Моя політика

Моя политика

Проблеми відповідності стратегії та системи забезпечення безпеки України національним потребам

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Проведений останнім часом рейтинговий аналіз засвідчив про підвищення інтересу як з боку пересічних громадян, так і політиків, науковців, фахівців різних категорій до проблем національної безпеки в умовах сучасного розвитку України.

 

Відомо, що для реалізації накопиченого обсягу знань у тій чи іншій галузі необхідна їх якісна модернізація (система­тизація, деталізація, визначення внутрішньої ієрархії). Зробити це можна тільки при наявності системи методів досліджень, які б дозволили отримати практично значимі результати. Створити ж зазначену систему та забезпечити її ефективне функціонування без чіткого та визнаного відповідними фахівцями понятійного (категорійного) апарату неможливо. Це стосується як теоретичних, так і практичних аспектів дослідження сфери національної безпеки та оборони.

Перед тим як викласти відповідні доводи заявленої у статті проблеми, хотілося б загострити увагу читача на наступній науковій гіпотезі щодо оперативної обстановки навколо проблеми, закладеної в її назві:

·  національний інтерес – визначальне джерело формування стратегічної мети, стратегічних завдань, об’єкту спрямувань і напрямків розвитку нації, механізму, методів і форм їх реалізації;

·  невизначеність і ментальна розбіжність по основних критеріях визначення національного інтересу – ознака розколотості суспільства по інтересах, політичної незрілості пересічних носіїв суспільної думку і представників, які претендують на визнання їх елітарним прошарком нації, у підсумку – несформованості нації;

·  радикалізація поведінки національних сил у політичній боротьбі навколо визначення „національного інтересу”, непримиренність, безкомпромісність в узгодженні позицій між політичними супротивниками, неспроможність на національному рівні дійти злагоди в цьому питанні – одна із ознак відкритого і таємного втручання у внутрішні справи України зовнішніх сил в особі головних конкуруючих між собою авторів сучасних геостратегічних проектів формування нового світового порядку.

Розгляд же найбільш важливих понять розпочнемо з не менш важливого і досить складного соціально-політичного явища, безумовно, однієї із базових категорій національної безпеки –„безпека”.  

Поняття безпеки 

Аналіз ієрархії потреб людини (згідно з теорією мотивації) дозволяє стверджувати, що безпека є однією з найважливіших після потреб у їжі, одязі, помешканні, тобто після фізіологічних. Незважаючи на те, що безпека не є чимось предметним (матеріальним), це своєрідна характеристика і необхідна умова життєдіяльності та життєздатності об’єктів реального світу. В даному випадку йдеться про людину, суспільство, державу. Тому це цілком конкретна категорія, що має за мету захист та просування життєвих інтересів людини, суспільства, держави.

Поняття „безпека” здається доступним на інтуїтивно-побутовому рівні, тому вживається досить широко. Але його суть та зміст у науковому плані повною мірою ще не досліджені. Одночасно безпрецедентні трансформації світу, свідками яких є ми з вами, спричинили докорінну зміну уявлень про безпеку, а головне — стали поштовхом до радикального переосмислення місця безпеки в ієрархії потреб та інтересів людини. Проте, до цього часу відсутня цілісна теорія забезпечення безпеки України у різних сферах її життєдіяльності: державній, економічній, соціальній тощо. Доказом сказаного, зокрема, є наявність дискусій та різних підходів щодо визначень та розуміння таких базових понять, як «національні інтереси», «національна безпека», «воєнна організація держави», та інших критеріїв і методів оцінки безпеки, характеристик можливих небезпек та їх структуризації, принципів побудови ефективного механізму забезпечення безпеки тощо.

Річ у тім, що методологія, яка застосовується для моделювання систем безпеки різних типів і класів, у інформаційну епоху вже втратила свою актуальність. Сьогодні нагальною є потреба пошуку шляхів безпекотворення та формування оновленої системи безпеки з опертям на їх реальні суб’єкти — державні та недержавні організації, з’ясуванні ролі кожної з них, механізмів взаємодії і відповідальності.

З огляду на це, постає необхідність у формуванні нового наукового напряму, предметом дослідження якого була б безпека. Найбільш успішно в цьому напрямі просунувся Ліпкан В.А., начальник кафедри управління Національної академії МВС України, кандидат юридичних наук. У своїх багатьох наукових працях, зокрема докторській дисертації, котра, на жаль, поки ще не доведена до захисту, він започаткував основу формування відповідного наукового напряму – безпекознавство. Автор статті є однодумцем і співпрацює в цьому напрямі, розвиваючи теорію розвідувальної і контррозвідувальної діяльності як складових безпекознавства.

Отже, можна констатувати, що поки ще в Україні немає єдиної, загальновизнаної та академічно зафіксованої думки в трактуванні базових понять національної безпеки, що дає теорія, яка передбачає:

·  формування базових понять (створення відповідного поня­тійно-категорійного апарату), тобто мови нового наукового напряму;

·  встановлення їх структурно-функціональних зв’язків;

·  вибір підходу (підходів) до формалізації процесів, що аналізуються (вивчаються), та розробка на цій основі методів дослідження, які б забезпечили поглиблене вивчення та виявлення відповідних (властивих даному об’єкту досліджень) закономірностей.

У цьому сенсі безпекознавство як новий науковий напрям та навчальна дисципліна, котра викладається в Навчально-науковому інституті права та безпеки підприємництва Європейського університету вичленовується як таке, що в основу дослідження порушеної проблеми покладає безпекотворчий аспект існування антропо-соціо-культурного організму, поєднуючи організаційні та самоорганізаційні його початки. Концептуальним ядром безпекознавства є ідеологія безпекотворення, яка постає як ідея безпеки. Безпекотворення виступає життєдайною основою ідеї безпеки, а безпека людини, суспільства, держави, навколишнього енерго-інформаційного середовища у своїй органічній єдності — цілісною вартістю ідеї безпеки, основою сучасних безпекотворчих процесів [1]. Усе це значно розширює безпекознавчі обрії, робить сферу безпеки більш доступною для наукового пізнання.

Загалом безпекознавство охоплює широке коло проблем.

Воно, по-перше, нерозривно пов’язане з реалізацією важливої національної ідеї — безпеки нації.

По-друге, саме безпекознавство заглиблюється в управління, право, геополітику, психологію, етнодержавознавство, кібернетику, досліджуючи корелятивний зв’язок організаційних та самоорганізаційних структур та можливість розроблення механізму управління ними.

По-третє, на безпекознавство покладається завдання розкриття природи безпеки, сучасне тлумачення поняття безпеки, принципу безпекоцентризму, вироблення підходів щодо загальної та приватних теорій безпекознавства, галузевих безпекознавчих дисциплін, співвідношення державної і недержавної системи безпеки в контексті нагальної потреби формування системи національної безпеки — стрижня сучасної державності [2].

Безпекознавчий підхід — методологічний напрям в науці, основне завдання якого полягає у розробленні методів дослідження і конструювання систем безпеки різних типів, класів і рівнів. Провідний лейтмотив безпекознавчого підходу — вивчення та викладення реалізації забезпечення безпеки в практиці безпекотворення. Важливою складовою цього процесу є утворення функціонування державних і недержавних структур як єдиного цілого [3].

У безпекознавчому дослідженні безпека аналізується як певна множина елементів, взаємозв’язок яких обумовлює цілісні властивості системи. Головний акцент робиться на виявленні розмаїття зв’язків, які мають місце як зсередини досліджуваного об’єкту, так і у його взаємовідношеннях із зовнішнім середовищем.

Безпекознавчі міркування є свідченням того, що безпека — не просто абстрактне визначення, а своєрідна сфера існування людини, нації, держави, ресурсів, що міцно пов’язує людину не лише одна з іншою, а й з тим навколишнім середовищем, в якому вона живе. Причому йдеться не лише про збереження матеріального, а й духовного, енерго-інформаційного колориту нашої планети [4].

Зрештою, безпека — це органічне поєднання і реалізації прагнення людини до існування в найбільш сприятливих для нормального життя та розвитку умовах і можливості забезпечення з боку державних або громадських організацій необхідного рівня захищеності людини від різного роду ризиків, небезпек, викликів і загроз.

Безпека — гармонія світу, людська симфонія в її нескінченних вимірах.

При дослідженні проблем національної безпеки найбільшого поширення і схвалення отримує методологічний підхід, згідно з яким її першооснову складають інтереси окремих людей, з яких витікають інтереси суспільства та держави в цілому. При цьому держава розглядається як інструмент, за допомогою якого забезпечуються найкращі умови для розвитку особи, суспільства і самої держави, а узагальнена схема вирішення проблем національної безпеки на досягнутому рівні розвитку її теорії ґрунтується на трьох базових елементах: інтереси – загроза – захист.

Так, поняттязабезпечення безпеки і оборони:

·  у загальному значенні – може тлумачитися як задоволення потреб та інтересів об’єктів захисту (держави, суспільства, народу, нації, юридичної чи фізичної особи, громадянина і людини), тобто надання необхідних для життя цього об’єкту захисту, його існування і розвитку відповідних ресурсів (енергії), створення сприятливих умов надійного функціонування механізмів, відповідальних за підтримання його життєздатності; у даному випадку функціонування окремих елементів, сукупних механізмів в системі забезпечення безпеки та оборони України;

·  у професійному значенні – усіляка допоміжна діяльність суб’єкта забезпечення безпеки (у даному випадку держави Україна), котра сприяє найбільш ефективному вирішенню покладених на політичні, правоохоронні, оборонні органи та спеціальні служби завдання, зокрема в сфері державного управління: кадрове, інформаційне, матеріально-технічне, фінансове та інше подібне задоволення потреб керівних і виконавчих структур забезпечення безпеки та оборони.

Виходячи з того, що відповідна система забезпечення безпеки та оборони має відповідати відповідним потребам об’єкта охорони (пересічного громадянина України, українського суспільства та самої ж держави) у безпеці та захисті життєво важливих інтересів, виникає необхідність визначення таких понять як „потреба” та „інтереси”. 

Поняття потреби 

Потреба – це спонукаючий внутрішній імпульс до збереження життя (до самозбереження), тобтоумова, відповідна залежність „життя” об’єкта захисту, по-перше, від споживання необхідної енергії, живильної сировини, котра призводить до руху внутрішні процеси, до взаємодії останніх із зовнішнім середовищем, до взаємного проникнення; по-друге, від чинника стимулювання внутрішньої енергії об’єкта захисту, котрий перетворюється із об’єкта спрямувань зовнішніх сил у суб’єкта взаємодії із зовнішнім середовищем, котрому він віддає відповідну власну внутрішню енергію, а також, навпаки – енергії зовнішньої сил взаємодії вливається до внутрішнього середовища об’єкта захисту; до взаємного позитивного чи негативного впливу один на одного, і таким чином стимулюють живильну силу та підтримують життєздатність об’єкта захисту як учасника взаємодії у зовнішньому середовищі. Якщо за одиницю визначення взяти державу, то тут йдеться про міжнародні чи міждержавні відносини. Зазначені вище національні потреби у ресурсах можуть бути природного походження – біологічного, органічного, або штучного – науково-технологічного походження. Часто у неживому або тваринному світі зазначені потреби зовсім або мало усвідомлюються. Вони забезпечуються об’єктом захисту внутрішніми імпульсами, на рівні природних інстинктів самозбереження. 

Поняття інтересів 

Інтереси– це вже усвідомлені об’єктом захисту потреби, котрі виникають та існують у його свідомості задовго до появи природних інстинктивних імпульсів в організмі (системі, керованій людиною), нагадуючи про реальну потребу. Зазначене характерне лише людині як живій розумовій істоті, яка має свідомість і здатна навіть без наявності відповідних біологічних та інших сигналів усвідомлювати відповідні життєві потреби заздалегідь. Лише людина намагається створити необхідні умови для того щоб, коли надійде відповідний природній біологічний чи інший імпульс про потребу, задовольнити її.

Потреби та інтереси можуть бути у формі певних ресурсів: продовольчих, фінансових, технологічних, інформаційних, матеріально-технічних, сировинних, фахово-трудових, психологічних тощо.

Національний інтерес – визначальне джерело формування стратегічної мети, стратегічних завдань, об’єкту спрямувань і напрямків розвитку нації, механізму, методів і форм їх реалізації. За своєю спрямованістю національні інтереси орієнтовані на забезпечення виживання та прогресивний розвиток і, певною мірою, лідерства особи, суспільства, держави. Тільки через призму їх реалізації та захисту можуть і повинні розглядатися проблеми створення системи національної безпеки, її головна мета, цілі, завдання, принципи функціонування, усі внутрішні параметри. При цьому особливе значення мають життєво важливі національні інтереси. Можна стверджувати, що це сукупність потреб, задоволення яких забезпечує саме існування і можливість прогресивного розвитку особи, суспільства, держави.

Виходячи з того, що особа, суспільство та держава утворюють разом самостійний об’єкт – націю, поняття „національна безпека” охоплює різні аспекти безпеки країни (державної, громадської, особистої). Нація знаходиться в небезпеці, коли їй потрібно принести в жертву свої національні інтереси – об’єктивні потреби матеріального та духовного існування як внутрішньо цілісного та самобутнього соціального утворення. Не випадково, що саме в національних інтересах акумулюється ставлення нації до сукупності суспільно-політичних та державних інститутів, матеріальних і духовних цінностей.

Основними (базовими) життєво необхідними національними інтересами є: територіальна цілісність, державний суверенітет, намагання посісти гідне місце у світовому співтоваристві, добробут громадян на основі забезпечення прав і свобод особи, а також усіх соціальних груп.

Держава Україна як Генеральний суб’єкт діяльності у сфері національної безпеки та оборони має бути носієм конкретних потреб та інтересів населення, яке складається із представників всіх політичних сил народу, нації. Якщо держава є носієм національних потреб та інтересів, а не окремих її політичних сил чи угруповань, то суспільство знаходиться у визначених межах гармонії. Спірні питання чи поточні проблеми, що виникають, вирішуються цивілізованим способом у межах правового поля національного законодавства і міжнародного права, у відповідності до національних та загальнолюдських звичаїв і традицій.

На підставі зазначених міркувань автор статті визначає, що національний інтерес – це життєво важлива потреба, котра забезпечує необхідні життєво важливі ресурси і умови життєдіяльності та розвитку нації, народу, суспільства, держави, громадянина та людини; це певний сукупний вираз потреби, котрий найповніше задовольняє кожного із представників нації чи народу, незалежно від його політичних та ідеологічних уподобань, релігійних, етнічних чи расових відмінностей.

Зі свого боку, відомі українські політологи Гелей Степан Дмитрович і Рутар Степан Михайлович зазначають, що кожна національна держава у своїй зовнішній політиці як сукупності політико-дипломатичних, економічних, військових і правових засобів намагається найбільш оптимально реалізувати свій національний інтерес [5]. Поняття „національні інтереси” є більш багатозначним; воно має як об’єктивний, так і суб’єктивний сенс [6].

В об’єктивному сенсі поняття „національні інтереси” — це сукупність умов (внутрішніх і зовнішніх), які забезпечують певний геополітичний статус держави, національну безпеку, суспільну стабільність, рівень і якість життя громадян. Якщо в недалекому минулому два перших аспекти (геополітичний статус держави, національна безпека) були домінуючими, то на сучасному етапі в розвинутих країнах набирають ваги два останніх (суспільна стабільність, рівень і якість життя громадян).

У суб’єктивному значенні поняття „національні інтереси” має ідеологічне трактування залежно від політичного режиму, правлячого політичного курсу, міжнародного порядку і т.ін.

Часто за національні інтереси видаються інтереси держави або правлячих клік, певних політичних сил, міжнародних впливових кіл. Приміром можуть слугувати нинішні політичні баталії навколо вирішення питання щодо пріоритетів зовнішньополітичної орієнтації України.

Так, Президент України В. Ющенко і пропрезидентські „помаранчеві” політичні сили, зокрема в особі „Нашої України”, орієнтацію на швидке входження в Європейський союз, НАТО, інші Євроатлантичні структури видають як найпріоритетніший життєво важливий національний інтерес, незважаючи на те, що більшість населення так не вважає, а також на те, що керівництво ЄС і Північноатлантичних структур дуже стримано ставиться до цих ініціатив і неодноразово вже рекомендувало українській стороні у найближчі роки не поспішати з офіційними демаршами практичної реалізації подібних намірів. Зі свого боку, Прем’єр-міністр В. Янукович, підтриманий Партією регіонів, Соціалістичною і Комуністичною партіями, не поділяє зовнішньополітичні прагнення Президента і „Нашої України”, висловлюється за орієнтацію на практичне покращення міждержавних відносин з Росією, структурами СНД, ЕвраЗЕС, введення російської мови як державної, що також не знаходить достатньої підтримки з боку населення окремих регіонів України.

Таким чином, конкуруючі політичні сили намагаються видавати власні партійні інтереси за „національні”. Звідси сучасне політичне життя України підтверджує політологічну теорію про те, що в суб’єктивному плані поняття „національні інтереси” часто стає об’єктом політичних спекуляцій з боку різноманітних політичних сил, які конкурують на внутрінаціональному політичному просторі, часто лобіюючи не національні, а інтереси іноземних держав, транснаціональних структур тощо.

Оскільки з просторово-географічною взаємодією країн і народів пов’язана наявність декількох геополітичних рівнів безпеки – глобальної, універсальної, міжнародної, регіональної і безпеки окремо взятої держави, то в просторово-географічному плані сфера національних інтересів не може обмежуватися національною територією.

Так, до китайської цивілізації відноситься не лише континентальний Китай. Навіть з точки зору теперішнього комуністичного китайського уряду, всі азіати, які мають китайську кров, є членами єдиного китайського співтовариства, i в тій або іншій мірі знаходяться під захистом китайської держави. У партійних документах ЦК Комуністичної партії Китаю зазначається; „Китайці – це ті, хто належить до однієї раси, має одну кров i виріс в одній культурі. Межі сфери „китайських інтересів” у вигляді географічної карти значно перевищують кордони КНР”. До зони, яку розглядають в керівництві ЦК КПК, входять китайці Гонконгу, Тайваню і Сінгапуру, китайські анклави в Таїландi, Малайзiї, Iндонезiї та Фiлiппiнах; некитайські за походженням меншини Синьцзяню та Тибету, а також навіть „віддалені конфуцiанськi родичі” – корейці та в’єтнамці [7]. Така позиція обумовлюється тим, що вже у 90-тi роки китайці складали десять відсотків населення Таїланду і контролювали половину його валового продукту; складаючи третину населення Малайзії, китайцi-хуацяо володіли всією економікою країни; в Індонезії китайська громада не перевищує трьох відсотків населення, проте контролює 70 відсотків економіки. На Фiлiппiнах китайців не більше одного відсотка, але на них припадає не менше 35 відсотків промислового виробництва країни [8].

Що стосується України, то насправді процеси, які розгортаються у різних регіонах ближнього і навіть дальнього зарубіжжя, можуть безпосередньо впливати на стан нації, можливості та перспективи її розвитку і, таким чином, на розуміння та визначення національних інтересів. Відповідно до цього розрізняють внутрішню та зовнішню безпеку. Фахівці-безпекознавці зазначають, що для розуміння і забезпечення зовнішньої безпеки винятково важливе значення має геополітичне та геостратегічне уявлення про місце і роль нації (країни) у світі. У даному контексті політологи зазначають, щопоняття „національні інтереси” має низку аспектів: геополітичний, внутрішньополітичний та ідеологічний [9]

Поняття національних інтересів 

Геополітичний аспект національних інтересів,за політологічною теорією, передбачає збереження суверенітету і територіальної цілісності, а також свого місця і ролі в певному геополітичному просторі або поширення своїх впливів шляхом політичної, економічної, військової, інформаційної, мовно-культурологічної та інших видів гуманітарної експансій, забезпечення балансу сил через міжнародні політичні, військово-політичні, правові, економічні та гуманітарні інститути. Геополітичний аспект національних інтересів у різних національних держав буває різним. Наприклад, Росія намагається зберегти свої провідні позиції на всій території СНД, протистояти поширенню впливів НАТО і Заходу на Схід, а Україна — відстояти національний суверенітет, навіть через певне його обмеження, інтегруючись в загальноєвропейські чи євроатлантичні структури, в умовах яких, як вважається, Росія (як колишня метрополія) буде обмежена у можливості відновлені свого впливу на Україну.

Внутрішньополітичний аспект національних інтересівполягає в забезпеченні політичної стабільності та утриманні влади правлячих сил або крім зазначених цілей – у підвищенні життєвого рівня суспільної більшості.

Ідеологічний аспект національних інтересів передбачає обґрунтування різноманітних ідеологічних версій трактування змісту цих інтересів. Національні інтереси можуть трактуватися через ідеологію ізоляціонізму, планетаризму, солідаризму, ліберального інтернаціоналізму і виживання тощо.

Таким чином, поняття „національна безпека” стало незмінним атрибутом більшості військово-політичних концепцій, аналітичних та прогнозних розробок глобального плану. При цьому найбільшого розповсюдження отримали два підходи. Перший – розглядає національну безпеку через призму „національних інтересів”, що, як правило, виявляється у вигляді деякого комплексу цілей, тобто кінцевого результату. Другий пов’язує національну безпеку з системою базисних національних цінностей як структурного, так і функціонального рівнів. У першому випадку конфлікт національних інтересів може розв’язуватися шляхом пошуку взаємоприйнятного балансу інтересів сторін. У випадку ж конфлікту національних цінностей (що ми спостерігаємо, наприклад, у конфлікті ідеологій, цивілізацій, релігійних догм тощо) компромісу досягти практично неможливо. Відбувається руйнація одних цінностей і заміна їх іншими. Це зрозуміло у тому випадку, коли „національні цінності” – це національні інтереси, які знайшли своє духовне або матеріальне закріплення в житті народу. Отже, в умовах становлення України перший підхід прийнятніший як більш мобільний і гнучкий.

Найважливішим критерієм національної безпеки є дотримання балансу життєво важливих інтересів особи, групи, суспільства та держави і особливо їх взаємна відповідальність у забезпеченні безпеки. Останнє є наріжним каменем національної безпеки, і тому повинно перебувати в центрі уваги державної політики на­ціональної безпеки.

Звідси виходить, що у загальному виглядінаціональні інтереси – це усвідомлені суспільством та виражені в Декларації про державний суверенітет, Конституції України, Концепції національної безпеки чи якомусь іншому документі конституційного рівня у вигляді програмних цільових настанов життєво важливі потреби існування та розвитку природи, людини, соціальної групи, суспільства, держави. З цього погляду національні інтереси – це фундаментальні цінності народу. Саме тому Концепція національної безпеки України визначає їх як „фундаментальні цінності та прагнення українського народу, його потреби в гідних умовах життєдіяльності”. Зазначена Концепція, по-перше, чітко визначає, що вони (національні інтереси) можуть досягатися цивілізованим шляхом, а по-друге, їх пріоритетність визначається конкретною ситуацією, яка складається в державі та за її межами.

Очевидно, що відносно визначених національних інтересів можуть вживатися такі основні дії: „захист”, „просування” або „пригноблення”.

Незважаючи на різні ідеологічні трактування національних інтересів, сутність їх у сучасному розумінні зводиться до двох важливих моментів:

·  забезпечення високого міжнародного іміджу держави і використання переваг у геополітичному просторі для національного процвітання;

·  підвищення добробуту громадян.

В Україні поки що ця остання наукова гіпотеза не спрацьовує.Сучасна невизначеність і ментальна розбіжність по основних критеріях визначення національного інтересу України – ознака розколотості суспільства по інтересах, політичної незрілості пересічних носіїв суспільної думку і представників, які претендують на визнання їх елітарним прошарком нації, у підсумку – несформованості нації.

Причини такого стану криються в умовах, що утворилися зі зникненням Радянського Союзу як геополітичної потужності та виникненням суверенної держави України, котру певні політичні сили в світі вважають анахронізмом і визначають її як „державоподібне утворення, кероване територіально-сімейними кланами, з невизначеною перспективою перетворення в суверенну державу”. Саме наявність зовнішніх сил як на Сході, так і на Заході, незацікавлених у становленні України як суверенного гравця на геополітичному просторі, хоча б регіонального рівня, стимулює певні внутрішні політичні сили, які не зацікавленні в незалежному існуванні та розвитку України.

Крім того, історичний поділ населення України на Східну і Західну, утворив різні погляди на національні, особливо духовні цінності (приміром, відмінності за релігійним уподобанням: православ’я, католицизм, протестантизм, неокульти тощо), спосіб життя тощо, і насамкінець – відмінності ментального порядку, що призвело у суспільній свідомості українського суспільства до розмежування у визначенні шляхів і напрямків розвитку нації, зокрема у зовнішньополітичній орієнтації. Навіть в українській діаспорі в різних іноземних державах не існує злагоди. Останній конгрес українців (2006 р.) засвідчив: українська діаспора на терені СНД категорично не сприймає орієнтацію України на США і НАТО, а наші співвітчизники в Південній і Північній Америці – на Росію та структури СНД. Зазначена загальнонаціональна дискусія точиться в емоціональній площині тих чи інших політичних уподобань або регіональних традицій. Відповідно до цього проводяться по суті не наукові, а тенденційно підготовлені так звані „наукові дослідження на замовлення”, котрі мають завдання не дійти істини, а виконати спецпропагандистське навантаження – подолати ідеологічний вплив супротивників на населення України та навколишній світ.

У зазначеній дискусії зовсім не чути професійного діалогу. Майже ніхто не аналізує і не оцінює на науковому рівні переваги та можливі вади для національних інтересів перебування України у певних системах безпеки. Кожен відпрацьовує завдання своїх політичних замовників.

Наступними ключовими при розгляді проблем безпеки є поняття „небезпека”, „ризик”, „виклик” і „загроза” [10].

Небезпека національним інтересам це початкова, найчастіше віртуальна, стадія несприятливих умов для безпеки та національних інтересів. В реальному житті ризик існує постійно.

Ризик – це практичні дії однієї держави (або їх групи), юридичних чи фізичних осіб щодо створення умов чи інші допоміжні заходи приготування до завдання шкоди національним інтересам чи безпеки іншого партнера, тобто процес приготування до безпосереднього практичного завдання шкоди національним інтересам особи, нації, держави. Таким чином, небезпека – це об’єктивно існуюча і цілком реальна можливість негативної дії щодо об’єкту посягань.

Виклик характеризується тим, що на соціальний організм робиться негативний вплив (демонстрація військової сили, погрозливі заяви, дипломатичні демарші, провокування дій у відповідь тощо), у результаті якого йому може спричиняється яка-небудь незначна шкода, погіршуватися його стан, в результаті чого розвитку об’єкта надається небажана динаміка або він набуває небажаних параметрів (характеристики, темпи, напрями, форми розвитку тощо).

Коли має місце очевидний намір (обіцянка) однієї держави (або групи держав), юридичних чи фізичних осіб безпосередньо завдати шкоди національним інтересам іншої країни, його можна класифікувати як загрозу національним інтересам цієї країни або як потенційну небезпеку національним інтересам.

У даному контексті поняття „небезпека” та „безпека” є юридичними нормами міжнародного та національного права. При цьому поняття „загроза” щодо поняття „небезпека” має залежне значення.

„Загроза” – це кінцева стадія несприятливих умов, після яких спричиняється шкода.

За розмахом і масштабами можливих наслідків небезпеки та загрози можуть бути глобальними, регіональними, національними. локальними, поодинокими. Крім того, їх можна класифікувати за сферами суспільного життя (функціональними сферами вияву). Аналіз небезпек і загроз передбачає виявлення їх джерел,класифікацію та прогнозування (прогноз тенденцій розвитку), ідентифікацію, визначення ступеня небезпеки (загрози) тощо.

Джерела небезпек і загроз національним інтересам можуть бути як внутрішнього, так і зовнішнього походження. Під джерелами небезпек і загроз розуміють умови та чинники, які потенційно містять деструктивні, шкідливі якості та при певних умовах реально проявляють ворожі національним інтересам наміри. За своїм генезисом вони можуть мати природне, техногенне чи соціальне походження. 

Системи безпеки 

Під час аналізу доцільності створення систем безпеки зазвичай йдеться про аргументацію необхідності захисту та просування тих чи інших інтересів. З огляду на системостворюючий елемент системи безпеки – мету – побудова будь-якої системи безпеки за своєю суттю є позитивним фактом. Створення систем безпеки сприяє задоволенню об’єктом власних потреб та інтересів і певним чином виступає гарантом їх забезпечення. Але існує й інший аспект цієї проблеми: створення систем безпеки, починаючи з рівня регіональної, потенційно містить у собі загрозу для того чи іншого об’єкту захисту. Створення даних систем може супроводжуватися зниженням рівня самоідентифікації об’єкту захисту, а зрештою, зруйнувати захисні функції ідентифікуючого елементу. Доцільно враховувати вже накопичений досвід класифікації систем безпеки. Вітчизняні фахівці з безпекознавства визначають наступну ієрархію існуючих систем безпеки [11]:

Система універсальної безпеки —сукупність норм міжнародного права і створених на їх основі світових інститутів і механізмів взаємодії з метою забезпечення універсальної безпеки. Універсальна безпека — такий стан міждержавних відносин, за якого небезпека не загрожує як нейтральним країнам, так і тим, які є учасницями воєнних союзів (коаліцій) та інших міждержавних угод, спрямованих на забезпечення безпеки в тій чи іншій сфері (державній, економічній, політичній, воєнній тощо) [12]. Система забезпечення універсальної безпеки — універсальні органи, організації, посадові особи та окремі громадяни, об’єднані цілями і завданнями щодо захисту та просування універсальних інтересів, які взаємодіють один з одним і здійснюють відповідну діяльність у межах уніфікованого законодавства.

Система глобальної безпеки —сукупність норм міжнародного права і створених на їх основі інститутів і механізмів взаємодії з метою забезпечення глобальної безпеки. Глобальна безпека — це комплекс міжнародних умов співіснування домовленостей та інституціональних структур, за яких кожній державі-члену світової спільноти забезпечується можливість вільно обирати і здійснювати свою стратегію розвитку відповідно до принципів глобалізації. Система забезпечення глобальної безпеки — транснаціональні органи, організації, посадові особи та окремі громадяни, об’єднані цілями і завданнями щодо захисту та просування глобальних інтересів, які взаємодіють один з одним і здійснюють відповідну діяльність у межах власного законодавства країни і міжнародного права.

Система міжнародної безпеки— сукупність норм міжнародного права і створених на їх основі інститутів (державних та міжнародних органів, призначених забезпечувати даний тип безпеки) і механізмів взаємодії з метою забезпечення безпеки двох і більше країн [13]. Міжнародна безпека — це комплекс міжнародних умов співіснування домовленостей та інституціональних структур, за яких кожній державі-члену світової спільноти забезпечується можливість вільно обирати і здійснювати свою стратегію розвитку, не зазнаючи зовнішнього тиску і розраховуючи на невтручання, розуміння та взаємоприйнятну і взаємовигідну співпрацю з боку інших держав. Система забезпечення міжнародної безпеки — міжнародні органи, міжнародні організації, посадові особи та окремі громадяни, об’єднані цілями і завданнями щодо захисту та просування міжнародних інтересів, які взаємодіють один з одним і здійснюють відповідну діяльність у межах власного і міжнародного законодавства, з наданням пріоритету останньому.

Система регіональної (колективної) безпеки —сукупність міжнародних і норм права країн-учасниць регіональної безпеки і створених на їх основі інститутів (міждержавних органів, призначених забезпечувати даний тип безпеки) і механізмів взаємодії з метою забезпечення безпеки зазначених країн. Регіональна (колективна безпека) — це комплекс міжнародних і регіональних умов співіснування домовленостей та інституціональних структур, за яких кожній країні-учасниці даної системи безпеки забезпечується можливість вільно обирати і здійснювати свою стратегію розвитку. Система забезпечення регіональної (колективної) безпеки — органи, громадські організації, посадові особи та окремі громадяни, об’єднані цілями і завданнями щодо захисту та просування регіональних інтересів, які взаємодіють один з одним і здійснюють відповідну діяльність у межах законодавства країн-учасниць і відповідних домовленостей.

Система національної безпеки —сукупність національних норм права і створених на їх основі інститутів і механізмів взаємодії з метою забезпечення національної безпеки. Національна безпека — головна потреба нації у суверенному, без втручання і тиску ззовні визначенню шляхів і форм свого розвитку. Система забезпечення національної безпеки — державні органи, громадські організації, посадові особи та окремі громадяни, об'єднані цілями і завданнями щодо захисту та просування національних інтересів, які взаємодіють один з одним і здійснюють відповідну діяльність у межах законодавства країни.

Система локальної безпеки —сукупність норм права і створених на їх основі інститутів і механізмів взаємодії з метою забезпечення локальної безпеки. Локальна безпека — це комплекс умов співіснування домовленостей та інституціональних структур, за яких забезпечується можливість вільно обрання і здійснення власної стратегії розвитку. Система забезпечення локальної безпеки — державні органи, громадські організації, посадові особи та окремі громадяни, об’єднані цілями і завданнями щодо захисту та просування національних інтересів, які взаємодіють один з одним і здійснюють відповідну діяльність у межах законодавства країни.

Виходячи з викладеного, створення систем безпеки вищих за національну має відбуватись на інших засадних положеннях. Зокрема, якщо при створенні систем безпеки (локальної, національної) метою є забезпечення національних інтересів, то при створенні систем безпеки вищого рівня, окрім зазначеного, має закладатись фундамент щодо унеможливлення домінації будь-якого учасника системи безпеки.

З урахуванням наведеного, постає необхідність у визначенні даного процесу, наділенні його понятійною формою. Одночасно у даному випадку правове регулювання системи забезпечення безпеки є одним із складових елементів усієї системи і охоплює увесь комплекс, пов’язаний із її формуванням і функціонуванням. Право у формі законів, нормативних актів і міжнародних договорів та угод має визначати і регулювати відповідні права та обов’язки суб’єктів відносини щодо предмету договору. Зокрема, право повинно визначати:

·  об’єкти безпеки і суб’єкти її забезпечення;

·  мету забезпечення безпеки;

·  функції системи забезпечення безпеки;

·  принципи забезпечення безпеки;

·  методи забезпечення безпеки;

·  диверсифікація повноважень щодо забезпечення безпеки між державними і недержавними інституціями.

При правовому регулюванні мають враховуватися основоположні норми, поняття та механізм безпеки (цілі, функції, принципи методи), об’єднані методологією синергетичного підходу, тобто систем методів дослідження систем.

Необхідність детальної регламентації правового регулювання викликана потребами народу України у захисті та стратегічного розвитку, наявністю великої кількості органів, які є відповідальними за прийняття та організацію виконання тих чи інших управлінських рішень у сфері безпеки, високою відповідальністю та їх великою цінністю як для окремого індивіда, так і для держави в цілому, а такої нескінченною ідеологічною боротьбою за владу в Україні національної політичної еліти різних спрямувань, як правило підтриманої морально і матеріально „однодумцями” із-за кордону чи організованими злочинними угрупованнями.

Нормативно-правову основу формування і функціонування системи забезпечення національної безпеки України складають:

·  Конституція України, закони, укази та розпорядження Президента, постанови Кабінету Міністрів України;

·  різноманітні відомчі нормативні акти, прийняті у межах компетенції тих чи інших органів відповідно до Конституції України;

·  загальновизнані принципи і норми міжнародного права, а також міжнародні договори і зобов’язання України.

Проте, в Україні поки відсутній фундаментальний закон „Про безпеку”, водночас діють чисельні закони, які регламентують діяльність спеціальних служб і правоохоронних органів. До них належать наступні: „Про Раду національної безпеки і оборони України”, „Про міліцію”, „Про Службу безпеки України”, „Про внутрішні війська”, „Про прокуратуру”, „Про Службу зовнішньої розвідки” тощо [15].

Фундаментальне і цементуюче значення має Концепція (основи державної політики) національної безпеки, схвалена Верховною Радою України 16 січня 1997 року. У ній викладена система поглядів на забезпечення в Україні безпеки особи, суспільства та держави від внутрішніх та зовнішніх загроз у життєво важливих сферах життєдіяльності.

Водночас, що стосується Доктрин відносно окремих сфер життєдіяльності, то окрім Воєнної доктрини в Україні не існує жодної іншої доктрини.

Можна погодитися з висновком пана Ліпкана В.А., зробленим у навчальному посібнику „Безпекознавство”; „поки в Україні відсутня видимість, а тим більше практичний вихід застосування синергетичного підходу до формування правового поля забезпечення безпеки. І саме у цей, методологічно хаотичний час, вважаємо більш вірним і концептуально виваженим запропонувати наступну ієрархію документів, які б складали систему правового регулювання забезпечення безпеки. Це, передусім:

Стратегія національної безпеки — основоположний документ, в якому викладаються стратегічні цілі України щодо становлення її в якості Європейського лідера, збільшення населення до 2050 року до 100 мільйонів осіб тощо.

Концепція національної безпеки має забезпечувати вирішення тих чи інших проміжних завдань, які є у Стратегії.

Доктрина формується на підставі Стратегії та Концепції і охоплює значно вужче коло суспільних відносин, які обмежуються конкретною сферою життєдіяльності людини. Вона розвиває і уточнює положення Стратегії та Концепції і носить більш предметний зміст, зміщаючи акцент не стільки на декларуванні та викладенні певних положень, скільки на окресленні конкретних механізмів вирішення цих проблем. Тому обов’язково має бути розроблено дерево доктрин національної безпеки, серед них можна назвати наступні: інформаційна, екологічна, фінансова, соціальна, енергетична, воєнна доктрина тощо” [16].

Проте, практична розробка науково обґрунтованих положень зазначених нормативних документів, котрі б визначали стратегічний розвиток українського суспільства, нації, держави, як свідчать реальні події – нині проблематична. Основною причиною є наукова невизначеність щодо змісту національних інтересів сучасного періоду розвитку українського народу.

Нейтральних, прагматичних, ідеологічно незаангажованих наукових досліджень у цьому напрямку в Україні майже не спостерігається. На державному рівні – вони не підтримуються. Можливо подібні дослідження українській правлячій еліті на сучасному етапі розвитку державотворення не потрібні. Не має потреби, бо представники сучасної владної еліти посткомуністичних держав, незважаючи на різні політичні уподобання, відіграють роль маріонеток у процесах геостратегічної боротьби „сильних світу цього” щодо перерозподілу сфер світового впливу в системі нового світового правопорядку, що формується.

Основна причина – це ідеологічна боротьба політичних сил у середині України, котра стимулюється через легальні політико-дипломатичні, гуманітарні канали та особливо через нелегальні – закритими транснаціональними елітарними співтовариствами та правлячими колами провідних держав світу із застосуванням сучасних можливостей іноземних спецслужб, тобто – агентури впливу у політичних, військових, ділових, наукових і владних колах України.

Література:

1.  Ліпкан В.А. Безпекознавство: Навчальний посібник. –К.: Вид-во Європ. Ун-ту, 2002. – 93 с.

2.  Там само.    

3.  Там само.

4.  Там само.

5.  Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології: Навчальний посібник. — 3-є вид., перероб. і доп. — К.: Товариство «Знання», КОО, 1999. — 427 с. — (Вища освіта XXI століття).

6.  Там само.

7.  Angoustures A.Pascal V. Diasporas et financement des conflits, Economie des guerres civiles. Paris.- 1996. p. 495-542.

8.  Там само.

9.  Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології: Навчальний посібник. — 3-є вид., перероб. і доп. — К.: Товариство «Знання», КОО, 1999. — 427 с. — (Вища освіта XXI століття).

10.  Ліпкан В.А. Безпекознавство: Навчальний посібник. – К.: Вид-во Європ. Ун-ту, 2002. – 93 с.

11.  Там само.

12.  Нижник Н.Р., Ситник Г.П., Білоус В.Т. Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку): Навчальний посібник/ За заг. ред. П.В.Мельника, Н.Р.Нижник. — Ірпінь, 2000.

13.  Нижник Н.Р., Ситник Г.П., Білоус В.Т. Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку): Навчальний посібник/ За заг. ред. П.В.Мельника, Н.Р.Нижник. — Ірпінь, 2000. — С. 14

14.  Там само..

15.  Ліпкан В.А. Національна безпека України: Нормативно-правові аспекти забезпечення. – К.: „Текст”, 2003. – 180 с.

16.  Там само.

Кузьменко Анатолій Михайлович,

к. ю. н, доцент, завідувач кафедри господарського і міжнародного права юридичного факультету Навчально-наукового інституту права та безпеки підприємництва ПВНЗ „Європейський університет”

Стаття надрукована в Юридичному журналі видавництва „Юстиніан”:

А. Кузьменко. Проблеми відповідності стратегії та системи забезпечення безпеки України національним потребам// Юридичний журнал. – 2006. – № 10. – C. 79-87. — Режим доступу до публ.: http://www.justinian.com.ua

Ukrainian English French German Polish Russian