Моя політика

Моя политика

Проблеми організаційно-правового забезпечення адекватної національної політики України у сфері безпеки

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

(Витяг із монографії „Правова система України в умовах сучасних національних та міжнародних тенденцій розбудови державності”)

Завдяки досягненням науково-технічного прогресу, зокрема розвитку інформаційних технологій, людське суспільство на зламі тисячоліть досягло небачених раніше звершень, які суттєво вплинули на розвиток економічної, соціальної, культурної та інших його сфер. Водночас, й в цьому очікуваний парадокс прогресу, джерело забезпечення суспільного процвітання потенційно є й джерелом загрози як процвітанню, так й нормальній життєдіяльності суспільства взагалі. Одночасно інформаційно-технологічний прогрес породив безліч нових правовідносин у виробничій, господарській, цивільно-правовій, кримінальній, адміністративно-правовій, міжнародно-правовій сферах. Темпи розвитку зазначених науково-технічних і технологічних процесів в умовах сучасної глобалізації значно випереджають темпи розвитку правознавчої науки, що, у свою чергу, породжує значні проблеми у правовому регулюванні відносин у суспільстві, особливо у сфері забезпечення безпеки.

 

1. Особливості сучасних теоретико-методологічних підходів до визначення наукового поняття і категорії „безпека”. Під час будь-якого дослідження виникає центральне питання – що ми досліджуємо, на що спрямовуємо наші дослідницькі зусилля? Лише після цього ми визначаємо перелік проблемних питань (тобто предмет дослідження – певний аспект (частина об’єкта), на які спробуємо дати об’єктивну науково вивірену відповідь. Так і в нашому випадку. Проведене автором даного підрозділу монографії попереднє дослідження привело до певної дилеми – що ж є об’єктом дослідження Теорії міжнародної безпеки і Права міжнародної безпеки? Як з’ясувалося, загальновідомим навіть пересічному громадянину таким явищем у суспільному житті, як „безпека”, займається велика кількість науковців, які належать до різних наукових напрямків. Проте на сьогоднішній день поки що відсутнє загальновизнане, конвенційно затверджене поняття і наукова категорія „безпека”. Саме зазначене й визначає особливості сучасних теоретико-методологічних підходів до визначення нашого об’єкта наукових досліджень – системи наукових знань, позначених відповідним науковим інститутом у вигляді лексичної форми – „безпека”.

1.1. Типологічна модель напрямів наукового визначення поняття „безпека”. Розглядаючи позначену вище проблему, передусім доцільно проаналізувати визначення поняття „безпека”. Складність даного поняття, його багатоаспектність зумовлюють необхідність у певному впорядкуванні напрямів щодо його визначення. Тому для більш адекватного розв’язання даної проблеми класифікації напрямів визначення поняття „безпека” науковці, зокрема В.А. Ліпкан, вирішили подати їх типологізацію, з огляду на що була сформована адекватна типологічна модель. Для цілковитого розуміння вони були диференційовані на три типи: 1) нормативно-правова; 2) доктринальна; 3) енцикпопедична [8].

1.2. Нормативно-правова група характеризується такими напрямами: 1) поняття „безпеки” визначається формулою: „безпека – відсутність небезпек, ризиків і загроз”; 2) поняття безпеки визначається формулою „безпека – властивість систем”; 3) поняття безпеки визначається формулою: „безпека – стан захищеності від небезпек, ризиків і загроз”; 4) поняття безпеки визначається формулою: „безпека – відповідність певним правилам і параметрам”; 5) поняття безпеки визначається формулою: „безпека – комплекс заходів протидії небезпекам, ризикам, викликам і загрозам”.

1.3. Доктринальна група характеризується наступними напрямами:

Перший напрям формалізовано можна визначити формулою: „безпека – стан захищеності від...”. Репрезентують даний напрям М. Левицька, В. Серебряніков, І. Зозупя та інші. Слушною з даного приводу є думка Ю. Є. Максименко, яка запропонувала називати даний напрям, з огляду на змістовний бік підходу до визначення поняття, – статичним.

Другий напрям. Його представники визначають безпеку через її системні властивості. Приміром, представники міжнародної неурядової науково-дослідної і освітньої організації „РАУ-Корпорація” у своїй концепції розглядають безпеку як системну властивість, яка дозволяє розвиватися і процвітати в умовах конфліктів, невизначеності, небезпек, ризиків, викликів і загроз на основі самоорганізації та управління. Даний напрям, враховуючи особливості його підходу до розуміння „безпеки”, можна називати організаційно-управлінським.

Третій напрям. Представники цього напряму визначають безпеку через активну формулу діяльності. Так, представники Інституту соціально-політичних досліджень Російської АН вважають, що безпека – діяльність людей, суспільства і держави, світового співтовариства, народів щодо виявлення (вивчення), попередження, послаблення, усунення (ліквідації) та відбиття небезпек, ризиків, викликів і загроз, здатних згубити їх, позбавити фундаментальних матеріальних І духовних цінностей, спричинити неприйнятну (неприпустиму об'єктивно і суб'єктивно) шкоду, закрити шлях до виживання і розвитку. Даний напрям, з огляду на його підхід до розуміння безпеки, можна назвати діяльнісним.

Четвертий напрям. Представники цього напряму за даною умовною класифікацією розглядають безпеку як відсутність будь-яких небезпек, ризиків, викликів і загроз правам та свободам людини, суспільства, базовим інтересам і цінностям суверенної національної держави, світового співтовариства. Репрезентують даний напрям В. Ковальський, О. Маначинський, Є. Пронкін та інші. З огляду підходу зазначених дослідників до визначення поняття безпеки, даний напрям визначається як апофатичний.

П'ятий напрям репрезентують ті дослідники, які розуміють під безпекою як стан (статику), так і властивість (динаміку) соціальної системи. Даний напрям, з огляду на його підхід до розуміння безпеки, можна визначити як комбінований.

1.4. Енциклопедична група характеризується такими напрямами:

1) представники першого напряму, за умовною класифікацією розглядають поняття безпеки через апофатичну формулу: відсутність будь-яких небезпек, ризиків викликів і загроз. Приміром, у словнику В. Даля безпека визначається як відсутність небезпеки, схоронність, надійність. Подібне за змістом тлумачення у С. Ожегова, в якого безпека визначається як стан, за якого не загрожує небезпека, иснує захист від небезпеки;

2) представники другого напряму – поняття безпеки також визначають через формулу: стан захищеності. Зокрема, дана позиція репрезентована В. О. Храмовим у „Юридичній енциклопедії”, де безпека – стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішньої та внутрішньої загрози. Аналогічне визначення даного поняття надають С. В. Лекарєв та В. А. Порк. Ю. С. Шемшученко визначив екологічну безпеку як стан захищеності довкілля від порушення його екологічної рівноваги. Через дану формулу поняття безпеки економічної визначається Є. Я. Кравцем, безпеки міжнародної – М. В. Цюрупою та В. О. Храмовим, безпеки національної – Ю. С Шемшученком.

3) представники третього напряму – поняття безпеки визначається через діяльнісну формулу вжиття певних заходів. Так, наприклад, безпека авіаційна – система організаційно-правових, економічних, технічних та інших заходів, спрямованих на створення безпечних і комфортних умов для учасників повітряного руху; через таку ж формулу визначаються поняття безпеки дорожнього руху; безпеки мореплавання; безпеки праці; безпеки колективної;

4) представники четвертого напряму – поняття безпеки визначають через пасивну формулу: дотримання певного стану, встановлених правил, визначених параметрів. Приміром, безпека радіаційна – дотримання певних меж радіаційного впливу на персонал, об'єкти атомної енергетики, населення та навколишнє природне середовище визначеними відповідними нормами, правилами і стандартами. С. В. Лекарєв визначає безпеку як здатність предмета, явища або процесу зберігати свої основні характеристики, параметри, сутність при патогенних, руйнівних впливах з боку інших предметів, явищ або процесів;

5) представники п’ятого напряму – поняття безпеки визначають як функцію. Так, в „Юридичній енциклопедії” інформаційна безпека України визначається як один із видів національної безпеки, важлива функція держави.

Якщо характеризувати останню групу, то вона найбільш показово демонструє відсутність єдиного бачення змісту поняття безпеки. Аналіз поняття безпеки та наукових напрямів щодо його розуміння зумовлено тією обставиною, що воно є висхідним і базовим, родовим поняттям для загальнонаукового поняття „безпека” (для безпекознавства, загальної теорії безпеки), національної безпеки (націобезпекознавство) і міжнародної безпеки (теорія міжнародної безпеки). Розгляд даних підходів наближає нас не лише до впевненості в необхідності та нагальності формування категорійно-понятійного апарату, а й завершує аналіз понять „безпека”, „державна безпека”, „національна безпека” і „міжнародна безпека”.

1.5. Націобезпекознавство як цілковито самостійний напрямом у науці,характеризується не лише власним об’єктом і предметом дослідження, методологічним інструментарієм, а й самостійним категорійно-понятійним апаратом. Зі свого боку, його стрижнева підгалузь „державна безпека”, як відносно самостійний науковий напрям, доповнює понятійний апарат теорії національної безпеки відомчою системою понять і категорій. Враховуючи міждисциплінарності безпекознавства, націобезпекознавства і теорії міжнародної безпеки, доцільно говорити про необхідність формування міждисциплінарного тезаурусу понять та категорій. Ідеалізовані об’єкти, наукові факти і закони включаються до даного наукового напряму у формі понять. Поняття дозволяють в ідеалізованому, абстрактному вигляді уявити собі ті чи інші сторони забезпечення національної безпеки як достатньо самостійного явища об’єктивної реальності, виокремити суттєві елементи та їх взаємозв’язки. Саме у таких поняттях фіксуються і узагальнюються результати наукового пошуку [9, 10].

Націобезпекознавство дуже широко послуговується усією сукупністю вироблених наукою і філософією понять та категорій, інтерпретуючи їх у властивий для себе спосіб. До матриці наук, чий термінологічний апарат певною мірою застосовується у націобезпекознавстві, належать: синергетика, управління, кібернетика, теорія держави та права, геополітика, біологія, генетика, теорія розвідувальної та контррозвідувальної діяльності тощо.

Синтезуючи теоретичні положення щодо формування категорійно-понятійного апарату, які зроблені у численних роботах, слід зосередити увагу на наступних моментах.

По-перше, діалектичний взаємозв’язок і взаєморозвиток понять об’єктивно відбиває реальність і суперечність процесу забезпечення національної безпеки як самостійного виду життя суспільства.

По-друге, дані поняття відображені у мовних одиницях, які можуть визнаватися термінами юридичної науки, якщо вони точно відбивають співвідношення явищ і процесів, котрі становлять процес забезпечення національної безпеки, а зміст понять, у свою чергу, розкривається через їх визначення.

По-третє, фундаментальні поняття націобезпекознавства, які максимально узагальнюють і відображають специфіку предметів, явищ і процесів, належать до категорій.

По-четверте, поняття, що належать до націобезпекознавства, становлять певну систему, де кожне поняття перебуває у взаємозв’язку з рештою. В ієрархічності побудови понять, які відрізняються одне від одного за обсягом, мірою абстрактності та іншими рисами, відображений системний характер самого процесу забезпечення національної безпеки і безпекотворення як явища суспільного життя, котре перебуває в об’єктивній залежності від інших явищ [9, 10].

Серцевину будь-якої теорії, наукового напряму становить її категорійно-понятійний апарат, котрий має відбивати об’єктивну реальність у сфері національної безпеки. Центральним поняттям націобезпекознавства є „національна безпека". Стрижневими поняттями націобезпекознавства є поняття „безпека”, „небезпека”, „ризик”, „виклик”, „загроза”, „система національної безпеки”, „система забезпечення національної безпеки”, „система безпекотворення”, „моніторинг національної безпеки”, „управління системою національної безпеки”, „національні інтереси”, „національна мета”. Спорідненими поняттями із синергетикою є поняття: „ентропія”, „точка біфуркації”, „флуктуація”, „атрактивна система”, „самоорганізація”, „порядок”, „хаос”, „системна криза”, „дисипативні структури”. Даними поняттями означаються процеси функціонування системи національної безпеки під час впливу на неї чинників різного рівня інтенсивності та характеру [1-3, 8-10].

Чимало спільних понять і категорій є між управлінням (менеджментом) та націобезпекознавством”. Насамперед це поняття „управління системою”, „стратегічне управління”, „тактичне управління”, „оперативне управління”, „управлінська еліта”, „технології управління”, „управлінське рішення”, „суб’єкт управління системою національної безпеки” тощо. Так само спільними для кібернетики і націобезпекознавства є поняття „алгоритм управління", „позитивний та негативний зворотний зв’язок”, „середовище функціонування” тощо [9].

З теорією держави та права націобезпекознавство поєднує такі поняття, як „концепція національної безпеки”, „доктрина національної безпеки”, „доктрина державної безпеки”, „нормативно-правове забезпечення безпеки”, „компаравістське безпекознавство” тощо. Є й поняття, які вживають переважно в націобезпекознавстві. До них сміливо можна віднести поняття „система національної безпеки”, „система забезпечення національної безпеки”, „підсистема державного забезпечення національної безпеки”, „підсистема недержавного забезпечення національної безпеки”, „безпечність”, „система дестабілізації” тощо [9]. Крім того є неологізми, які розробив власно В. А. Ліпкан та які відображають певні процеси та явища у сфері національної безпеки. До них належать такі поняття, як: „націобезпекознавство” „націобезпекотворення”, „націобезпекознавчий підхід”, „націобезпекознавчий метод”, „націобезпекотворчий процес”, „націобезпекознавча парадигма”, „безпекоренесанс”, „синергетична парадигма націобезпекознавства”, „націобезпекоцентризм”, „гібридизація системи”, „десмодеструкція”, „десмоконструкція”, „енантіосистемізм”, „інтротелеозація”, „конгруентність системи”, „кондесміум”, „синергетичні транслокації”, „системоцентризм”, „транссистемні флуктуації”, „безпекознавство”, „компаративне безпекознавство”, „компаративна правоохорона” та низка інших [1-3, 9-10].

Звичайно, що, розглядаючи термінологічне поле будь-якої науки, постає необхідність в угрупуванні за певними критеріями усієї сукупності термінів. Не є винятком і націобезпекознавство, в категорійно-понятійній системі якого також виокремлюють кілька рівнів. До першого рівня належать поняття і категорії стосовно концептуального ядра дисципліни – національної безпеки. До другого – поняття та категорії, які відображають процес становлення і функціонування системи національної безпеки. До третього – поняття та категорії, які передають стан суб’єкта, який розв’язує націобезпекотворчі завдання. Напевно, що зазначена категорійно-понятійна система націобезпекознавства не може претендувати на універсалізм. Окреслюючи її, слід керуватися логікою розвитку історичних процесів, систем безпеки на конкретних історичних етапах, а також концептуальних уявлень і вчень про безпеку [1-3,9-10].

Запропонований В. А. Ліпканом підхід щодо визначення теоретико-методологічного інструментарію націобезпекознавства уможливлює, по-перше, упорядкувати систему дій, які мають націобезпекотворчу інтерпретацію; по-друге, чітко окреслити специфіку націобезпекознавчого напряму як у загальних трансформаційних змінах цивілізації, так і у період міждисциплінаризації науки в цілому.

„Націобезпекознавство” має належати до міждисциплінарних напрямів, враховуючи широкий спектр знань про різні аспекти чи то організації служби безпеки, чи то моніторингу, ідентифікації та аутентифікації небезпек, ризиків, викликів і загроз, чи то кризис-менеджменту, чи то аудиту безпеки тощо, мають бути об’єднані не механічно, а на підставі певного алгоритму – певної сукупності послідовних дій, виконання яких ґрунтується на засадничих положеннях методології націобезпекознавства [9]. Таким чином, навчальний курс „Націобезпекознавство” є висхідним для інших різновидів безпекознавчих навчальних курсів.

1.6. Сутнісно-змістовна характеристика принципу „безпекознавчій підхід” [1-4]. Як зазначалося вище, безпекознавство в Україні є новим науковим напрямом, який узагальнює теоретико-методологічні напрацювання у сфері безпеки. У контексті розгляду порушеного питання дуже цікавим виглядає твердження відомих фахівців Національного інституту проблем міжнародної безпеки при РНБО докторів наук О. С. Бодрука і М. А. Ожевана: українське ж слово „безпека” веде походження від дохристиянських вірувань українського народу, згідно з якими у кожній хаті, – десь у запічку, – жило два домовики, духи-охоронці цієї хати – Цур і Пек. З ними пов’язані такі українські слова, як „відцуратися”, „спекатися” тощо. „Безпека” у даному випадку означала відсутність таких загроз, коли вимагалося б втручання одного з цих добрих домовиків – Пека. До речі, у польській мові, тісно спорідненій з українською, збереглося подібне слово „пех”. Коли поляки кажуть „мати пех”, то мають на увазі певні неприємності, загрози” [3].

Зазначені вище процеси кінця XX – початку XXI ст. ст. надали поштовх до радикального переосмислення змістовної сутності, місця і ролі безпеки в ієрархії потреб та інтересів людини, суспільства, держави, світового співтовариства. Прихильником формування базової – загальної теорії про безпеку (безпекознавства) – є автор даного підрозділу монографії. У низці наукових публікацій зазначається, що поки що в Україні немає більш-менш узгодженої, загальновизнаної та академічно зафіксованої думки в тлумаченні базових понять безпекознавства. Зазначене стосується як категорії „безпека” взагалі, так і поняття „національної”, „державної”, „економічної”, „військової”, „інформаційної” та інших різновидів безпек [1-4].

Досліджені автором даного підрозділу монографії матеріали насправді виявили відмінний, але, як вважається, найбільш слушний науковий підхід до вирішення порушеної проблеми [1-4]. З огляду на авторську наукову позицію нині постала нагальна необхідність формування нового фундаментального наукового напряму, об’єктом дослідження якого мав би стати „безпекознавчій дуалізм: безпека – небезпека”. В основі зазначеного наукового напряму, на думку цього дослідника, має бути покладений спеціальний галузевий метод дослідження – безпекознавчий підхід, який раніше був започаткований В. А. Ліпканом [8-10].

Річ у тому, що методологія, яка застосовується на принципах блокового протистояння для моделювання систем безпеки різних типів і класів, у інформаційну епоху вже втратила свою актуальність. Саме з цієї причини нині виникла нагальна потреба пошуку шляхів безпекотворення та формування оновленої системи безпеки з опертям на їх реальні суб’єкти – державні та недержавні організації, з’ясуванні ролі кожної з них, механізмів взаємодії і відповідальності.

Сучасне безпекотворення: по-перше, нерозривно пов’язане з реалізацією важливої національної ідеї – безпеки нації; по-друге, саме безпекознавство, заглиблюючись в теорію управління, військову науку, право, геополітику, психологію, етнодержавознавство, кібернетику, синергетику тощо, досліджує корелятивний зв’язок організаційних і самоорганізаційних структур у можливість розроблення механізму управління ними; по-третє, на безпекознавство покладається завдання розкриття природи безпеки у різних сферах життєдіяльності суспільства [8-10].

На сьогоднішній день тлумачення поняття безпеки, принципу безпекоцентризму, вироблення підходів щодо загальної та галузевих теорій безпекознавства, похідних від нього безпекознавчих дисциплін, зокрема теорії державної безпеки, теорії економічної безпеки, теорії підприємницької безпеки, теорії інформаційної безпеки, теорії міжнародної безпеки, теорії міжнародної інформаційної безпеки тощо, а також співвідношення державної і недержавної системи безпеки в контексті нагальної потреби формування системи національної безпеки є стрижнями сучасної державності. Безпекознавчі міркування є свідченням того, що безпека – не просто абстрактне визначення, а своєрідна сфера існування людини, нації, держави, ресурсів, що міцно пов’язує людину не лише одну з іншою, а й з тим навколишнім середовищем, в якому вона живе. Причому йдеться не лише про збереження матеріального, а й духовного, енергоінформаційного колориту нашої планети [1-4].

У цьому сенсі безпекознавство як новий науковий напрям і навчальна дисципліна (викладається лише в Навчально-науковому інституті права та безпеки підприємництва Європейського університету) вичленовуються як такі, що в основу досліджень проблем визначеного автором „безпекознавчого дуалізму” покладається безпекотворчий аспект (тобто врахування природної невід’ємної конфліктної взаємодії безпеки і небезпеки) існування антропосоціокультурного організму, поєднуючи організаційні та самоорганізаційні його засади. Концептуальним ядром безпекознавства є ідеологія безпекотворення, яка постає як ідея безпеки. Безпекотворення виступає життєдайною основою ідеї безпеки, а безпека людини, суспільства, держави, навколишнього енергоінформаційного середовища у своїй органічній єдності – цілісною вартістю ідеї безпеки, основою сучасних безпекотворчих процесів. Усе це значно розширює безпекознавчі обрії, робить сферу безпеки більш доступною для наукового пізнання [1-4].

Основоположним у сучасній парадигмі безпекознавства є проблема точності визначення об’єкта дослідження та головного галузевого методу його дослідження. Практично всі вітчизняні та іноземні науковці „зациклені” на понятті „безпека”, визначаючи його центральним об’єктом безпекознавчого дослідження. Проте, це однобічний підхід в науковому мисленні: залишається поза увагою такий соціальний феномен, як „небезпека” і його конфліктна взаємодія з „безпекою”. У даному випадку пропонується в якості об’єкта дослідження безпекознавства визнати так званий „безпекознавчий дуалізм: „безпека – небезпека”, а в якості головного галузевого методу дослідження – „безпекознавчий підхід”.

Безпекознавчий підхід – головний галузевий принцип безпекознавства, який визначає методологічний напрям в науці, основне завдання якого полягає у розробленні методів дослідження і конструювання систем безпеки різних типів, класів і рівнів. Провідний лейтмотив безпекознавчого підходу – вивчення та викладення теоретичних положень забезпечення і реалізації заходів безпеки у межах практики безпекотворення. Важливою складовою цього процесу є утворення умов функціонування державних і недержавних структур як єдиного цілого [8].

Спираючись на вимоги „безпекознавчого підходу”, нагальним сучасним завданням науковців і фахівців-безпекознавців є творча праця щодо створення теорії, котра має вирішити наступні проблеми: а) формування системи базових понять (створення відповідного понятійно-категорійного апарату), тобто мови нового наукового напряму; б) встановлення структурно-функціональних зв’язків між елементами системи понятійного апарату; в) визначення загальних принципів і формування системи галузевих підходів до формалізації явищ та процесів, що аналізуються (вивчаються), та г) розробку на цій основі галузевих методів і методології дослідження, які б забезпечили поглиблене вивчення і виявлення відповідних закономірностей, властивих даному об’єкту досліджень [1-4].

Починати розробку нової наукової теорії пропонується з переосмислення, уточнення і систематизації накопичених знань і практичного досвіду попередніх років. Загалом безпекознавство охоплює дуже широке коло проблем. За логікою розгляд найбільш важливих понять безпекознавства у сфері національної, державної і міжнародної безпеки має розпочинатися з базового, не менш складного соціально-політичного явища, безумовно головної базової категорії – „національна безпека". У даній безпекознавчій категорійно-лінгвістичній конструкції основним елементом є слово „безпека”, яке несе головне смислово-інформаційне навантаження. Лише усвідомивши сутність і зміст цього слова, можна більш точно визначити реальні межі предмета теорії безпеки як наукового напряму [1-4].

Так, свого часу у навчальному посібнику „Безпекознавство” В. А. Ліпкан визначив слушну змістовну сутність поняття „безпека" наступним чином: „Безпека – складне соціальне явище, об’єкт теоретико-управлінського дослідження, предмет соціальної інженерії. У результаті проведеної роботи встановлена закономірність, яка визначає безпеку в якості складної системи, сукупності взаємообумовлених елементів, таких як: справедливість (насилля, як її протилежність), потреба та інтерес безпеки” [8, 9].

Підтримуючи наведені тези, є підстави зазначити, що у безпекознавчому дослідженні такого соціального явища, як „безпека” має аналізуватися певна множина елементів, взаємозв’язок яких обумовлює цілісні властивості системи зазначеного явища соціального життя. Головний акцент повинен робитися на виявленні розмаїття зв’язків, які мають місце як у середині досліджуваного об’єкта, так і в його взаємовідносинах із зовнішнім середовищем. Безпека – не просто абстрактне визначення, а своєрідна сфера існування людини, нації, держави, світового співтовариства, ресурсів, котрі міцно зв’язують людину не лише одну з одною, а й з тим навколишнім середовищем, в якому вона живе [1-4].

Дослідження підтверджують, що більшість науковців, фахівців-безпекознавців та конфліктологів єдині в тому, що безпека – це органічне поєднання реалізації прагнення людини до існування в умовах, найбільш сприятливих для нормального життя та розвитку, і можливості забезпечення з боку державних або громадських організацій необхідного рівня захищеності людини від різного роду небезпек, ризиків, викликів і загроз. Зрештою, безпека розглядається як гармонія світу, людська симфонія в її нескінченних вимірах [1-4, 8-11]. При дослідженні проблем національної безпеки найбільшого поширення і схвалення отримує методологічний підхід, згідно з яким її першооснову складають потреби та інтереси окремих людей, з яких витікають потреби та інтереси суспільства і держави в цілому. При цьому держава розглядається як інструмент, за допомогою якого забезпечуються найкращі умови для розвитку особи, національного суспільства і самої держави.

Розвиваючи зазначену ідею, слід підкреслити, що в основі поняття „безпека” закладений рівень сприятливості стану для нормального існування і розвитку об’єкта захисту, благополуччя якого залежить від можливості задовольняти свої потреби та реалізовувати інтереси. Так, зокрема, доцільно зазначити наступне.

Потребаце спонукаючий внутрішній імпульс до збереження життя (до самозбереження), тобто умова, відповідна залежність „життя” об’єкта захисту; по-перше, від споживання необхідної енергії, живильної сировини, котра призводить до руху внутрішні процеси, до взаємодії останніх із зовнішнім середовищем, до взаємного проникнення; по-друге, від чинника стимулювання внутрішньої енергії об’єкта захисту, котрий перетворюється із об’єкта спрямувань зовнішніх сил у суб’єкт взаємодії із зовнішнім середовищем, котрому він віддає відповідну власну внутрішню енергію, а також, навпаки – енергія зовнішньої сили взаємодії вливається до внутрішнього середовища об’єкта захисту; до взаємного позитивного або негативного впливу один на одного, і таким чином стимулюють живильну силу та підтримують життєздатність об’єкта захисту як учасника взаємодії у зовнішньому середовищі або його скніння і смерть; по-третє, якщо за одиницю визначення взяти державу, то тут йдеться про міжнародні чи міждержавні відносини; по-четверте, зазначені вище потреби у ресурсах можуть бути природного походження – біологічного, органічного або штучного – науково-технологічного, виробничого походження. Часто у неживому або тваринному світі потреби зовсім або мало усвідомлюються. Потреби забезпечуються об’єктом захисту внутрішніми імпульсами, на рівні природних інстинктів самозбереження [1-4].

Інтересце вже усвідомлена об’єктом захисту потреба, котра виникає та існує в його свідомості задовго до появи природних інстинктивних імпульсів в організмі (системі, керованій людиною), нагадуючи про реальну потребу. Зазначене характерне лише людині як живій розумній істоті, яка має свідомість і здатна навіть без наявності відповідних біологічних та інших подразників усвідомлювати відповідні життєві потреби заздалегідь. Лише людина намагається створити необхідні умови для того щоб, коли надійде відповідний природний біологічний чи інший імпульс про потребу, задовольнити її.

Сучасне безпекотворення нерозривно пов’язане з реалізацією важливої національної ідеї – безпеки нації.

Національний інтересце усвідомлена, зафіксована у суспільній свідомості життєво важлива (а у подальшому в нормативно-правових актах) потреба, котра забезпечує необхідні життєво важливі ресурси і умови життєдіяльності та розвитку народу, нації, суспільства, держави, громадянина і людини; це певний сукупний вираз потреби, котрий найповніше задовольняє кожного із представників нації чи народу незалежно від його політичних та ідеологічних уподобань, релігійних, етнічних чи расових відмінностей [1-5].

Суть національної безпекиполягає у забезпеченні (створенні умов, задоволенні потреб і просуванні життєво важливих інтересів) розвитку України з метою максималізації задоволення потреб та інтересів представників української нації відповідно до загальновизнаних норм співіснування, котрі необхідні для їх самозбереження, самовідтворення і самовдосконалення. Національна безпека – це не лише стан захищеності національних інтересів та їх носіїв від внутрішніх і зовнішніх небезпек, ризиків, викликів і загроз, а й гарантованість через комплекс заходів створення державними і недержавними інституціями сприятливих умов для існування і прогресуючого розвитку джерел добробуту народу, в тому числі й силовими методами. Національна безпека має розглядатися крізь призму реалізації національних інтересів, аж до застосування сили у випадках, визначених законом. Зміст національних інтересів має державно-правовий, соціально-економічний, інформаційний, екологічний і воєнний аспекти. Саме вони визначають галузевий розподіл національної безпеки на політичну, соціально-економічну, інформаційну, екологічну і воєнну безпеки.

Відомі українські політологи Степан Дмитрович Гелей і Степан Михайлович Рутар зазначають, що кожна національна держава у своїй зовнішній політиці як сукупності політико-дипломатичних, економічних, військових і правових засобів намагається найбільш оптимально реалізувати свій національний інтерес. Науковці підкреслюють, що поняття „національні інтереси” є більш багатозначним; воно має як об’єктивний, так і суб’єктивний сенс [13]. В об’єктивному сенсі поняття „національні інтереси” – це сукупність умов (внутрішніх і зовнішніх), які забезпечують певний геополітичний статус держави, національну безпеку, суспільну стабільність, рівень і якість життя громадян. У суб’єктивному значенні поняття „національні інтереси” має ідеологічне забарвлення та тлумачиться залежно від політичного режиму, правлячого політичного курсу, міжнародного порядку і т. ін. Якщо в недалекому минулому два перших аспекти (геополітичний статус держави, національна безпека) були домінуючими, то на сучасному етапі в розвинутих країнах набирають ваги два останніх (суспільна стабільність, рівень і якість життя громадян). У зв’язку з цим сутність та зміст національних інтересів є головним об’єктом спрямувань інформаційного протиборства політичних угрупувань. Як правило, воно здійснюється із застосуванням всіх заходів і засобів Інформаційно-психологічної боротьби, в тому числі й спеціальних інформаційних операцій (СІО) та акцій зовнішньої інформаційної агресії (АЗА) [1-5].

Таким чином, доцільно зазначити, що національний інтерес є визначальним джерелом формування стратегічної мети, стратегічних завдань, об’єктів спрямувань і напрямків розвитку народу, нації, держави, механізму, методів і форм їх реалізації. За своєю спрямованістю національні інтереси орієнтовані на забезпечення виживання та прогресивний розвиток і, певною мірою, лідерства особи, народу, нації, суспільства, держави. Виходячи з того, що особа, суспільство та держава утворюють разом самостійний об’єкт захисту – націю, поняття „національна безпека” охоплює різні аспекти безпеки країни (державної, громадської, особистої). Нація знаходиться в небезпеці, коли їй потрібно принести в жертву свої національні інтереси – об’єктивні потреби матеріального та духовного існування як внутрішньо цілісного і самобутнього соціального утворення. Не випадково, що саме в національних інтересах акумулюється ставлення нації до сукупності суспільно-політичних та державних інститутів, матеріальних і духовних цінностей [1-5].

Тільки через призму реалізації та захисту реальних національних (а не корпоративних) інтересів можуть і повинні розглядатися проблеми створення системи національної безпеки, її головна мета, тактичні цілі, завдання, принципи функціонування, усі внутрішні параметри. При цьому особливе значення має наукове визначення життєво важливих національних інтересів. Можна стверджувати, що це сукупність стрижневих потреб, задоволення яких забезпечує саме незмінність ідентифікаційних рис, існування та можливість прогресивного розвитку особи, нації, національного суспільства і національної держави. Категорія життєво важливих інтересів (вітальних інтересів) вживається у Концепції (основи державної політики) національної безпеки України [4, 5].

Звідси є підстави зробить слушний висновок: „Національні потреби та інтереси можуть бути у формі певних ресурсів: продовольчих, енергетичних, фінансових, технологічних, інформаційних, матеріально-технічних, сировинних, фахово-трудових, психологічних, ціннісно-ідеологічних тощо [1-5]. За визначеною логікою узагальнена схема вирішення проблем національної безпеки на досягнутому рівні розвитку її теорії безпекознавства ґрунтується на трьох базових елементах: інтереси – небезпека – захист. Що стосується поняття „захисту”, то доцільно розглядати його як сукупність відповідної діяльності, спрямованої безпосередньо на своєчасне виявлення і попередження, протидію носіям небезпеки та іншим негативним чинникам, їх нейтралізацію (тимчасове призупинення їх функціонування); і, у кінцевому рахунку, – остаточне припинення функціонування джерел небезпек або їх знищення.

1.7. Вимоги системності у застосуванні „безпекознавчого підходу” при визначенні поняття „безпека”. У межах наукового забезпечення реалізації проекту реформування системи національної (особливо державної) і міжнародної (як регіональної, так і глобальної) безпеки поняття „безпека”, на думку автора, має розглядатися в трьох аспектах [1, З, 4]:

безпека як соціальне явище,тобто – це сукупність умов і чинників, сприятливих для комфортного існування і перспективи розвитку об’єкта захисту, іншими словами – відсутність умов для небезпек і несприятливих чинників, у даному випадку предметом (тобто змістом) нового наукового напряму – безпекознавства, розпочатого вітчизняним науковцем доктором юридичних наук В. А. Ліпканом, на думку автора, мають визначатися закономірності, характерні риси, структурні елементи, взаємозв’язки між ними, чинники, що впливають на їх стан і характер, економічні, науково-технічні та інші аспекти, тобто все те, що визначає безпеку в загальнонауковому розумінні соціального явища;

– безпека як особлива соціальна діяльність. У даному випадку предметом (тобто змістом) безпекознавства, військових, спеціальних оперативних і правоохоронних дисциплін повинно бути сутність поняття, ознаки та характерні риси суб’єкта, цілей, завдань, об’єктів спрямувань, стратегії і тактики, виконавчого механізму та його елементів, форм і методів реалізації поставлених завдань діяльності у межах такого соціального явища, як безпека взагалі, державна і громадська безпека, безпека економічної та господарської діяльності зокрема; які існують у ньому закономірності, правила, стандарти, закони, тенденції, традиції, логіка формування соціальної мотивації до зазначеної діяльності. Тут йдеться про те, щоб з’ясувати, яку користь або шкоду матиме суспільство від зазначеної суспільної діяльності; чи має потребу в цій діяльності суспільство взагалі? Хто конкретно? Всі члени суспільства чи окремі їх групи, чи окремі індивіди? Яка соціальна значущість діяльності, котра визначається як забезпечення безпеки підприємництва?;

безпека як відповідний організаційно-правовий процес, процедура чи порядок реалізації соціальних завдань у сфері забезпечення безпеки, тобто створення сприятливих і вільних від небезпек умов функціонування відповідних державних та підприємницьких механізмів, зокрема правове і неправове забезпечення; процедури організації та управління оперативної, охоронної і режимної роботи відповідних служб (органів) державних та підприємницьких структур. У даному випадку предметом (тобто змістом) наукового напряму управління системою безпеки має бути сутність, критерії визначення генерального суб’єкта (замовника і організатора) і виконавчого суб’єкта (тобто безпосередньо виконавчого механізму), особливості його структурних елементів, їхній взаємозв’язок, ієрархія підпорядкованості під час функціонування виконавчого механізму; питання планування, керування і контролю, тобто адміністрування, а також правова регламентація відносин, законодавче визначення меж відповідальності та повноважень, сфери так званої „юрисдикції” служб безпеки підприємницьких структур недержавного сектору та державних спецслужб, причетних до забезпечення безпеки держави та суспільства в цілому.

Безпека – це органічна система організації державної влади щодо реалізації, насамперед, потреб та інтересів людини. Її завданнями є: 1) забезпечення правового регулювання відносин між суб’єктами економічної, господарської та інших видів соціальної діяльності; між виконавчими суб’єктами відповідних завдань (службами безпеки) щодо забезпечення безпеки та об’єктами захисту в соціальній, економічній і підприємницькій сфері; між суб’єктами суспільних відносин у політичному, соціальному, культурному і психологічному житті; 2) організація і здійснення оперативної (негласної, прихованої, конспіративної), детективної, правоохоронної, охоронної та режимної роботи державних спецслужб, правоохоронних органів, служб безпеки господарських структур та інших юридичних осіб недержавного сектору; 3) визначення особливостей їхніх структурних елементів, взаємозв’язків, ієрархії підпорядкування під час виконання відповідних завдань, реалізації юридичних прав і обов’язків; 4) вирішення питань планування, управління діяльністю і контролю за додержанням встановлених норм і повноважень; 5) встановлення меж сфер відповідальності суб’єктів господарювання, інших юридичних об’єктів недержавного сектору, а також державних спецслужб і правоохоронних органів, причетних до забезпечення різних видів безпеки держави та суспільства, захисту життєво важливих інтересів України та її громадян [9, 10, 11].

У даному випадку предметом (тобто змістом) наукового напряму управління системою безпеки має бути сутність, критерії визначення генерального суб’єкта (замовника та організатора) і виконавчого суб’єкта (тобто безпосередньо виконавчого механізму, особливості його структурних елементів, їхній взаємозв’язок, ієрархія підпорядкованості під час функціонування виконавчого механізму; питання планування, керування і контролю, тобто адміністрування, а також правова регламентація відносин, законодавче визначення меж відповідальності та повноважень, сфери так званої „юрисдикції” служб безпеки підприємницьких структур недержавного сектору та державних спецслужб, причетних до забезпечення безпеки держави та суспільства в цілому [1-4].

Виходячи з вимоги „безпекознавчого підходу” щодо комплексного, системного дослідження „безпекознавчого дуалізму” (в т. ч. із застосування методів синергетики, яка вивчає нестійкі системи), теорія безпеки має визначати напрямки дослідження відповідно до характеру об’єктів захисту [4]. А саме безпека має складатися із чотирьох напрямів: 1) людина і громадянин – її конституційні права і свободи; 2) суспільство, яке складається із українського народу як державно-утворюючого елементу – його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне та навколишнє природне середовище і природні ресурси, традиції, уклад життя; 3) держава – її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканість; 4) державна інфраструктура [1-5].

В інформаційному суспільстві, що розбудовується, державна та інформаційна безпеки повинні мати найвищий пріоритет у безпекотворенні. У зв’язку з цим, незважаючи на зростання рівня демократизації суспільних відносин, головними пріоритетами захисту має бути економічна, оборонна, безпекова та інформаційна інфраструктури держави. В іншому підході до визначення пріоритетів серед об’єктів захисту в системі національної безпеки особа та суспільство ризикують втратити суб’єкт захисту і залишитися один на один з небезпеками.

2. Сутність категорії суб’єкта діяльності у сфері безпеки

Що стосується проблеми теоретичного визначення поняття категорії суб’єкта діяльності забезпечення і реалізації заходів безпеки. Автор вважає, що зазначена проблема достатньо складна і має розглядатися окремо. У контексті даного дослідження можна лише зазначити, що теорія безпекознавства визнає два рівні суб’єктів діяльності: перший (рівень генерального суб’єкта безпеки) – тих, що визначають відповідну політику, замовляють, організують і фінансують реалізацію безпосередніх заходів безпеки; другий рівень – виконавчих суб’єктів заходів забезпечення і реалізації заходів безпеки) [6]. У ситуації зниження ролі та місця держави у забезпеченні безпеки суспільства, коли серед учасників міжнародних відносин на глобальному рівні з’явилися юридичні та, навіть, фізичні особи, які за своїм потенціалом впритул наблизилися до рівня „суверена” (більшість ТНК є нині насправді державами в державі), Існує нагальна потреба у визначенні сучасних політико-правових критеріїв держави в якості „суверена” – генерального суб’єкта міжнародного публічного (владного) права Таким чином, суб’єкт міжнародних економічних відносин (СМЕВ), прирівняний до суб’єкта міжнародного публічного (владного) права (МПбП) і відповідно до міжнародного економічного права (МЕП), на думку автора даного підрозділу монографії, повинен мати докорінні відмінні риси (критерії), властиві лише „суверену”.

Той, хто претендує на найвищий владний статус – „суверена” – має характеризуватися наявністю наступних конкретних відмінних рис (критеріїв):

1) потреб та інтересів найвищого владного рівня (геополітичні, геоекономічні, геостратегічні);

2) найвищих зовнішніх та внутрішніх владних функцій і відповідних владних повноважень;

3) абсолютної незалежності, тобто суверенності в прийнятті найвищих владних рішень, на підставі власного внутрішнього переконання і волевиявлення та реалізації їх на свій розсуд;

4) реального і достатнього владно-юридичного рівня набуття міжнародної правосуб’єктності – абсолютних прав і виконання обов’язків (правоздатності та дієздатності);

5) реального і достатнього економічного, фінансового, матеріально-технічного, інтелектуального та силового компоненту (спецслужб, правоохоронних органів, армії), потенціалу для реалізації владних функцій, забезпечення функціонування відповідного механізму задоволення існуючих суб’єктивних потреб і захисту суб’єктивних інтересів та забезпечення сприятливих умов виконання власних обов’язків як усередині національного суспільства, так і на міжнародній арені;

6) особливого, специфічного способу набуття учасником міжнародних відносин статусу суверена і складного процесу визнання цього набутого статусу іншими суверенами: визнання рівним серед рівних. Набувається статус суверена самостійно (ніхто його не пропонує і не дарує), внаслідок власного внутрішнього переконання і волевиявлення, у зв’язку з цим часто доводиться доказувати оточуючим своє суверенне право на цей статус дуже і дуже тривалий час, в окремих випадках – вічно, всім життям національного суспільства, навіть зі зброєю в руках [1, 6].

3Сутність і класифікаційні особливості поняття „небезпеки”

Виходячи із запропонованого автором теоретико-методологічного підходу, другою складовою частиною безпекознавчого дуалізму є „небезпека”. Безпека має розглядатися не стільки як стан захищеності від небезпек, ризиків, викликів і загроз, скільки стан управління ними, коли останні можуть відігравати конструктивну роль. Як відомо, небезпека є постійним стимулятором розвитку і вдосконалення систем забезпечення і реалізації заходів безпеки, тобто постійним стимулятором безпекотворення. Небезпеки та негативні наслідки від них, як правило, не виникають зненацька. У більшості випадків їм передують деякі події, процеси та явища, що виступають їх провісниками. Виявлення таких провісників (ознак), їхній аналіз і прогнозування за їхньою допомогою ступеня імовірності самої небезпеки, термінів її виникнення, можливих негативних наслідків, шкоди або збитку, напруженості тощо є основним завданням діагностики небезпек [1-3, 5, 6].

Світовий і вітчизняний досвід свідчить про те, щоб досить точно визначити небезпеку, необхідна превентивна діагностика, відповідні методи та засоби її виміру. Для цього має бути визначений:

1) відповідний виконавчий суб’єкт інформаційно-аналітичної діяльності;

2) цілі його діяльності (кінцевий результат, у даному випадку – виявлення, оцінка небезпеки, аналіз і визначення її рівня та можливих негативних наслідків);

3) завдання (напрямки та шляхи досягнення поставленої мети);

4) об’єкт спрямувань (тобто об’єкт прикладання засиль і коло досліджуваних питань, тобто предмет дослідження);

5) механізм реалізації завдань (відповідна система, яка упорядковує її складові елементи: сили та засоби, а також інструментарій);

6) методи (технологія, способи застосування сил, засобів, інструментарію);

7) форми (зовнішні прояви, приміром інформаційно-аналітичної діяльності – моніторинг, отримання (збір, придбання і добування), обробка і накопичення інформації; поточне інформування, проведення аналітичних досліджень, підготовка та розсилка вихідних інформаційних і аналітичних повідомлень споживачам).

Під час інформаційно-аналітичної роботи необхідно враховувати, що теорія безпекознавства визначає різні рівні реальності виникнення і об’єму реалізації несприятливих наслідків для безпеки об’єкту захисту або завдання йому відповідного збитку чи шкоди. Звідси виходить, що існує чотирьохрівневий вимір (класифікація) показників відхилення від нормативних вимог до стану безпеки, а саме:

Небезпека віртуальне чи природне існування або потенційна можливість виникнення несприятливих передумов чи безпосереднього завдання шкоди важливим національним (чи корпоративним) інтересам і національній (чи корпоративній) безпеці.

Ризикреальне існування можливості виникнення ситуації, за якою формуються передумови протидії реалізації національних (чи корпоративних) цінностей, потреб, інтересів і цілей забезпечення національної (чи корпоративної) безпеки в обмежених масштабах. Наявність носія та інших чинників посилення передумов матеріалізації небезпеки, природна можливість використання носієм небезпеки існуючих природних або створення штучних чинників виникнення несприятливих передумов чи безпосереднього завдання збитку або шкоди важливим національним (чи корпоративним) інтересам і національній (або корпоративній) безпеці.

Викликбезпосередня мінімальна протидія носієм небезпеки та/або актуалізація функціонування в обмежених масштабах інших чинників протидії (тобто завершення заходів підготовчої стадії, початок матеріалізації ризику) реалізації національних (чи корпоративних) цінностей, потреб, інтересів і цілей, вирішенню завдань забезпечення національної (чи корпоративної) безпеки, котрі виявляються у формі офіційних і неофіційних політико-дипломатичних дій джерела небезпеки, торговельно-економічної, інформаційно-психологічної експансії тощо. Створення обмежених за масштабами несприятливих умов або завдання несуттєвого збитку чи шкоди об’єкту захисту.

Загрозареальність виникнення суттєвого збитку, шкоди або інших негативних наслідків для життєво важливих національних (чи корпоративних) цінностей, потреб, інтересів і національній (чи корпоративній) безпеці, яка виходить за локальні межі та стосується основних національних (чи корпоративних) цінностей (суверенітету, державності, територіальної цілісності тощо). Після загрози закінчується процес розвитку якостей і потенціалу небезпеки, вона добігає свого апогею – або настає шкода чи збиток, або за певних умов послаблення впливу несприятливих чинників і перехід до рівня виклику чи ризику.

Таким чином, загроза – це кінцевий результат розвитку протиріч, які є і формуються у самому суспільстві, міждержавних відносинах на тій стадії, коли вони переростають в антагоністичні, а вирішення таких протиріч інакше, ніж силовими заходами стає майже не можливим [3]. Саме наведена логіка класифікації і тлумачення стадій розвитку небезпеки має застосовуватися при оцінці рівня несприятливості та реальності завдання шкоди чи збитку об’єкту захисту в інформаційній сфері.

Результати проведеного в межах монографічного дослідження дають підстави сформулювати наступні основні висновки та пропозиції:

3.1 Міжнародна безпекає складне політико-правове поняття, котре має конкретно-історичний характер. На процес формування в суспільній правосвідомості уявлень про засоби та методи забезпечення міжнародної безпеки, військово-політичний і правовий зміст цього поняття, про характер взаємозв’язку міжнародної та національної безпеки, а так само на відповідну нормотворчу і правозастосовну діяльність держав у різні епохи людської історії істотно впливали результати тривалого й далеко не прямолінійного процесу осмислення проблем війни та миру, співвідношення права і сили в міжнародних відносинах. Найбільш точні визначення цього поняття визначаються через термін „стан” (теорія міжнародних відносин) і „система” (Міжнародне публічне право).

Безпека міжнароднауявляється як стан геополітичного простору, за якого дотримуються міжнародні закони, котрі гарантують політичним суб’єктам їх законну суверенність. Міжнародна безпека стає можливою при виникненні єдиного глобального політичного простору.

Міжнародна безпека (англ. international security; нім. internationale Sicherheit) –

1) система міжнародних відносин, заснована на дотриманні всіма державами загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, що виключає вирішення спірних питань і розбіжностей між ними за допомогою сили або погрози застосування сили;

2) система міжнародних договорів та угод, котра забезпечує збереження миру на основі визнання суверенітету, недоторканності кордонів і територіальної цінності держав, відмови від застосування сили або погрози силою у вирішенні міжнародних суперечок.

3.2 Безпека національнаце стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства, держави від внутрішніх та зовнішніх загроз.

3.3 Життєво важливі інтересисукупність потреб, задоволення яких надійно забезпечує існування і можливості прогресивного розвитку особи, суспільства і держави. Зазвичай до життєво важливих відносять потреби особи, суспільства і держави, від задоволення яких в прямій залежності перебуває саме їх існування і розвиток. Критерії „існування” і „розвиток” у даному випадку є якісними ознаками для диференціювання інтересів. Практика та історія показують, що:

по-перше, відправним пунктом забезпечення безпеки повинні бути корінні інтереси особи, суспільства і держави. Головними з них є прагнення до самозбереження, виживання як окремої особи, так і будь-якої соціальної групи, суспільства, держави. Разом з тим необхідно відзначити, що якщо виходити з теорії систем, то треба враховувати, що будь-яка система прагне не тільки зберегти себе в даній якості, а й підвищити рівень цієї якості, ефективність своєї взаємодії із зовнішнім світом, іншими системами, розширити сферу і ступінь свого впливу. Захисна, охоронна і розширювальна, експансіоністська тенденції властиві всім живим та соціально організованим системам, й справа політики, права, моралі надавати цим тенденціям законодоцільні та цивілізаційні форми;

по-друге, концептуальний характер має ґрунтуватися на тому, що небезпека може мати різну природу і різний ступінь. Слід розрізняти потенційні та реальні небезпеки, небезпеку і пряму загрозу. Для України особливого значення набувають нині небезпеки, котрі переростають у серйозні ризики, виклики та загрози: економічно-фінансові, науково-технічні, соціальні (особливо пов’язані із проявами певних намірів сепаратизму, з тероризмом, організованою злочинністю та корупцією), духовні, інформаційні, екологічні тощо;

по-третє, при вирішенні завдань безпеки держави важливо враховувати, що абсолютна безпека в жодній галузі недосяжна. Необхідно правильно визначити бажаний ступінь, межі безпеки держави, встановити відповідні пріоритети, діючи за принципом необхідної та розумної достатності при формуванні структур, що діють, виділені для них сил і засобів;

по-четверте, фундаментальне значення для теорії та практики загальної безпеки держави має системний підхід до її забезпечення. Відмінність об’єктів і завдань вимагає диференціації систем безпеки, максимальне урахування при їх розгортанні специфіки об’єктів і вживаних засобів. Разом із тим необхідна й інтеграція всіх видів забезпечення безпеки, концентрація різних сил і засобів для вирішення особливо складних і масштабних завдань;

по-п’яте, особливою тенденцією при співвідношенні та виборі сил і засобів забезпечення безпеки є зростання ролі політико-дипломатичних, економічних, науково-технічних, гуманітарних, інформаційних, екологічних та інших засобів щодо військово-силових дій, застосування яких не виключається, але набуває підпорядкованого значення, використовується у крайніх і обумовлених випадках;

по-шосте, у числі відправних концептуальних ідей загальної теорії і практики безпеки держави слід підкреслити їх націленість на передбачення і попередження виникаючих небезпек, прагнення протидіяти їм на ранній стадії зародження передумов та їх прояву, не допускаючи їх переростання в ризики, виклики та загрози.

3.4 Процес виявлення джерел „небезпек – загроз” вимагає ясного розуміння їх загальних і специфічних ознак.Джерела небезпеки для безпеки держави знаходяться в самих різних сферах життєдіяльності суспільства. Уявляється, що найбільш істотні з них приховані в сферах політичних відносин держави, класів, соціальних груп суспільства; економічних відносин; у духовно-ідеопогічній, етнонаціональній, релігійній, екологічній сферах і сфері забезпечення інформаційної безпеки тощо.

У зв’язку з цим найбільш доцільним було б проводити постійний моніторинг і аналіз тенденцій розвитку сучасної міжнародної обстановки в світі та, особливо, по всьому периметру кордонів України за алгоритмом: „світова спільнота – регіон – держава” і спробувати спрогнозувати вірогідні аспекти її розвитку. Зазначене дасть можливість шляхом моделювання різних можливих ситуацій виявити джерела і характер потенційних загроз Україні та відповісти на те, що хвилює багатьох українських громадян; „Чи існує сьогодні безпосередня загроза безпеці України, і якщо так – звідки вона надходить, який її характер, які повинні бути заходи протидії та захисту?”

3.5 Динаміку та основні тенденції розвитку оперативної обстановки в світі, як сукупності відносин держав, їх блоків і коаліцій, доцільно оцінювати і прогнозувати не тільки з погляду інтересів України, а й на основі аналізу аналогічних елементів системи забезпечення безпеки потенційних союзників і супротивників. Це дозволить оцінити не абсолютний, а відносний характер загроз її безпеці. Стан і перспективи розвитку сучасної міжнародної обстановки визначаються якісним вдосконаленням засобів, форм і способів міждержавної боротьби, збільшенням її просторового розмаху і тяжкістю наслідків, поширенням на нові сфери. Можливість досягнення корисливої мети непрямими, неконтактними діями зумовлює особливу небезпеку сучасних міжнародних відносин, можливих міждержавних конфліктів для народів і держав, міжнародної стабільності та миру, обумовлює життєву необхідність вжиття вичерпних заходів для їх запобігання, мирного врегулювання протиріч на ранніх стадіях їх виникнення і розвитку.

У цілому на формування стану міжнародної безпеки нині впливають наступні чинники:

1) використання військово-силових акцій як засіб „гуманітарного втручання” без санкцій Ради Безпеки ООН, в обхід загальновизнаних принципів і норм міжнародного права;

2) глобальне розповсюдження терористичних та екстремістських рухів і груп;

3) зниження небезпеки розв’язування великомасштабної війни, зокрема ядерної;

4) формування і зміцнення регіональних центрів сили;

5) порушення окремими державами міжнародних договорів та угод в області обмеження озброєнь і роззброєння;

6) кризові тенденції економічного та соціального розвитку держав, що зберігатимуться на далеку перспективу, принаймні на першу половину XXI століття;

7) міжкланові та міжетнічні суперечності, котрі дестабілізують як внутрішньополітичну, так й зовнішньополітичну ситуацію у багатьох країнах Центральноазіатського, Близькосхідного регіонів та Північної Африки;

8) неврегульованість зовнішніх територіальних проблем;

9) зростання впливу ісламістського чинника на формування основ як внутрішньої, так й зовнішньої політики, посилення екстремізму і терористичних проявів на глобальному рівні;

10) використання суб’єктами міжнародних відносин інформаційних та інших (зокрема нетрадиційних) засобів і технологій, СІО (спеціальних інформаційних операцій) та АЗА (акцій зовнішньої інформаційно-психологічної агресії) в агресивних (експансіоністських) цілях;

11) суперництво держав за розподіл сфер впливу в політиці та економіці, особливо на пострадянському і посткомуністичному просторі, а також держав третього світу.

4. Характеристика елементів сучасної оперативної обстановки

У зазначених умовах аналітичні служби світу,задіяні до моніторингу процесів у сфері міжнародної безпеки, виявляють джерела загроз зазвичай на основі аналізу альтернативних варіантів (у вигляді сценаріїв) розвитку військово-політичної та інших видів обстановки. Традиційно в оперативній обстановці ними визначаються основоположні концептуальні, політичні, морально-психологічні, розвідувальні, економічні, науково-технічні чинники. А саме;

4.1. Концептуальні: перехід НАТО від цілей оборони території країн-членів Альянсу до захисту їх „інтересів і цінностей”, що створює можливості для широкої інтерпретації цього та принципово міняє перелік підстав для застосування сили (світу нав’язується вигідне для Заходу розширювальне тлумачення понять „миротворення”, „міжнародний тероризм”) тощо. Прямі та потенційні воєнні загрози: наближення воєнних угрупувань безпосередньо до кордонів України, використання аеродромів нових країн-членів Альянсу для підготовки до нанесення першого удару, створення нових систем зброї тощо.

4.2. Політичні: втручання країн-членів НАТО у внутрішні справи держав СНД, безперервні спроби впливати на формування їх зовнішньої і внутрішньої політики, дезінтеграція Молдови, Грузії, Росії, підтримка прозахідних сил, протидія інтеграції в рамках СНД, формування на пострадянському просторі блоку держав антиросійської спрямованості тощо. Одночасно Росія, прагнучи відновитися як геополітичний центр сили та повернути свій вплив на втрачені пострадянські території, конкурує із західними партнерами у сфері втручання у внутрішні справи держав СНД, особливо показово це у випадку з Україною і Грузією, які стали справжнім полігоном для зазначених конкуруючих держав.

4.3. Морально-психологічні: проникнення в ЗМІ держав СНД, дезінформація громадської думки про небезпечну суть перетворень НАТО та керованих Росією інтеграційних геопроектів, створення негативного уявлення про Україну у світової громадськості, зокрема передумов для оголошення її „загрозою міжнародній безпеці”, стимулювання культурного переродження України та інших держав СНД, продовження цілеспрямованих спроб добитися відмови від традиційних цінностей на користь американських „ліберальних цінностей для аборигенів”, що породжує відчуття меншовартості та антипатріотизму тощо.

4.4. Розвідувальні: розширення агентурної мережі країн–членів НАТО, а також Росії, Китаю та Ізраїлю, підвищення розвідувальної активності спецслужб Польщі, Румунії, Угорщини, Індії, Пакистану, Туреччини та Ірану, зокрема через використання легальних структур, організацій „сприяння і розвитку”, „фондів допомоги”, інформаційних бюро тощо. Зазначена тенденція призводить до загострення конкуренції між іноземними розвідувальними співтовариствами за таємний вплив на українську правлячу і політичну еліту та народ України в цілому.

4.5. Економічні: здійснення заходів, спрямованих на руйнування національних економіки. Збройних Сил і спецслужб, створення економічної та політичної залежності держав СНД від Заходу тощо. Тенденції аналогічних проявів у поводженні спостерігаються й у російської сторони.

4.6. Науково-технічні: розширення використання країнами-членами НАТО науково-технічного потенціалу держав СНД для створення нових систем зброї тощо. Аналогічні інтереси виявляють Росія, Китай та Іран. Отримані у ході дослідження висновки накладають особливу печатку на надійність систем безпеки держави та пред’являють особливі вимоги до тих, хто за них відповідає.

5. Характеристика потенційних небезпек Україні

Для українського суспільства і держави існують наступні потенційні небезпеки,котрі можуть через ризики та виклики перерости іззагроз і навіть до реального завдання шкоди чи збитку національним інтересам та безпеці України:

Перша група загрозстосується дії на особу, суспільство та державу в цілому, а саме:

1) територіальні претензії;

2) посягання на державну єдність і територіальну цілісність країни;

3) локальні війни та збройні конфлікти, передусім у безпосередній близькості від кордонів України;

4) розповсюдження ядерної та інших видів зброї масового ураження, що збільшує можливість її застосування (зокрема несанкціонованого);

5) утиск економічних інтересів держави;

6) зазіхання на національне надбання, зокрема природні багатства країни;

7) завдання збитку екологічним, інформаційним, технологічним та іншим системам життєзабезпечення;

8) якісне та кількісне нарощування збройних сил і озброєнь іншими країнами, розширення (НАТО) та формування нових (ОДКБ) військових блоків і союзів на шкоду національним інтересам та безпеці України;

9) втручання у внутрішні справи держави;

10) дискримінація громадян України в зарубіжних країнах;

11) напад на українські об’єкти, розташовані на території зарубіжних держав;

12) націонал-екстремізм, озброєний сепаратизм, войовничий фундаменталізм;

13) міжнародний тероризм.

Друга –включає загрози несанкціонованої і неправомірної дії сторонніх осіб на свідомість особи та суспільства.

Третя –припускає загрози праву і свободі особи: праву на виробництво, поширення, пошук, отримання, передачу та використання інформації; праву на інтелектуальну власність і особисту власність на документовану інформацію; праву на особисту таємницю; праву на захист честі й гідності тощо.

6. Характеристика сучасних тенденцій у сфері міжнародної безпеки

Тенденції, котрі визначаються на далеку перспективу у сфері міжнародної безпеки, висувають до правової системи забезпечення безпеки держави наступну генеральну вимогу – вона повинна сприяти:

а) розвитку науково-практичних основ забезпечення безпеки України, котрі б відповідали сучасній геополітичній ситуації, умовам політичного і соціально-економічного розвитку держави;

б) формуванню законодавчої і нормативно-правової бази забезпечення безпеки України, а також розробці систем урахування національних ресурсів, нормативного закріплення відповідальності посадових осіб органів державної влади, інших юридичних осіб і громадян за дотримання вимог безпеки держави;

в) розробці механізмів реалізації конституційних прав громадян на особисту і громадську безпеку, а також безпеку держави;

г) формуванню системи безпеки України, котра забезпечувала б реалізацію державної політики в області безпеки громадян, суспільства і держави;

д) розробці сучасних методів і засобів забезпечення безпеки України;

є) розробці критеріїв та методів оцінки ефективності систем і засобів безпеки держави та їх сертифікації;

ж) виробленню форм і способів цивілізованої дії держави на формування індивідуальної, групової та громадської свідомості.

7. Особливості умов виникнення і розвитку загальної теорії безпеки держави

Виникнення загальної теорії безпеки держави(у системі наукового напряму безпекознавство, що нині розробляється в Україні) є природним наслідком сучасного стану теорії і практики забезпечення безпеки особи, суспільства і держави, а також природних й технічних систем, загального місця існування. Об’єктом її уваги мають бути реально існуючі системи безпеки та інші теорії, відповідальні за вирішення спеціальних завдань. Безпосереднім предметом досліджень має стати світоглядний і методологічний базис різних теорій безпеки: вихідні концептуальні ідеї з питань безпеки держави, котрі використовуються в цій галузі, поняття, категорії, методи пізнання і практичної діяльності. Зрозуміло, що для цих цілей загальна теорія безпеки держави повинна звертатися й до питань історії відповідних наук, до питань їх класифікації та систематизації. Враховуючи особливу значущість і недостатню розробленість низки філософських та соціально-політичних аспектів безпеки, загальна теорія безпеки держави покликана ініціювати аналіз цих аспектів і вносити свій внесок до теорії й практики розвитку безпеки України та світового співтовариства у XXI столітті.

Джерела

1.    Кузьменко А. Актуальні проблеми сучасної парадигми права міжнародної безпеки та шляхи їх вирішення //Сучасні проблеми правової системи України: збірник матеріалів II Міжнародної науково-практичної конференції (28 жовтня 2010 p., м. Київ) Київського університету права НАН України; [редкол.: Ю. С Шемшученко, Ю. Л. Бошицький, О. В. Чернецька та ін.]. - Випуск 2. - К.: Вид-во Європейського університету, 2010. - С 75-80.

2.    Кузьменко А. Безпекознавство – основа теорії інформаційної безпеки/ НПЖ „Сучасні інформаційні технології у сфері безпеки та оборони". -К: НАОУ, 2010. - № 3(6). - С 57-70.

3.    Кузьменко А. Безпекознавство – основоположна наукова і навчальна дисципліна в системі військового навчання// Тези доповідей VI Міжнародної науково-практичної конференції „Військова освіта та наука: сьогодення та майбутнє", Київ, 25-26 листопада 2010: 3б. тез доповідей. -К.: ВІК НУ, 2010. -С 304-307.

4.    Кузьменко А. Безпекознавчій дуалізм – основа теорії інформаційної безпеки// Тези доповідей V Міжнародної науково-практичної конференції „Військова освіта та наука: сьогодення та майбутнє", Київ, 25-26 листопада 2009: 3б. тез доповідей. - К.: ВІК НУ, 2009. - С 296-304.

5.  Кузьменко А. Проблеми відповідності стратегії та системи забезпечення безпеки України національним потребам// Юридичний журнал. -2006. - №10. - С. 79-88. http:// wvvw.justinian.com.ua.

6.  Кузьменко А. Проблеми теоретичного визначення сучасного суб’єкта міжнародного приватного права// Юридичний журнал. - 2008. -№11. http://wvvw.justinian.com.ua.

7.  Большой энциклопедический словарь. http://dic.acaciemic.ru/dic.nsf/enc3p/193430.

8.    Ліпкан В. Безпекознавство: Навчальний посібник. -К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2002. -93 с.

9.    Ліпкан В. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України: Монографія. -К.: Текст, 2003, - 600 с.

10. Ліпкан В. Теоретико-методологічні засади управління у сфері національної безпеки України: Монографія. - К.: Текст, 2005. - 349 с.

11. Гаазькі та Женевські Конвенції/ Українсько-Американське бюро захисту прав людини.      –Амстердам, - Київ, 1996.

12. Інформаційна безпека (соціально-правова): Підручник/ В. В. Остроухов, В.М. Петрик, A.M. Кузьменко та ін.; за заг. ред. Є. Д.Скулиша. -К: КНТ, 2010.-776 с.

13. Рутар С.М., Гелей С.Д. Основи політології: Навч. посіб. -3-є вид., перероб. і доп. (Вища освіта XXI століття). - К.: Тов. „Знання”, КОО, 1999. -427 с.

14. Соціально-правові основи інформаційної безпеки: Навч. посіб./ А. М. Кузьменко, В.М. Петрик, В.В. Остроухов/ за ред. В.В. Остроухова. -К.: Росава, 2007. - 495 с.

Кузьменко Анатолій Михайлович,

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри міжнародного права та порівняльного правознавства

Київського університету права НАН України

Зазначена публікація є витягом із колективної монографії

Київського університету права НАН України:

А. М. Кузьменко. Проблеми організаційно-правового забезпечення адекватної національної політики України у сфері безпеки/ Правова система України в умовах сучасних національних та міжнародних тенденцій розбудови державності: Монографія/ за заг. ред. проф. Бошицького Ю. Л.; кол. авторів, Київський університет права НАН України. – К.: Кондор-Видавництво, 2012. –Р. 6, п. 6.3. – С. 534-556.

Ukrainian English French German Polish Russian