Моя політика

Моя политика

Неоконсервативний «Проект за нове американське століття»: зліт і падіння світової гегемонії США

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

«Я не пам’ятаю, щоб чесність примножувалась разом із багатством...»

Джеферсон

Вступ

Після подій 11 вересня 2001 року адміністрація Дж. Буш-молодшого активізувала відродження і впровадження у зовнішню політику США сучасних уявлень правого крила американських ліберал-демократів і консерваторів про поняття «імперія» та «імперіалізм», які покладені як головні наукові постулати в основу нової імперіалістичної програми – неоконсервативного «Проекту за нове американське століття».

 

У зв’язку з цим виникла необхідність ознайомити читача з основними положеннями, критичними зауваженнями і думками, висловленими вченими-антиглобалістами, зокрема й американськими.

Аналіз наявних матеріалів і умови втілення у життя зазначеного геополітичного проекту викликає певну неоднозначність щодо реальності успішного досягнення поставленої мети, тобто кінцевого результату. Дивним є те, що цей проект розпочався без належних основ «другого американського століття». У цих умовах окупація Іраку підірвала віру в американську військову міць, центральне становище Сполучених Штатів та їхньої валюти в глобальній політичній економії, яка перебуває в кризовому стані, підсилило тенденцію до перетворення Китаю в альтернативу американському лідерству в Східній Азії і за її межами. З огляду на існуючі реалії і масштаби нинішніх фінансово-економічних проблем в американському суспільстві, не важко уявити швидкий і повний провал нового неоконсервативного імперського проекту, який ще й не розпочався по-справжньому. Проект, з яким зовсім нещодавно (з 1998 року) так красномовно і з оптимізмом знайомив світову громадськість Збігнев Бжезинський через свою наукову працю  «Велика шахівниця (Панування Америки та її геостратегічні імперативи)» [1].

Насправді, зазначена праця зробила головний вплив на формування американської зовнішньої політики на період закріплення у свідомості світової громадськості певного стереотипу мислення і беззаперечного сприйняття Сполучених Штатів Америки як найрозвиненої, нейефективно і єдиної світової супердержави, яка оперує в однополюсному світі. А в американської політичної еліти та у різних верствах населення зазначена праця поряд з іншими, подібного спрямування, сформували самовпевненість в «історичну виключність і світову месіанську роль американської нації в перетворенні способу життя народів земної кулі за американською моделлю». Було висунуто хибну тезу: «Народи світу живуть погано тому, що не сповідують американських цінностей...» Саме це перетворило нині американських крайніх правих із антикомуністичних контрреволюціонерів у революціонерів, метою яких є поширення американського способу життя і організації суспільства, а також «навчання» народів світу «основам американської демократії для аборигенів» [2].

 Цілком ймовірно, претензії неоконсервативної частини американської політичної еліти на глобальне панування можуть ввійти в історію як одна з нереалізованих геополітичних ідей. Кризові явища, що особливо виявилися останніми двома десятиліттями, у фінансово-економічній системі та суспільних відносинах США, реально позначилися на термінальній кризі американської світової гегемонії. Історичний досвід і знання умов подібного розвитку чергового лідера капіталістичного світу свідчить про те, що нині людство балансує на межі чергової всесвітньої катаклізми, яка відома під назвою «світова війна» із усіма наслідками, що випливають для людської цивілізації в цілому,  для кожного народу і національної держави зокрема.

Однією із підстав для таких висновків автора є думка головних американських опонентів із Центрального Комітету Комуністичної партії і Держради КНР. Розглядаючи подібні американські доктринальні підходи, керівництво КНР дотримується власного розуміння майбутнього світоустрою, де Китаю надається статус суб’єкта глобальної міжнародної конфліктогенної взаємодії, яка виступає в нинішніх умовах глобалізації як єдиний стратегічний не лише економічний, військово-політичний, а й насамперед – ідеологічний конкурент усього Західного світу, як носій комуністичної ідеології, яку американські крайні праві намагалися знищити у 1991 році разом з СРСР і «соціалістичним табором». З цієї причини можна констатувати, що початок ХХІ століття ознаменувався розширенням оперативних і військово-політичних позицій для прямого конкурування нинішнього конгломерату комуністичної ідеології, сформованої на постулатах Карла Маркса, Фрідриха Енгельса, Володимира Леніна, Віссаріона Сталіна, Мао Дзе-дуна, Ден Сяопіна, з інформаційно-психологічним, військово-політичним і фінансово-економічним експансіонізмом сучасної ліберальної ідеології американської еліти [3].

Як свідчать наявні матеріали, кінцева мета обох учасників цієї глобальної конкуренції – досягнення одноосібного світового лідерства із залученням до своїх лав інших народів, на цій основі сформувати нові безальтернативні одна одній світові імперії – «американську» або «конфуціанську». Зазначене ідеологічне конкурування вже активно відбувається в умовах нового етапу всесвітніх інформаційно-психологічних воєн і глобальної фінансово-економічної кризи на знищення своїх опонентів.

У цій ситуації китайські лідери достатньо відповідально ставляться до забезпечення захисту не лише китайської, а й інших націй, об’єднаних у цивілізаційне співтовариство на основі ідеологічних та інших цінностей конфуціанства. Роблячи прогнози у 1993–1995 рр., китайські фахівці висловлювали думку про те, що американське керівництво на початку ХХІ століття зіштовхнеться з великомасштабними кризовими процесами у фінансово-економічній і соціальній сфері, які мають охопити американське суспільство. Ще у той час висловлювалися сумніви щодо можливого успіху запланованих американських геопроектів. Підставою було те, що за прогнозами і розрахунками визначалася тенденція поступового входження американської економіки в стадію стагнації і виснаження національного потенціалу. Одночасно, незважаючи на це, американська правляча еліта запроваджувала непосильні для американської нації великомасштабні геополітичні проекти глобального контролю і панування. Висловлювалась слушна думка про те, що тотальний контроль глобальних процесів на світовій арені, миттєве реагування на них через виконання ролі «світового жандарма» є головним чинником послаблення і руйнування провідної геополітичної потужності.  Нинішні проблеми в США підтверджують правильність розрахунків і прогнозів китайських фахівців [4].

Причини такого нинішнього становища зі світовою гегемонією Сполучених Штатів Америки необхідно шукати в тих соціальних, економічних, політичних і військово-стратегічних обставинах, які спонукали американське керівництво до прийняття цього геополітичного курсу без належної підготовки, і особливо в умовах її зв’язку з низкою недоречностей у глобальній економіці, які відбуваються з 1970-х років.

Гносеологічні корені основ теорії формування всесвітньої гегемонії Сполучених Штатів Америки

У цьому зв’язку ідеологічні постулати, які у своїх наукових працях виклали американські дослідники Девид Харві («Новий імперіалізм») і Ханна Арендт («Джерела тоталітаризму») розкривають уявлення про наявність взаємозв’язку між імперіалізмом і капіталістичним розвитком. Зазначені наукові погляди корисні у використанні аналітиками та фахівцями в галузі теорії безпеки при аналізі зовнішньополітичного курсу адміністрації Дж. Буш-молодшого, який іде з геополітичної арени, прогнозуванні та моделюванні геополітичної поведінки нової правлячої команди Барака Обами у Вашингтоні. Зокрема особливий інтерес і користь представляють положення про «просторове закріпленні влади» («spatial fix») і «накопичення знов народжуваною геополітичною силою капіталу і влади через вилучення їх у чинного геополітичного лідера» («accumulation by dispossession»).

Емпіричний шлях у своєму науковому дослідженні «Довге двадцяте століття» Джованні Арріджі знайшов підтвердження теоретичним винаходам Д. Харві та Х. Арендт і зробив висновки про те, що протягом тривалої еволюції експансія світового капіталізму ґрунтувалася на регулярній появі дедалі могутніших провідних капіталістичних утворень (організацій), які усували тих, що реалізувалися до кінця.

Так, Харві зазначає, що «безупинне накопичення влади необхідно для захисту невпинного накопичення капіталу».

Арендт, зі свого боку, досліджуючи проблему накопичення влади і капіталу усередині держави, дійшла висновків, що процес, за допомогою якого окремі капіталістичні держави в результаті свого розвитку приходять до потреби накопичення «надлишкових грошей» (тобто більшого обсягу капіталу, який можна б знову прибутково інвестувати усередині національної держави), породжує потреби в накопиченні сили для того, щоб зуміти захистити зростаючу власність від внутрішніх конкурентів.

Зі свого боку, Джованні Арріджі пішов далі у своєму дослідженні та дійшов висновку про те, що  в епоху глобалізації відбувається процес, за допомогою якого окремі капіталістичні держави приходять до накопичення «надлишкових грошей» (тобто більшого обсягу капіталу, який можна б знову прибутково інвестувати не тільки усередині національної держави, а й за її межами – на зовнішніх ринках. У цьому зв’язку виникають аналогічні потреби в накопиченні сили для того, щоб зуміти захистити зростаючу власність за межами національної держави, тобто за кордоном. З цього погляду, імперіалізм капіталістичного типу являє собою політику, спрямовану на пошук вигідних зовнішніх виходів для надлишкового капіталу і на посилення самої держави на геополітичному і геоекономічному просторі.

Таким чином, у попередній період розвитку глобалізації цей процес, за допомогою якого дедалі сильні капіталістичні організації ставали рушійною силою експансії системи накопичення і панування, споконвічно охоплював безліч держав. З цього погляду, імперіалізм капіталістичного типу відбиває боротьбу, під час якої капіталістичні держави використовували насильницькі засоби, намагаючись повернути на свою користь просторові зрушення, викликані «безупинним» накопиченням капіталу і влади, тобто здійснювалася територіальна експансія із застосуванням військової сили та спецслужб або іншими словами – шляхом військово-політичної та ідеологічної експансії, а також оперативного (агентурного) проникнення і створення відповідних позицій вигідного впливу на супротивника. Зазначені експансії здійснювалися у формі «класичної війни», а з другої половини ХХ століття все більше вона доповнювалася акціями «інформаційно-психологічної війни», тобто із застосування агентурних та інших оперативних можливостей спецслужб у формі комплексних агентурно-оперативних заходів і таємних операцій.

За цих умов фінансовий капітал, підтримуваний державною владою, починає відігравати важливу посередницьку роль й у виробництві простору, що пов’язано з розширеним відтворенням капіталу, і виявляється в «людожерській політичній практиці та вимушених девальваціях», котрі складають сутність поняття накопичення капіталу і влади через їхнє вилучення у провідних конкурентів. Інакше кажучи в результаті військово-політичної експансії здійснювалося і продовжує здійснюватися фізичне ослаблення конкурентів, за допомогою завдання ним матеріального збитку і знищення активної частини його населення, а також посилення агресором свого матеріального добробуту за рахунок вилучень і контрибуцій, тобто привласнення матеріальних та інших благ супротивника.

Проте Харві не говорить нічого конкретного про всесвітньоісторичні координати цієї посередницької ролі фінансового капіталу. Очевидно, він, як і Арендт, дотримується уявлення про те, що фінансовий капітал був продуктом індустріального капіталізму XX сторіччя. Хоча це може бути справедливо й для капіталістичного розвитку окремих країн, у світовому масштабі ситуація інша.

Як показав Фернан Бродель, «фінансовий капіталізм» чи те, що Джованні Арріджі називає «фінансіалізацією», «не був немовлям 1900-х років». Швидше, «в минулому, у Генуї або в Амстердамі, він уже вмів (після сильного зростання торгового капіталізму і накопичення капіталів, котрі перевищували нормальні інвестиційні можливості) опанувати ринком і певний час панувати над усім діловим світом». Зазначене твердження має двояке значення для наших нинішніх цілей.

По-перше, йдеться, що у всесвітньоісторичному аспекті фінансіалізація (здатність фінансового капіталу «опанувати ринком і якийсь час панувати над усім діловим світом») веде до повторюваного перенакопичення капіталу («накопичення капіталів, котрі перевищують нормальні інвестиційні можливості»).

І, по-друге, як стверджує Джованні Арріджі, тенденція до повторюваного перенакопичення і фінансіалізації капіталу виявилася набагато раніше, ніж виник зв’язок між капіталізмом та індустріалізмом. Зі свого боку, Бродель також наводить перелік дат, місць і сил, котрі дають змогу нам створити теоретичні уявлення Харві про фінансовий капітал із простором і часом світової історії.

Так, відхід голландців з торгівлі близько 1740 року і перетворення їх у «банкірів Європи» було типовою повторюваною світосистемною тенденцією. Той же процес спостерігався в Італії в XV столітті. Після голландців той же шлях пройшли британці під час і після Великої цінової депресії 1873–1896 років, коли «фантастичні пригоди промислової революції» породили надлишок грошового капіталу. Можна додати, що після не менш «фантастичних пригод» так званого «фордізму» і кейнсіанства тим же шляхом у 1970-х роках пройшов і американський капітал. 

Джованні Арріджі особливо наголошує, що «будь-яка еволюція такого роду мов би проголошувала разом зі стадією фінансового розквіту деяку зрілість; то була ознака осені, що насувалася» на розквітнілі геополітичні могутності».

У світлі цих спостережень загальну формулу капіталу за Марксом (Гроші – Твар – Гроші'': Г  – Т – Г'') можна вважати описом не тільки логіки індивідуальних капіталістичних вкладень, а й повторюваної закономірності світового капіталізму. Основна риса цієї закономірності полягає в чергуванні епох матеріальної експансії (стадія накопичення капіталу Г – Т) з етапами фінансової експансії (стадія Т – Г'). На етапі матеріальної експансії грошовий капітал (Г) надає рух зростаючій масі товарів (Т), зокрема перетворену в товар робочу силу і природні ресурси; на етапі фінансової експансії зростаюча маса грошового капіталу (Г'') вивільняється від своєї товарної форми, і накопичення здійснюється через фінансові угоди (як у скороченій формулі Маркса: Г – Г''). Узяті разом, ці дві епохи або стадії складають те, що Джованні Арріджі назвав за Марксом системним циклом накопичення (Г – Т – Г'').

Виходячи з цих положень, Джованні Арріджі виокремив чотири таких цикли, кожний з яких вміщує своє «довге» століття: генуезько-іберійський цикл, котрий містить період з XV до початку XVII століття; голландський цикл – із кінця XVI до кінця XVIII сторіччя; британський цикл – із середини XVIII до початку XX сторіччя; і американський цикл із кінця XIX сторіччя до нинішнього етапу фінансової експансії. Кожен цикл названий (і визначений) з  особливих комплексів урядових і ділових сил, які вели світову капіталістичну систему спочатку до матеріальної, а потім фінансової експансії, разом утворюючи конкретний цикл. Послідовні системні цикли накопичення перетинаються один з одним на початку і в кінці, тому що етапи фінансової експансії були не тільки «восени» важливих подій історії світового капіталізму. Вони також були часом виникнення нового провідного урядово-ділового комплексу, котрий пізніше приводив до реорганізації світової системи і створював тим самим умови для подальшої експансії.

Матеріальна і фінансова експансіїце процеси системи накопичення капіталу, влади, панування, глибина охоплення яких зростали протягом багатьох століть і які споконвічно охоплювали безліч всіляких урядових і ділових структур.

У кожному циклі матеріальна експансія здійснюється внаслідок появи особливого блоку урядових і ділових структур, здатних повести систему до нового просторового закріплення, що у свою чергу створювало умови для більш широкого або більш глибокого світового поділу праці. За таких умов прибуток на капітал вкладається в подальше зростання виробництва і торгівлі; як правило, воно йде на подальше розширення торгівлі та виробництва; і – усвідомлено чи ні – провідні центри світосистеми співробітничають і підтримують експансію один одного.

Однак згодом інвестування постійно зростаючої маси надходили в торгівлю і виробництво, що неминуче призводить до накопичення капіталу понад того обсягу, котрий може бути повторно інвестований у покупку і продаж товарів без різкого скорочення розміру прибутку. У цьому випадку, капіталістичні сили звичайно втручаються у сфери діяльності один одного; поділ праці, котрий колись визначав умови їхнього взаємного співробітництва, руйнується і конкуренція стає дедалі гострою. Перспективи повернення капіталу, вкладеного в торгівлю і виробництво, знижуються, і капіталістичні сили починають тримати в ліквідній формі велику частину грошових коштів, що надходять. Тим самим створюється основа для зміни етапу матеріальної експансії етапом експансії фінансової.

В усіх наявних системах значення фінансової експансії накопиченого надлишкового капіталу в ліквідній формі мало три основні наслідки для світового співтовариства і окремих національних суспільств.

По-перше, воно перетворювало надлишковий капітал в упредметнений у ландшафті, інфраструктурі, засобах торгівлі та виробництва, у зростаючу пропозицію грошей та кредиту. Звідси інтенсивне надання кредитів, навіть за умов великого ризику щодо їх повернення божниками (незабезпечені кредити).

По-друге, воно позбавляло уряди і населення доходів, які отримали колись від торгівлі та виробництва, якими перестають займатися через нерентабельність або високий ризик. Звідси відбувається скорочення виробництва і торгівлі на користь фінансових оборуток, в тому числі й кримінальних.

Нарешті, значною мірою в результаті перших двох наслідків, воно створювало дуже вигідні ринкові ніші для фінансових посередників, здатних направити зростаючу пропозицію ліквідності в руки урядів і населення, які випробували фінансові утруднення, або держав і приватних підприємців, котрі прагнули знайти нові способи одержання прибутку в торгівлі та виробництві.

Як правило, провідні сили попередньої матеріальної експансії були краще підготовлені для того, щоб зайняти такі ринкові ніші й тим самим привести систему накопичення до фінансової експансії. Зазначена здатність переключатися з одного виду лідерства на інший була основною причиною того, чому після сигнальної кризи свого лідерства всі сформовані центри світового капіталізму на якийсь час «відроджувалися» і навіть могли насолодитися тимчасовою belle époque, але все-таки дуже істотною рефляцією свого багатства і влади. Причина того, чому belles epoques історичного капіталізму були тимчасовим явищем, полягає в тому, що учасники підприємницьких відносин звичайно збільшували, а не вирішували основну кризу перенакопичення.

Таким чином, вони загострювали економічну конкуренцію, соціальні конфлікти та міждержавне суперництво до такого ступеня, що ті виходили з-під контролю сформованих на той момент центрів сили. Перш ніж перейти до розгляду наступного етапу боротьби, характер котрої постійно змінювався, необхідно зробити два застереження.

Перше застереження пов’язане з тим, що усі фінансові експансії породжували хижацьке накопичення капіталу через його вилучення із провідних центрів сили. Досить сказати, що надання надлишкового капіталу урядам і населенню, які відчували гострі фінансові утруднення, було вигідне лише настільки, наскільки воно перерозподіляло кошти або прибутки від позичальників на користь сил, які розпоряджалися надлишковим капіталом. Подібні великі перерозподіли були найважливішою складовою частиною всіх belles epoques фінансового капіталізму від Флоренції епохи Відродження до ери Рейгана, Клінтона і Буша. Але самі по собі вони не стали вирішенням основної кризи перенакопичення, а навпаки, перехід купівельної спроможності від страт і громад з більш низькою перевагою ліквідності (тобто з меншими можливостями для накопичення капіталу) до страт і громад з більш високою перевагою ліквідності, як правило, викликав ще більше перенакопичення капіталу і повторення криз прибутковості. Крім того, відчуження страт і громад, у яких здійснювалося вилучення, викликало, з точки зору права, ще й проблему легітимності.

Звичайно, поєднання криз прибутковості та легітимності являє собою основний стан, з яким Арендт і Харві пов’язують імперіалізм відповідних епох. Проте схоже положення спостерігалося й у більш ранніх фінансових експансіях, котрі прямо або побічно збільшували конфлікти у середині національних держав і між ними.

Принаймні спочатку виникнення міждержавних конфліктів було на користь сформованих фінансових центрів, оскільки вони провокували збільшення фінансових потреб держав і тим самим підсилювали взаємну конкуренцію за мобільний капітал. Збільшували конкуренцію, яку Макс Вебер назвав «всесвітньоісторичною особливістю (сучасної) епохи». Але як тільки конфлікти переростали в серйозні війни, як правило, добре сформовані центри економічної могутності програвали навіть у фінансовій сфері центрам, які нещодавно виникли, оскільки останні були краще пристосовані до того, щоб забезпечити «безперервне» накопичення капіталу і влади з просторовим закріпленням ще більшого за масштабом охоплення, чим попередні. Таким чином відбувався перерозподіл світового впливу на території, на сировинні, матеріальні та трудові ресурси.

Друге застереженнялогічно випливає із першого і пов’язане з процесом передачі надлишкового капіталу від домінуючих центрів капіталістичного розвитку до тих, що тільки-но  зароджувалися. Як уже було відзначено раніше, К. Маркс приписував провідну роль кредитній системі в розширенні такого перерозподілу і вказував на незриме співробітництво між капіталістами сформованих центрів сили, в яких послаблялася потреба в накопиченні  капіталів та їх вилучення із домінуючих центрів сили до центрів, що щойно зароджувалися. Необхідно також відзначити, що марксова послідовність провідних центрів (Венеція, Голландія, Британія, Сполучені Штати) указує на низку просторових закріплень ще більшого масштабу та охоплення, котрі створювали умови для розв’язання кожної попередньої кризи перенакопичення і початку нового етапу матеріальної експансії.

До цього тепер необхідно додати, що у закріпленні зазначеного перерозподілу капіталу і зняття з порядку денного проблемних питань, пов’язаних з боргами і справедливістю у відносинах між конкуруючими центрами сили, війни відігравали вирішальну роль. Принаймні в двох випадках такого переходу лідерства – від Голландії до Британії і від Британії до Сполучених Штатів – перерозподіл надлишкового капіталу від провідного центру до новоутвореного починався задовго до виникнення міждержавних конфліктів, котрі ще лише зароджувались. Проте зазначений ранній перехід призводив до посилення домагань на активи і майбутні доходи центрів, що зароджувалися, що дозволяло за певних умов повертати провідними центрами потоки капіталовкладень, прибутків і ренти, рівні або навіть більші первісних інвестицій. Саме це призводило не до ослаблення, а до посилення позицій новосформованих центрів у сфері великих фінансових операцій. Але з початком воєн відносини кредиторів і боржників, котрі були пов’язані з формуванням нових геополітичних центрів сили, що зароджувалися, змінювалися насильницькими способами, і цей перерозподіл відбувався на користь центрів сили, що зароджувалися. Згодом такий стан речей ставав більш серйозним і постійним.

Подібні механізми повної зміни геополітичних лідерів відрізнялися від одного переходу до іншого переходу. Протедонині у всіх випадках війни залишалися необхідною складовою процесу зміни геополітичного лідера в командних висотах світового капіталізму. Винятком була розв’язка у «холодній війні», так звана «третя світова». Лідер капіталістичного світу – США – залишився у своєму статусі, зникли лише антагоністичні ідеологічні вороги в особі СРСР, НДР, Чехословаччини і СФРЮ. Нинішня світова фінансово-економічна криза загрожує зміною лідера у світогосподарській системі та появу нового геостратегічного лідера (приміром – ЄС, Китай, Індія, Німеччина), а це відповідно до геополітичної теорії має потягти – четверту світову війну. Саме ця обставина викликає стурбованість і потребу наукового визначення варіантів і моделей запобігання цій цивілізаційній загрозі.

Усупереч висловлювань деяких критиків Джованні Арріджі, в своїй концепції системних циклів накопичення капіталу і влади історія капіталізму не описується як «вічне повернення того самого».

Навпаки, Джованні Арригі показує, що, незважаючи на удаване повернення «того самого» (тобто системних експансій), нові цикли конкуренції між капіталістами, суперництва між державами, накопичення через вилучення і виробництво простору в усе більшому масштабі революціонізували географію і режим роботи світового капіталізму, а також його ставлення до досвіду імперіалістичної практики.

Таким чином, якщо зосередити увагу на «сосудах влади», котрі наповнювалися «штаб-квартирами» провідних капіталістичних центрів сили послідовними циклами накопичення, відразу ж стає зрозумілим рух уперед від міської і космополітичної ділової діаспори (Генуя) до протонацінальної держави (Сполучені Провінції) та її заморських акціонерних компаній; до багатонаціональної держави (Велика Британія) та її імперії по всій земній кулі; до величезної багатонаціональної держави (Сполучені Штати) та її всесвітніх систем транснаціональних корпорацій, військових баз та інших інститутів світового правління.

Як видно з цього розвитку, жодна із сил, котра сприяла виникненню та реалізації експансії світового капіталізму, не пов’язана політичною і соціальною теорією з винятково міфічною національною державою: Генуя і Сполучні Провінції були менше, а Великобританія і Сполучені Штати – більше, ніж національні держави. І з самого початку мережі накопичення капіталу і влади, котрі дозволили цим силам відігравати провідну роль у виникненні та здійсненні експансії світового капіталізму, не «уміщувалися» на територіях метрополій, які визначали їхні протонаціональні, багатонаціональні або національні ідентичності. Насправді, торгівля на великі відстані, великі фінансові операції та відповідні варіанти імперіалістичної практики (тобто ведення війни і створення імперій) були навіть ще більш важливими джерелами прибутку для ранніх, ніж для більш пізніх могутностей. Як стверджує Арендт, імперіалізм варто вважати «першою стадією політичного правління буржуазії, а не останньою стадією капіталізму». Але цю першу стадію варто відносити до міст-держав початку Нового часу, а не до національних держав кінця XIX століття, як пропонує вона [5].

Те, що досвід імперіалістичної практики був більш важливим джерелом прибутку на ранніх, а не на більш пізніх етапах капіталістичної експансії, не означає, що політика і дії більш пізніх могутностей були менш імперіалістичними, ніж політика і дії більш ранніх могутностей. Навпаки, вони ставали ще більш, а не менш імперіалістичними внаслідок усе більш глибокого взаємопроникнення капіталістичних і територіальних стратегій влади. Така тенденція стає очевидною при порівнянні в історичної географії послідовних системних циклів накопичення капіталу і влади.

Ще до початку першого світосистемного циклу гегемонії деяких італійських міст-держав, особливо Венеції, довели життєздатність капіталістичної стратегії влади в європейському контексті раннього Нового часу. Правителі, які переслідували стратегії територіальних завоювань, прагнули через накопичення влади розширювати свої територіальні володіння. Буржуазія, яка правила італійськими містами-державами, навпаки, прагнула накопичувати владу, розширюючи свій вплив на грошовий капітал, утримуючись від територіальних придбань, якщо тільки вони не були абсолютно необхідні для накопичення грошового капіталу. Успіх цієї стратегії залежав від поєднання двох умов.

Першою з них був відносний баланс сил між великими територіальними об’єднаннями на європейському субконтиненті [6].

Другою – тенденція орієнтації на зовнішнє, позаєвропейське середовище, котра зароджувалася в європейській системі держав, свідчила про те, що успішне одержання прибутку і влади усередині Європи значною мірою залежало від привілейованого доступу до колоніальних ресурсів поза Європою через торгівлю або грабіж. Баланс сил забезпечував не тільки політичне виживання територіально обмежених капіталістичних організацій, а й те, що конкуренція між великими територіальними організаціями за фінансові ресурси підсилювала вагу капіталістичних організацій, котрі контролювали такі ресурси. Водночас орієнтованість європейської боротьби за владу на зовнішніх просторах гарантувало те, що зазначене суперництво було постійним підстьобуванням потреби держав бути першими при одержанні привілейованого доступу до позаєвропейських заморських багатств [7].

У першому системному циклі накопичення капіталу і влади первісне поєднання цих двох умов було дуже сприятливим для капіталістичної стратегії влади. Насправді воно було настільки сприятливим тому, що найбільш процвітаючі потужності капіталістичного світу були майже цілком детериторіалізованими організаціями. Це було тому, що назва першого – генуезько-іберійського – системного циклу накопичення капіталу і влади не була пов’язана з Генуезькою республікою як такою – містом-державою, котра протягом усього циклу здійснювала сумнівне в політичних відносинах існування і «вміщувала у собі» дуже невелику владу.

Навпаки, вона відноситься до трансконтинентальних торгових і фінансових мереж, які дозволили генуезькому капіталістичному класу, організованому в космополітичну діаспору, спілкуватися на рівних з найбільш впливовими європейськими правителями і перетворити суперництво між цими правителями за капітал у могутній двигун експансії свого власного капіталу. З цієї позиції сили генуезька капіталістична діаспора вступила в дуже вигідні відносини неформального політичного обміну з правителями Португалії та імперської Іспанії. Спираючись на такі відносини, іберійські правителі докладали військові та державні зусилля, пов’язані зі створенням світового ринку і світових імперій, а діаспора капіталістів Генуї обмежилася комерційним і матеріальним сприянням у цих завоюваннях. На відміну від Фуггерів, які збанкрутіли унаслідок своїх занадто тісних зв’язків з імперською Іспанією, генуезьці, імовірно, одержували від цих відносин більше, ніж їхні іберійські партнери. Як відзначав Ричард Еренберг, «...генуезька торгівля уможливила для Пилипа II можливості проведення його світової силової політики на десятиліття». Але в цьому процесі, як скаржився Суарес де Фігероа у 1617 році, самі Іспанія і Португалія перетворилися у «генуезькі Індії» [8].

У другому (голландському) системному циклі накопичення капіталу і влади як і раніше зберігалися сприятливі умови для проведення чітко капіталістичної стратегії влади, але вони були вже не настільки сприятливими, як під час першого циклу. Безумовно, гострі конфлікти, котрі викликали протистояння великих територіальних держав Європи, відігравали важливу роль у підйомі Голландії, і Вестфальський мир 1648 року додав європейському балансу сил визначену інституціональну міцність. Крім того, у XVII столітті голландці змогли так легко і швидко розширити масштаб своєї діяльності від Балтики до Атлантичного та Індійського океанів тільки тому, що іберійці вже завоювали Америку і установили прямий морський зв’язок з Ост-Індією. Проте географічний ландшафт, створений у Європі іберійським освоєнням і закріпленням світового простору, не залишав ніякого місця для здійснення того різновиду капіталістичної стратегії влади, котра б забезпечила добробут генуезької діаспори у «довгому» XVI столітті. Насправді, незважаючи на протидію іберійських морських і територіальних імперій, голландцям удалося створити зав’язану на Амстердам систему перевалочної торгівлі та акціонерних товариств, котрі стали основою другого системного циклу накопичення капіталу і влади. Тим самим голландці досягли того, чого не змогли зробити для себе генуезьці, тобто – забезпечили можливість спиратися на власні сили у веденні війни та у державотворенні.

Віолетта Барбор стверджувала, що зазначена зав’язана на Амстердам система була останнім прикладом «справжньої імперії торгівлі та кредиту, підтримуваної винятково містом, а не силами сучасної держави». Оскільки Сполучені Провінції поєднали риси міст-держав, що зникали, з рисами національних держав, що зароджувалися. Питання про віднесення їх «до держав» виявляється дуже спірним. Але, хай там як, можна відзначити, що голландський цикл, очевидно, став вододілом між двома різними епохами історичного капіталізму: з одного боку, епохою міста, а з іншого – епохою територіальної держави та національної економіки.

«У центрі Європи, яка пишалася своїми успіхами, до кінця XVIII століття виявлялася тенденція до її становлення центром усього світу, зона панування якої повинна була зростати, щоб врівноважити ціле. Одні або майже одні міста, які недостатньо спиралися на прилеглу економіку, котра їх підсилювала, згодом втрачають достатнього значення. Естафету приймають територіальні держави» [9].

Пізніше  маємо розглянути питання про те, чому панівна зона повинна була «зростати», щоб «урівноважити ціле». Поки ж відзначимо, що поява територіальних держав як провідних сил капіталістичної експансії призвела до ще більш глибокого взаємопроникнення капіталізму та імперіалізму. Хоча багата генуезька капіталістична діаспора цілком залежала від ведення воєн і розбудови імперій її іберійських партнерів, сама діаспора утримувалася від участі в такій діяльності. Генуезький капіталізм та іберійський імперіалізм підтримували один одного, але за допомогою відносин політичного симбіозу, котрий відтворював їх особливі організаційні ідентичності від початку і до кінця. Хоча в голландському циклі такого поділу не існувало, проте, восьмидесятилітня боротьба за незалежність, котру Сполучені Провінції вели проти імперської Іспанії, наклала на голландський капіталізм антиімперіалістичний відбиток. Навіть після завершення цієї боротьби Пітер де ла Корт міг описати Голландію як «кішку» в джунглях, повних «диких звірів». Дикими звірами були територіальні держави Європи: «леви, тигри, вовки, лиси, чи ведмеді, будь-які інші хижаки, які часто гинули від своєї власної сили та не виносили, коли їм приходиться лежати в очікуванні». Кішка схожа на лева. Але Голландія була кішкою раніше і залишається нею надалі, тому що «ми, природжені торговці, не можемо перетворитися в солдатів» і «отримуємо більше в часи миру і гарної торгівлі, ніж у часи війни та спаду торгівлі» [10].

Насправді, в основі голландської системи накопичення капіталу і влади, котра після укладання Вестфальської угоди отримувала велику користь з миру, ніж з війни, лежали війна і руйнування іберійської торгівлі. Крім того, у неєвропейському світі, особливо на індонезійському архіпелазі, «голландська кішка» була неперевершеним європейським «хижаком», який використовував насильство для знищення існуючих нових ландшафтів торгівлі та виробництва і створення ландшафтів, більш придатних для «безкінечного» нагромадження голландського капіталу. У метафорі де ла Корту все-таки містяться розбіжності між імперіалізмом великих територіальних європейських держав і територіально обмеженим капіталізмом голландської республіки, котра залишалася помітною протягом усього голландського циклу. У зв’язку з тим, що стратегія влади голландської республіки ґрунтувалася, насамперед, не на розширенні її територіальних володінь, а на розширенні її контролю над грошовим капіталом і міжнародною системою кредитування. Поєднуючи сильні сторони венеціанської і генуезької стратегій, вона спиралася на гроші та кредит як на основні засоби, котрі дозволяли перетворити боротьбу між територіальними європейськими державами в знаряддя експансії голландського капіталу. Проте згодом ескалація цієї боротьби підірвала успіх голландської стратегії і створила умови для повного злиття капіталізму та імперіалізму в практиках держави, котра в кінцевому рахунку, стала новим лідером капіталістичної експансії.

Щоб зрозуміти причини цього злиття, нам необхідно повернутися до твердження Броделя про те, що територіальний масштаб пануючого центру сили системи, накопичення капіталу і влади так чи інакше повинний був зростати одночасно із зростанням просторового масштабу системи. Бродель вважає, що однією з головних причин того, чому невеликий територіальний масштаб Голландії перешкодив їй залишитися центром європейської системи накопичення капіталу і влади, котра глобалізувалася, – це структурний брак робочої сили. Він стверджує, що «Голландія могла звалити на себе світові морські перевезення лише тією мірою, в якій вона одержувала від Європи додаткову робочу силу». Саме убогість іншої Європи «дозволила голландцям «закласти початкові основи» своєї Республіки». Але як тільки усе більша кількість європейських держав спробували зосередити у своїх володіннях джерела голландського багатства і впливу за допомогою того чи іншого різновиду меркантилізму та імперіалізму, відбулося посилення конкуренції за європейські трудові ресурси, а розміри Голландської республіки перетворилися в усе більшу нездоланну перешкоду.

Як скаржився Ставоринус, «…після 1740 року численні морські війни, зростання торгівлі та мореплавства, особливо в багатьох державах, які колись не приділяли цьому підприємству великої уваги, і величезний зростаючий попит виникає з цієї причини на досвідчених моряків і на військові кораблі та торгові судна настільки, настільки різко скоротилася їхня пропозиція, що в нашій власній країні, яка славилася колись своїми моряками, тепер необхідно витратити багато сил і коштів, щоб забезпечити судно достатньою кількістю досвідчених рук» [11].

До того ж голландці не могли конкурувати з великими територіальними державами в створенні колоній просто тому, що для цього було занадто мало голландців. У результаті, у Північній Америці більшість колоніальних жителів і майже всі заможні торговці, плантатори і професійні шари мали британське походження, користувалися товарами, зробленими в Британії, і вели торгівлю через британських торгових агентів. Англійські порти почали кидати виклик, а потім і перевершили перевалочну торгівлю Амстердама. Крім того, поки голландська промисловість занепадала, британські галузі швидко розширювалися завдяки поєднанню атлантичної торгівлі зі зростанням державного захисту. Британський успіх у випередженні голландців у зовнішній торговій і внутрішній промисловій експансії поступово призвів до скорочення частки перевалочної торгівлі Амстердама. Але смертельний удар голландській торговій перевазі було завдано поширенням меркантилізму на балтійський регіон і послідовне руйнування усього того, що стосувалося торгівлі голландського капіталізму.

Саме в такій обстановці Велика Британія стала новим лідером «безкінечного» накопичення капіталу і влади завдяки повному злиттю капіталізму та імперіалізму. Як тільки Лондон помінив Амстердам як фінансовий центр глобалізованої європейської системи держав, а це відбулося до 1780-х років, Велика Британія стала отримувати основну користь від міждержавної конкуренції за мобільний капітал. У цьому відношенні вона успадковувала капіталістичні традиції, уведені генуезьцями в «довгому» XVI столітті та розвинені далі голландцями в «довгому» XVII столітті. Проте в інших відносинах Велика Британія також була спадкоємицею імперіалістичної традиції, введеної іберійськими партнерами генуезьців, – традиції, котрі «антиімперіалізм» голландців і стабілізація європейського балансу сил у Вестфалії змінили лише тимчасово і частково.

Саме зазначене особливе поєднання капіталізму та імперіалізму призвело до просторового і організаційного закріплення «безкінечного» накопичення капіталу, котре у всіх основних відносинах відрізнялося від голландського циклу. У геополітичному відношенні, система держав, створена у Вестфалії під керівництвом голландців, насправді була анархічною, тобто в ній не було центральної правлінської ланки. Міждержавна система, відтворена після наполеонівських воєн під керівництвом британців, навпаки, призвела до перетворення європейського балансу сил, принаймні на якийсь час, в інструмент неформального британського правління. Одержавши владу над балансом сил під час воєн, британці почали безліч кроків, спрямованих на збереження управління цим балансом у своїх руках. Переконавши абсолютистські уряди континентальної Європи, організовані у Священний союз, що зміни в балансі сил можливі тільки в результаті переговорів нещодавно утвореного європейського концерну держав. Вони створили дві противаги своєї влади. У Європі вони вимагали і домоглися того, що переможена Франція була включена до великих держав, хоча й в обмеженому вигляді: вона була віднесена до другорядних держав. В Америці вони виступали проти планів Священного союзу відновити колоніальне правління, затверджуючи принцип невтручання в Латинську Америку і закликаючи Сполучені Штати підтримати цей принцип. Те, що пізніше стало називатися «доктриной Монро», – ідея про те, що Європа не повинна втручатися в американські справи, – спочатку було британською політикою.

Переслідуючи свої національні інтереси в збереженні та об’єднанні роз'єднаної і «збалансованої» структури влади в континентальній Європі, Британія сприяла створенню уявлення про те, що її величезна влада у світі здійснювалася в ім’я загальних інтересів – інтересів колишніх ворогів і колишніх союзників, нових американських республік і старих європейських монархій. Таке уявлення підкріплювалося британською однобічною лібералізацією своєї торгівлі, що в остаточному підсумку завершилося скасуванням хлібних законів у 1846 році та в навігаційних актах у 1849 році. Протягом наступних двадцяти років майже третина експорту іншого світу направлялася в Британію – Сполучені Штати, майже з 25% всього імпорту та експорту, були найбільшим торговим партнером, а європейські держави складали інші 25 %. Завдяки цій політиці Британія знизила внутрішні витрати на життєво важливі товари та водночас забезпечила іншим країнам кошти для оплати британських товарів. Це також залучило значну частину західного світу в орбіту її торгівлі, створивши міждержавне співробітництво і забезпечивши низькі витрати на захист своєї зовнішньої торгівлі та територіальної імперії.

У цьому відношенні британська система накопичення капіталів і влади докорінно відрізнялася від голландської. В обох системах території метрополії провідної капіталістичної держави відігравали роль центрального перевалочного пункту. Але незабаром після того, як голландська система стала домінуючою, вона зіштовхнулася з агресивним меркантилізмом Британії та Франції. Британська система навпаки змогла здійснити консолідацію за допомогою самого тривалого мирного періоду в європейській історії – «столітнього миру» (1815–1914). Вплив Британії в європейському балансі сил і центральне становище у світовій торгівлі зміцнювали умови цього миру. Перше скорочувало імовірність того, що якась інша держава зможе кинути виклик британській торговій перевазі подібно до того, як британці кинули виклик голландській перевазі після Вестфальського миру. Друге вміщувало усе більшу кількість територіальних держав у глобальний поділ праці, що підсилювало зацікавленість кожного в збереженні зав’язаної на Британію системи. І чим ширшою ставала така зацікавленість, тим легше Британії було маніпулювати балансом сил для того, щоб запобігти появі погроз її торговій перевазі.

Таке становище багато в чому залежало від третьої розбіжності між британською і голландською системами. Якщо Голландія займалася, насамперед, перевалочною торгівлею, то Британія також мала промисловість і була «майстерною світу». Тривалий час вона залишалася одним з основних індустріальних центрів Європи. Але тільки в XVIII столітті експансія англійської перевалочної торгівлі та величезні державні витрати під час наполеонівських воєн перетворили британські виробничі потужності в дієвий інструмент національного зростання. Вирішальне значення мали наполеонівські війни.

За словами Макніла, «…потреби уряду створили розвиту металургійну промисловість, продуктивність якої перевищувала потреби мирного часу, як показала післявоєнна депресія 1816–1820 років. Але вона також створила умови для майбутнього зростання, надавши власникам британських металургійних підприємств прекрасні стимули для пошуку нового застосування і виробництва дешевшої продукції, на яке були здатні їхні великі підприємства. Військові потреби в британській економіці, таким чином, вплинули на формування наступних етапів промислової революції, дозволивши удосконалити парові двигуни і зробивши можливими такі важливі нововведення, як залізниця і пароплави, що просто не змогли б з’явитися під час відсутності стимулів воєнного часу для розвитку металургії» [12].

У XIX столітті залізниця і паровози перетворили світ у небачену колись єдину і взаємозалежну економіку. У 1848 році нічого подібного залізничній мережі Британії за її межами не існувало. Протягом наступних тридцяти років, відзначає Ерік Хобсбаум, «найбільш вилучені частини світу тепер починали бути з’єднані за допомогою ліній зв’язку, які не мали прецеденту у частині регулярності, здатності транспортувати безліч товарів та маси людей, і, насамперед, у смислі швидкості». З оформленням цієї системи транспорту і комунікацій відбувся безпрецедентне зростання світової торгівлі. Із середини 1840-х до середини 1870-х років обсяг морської торгівлі між великими європейськими державами зріс більш ніж учетверо, а вартість торгівлі між Британією і Османською імперією, Латинською Америкою, Індією та Океанією зросла в шість разів. У кінцевому рахунку, така експансія світової торгівлі підсилила міждержавне суперництво і конкуренцію. Але в середині XIX століття вигода від співробітництва з Британією, що дозволяли використовувати її устаткування і ресурси, була занадто великий, щоб якась європейська держава добровільно від наї відмовилася.

На відміну від голландської системи світової торгівлі в XVII столітті, котра завжди відрізнялася від неї, британська система світової торгівлі в XIX столітті стала єдиною системою механізованого транспорту і виробництва. Британія була одночасно головним організатором і головним одержувачем вигоди в цій системі, де вона виконувала двояку функцію основної розрахункової палати і органу, який регулює. Якщо функція основної розрахункової палати була невідокремлена від ролі Британії як майстерні світу, функція основного регулюючого органа була невіддільна від її ролі як провідної сили створення імперій у неєвропейському світі. Повертаючись до метафори де ла Корту, на відміну від Голландії, яка була і залишалася «кішкою», Британія споконвічно була і завжди залишалася територіальним «хижаком», звертання якого до капіталізму тільки побудило апетит до подальших захоплень. Як уже відзначалося раніше, пограбування Індії дозволило Британії викупити свій національний борг у голландців і почати наполеонівські війни майже цілком вільними від зовнішнього боргу. Воно сприяло шестиразовому збільшенню британських державних витрат у 1792–1815 роках, якому Макніл приписує вирішальну роль на етапі формування капітальних благ у промисловій революції. І, що ще більш важливо, воно дало початок процесу завоювання територіальної імперії в Південній Азії, яка повинна була стати основним стовпом британської глобальної влади.

Слід розглянути два основні аспекти зв’язку з розширеним відтворенням британської влади, демографічним і фінансовим. Величезні демографічні ресурси Індії підкріплювали британську владу у світі в комерційному і військовому відношеннях. У комерційному відношенні індійські робітники насильно були перетворені з основних конкурентів європейської текстильної промисловості в основних виробників дешевого продовольства і сировини для Європи. У військовому відношенні індійські трудові ресурси були організовані в колоніальну армію європейського зразка, яка повністю фінансувалася індійськими платниками податків і, яка використовувалася протягом усього XIX століття в нескінченній низці воєн, під час яких Британія відкрила Азію і Африку для західної торгівлі та інвестицій. Що стосується фінансового аспекту, девальвація індійської валюти, уведення горезвісних податків на адміністративні нестатки – за допомогою яких Індія змушена була оплачувати своє пограбування та експлуатацію Британією – і контроль Банку Англії над валютними резервами Індії перетворили цю країну в «основу» британського глобального фінансового і торгового панування.

Отже, на часи домінування Британії «нескінченне» накопичення капіталу і влади прийшло до просторового закріплення ще більшого масштабу та охоплення, ніж у генуезько-іберійському і голландському циклах. Але саме тому в остаточному підсумку настало масштабніше перенагромадження капіталу і влади. Як і в більш ранніх циклах, центр, що утворився, спочатку був краще підготовлений для того, щоб скористатися перевагою посилення конкуренції, яким ознаменувалася зміна етапу матеріальної експансії етапом фінансової експансії. Однак з приходом едвардіанської belle epoque перевищилося виникнення міждержавних конфліктів, що у черговий раз революціонізувало історичну географію світового капіталізму. Аналогічна «революція» кінця XVIII – початку XIX століття вивела з боротьби за капіталістичне лідерство протонаціональні держави, на зразок Об’єднаних Провінцій. У «революції» першої половини XX століття з боротьби було виведено вже національні держави, які не контролювали єдині агропромислові та військові комплекси континентального масштабу.

«Нове відчуття небезпеки в Британії та зростання мілітаризму і джингоізму (наприкінці XIX століття)», – відзначає Ендрю Гембл, – «були пов’язані з тим, що світ раптово виявився заповнений промисловими державами, метрополії яких з погляду ресурсів, робочої сили і промислового виробництва потенційно були набагато могутніші Британії». Швидка індустріалізація об’єднаної Німеччини після 1870 року викликала особливе занепокоєння у британців, оскільки вона створила умови для виникнення в Європі сухопутної держави, здатної установити не тільки панування на континенті, а й ще і заперечити морське панування Британії. Під час Першої світової війни Британія та її союзники процвітали в стримуванні Німеччини, а Британія навіть розширила свою заморську територіальну імперію. Але фінансові витрати цих військово-політичних успіхів позбавили Британію здатності залишитися центром світового капіталізму.

Напередодні та навіть під час війни Британія продовжувала служити основним банкіром і позикодавцем на світових кредитних ринках, до того ж не тільки для себе самої, а й надаючи позики Росії, Італії та Франції. Здавалося, що вона, як і в XVIII столітті, знову відігравала роль «банкіра коаліції». Проте існувала одна докорінна відмінність, а саме – величезний зовнішньоторговельний дефіцит перед Сполученими Штатами, котрі постачали боєприпаси і продовольство союзникам на мільярди доларів, але майже не вимагали товарів у відповідь. «Ні передача золота, ні продаж за долари британських цінних паперів не могли покрити цей розрив; тільки позики на нью-йоркському і чикагському грошових ринках для доларових виплат американським постачальникам боєприпасів могли стати виходом». Коли британський кредит наблизився до повного вичерпання, США кинули в бій свою економічну і військову міць, схиливши баланс сил на користь своїх боржників. Тепер вплив на баланс сил у Європі робила вже не Британія, а Сполучені Штати. Ла-Манш більше не забезпечував Британії такої надійної геополітичної ізоляції, котру як і раніше забезпечувала США Атлантика. Ще більш важливим було те, що в міру подолання за допомогою нововведень у засобах транспорту і комунікацій просторових бар’єрів віддаленість Америки переставала доставляти незручності в торговому та військовому відношеннях. «Насправді, оскільки Тихий океан став складати конкуренцію Атлантиці як економічна зона, становище США стало центральним – острів, розміром з континент, який має необмежений доступ до основних світових океанів».

Для створення цього «острова розміром з континент» потребує багато часу. Він був просторовим продуктом вікового процесу територіального захоплення і колонізації, завдяки якому Сполучені Штати непомітно і поволі «всмоктували» імперіалізм із самого початку своєї історії. Але саме транспортна революція та індустріалізація, війни в другій половині XIX століття перетворило їх у могутній агропромисловий і військовий комплекс, котрий має вирішальні конкурентні та стратегічні переваги перед європейськими державами. Безумовно, британська територіальна імперія, яка охоплювала увесь світ, мала більше ресурсів, ніж Сполучені Штати. Проте її розкиданість по усьому світу і слабкі взаємозв’язків між британськими колоніальними володіннями, на відміну від регіональної концентрації і міцних зв’язків – політичних та економічних – між регіонами Сполучених Штатів, служили важливою відмінністю в просторовій конфігурації капіталістичних держав «довгих» XIX і XX століть. Як уже відзначалося раніше, велика імперія Британії була важливою складовою формування і консолідації зав’язаної на Британію системи накопичення капіталу і влади. Але як тільки міждержавне суперництво за «життєвий простір» під впливом транспортної революції та індустріалізації, війни підсилилися, витрати на захист британської метрополії та заморських володінь стали зростати, а її імперське майно перетворилося з активів у борги. Водночас подолання просторових бар’єрів, пов’язаних з цими ж двома явищами, перетворило континентальні розміри, компактність, ізольованість і прямий доступ до двох основних океанів Сполучених Штатів у вирішальну стратегічну перевагу в міждержавній боротьбі  за владу, що підсилювалася.

Не дивно, що боротьба завершилася з виникненням біполярного світу, про яке так часто говорилося в XIX і на початку XX століття: «міжнародний порядок... тепер переходить «від однієї системи до іншої». У розрахунок бралися лише Сполучені Штати і СРСР... і з цих двох країн американська «наддержава» була набагато більш сильнішою». Як відзначив Томас Маккормік, американські лідери боролися у Другій світовій війні «не просто для того, щоб перемогти своїх ворогів, а й для того, щоб створити геополітичну основу для післявоєнного світопорядку, котрий мають розбудовувати і спрямовувати». У переслідуванні цієї честолюбної мети допомогло знання британських прецедентів під час наполеонівських воєн.

Зокрема, «...Британія вийшла на основний європейський театр бойових дій тільки тоді, коли війна досягла своєї кінцевої і вирішальної стадії. Її пряма військова присутність запобігала спроби будь-якої іншої континентальної держави зайняти місце Франції в континентальній структурі влади і підкріплювало легітимність британських домагань на вирішальний голос у мирних переговорах. Подібним чином Сполучені Штати вийшли на європейський театр бойових дій лише на останній і вирішальній стадії Другої світової війни. Операція «Оверлорд», вторгнення у Францію в червні 1944 року і просування на схід, у Німеччину, точно так само обмежило потенційні російські амбіції на заході та забезпечило Америці провідне місце за столом мирних переговорів» [13].

Такі аналогії відбивають той факт, що в обох переходах вплив на баланс сил у міждержавній системі було необхідно для посилення гегемоністської держави, щойно виникла. Але просторове та організаційне закріплення «нескінченного» накопичення капіталу і влади, котре відбулося при американській гегемонії, не могло бути точно таким же, як і у випадку Британії. Навпаки, воно повинне було відбивати нову історичну географію капіталізму, що виникла в результаті безповоротного руйнування британського просторового закріплення XIX століття.

Підсумовуючи вище викладений екскурс, Джованні Арріджі дійшов визнання важливості питань природи і протиріч американського просторового закріплення та спробував відповісти на відповідні питання, порушені у цій статті. Він намагається дати відповідь на риторичне питання, чому «залякування американського народу» прекрасно спрацювало при встановленні американської гегемонії при Трумені, а тепер воно веде до занепаду цієї гегемонії.

Від формування гегемонії єдиної світової супердержави до гегемонії світової імперії, якої ніколи раніше не існувало

У книзі, вперше опублікованій у 1948 році, Людвіг Дейо стверджував, що кожен раунд європейської боротьби за владу створював умови для географічної експансії зав’язаної на Європейську систему суверенних держав, на «переміщення» центру сили далі на захід чи на схід  для необоротної мутації в структурі системи, що розширювалася. Дейо запропонував своє бачення досліджених механізмів, котрі відтворювали європейський баланс сил протягом п’яти попередніх сторіч, як розгляд «структури, котра припинила своє існування... так би мовити, [як] результат розкриття».

«Баланс сил на Заході зберігався тільки тому, що противаги новоосвоєних територій через межі Європи могли знову і знову використовуватися проти сил, які прагнуть до панування над світом. У Другій світовій війні сили, які залишили Європу під час еміграції, повернулися назад у цей регіон... Стару плюралістичну систему малих держав цілком затьмарили гігантські молоді держави, до яких вона тепер волала про допомогу... Таким чином, стара система, що існувала на європейській сцені, завалилася. Більш вузька сцена втрачає свою першорядну важливість як місце для гри у власному змісті слова і поглинається більш широким просценіумом. На обох сценах два світові гіганти відіграють головні ролі... Розділена система держав знову і знову піддається змінам. Але стара європейська тенденція до поділу тепер заміняється новою глобальною тенденцією до об’єднання. І подальший розвиток цієї тенденції не зупиниться, поки вона не затвердиться по всій планеті» [14].

Через піввіку після того, як були написані ці рядки, крах одного з двох «світових гігантів» і наступна централізація глобального військового потенціалу в руках Сполучених Штатів зробили зазначені зауваження пророчими. Але задовго до того, як Дейо відзначив занепад «старої європейської тенденції до поділу», Франклін Делано Рузвельт порушив питання про те, як політична структура може з’явитися з «новою глобальною тенденцією до об’єднання». Вивчивши тридцять років світових воєн, революцій, контрреволюцій і самого серйозного економічного спаду в капіталістичній історії, він переконався, що всесвітній хаос можна перебороти тільки через фундаментальну перебудову світової політики. Він виходив із уявлення того, що безпека світу повинна ґрунтуватися на американській владі, здійснюваній через міжнародні інститути. «Але для того, щоб така схема мала широку ідеологічну привабливість для народів світу, які страждають вона повинна спиратися на інститут, більш зрозумілий, ніж міжнародна валютна система, і менш грубий, ніж сукупність військових чи союзів баз». Ключовим органом тут повинна була стати Організація Об'єднаних Націй зі своїм закликом до загального світу і мрії бідних націй про незалежність і в остаточному підсумку рівності з багатими націями.

Франц Шурманн цілком обґрунтовано показує політичні наслідки такого революційного бачення: «Вперше у світовій історії відбулася конкретна інституціоналізація ідеї світового уряду. Якщо Ліга Націй керувалася в сутності духом конгресу націй XIX століття, то Організація Об'єднаних Націй відкрито керувалася американськими політичними ідеями... У світовій системі Британії, створеної за допомогою її імперії, не було нічого революційного. Щось революційне було в системі світового ринку, котрий поширювався з Британії в XVIII столітті... Британська імперська велич була економічною, а не політичною. Проте Організація Об’єднаних Націй була і залишається політичною ідеєю. Американська революція довела, що нації могли створюватися в результаті усвідомлених і продуманих дій людей... Те, що мав сміливість представити і здійснити Рузвельт, було продовженням цього процесу створення уряду для світу в цілому» [15].

Рузвельтівське уявлення про світовий уряд мало і соціальні завдання, і фіскально-фінансові наслідки. Воно було свідомою проекцією американського Нового курсу у світовому масштабі.

«В основі Нового курсу було покладено уявлення про те, що великий уряд повинний багато витрачати для забезпечення безпеки і прогресу. Таким чином, післявоєнна безпека вимагала великих витрат від Сполучених Штатів для подолання хаосу, створеного війною. Допомога... бідним країнам повинна була привести до тих же наслідкам, як і програми соціального забезпечення в самих Сполучених Штатах, – вона повинна була забезпечити безпеку для подолання хаосу і дозволити уникнути революції. Тим часом, бідні країни повинні були стати невід'ємною частиною відновленої системи світового ринку. Після входження в загальну систему вони повинні були стати такі ж відповідальними, як американські профспілки під час війни. Допомога Британії та інших держав Західної Європи сприяла б економічному зростанню, що, у свою чергу, призвело б до пожвавлення трансатлантичної торгівлі та в остаточному підсумку принесла б користь американській економіці. Америка витрачала величезні суми для підтримки оборонної економіки, що призводило до величезного дефіциту. У результаті почалося разюче і раптове економічне зростання. Повоєнні витрати повинні були зробити такий же вплив у загальносвітовому масштабі» [16].

Так і відбулося, але тільки рузвельтівський «єдиний світ», котрий включав, серед інших бідних країн світу, і Радянський Союз, змінився труменівським «вільним світом», котрий перетворив стримування СРСР в основний організуючий принцип американської гегемонії. На зміну революційному ідеалізму Рузвельта, який вбачав в інститутах міжнародного правління основний інструмент поширення Нового курсу у світі в цілому, прийшов реформістський реалізм його спадкоємців, які перетворили американський контроль над світовими грошима і глобальною військовою міццю в основні інструменти американської гегемонії.

З причини того, що рузвельтівський проект із погляду конгресу та американського бізнесу був занадто ід еалістичним, світ був занадто великим і складної для того, щоб Сполучені Штати перекроїли його відповідно до своїх уявлень, особливо якщо для здійснення цієї мети уряду США довелося б піти на компроміс з поглядами та інтересами своїх друзів і ворогів в органах світового правління. Конгрес і американські ділові кола були «занадто раціональні» у своїх розрахунках грошової вигоди та витрат від американської зовнішньої політики, щоб надавати кошти, необхідні для здійснення такого нереалістичного плану. Насправді, як уже було відзначено раніше, якби не «виникла» Корея і Трумен не одержав того, що було необхідно йому для «залякування американського народу», неможливо було б профінансувати навіть переозброєння США і Європи, передбачене документом № 68 Ради національної безпеки [17]. Але Корея відбулася, і серйозне переозброєння під час і після корейської війни забезпечило величезне зростання американської і світової економіки.

З урядом США, яке діє в ролі дуже поблажливого світового центрального банку, американська військова допомога іноземним урядам і прямі військові витрати за кордоном, котрі ставали усе більше і більше в період з 1950 по 1958 рік, а потім з 1964 по 1973 рік, сприяли поверненню ліквідності у світову торгівлю і виробництво, котрі зростали безпрецедентними темпами. Згідно з Маккормиком, 23-річний період, котрий розпочався війною в Кореї і завершився Паризькими мирними угодами 1973 року, які поклали кінець в’єтнамській війні, були «найбільш стійким і прибутковим періодом економічного зростання в історії світового капіталізму».

Цей період багато хто назвав «золотим століттям капіталізму». Хоча з історичного погляду темпи зростання світової торгівлі та виробництва в 1950-1960-х роках насправді були надзвичайними, вони навряд чи були першим золотим століттям капіталізму. Таким же вражаючим було століття капіталу в Хобсбаума (1848-1875), котре спостерігачі кінця XIX століття порівнювали з епохою великих географічних відкриттів. Подібно «століттю капіталу» сторіччям раніше, золоте століття 1950–1960-х років, завершив тривалий період фінансової експансії і, в остаточному підсумку, призвів до сплеску імперіалістичних практик. Справжня новизна нинішнього сплеску порівняно з тим, що спостерігався сто років тому, полягала в спробі спрямувати до занепаду гегемоністських держав, нездатності їх протидіяти цьому занепаду і перетворити на цьому фоні Сполучені Штати Америки у єдину світову супердержаву. Така спроба – це продовження іншими засобами та у зовсім в інших умовах рузвельтівського проекту світового уряду. Якщо рузвельтівська ідея Нового курсу для усього світу так ніколи і не була здійснена на практиці, то труменівський обмежений і мілітаризований різновид «холодної війни» привів до серйозної експансії американського капіталу і влади. Виникає слушне ключове питання: чому ж неоконсервативний проект тепер потерпає від такого серйозного провалу при повторенні цього досвіду в умовах ще більшої централізації глобального військового потенціалу в руках Сполучених Штатів?

Відповідь на нього передбачає визначення сучасної форми захисту, особливостей тенденції до змін ролі США у світових справах, забезпечення успішної монополізації урядом сконцентрованих засобів насильства на національному рівні.

1. Сутність форми захисту

Запропоноване Чарльзом Тіллі уявлення про державну діяльність як про одну із сторін організації і монополізації насильства дає змогу дати просту відповідь на це питання. Основна особливість, котра відрізняє уряди від інших організацій, за твердженням Тіллі, полягає в «прагненні до монополізації сконцентрованих засобів насильства». Така тенденція виявляється в чотирьох різних видах діяльності: захист, державне будівництво, війни та одержання прибутку.

Захист – найбільш помітний «продукт» урядової діяльності. Як відзначає Тіллі, «слово «захист» містить два протилежні відтінки». У першому випадку воно пробуджує в уяві спокійний образ сильного друга або організації, яка захищає від небезпеки. В іншому випадку воно примушує думку намалювати лиховісну картину вимагання, коли громила змушує торговців відкуповуватися, щоб уникнути збитку, який може завдати громила приховано або явно. «Який образ пробуджує у свідомості слово «захист» залежить головним чином від нашої оцінки реальності та виду погрози. Той, хто створює небезпеку і за високою ціною надає захист від її, – здирник. Той, хто надає необхідний захист, але не владний над виникненням небезпеки, вважається законним захисником, особливо якщо він коштує дешевше своїх конкурентів. Той, хто надає надійний і недорогий захист від місцевих здирників і чужих грабіжників, виступає з кращою пропозицією».

Відповідно до цього критерію, далі Тіллі стверджує, що надання захисту урядами часто називають вимаганням. «Оскільки загрози, від яких цей уряд захищає своїх громадян, є уявними або є наслідком його власної діяльності, він надає своєрідний «захист» від своїх же нападок. Оскільки самі уряди, звичайно, імітують або навіть фабрикують загрози зовнішньої війни, а репресивна та орієнтована на прибуток діяльність урядів найчастіше є найбільшою загрозою коштам власних громадян, багато урядів, по суті, діють тими ж методами, що і здирники. Звичайно, існують розбіжності: здирники, відповідно до прийнятого визначення, не мають недоторканності урядів».

Слідом за Артуром Стінчкомбом Тіллі стверджує, що законність влади, визнання якої залежить не стільки від згоди тих, хто їй підпорядкований, а скільки від згоди іншої влади. До цього Тіллі додає, що відповідно до загального правила інші влади «з більшою імовірністю погодяться з рішеннями тієї влади, котра володіє значної могутністю, до того ж не тільки зі страху відплати, а й з бажання зберегти стабільне оточення». Імовірність домагань (і складність протидії ним) конкретного уряду на забезпечення захисту зростає в міру досягнення зазначеним урядом визначених успіхів у справі монополізації сконцентрованих засобів насильства. А це спричиняє усунення або нейтралізацію внутрішніх (державне будівництво) і зовнішніх (війна) суперників. А оскільки захист, державне будівництво і ведення війни вимагають певних фінансових і матеріальних ресурсів, одержання видобутку є діяльністю, котра дозволяє урядам здобувати такі ресурси. При успішному результаті кожний з чотирьох цих видів діяльності «звичайно зміцнює інші потенціали могутності».

2. Особливості тенденції до змін ролі та ваги Сполучених Штатів у світових справах

Особливе значення в теорії Тіллі надається об’єднанню зусиль у діяльності, спрямованої на державне будівництво, ведення війни, одержання прибутку і забезпечення успішної монополізації урядом сконцентрованих засобів насильства на національному рівні. Для застосування такої теорії до американського уряду, який спробував організувати і монополізувати сконцентровані засоби насильства на глобальному рівні, необхідні два уточнення.

По-перше, формування світової держави стирає розбіжності між діяльністю, пов’язаною з будівництвом держави і веденням війни, тому що єдина світова супердержава претендує на увесь світ і тим самим de facto заперечує розбіжності між внутрішньодержавними та міждержавними сферами. Звідси поширений опис багатьох «воєн», котрі вели Сполучені Штати з кінця Другої світової війни, як поліцейських дій, а не воєнні. Крім цього, оскільки національні держави як і раніше користуються «недоторканністю урядів», єдиній світовій супердержаві важко уявити себе не як організатора «законного захисту», а як «здирника».

Такі уточнення дозволяють зрозуміти нездатність адміністрації Буша-молодшого повторити успіхи адміністрації Трумена, виходячи з різниці між вимаганням і законним захистом. Незважаючи на усі свої недоліки, обмежений і мілітаризований проект світового уряду, розпочатий Труменом, визначався і сприймався багатьма урядами на національному рівні як законний захист. Почасти це було пов’язано з опорою Сполучених Штатів протягом 1950–1960-х років на Організацію Об'єднаних Націй у забезпеченні того, що принаймні деякі «недоторканні уряди», які усе ще існували на національному рівні, погодяться з діями американського світового уряду. Проте дві основні причини того, чому американський проект «холодної війни» вважався законним захистом, були фактичними, а не інституціональними.

Перша причина, перефразуючи Тіллі, полягала в тому, що вони пропонували необхідний захист від небезпек, котрі не були створені Сполученими Штатами. Хоча вони отримали найбільшу економічну і політичну вигоду від ескалації насильства в першій половині XX століття. Епіцентр цієї ескалації знаходився в Європі, а не в Сполучених Штатах. Європа понад усе мала потребу в захисті, тому що, як відзначає Арно Майер в іншому контексті, в обох світових війнах «криваві жертви Європи були не великими і серйозними, ніж в Америці». Але жертви виникли в результаті європейських конфліктів. Пропонуючи світовий порядок, здатний знизити імовірність повторення подібних конфліктів, Сполучені Штати вважалися законним захисником [18].

Друга причина полягала в тому, що Сполучені Штати пропонували дієвий захист за ідеальною ціною. Рузвельт і Трумен пропонували фінансувати забезпечення захисту в усьому світі за допомогою надлишкового капіталу, накопиченого Сполученими Штатами протягом попередніх тридцяти років всесвітнього хаосу. Жодна держава, не кажучи вже про кожний з недавно створених міжнародних інститутів, не мали коштів, необхідних для того, щоб зрівнятися з такою недорогою пропозицією. Насправді основна проблема адміністрації Трумена полягала не в пошуку клієнтів для захисту, а в переконанні конгресу в тому, що інвестиції надлишкового американського капіталу у виробництво захисту у світовому масштабі відповідали національним інтересам Америки. Саме з цією метою Трумен мистецьки роздував комуністичну загрозу [19].

Ситуація почала змінюватися з «сигнальною кризою» американської гегемонії наприкінці  1960-х – початку 1970-х років. В’єтнамська війна показала, що американський захист був не настільки надійним, як стверджували Сполучені Штати та очікували їхні клієнти. Під час Першої і Другий світових воєн Сполучені Штати стали багатими і сильними, дозволивши іншим країнам вести велику частину справжньої боротьби, надаючи їм кредити, продовольство і зброю, спостерігаючи за тим, як вони виснажували один одного в економічному і військовому відношенні, і пізніше втручалися у боротьбу, щоб забезпечити результат, котрий відповідав би американським національним інтересам. У В’єтнамі, навпаки, вони змушені були самостійно вести велику частину боротьби у ворожому, у соціальному, культурному і політичному відношенні середовищі, тоді як їхній європейський і східно-азіатський клієнти ставали дедалі сильнішими економічними конкурентами, а американські транснаціональні корпорації діставали прибуток на зовнішніх фінансових ринках, позбавляючи американський уряд надзвичайно необхідних податкових надходжень. У такій обстановці американська військова міць втрачала довіру, і Сполучені Штати змушені були відмовитися від забезпеченого золотом долара. И – що найгірше – Організація Об'єднаних Націй перетворилася в рупор невдоволення країн «третього світу», що послабляло легітимності виконання Сполученими Штатами функцій світового уряду.

Після десятиліття кризи, що постійно загострювалася, адміністрація Рональда Рейгана почала перетворювати законний захист у вимагання. Вона відмовилася вважати ООН джерелом легітимності для американської гегемонії. Вона натиснула на Японію, яка виявилася найзалежнішим від американського захисту клієнтом та яка найшвидше накопичувала надлишковий капітал. Обмеження конкуренції зі Сполученими Штатами здійснювалося шляхом «добровільних» експортних обмежень (раніше нечуване нововведення в міжнародній торгівлі!) і використанням японського надлишкового капіталу для фінансування зростаючого дефіциту американського бюджету і торгового балансу. США збільшили баланс страху щодо СРСР за допомогою серйозної ескалації гонки озброєнь. Адміністрація Р. Рейгана залучила безліч різних місцевих «громил» (зокрема Саддама Хусейна) і релігійних фундаменталістів (зокрема Усаму бен Ладена) для боротьби з Радянським Союзом у країнах «третього світу». Таким чином, Сполучені Штати почали призначити ціну за свій захист, створюючи загрози, від яких вони пізніше пропонували свій захист.

Успіх адміністрації Р. Рейгана в розхитуванні «третього світу» і радянської моці створив у Джорджа Буш-старшого ілюзію щодо можливості створення «імперії баз» – системи самооплатних американських військових опорних пунктів. Як відзначив Челмерс Джонсон, така «імперія» була (і залишається) уразливою до дефіциту торгового балансу і руху капіталу, ніж «старі імперії, котрі самофінансувалися». Але з часом «американська імперія баз» робить гроші, подібно гангстерам у 1930-х роках, які силоміць змушували простих людей і підприємців платити гроші за «захист», примушуючи іноземні уряди оплачувати свої імперські проекти».

Найбільш показовим прикладом служить перша іракська війна. Звернувшись до ООН за визнанням законності війни, адміністрація Буша-старшого змогла одержати від своїх найбільш багатих і найбільш залежних у військовому відношенні клієнтів (особливо Саудівської Аравії, Кувейту, Об’єднаних Арабських Еміратів, Німеччині та Японії) фінансові пожертвування на суму 54,1 мільярда доларів, до того ж внесок США становив 7 мільярдів доларів – ледве більше половини внеску Японії, що дорівнювалося 13 мільярдам доларів. Крім того, така величезна плата була стягнена не на захист від загрози, на зразок комунізму, який виник незалежно від волі Сполучених Штатів, а на захист від загрози, яка почасти виникла внаслідок підтримки Сполученими Штатами Саддама Хусейна у війні проти Ірану.

Перехід від законного захисту до вимагання був продовжений адміністрацією Білла Клінтоні іншими засобами. Сполучені Штати знову відмовилися від використання ООН як засобу легітимації своїх поліцейських дій: цього разу заради колективного виконання різних «гуманітарних» місій за участю НАТО. У Водночас Бреттон-Вудські інститути були перетворені в інструменти американського панування на дедалі інтегрованішому глобальному ринку.

«Успіх» місій у Боснії та Косово, поряд з розростанням мильного міхура «нової економіки», додав переконливості словам держсекретаря Мадлен Олбрайт про Сполучені Штати як «необхідну націю». Але в основі цієї «необхідності» було покладено непередбачувана здатність Сполучених Штатів, як стверджувала Олбрайт, «дивитися в далеке майбутнє інших країн...». Швидше, вона була пов’язана із загальними побоюваннями щодо непоправного збитку, який американська політика могла заподіяти іншому світу. Загрози, від яких тепер Сполучені Штати пропонували захист, були загрозами, котрі були або могли бути створені самими ж Сполученими Штатами. Таким чином, трильйони доларів, якими іноземні уряди почали наповняти скарбницю американського уряду, свідчили про те, що захист вже має дорогу ціну.

Висновки: Америка більше не потрібна?!

Таким чином, не при неоконсерваторах з адміністрації Буша-старшого розпочалося перетворення США із законного захисника в здирника.

На той час, коли консерватори прийшли до влади, Сполучені Штати вже далеко просунулися в цій галузі підприємництва. Але правляча консервативна еліта США пішла ще далі і мимоволі виявила його військові та економічні межі. Як уже відзначалося вище, їхня спроба показати, що американська військова міць здатна забезпечити безпеку у світі та збереження центрального положення Сполучених Штатів у глобальній політичній економії зазнала поразки. Тепер можна розглянути нездатність Сполучених Штатів займатися вимаганням у світовому масштабі.

Колін Пауелл сам наштовхнув на думку щодо лиховісного образу захисту в Тіллі, сказавши, що Сполучені Штати повинні бути «квартальним громилом». Інший світ з радістю погодився б з цією роллю, – продовжив він, переходячи вже до позитивного образу захисту, – тому що «можна бути впевненим у тому, що Сполучені Штати не стануть зловживати цією владою». Ми не знаємо, на чому ґрунтується така переконаність Пауелла. Але якщо наведені вище факти з усього світу правільні, то спокійний образ американського захисту перетворився на лиховісний образ Сполучених Штатів, які намагаються силоміць загнати інших у прокрустові ложі своєї зовнішньополітичної програми. Важливо, щоб такі спроби  не мали успіху.

Найбільш переконливим свідченням є небажання навіть найвідданіших клієнтів надати Сполученим Штатам кошти, необхідні для того, щоб вибратися з іракської трясовини. Незважаючи на спробу Коліна Пауелла підняти свого часу  бойовий дух, заявивши про успіх «конференції донорів» у Мадриді після наділення Радою Безпеки ООН окупації Іраку деякою легітимністю, внески зовсім не виправдали очікувань, котрі покладалися на неї, і особливо порівняно з тією сумою, яку Сполучені Штати зібрали в 1991 році на війну в Перській затоці. Реальні пожертвування (тобто безоплатна допомога) становили менше однієї восьмої з запланованих 36 мільярдів доларів і значно менше четвертої частини від офіційно обіцяного Сполученими Штатами внеску в 20 мільярдів доларів. Одна із найдивніших рис іракської війни, навпаки, полягає в тому, що інші держави змогли покинути Сполучені Штати в лиху годину. Німеччина і Саудівська Аравія не дали майже нічого. Навіть офіційно обіцяні Японією 1,5 мільярда доларів – найбільша сума на мадридській конференції – меркнуть порівняно із 13 мільярдами доларів, виділеними Японією на першу війну в Іраку, особливо з огляду на те, що в реальному обчисленні в 1991 році вони коштували набагато дорожче, ніж у 2003 році.

Почасти це різке зниження обумовлене усвідомленням того, що американський захист став приводити до зворотних результатів, що Сполучені Штати, видавивши зі своїх клієнтів усе, що можна, залишають їх беззахисними перед ще більш грізними небезпеками, ніж ті, від яких їх захищали, як у випадку із Саудівською Аравією, і, що в довгостроковій перспективі американські дії створюють велику небезпеку, ніж та, від якої вони пропонують захист, як, очевидно, було у випадку з Німеччиною. Але почасти настільки різке зниження внесків може бути обумовлено усвідомленням того, що тепер платити Сполученим Штатам стало необов’язково. І усвідомлення цього поширено набагато ширше ритуальної данини поваги, що як і раніше продовжують віддавати американській могутності. Але, можливо, це в більшому ступені стосується до Японії та інших клієнтів Сполучених Штатів у східно-азіатському регіоні, де Китай набуває могутності та більш вигідного захисника від світових загроз.

Донедавна багато держав у цьому регіоні вважали американський захист основою протидії реальній чи уявній загрозі власній безпеці з боку КНР. Нині ж, навпаки, КНР перестала вважатися серйозною загрозою, і навіть якщо така загроза знову виникне, пропонований американцями захист буде вважатися ненадійним і неадекватним витратам. Крім цього, можливості самих Сполучених Штатів щодо стягування плати за захист зі своїх східно-азіатських клієнтів помітно скоротилися внаслідок зростання залежності США від східно-азіатських грошей і скорочення залежності країн Східної Азії від американського ринку з посиленням Китаю як найбільш прибуткового ринку.

Як було показано вище, привабливість Китаю як економічного і стратегічного партнера виходить далеко за межі східно-азіатського регіону. Зліт Китаю нагадує зліт США під час світових воєн першої половини XX століття. Так само, як Сполучені Штати виявилися справжнім переможцем у Другій світовій війні після того, як СРСР зламав вермахт у 1942–1943 роках, нині усе вказує на Китай як на справжнього переможця у війні з тероризмом, незалежно від того,  вдасться чи ні Сполученим Штатам перемогти Аль-Каїду і придушити збройні заворушення в Іраку. Чи здатна ця нова «перемога» перейти в нове глобальне просторове закріплення і на що воно може бути схоже? Тут можна сказати лише те, що новий імперіалізм «Проекту за нове американське століття», імовірно, свідчить про безславний кінець шістдесятирічної боротьби Сполучених Штатів за те, щоб стати організуючим центром світової держави. Зазначена боротьба змінила світ, але навіть у свої найбільш тріумфальні моменти США ніколи не були близькі до здійснення своєї мети. Наближаючи до кінця цього тривалого процесу, усе, зроблене Джорджем Буш-молодшим, доводить, що Олбрайт помилялася. Майкл Лінд ремствує, що «Сполучені Штати виявилися державою», без якої можна обійтися...».

«Не так давно нічого не можна було зробити без Сполучених Штатів. Але нині розбудова більшості міжнародних інститутів, які мають певне довгострокове значення в глобальній дипломатії та торгівлі, відбувається без американської участі... Європа, Китай, Росія, Латинська Америка та інші регіони і країни спокійно вживають заходів, здатних послабити американський вплив».

Розвінування міфу про «необхідну націю» не означає, що Сполучені Штати не можуть розпочати провокаційні дії, здатні розпалити конфлікт із Китаєм у регіональному і, можливо, глобальному масштабі, відповідно до прогнозу Харві за найнесприятливішим варіантом. Проте зазначене вище також не означає, що в якийсь момент Сполучені Штати і Європа не зможуть об’єднати свої зусилля у своєрідному «ультраімперіалістичному» проекті, котрий Харві вважає єдиною реалістичною альтернативою «грубому мілітаристському імперіалізму» американських неоконсерваторів. Зазначений несприятливий сценарій має наукове визначення – наступна «світова війна».

Але альтернативи «грубому мілітаристському імперіалізму» американських неоконсерваторів вже є нині такими, як в Європі, так й інших регіонах світу. Вони зараз значно реальніші, ніж два роки тому. І для оптимістів це може означати перетворення менш небезпечних і більш справедливих альтернатив у цілком реальні історичні можливості. Висловлюються також сподівання, що нова адміністрація Обами покінчить з проектами неоконсерваторів і запропонує нові альтернативні проекти розбудови сучасного світового порядку епохи глобалізації.

Література:

1.  Збигнев Бжезинский. Великая шахматная доска (Господство Америки и его геостратегические императивы)/ Пер. О. Ю. Уральской. – М.: Междунар. отношения, 1998.

А. Кузьменко. Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації (Частина 10. Особливості оцінки Росії американськими партнерами як чинника впливу на формування оперативної обстановки в Євразії// Юридичний журнал. – 2008. – № 7–8. http://www.justinian.com.ua

2.  Соціально-правові основи інформаційної безпеки: Навчальний посібник. Кол. автор. Кузьменко А. М., Петрик В. М., Остроухов В. В./ За ред. В. В. Остроухова. – К.: Росава. –2007. – 495 с.

А. Кузьменко. Регіональні особливості оперативної обстановки на Євразійському просторі: геополітичний аналіз і контррозвідувальна оцінка наслідків для безпеки України: Монографія. – К., – 2001. – 714 с.

А. Кузьменко. Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації (Частина 1. Гносеологічні корені та антологія проблеми, доктринальний підхід Сполучених Штатів Америки)// Юридичний журнал. – 2007. – № 5. http://www.justinian.com.ua

3.  А. Кузьменко. Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації (Частина 3. Доктринальні підходи Китайської Народної Республіки та Республіки Індія. Частина 4. Доктринальні підходи Ісламської Республіки Пакистан та радикальних мусульманських рухів)// Юридичний журнал. – 2007. – № 7–8. http://www.justinian.com.ua

А. Кузьменко. Особливості доктринальних основ розвідувальної стратегії і тактики США, суб’єкта розвідувальної діяльності в статусі «єдиної світової супердержави»// Юридичний журнал. – 2008. – №4. http://www.justinian.com.ua

4.  Там само.

5.  Giovanni Arrighi. Hegemony Unravelling – II’, New Left Review, 33, May-June 2005.

Джованни Арриджи. Утрата гегемонии. Перев. с анг. А. Смирнова. 01/02/2007. Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

6.  Там само.

7.  Там само.

8.  Там само.

9.  Там само.

10.  Там само.

11.  Там само.

12.  Там само.

13.  Там само.

14.  Там само.

15.  Там само.

16.  Там само.

17.  Там само.

18.  Там само.

19.  Там само.

Кузьменко Анатолій Михайлович,

к. ю. н, доцент, завідувач кафедри господарського і міжнародного права юридичного факультету Навчально-наукового інституту права та безпеки підприємництва ПВНЗ „Європейський університет”

Стаття надрукована в Юридичному журналі видавництва „Юстиніан”:

А. Кузьменко. Неоконсервативний «Проект за нове американське століття»: зліт і падіння світової гегемонії США/ Юридичний журнал. – 2009. – №01. –С. 22-39.. Режим доступу до публ.: http://www.justinian.com.ua

Ukrainian English French German Polish Russian