, informative safety, informative security, counteraction, danger, risk, challenge, threat, objects of defense, operative activity, secret service, intelligence service, counterintelligence, law-enforcement.

Ukrainian English French German Polish Russian