Моя політика

Моя политика

Квітневий-2009 саміт «Великої двадцятки»

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

(СУТНІСТЬ ГЕОСТРАТЕГІЧНОГО ЗНАЧЕННЯ ПОДІЇ)

1–2 квітня 2009 року в Лондоні відбулася визначальна подія – саміт «Великої двадцятки». Головною метою зібрання «сильних світу цього», як було оприлюднено у ЗМІ, – пошук шляхів виходу із глобальної фінансово-економічної кризи. Результати проведених дискусій досить втішні – на саміті лідери найпотужніших центрів сили досягли певного порозуміння: нинішні загальносвітові проблеми суверени в особі найпотужніших держав світу мають вирішувати мирним шляхом у формі співробітництва з дотриманням усіх норм міжнародного публічного права. У зв’язку з цим світове співтовариство має певні оптимістичні сподівання. Проте виникає риторичне запитання: від чого тимчасово було убезпечено людство цього разу.

 

Для того щоб дати відповідь на ці та інші проблемні питання, які характеризують оперативну обстановку на геостратегічному (військово-політичному) рівні, необхідно звернутися до попереднього досвіду людства. Це слід зробити задля того, щоб мати змогу реально оцінювати поточні та майбутні події, визначати і прогнозувати в них поведінку партнерів, конкурентів і ворогів, моделювати відповідні перебіги подій у сучасних міжнародних відносинах, а також рівень можливих та/або реальних ризиків, викликів, небезпек і загроз безпеці суспільства, держави і особистості. А головне – як розвиватиметься у цих умовах право міжнародної безпеки та взагалі відродиться, нарешті, у міжнародному співтоваристві звичка вирішувати міжнародні проблеми на принципах сили міжнародного права, а не з позиції права сили. Чи зміниться щось з приходом до влади у Сполучених Штатах нетрадиційного, тобто не англосакского, Президента Барака Обами на користь права у зовнішній політиці сучасних суверенів? Чи піде у минуле започаткована Гаррі Труменом у 1946 році у Фултоні епоха агресивного американського гегемонізму, продовжена його наступниками Рональдом Рейганом, Джеммі Картером, Джорджем Бушем-старшим, Біллом Клінтоном і Джорджем Бушем-молодшим?

Особливості передумов формування нинішнього стану міжнародних відносин у сфері безпеки і права міжнародної безпеки

Історичний досвід свідчить, що розвиток світового співтовариства характеризується визначеною циклічністю. Поряд із підйомами в сфері соціально-економічних відносин спостерігаються також і переходи до гострих кризових явищ в окремих країнах і геополітичних регіонах, котрі переростають за певних умов у всесвітні катаклізми, які призводять до докорінних змін рівнів впливу і співвідносин серед сил, що беруть участь у цих процесах, – держав, транснаціональних військово-політичних, фінансово-економічних структур, соціально-політичних, клерикальних та національно-етнічних рухів, а також кримінально-мафіозних угруповань. У XX ст. на долю людства випало три такі загальні кризи, що викликали значні соціально-економічні потрясіння, котрі призвели навіть до розпаду раніше впливових багатонаціональних державних утворень на більш дрібні та менш впливові. У двох випадках цей процес відбувався під час класичних світових війн.

З цього випливає, що кожний із таких циклів по суті є процесом накопичення та поступового загострення проблем із наступним переглядом співвідношень сил, і на цій основі новим перерозподілом сфер впливу між «сильними світу цього» – значними державними утвореннями, транснаціональними корпораціями й обслуговуючими їх міжнародними політичними, світськими ідеологічними, клерикальними рухами і військово-політичними структурами, в окремих випадках міжнародними екстремістськими, організованими кримінальними та мафіозними угрупованнями. На рівні міждержавних відносин – це відбиток конкурентної боротьби відповідних національних моделей соціально-економічних і військово-політичних структур. Як правило, залежно від результатів цієї боротьби народи конкретної держави або стають на шлях процвітання, або потрапляють на певний період часу в смугу соціально-економічних негараздів і потрясінь.

Перша світова війна (1914–1918 рр.) була викликана подібною загальною фінансово-економічною кризою в умовах боротьби між двома коаліціями імперіалістичних держав. Обидва угруповання, які воювали, мали на меті – перегляд насильницькими методами сфер впливу на світових ринках сировини, робочої сили і збуту готових товарів.

У результаті відбувся розпад Австро-Угорської імперії, була послаблена Німеччина, на перші позиції у світі вийшли метрополії колоніальних утворень – Велика Британія і Франція, зміцнилися позиції США. Сполучені Штати отримали можливість на законних підставах перекинути значний військовий контингент на Євразійський континент. Одночасно хвиля соціальних революцій, що прокотилася по Європі, змела низку монархій і привела до влади прибічників тоталітарних режимів: фашистських (у Німеччині – Адольфа Гітлера, Італії – Бенітто Муссоліні, Угорщині – адмірала Хорті, Іспанії – Прімо де Рівера, потім генерала Франко, Португалії – генерала Кармона і Румунії – генерала Антонеску; напівфашистських – у Польщі, Болгарії, Греції, Югославії, Литві, Латвії та Естонії; мілітаристського – в Японії; тоталітарного комуністичного – в СРСР. Лише у Чехословаччині, Франції, Великій Британії і США знаходилися у той час при владі ліберально-буржуазні уряди.

Друга світова війна (1939—1945 рр.) на відміну від попередньої виникла в умовах існування двох ідеологічно непримиренних суспільно-економічних систем: капіталістичної (презентованої ліберально-буржуазними і вкрай право-фашистськими урядами) і соціалістичної (репрезентованої тоталітарним сталінським режимом у СРСР). Загальноекономічні проблеми додатково збільшувалися ще й ідеологічними антагонізмами, прагненням конкуруючих сторін до взаємного знищення і за рахунок чого – поширення свого впливу на інші регіони світу. Спроби знайти компромісні рішення призвели тоді до таємних політичних домовленостей і угод щодо розподілення сфер геополітичного впливу у вигляді Мюнхенської зради та пакту «Рібентропа–Молотова». Зазначене заохотило німецький та італійський фашизм, а також японський мілітаризм на розв’язання світової війни за новий перерозподіл світового впливу. Правлячою елітою Німеччини, Італії та Японії був утворений «потрійний союз» і досягнута домовленість щодо розподілення між собою сфер світового впливу. Аналогічні переговори лідерів СРСР, Франції, Великої Британії і США не мали позитивного результату: звідси – змова урядів Франції і Великої Британії з німецькими нацистами з одного боку та Сталіна і Гітлера – з іншого.

Таким чином, слід зазначити, що за розв’язання Другої світової війни відповідальні як фашистські держави, так і тоталітарний сталінський режим у СРСР, а також так звані «демократичні» держави – Англії, Франції та США, котрі вклали гігантські кошти у відродження агресивного німецького та італійського фашизму і японського мілітаризму, створили відповідні умови для їхньої сутички з Радянським Союзом. Політика Мюнхена, що складала стрижень зовнішньополітичної діяльності Лондона, Парижа і Вашингтона, поставила Велику Британію і Францію поряд з іншими державами Європи на межу національних катастроф.

За своїми масштабами остання класична світова війна не мала собі рівних за всю історію людства. Якщо в усіх війнах XII ст. було знищено 3 300 тис. осіб у XVII ст. – 5372 тис. осіб, у XIX ст. – 16 млн, то в XX ст. лише за дві світові війни – понад 60 млн людей.

Попередній політичний передвоєнний досвід переконливо доводить те, що боротьба проти війни не призведе до успіху, якщо вона проводиться з позиції ідеологічних догм, без урахування реальних національних інтересів і цілей учасників конфлікту, що визріває. Лише загроза знищення людства змусила об’єднатися найбільш прогресивні сили світу проти фашизму. Незважаючи на складності, протиріччя і тертя в антифашистській коаліції, співробітництво СРСР, Великої Британії, США, а згодом деголлівської Франції, – стало важливим чинником розгрому гітлерівської Німеччини і мілітаристської Японії. Прикладами такого співробітництва стали спільно розроблені рішення Тегеранської, Кримської та Потсдамської міжнародних конференцій. Водночас лідерам провідних світових держав того часу не вдалося усунути всі протиріччя і розробити цивілізовані принципи та форми повоєнних міждержавних відносин, надати відповідної сталості позитивним тенденціям у розвитку права міжнародної безпеки.

Висновки переважної більшості фахівців сходяться на тому, що лише США стали єдиною державою, яка отримала з цієї війни вигоду: фінансово-економічну – за рахунок виконання військових замовлень сторін, які брали участь у збройному конфлікті, поліпшили свій економічний стан; геостратегічну – американці використали на свою користь бойові дії для перекидання військових контингентів до різних театрів воєнних дій на Євразійському просторі та, використовуючи у повоєнний час економічну залежність і неспроможність союзників забезпечити власними силами національну безпеку, закріпили свою військову присутність, насамперед в Європі у вигляді НАТО, в Азії – у вигляді військово-політичних блоків АНЗЮС, СЕНТО, СЕАТО, «Багдадського пакту» тощо. Військово-політичний і економічний центр капіталістичної системи перемістився із Європи в США. Одночасно в США перемістився й центр досліджень геополітичних проблем. Ще у 1823 році п’ятим американським президентом Джеймсом Монро була проголошена зовнішньополітична програма, котра стала по суті першою офіційною геополітичною доктриною США, спрямованою на встановлення гегемонії Сполучених Штатів на всьому американському континенті.

Радянській Союз як антагоністична Західній цивілізації геополітична могутність очолила Східний бік підконтрольних держав. Поступове перетворення СРСР у величезну євразійську імперію завдяки стрімкому поширенню радянського впливу на центрально- і східноєвропейські країни, Китай і Південно-Східну Азію з’явилося найсильнішим потрясінням для Вашингтона. Геополітичний виклик Москви і швидка втрата атомної монополії вимагали від США та їхніх союзників створення нової стратегії, спрямованої на нейтралізацію «комуністичної загрози» і посилення американських позицій в Євразії. Як теоретичну основу нової стратегії були обрані знаменита мова Уїнстона Черчілля у Фултоне й опублікована в липні 1947 року в журналі «Foreign Affairs» стаття радника американського посольства в Москві Джорджа Кеннана «Джерела радянської поведінки». Головними інструментами забезпечення геополітичних інтересів американців у Європі стали план Маршалла і створений у 1949 році військово-політичний блок НАТО. Навесні 1954 року США відхилили пропозицію Радянського Союзу про його вступ до НАТО. Підписання в жовтні того ж року Паризьких угод, вступ у НАТО ФРН (5 травня 1955 р.) і утворення Організації Варшавського Договору (14 травня 1955 р.) завершили вихідне розміщення сил у повоєнній Європі.

Лише на початковому етапі Франція ще зберігала за собою лідерство в Північноатлантичному альянсі та його військовій структурі НАТО як провідна атлантистська сила у боротьбі з комунізмом. Проте, як відомо, у 1964 році французи втратили таке право, і як крок у відповідь на гегемонію США французький Президент Шарль де Голь прийняв рішення про вихід Франції із НАТО, відновивши повний суверенітет над Збройними Силами та ядерним потенціалом Франції. Відтоді Сполучені Штати перебрали на себе повну відповідальність за забезпечення безпеки держав Західної Європи.

Зазначене пізніше дало З. Бжезинському підстави у своїх наукових працях наполягати на визнанні світовим співтовариством США євразійською державою з усіма правами на безпосередню участь у вирішенні регіональних проблем і вимагати мотивовано врахування євразійськими партнерами американських інтересів. Таким чином, розширення у глобальному світовому масштабі низки опорних американських військових баз створило основу і передумови для відповідної фінансово-економічної американської експансії на Євразійський простір з перспективою, поступово знищуючи конкурентів, формування так званої «Всесвітньої американської імперії» [1].

Третя світова війна (1946-1991 рр.). Щодо точності визначення цього явища серед фахівців точаться теоретичні спори: автор статті та його однодумці вважають, що вона відбулася у формі «холодної війни», яка здійснювалася не в класичних формах, а у вигляді низки «таємних операцій» спецслужб ворожих блоків, об’єднаних у більш ємне поняття «холодна війна»; інша група фахівців, прихильників «класичних форм» світової війни все продовжують очікувати всесвітнього ядерного зіткнення і глобальних бойових дій збройних сил. Вони не можуть усвідомити, що поява високоточної зброї і досягнення спецслужбами найвищого рівня розвідувальних технологій, особливо інформаційно-психологічних, дозволяє вести бойові дії проти супротивників не лише у класичний воєнний час, а і в мирний, і досягати перемоги, навіть не здійснюючи військової експансії у вигляді окупації території іноземної держави. Виходячи із визначених вище причин, автор статті пропонує читачам сприйняти авторське твердження про «третю світову війну» як наукову гіпотезу.

Створення і наступне протистояння в центрі Європи двох могутніх військово-політичних блоків породили якісно новий тип світової війни – Холодну війну. Основним політичним змістом цієї війни стало глобальне протиборство двох гігантських соціально-антагоністичних систем, що здійснювалося на тлі науково-технічної революції переважно жорсткими невоєнними засобами [2]. Результат же цієї війни багато в чому зумовила економічна і технологічна міць США, котра дозволила американцям забезпечити вирішення головного геостратегічного завдання щодо об’єднання і зміцнення трьох конфронтуючих Радянському Союзу «центрів сили» – США, Західної Європи (НАТО) і Японії. До того ж єдиним пріоритетом у зовнішній політиці Вашингтона навіть у відносинах зі своїми союзниками залишалися виключно геополітичні інтереси США, які знаходилися в постійному розвитку.

Гнучка політична система США дуже сприяла розвитку наукових і прикладних основ геополітики. Адміністрації Президентів США, що змінювалися один раз на чотири роки були зобов’язані представляти свої зовнішньополітичні програми, які надалі удосконалювалися теоретично і коректувалися практично в рамках такого унікального документа, як щорічна доповідь президента Конгресу США «Стратегія національної безпеки». Зазначений документ, власне кажучи, ставав основним юридичним документом, який затверджував геополітичну доктрину Вашингтона, здатну адаптуватися до швидко мінливої міжнародної обстановки.

Водночас у СРСР геополітика до останнього часу залишалася «реакційною антинауковою доктриною, щовикористовує для обґрунтування агресивної політики імперіалістичних держав, викривлення тлумачень даних фізичної, економічної і політичної географії» [3]. Підтримка ж тих чи інших держав здійснювалася, як правило, за ідеологічною ознакою, і часто – без врахування національних інтересів СРСР. Холодна війна як політичний феномен так і не був до кінця зрозумілою і усвідомленою кремлівським керівництвом (на жаль, така ж помилка робиться в незалежній Україні: українська правляча еліта сьогодні зовсім не усвідомлює сутність нинішніх геополітичних процесів і не орієнтується при прийнятті відповідальних рішень, на кого можна робити ставку геополітичній грі). Тому на шкоду економічним і технологічним чинникам, ставка в протиборстві зі США робилася значною мірою на нарощування військово-промислового комплексу і розвиток військових засобів [4], що, як виявилося, на відміну від невоєнних засобів неможливо було застосувати у глобальному масштабі. Неможливість застосування військових засобів об’єктивно означала: закінчення цієї дивної «невоєнної» війни стане результатом не зовнішньої агресії, а складних внутрішньополітичних процесів, ініційованих ворожою стороною за допомогою жорстких невоєнних засобів.Трагічний фінал із всією очевидністю продемонстрував незвичайний характер «холодної війни» і недалекоглядність (що межувала зі зрадництвом) кремлівських політиків.

Таким чином, черговий більш ніж 40-річний період став продовженням процесу протистояння вже добре сформованих двох світових антагоністичних суспільно-економічних і військово-політичних коаліцій в умовах нового витка загальної економічної кризи та ведення протидіючими сторонами «холодної війни», стратегічні цілі якої досягалися без розгортання один проти одного прямих класичних воєнних дій. У цьому випадку використовувалися методи «інформаційно-психологічної війни» і агентурно-оперативні технології розвідувальних та інших спецслужб. Інакше кажучи, підрив здійснювався шляхом безупинного проведення серій «таємних операцій», що розроблялися і здійснювалися за вказівкою правлячих еліт безпосередньо державними спецслужбами або під їхнім керівництвом іншими державними і неурядовими структурами.

Історія протистояння по лінії «Схід-Захід» двох світових коаліцій держав та їх лідерів США і СРСР наочно проілюструвала відповідну тактику політичної практики впливу зовнішніх сил на внутрішні конфлікти в різних державах світу, оскільки вони, по-перше, частіше за все провокувалися державами-конкурентами і, по-друге, майже завжди, використовувалися ними шляхом підтримки опозиційних внутрішніх рухів, партій та угруповань. Для зовнішньої підтримки використовувалися стратегія «Морської Сили» та принцип її реалізації – «Анаконда», яка складалася з відносно самостійних концепцій: стримування СРСР та блокової геостратегічної силової підтримки можливостями НАТО‚ АСЕАН, АНЗЮС, СЕНТО тощо у протистоянні з «соціалістичним табором». Розроблені «батьками атлантизму» – американцями Альфредом Мехеном та Ніколасом Спікменом – принцип так званої «Анаконди» в реалізації зазначеної стратегії полягає у блокуванні ворожої території з моря по узбережній лінії, що призводить поступово до стратегічного виснаження супротивника.

Традиційно політика атлантистів* щодо держав Східної Європи, розташованих між Росією і Ні­меччиною, базується на маккіндерівській тезі про необхідність утворення тут «санітарного кордону», який був би одночасно конфліктогенною і буферною зоною між Москвою і Берліном, що протягом багатьох десятиліть перешкоджало виникненню стійкого російсько-німецького союзу, життєво небезпечного для всього атлантичного блоку. Саме з цих причин Велика Британія та Франція, а після 1945 року й Сполучені Штати Америки, прагнули всіляко дестабілізувати східноєвропейські народи, нав’язувати їм думку про необхідність «незалежності» та «визволення» з-під німецького чи російського впливу.

Ідеократичні сили Євразії, зі свого боку, прагнуть утворити на Світовому Острові** «Євразійську імперію» по лінії «Париж–Берлін–Москва–Токіо».

У цих умовах наприкінці 70-х років ХХ ст. в апараті Ради національної безпеки США згуртувалася група ортодоксів‚ які вважали‚ що «у світі нема місця для американців і росіян... або росіян необхідно розгромити‚ або вони повинні капітулювати». Першорядним став висунутий конфронтаційний воєнно-силовий аспект відносин. Теоретичною базою посилення гонки озброєнь стали різні «сценарії» ядерної війни, котрі розроблялися Гудзоновським інститутом, Інститутом оборонних досліджень, Джорджтаунським центром міжнародних і стратегічних досліджень тощо. Жорсткого характеру набула й політика Вашингтона щодо багатьох інших держав світу, зокрема й до союзників по НАТО та Японії.

Як свідчать події останнього десятиліття, протиріччя, насамперед економічне, по лінії «Схід-Захід» завершилося розпадом «східного блоку», поразкою СРСР, розчленуванням Радянського Союзу, Чехословаччини, Югославії та (всупереч бажанню еліт найбільш визнаних європейських центрів сили – Великої Британії та Франції) об’єднанням Німеччини, котра, відновившись у повноцінну центральноєвропейську силу, якою була в минулому, в перспективі протиставлятиме себе в міжцивілізаційних відносинах «атлантистам».

З посиленням ролі США та захопленням ними в 60-ті роки ХХ століття практично повного контролю над англійськими колоніями, стратегічна роль Великої Британії в світі значно зменшилася, і сьогодні в Європі ця держава виступає швидше як екстериторіальна плавуча база Вашингтона, ніж як самостійна сила. У новому значенні багатьох світових геостратегів нинішня Велика Британія геополітично не вважається європейською державою, тому що її стратегічні інтереси традиційно протилежні тенденціям у Європі. Звідси її постійна особлива думка щодо європейських справ і наявність такої міцної взаємодії в галузі дипломатії, військової стратегії, економіки, безпеки, особливе співробітництво у сфері розвідки та контррозвідки з розподілом відповідних регіональних зон відповідальності між Лондоном і Вашингтоном‚ з підключенням до цього особливого партнерства колишніх англійських колоній – Нової Зеландії, Австралії та Канади.

Водночас Слов’янська цивілізація на чолі з Російською імперією, Радянським Союзом, а нині Росією, в міжцивілізаційній конкуренції ніколи не мала світової економічної могутності. Через ці обставини СРСР у повоєнні роки репрезентував лише воєнно-технічну проблему для Заходу (за наявності ядерної зброї і великої кількості танків). Основна ж економічна конкуренція в міжцивілізаційному протистоянні відбувається між Заходом і державами Південно-східного поясу (ПСП)*, насамперед Китаєм – не лише регіональним, а і ймовірним світовим лідером. Фахівці стверджували, що така тенденція залишатиметься до другої половини XXI ст., що обумовлюватиме періодичну напруженість відносин по лінії «Північ-Південь».

Враховуючи невтішливі перспективи глобальних змін на Євразійському просторі, для створення відповідного психологічного фону і демонстрації гегемоністських амбіцій американської адміністрації президент Р. Рейган 8 липня 1982 р. у промові в англійському парламенті закликав Захід до «хрестового походу проти комунізму», заявивши: «Давайте ж припинимо вагатися, скористаємося нашою могутністю для того, щоб марксизм-ленінізм опинився на згарищі історії. Двадцять перше століття людство повинно зустріти на руїнах комунізму» [5]. Через агентуру та «друзів» у провідних органах преси, на радіо і телебаченні проводилося вигідне висвітлення специфічних проблем розвідки, здійснювалася «інформаційно-психологічна війна», зокрема й щодо населення США [6].

6 квітня 1981 р., виступаючи в Центрі міжнародних і стратегічних досліджень Джорджтаунського університету, президент Рейган заявив, що йому «вдалося суттєвим чином покращити роботу розвідувальних відомств, відновити моральний дух та зміцнити їх спроможність викривати, аналізувати та відбивати загрози, що надходять від розвідок супротивника». «Історики, я впевнений, – наголосив він у штаб-квартирі ЦРУ в Ленглі 24 травня 1984 р. під час закладання фундаменту нового приміщення, – дійдуть висновку, що ніхто, мабуть, не відіграв більш важливої ролі в цю хвилюючу еру, ніж всі Ви, ті, хто працює тут, в ЦРУ». Президент вказав, що «в сучасному світі мають важливе значення активні та енергійні операції розвідки. Її роль може стати навіть ще більш важливою в мирний, ніж у воєнний, час» [7].

Коли «справу було зроблено» за допомогою певних внутрішніх сил у Москві та союзних радянських республіках, президент Д. Буш-старший мав змогу відкрито сказати на з’їзді Республіканської партії 20 серпня 1992 р.: «Так, не сумнівайтеся, повалення комунізму не було чимось таким, що само собою сталося. Для цього добре попрацювали команди кількох американських президентів від обох партій» [8].

Звідси виходить, що цей ідеологічний фон протягом усього періоду протистояння був прикриттям для американської еліти в реалізації своєї стратегічної мети – досягнення світового лідерства в боротьбі з іншими цивілізаціями (західноєвропейською, слов’янською, східною тощо). В умовах назрівання третьої світової економічної кризи це надавало можливість американцям втягувати інші провідні західні держави і країни Сходу до боротьби, що не припиняється й сьогодні, із «комуністичною небезпекою», тим самим виснажуючи їх моральні та матеріальні ресурси і поступово просуваючись до статусу «єдиної в світі супердержави».

Таким чином‚ зовнішні сили в особі США та НАТО організовували й підтримували внутрішні сили розпаду в державах Організації Варшавського Договору та їх сателітів у світі. Представники Північноатлантичного альянсу заявляли про це відкрито і неодноразово. В геополітологічних працях сучасних геостратегів-атлантистів Д. Мейнига, У. Кірка, С. Коена, К. Грея й особливо у Г. Кiссінджера та З. Бжезинського «програвалися» всі сценарії [9] щодо «ослаблення східного блоку і повалення тоталітарних комуністичних режимів». Вплив цих науковців на практичну політику цілком очевидний, він підкреслюється і значенням їхніх посад – держсекретарів, помічників і радників американських президентів з питань національної безпеки.

Поразка СРСР та його союзників з Варшавського Договору в «холодній війні» свідчить про те, що інститути психологічної війни і державні (насамперед політичні) структури держав Заходу були більш досконалі й мобільні у пристосуванні до особливостей, що виникали в процесі еволюції відносин між «Сходом і Заходом». За допомогою політики військового диктату, економічного і пропагандистсько-ідеологічного тиску Вашингтон намагався поставити в повоєнний час інші держави світу, у тому числі й союзні капіталістичні, у міцну залежність від США. Це викликало природний протест серед європейців. Зокрема з боку деголлівської Франції, що прагнула проводити незалежну від Вашингтона і НАТО зовнішню політику. Проте головною мішенню для держав Заходу був ідеологічний противник – Радянський Союз і країни, що стали на шлях розбудови соціалізму.

Аналіз наявних матеріалів, здобутих у 1989–1995 рр., у тому числі документальних, а також відкритих джерел, показує, що радикальні соціально-політичні, економічні зміни, котрі відбулися в державах Центральної і Східної Європи, розпад Радянського Союзу, Чехословаччини та Югославії, об’єднання Німеччини, поглиблення кризових економічних процесів у регіоні істотно вплинули на зміну воєнно-політичного співвідношення в геополітичному просторі європейського континенту, спричинили також і зміни в пріоритетах політичних сил держав залежно від перспектив задоволення їхніх інтересів. Насамперед, ці процеси продовжують розвиватися під впливом складної загальноекономічної ситуації у світі, кризових економічних явищ, що існували до 1985 року та одержали розвиток в наступні роки.

Події, що відбуваються в Центральній і Східній Європі, а також в державах, що утворилися на території колишнього СРСР, є процесом зміни соціально-політичної системи, зміни суспільних та економічних відносин, поглядів на їхній характер і поняття власності, зокрема й інформаційної. Впровадження елементів ринкової економіки, розширення демократії і плюралізму думок про шляхи подальшого розвитку суспільства та міждержавних відносин тимчасово паралізувало діяльність і обмежило права державних органів у нових державах на регулювання суспільно-економічних процесів, що дозволило легалізувати в рамках національних територій колишніх соціалістичних держав феномен відкритої політичної боротьби, що відбувається у світовому масштабі. Нині спостерігається процес практичного широкомасштабного придушення комуністичної ідеології та посилення пропаганди демократії західного зразка, насамперед американської моделі способу життя, заснованої на принципах ліберально-демократичної ідеї по-американськи, з метою зміни менталітету населення держав колишнього «соціалістичного табору».

Зазначені процеси відбуваються в умовах істотних змін геополітичного балансу на європейському континенті та у розстановці сил у світі в цілому.

Провідні фахівці Заходу, які беруть участь в оцінках, аналізі та прогнозуванні розвитку геополітичної, геоекономічної та військово-стратегічної ситуації у світі з огляду на зміни військово-стратегічного балансу сил та інтересів, а також у розробці нових доктрин і систем безпеки керується тим, що «потрійна перемога Заходу – у «холодній війні», в Перській затоці та Югославії, не змінили стратегічні реалії в Європі – вони залишаються повні ризику і загроз для безпеки держав на континенті». На їхню думку, західноєвропейські держави піддаються «подвійній небезпеці», джерелами якої є Схід і Південь.

Зокрема у 1991 році зазначалося, що сильний вплив на ситуацію в Східній, Центральній та Південній Європі, а також у державах СНД характеризується «украй важким і тривалим, не менш 20 років, переходом до демократії і ринкової економіки». Повною мірою дають про себе знати старі європейські проблеми перегляду «територіального та етнічного статус-кво» (Балкани, Чехія і Словаччина, Чехія і Німеччина, Україна – Румунія – Угорщина – Словаччина – Польща). Як вважають французькі експерти, «на схід від Німеччини розпад радянської імперії залишив після себе величезний стратегічний вакуум, куди нічим не стримувані вриваються сили печерного націоналізму». З’явилася нова проблема керування ядерним арсеналом, що залишився після розпаду СРСР. Переважають оцінки, що «жодний європейський експерт до 1991 року не зміг припустити сценарій, близький до того, який відбувся в дійсності, а тепер Заходу необхідно витрачатися на забезпечення конверсії, завантаження роботою вчених, пов’язаних із ВПК, фінансувати знищення зброї, до чого не всі держави готові».

Проте у цьому випадку лише США одержали переваги та вигоди від нинішньої всесвітньої кризи. Захопивши ключові позиції в різних міжнародних структурах‚ світових військово-економічних об’єднаннях‚ політичних і громадських рухах‚ у сфері ідеології‚ релігії‚ економічної думки тощо, – американська еліта для захисту своїх інтересів використовує всі важелі відкритого і таємного впливу на конкурентів та противників. Практично з усіх точок зору сьогодні Америка стала вважатися невразливою. Їй не загрожувало ніяке вторгнення. У неї немає явних ворогів‚ які б бажали і могли її зруйнувати. Вона не залежить від зовнішньої торгівлі‚ годує сама себе. Рональд Стіл наголосив: «Сполучені Штати мають союзників і при цьому не залежать від них. Вони ніколи не залежали від них в роки «холодної війни». США створили мережу військових баз‚ і не заради самозахисту». Зі свого боку, Чарльз Мейн зазначав: «Радянський Союз був значно меншим‚ ніж подавалося раніше‚ чинником у визначенні американської політики». Така думка домінувала до 11 вересня 2001 р.

Сьогодні на підставі глибокого дослідження проблеми авторитетні політологи роблять висновки, що на зміну ідеологічному антагонізму та гострій економічній боротьбі йде процес зіткнення цивілізацій. На думку професора Гарвардського університету С. Хантiнгтона [10], глобальним конфліктом у сучасних умовах може бути конфлікт між Заходом й антизахідним за своєю спрямованістю блоком конфуцiансько-iсламських держав. Інший американський дослідник Р. Хейлбронер [11] вважає, що криза, яка поглиблюється в сфері міжнародних відносин, у разі неприйняття відповідних своєчасних заходів загрожує ескалацією насильства у стосунках не лише між бідними й багатими, а й мiж державами, що посідають чільне місце у світовому господарстві та міжнародній політичній ієрархії. За висновками колишнього помічника Президента США з питань безпеки, одного із головних ідеологів повалення комунізму і радянського блоку, З. Бжезинського [12], складається ситуація, яка нагадує «глобальне безладдя».

Дійсно, як зазначають політичні оглядачі англійського журналу «Economist», в умовах «холодної війни» існувала свого роду «система дисципліни», яка в цілому забезпечувала сталість взаємовідносин мiж країнами та усередині них. Так, багато держав світу входили або орієнтувалися на одне iз двох потужних військових угруповань і дотримувалися відповідної лінії поведінки у зовнішній політиці. У випадку виникнення суперечностей або конфліктів між ними ці країни зверталися за допомогою до лідерів блоків, які намагалися уникнути воєнних зіткнень, якщо йшлося про життєво важливі інтереси угруповань. Війни в той період велися головним чином у тих регіонах, де не було чіткої орієнтації на зазначені два блоки або вони були громадянськими».

Обопільна діяльність західних і східних розвідувальних центрів у період «холодної війни» вміщувала: збирання відомостей військового, політичного‚ науково-технічного та економічного характеру; надання допомоги опозиційно налаштованим течіям в державах-супротивниках; створення таємних організацій; проведення пропагандистських, а також терористичних акцій та саботажу. Коли йшлося про великомасштабні акції, організовувалися спеціальні навчальні табори, застосовувалися підрозділи військ спеціального призначення.

Загальновідомо, що поняття «психологічної війни» півсторіччя тому з легкої руки американського розвідника Ладисласа Фараго міцно затвердилося в політичному лексиконі періоду «холодної війни». Один із теоретиків «психологічної війни», професор Вашингтонської школи міжнародних досліджень Поль Лайнбарджер сформулював це поняття так: «Психологічна війна не вкладається в рамки загально визнаних уявлень про війну. Вона проводиться задовго до початку звичайної війни‚ в ході неї і після припинення бойових дій... Вона не має нічого спільного з такими поняттями, як поле бою, бойовий наказ, бойові дії. Психологічна війна являє собою тривалий процес. Успіх або невдача в ній часто виявляються лише згодом через декілька місяців або років. Інколи навіть незначний успіх може бути вирішальним, а невдача, хоча і малопомітна, може викликати згубні наслідки» [13].

Нині фахівці сходяться на тому, що під час переходу від одного типу міжнародних відносин до іншого, коли руйнуються централiстсько-тоталiтарнi державні утворення, трансформація всієї системи економічних і політичних відносин супроводжується різким зниженням рівня її стабільності. Руйнація колишніх ідеологічних стереотипів вивільняє потенціал політичного екстремізму, що призводить до зростання конфліктів на нацiонально-етнiчному і релігійному підгрунті. У країнах з федеральним ладом ці процеси супроводжуються гострими конфліктами центральної влади та республік, а також між окремими республіками.

Ґрунтуючись на політичних реаліях 1992 року, англійські аналітики зазначили (i це зараз підтверджується), що у майбутньому держави Заходу можуть зіткнутися і навіть брати участь тим або іншим чином у локальних війнах, які будуть вестися за межами їхніх територій. До речі виокремлюють два можливі види таких війн: «війни інтересів» (wars of interest) та «війни на релігійній або етнічній основі» (wars of conscience). Перші очікуються на Корейському півострові та на територіях країн так званого мусульманського півмісяця (Марокко, Алжиру, Тунісу, Лівії, Єгипту, Судану, Саудівської Аравії, Кувейту, Ізраїлю, Сирії, Лівану, Туреччини, Іраку, Ірану, Афганістану, Азербайджану, Туркменистану, Таджикистану, Казахстану); а також району «великого трикутника» на південь від Гімалаїв (п-в Iндостан та прилеглі території). Другі – на території колишніх соціалістичних країн (Югославії, Угорщини, Румунії, Молдови, України, республік Балтії, Закавказзя та Середньої Азії); на африканському континенті, окрім його північної частини; в Центральній та Східній Азії (Афганістан, Ірак, Іран, Пакистан, Індія, Шрі-Ланка, Бангладеш, Непал, Бутан, Таїланд, Камбоджа, Малайзія, Індонезія); в районі Східного Китаю та Північного Лаосу; Центральної Америки, а також у Болівії й прикордонних з нею районах Колумбії, Венесуели, Бразилії, Перу та Парагваю [14].

Ще однією характерною рисою наслідків Третьої світової війни стало зростання ролі релігійного чинника. Знову заговорили про магометанський та християнський чинники, а встановлення теократії як форми правління вже нікого не дивує (Іран, Афганістан, Чечня тощо).

Як вже зазначалося вище, Третя світова війна в Європі протягом тривалого часу мала непомітний (латентний) характер, прориваючись окремими спалахами класичних збройних зіткнень. Протистояння не набувало характеру глобальної класичної війни, оскільки був серйозний стримуючий чинник – ядерна зброя. Берлінське повстання у 1954 р., угорські події 1956 р., вторгнення військ Варшавського договору в Чехословаччину у 1968 р., Радянського Союзу в Афганістан, участь кубинських військ у громадянській війні в Анголі та Мозамбіку; сутички Туреччини і Греції на Кіпрі, прикордонна війна між Іраном та Іраком; участь США у Корейській і В’єтнамській війнах; падіння тоталітарних режимів у Португалії та Іспанії, збройне протистояння в Олстері, міжетнічні конфлікти на Балканах і Кавказі – ці та інші конфлікти свідчать, що на Євразійському просторі існували передумови для значно гострого й концентрованого перебігу Третьої світової війни. Прогнози почали виправдовуватися у 90-ті роки ХХ століття на територій держав Східної, Центральної і Південної Європи, зокрема в СРСР, СФРЮ та Чехословаччині.

Розпад так званого «соціалістичного табору» та Організації Варшавського Договору на Заході розцінили як беззаперечну перемогу в глобальному протистоянні. Проте це було ілюзією. Повалення тоталітарних режимів у державах Східної і Центральної Європи не зняло протистояння між США та Росією, США і ЄС, США та Китаєм, США та Іраном, США та Іраком тощо, як протистояння між єдиною потужною військово-політичною силою, супердержавою та іншими, котрі претендують, принаймні, на регіональне лідерство. Зокрема боротьба між США і Росією набирає свого оберту за панування на пострадянському просторі СНД та колишньої Югославії, де російська еліта намагається відновити свій геополітичний якщо не вплив, то хоча б контроль.

На підставі викладеного можна зазначити:

1. Руйнування Радянського Союзу, беззаперечно, великої держави, яка домоглася у другій половині ХХ ст. рівної могутності зі США і яка залишила свій яскравий слід в історії цивілізації, призвело до завершення «холодної війни». Найбільш глибокі зміни відбулися в Євразії, де утворилася нова геополітична конфігурація, котра вперше у новітній історії обумовила практично безперешкодне домінування Сполучених Штатів. Так завершився 45-річна «холодна війна», яка має за правом (за всіма ознаками і наслідками) визначатися Третьою світовою війною, останньою у ХХ ст.

2. З цієї причини, за визнанням французьких і німецьких геостратегів, з серпня 1991 року розпочалася нова неоголошена війна за перерозподіл сфер впливу як на глобальному світовому, так і регіональному рівнях, – все це, іншими словами, означає підготовку передумов для розгортання Четвертої світової війни, в якій застосовуватимуться новітні технології зовнішньої боротьби, насамперед розвідувальні. Ми є свідками нового етапу перекроювання світової політичної карти та встановлення нових світових правовідносин, насамперед, між провідними індустріально розвиненими державами і рештою світу, в тому чолі й ТНК. Саме з цих причин НАТО не розпускається, а, навпаки, намагається здійснювати своє подальше географічне розширення.

На тлі гіркого історичного досвіду зради Чехословаччини англійським прем’єр-міністром Чемберленом та Польщі радянським лідером Сталіним потяг цих держав до членства в НАТО стали психологічно зрозумілим і стратегічно необхідними для політичної еліти, яка прийшла до влади в посткомуністичних державах. Природно, з цієї ж причини інші східноєвропейські держави (в тому числі й українські ліберали) намагаються якнайшвидше стрибнути під парасолику Атлантичної безпеки, аби зберегти свій суверенітет і відроджені на західний зразок демократії від російських зазіхань. Вони свідомо, аби зберегти себе при владі, не бажають помічати того факту, що уникнувши залежності від російського впливу, добровільно потрапляють під залежність від США і держав НАТО, обмежують більшою мірою свій суверенітет, вступаючи до лав ЄС. Виходячи із цих міркувань, можна впевнено стверджувати, що нині відбуваються завершальні повоєнні заходи Третьої світової війни – як наслідок зіткнення двох протилежних стратегічних тенденцій: прагнення США та їхніх Західних союзників закріпитися на досягнутих результатах «холодної війни», а Росії, правонаступниці СРСР, – до відновлення свого статус-кво 1950–1980 років в Європі та світі.

3. Сполучені Штати, як єдина нині світова супердержава, захопили ключові позиції в різних міжнародних структурах‚ світових військово-економічних об’єднаннях‚ політичних і громадських рухах‚ у сфері ідеології‚ релігії‚ економічної думки тощо. У зв’язку з цим, американська еліта для захисту своїх інтересів використовує всі важелі відкритого і таємного впливу на конкурентів і противників. Росія, зі свого боку, не маючи змоги силовими методами вирішувати на свою користь спірні світові та регіональні питання також розширює застосування розвідки у своїй зовнішній державній практиці. Китай, у свою чергу, прагне досягти світового лідерства за рахунок переваг над своїми конкурентами, створених за допомогою таємних операцій національних спецслужб. Найбільше проблем нині у США: до своєї світової гегемонії Сполучені Штати дійшли у несприятливій геополітичній, геоекономічній і геостратегічній ситуації, з економікою, яка досягла своєї межі можливостей. З цієї причини можна очікувати, що через 15-20 років розпочнеться процес зміни світового геостратегічного лідера США на КНР, тобто реального початку Четвертої світової війни. Саме це викликає велике занепокоєння у Вашингтоні. Саме з цієї причини таке пожвавлене намагання сформувати «коаліційну антитерористичну» військову інфраструктуру навколо Китаю (Японії, Кореї, Афганістану, Пакистану, Іраку, Ірану).

4. Аналіз історичних процесів, які відбуваються у світі, свідчить про те, що події виникають, розвиваються, досягають свого апогею і зникають залежно від об’єктивно існуючих реалій і від суб’єктивних чинників. Так, одним із таких суб’єктивних чинників, що істотно впливає на особливості протікання тих чи інших катаклізмів у світовому співтоваристві, є ставлення до них одного з наймогутніших транснаціональних рухів – Масонського Ордена. Зазначений чинник не є міфом, а, на жаль, реальністю сьогодення, особливо в Україні, де відбувається процес формування нації та її провідного прошарку так званої «еліти». Представники цього прошарку у великій кількості є адептами українських філій зазначених закритих міжнародних елітарних структур.

5. Як світова війна «холодна війна» володіла основними загальними рисами, які були властиві іншим світовим війнам:

·  в основі теоретичних передумов виникнення війни лежали геополітичні доктрини;

·  геополітичні протиріччя, котрі виявилися у боротьбі за право безперешкодного формування зони геополітичного впливу, були основними протиріччями війни;

·  територія Німеччини стала плацдармом для проведення перших воєнних дій, Росія вступала у війну щораз змушено;

·  війна мала глобальний характер, так чи інакше в її орбіту було залучено більшість держав, розташованих на чотирьох найважливіших континентах планети, але головний театр силових дій знаходився в Європі, територія розподіленої Німеччини була прифронтовим розподільчим коридором між ворогуючими сторонами;

·  основним політичним змістом війни стало протиборство великих (або які прагнули стати великими) держав, які очолювали два конкуруючі військово-політичні блоки;

·  головна мета лідерів військово-політичних блоків полягала у досягненні «глобального лідерства»;

·  головним результатом війни стала радикальна зміна глобальної геополітичної конфігурації, до того ж найбільш важливі територіальні зміни відбулися в Європі.

Водночас, «холодна війна» мала й свої характерні риси, які істотно відрізняли її від «звичайної» світової війни:

·  уперше держава, яка ініціювала світову війну, виграла її. Війна розпочалася не з політичного убивства або збройного нападу, а після жорсткої політичної заяви;

·  геополітичні протиріччя мали яскраво виражений ідеологічний характер, однак усунення ідеологічних розбіжностей не призвело до повного розв’язання цих геополітичних протиріч;

·  розв’язання зазначених протиріч на глобальному рівні здійснювалося винятково з використанням жорстких невоєнних і нетрадиційних (у першу чергу, інформаційних) засобів протиборства;

·  наявність ракетно-ядерної зброї і усвідомлення небезпеки світової ядерної війни та її наслідків не дозволили застосувати військові засоби як в Європі, так і у глобальному масштабі;

·  військові засоби використовувалися тільки на регіональному (локальному) рівні, до того ж найтриваліші та великомасштабні війни вели великі держави на периферії (в Індокитаї й Афганістану);

·  «холодне» протиборство, що тривало майже 45 років, здійснювалося на тлі науково-технічної революції, пріоритетного розвитку комп’ютерних та інших інформаційних технологій і велося навіть у космосі;

·  вирішальну роль у результаті війни відіграла безвідповідальна політика керівництва СРСР і Росії, яке знаходилося при владі наприкінці 80-х – початку 90-х років ХХ ст., спрямована на руйнування власної держави. Особливо негативну роль у цьому процесі відіграв перший і останній Президент СРСР М. Горбачов, у поведінці якого, наприклад, навіть за нормами Конституції і законами Франції, вбачаються ознаки «вищої зради» – «зради державі з боку Президента». Більше того, Біловезькі угоди стали першим і вирішальним кроком до ліквідації всієї системи європейської безпеки, заснованої на положеннях Заключного акта Гельсінського (1975) наради з безпеки і співробітництва в Європі;

·  після закінчення війни залишилася лише одна велика держава – супердержава Сполучені Штати Америки;

·  підсумки війни не були юридично закріплені рішеннями міжнародної Потсдамської конференції держав-переможців;

·  військово-політичний блок – НАТО, що переміг у війні, не тільки не був розформований, а й одержав тенденцію до розширення і зміцнення.

6. Головним політичним результатом «холодної війни» стала кардинальна трансформація глобальної геополітичної конфігурації (третя за рахунком у ХХ ст.). Вона зафіксувала основні підсумки «холодної війни», що виявилося у вигляді її найбільших геополітичних наслідків. До таких наслідків варто віднести:

·  розвал СРСР і знищення геополітичного потенціалу Радянського Союзу як великої держави;

·  руйнування світової соціалістичної системи, її військово-політичної (Організації Варшавського Договору) і економічної (Ради економічної взаємодопомоги) організацій;

·  глибока фрагментація центрально-євразійського простору шляхом утворення на території колишнього СРСР низки маловпливових незалежних держав із сумарним геополітичним потенціалом, який поступається відповідному потенціалу Радянського Союзу;

·  утворення об’єднаної Німеччини та істотна фрагментація центрально-європейського простору (СРСР, ЧССР, СФРЮ) шляхом утворення на території Центрально-Східної Європи і на Балканах нових, також маловпливових держав;

·  після серпня 1991 року, за визнанням французьких фахівців з міжнародного права, існуючі в Європі державні кордони більше не захищені міжнародними актами. Рішення Заключного акту НБСЄ в Гельсінкі були чинні для держав Європи, які існували до серпня 1991 року;

·  перерозподіл усіх (за рідкісним винятком) радянських (і традиційно російських) зон геополітичного впливу на користь США і НАТО.

СВІТОВІ ВІЙНИ – ПОРОДЖЕННЯ ХХ СТОЛІТТЯ

Порівняльний аналіз [15]

Характеристика - Світова війна

Застосовані засоби (у тому числі вперше), фаза війни і характер протиріч, які розв’язувалися

Протиборчі військово-політичні блоки і держави, які розв’язали війну

Головні геополітичні наслідки війни

Держави, що стали великими державами в результаті війни

Перша світова війна

(1914– 1918 рр.)

Військові (танки, літаки, хімічна зброя) і жорсткі невоєнні засоби.

Друга (найвища) фаза війни – збройне протиборство.

Геополітичні та економічні протиріччя.

Потрійний союз

проти

Потрійного

альянсу (Антанти)

Німеччина

Розпад Австро-Угорщини.

Передача Ельзасу і Лотарингії від Німеччини до Франції.

Утворення Австрії, Угорщини і Чехословаччини.

Утворення Радянської Росії з утратою західних земель царської Росії.

Перерозподіл колоній і зон геополітичного впливу на користь Англії, Франції і США.

Англія,

Франція,

США.

Друга світова війна

(1939 – 1945 рр.)

Військові (ракетно-реактивна і ядерна зброя) і жорсткі невоєнні засоби.

Друга (найвища) фаза війни – збройне протиборство.

Геополітичні та економічні протиріччя.

Антикомінтернівський пакт

проти

Англо-франко-американської коаліції та СРСР.

Німеччина

– розпад Німеччини;

– передача східних земель Німеччини Польщі та СРСР;

– позбавлення Японії всіх колоній;

– розпад Кореї;

– утворення міжнародної системи соціалізму;

– розпад світових колоніальних систем;

– перерозподіл зон геополітичного впливу на користь США і СРСР

США,

СРСР.

Холодна війна

(Третя світова війна 1946 – 1991 рр.)

Жорсткі невоєнні та нетрадиційні засоби (інформаційна, нелетальна та екологічна зброя).

Перша (нижча) фаза війни – неозброєне протиборство.

Геополітичні, економічні та ідеологічні протиріччя.

Організація Північно-

атлантичного альянсу (НАТО)

проти

Організації

Варшавського Договору (ОВД);

США проти СРСР

– Розпад СРСР і світової системи соціалізму.

– Об’єднання Німеччини.

– Утворення нових маловпливових держав у Євразії (у результаті розпаду СРСР, ЧССР, СФРЮ).

– Перерозподіл зон геополітичного впливу на користь США і НАТО.

– Розширення НАТО на Схід.

США

Особливості процесів «новітнього повоєнного періоду» (1991-2009 рр.) як складових сучасної оперативної обстановки

У зазначеній статті вже згадувалося, що після подій 11 вересня 2001 р. адміністрація Дж. Буша-молодшого активізувала відродження і впровадження у зовнішню політику США сучасних уявлень правого крила американських ліберал-демократів і консерваторів про поняття «імперія» та «імперіалізм», котрі покладені як головні наукові постулати в основу нової імперіалістичної програми – неоконсервативного «Проекту за нове американське століття».

Зазначений період ознаменувався політико-дипломатичною і обмеженою військовою активністю (під гаслом боротьби з міжнародним тероризмом) різного роду американських спецслужб, нерозвідувальних державних і неурядових структур, котрі спрямовують скоординовані зусилля на напрямах надання прихованого вигідного США впливу в межах проведення таємних операцій розвідувально-підривного характеру щодо «недружніх» урядів і політичних сил іноземних держав. Ступінь «недружності» в цьому випадку визначалася за критеріями, котрі формувалися в адміністрації американського президента Дж. Буша-молодшого і Дж. Маккейном, його однопартійцем, лідером Республіканської партії, кандидатом у президенти, ідеологічним натхненником, головним організатором і фінансистом нещодавньої серії кольорових революцій на посткомуністичному просторі (Сербія, Грузія, Україна, Киргизстан, Узбекистан) і спеціальних передвиборчих піаркампаній (спеціальних інформаційно-психологічних технологій впливу на свідомість населення об’єкта розвідувальних спрямувань) щодо приведення до влади в Прибалтійських державах на посади перших посадових осіб держави агентури впливу із громадян США (Литва та Естонія) і Канади (Латвія).

Сучасні зміни в міждержавних відносинах від конфронтаційного періоду «холодної війни» до рівня партнерських чи навіть формального статусу стратегічного партнерства, масоване використання недержавних структур в оперативних заходах з боку американських правлячих кіл набуває особливого значення, зокрема політичної розвідки, котра дуже тісно перетинається з легальною політико-дипломатичною діяльністю нерозвідувальних державних і неурядових структур. Саме це обумовлює впровадження представниками спецслужб США підвищених конспіративних технологій проведення розвідувальної діяльності на пострадянському просторі.

Матеріали дослідження свідчать, що зазначені умови готувалися здавна. Так, ще у 1982 році за вказівкою тодішнього американського президента Р. Рейгана, як одного із інструментів проведення в комуністичних державах політики американської адміністрації під прикриттям неурядових організацій була заснована представниками республіканської та демократичної партій, профспілок, об’єднань ділового світу та наукових кіл асоціація «Американський політичний дім». У цей же період активізувалися контакти співробітників ЦРУ США з представниками різних благодійних фондів: «Етурю Гамільтон фаундейшн», «Бікоп фаундейшн», «Бенджамін Розенталь фаундейшн», «Додж фаундейшн» та інших (всього близько 30-ти). Зазначені структури періодично з другої половини 60-х років ХХ ст. використовуються розвідслужбами США в своїх оперативних заходах як «прикриття». Нині до зазначених вище організацій ще додалися асоціація «Фрідомхауз», «Фонд Сороса», «Фонд Маккейна» тощо.

У сучасних умовах планування, підготовку і оперативне супроводження таємних операцій у сфері інформаційно-психологічного протиборства з «недружніми» іноземними урядами покладено на ЦРУ, РУМО, ФБР та спеціальні НДІ, так звані «ідеологічні центри», а реалізація конкретних заходів цих операцій – на Держдепартамент, неурядові організації та ЗМІ США. Перевівши реалізацію зазначених заходів втручання у внутрішні справи іноземних держав на офіційну основу під месіанським гаслом спасіння людства від тоталітарних режимів шляхом «розповсюдження основ демократії та американського способу життя», створили умови «безкарності» для учасників цих заходів. Зазначена тактика стала несподіванкою для американських опонентів.

Звикнувши до силових методів боротьби з політичними опонентами в середині власних суспільств, більшість урядів іноземних держав не в змозі поки що інформаційно-психологічно або юридично протидіяти розвідувальній технології ненасильницького усунення від влади в іноземних державах політичних конкурентів, за їхньою допомогою «опозиції», підтримуваної морально, політично і фінансово з боку Президента, уряду і Конгресу Сполучених Штатів. Крім того, військові агресії США і держав НАТО та фізичне знищення С. Милошовича і С. Хусейна стало дуже серйозним попередженням для багатьох керівників іноземних держав при прийнятті ними рішень щодо застосування репресій проти своїх внутрішніх опонентів. Хоча не для всіх – зазначене не завадило узбецькому Президенту Каримову придушити за допомогою військ і спецслужб спробу опозиції розпочати «кольорову революцію» в Узбекистані. Проте, в Україні та Грузії це дало позитивний результат – Президент Л. Кучма та його оточення не наважилися застосувати силу проти «помаранчевих революціонерів», а Президент Е. Шеварднадзе – проти організаторів і учасників «революції тюльпанів». Хоча революціонер – «демократично обраний Президент» Саакашвілі застосував водогони, спецназ та арешти проти представників грузинської опозиції у листопаді 2007 року.

Факти свідчать також, що з розвалом СРСР і дискредитацією комуністичної ідеології, розвитком гіпертрофованого розуміння поняття демократії в українському суспільстві виник ідеологічний вакуум, а в населення зник інстинкт до самозбереження в плані національної самобутності. Взамін цього нинішні так звані «незалежні» ЗМІ, керовані та фінансовані із-за кордону, розгортають цілі кампанії плазування перед всім іноземним, європейським, американським тощо. Все це відбувається на фоні відсутності на державному рівні спеціально розробленої програми ведення пропаганди традиційних національних цінностей, особливо духовних. Водночас політичні сили, які прийшли до влади в незалежній Україні, були і зараз залишаються не готовими запропонувати альтернативну державницьку чи іншу ідеологію, яка була б привабливою з точки зору національної духовної цінності для більшості членів українського суспільства в плані його відродження. У державі майже не проводяться заходи щодо узагальнення та ідентифікації наукових даних про справжні національні духовні цінності, потреби та інтереси українського суспільства.

Проте останнім часом спостерігається намагання впровадити замість природних національних жовто-синіх кольорів невластиві для українського народу помаранчеві символи. На професійній мові співробітників спецслужб, які займаються ідеологічними диверсіями, цей спосіб підміни понять і символів визначається як «термінологічне мінування свідомості населення».

Основною причиною спонукання нинішніх «кольорових революціонерів», забарвлених ліберал-демократичними ідеями американського зразка, до заміни національної «синьо-жовтої» символіки не властивою для народу України «помаранчевою», «біло-блакитною», «біло-червоною» символікою та залучення до «революційного руху» не національний український слов’янсько-християнський потенціал цінностей, а носіїв – адептів – неокультових релігійно-політичних організацій (типу афро-американського – Посольства божого, корейсько-американського – Церкви Муна, американського руху саєнтологів) та масонських структур (ордена Святого Станіслава, «Бнай-Брит», «Ротарі-клуб», Великого Сходу Франції, Великої інтернаціональної ложі, «розенкрейцерів» тощо), – є прагнення нинішніх правлячих політичних сил, морально і фінансово підтримуваних із боку лібералів США, Великої Британії, Ізраїлю, Франції, Німеччини, Польщі, Росії, закріпитися при владі. Відповідну підтримку серед населення вони намагаються здобути через його ідеологічну обробку в напрямі «десоветизації» і «декомунізації», тобто зміни їхньої свідомості та світосприйняття через уселяння нових символів і американського зразка ліберального способу життя. Зазначені ідеї поширюються під патронатом асоціацій «Американський політичний дім», «Фрідомхауз», фондів Сороса, Маккейна, Мадлен Олбрайт та інших американських неурядових організацій [16].

Автори англосаксонського цивілізаційного проекту вважають, що через введення нових символів та релігійно-ідеологічних цінностей можна напрацювати у свідомості населення основоформуючі елементи нової суспільної ідеології посткомуністичних суспільств. Вони вважають, що православні духовні цінності були вже скомпрометовані активним використанням радянським режимом для формування особливої спільності «радянський народ» та відповідного «радянського менталітету», заснованого на приматі «колективізму», «радянського патріотизму», «вождізму» тощо. Одночасно нинішня державна «жовто-синя» символіка, малий герб «тризуб», гімн поки що неоднозначно сприймається населенням різних регіонів України. З цієї причини, на думку американських «політтехнологів», православні духовні цінності поряд з іншими духовними цінностями нашого народу можуть стати на заваді впровадження ліберальної ідеології та ринкових економічних відносин в Україні та у суспільствах інших нових посткомуністичних держав.

У цій ситуації достатньо активно застосовувався метод «нейтралізації» лідерів і фахівців – «вимикання або вилучення із гри» відповідних лідерів і фахівців за допомогою переорієнтування їх на будь-які інші проблеми аж до суто побутових чвар; компрометація, деморалізація, таємна фізична ізоляція чи знищення; провокування їх кримінального переслідування тощо.

Так, у зазначений період ЦРУ США продовжувала здійснення програми серії таємних операцій‚ завданням яких є розповсюдження американського впливу на пострадянські держави СНД з метою створення зони підтримки американських військово-політичних заходів у майбутньому геостратегічному протистоянні з головним супротивником нинішнього століття – Китаєм і нейтралізації його впливового геополітичного континентального партнера – Росії. У зв’язку з цим у 1993 році у Директиві ЦРУ США № 14 аналітики стратегічної політичної розвідки зазначили, що реалізація довгострокових завдань забезпечення захисту особливих інтересів Сполучених Штатів на пострадянському просторі «можливе лише за умови подолання професіоналізму колишнього КДБ, котре може бути досягнуте лише шляхом усунення за допомогою проамериканського лобі в пострадянських правлячих колах зі служби всіх співробітників місцевих спецслужб, які отримали спеціальну оперативну підготовку в системі КДБ СРСР» [17].

Протягом 2003–2007 років виконання зазначеного завдання американською «агентурою впливу» в Україні практично завершено: зі Служби безпеки та Служби зовнішньої розвідки усунені не лише висококваліфіковані керівники та оперативні співробітники, а й викладачі Національної академії СБ України, які мали як високий теоретичний, так і великий практичної оперативної досвід. Нині виникла загроза втрати потенціалу професійних знань назавжди тому, що виведення носіїв спеціальних оперативних знань, особливо з навчального процесу НА СБ України, веде не лише до руйнації системи підготовки кадрів, а й саме до неможливості згодом відродити професіоналізм вітчизняних розвідників і контррозвідників [18].

Інформація, отримана під час дослідження, щодо діяльності підконтрольних глобалістам новітніх неокультів, ізотеричних та інших різновидів містичних організацій на пострадянському просторі (зокрема в Україні, Росії та Бєларусі) та посткомуністичних державах Східної і Південної Європи, також підтверджує викладену автором статті теорію сучасної світової конкуренції в галузі впливу на свідомість, духовні цінності широких мас народів, суспільств і держав, визначених як такі, що повинні складати периферію або сировинний придаток майбутньої «Американської світової імперії», з метою усунення їх конкурентної спроможності на ринку праці шляхом послаблення рівня їхнього ментального розвитку, освіченості, зниження загальної якості їх робочої сили тощо.

Зазначені принципи зовнішньої політики Сполучених Штатів розквітли в науково сформульованій так званій доктрині «експорту американської демократії до суспільств тоталітарних держав», котра останніми роками реалізується на території посткомуністичних і пострадянських держав під виглядом «кольорових революцій».

Практичні рекомендації щодо її реалізації викладені Д. Шарпом (Gene Charp), академіком з фонду ім. А. Ейнштейна, у книзі «Від диктатури до демократії», котра була вперше опублікована в Банкоку в 1993 р. Комітетом з відновлення демократії в Бірмі. Д. Шарп протягом сорока років займався розробкою методів повалення «комуністичних та інші тоталітарних режимів у світі». Його дослідна робота проводилася за активною участю офіцерів ЦРУ, РУМО та інших спецслужб, які спеціалізувалися на проведенні підривної діяльності проти іноземних урядів. Так, зокрема, в основу книги «Від диктатури до демократії» було покладено досвід офіцера військової розвідки США Боба Халві, який протягом тридцяти років навчав опозицію Бірми та інших держав регіону тонкощам повалення урядів.

Пізніше книга неодноразово перевидавалася, зокрема, у Сербії, Індонезії, Таїланду та Україні. У США книга «Від диктатури до демократії» видавалася двічі. Вона стала справжньою біблією підривної діяльності. У ній шукали практичного натхнення опозиційні рухи Югославії, Білорусі, Грузії, України, Киргизстану та багатьох інших країн. Зазначена книга становить інтерес як класичне заохочення до дії, котре докладно розкриває тактику і стратегію підривної діяльності усередині «тоталітарних і авторитарних держав». Необхідно уточнити – «тоталітарних» з погляду так званих розвинених західних демократій. Яку силу може мобілізувати опозиція, щоб вона виявилася достатньою для руйнування антидемократичного режиму, його військової і поліцейської системи? Загальною рисою наведених прикладів руйнування чи ослаблення диктатур є рішуче масове застосування політичної непокори з боку населення та його інститутів. Диктаторський режим має характерні особливості, які роблять його дуже чуттєвим до уміло застосовуваної політичної непокори.

Нині для дослідників з безпекознавства залишається відкритим питання – що запропонує адміністрація Б. Обами: повернення до зовнішньополітичної практики натхненника, фінансиста та ідеолога «кольорових революцій» Маккейна чи щось нове?

Особливості сучасного стану геостратегічної оперативної обстановки у сфері міжнародної безпеки

Характеристика чинників сучасної геостратегічної оперативної обстановки

Дослідження зовнішньополітичних кроків після серпня 1991 року нинішньої правлячої еліти Сполучених Штатів та їхніх найближчих союзників по Північноатлантичному блоку – правлячих кіл Великої Британії, а також по Британській співдружності – атлантистів із Канади та найбільш наближених до британської корони із неатлантистів – правлячих еліт Австралії та Нової Зеландії, стратегічного союзника Сполучених Штатів на Близькому Сході – Ізраїлю, – нині за їхньою підтримкою відбувається процес створення на руїнах «радянської імперії» нової світової «Американської імперії» [19].

З 1998 року основні аргументи «історичності» формування і характерні відмінні риси цього геополітичного проекту сформулював і досить красномовно, з великим оптимізмом пропагував перед світовою громадськістю екс-радник президента США з питань безпеки Збігнев Бжезинський через свою наукову працю «Велика шахівниця (Панування Америки та її геостратегічні імперативи)» [20]. Надалі головні доктринальні постулати правого крила американських ліберал-демократів і консерваторів про поняття «імперія» та «імперіалізм» були покладені в основу нової, за визнанням антиглобалістів, імперіалістичної програми США – неоконсервативного «Проекту за нове американське століття» [21].

3.1.2. Поява проектів нових цивілізаційних об’єднань (інформа­ційних суспільств, за своїм характером – імперій) передбачає процес уніфікації суспільств, що може бути досягнуто лише через створення єдиного інформаційного простору, в якому ініціатори (метрополії) повинні мати можливість нав’язувати свою ідеологію, певні політичні уподобання та моделі способу життя, вживати відповідних технологій заходів «перевиховання» аборигенів на підвладній території. Зазначене означає, що в заданому інформа­ційно-психологічному просторі заплановані стратегічні завдання розпорошені на велику кількість виконавців, розподілені у часі та реалізуються комплексно як по політико-дипломатичних і соціально-гуманітарних каналах, так і по каналах розвідувальних та інших спецслужб. В окремих же випадках таємні заходи реалізуються із застосуванням силової підтримки збройних сил, укомплектованих спецпідрозділами особливого призначення, оснащених високоточною новітньою зброєю четвертого-п’ятого поколінь. Таким чином, через формування новий цивілізаційних об’єднань з типом міждержавних політико-економічних структур – Європейський союз, Північноамериканський економічний союз тощо ТНК створюють відповідні умови залучення потенціалів держав для забезпечення захисту власних корпоративних інтересів у світовій конкуренції, маніпулюючи суспільною свідомістю шляхом підміни понять у сфері захисту загальнонаціональних і державних інтересів на користь власних корпоративних потреб.

В основу ідеології зазначених цивілізаційних проектів покладені, як вже зазначалося, атлантистські (англосаксонські) цивілізаційні традиції, цінності англіканської і католицької церков, ліберал-демократичні політичні уподобання американського зразка для іноземних аборигенів. Звідси певна (поки що чітко не визначена) наддержавна структура виконує роль головного мозкового штабу «Нового світового порядку», сформованого на базі так званого «золотого мільярду». Проте, за версією антиглобалістів, у своїй діяльності згадана транснаціональна організація орієнтується тільки на захист інтересів нечисленної еліти, об’єднаної етнічним спорідненням (переважно це англосаксонські та іудей­ські клани) у відповідні закриті ложі.

3.1.3. Реальне встановлення після серпня 1991 року латентними транснаціональними, елітарними співтовариствами, контрольованими насамперед американськими та ізраїльськими ТНК, повного контролю над національними політич­ними елітами та процесами в пострадянських і посткомуністич­них державах, а також утворення характеру залежності політичних подій від їхнього впливу – підтверджують висунуту автором ще у 1990 р. наукову гіпотезу про те, що нині насправді відбувається таємне протистояння за перерозподіл сфер світового геостратегічного впливу на таких рівнях:

1) світових суспільно-політичних рухів (ліберал-демократизму, соціал-демократизму, сіонізму, комунізму, націонал-соціалізму та інших новітніх різновидів крайніх правих політичних течій нацизму, фашизму тощо);

2) світових релігійних рухів (католицизму, православ’я, про­тестантизму, магометанства, іудаїзму, конфуціанства, індуїзму);

3) новітніх релігійних, окультних та інших містичних культів;

4) громадських елітарних закритих об’єднань, союзів, лож, громад масонського типу;

5) транснаціональних фінансово-економічних і військово-політичних об’єднань;

6) мафіозних та інших організованих транснаціональних злочинних угруповань;

7) міждержавних відносин [22].

3.1.4. У сучасних доктринах американських, британських, ізраїльських, французьких, німецьких, російських, китайських, іранських, турецьких фахівців простори інформаційно-психологічного протиборства умовно поділяються так:

·  провідні держави-конкуренти Західної Європи (насамперед, Франція і Німеччина) і решти Європейського Союзу;

·  посткомуністичний простір держав Балкан, Центральної і Східної Європи:

·  пострадянський простір держав Прибалтики та СНД, насамперед, Росії, Бєларусі, України, Грузії, Азербайджану, Узбекистану, Киргизстану і Казахстану;

·  контрольованих нелояльними до США, Ізраїлю і держав НАТО правлячими режимами держав Близького Сходу, Центральної і Південно-Східної Азії;

·  інформаційний простір комуністичного Китаю, держав Далекого Сходу і АСЕАН(китайці Гонконгу, Сінгапуру, а також значні китайські анклави в Таїланді, Малайзії, Індонезії та на Філіппінах, некитайські за походженням меншини Сінгапуру, Синьдзяню і Тибету), котрі ЦК КПК і Держрадою КНР розглядаються як реальний плацдарм для здійснення протидії світовій імперіалістичній експансії Америки [23].

Результати досліджень також свідчать про докорінні зміни в тактиці застосування в інформаційному протиборстві сил і засобів та залучення новітніх наукових досягнень політології, геополітики, військової справи, психології (щодо спрямованого управління розумовою діяльністю і свідомістю людини, великих груп людей), навчально-педагогічної, рекламно-пропагандистської сфери, оперативної (таємної, конспіративної) діяльності спецслужб щодо надання прихованого вигідного впливу на широкі верстви населення [24]. Науково і фактологічно доведено – у сучасних умовах у зазначеному світовому і міждержавному протиборстві можуть брати участь не лише держави у вигляді погоджених дій всієї системиорганів законодавчої і виконавчої влади та окремих спеціалізованих державних виконавчих структур (насамперед спеціальних розвідувальних, контррозвідувальних, інформаційно-пропагандистських служб і навіть розвідувально-диверсійних підрозділів військ спеціального призначення, спеціалізованих на проведенні інформаційно-психологічних заходів і силового тиску на населення, командний та особовий склад збройних сил, правоохоронних органів і спецслужб супротивника), а й інші нерозвідувальні державні, неурядові громадські або приватні організації як суто національні, так і транснаціональні, зокрема різних екстремістських, терористичних та інших радикальних спрямувань.

Останні у більшості своїй були свого часу утворені спецслужбами держав, ворогуючих у «холодній війні», для проведення «спеціальних операцій» у регіонах, контрольованих супротивником. Решта природно виникла в результаті безладдя, котре виникло після втрати над ними і процесами контролю з боку супердержав США і СРСР, їхніх коаліцій у результаті зникнення однієї із ворогуючих сторін по лінії «Схід – Захід». До адекватного реагування на загострення протиріч по лінії «Північ – Південь» США і НАТО як переможці не біли готові... Як результат на світовій арені виникла низка радикальних, ніким не контрольованих маргінальних угруповань, котрі стали претендувати на гегемонію спочатку поки що в окремих державах і регіонах світу... Поряд з цим відбувся процес інтернаціоналізації інших злочинних угруповань (наркоманії, сексіндустрії і торгівлі людьми, торгівля зброєю, піратство тощо).

За таких умов державні розвідувальні, контррозвідувальні, інформаційно-пропагандистські та інші спеціальні служби намагаються найчастіше виконувати організуючо координаційну функцію. Перекладаючи реалізацію практичних оперативних заходів на національні неурядові структури і контрольовані ними транснаціональні організації, державні спецслужби таким чином виводять з-під міжнародно-правової відповідальності уряди та інші владні структури держав-суб’єктів комплексних заходів і розвідувально-підривних операцій у межах інформаційно-психологічних війн та інших видів протиборства, а в разі політичної доцільності виступати як захисником «народної ініціативи боротьби за поширення демократії, прав і свобод людини і громадянина, за повалення тоталітарних режимів» тощо.

3.1.6. Зазначеною тенденцією швидко скористалися групи «міжнародних чиновників», об’єднаних корпоративними інтересами в міжнародних організаціях, і ТНК, які утворені як за участю держави, так і суто приватні. Їхній навіть частковий вихід з-під контролю держав-суверенів спровокував тенденцію щодо виділення як окремих самостійних суб’єктів інформаційно-психологічного протиборства низки провідних американських, ізраїльських, британських, меншою мірою німецьких і французьких, а також російських транснаціональних корпорацій, що нині народжуються та намагаються вийти з-під контролю держави (зокрема «імперії» Березовського і Гусинського). На сучасному етапі процесу глобалізації для реалізації власних корпоративних інтересів нинішні ТНК намагаються використати як засіб потенціали сучасних держав, насамперед власних національних, як це нині роблять американські транснаціональні корпорації щодо захисту своїх інтересів на Близькому Сході, Іраку, Афганістані та на Балканах. Часто це відбувається всупереч як державним, так і загальнонаціональним інтересам. Яскравим прикладом є використання американськими ТНК свого суверена – державу Сполучені Штати Америки.

Останніми роками набула поширення наукова гіпотеза про намагання сучасних ТНК домогтися через інформаційно-психологічне протиборство з урядами держав визнання ними транснаціональних господарських об’єднань як суб’єктів міжнародного публічного права. Таке визнання має на меті досягнення необмеженого владного статусу «суверена», який нині є монополією лише держав [25].

Сутність, цілі та завдання інформаційно-психологічного протиборства навко­ло визначення «нового» правового суб’єктивного статусу ТНК у міжнародних відносинах.

Сучасні процеси глобалізації формують сприятливе середовище для організації і проведення таємних операцій інформаційно-психологічної війни. Фахівці з безпекознавства зазначають, що, інтегруючи в єдиний інформаційно-психологічний простір, окремі сектори, сегменти та елементи національних інформаційно-психологічних просторів, глобалізація зв’язує їх воєдино безліччю структурних прямих і зворотних зв’язків і, тим самим, робить об’єкти інформаційного протиборства максимально доступними для поразки засобами інформаційно-психологічної війни. Важливою рисою сучасної інформаційно-психологічної експансії провідних учасників геополітичної і геостратегічної конкуренції є так званий інформаційний (інформаційно-психологічний) неоколоніалізм, який розділяє всі держави та регіони світу на:

1) суб’єкти, які домінують в інформаційно-психологічному просторі та є джерелами експансії;

2) суб’єкти, які не володіють необхідними інформаційними ресурсами, технологіями та розвитою інформаційно-телекомунікаційною інфраструктурою і тому вони стають інформаційно залежними від суб’єктів-домінантів. Роль таких держав в інформаційно-психологічному просторі досить очевидна: вони стають джерелами найважливішого стратегічного ресурсу інформаційного суспільства – інформації та знань – для провідних інформаційно розвинених держав світу, одним із головних лідерів серед яких є Сполучені Штати Америки.

Інформаційно-психологічний неоколоніалізм є агресивною ідеологією досягнення геополітичної і геостратегічної переваги, становить за мету змінити структури глобального інформаційно-психологічного простору і припускає необхідність залучення і застосування всього арсеналу сил, засобів і методів інформаційно-психологічної агресії (війни) для досягнення зазначених вище цілей (тобто кінцевого результату – досягнення геополітичних, геоекономічних, геостратегічних, геоінформаційних тощо переваг, домінування і панування в світі) [26].

Процеси інформаційно-комунікаційної глобалізації нині вже майже вийшли з-під монопольного контролю держав як головних суб’єктів міжнародних владних правовідносин. Реальність сьогодення констатує: ос­танню чверть XX ст., особливо після розпаду СРСР і впровад­ження новітніх комунікаційних технологій (комп’ютеризації, Інтернету, мобільного зв’язку тощо) процеси глобалізації різко приско­рилися, охопивши практично всі держави світу. Нині сучасне світове співтовариства у своєму розвитку має сталу і незворотну тенденцію до глобалізації, тобто до підвищення загальної взаємозалежності учасників світогосподарських відносин та певної уніфікації усіх сфер життєдіяльності національних суспільств, держав, неурядових організацій, транснаціональних корпорацій, окремих регіонів, які утворюють цивілізаційні об’єднання.

Саме ця суспільна значимість викликає у наукових і фахових безпекознавчих колах нагальну потребу та доцільність проведення постійного прискіпливого різноаспектного інформаційно-аналітичного моніторингу сучасних процесів і тенденцій у міжнародних відносинах та наукового узагальнення практики оцінки, аналізу, прогнозування і моделювання особливостей інформаційно-психологічного протиборства суб’єктів геополітичної, геоекономічної, геостратегічної конкуренції, місця та ролі в цій галузі специфічних суспільних відносин сил і засобів систем:

1) органів державної влади і управління держав (СОДВ);

2) неурядових національних (ННО) та транснаціональних (ТНО) структур і організацій;

3) транснаціональних військово-політичних об’єднань (ТНВПО);

4) господарських фінансово-промислових корпорацій (ТНК);

5) засобів масової інформації (ЗМІ) та інформаційно-телекомунікаційних корпорацій (ІТК–ТНК);

6) відкритих інформацій­но-телекомунікаційних корпорацій (ВІТКС);

7) мережних інформаційних каналів корпорацій (ТНК-СМІК) та корпорацій-провайдерів (ТНК-пр);

8) віртуальних соціальних співтовариств (віртуальних соціальних корпорацій – ВСК);

9) таємних транснаціональних елітарних організацій (ТТНЕО), інших латентних (таємних) структур у соціально-політичних і економічних процесах сучасного світового співтовариства, що глобалізується.

Саме Сполучені Штати Америки є нині одночасно територіально-державним утворенням, наймогутнішим сувереном, супердержавою, де утворилися умови для концентрації найбільшого потенціалу зародження потужної рушійної сили виникнення, розвитку і поширення сфери впливу перелічених вище учасників інформаційно-психологічної взаємодії на міжнародній арені.

З цього виходить, що глобалізація формує і розширює глобальну інформаційну сферу, стираючи державні, національні кордони і різні бар’єри, що дозволяє розгортати великомасштабні інформаційно-психологічні агресії (війни) та обирати для таємних операцій як театри воєнних дій інформаційні простори не тільки окремих держав-супротивників, конкурентів або ворогів, а й інформаційні простори цілих регіонів земної кулі, куди входять й інформаційні простори власної держави, союзників, співчуваючих тощо.

На цьому тлі в межах нинішнього етапу глобалізації розвивається процес витиснення традиційних держав із інформаційного простору транснаціональними інформаційними суперкорпораціями. Фахівці з безпекознавства зазначають, що варто очікувати появу в найближчі 10–15 років потужних приватних компаній, які не лише володітимуть де-факто, проте не закріплених де-юре, ознаками  «суверенних держав»:

1) екстериторіальність;

2) наявністю власних легітимних збройних формувань, спецслужб (розвідки, контррозвідки, охоронних);

3) участь на початковому етапі як спостерігачів у міжнародних організаціях, утворених державами на підставі міжнародних угод і договорів, тобто в міжнародних організаціях суб’єктів міжнародного публічного (владного) права.

Як зазначалося вище, сучасне міжнародне публічне право визначає «генерального суб’єкта права» лише «суверена» в особі держави, яка має виняткове право за взаємною договірною домовленістю із собі подібною утворювати закриті для невладних міжнародних структур організації, наділені правами та обов’язками представляти суб’єктів міжнародного публічного права, тобто міжнародні організації типу ООН, ЄС, Міжнародного валютного фонду, Північноатлантичного альянсу тощо. Зазначені міжнародні організації і структури утворюються державами на підставі міжнародних договорів та угод. Крім того, міжнародні економічні відносини примусили суверенів утворювати на підставі таких же міжнародних договорів і угод міждержавні економічні об’єднання типу «спеціальна економічна зона», «зона вільної торгівлі», «митний союз», «офшорних зон» тощо. Зазначеним структурам суверени делегували частку свого суверенітету для виконання ними покладених на них завдань.

Таким чином, поступово в міжнародних відносинах з’являються все нові й нові владні суб’єкти-посередники другого плану. Нинішні корупційні процеси серед зазначених «міжнародних чиновників» дозволяють ТНК вербувати серед них свою «агентуру впливу», котра формує основу для прийняття державами міжнародно-правових рішень, вигідних лише ТНК. На сучасній мові підприємництва це називається «лобіюванням інтересів ТНК». Проте є певне зауваження – «міжнародні чиновники» використовують своє службове становище не за призначенням.

Однією з підстав для висунення версії про наявність глобалізаційного проекту розвитку світового співтовариства є прагнення транснаціональних корпорацій домогтися від суверенів (держав) визнання за ТНК статусу суб’єктів міжнародного публічного права. Поки що не йдеться про надання повнокровного статусу «суверена». З цієї причини нині відбуваються інформаційно-психологічні заходи щодо обробки населення світового співтовариства, настроюючи його на підтримку заходів послаблення політико-правових та економічних позицій з подальшою руйнацією тради­ційного суспільного утворення – держави. Поряд із цим фахівці з безпекознавства вважають, що, незважаючи на визначені тенденції, поки що паралельно з цим процесом розвиватимуться і державні утворення традиційного типу. Таким чином, процеси інформаційно-комунікаційної глобалізації, територіальної глобалізації, глобалізації економічних форм і урбанізації на сьогодні зливаються в єдиний процес глобалізації управління суспільними процесами.

Фахівці вважають, що одночасний розвиток як держав традиційного типу, так і екстериторіальних суперкорпорацій протікатиме якийсь час без силових конфліктів між ними.

Сутність проблеми полягає в тому, що нині ТНК за теорією права визнається лише як невладний суб’єкт, суб’єкт міжнародних цивільно-правових і господарських відносин, тобто як суб’єкт невладного міжнародного приватного права, котре регулює цивільно-правові (власності, сімейні, спадкові, зобов’язальні, договірні), господарські, трудові та відносини соціального забезпечення, ускладнені іноземним елементом.

Традиційна державність одержує свій подальший розвиток у тих регіонах, де приватний бізнес недостатньо розвинений до того рівня, щоб сформувати із себе екстериторіального суб’єкта недержавного типу (суперкорпорацію). Це можуть бути, приміром, Латинська Америка, Південно-Східна і Центральна Азія та Африка. Саме народи цих регіонів в умовах глобалізації ризикують безповоротно опинитися на узбіччі цивілізаційного розвитку.

У постіндустріальних регіонах (Північна Америка і Європа) процеси взаємодії держави та суперкорпорацій відбуватимуться на базі наявних правових механізмів, визначених нормативно-правовими актами міжнародного публічного (владного) права і національним законодавством держав-суверенів у межах міжнародного приватного права. Наочним прикладом може слугувати невдала спроба утворення першої в історії глобальної суперкорпорації на базі компанії Microsoft. На нинішньому етапі «суверен» – американська держава – зуміла призупинити процес суверенізації приватної корпорації на підставі антимонопольного законодавства США, але це не убезпечує суспільство від повторень подібного у майбутньому.

ТНК кидає виклик своєму головному конкуренту – державі як суверену, монопольному суб’єкту міжнародного публічного права і раніше визнаному генеральному суб’єкту розвідувальної діяльності у міжнародних відносинах. Саме це й визначатиме характер, інтенсивність та ефективність розвідувально-підривної діяльності ТНК проти держав в інформаційно-психологічній сфері, їх місце і внесок у виникнення і розвиток міждержавних конфліктів у першій половині XXI ст.

Фахівці з розробки таємних операцій спецслужб добре усвідомлюють, що у людей формується уявлення про те, що начебто все їхнє життя, буквально кожен крок відслідковується кимось, і таємниці ділового, політичного, громадського й особистого життя не існує. Це явище підсилюється ще і за рахунок могутньої інформаційної інтервенції з боку засобів кіно, теле­бачення, друкованих ЗМІ, особливо приватних.

Загроза корпоративізації інтересів представників державних спецслужб і ТНК та узурпації права прийняття рішення щодо проведення таємних операцій з впливу на вищих посадових осіб і населення не лише іноземних держав і організацій, а й власних держав нині є реальністю. В умовах глобалізації міжнародних відносин зазначені процеси спостерігаються на рівні так званих міжнародних чиновників, спеціальних координаційних органів міжнародних організацій, міждержавних військово-політичних структур, керівних органів систем колективної безпеки, штабів, груп, комітетів, рад з питань розвідки, контррозвідки, боротьби з організованою злочинністю і тероризмом, спецслужб транснаціональних фінансово-економічних утворень і транснаціональних науково-технічних корпорацій.

Особливості процесів міждержавних відносин членів тріумвірату «Страсбурзький трикутник» і США

Нинішня оперативна обстановка визначається низкою подій різного часу і різного рівня, проте вони утворюють ланцюжок реальних чинників, котрі суттєво позначилися на породженні та темпах розвитку відповідних далекосяжних тенденцій, а саме: стратегічного значення.

Епохальною подією, станом на квітень 2009 року, – це завершення повної заміни політичних лідерів – перших осіб на державних посадах у Федеративній Республіці Німеччині (Ангеліна Меркель), Французькій Республіці (Ніколя Саркозі), Російській Федерації (Дмитро Медведєв) та Сполучених Штатах Америки (Барак Обама), – головних нині найбільш активних геополітичних гравців, не обтяжених минулим часів «холодної війни», генеральним завданням яких є визначення нових загальних правил геостратегічної гри за світове лідерство, принаймні на першу чверть ХХІ століття.

Для того, щоб зрозуміти значення приходу до влади Ангеліни Меркель у Німеччині і Ніколя Саркозі у Франції необхідно зробити невеликий екскурс в історію.

Після завершення «холодної війни» в Європі намітилися виразні тенденції руху до євроконтиненталіму, що штовхало держави, що входять у ЄС, до політики, незалежної від атлантичного співтовариства на чолі зі США. При збереженні подібної тенденції, що оформилося в роки «холодної війни» Атлантичне співтовариство було б неминуче розколоте, і держави Західної Європи могли б проводити власну політику без оглядки на Вашингтон. До того ж стовпами євроконтиненталізму виступали саме Франція і Німеччина. Колишні лідери цих держав – правий голліст Жак Ширак і соціал-демократ Шредер, незважаючи на розбіжності у власних політичних платформах, зуміли консолідуватися саме на геополітичній базі будівництва євроконтиненталізму. І для Росії – це був, безумовно, позитивний чинник. Російський президент В. Путін виявив себе прихильником подібної концепції, підтримуючи прагнення ЄС до максимальної незалежності від США. У результаті стала виразно намічатися геополітична вісь Париж-Берлін-Москва (Страсбурзький трикутник, 1996 р.), що викликало справжню істерію у Вашингтоні. По одинці зазначені держави не становлять загрози для зовнішньої політики США. Проте навіть їхні наміри про об’єднання вже створювали таку загрозу. І в США всерйоз зайнялися «розв’язанням цієї проблеми». Одним із найважливіших кроків у цьому напрямі було розхитування політичних еліт Франції і Німеччині, що Вашингтонові вцілому вдалося.

У Німеччині американці з величезним перенапруженням, але все-таки зуміли здолати Шредера і проштовхнути посаду канцлера проатлантистські налаштовану Ангеліну Меркель.

Після цього і у Франції класичного голліста Ширака змінив атлантист Саркозі – типовий представник проамериканського лобі. Зміни, що відбулися, поставили під загрозу всю концепцію євроконтиненталізму. Адже саме Франція і Німеччина були рушійними силами цього процесу в Європі. Роль же, приміром, Італії або Великої Британії на континенті ніколи не була вирішальною. США одержали важливу тактичну перемогу. І все-таки ситуація не є необоротною, і після наступних виборів усе може повернутися на свої місця.

За визнанням російських і деяких європейських аналітиків, перемога на президентських виборах саме у Франції Ніколя Саркозі – явище швидше негативне, як для Росії, так і для Євросоюзу. Варто очікувати значного охолодження у відносинах між Росією і Євросоюзом. Після відходу Шредера і Шираку в Європі просто не залишилося реальних сил, на підтримку яких могла б розраховувати Росія. Склалася ситуація – це частина загальної стратегії атлантистів щодо «добивання» Росії до 2008 року. Стрімке погіршення геополітичної ситуації навколо Росії не є спонтанним. За всіма останніми подіями чітко простежується певна мета: не допустити встановлення сприятливого багатополярного світу. Кремль виявився в облозі. Французько-німецька континентальна Європа була ядром зовнішньополітичної легітимації Володимира Путіна, якого цілком можна назвати європеїстом і євроконтиненталістом. Для нього така підтримка була надзвичайно важлива, у тому числі й для забезпечення наступності. Тепер всі напрацювання ставляться під сумнівом.

 Друг віце-президента США Дика Чейні Ніколя Саркозі, який орієнтується на американських неоконсерваторів, їздив зустрічатися з Дж. Бушем-молодшим перед президентськими виборами, тепер змушений сприяти реалізації американській стратегії, спрямованої на розвал Європи. Для цього вже створено Союз середземноморських держав з Францією на чолі. Зазначений крок має потягти за собою утворення окремі регіональні блоки – Північноєвропейський, Скандинавський, Німецько-австрійський, Східноєвропейський, що може спровокувати розпад Євросоюзу. Після цього європейці мають вишикуватися у фарватері проамериканської політики, почати підтримку русофобських держави санітарного кордону і «кольорові» режими в СНД.

17 березня 2009 року Національні збори Франції уклало рішення про підтримку уряду в питанні повернення держави до командної структури НАТО. Таким чином, Президент Ніколя Саркозі одержав «добро» політичної більшості на реалізацію давно виношуваних планів щодо відновлення повноцінного членства в Альянсі – після сорока з гаком років з моменту його добровільного виходу. Висловлювалася думка, що оформлення повернення Франції до військової структури НАТО може відбутися вже на Квітневому саміті організації. Прагнучи збільшити свій вплив у європейських структурах, Н. Саркозі збирається цілком відновити членство своєї держави в НАТО, одночасно підсиливши у такий спосіб свою політичну залежність від США.

Зазначена проблема назрівала давно, і вона пов’язана, насамперед, з тими амбіціями, які Франція має як одна з провідних держав Європейського Союзу, котра претендує на лідерство. Разом із Німеччиною, як відомо, Франція становить або покликана складати – рушійну силу європейської інтеграції. І, звичайно, французи хотіли б підсилити свої позиції не тільки як внутрішній мотор, а й через зовнішньополітичне посилення Європейського союзу, через перетворення його в актора глобального значення, через спробу перетворення Євросоюз у квазі-наддержаву – на противагу тиску США. Проте зазначене прагнення – відігравати роль держави, що творить світову історію, через посилення Євросоюзу та його ролі – постійно наштовхується на проблему неучасті Франції у військовій структурі НАТО.

Власне кажучи, французи формально вже беруть участь у декількох операціях НАТО, у тому числі і за межами Євросоюзу, за межами зони відповідальності НАТО, приміром, в Афганістані. Для того щоб реалізувати свої амбіції щодо повного геополітичного впливу, для того, щоб брати участь у прийнятті рішень на найвищому рівні, французи в особі Саркозі визнали за необхідне повернутися у цю військову структуру, тобто відмовитися від тієї самоізоляції, на шлях якої у свій час вступив Де Голль. Але Де Голль так зробив у відповідь на тиск США і проти того, що Франція не відіграє самостійної ролі і є деяким додатком, незважаючи на те, що це Велика держава: мається на увазі й членство в Раді Безпеки ООН, і ядерний потенціал тощо.

Багато в чому Саркозі підтримує Сполучені Штати, але одночасно прагне вести свою гру. У цьому і виявляється подвійність нового французького президента. У цьому виявляється вся нинішня політика французького керівництва. З одного боку начебто самостійна, а з іншого – під контролем США. Прагнення ввійти в НАТО теж віддзеркалю цю подвійність: хочуть бути в НАТО і не підкорятися американцям. У цьому аспекті, звичайно, «деголлівська» дилема не розв’язана. З одного боку ці суперечності не ослабнули, а з іншою – і позиції Франції до кінця не зміцнилися.

Проте проблема повернення Франції до НАТО не так вже проста: французка сторона наполягає на посаді другої особи в організації – Командувача Південним флангом НАТО, проте американці поки що з цим не можуть погодитися. Саме не вирішення цієї проблеми вже раз, у 19985 році, поховало ідею французького повернення до НАТО. Крім того, не можна забувати й про те, що французи не мають намірів повертати свій ядерний потенціал під керівництво об’єднаного командування Альянсу.

Одночасно американці усіма силами роблять все, щоб у Європи не існували відособлені формування, які б вийшли з-під контролю НАТО.

Незважаючи на проблему німецько-французького конкурування за лідерство в ЄС, проте лінія розколу Євросоюзу проходить не по лінії «Франція – Німеччина», а по лінії «Стара Європа – Нова Європа». З усіх великих і насправді важливих питаннях, що стосується майбутньої противаги Сполученим Штатам, як французи її собі уявляють, вони виступають солідарно з німцями – на противагу так званим «новим європейцям», а саме: країнам Прибалтики, Польщі, частково Чехії і т. ін. Якщо так звана Нова Європа у захваті сприйняла ідею про ПРО і, більш того, намагається зараз цей процес прискорювати, незважаючи на те, що у США наміри реалізації цього проекту поменшали, то держави Старої Європи, насамперед Німеччина і Франція, із самого початку не хотіли обговорювати це питання в том ключі, чи вони «за» або вони «проти», щоб не дати приводу для докорів – і в цьому вони були солідарні.

Їхня позиція щодо розміщення ПРО вичікувальна, але при цьому швидше негативна, ніж позитивна. Тому що, незважаючи на всі нюанси, до яких належить, наприклад, недавня газова декларація з Україною, і Німеччина, і Франція все-таки дорожать відносинами з Росією. Вони не хочуть надмірного загострення відносини з Москвою, надмірного тиску на її інтереси. У цьому вони солідарні, і в цьому вони розходяться з іншими.

Питання формування власних збройних сил ЄС, звичайно, також відкладається на невизначений термін. Треба додати, що це протиріччя Старої і Новий Європи, у тому числі і з приводу збройних сил, уміло використовується, і навіть більш того, воно створено, сформоване і підтримується, звичайно, США. Це давня історія – ще з часів ЗЕС (Західноєвропейському Союзу). Свого часу США не дали змоги відбутися збройним силам ЗЄС. Американці усіма силами – а сил у них поки що вистачає – протидіяти тому, щоб у Європи не існували відособлені від контролю з боку НАТО військові формування. Цього не буде не лише найближчим часом, а й у більш далекосяжній перспективі.

Таким чином, по-перше, прихід до влади у Франції Ніколя Саркозі ознаменував перемогу французьких атлантистів над континентами, послідовниками Шарля де Голля, – як наслідок заяви нового керівника Франції про доцільність повернення французьких збройних сил до лав НАТО. У Німеччині прихід Ангели Меркель також ознаменувався аналогічним чином перемогою проатлантистські налаштованих політичних кіл ФРН. Обидві події достатньо подають надій для американської експансії в Євразію, проте традиції, закладені попередніми правлячими колами і стратегічні цілі (домінування в Євразії без американців) достатньо негативно впливають і впливатимуть на відносини із США не лише на двосторонньому міждержавному рівні, а й взагалі на відносини по лінії ЄС – США, що буде не на користь американських геополітичних проектів. Крім цього, росіянам вдалося створити політико-економічний механізм, котрий здатний нейтралізувати намагання американців досягти порозуміння з французами і німцями у стратегічних питаннях. Зі свого боку, німецькі та французькі партнери дужу вигідно використовують російський чинник як інструмент протидії американській експансії в Євразії [27].

По-друге, у Москві відбулася формальна зміна керівника держави. Проте з приходом до влади Д. Медведєва розпочався новий етап у стратегічному розвитку РФ – це намагання затвердитися як визнаного поки що європейського значення геостратегічного лідера, з яким необхідно рахуватися при плануванні та здійсненні геополітичних проектів будь-якого формату. Як свідчать оцінки фахівців, нині росіяни мають достатній економічний і геостратегічний потенціал для реалізації зазначених як короткострокових, так і далекосяжних заходів. Крім того, кардинальна зміна політичних сил на владному олімпу у Вашингтоні створює, принаймні у середньостроковій перспективі сприятливі для росіян умови.

По-третє, з одного боку, прихід до влади у Сполучених Штатах демократів у форматі, який нині формується Бараком Обамою, свідчить про те, що провідні політичні та ділові кола США покынчили з правлінням політичних сил, забарвлених конфронтаційними рудиментами «холодної війни». Крім того, політика «кольоровий революцій», яка проводилася останніми роками Президентом Дж. Бушем-молодшим і його однопартійцем Дж. Маккейном, довели що політична, ідеологічна, культурологічна і фінансово-економічна експансія є ефективнішою порівняно з військовою експансією. Остання нині менш популярна і економічно значно обтяжлива. Саме призупинення «кольорового» руху, з відходом від активної політики Дж. Маккейна, знизило напругу в російського керівництва щодо можливого втручання американців у внутрішні справи РФ у формі «кольорової революції».

З іншого – нинішня адміністрація Б. Обами не має змоги здійснювати зовнішню політику США за традиційними для американців методами, тому що вони ще при попередниках вичерпали свій ресурс. Крім того, традиційно основний конкурент – Росія – останніми роками на тактичному рівні вжила низки дуже важливих попереджувальних заходів, які змінили на користь росіян ситуацію у європейській частині СНД, на Кавказі та у Середній Азії, одночасно значно ускладнили ситуацію для американської присутності та реалізації неоконсервативного геопроекту «Нове американське століття».

Так,«примушення Грузії до миру» у Північній Осетії та Абхазії поставити остаточну крапку, якщо не у поверненні втрачених геостратегічних позицій, то знятий психологічний чинник – нове керівництво Росії усвідомило, що її французькі та німецькі партнери й на далеку перспективу приховано санкціонуватимуть будь-які заходи для зменшення американського впливу і присутності у зоні так званої «російської оперативної відповідальності».

Наступним кроком стала «газова війни» з Україною. Незважаючи на відповідні незручності, росіянам вдалося достатньо дискредитувати українську сторону, принаймні достатньо довго нам доведеться виправдовуватися перед державами Європейського Союзу. Крім того, Україна, принаймні на десять років втягнута в економічну залежність від Росії, навіть якщо вдасться знайти альтернативу російській 5-ти мільярдній позиції. Економічний зашморг і нелояльне ставлення Франції, Німеччини та інших держав ЄС мають у недалекій перспективі значно зменшити непоступність, зокрема у питанні щодо присутності в українських територіальних водах військової бази Чорноморського флоту. Крім того, створені реальні передумови значного політико-економічного тиску на українське керівництво та для стимулювання в Україні дестабілізаційних процесів.

Наступними кроками підготовки для розвитку відносин з новою американською адміністрацією – нещодавнє засідання Вищої держради Союзної держави, а також ОДКБ і ЄврАзЕС, котрі ознаменували позитивні для Росії зміни не лише на регіональному пострадянському просторі, а й в контексті подальшого розвитку міжнародної обстановки взагалі та в Центральній Азії зокрема.

Ліквідація американської військово-повітряної бази «Манас» в Киргизстані в обмін на 2-х мільярдну позику, юридичне оформлення створення об’єднаних збройних сил ОДКАБ і конкретні практичні пропозиції в надання суттєвої фінансової допомоги членам ЄврАзЕС, створюють умови значного обмеження американської присутності в регіоні, ускладнюють військову діяльність коаліційних сил в Афганістані, а найбільш важливе те, що зазначені російські заходи значною мірою стримують політико-дипломатичні активність США в пострадянських республіках Центральної Азії.

Крім того, росіяни, намагаючись перехопити ініціативу у розбудові нового етапу російсько-американського співробітництва, виявили бажання бути посередниками у налагодження Б. Обамою сприятливих відносин з керівництвом Ірану. Проте російська сторона не збирається підтримувати рішуче американців у силовому тиску на іранську сторону, а також жертвувати нинішнім рівнем російсько-іранського партнерства заради покращення відносин з адміністрацією Б. Обами.

Зазначені обставини створили достатні переваги росіян у переговорах президентів РФ і США, котрі безпосередньо відбулися 1–2 квітня 2009 року в Лондоні на саміті «Великої двадцятки».

Виходячи з викладеної вище оцінки наявних регіональних і світових тенденцій, треба мати на увазі, що Російський інститут оборонних досліджень пропонує правлячій еліті Росії продавати ядерну і ракетну технологію Ірану, якщо НАТО здійснить на практиці своє розши­рення на Схід. Розглядається також можливість утворення військового альянсу з Іраном з наступним розміщенням російських військ у районі Перської затоки та Ормузької протоки.

Російські аналітики вважають, що керівництво Ірану досить вільне від впливу західних політичних і економічних доктрин під час прийняття відповідних рішень, виходить з національних інтересів країни. Іран з огляду на свою самостійність реально протистоїть спробам побудови однополюсного пострадянського світу. Це тому, що лише Китай, Індія та Іран мають достатні економічні та фізичні можливості, а також необхідну політичну волю і свободу дій для незалежного розвитку. Всі інші ключові держави – від європейської об’єднаної Німеччини до азіатської Індонезії – нині вбудовані, хоч і різною мірою, в ті чи інші струк­тури нового світового порядку. І будь-які проекти їх самостійної участі у великій геополітичній грі передбачають досить тривалі перехідні процедури.

Іран, природно, здатен зрозуміти труднощі Росії та усвідо­мити спільність геополітичних інтересів. Він не підтримував сепаратистів у Росії (бо сам стикається з такою ж самою проб­лемою), не прагне розпалювати пожежу в персомовному і промосковському Таджикистані й взагалі в Середній Азії, він не бажав торжества руху «Талібан» в Афганістані, який сформований і фінансується Саудівською Аравією, Пакистаном і Сполученими Штатами. Чинячи опір військовій присутності у Перській затоці непрошених західних «миротворців», Тегеран не схвалює і їх просування в Європі у напрямку російських земель.

Під час геополітичної оцінки значення Ірану та його ролі у подальших міжнародних процесах необхідно враховувати особливі відносини між китайським та іранським керівництвом, їх обопільну антизахідну, антиамериканську спрямованість.

Російське керівництво добре розуміє особливу соціальну загрозу операцій інформаційно-психологічної війни. Для вирі­шення порушеної проблеми російська правляча еліта не лише приділяє багато уваги, а й всіляко сприяє створенню міцної дер­жавної системи протидії інформаційно-психологічній агресії у будь-яких її формах. У Росії на достатньо високому фаховому рівні розробляється державна стратегія інформаційного проти­борства в особливих умовах (в умовах IB та у період загрози), а також вдосконалюється система організації та діяльності органів влади та державного управління для реалізації положень державної стратегії.

У стратегічній концепції інформаційного протиборства в умо­вах використання іноземними державами та іншими учасниками інформаційного протиборства акцій, заходів інформаційно-психологічної агресії та спеціальних інформаційних операцій інформаційно-психологічної війни у політичних цілях врахову­ються чинники, які формують облік сучасного світу, глобального інформаційного суспільства та системи соціальних інформацій­но-психологічних відносин:

1) глобальна інформатизація;

2) глобалізація;

3) інформаційна геополітика та геополітична конкуренція;

4) інформаційна політика;

5) безпека;

6) чинники, що породжуються взаємозв’язком змін в інформа­ційному суспільстві та інформаційній політиці, яка реалізується в цьому суспільстві.

Особливості міжнародної співпраці у подоланні глобальної фінансово-економічної кризи

Аналітики-безпекознавці, геополітики, юристи, фахівці-економісти, представники правлячих еліт, військових кіл і ділового світу сходяться в одному, що виникнення нинішньої глобальної фінансово-економічної кризи спричинили такі чинники:

·  загальна циклічність економічного розвитку;

·  високі ціни на сировинні товари (у тому числі, на нафту);

·  так званий «перегрів» фондового і кредитного ринків та іпотечна криза;

·  використання нових неперевірених фінансових методик та інструментів кредитних дефолтних стовпів (creditdefaultswap) та інших деривантів.

У зв’язку з цим, лідери держав-учасниць G20, глави Центробанків, міністри фінансів, іноземних справ, а також представники міжнародних фінансових і нефінансових інститутів та організацій (близько 500 делегатів) 1–2 квітня 2009 року зібралися в Лондоні щоб:

·  скоординувати глобальний пакет економічних стимулів;

·  домовитися про відмову від національного протекціонізму;

·  створити умови, які б не перешкоджали свободі торгівлі та потокам капіталів;

·  обговорити проблему реформування МВФ;

·  порадитися щодо рівня жорсткості регулювання фінансових ринків і відмови від «податкового раю» – офшорних зон;

·  погодити проведення економічної політики з урахуванням її наслідків для інших країн і домовитися утримуватися від змагальної девальвації своїх валют;

·  визначити порядок надання допомоги найбіднішим країнам, населення яких понад усе страждає від цієї глобальної кризи.

Під час підготовки до Лондонського квітневого 2009 року саміту «Великої двадцятки» точилося багато дискусій щодо визначення проблемних питань, які мають бути включення до його порядку денного. Під час дискусій делегати звертали увагу на необхідність концентрації зусиль на вирішенні таких нагальних завдань:

·  відновлення довіри до світової фінансової системи і наповнення економки грошима;

·  посилення контролю за фінансовими ринками;

·  проведення реформування МВФ у плані надання цій фінансовій інституції додаткових фінансових ресурсів і повноважень у розподілі фінансових коштів. Висловлювалася думка, що зазначені заходи дозволять більш оперативно реагувати на майбутні кризи, а також кредитувати економіки держав, найбільш постраждалих від нинішньої кризи.

Представники Росії називали дуже важливими три пункти пропозицій щодо:

1) формування більш гармонійної і цілісної системи регулювання фінансового сектору;

2) проведення дискусії за валютною системою, з підвищення ресурсів міжнародних фінансових організацій в ув’язці з твердим зобов’язанням їх реформувати;

3) доцільності обговорення питань про резервну валюту, в тому числі як регіонального, так і глобального рівня.

Росія і Китай виступили тут єдиним фронтом, висловивши думку, що важливо включити до списку резервних валют, крім долара, фунта, євро і єни, російський карбованець і китайський юань. За підсумками саміту представники РФ пропонували скликати міжнародну конференцію для погодження параметрів світової фінансової архітектури. Зі свого боку, представники делегації США і Великої Британії, які є емітентами основних резервних валют – долара і фунта, висловилися проти ідеї створення нової світової фінансової валюти, яку пропонували РФ і КНР. Крім того, представники Великої Британії і США також рішучо відкидали ідею доцільності більш жорсткого міжнародного контролю за функціонуванням фінансового ринку. Німецька делегація та деякі представники інших держав також виступали проти пропозиції Франції щодо створення глобального контролюючого органу.

Головним досягненням Лондонського-2009 року саміту «двадцятки» – це беззастережний консенсус, якого удалося на ньому досягти, незважаючи на розбіжності культур і економік держав-учасниць. Серед головних рішень саміту – введення елементів планового ведення господарства, ліквідація «податкового раю», зняття принципу банківської таємниці, фінансова підтримка потенціалу МВФ і МИРР.

Так, зокрема, було офіційно визнано, що ліберальна модель організації ринкової економіки, яку нав’язала світу американські партнери не виправдала себе. У зв’язку з цим прийнято рішення рекомендувати урядам держав жорстко контролювати процеси і функціонування міжнародної фінансової системи, аж до введення на національному рівні державного планування:

1) стимулювати через квотування, ліцензування та інші економічні важелі підприємницькі структури, особливо ТНК не створювати перевиробництва товарів і перенакопичення надлишкового капіталу;

2) застосовувати санкцій проти офшорів, які приховують інформацію про клієнтів, які уникають оподатковування;

3) зняти принцип банківської таємниці з клієнтів, яких правоохоронні органи розробляють за найбільш небезпечними окрасами: «ухилення від сплати податків», «організована транснаціональна злочинність», «норкоторгівля», «торгівлі людьми», «незаконна торгівля зброєю», «тероризм».

Відповідно до проекту підсумкового комюніке саміту, опубліковане британською газетою «Financial Тimes», представники держав G20 відзначили, що затверджують таке:

·  заходи, спрямовані на створення більш надійної схеми фінансового регулювання і нагляду;.

·  фінансові заходи, спрямовані на підтримку економічного зростання і ринку праці, забезпечення постійний приплив капіталу в країни, що розвиваються;

·  збереження ринкових принципів при організації і управлінні економікою;

·  збільшення кредитних ресурсів МВФ і забезпечення їхнє ефективне використання на нестатки країн, що розвиваються. А саме – виділити один трильйон доларів Міжнародному валютному фонду (МВФ) і Всесвітньому банку реконструкції і розвитку (ВБРР) для збільшення кредитування бідних країн, що розвиваються;

·  зобов’язання проводити економічну політику з урахуванням її наслідків для інших держав і утримуватися від змагальної девальвації своїх валют;

·  розпочати реформування мандатів МВФ і Всесвітнього банку реконструкції і розвитку у сфері визначення нового порядку їхнього керування з урахуванням змін у світовій економіці.

Прем’єр-міністр Великої Британії Гордон Браун заявив, що саміт довів можливість колективного вирішення глобальних проблем. Президент США Барак Обама на своїй заключній прес-конференції назвав саміт історичним – поворотним пунктом, який відкриває епоху глобальної відповідальності.

Висновки

На підставі викладеного можна також зазначити, що:

1. Квітневий 2009 р. Лондонський саміт «Великої двадцятки». У квітні 2009 року завершився процес зміни перших осіб у всіх державах – головних геополітичних гравців – із нового покоління політиків, які не обтяжені минулим часів «холодної війни»: США (Барак Обама), Росія (Дмитро Медведєв), Франція (Ніколя Саркозі), Німеччина (Ангеліна Меркель), Велика Британія (Гордан Браун), Китай (Ху Дзін Тау). 1–2 квітня 2009 року відбулося їхнє знайомство, так би мовити «перша розвідка боєм», де визначалися підходи сторін до вирішення глобальних світових проблем на нових принципах, закладалися основи і традиції міжнародного спілкування лідерів держав, нової генерації, найпотужніших центрів геополітичних, геоекономічних і геостратегічних сил.

2. США. Відповідно до визнаного підходу дослідження можна зазначити, що поки що найбільшим (і найзбалансованішим) геостратегічним потенціалом володіють США, в яких після закінчення «холодної війни» зросли основні параметри політичних атрибутів. Перемога в «холодній війні» дозволила цій державі залишитися єдиним власником вищого геополітичного статусу – не просто «великої держави», а супердержави, тобто «наддержави». Слід також зазначити той факт, що вперше зоною геополітичного впливу США стала велика частина Євразії; вперше на цьому суперконтиненті домінує неєвразійська держава –Сполучені Штати Америка. Значення геостратегічного потенціалу США вважається поки що настільки великим, що не дозволяє сподіватися у коротко- і середньостроковій перспективі на появу в них серйозного суперника, принаймні. У найближчі 10-15 років цього може не статися.

3. ФРН. Аншлюс або приєднання Німецької Демократичної Республіки до ФРН з’явилося одним із найбільших геополітичних наслідків «холодної війни», найважливішим чинником підвищення геостратегічного потенціалу ФРН і її ролі не лише в НАТО і Європі, а й у світі в цілому. Німеччина перетворилася в реального Центральноєвропейського і потенційного світового лідера. Вона має у майбутньому (якщо стане постійним членом Ради Безпеки ООН) гарні шанси стати світовим лідером без усяких застережень. Традиційний авторитет і військова міць Німеччини, усе більш рішуча участь цієї країни у військових (політичних) акціях НАТО (Євросоюзу), свідчать про те, що підвищення статусу цієї держави не обмежиться зростанням лише її соціально-економічних атрибутів. Нині ФРН має найбільшу за кількістю, найбільш вишколену і озброєну в Європі армію бундесвер.

3. Китай, подібно «мудрій мавпі, яка спостерігає з гори за сутичкою двох тигрів у долині», зволів у вирішальні роки «холодної війни» залишитися осторонь від «битви гігантів». Будучи другою за величчю і значенням комуністичною державою, КНР проте (а може бути, саме й тому) обрала свій власний, незалежний від волі радянського керівництва, шлях. Успішні економічні та військові реформи, жорстка регіональна політика, удале маневрування і використання розбіжностей великих держав сприяли зростанню геостратегічного потенціалу Китаю і реалізації його геополітичних устремлінь (приєднання високорозвинених Гонконгу і Макао, а в перспективі, можливо, і Тайваню). Все це було реалізовано на основі блискучої політичної формули Ден Сяопіна – «Одна держава – дві системи». Зазначені процеси призвели до істотного підвищення геополітичного статусу Китаю до рівня «потенційного світового лідера». Саме це дало змогу керівництву ЦК КП і Держради КПК поставити за мету досягти до 2025-2030 року такого рівня розвитку, який дасть їм підстави проголосити Китай «єдиною супердержавою світу, завершити геополітичний проект «Великої піднебесної». До того ж величезні людські ресурси, неослабний потік іноземних інвестицій, котрі розширюють зони економічного впливу Китаю поєднано з поступовою, але неухильною трансформацією політичної системи, дають підстави сподіватися на реальність великих геополітичних можливостей цієї держави.

4. Велика Британія і Франція, як і раніше, залишаються державами, які визначають розвиток на тільки «демократичного плацдарму» – Європи, а й і світового процесу. Розвинена економіка, статус постійних членів Ради Безпеки ООН і могутній ракетно-ядерний потенціал свідчать про збалансованість геостратегічних потенціалів цих країн. Проте поява об’єднаної Німеччини і різке посилення ролі Євросоюзу роблять принципово різними їхні зовнішньополітичні позиції, засновані в одному випадку (Велика Британія) на сильній прив’язці до позиції США, а в іншому (Франція) – на бажанні проводити більш самостійну, не обмежену рамками НАТО політику.

Одночасно, реально конкуруючи за лідерство в Євразії спочатку із Великою Британією, а пізніше – зі США, французькі правлячі кола виробили певну традицію реалізації своєї зовнішній політики, засновану на принципах «тимчасових гнучких союзів». Саме вона склала основу французько-радянських відносин «особливого партнерства» і ефективно використовувалась обома державами проти французьких партнерів НАТО, навіть у найгірші часи «холодної війни». Таким чином, французьке керівництво успішно використовувало потенціал СРСР, коли намагалося домогтися поступок з боку США і Великої Британії, а також при вирішенні спірних питань з ФРН. Зі свого боку, радянське керівництво також вдало використовувало протиріччя французьких партнерів із Західними державами на свою користь. Саме з цієї причини Франція була єдиною у світі державою, керівництво якої у лютому-березні 1991 року намагалося переконати радянського лідера М. Горбачова оголосити в СРСР надзвичайний стан, надавши всі повноваження КДБ, МВС і армії у приборканні діяльності деструктивних сил і процесів фрагментації, та убезпечити Радянській Союз від розпаду. Французькі аналітики визначили це так: «Якщо надзвичайний стан введений не буде, то у найближчі місяці СРСР перестане існувати, КПРС зникне як політична сила, а М. Горбачов і Ф. Міттеран підуть з влади назавжди. Наступним президентом у Франції стане лідер правих – голліст Жак Ширак». Будучи поінформованим про наміри офіційного Парижа, М. Горбачов на цей час ухилився від контактів з високими посадовими особами французького керівництва. Таким чином, прагнучи надати політико-дипломатичну підтримку у наведенні порядку в СРСР, французька сторона намагалася врятувати свого «особливого стратегічного партнера» у протиборстві зі США, Великою Британією і ФРН. За цих умов, враховуючи зазначену французьку традиційну особливість, а також реальність на далеку перспективу конкуренції США з Францією, то французьке керівництво (незалежно від того, хто його представлятиме – атлантисти чи континентали-європеїсти) приречене на продовження традиційних «особливих відносин стратегічного партнерства з Росією». У цьому випадку беззаперечно реалізується заповіт генерала Де Голля: «Працювати з Росією, незалежно від політичних сил, які представлені в Кремлі».

5. Японія також є потенційним світовим лідером, в якого домінують параметри соціально-економічних атрибутів. Саме це сильним і, одночасно, слабким місцем у положенні цієї держави, оскільки параметри інших атрибутів поки сильно поступаються економічним можливостям країни. Крім того, Японія поки що не має змоги позбавитися у найближчі десятиліття політичної і військової залежності від США, хоча поступова вона використовує цю залежність для створення вигідних фінансово-економічних тенденцій у міждержавних відносинах. Так, нині Японія (634,8 млрд дол. США) є другим після Китаю (739,6 млрд дол. США) найпотужнішим інвестором бюджетних видатків американського уряду. Третім – держави експортери нафти (Еквадор, Венесуела, Індонезія, Бахрейн, Іран, Ірак, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія, ОАЕ, Алжир, Габон, Лівія, Нігерія) – 186,3 млрд дол. США. Четвертим – держави Карибського басейну (Багамські, Бермудські, Кайманові, Антильські та Віргінські острови, а також Панама) – 176, 6 млрд дол. США. На п’ятому місці – Бразилія (133,5 млрд дол. США); на шостому – Велика Британія (124,2 млрд. дол. США); на сьомому – Росія (119,6 млрд. дол.) [28].

6. Росія. Зазначені у цій статті (п. 3.3) обставини створили достатні переваги росіян у переговорах президентів РФ і США, котрі безпосередньо відбулися 01-02 квітня 2009 року в Лондоні на саміті «Великої двадцятки». Росіянами створені сприятливі умови для підвищення ваги геополітичного потенціалу РФ та розвитку міждержавних відносин «на рівних» з нинішніми головними геополітичними гравцями – США, Францією, Німеччиною, Великобританією і Китаєм; у загальних рисах створені передумови і відпрацьований ефективний державний механізм для реального відновлення РФ статусу держави, яка контролює пострадянській простір, без згоди з якою «сильні світу цього» вже не можуть вирішувати питання щодо реалізації власних геополітичних інтересів». Крім того, не зважаючи на прихід до влади у Франції і ФРН проатлантичних сил, росіяни вдало використали енергетичну залежність держав Євросоюзу, позиції «Газпрому» в «Рургаз» і «Газ де Франс» для стримуванні антиросійських тенденцій та лобіювання російських інтересів на просторі ЄС. Російській стороні вдалося зберегти контакти з керівництвом Франції і Німеччини у межах тріумвірату «Страсбурзький трикутник», утворений керівниками трьох держав у 1996 році для стримування американської експансії на простори Євразії. Крім того, зазначені відносини були розширені В. Путіним ще й додатковими консультативними «Санкт-Петербурзькими зустрічами».

7. Таким чином загалом група держав-лідерів світового розвитку залишається, як і 100 років тому, дуже обмеженою і практично тією ж за складом (лише замість Австро-Угорщини в цій групі з’явилися Китай і Канада). Провідні держави поряд з невеликою кількістю «нових індустріальних країн» усе більше йдуть у відрив від решти держав світового співтовариства, які в процесі глобалізації мають утворити «периферію» для «золотого мільярда».

Показово, що найбільша концентрація держав-лідерів спостерігається в географічному поясі, розташованому між 300 і 600 північної широти. Саме в цьому поясі знаходяться три історично сформовані найважливіші стратегічні регіони Земної кулі – Західна Європа, Центральна Євразія і Північна Америка. Три держави, які домінують у цих регіонах – Німеччина, Росія і США, протягом усього ХХ сторіччя впливали на характер, динаміку і масштаб зміни глобальної геополітичної конфігурації. На межі 2025-2030 років до них реально додадуться Китай та Індія, які можуть внести нові тенденції у геостратегічних відносинах, що може викликати процеси, спрямовані на заміну головного світового домінанта Сполучених Штатів Америки. Саме зазначена перспектива дуже турбує провідні політичні, ділові та військові сил в Америці, і не тільки.

8. Беззаперечно, нинішня геополітична і військово-стратегічна ситуація в Східній, Південній і Центральній Європі є наслідком тривалої взаємної підривної діяльності спеціальних служб конкуруючих у «холодній війні Схід-Захід» сторін – НАТО і Організації Варшавського Договору. Розвиток нинішніх геополітичних процесів все ще тяжіє до стихійності. У певних регіонах світу часто ситуація виходить з-під контролю і може, в разі некоректної зовнішньої діяльності правлячих еліт провідних держав – визнаних регіональних і світових центрів сили, – спровокувати перманентний процес виникнення «гарячих точок», котрі, у свою чергу, – можуть спричинити глобальний воєнний озброєний конфлікт. Одночасно є реальністю те, що з часів закінчення «холодної війни» не призупинялася, а навіть посилилася практика керівництва іноземних держав при реалізації власної не лише зовнішньої, а й внутрішньої політики, застосовувати проти своїх опонентів СІО (спеціальні інформаційні операції) та АЗА (акації зовнішньої агресії).

9. Завдання для України. Визначена геостратегічна оперативна обстановка у сфері міжнародної безпеки вимагає від спецслужб (особливо розвідки і контррозвідки), МО, МЗС, МВД, РНДБ, інших владних і виконавчих структур України концентрації своїх зусиль на заходах, спрямованих на організацію оперативного стеження за міжнародними процесами та тенденціями в конфліктних зонах, у міждержавних відносинах «Великої двадцятки» і проблемних, за їх визнанням, державах, насамперед Китаю, Індії, Ірану, Пакистану, Північної Кореї, Ізраїлю з державами Арабського Сходу; на моделюванні можливих несприятливих сценаріїв процесів в оперативній обстановці; на розробку відповідних загальнодержавних заходів нейтралізації зовнішніх загроз державі та рекомендацій щодо поводження Президента, уряду, Верховної Ради, інших владних та управлінських структур України при визначенні зовнішньополітичних пріоритетів і у кризових ситуаціях.

Література:

1.  А. Кузьменко. Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації (Частина 1. Гносеологічні корені та антологія проблеми, доктринальний підхід Сполучених Штатів Америки)// Юридичний журнал. – 2007. – № 5. http://www.justinian.com.ua/

Збигнев Бжезинский. Великая шахматная доска (Господство Америки и его геостратегические императивы) / Пер. О. Ю. Уральской. – М.: Междунар. отношения, 1998.

Giovanni Arrighi. Hegemony Unravelling – II’, New Left Review, 33, May-June 2005.

Джованни Арриджи. Утрата гегемонии. Перев. с анг. А. Смирнова. 01.02.2007. Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

2.  Андреев В. Г., «Холодная война: политический феномен, бескровно изменивший мир»// Вестник Академии военных наук. – 2005. – № 2. – С. 104.

3.  Словарь иностранных слов. – М.: Русский язык, 1990. – С. 122.

4.  «Советская военная мощь от Сталина до Горбачева». – М.: Военный парад, 1999. – 624 с.

5.  Там само.

6.  Там само.

7.  В. Косолапов, д-р.филос. наук. РАН, О. Нагорный, к.и.н. РАН, Л.Смоляков, канд. филос. наук, «Осторожно диверсия». – М.: Мысль. – 1983. – С. 115.

8.  М. Руткевич, член-кореспондент РАН. Статья о конфликтологии// Вестник Российской АН.      – 1994. – Т. 64. – С. 479–489.

9.  Польські спецслужби в умовах перехідного періоду до нового світового порядку» (частина 1 «Передумови політичних змін у Польщі в 1970-80-ті роки» і частина 2 «Характер політичної боротьби та реформування польських спецслужб»): Науково-практичний посібник/ Єрко А. В., Кузьменко А. М., Літвінов В. В. тощо.–К.,1996.

10.  Huntington S. The Clash of Civilizations and the Remaking of World Order. N. Y., 1996.

11.  Збигнев Бжезинский. Великая шахматная доска (Господство Америки и его геостратегические императивы) / Пер. О. Ю. Уральской. – М.: Междунар. отношения, 1998.– С. 14.

12.  Там само. – С. 15.

13.  Про це йдеться у: Н. Н. Яковлев. ЦРУ проти СРСР. – М.: Молода гвардія, 1979 р.

А.Бєлов, А. Шишкін. Диверсія без динаміту. М.: Політична литература, 1976 р.

Тихі американці / А. Фабанов, Р. Сергеєв, Г. Боровік. М.: Політіздат, 1987 р.

14.  Там же, С.17–19, а також див.: реферат «Особенности влияния геополитических процессов в азиатском регионе и мирового рынка вооружений на безопасность в мире». – Р. № 7641–1994 р.

15.  При подготовке иллюстрации использована версия Андреева В. Г. Геополитическая основа мировой войны. Статья (в различных вариантах) опубликована в российских журналах: 1. США–Канада: экономика, политика, культура. – 1999. – № 11. – С. 81;

2. Обозреватель – Observer. – 1999. – № 12. – С. 43;

3. Вестник Академии военных наук. – 2005. – № 3. – С. 57.

16.  Там само.

17.  Соціально-правові основи інформаційної безпеки: Навчальний посібник. Кол. автор. Кузьменко А. М., Петрик В. М., Остроухов В. В./ За ред. В. В. Остроухова. – К.: Росава. 2007. – 495 с.

А. Кузьменко. Регіональні особливості оперативної обстановки на Євразійському просторі: геополітичний аналіз і контррозвідувальна оцінка наслідків для безпеки України: Монографія. –К., – 2001.714 с.

А. Кузьменко. Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації (Частина 1. Гносеологічні корені та антологія проблеми, доктринальний підхід Сполучених Штатів Америки) // Юридичний журнал. – 2007. – № 5. www.justinian.com.ua

18.  А. И. Ткалич. Ключевая проблема обеспечения национальной безопасности Украины (сущность, особенности, гносеологические истоки и методология решения)// Народний оглядач (щоденна газета неофіційної інформації, настроїв і громадської думки). – 2007. – 25 травня. http:observer.sd.org.ua

А. І. Ткаліч. Національна академія СБУ в війні богів за Україну// Народний оглядач (щоденна газета неофіційної інформації, настроїв і громадської думки). –2007. – 27 червня. http:observer.sd.org.ua

19.  Соціально-правові основи інформаційної безпеки: Навчальний посібник. Кол. автор. Кузьменко А. М., Петрик В. М., Остроухов В. В./ За ред. В. В. Остроухова. – К.: Росава. – 2007. – 495 с.

А. Кузьменко. Регіональні особливості оперативної обстановки на Євразійському просторі: геополітичний аналіз і контррозвідувальна оцінка наслідків для безпеки України: Монографія. – К. –2001. – 714 с.

А. Кузьменко. Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації (Частина 1. Гносеологічні корені та антологія проблеми, доктринальний підхід Сполучених Штатів Америки)// Юридичний журнал. – 2007. – № 5. http://www.justinian.com.ua/

А. И. Ткалич. Ключевая проблема обеспечения национальной безопасности Украины (сущность, особенности, гносеологические истоки и методология решения)// Народний оглядач (щоденна газета неофіційної інформації, настроїв і громадської думки). – 2007. – 25 травня. http:observer.sd.org.ua

20.  Збигнев Бжезинский. Великая шахматная доска (Господство Америки и его геостратегические императивы)/ Пер. О. Ю. Уральской. – М.: Междунар. отношения, 1998.

А. Кузьменко. Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації (Частина 10. Особливості оцінки Росії американськими партнерами як чинника впливу на формування оперативної обстановки в Євразії // Юридичний журнал. – 2008. – № 7–8. http://www.justinian.com.ua/

21.  Giovanni Arrighi. Hegemony Unravelling – II’, New Left Review, 33, May-June 2005.

Джованни Арриджи. Утрата гегемонии// Перев. с анг. А. Смирнова. 01.02.2007. Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

22.  А. Кузьменко. Розвідувальна діяльність як особливий вид політичної практики латентних структур // Діалог цивілізацій: сіонізм – найбільша загроза сучасній цивілізації: Зб. наук. пр. Четвертої всесвітньої конференції, 3.06.2005. – К.: МАУП, 2006. – С. 56–72.

А. Кузьменко. Контроль над спецслужбами (розвідкою і контррозвідкою – ознака реальної влади в сучасній конкуренції «груп впливу і тиску» з публічною владою держав// Юридичний журнал. – К.: Юстініан, 2006. – № 4. – С. 82–92. http://www.justinian.com.ua/

23.  А. Кузьменко. Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації (Частина 3. Доктринальні підходи Китайської Народної Республіки та Республіки Індія. Частина 4. Доктринальні підходи Ісламської Республіки Пакистан та радикальних мусульманських рухів)// Юридичний журнал. –2007. – № 7–8. http://www.justinian.com.ua/

Соціально-правові основи інформаційної безпеки: Навчальний посібник. Кол. автор. Кузьменко А. М., Петрик В. М., Остроухов В. В./ За ред. В. В. Остроухова. – К.: Росава. – 2007. – 495 с.

24.  Информационно-психологическая безопасность в епоху глобализации: Учеб. пособ./ Авт. кол. Петрик В. М., Кузьменко А. М., Остроухов В. В., Штоквиш А. А. и др./ Под ред. В. В. Остроухова. – К. – 2008. – 544 с.

25.  А. Кузьменко. Транснаціональні корпорації як суб’єкти розвідувальної діяльності // Юридичний журнал. – 2007. –№ 2. http://www.justinian.com.ua/

А. Кузьменко. Держава як суб’єкти розвідувальної діяльності// Юридичний журнал. 2007.     № 4. http://www.justinian.com.ua/

26.  Информационно-психологическая безопасность в епоху глобализации: Учеб. пособ./ Авт. кол. Петрик В. М., Кузьменко А. М., Остроухов В. В., Штоквиш А. А. и др./ Под ред. В. В.Остроухова. – К. – 2008. – 544 с.

27.  Там само.

28.  Там само.

* Атлантизм (споріднене термінам Вода, Море, Таласократія, SeaPower) – складне геополітичне поняття; поєднує в собі: історично – західний сектор людської цивілізації, стратегічно – союз західних країн, в яких домінує ліберал-демократична ідеологія, воєнно-стратегічно – країни – учасниці НАТО, соціальну орієнтацію на «торговий устрій» та «ринкові цінності» (модель – США). Протиставляється поняттю євразійство.

** У розумінні геополітиків «Світовий Острів» – це Євразійський континент.

* Держави Південно-східного поясу (ПСП) – маються на увазi країни Близького та Середнього Сходу, Центральної Азiї, Закавказзя, Північної Африки та Азiатсько-Тихоокеанського регіону (АТР).

Кузьменко Анатолій Михайлович,

кандидат юридичних наук, доцент кафедри міжнародного права

Факультету міжнародної інформації і права Інституту міжнародних відносин

Національного авіаційного університету

Стаття надрукована в Юридичному журналі видавництва „Юстиніан”:

А. Кузьменко. Квітневий-2009 саміт «Великої двадцятки»/ Юридичний журнал. – 2009. – № 04. –С. 110-136. — Режим доступу до публ.: http://www.justinian.com.ua

Ukrainian English French German Polish Russian