Моя політика

Моя политика

Квітневий–2009 саміт „Великої двадцятки”: особливості оперативної обстановки і сучасної державної політики Китайської Народної Республіки у сфері безпеки

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Китай, подібно мудрій мавпі, яка спостерігає з гори за сутичкою двох тигрів у долині”, зволів у вирішальні роки „холодної війни” залишитися осторонь від „битви гігантів”...

У нову еру, хоча світова війна може бути й відсунута або її можна уникнути, локальні війни і регіональні конфлікти далекі від зникнення. Ми щиро прагнемо миру, проте мир досягається через боротьбу. Ми прихильники розвитку, а розвиток потребує оборони, яка досягається через готовність до зіткнень... Національні можливості –  це весь потенціал нації, спрямований на освоєння природи і протидію захопленню країни іншою державою... Стратегія безпеки має спиратисяна комплексну міць держави. Її завдання — запобігти виникненню війни та можливість тримати під контролем кризові ситуації... Стратегія національної безпеки будується на захисті незалежності та суверенітету, на захисті соціалістичного шляху розвитку, керується політичними настановами і пріоритетними напрямками, сформульованими на Грудневому пленумі ЦК КПК 1978 p.

Ден Сяопін

 

 

Частина 1. Теоретико-методологічні аспекти побудови системи національної і державної безпеки

Вступ

        Актуальність проблеми визначається тим, що, по перше, 1-2 квітня 2009 р. у Лондоні відбулася визначальна подія – саміт „Великої двадцятки”. На зазначеному зібранні лідери найпотужніших центрів сили досягли певного порозуміння: нинішні загальносвітові проблеми суверени в особі найпотужніших держав світу мають розв’язувати мирним шляхом у формі співробітництва з дотриманням всіх норм міжнародного публічного права.

           По-друге, у квітні 2009 р. завершився процес заміни перших посадових осіб у всіх державах – головних геополітичних гравців – на представників нового покоління політиків, які не обтяжені минулим часів „холодної війни”: США (Барак Обама), Росія (Дмитро Медведєв), Франція (Ніколя Саркозі), Німеччина (Ангеліна Меркель), Велика Британія (Гордан Браун), Китай (Ху Дзіньтао).

        По-третє, 1-2 квітня 2009 року відбулося їхнє перше знайомство на такому високому рівні, так би мовити „перша розвідка боєм”, де були заявлені попередні позиції, на основі яких розпочався процес 1) визначення підходів сторін до вирішення глобальних світових проблем, 2) пошук, визначення і формулювання нових принципів, 3) закладання нових традицій і основ міжнародного спілкування лідерів держав нової генерації, найпотужніших центрів геополітичних, геоекономічних і геостратегічних сил.

       У травневому номері „Юридичного журналу” (№ 5/2009) у статті „Квітневий–2009 самміт „Великої двадцятки”: політико-правові та безпекознавчі аспекти геостратегічної оперативної обстановки у сфері міжнародної безпеки” автором була оприлюднена наукова гіпотеза щодо сучасної ролі та місця КНР у геостратегічних відносинах. А саме: Китай, подібно „мудрій мавпі, яка спостерігає з гори за сутичкою двох тигрів у долині”, зволів у вирішальні роки „холодної війни” залишитися осторонь від „битви гігантів”. Будучи другою за величчю і значенням комуністичною державою, КНР проте (а може бути, саме й тому) обрала свій власний, незалежний від волі радянського керівництва, шлях. Успішні економічні та військові реформи, жорстка регіональна політика, удале маневрування і використання розбіжностей серед великих держав сприяли зростанню геостратегічного потенціалу Китаю і реалізації його геополітичних устремлінь (приєднання високорозвинених Гонконгу і Макао, а в перспективі, можливо, і Тайваню). Все це було реалізовано на основі блискучої політичної формули Ден Сяопіна – „Одна держава – дві системи”. Зазначені процеси призвели до істотного підвищення геополітичного статусу Китаю до рівня „потенційного світового лідера”.

       Саме це дало можливість керівництву ЦК КПК і Держради КНР поставити за мету досягнення до 2025-2030 року такого рівня розвитку китайського суспільства, який дасть підстави заявити про завершення геополітичний проект „Велика піднебесна” і проголосити Китай „єдиною супердержавою світу”. При цьому величезні людські ресурси, неослабний потік іноземних інвестицій, котрі розширюють зони економічного впливу Китаю у поєднанні з поступовою, але неухильною трансформацією політичної системи, дають також підстави сподіватися на реальність великих геополітичних можливостей цієї держави [30].

      Ще раніше, у статті „Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації: доктринальний підхід Китайської Народної Республіки” (№ 7-8/2007) автор зробив попереднє узагальнення і переосмислення стану та перспектив сучасного розвитку теоретико-методологічної основи політики Китайської Народної Республіки у сфері безпеки. У статті „Квітневий-2009 самміт „Великої двадцятки”: особливості оперативної обстановки і сучасної державної політики Китайської Народної Республіки у сфері безпеки” (№ 7-8/2009)  автором оприлюднені результати дослідження сучасної системи державної і політичної влади, організаційно-правові аспекти системи безпеки та розвідувальної спільноти Китаю як основної її складової. 

      У даній статті ставиться за мету, по-перше, визначити нинішні основні постулати, цілі, завдання, головні напрямки та об’єкти зовнішніх спрямувань і об’єктів захисту в китайській політиці безпеки першої половини ХХІ ст.; по-друге, сформувати теоретико-метологічний підхід до оцінки, аналізу і прогностичного моделювання варіантів сценаріїв розвитку сучасних міжнародних відносин. Поставлена мета визначає необхідність реалізації низки завдань: 1) оцінка, аналіз і узагальнення отриманих результатів дворічного дослідження; 2) на їх підставі визначити наявні зміни у сфері сучасної міжнародної і регіональної безпеки, особливості та рівень розробленості сучасного теоретико-методологічного підґрунтя і правового забезпечення державної політики Китайської Народної Республіки у сфері безпеки, адекватність їх вимогам рішень Лондонського квітневого–2009 самміту „Великої двадцятки”.

1. Оперативна обстановка у сфері забезпечення захисту національних інтересів і безпеки інформаційно-психологічного простору КНР

1.1. Характеристика чинників впливу на формування особливостей державної політики Китаю

1.1.1. Ідеологічні основи зовнішньої політики КНР.На початковому етапі свого існування КНР проводила політичний курс, заснований на ідеологічних постулатах марксизму-ленінізму в редакції ЦК КПК, на підтримку „соціалістичного табору” на чолі з Радянським Союзом і протистояння „імперіалістичному табору” на чолі зі Сполученими Штатами Америки. Усі некомуністичні держави, які здійснювали політику нейтралітету, вважалися „пособниками американського імперіалізму” і розглядалися як зручні плацдарми для розгортання революційної „національно-визвольної боротьби”, тобто, насамперед, ідеологічної, інформаційно-психологічної діяльності партійних, державних і недержавних органів та інших установ КНР.

У середині 50-х років ХХ ст. до зазначеної концепції поділу світу на два табори були внесені певні корективи, за якими за всіма країнами, що не приєдналися до ворогуючих блоків, визнавалося законне право представляти „третій світ”. Через відповідне інформаційно-психологічне забезпечення були досягнуті певні дипломатичні успіхи Китаю, який активно сприяв утворенню „широкого антиімперіалістичного фронту” у країнах Азії, Африки і Латинської Америки.

Наприкінці 60-х рр. ХХ ст. ідеологічні розбіжності між ЦК КПК і ЦК КПРС щодо подальшого розвитку теорії марксизму-ленінізму породили відповідні напруженості у міждержавних відносинах КНР і СРСР. Лідери КПРС звинуватили китайських товаришів у „ревізіонізмі”, а китайські лідери ЦК КПК – радянських товаришів у „переродженні та проведенні політики нового різновиду імперіалізму”. Зазначені ідеологічні спори утворили основу для висування китайськими комуністичними ідеологами нової теорії про існування „третього світу”, групи держав „Руху неприєднання”. Саме Генеральний секретар ЦК КПК Мао Цзедун  і Генеральний секретар Союзу комуністів Югославії (СКЮ) Йосип Броз Тіто, знаходячись в теоретичній опозиції до ідеологічних постулатів ЦК КПРС, очолили теоретико-ідеологічне і контрпропагандистське забезпечення діяльності держав „Руху неприєднання”. Радянський Союз затаврували як державу „соціал-імперіалізму”, причому не менш небезпечну, ніж Сполучені Штати. Обидві ці країни – СРСР і США – були віднесені до розряду наддержав. ЦК КПК проголосили комуністів Китаю та ідеологічних однодумців – комуністів із СФРЮ авангардом групи держав третього світу.

Таким чином, група країн „третього світу” була розширена шляхом включення до неї Югославії та деяких груп комуністів із держав Східної Європи. У цих умовах поєднання таких чинників, як: 1) опозиційна ЦК КПРС діяльності ЦК КПК і ЦК СКЮ в „Русі неприєднання”; 2) особлива позиція ЦК Компартії Соціалістичної Республіки Румунії, очолюваної Миколае Чаушеску, щодо політики ЦК КПРС в Організації Варшавського Договору і Ради Економічної Взаємодопомоги (СРР була повноправним їх членом), підтримуваної китайськими і югославськими товаришами; та 3) ідеологічна боротьба фракційних угрупованням „ревізіоністів” у комуністичних партіях Франції, Італії, Іспанії, Португалії та деяких інших держав Західної Європи, які з подачі ЦРУ США розробили і сповідували теоретичні постулати „єврокомунізму”. Зазначені чинник сприяли, по-перше, підштовхуванню до досягнення більшої автономії і незалежності від ідеологічного впливу ЦК КПРС, по-друге, провокувало міждержавні напруженості між КНР, СФРЮ, СРР, з одного боку, і, з іншого – СРСР; по-третє, стимулювали розгортанню зазначеними комуністичними державами один проти одного розвідувально-підривної діяльності спецслужб, проведенню спецпропагандистськими органами спеціальних інформаційно-психологічних заходів і навіть цілих комплексів таємних операцій. Все перелічене вище у сукупності вносило значний ідеологічних розкол і сіяло підозри, недовіру і ворожнечу серед представників „всесвітнього комуністичного руху”. Зазначені концепції „руху неприєднання” і „єврокомунізму” у всесвітній ідеологічній боротьбі домінували у 70-х – на початку 80-х років ХХ ст.

Китайсько-радянські відносини.З початку 1960-х років аж до 1991-го головною турботою керівництва ЦК КПК і урядових структур Китаю в сфері зовнішньої політики було зростаюче суперництво з Радянським Союзом. Нещодавні віддані союзники, обидві комуністичні держави поступово відійшли одна від одної наприкінці 1950-х років, коли Мао Цзедун оголосив М. С. Хрущьова „великодержавним шовіністом”, заклопотаним лише проблемами зміцнення могутності та впливу власної країни. Мао Цзедун дійшов висновку, що Хрущьов був більше зацікавлений у мирному співіснуванні із Заходом, ніж у підтримці „національно-визвольних” рухів.

Розкол між двома комуністичними гігантами загострився після 1960 р., коли СРСР припинив надання Китаю економічної допомоги і відкликав технічних фахівців. До 1966 р. китайські лідери засуджували СРСР за „псевдокомунізм”, „сучасний ревізіонізм” і „реставрацію капіталізму”. У відповідь радянські лідери звинуватили лідерів КПК у „догматизмі” та „авантюризм”, що на фоні діяльності хунвейбінів (червоних охоронців) в межах „китайської культурної революції” відповідало дійсності. У 1968 р. протистояння ще більш ускладнилося у зв’язку з різким осудом Китаєм військового вторгнення держав Варшавського Договору в Чехословаччину і придушення „Празької весни”. Навесні 1969 ворожі відносини вилилися в прямий військовий конфлікт на ділянці кордону, що проходить по р. Уссурі у північно-східній Маньчжурії (о. Даманський тощо).

Наприкінці 1970-х років нове китайське керівництво, яке згуртувалося навколо реформатора Ден Сяопіна, висловило побажання поліпшити відносин між двома державами. Проте, у 1970–1980-ті рр. и взаємний антагонізм знову загострився: спочатку через підтримку Радянським Союзом в’єтнамської окупації Кампучії (Камбоджи), а потім через військове вторгнення радянських військ до Афганістану. Китайське керівництво, розглядаючи подібні дії в геополітичному плані, розцінювало їх як „оточення” Китаю. У відповідь Китай розпочав надавати військову допомогу камбоджійській армії та афганським моджахедам. Протягом 1980-х років китайські лідери підкреслювали, що китайсько-радянська прикордонна суперечка і конфлікти в Афганістані та Камбоджі є основними чинниками, котрі заважають нормалізації китайсько-радянських відносин. Проте, попри все до початку 1990-х років усі три вищезгадані проблеми були в значній мірі розв’язані. Незалежна Російська Федерація у нові двосторонні відносини з КНР увійшла в достатньо сприятливих умовах.

Китайсько-американські відносини.В міру погіршення китайсько-радянських відносин китайські лідери активізували пошук шляхів до налагодження зв’язків зі США. В основі зазначених зовнішньополітичних кроків була чітко прорахована впевненість у тому, що на етапі розвитку міжнародних відносин в умовах „холодної війни” США представляють для Китаю меншу загрозу, ніж СРСР. Зазначену мотивацію фахівці-геополітики пояснюють тим, що за своєю суттю китайське суспільство репрезентоване напівморськими (проатлантистськими) силами. У правлячих колах Китаю значні позиції займають сили, орієнтовні на розвиток відносин з „традиційними атлантистами” − американцями та британцями.

Останніми роками напередодні розпаду Радянського Союзу і припинення блокового протистояння по лінії „Схід-Захід” у „холодній війні” відносний баланс політичної та військової сили значно змінився на користь Сполучених Штатів. Проте, за океаном серйозно були занепокоєні тим, що до початку нового століття внутрішні американські проблеми можуть бути посилені впливом світових дезінтеграційних процесів. Саме це загрожувало нагромадженням проблем, які можуть призвести до колапсу, та створювало передумови поразки Заходу в конкуренції зі Східною цивілізацією [8].

Вже у той час повстало питання, яку ціну готовий заплатити Захід, щоб попередити китайську гегемонію в Азії. Представники наукової течії „Школа політичного реалізму США” безапеляційно стверджувала, що „для створення справжньої противаги неймовірній могутності Заходу всі його наявні та потенційні супротивники повинні згуртувати свої сили, зокрема, навколо Китаю. Тому, якщо Сполучені Штати бажають попередити китайське домінування у Східній Азії, вони повинні передбачити відповідний союз з Японією, поглиблювати військові зв’язки з іншими азіатськими націями, підвищити свою військову присутність в Азії i можливості пересування своїх збройних сил на азіатському напрямку. Якщо Сполучені Штати не бажають протидіяти китайській гегемонії, вони повинні відмовитися від свого універсалізму, навчитися співіснувати з цією гегемонією, змиритися із значним скороченням своїх можливостей визначати хід подій на протилежному боці Тихого океану... Найбільшою загрозою для США була б відсутність ясного вибору та втягування у війну з Китаєм без ретельного аналізу того, чи відповідає це американським національним інтересам, i без ретельної підготовки до ефективного ведення цієї війни”[8].

Коли після серпня 1991 р. мова заходила про „китайський напрямок”, то американська політична і ділова еліта виявляла розгубленість і невизначеність у цьому питанні. За президентство Б. Клінтона Вашингтон постійно балансував між двома варіантами політики – жорстким курсом („стримування”) та м’яким („залучення”). Обидва варіанти ставили за супермету – підтягування Китаю як можна ближче до співробітництва із Заходу в цілому та зі США, зокрема. Ідея полягала в тому, щоб пристосувати китайське суспільство і державу до західних стандартів демократії, економіку Китаю вмонтувати у світову, а зовнішню політику підштовхнути до чогось подібного „союзу із Заходом”. Навколо зазначених тактичних варіантів реалізації політики щодо Китаю велася непримиренна боротьба у вищих ешелонах американської верхівки.

Натиски американської дипломатії відбивалися китайською стороною завдяки тиску у відповідь американськими же корпораціями, які керівництво КНР допустило на перспективний китайський ринок. Американська політика „залучення КНР у світову економіку” з метою покінчити там з комунізмом теж не мала успіху. ЦК КПК грало свою гру i змінювати стан справ не бажало. Китайські керівники зробили відповідні правильні висновки з аналогічної політики Вашингтона щодо СРСР, а після – щодо Росії, України та інших країн СНД – „ослаблення і розвал держави можливі, а очікувані вигоди вiд заходів типу „союзу” не видно” [20].

У зазначених умовах американські демократи виступали за „залучення” Китаю і Азії в цілому; республіканці – за „стримування”, якщо не за конфронтацію. Пропонувалася ідея „тихоокеанського уставу”, згідно з яким США мають оберігати стабільність в Азії і проштовхуватимуть там демократію „американського зразка” через свою військову присутність та систему військових союзів у регіоні. Висловлювалося припущення, що „в такій ситуації Китай, якщо його оголосять новою „імперію зла”, реально може об’єднати американських неорейганiстiв i навіть привести їх у Білий дім у 2000 році”. Слово „загроза” ще раніше пролунало від голови розвiдуправлiння військового відомства США Патрика Хьюеса, котрий вже у 1996-1998 рр. зазначав, що „наступні 10-20 років Китай має всі шанси стати широкомасштабною регіональною загрозою для Сполучених Штатів. Водночас республіканська опозиція насправді може паралізувати азіатську політику демократів” [15, 31].

Така розбіжність думок у США віддзеркалювала не лише партійну боротьбу за владу у США, а й деяке сум’яття почуттів американської політичної еліти. Ціна можливих помилок насправді дуже велика – лідерство у третьому тисячолітті.

Так, один із радників президента з питань безпеки Сем Бергер запропонував навіть здійснювати політику налагодження мостів у Тихому океані в якості другого пріоритету після розширення НАТО на Схід[15]. Проте, Пекін демонструє, що домогтися вiд нього чогось силою неможливо. Тим часом торговий дефіцит США з Китаєм склав 40 млрд. доларів i скоро сягне більшого рівня, ніж у торгівлі з Японією. До того ж відомо, що економічне випередження Америки та вихід КНР в когорту світових економічних лідерів прогнозується в середині ХХІ століття, й Азія до цього готується. Фахівці вважають, що з 1994 року між США та КНР пішла гра на рівних, i ніякого лідерства, щонайменше в Азії, у Сполучених Штатів вже не існує. Крім цього, ЦК КПК планує у 2025-2030 році проголосити КНР „єдиною світовою супердержавою” з усіма наслідками для нинішньої гегемонії США. [16]. У цьому контексті слід звернути увагу на заяву нинішнього держсекретаря США з питань безпеки Х. Клінтон, яка у своїй промові під час візиту до Китаю на початку 2009 року особливо підкреслила, що нинішній Китай є найбільшим світовим інвестором американського уряду [35].

У зв’язку з цим Сполучені Штати активно шукають вихід із ситуації, яка нині склалася у світовій геополітичній конкуренції.

1.1.2. Теоретико-методологічні основи національних інтересів і стратегії національної безпеки КНР. Генеральний секретар ЦК КПК Ден Сяопін (1981– 1989 рр.), як справжній марксист, відразу ж чітко під­креслював, що національні інтереси визначаються „природою нашої соціалістичної держави і є вищим критерієм” у взаємовідносинах з іншими державами [8, 15, 18, 32].

До національних інтересів китайські ідеологи відносять: 1) суверенітет, 2) безпеку, 3) економічний розвиток, 4) міжнародний статус і 5) гідність. Останнє унікальне, тому що, здається, немає нині жодної держави, яка включала б категорію „гідності” до „національних інтересів”. Ден Сяопін не раз підкреслював: „Китайський народ має свою національну гідність і почуття гордості. Це велика честь — любити свою країну і присвячувати всю свою енергію соціалістичному будівництву”.

Серед найважливіших цілей в ряді національних інтересів — возз’єднання з Гонконгом (здійснено у 1998 р.) і Тайванем. При цьому треба мати на увазі, що Китай не розглядає проблему Тайваню в контексті загальної безпеки Східної Азії. Як неодноразово підкреслювалося в ЦК КПК, „Китай категорично проти включення Тайваню до системи регіонального співробітництва з безпеки”. Варто нагадати, що проблема Тайваню відноситься до фундаментального принципу, який не підлягає обговоренню. Для КНР — „це суто внутрішня проблема її відносин з однією із своїх провінцій” [33].

Ще одна китайська специфіка: Ден Сяопін вважав, що національні інтереси Китаю об’єктивно збігаються з національними інтересами народів інших держав. У той же час зазначалося, що в області суверенітету і безпеки поступок бути не може. Ден Сяопін неодноразово опонував тим ідеологам, які відстоювали тезу про застарілість ідеї суверенітету і про те, що „громадянська війна не є внутрішньою справою”, а „права людини вище суверенітету”. Китайський лідер безапеляційно заявляв своїм опонентам: „Китай із цим ніколи не погодиться і не дозволить іншим втручатися у свої внутрішні справи” [18].

Аналітики та керівники ЦК КПК чітко розуміють, що у XXI столітті розстановка світових геополітичних сил, залежить від ряду глобальних процесів.

Головний із них — глобалізація. Під терміном „глобалізація” китайські ідеологи розуміють виникнення єдиного простору світового ринку, фінансів і товарів, єдиної світової системи комунікацій та послуг, а також глобальної системи цінностей і єдиної пануючої культури. У цьому неоглобальному неокапіталізмі усе життя на планеті підпорядковується законам ринку, які стають для суспільства чимось подібно до закону всесвітнього тяжіння. Іншими словами — це процес уніфікації світоглядних уявлень на спосіб організації життя світового співтовариства та окремого національного суспільства, характер міжнародних відносин за зразками, розробленими геополітиками ліберал-консервативної ідеології із США, а це вступає у протиріччя зі світоглядними настановами геостратегів із ЦК КПК.

Китайське керівництво також чітко усвідомлює, що протягом чотирьох десятиріч „холодна війна” була матеріалізацією і результуючою тих зустрічних стратегій, які проводили одна проти одної дві конкуруючі системи, їх військово-політичних союзів та держав-лідерів — США і СРСР. Понад двадцять років тому стало очевидним, що почався багатообіцяючий період в історії Радянського Союзу, в якому до влади прийшли керівники нової генерації. Водночас не викликало сумнівів, що весь „радянський табір” (насамперед країни Центрально-Східної Європи) опинився на порозі далекосяжних за своїми наслідками суспільних трансформацій.

Видовищні перші кроки горбачовської „перебудови” та „нового мислення” захоплювали багатьох західних спостерігачів, свідомих того, що вони стали свідками добровільно-примусової капітуляції Москви у „холодній війні”, обмеженої, але керованої дезінтеграції Організації Варшавського Договору (ОВД), Ради Економічної Взаємодопомоги, Радянського Союзу, Чехословаччини та СФРЮ. Попри невпевненість, яку породжувала дезінтеграція радянського блоку, США наближалися до незвичного для них статусу єдиної супердержави. Провідні Західні, передусім американські, стратеги розуміли, що нові реалії вимагатимуть нових концептуальних підходів і практичних настанов.

„Зняття” класово-ідеологічного чинника, трансформація відносин із країнами, що утворилися після розпаду Радянського Союзу, у звичайні міждержавні відносини — все це поставило західні держави та їх конкурентів і партнерів на Сході перед необхідністю внесення коректив у їхню попередню стратегію щодо Китаю, яка проводилася, насамперед, з урахуванням існування чинника „Радянського Союзу” та ОВД. Досягнуті успіхи над СРСР в інформаційно-психологічній сфері надихали американських геостратегів поширити напрацьований досвід підривної діяльності на комуністичний Китай.

Так, на початковому етапі до весни 1994 р. цей курс був скоріше жорстким. Тодішній держсекретар Уорен Кристофер намагався загнати Пекін у глухий кут — або поліпшення ситуації з правами людини, або позбавлення КНР статусу країни найбільшого сприяння у торгівлі зі США. Проте реалізація такої політичної тактики щодо КНР наштовхнулася на заздалегідь утворену ЦК КПК передумову стратегічного значення — натиск американської дипломатії був відбитий завдяки тиску самих же американських корпорацій, які були допущені на ринок Китаю: вказані санкції могли б зачинити перед ними найперспективніший у світі ринок. Саме це змусило Вашингтонську адміністрацію з 1994 р. відокремити бізнес від питання про права людини і зробити американо-китайські відносини „багатосторонніми” — не давати домінувати будь-якому окремому питанню [18].

Подальшу американську політичну тактику можна охарактеризувати як „залучення” КНР до співпраці. На думку колишнього Президента США Б. Клінтона, „інтеграція Китаю в світову економіку покінчить там з комунізмом”. Проте, бажаної еволюції в КНР поки що не відбулося. Навпаки, у партійних, урядових, військових і ділових колах КНР закріпилося усвідомлення того, що поразка світового „соціалістичного табору” відбулася на тлі ідеологічного колапсу СРСР та повної втрати привабливості його суспільної моделі в першій половині 80-х pp. XX ст. З цієї причини ЦК КПК грає свою гру, змінювати правила і стан речей не бажає. Китайські лідери зробили відповідні висновки з аналогічної політики Вашингтона щодо СРСР, а після — щодо Росії, України та інших країн СНД — ослаблення й розвал держави можливі, а очікувані вигоди від заходів типу „союзу” не видно [15,  18].

Довгостроковими інтересами китайської держави є „нарощування можливостей”, досягнення „символів процвітання” і реалізація „етапів розвитку”.

„Національні можливості” китайськими ідеологами визначають весь потенціал нації, спрямований на освоєння природи і протидію захопленню країни іншою державою. Більш чітко і докладно зазначені ідеї передаються через категорію „комплексної могутності нації”, яка утворюється завдяки розвитку в сфері науки і технологій, а також її економічної могутності. Свого роду вищим критерієм, тобто результатом правильно реалізованих національних інтересів, є стабільність у державі. Національні інтереси мають бути захищені відповідною стратегією національної безпеки.

Метою національної безпеки,за поняттям китайським ідеологів, є формування мирного і стабільного навколишнього середовища, сприятливого для національного розвитку. Безпека повинна бути взаємною, що передбачає „безпеку наших сусідів, нашого регіону і навіть усього світу”.

Стратегія безпеки, за твердженням китайських ідеологів, має спиратисяна комплексну міць держави, її завдання — запобігти виникненню війни та можливість тримати під контролем кризові ситуації. „Стратегія національної безпеки будується на захисті незалежності та суверенітету, на захисті соціалістичного шляху розвитку, керується політичними настановами і пріоритетними напрямками, сформульованими на Грудневому пленумі ЦК КПК 1978 p.” [15, 18].

Найважливішим компонентом стратегії національної безпеки,як стверджують китайські ідеологи, є політика національної оборони, підпорядкована економічному розвитку держави. Сама національна оборона будується на основі стратегії активної оборони. її змістовна частина в контексті інших настанов визначена Ден Сяопіном таким чином: „У нову еру, хоча світова війна може бути й відсунута або її можна уникнути, локальні війни і регіональні конфлікти далекі від зникнення. Ми щиро прагнемо миру, проте мир досягається через боротьбу. Ми прихильники розвитку, а розвиток потребує оборони, яка досягається через готовність до зіткнення”[15, 18, 33].

Настільки ж діалектично, із посиланням на Ф. Енгельса, Ден Сяопін інтерпретує слово „активна”: „Активна оборона не просто оборона, в ній уособлюється й наступ. Поєднання оборони і наступу відбиває розвиток закону самої війни... Активна оборона за своєю природою оборонна, яка одночасно, по суті, має наступальний характер” [15, 32].

Колишній міністр оборони КНР Чі Хаотянь так розшифровував зазначену стратегію: „Стратегія містить у собі принцип оборони, самооборони та завдання удару на стратегічному рівні у відповідь лише після нападу”. Далі він уточнює, що основними цілями китайської оборонної політики є: 1) зміцнення національної оборони; 2) відсіч зовнішньому агресорові; 3) захист державного суверенітету над національними територіями, повітряними і водяними просторами, морських прав та інтересів КНР; 4) зміцнення державної цілісності та безпеки; 5) рішучий захист соціалістичної системи і керівного напрямку нашої партії [15, 18, 32].

Дуже важлива наступна китайська стратегічна настанова:Ми повинні не лише бути здатні боротися з одним єдиним ворогом, а й з більш ніж одним потужним супротивником. Причому наша вихідна позиція полягає в тому, що ми зобов’язані розтрощити, навіть спираючись на гіршу військову техніку, супротивника, який може переважати нас” [Там само].

Вимога до кількості.Армія повинна бути скорочена до достатньої кількості, високо тренованої постійної армії з великим резервом та із сучасним технічним і технологічним оснащенням [Там само].

Саме вище перелічені теоретичні положеннявизначають основні тези в стислому вигляді кожної з трьох частин загальної теорії Ден Сяопіна щодо розбудови „соціалізму з китайською специфікою”. Необхідно підкреслити, що кожна з частин може бути доповнена додатковими настановами та рекомендаціями, розпорошеними по багатьох промовах і статтях Ден Сяопіна. Проте, навіть в урізаному вигляді його теорія відтворює цілісну програму національного розвитку КНР до 2050 р. Вона добре структурована, а всі її частини діалектично взаємозалежні.

1.1.3. Сучасні вектори і принципи стратегії зовнішньої політики Китаю. У березні 2008 р. у ході Першої сесії Всекитайських зборів народних представників була обговорена сучасна зовнішня стратегія Китаю. На прес-конференції міністр закордонних справ КНР Ян Цзечіоприлюднив наступні основні вектори стратегії зовнішньої політики Піднебесної, а саме:

1. Китай, як і раніше, готовий слідувати шляхом, наміченим З’їздом КПК.Основні принципи зовнішньої політики КНР полягають у тому, що китайське керівництво вважає, по-перше, що „всі розвинені держави світу і країни, що розвиваються, повинні прямувати шляхом мирного розвитку, врегульовувати проблемні та спірні питання, що виникають між ними, мирними засобами для того, щоб світове співтовариство жило у мирі та спокої”. По-друге, всі держави світу зобов’язані починати діяти аналогічним чином. Лише це дозволить „зміцнити взаємну довіру”. По-третє, китайська сторона готова докласти спільні з усіма державами світу зусилля для сприяння побудові гармонійного світу для того, щоб він став більш прекрасним. По-четверте, мирний співрозвиток, обміни, контакти, співробітництво, гармонія і взаємна вигода – утворюють основу системи принципів зовнішньої політики Китаю [35].

2. Китай має намір зміцнювати співробітництво, насамперед з Росію. Нині цьому сприяє Договір про добросусідство, дружбу і співробітництво. Пекін розраховує на посилення співробітництва з РФ й при новому ПрезидентовіДмитрі Медведєвим.

Торкаючись головних напрямків подальшого розвитку двосторонніх відносин з Росією, Ян Цзечі уточнив, що „треба частіше зустрічатися” і підтримувати один одного у боротьбі за реалізацію взаємних інтересів. Паралельно необхідно розвивати двостороннє економічне співробітництво з метою оптимізації торгівлі.

Не менш важливий гуманітарний обмін. На цьому напрямі китайське керівництво має наміри посилити традиційні заходи співробітництва у межах „Року російської мови в Китаї” і „китайської – в Росії”. Крім того, Пекін разом із Москвою має намір посилити співробітництво в міжнародних і регіональних питаннях, насамперед у рамках ООН і ШОС [Там само].

3. Для Китаю не менш важливі ефективні відносини з Європою. Нині товарообіг КНР з державами ЄС перевищив 300 млрд. доларів, що в 100 разів більше, ніж у 1975 році. Для Китаю ЄС став найбільшим торговим партнером у світі. Спірні питання, що виникають час від часу не лякають китайську сторону: „Проблеми будуть вирішені” [Там  само].

4. Китайське керівництво має намір поліпшувати ситуацію з дотриманням прав людини. У 2008 р. Державний департамент США опублікував доповідь за 2007 рік про стан прав людини у світі. Китай був виключений зі списку самих злісних порушників. Наприкінці лютого 2008 р. міністр закордонних справ Ян Цзечі обговорив зазначену тему з тодішньою Держсекретарем США Кондолізою Райс. Після декількох років зростаючого протистояння нині китайське керівництво налаштоване на діалог із Вашингтоном. Під час візиту до Пекіну на початку 2009 року новий Держсекретар США Хілларі Клінтон (дружина колишнього Президенте Б. Клінтона) висловила задоволення поліпшенням ситуації в КНР у сфері дотримання прав людини [Там само].

Питання, пов’язані з дотриманням прав людини”, Китай готовий обговорювати і з Євросоюзом. За твердженням міністра закордонних справ КНР Ян Цзечі: „Нині розбіжності виникають через відмінності у суспільному ладі, культурних традиціях і рівні соціально-економічного розвитку держав. Практично між Китаєм і державами Європи у питанні захисту прав людини існує чимала єдність думок” [Там  само].

5. Головні життєво важливі інтереси Китаю в сфері безпеки в Центральній Азії полягають у наступному: 1) боротьба з тероризмом, сепаратизмом і екстремізмом; 2) забезпечення безпеки в прикордонних районах; 3) підтримання стабільності в регіоні; 4) забезпечення дружніх відносин держав регіону щодо Китаю; 5) недопущення влучення Центральної Азії під монопольний контроль держав, недружніх до Китаю; 6) недопущення утворення в регіоні військових союзів, спрямованих проти Китаю [9, 10, 11, 13, 22-24, 25, 28]. Саме така реальна загроза нині існує в Центральноазіатському регіоні (пострадянська Середня Азія, Афганістан, Пакистан).

1.1.4. Політичні підходи, позиція і практична діяльність КНР, Японії, США і Росії у сфері військової безпеки в Східній Азії. Знайомство із зовнішньополітичними стратегіями Японії, США і КНР дає змогу виявити украй цікаві фундаментальні розбіжності в підходах цих держав до забезпечення миру та своєї зовнішньополітичної діяльності у Східній Азії [1, 3, 4, 6, 10, 12, 14-18, 22-24, 31, 37, 38].

Японські зовнішньополітичні концепції і доктрини відбивають зміни на світовій арені, та варіанти найбільш оптимального пристосування Японії до цих змін. Зазначена стратегії визначається як „ситуативна рефлек­сія і пристосування” [15, 29, 32].

Вкрай заідеологізовані американські стратегії не відображає об’єктивного процесу на світовій арені, а нав’язують свій погляд на світ, який безапеляційно необхідно підпорядкувати інтересам США. Це своєрідний мічурінський варіант у сфері світової політики: „Не чекати милості від природи, а змінити її відповідно до наших (американських) інтересів”. Звідси — наступально-активна стратегія, фактично без врахування інтересів інших суб'єктів світової політики [2-6, 14, 22, 31, 38].

Китайський варіант стратегії базується на переконаності того, що світ розвивається за об’єктивними законами, з його неминучими причинно-наслідковими зв’язками, відповідно до яких необхідно розбудовувати зовнішньополітичну стратегію КНР. Вона позбавлена елемента наступальності або нав’язування, оскільки об’єктивні закони (наприклад, ідея про неминучість багатополярності) збігаються зі стратегічними інтересами Китаю.

Саме названі вище розбіжності на фундаментальному рівні й визначають несхожість і своєрідність типів зовнішньої політики Токіо, Вашингтона і Пекіна.

Проте,китайські погляди на загальну ситуацію у Східній Азії в принципі збігаються з офіційними оцінками США і Японії. У ЦК КПК також вважають, що нині в регіоні панує мир і відносна стабільність. Її відносність викликана проблемами і „конфліктними зонами”, серед яких: 1) нестабільна ситуація на Корейському півострові, пов’язана з ядерними амбіціями комуністичних лідерів КНДР; 2) територіальні суперечності у Східно-Китайському та Південно-Китайському морях; 3) регіональна гонка озброєнь [15, 18, 32].

Проте, на відміну від Вашингтона і Токіо Пекін до цього списку додає декілька блоків протиріч, які у випадку загострення можуть розширити кількість „конфліктних зон”. Серед них варто:

по-перше, звернути увагу на важливий блок економічних протиріч. Мається на увазі, що нині, коли ідеологія відсунута на задній план, а на передній висуваються, проблеми економічної безпеки;

по-друге, економічні протиріччя, особливо між США і Японією, у перспективі саме вони найсерйознішим чином визначатимуть загальний контекст регіональної безпеки;

по-третє, китайські вчені надають також серйозного значення етнічним протиріччям. На їхню думку, вони стають причиною дроблення держав у Східній Азії;

по-четверте, ще більш серйозно вони ставляться до релігійних проблем, які несуть у собі загрозу виникнення усіляких конфліктів та поширення небезпеки до рівня ризиків, викликів і загроз. Виділяючи релігійний чинник в окремий блок безпеки, китайські аналітики мають на увазі не лише ситуацію за межами КНР, а й всередині Китаю, пов’язану, зокрема, з намірами буддійських сепаратистів у Тибетському автономному районі;

по-п’яте, хоча китайські вчені свого часу і піддали жорсткій критиці концепцію С. Хантінгтона про „зіткнення цивілізацій”, нині вони ж самі підтверджують його полження, демонструючи приклади жорсткого опору Східно-азіатської культури (або сучасної конфуціанської культури) західним цінностям. Іншими словами, китайські теоретики з геополітики не виключають, що загострення ситуації в регіоні через цивілізаційні несумісності − „егоїстичної” західної культури та „гуманістичної” конфуціанської культури [2].

Проте, більш серйозні розбіжності відслідковуються в оцінках політики тих або інших великих держав, а також методів і способів підтримання та збереження безпеки в регіоні.

На відміну від США, аналізуючи проблеми безпеки в Східній Азії, китайські експерти беруть до уваги всі чотири основні держави, тобто крім США — Японію, Китай і Росію. При цьому, правда, чітко оговорюється реальний статус кожної із них. Китай і Японіяна підйомі, Росія в результаті розпаду СРСР нині — тільки як „регіональна держава”,хоча з 2009 р. намітилася тенденції до переростання РФ у рівноправного геополітичного гравця, а СШАєдина супердержава. Саме тому Сполучені Штати є державою, яка спроможна впливати на всі аспекти національних інтересів КНР (політику, економіку, безпеку). Природно, що у цьому зв’язку Америці надається першорядне значення в сукупній зовнішній політиці ЦК КПК. При цьому багатьох китайців дратує політика подвійних стандартів, яка практикується Вашингтоном.

Так, китайський вчений у галузі ракетобудування Хуа Ді, який довгий час працював у Стенфордському університеті, зазначає: „Вашингтон активно виступає проти експорту КНР ракет малого радіуса дії (М-11) до Пакистану, проте, зі свого боку, американці не припиняють постачати технологію для ракет дальнього радіусу дії „Трайдент” у Велику Британію. США також намагаються заблокувати мирне співробітництво Китаю з Іраном, Пакистаном і Алжиром в ядерній сфері в рамках програм, схвалених МАГАТЕ, у той же час не обмежуючи себе в цій сфері, приміром, у відносинах із Японією. Конгрес США забороняє ООН використовувати „американську частку” на програми щодо контролю за народжуваністю в КНР, тобто програму, схвалену і рекомендовану самою ООН [15, 18, 32].

Таким чином, Хуа Ді — єдиний з учених, який звернув увагу на розбіжності в концепції балансу сил у Східній Азії. Він нагадує, що посилення американської військової присутності в регіоні в період „холодної війни” пояснювалося необхідністю „збалансувати” військову загрозу з боку Радянського Союзу. Зазначена мета була досягнута. Нині Вашингтон також часто повторює, що американська присутність створює „баланс сил”. Якщо мати на увазі те, що російський військовий потенціал на Далекому Сході скоротився ледве чи не вдвічі, то з якою силою нині „балансують” американці в Східної Азії? Беручи ж до уваги розрахунок, що китайський військовий потенціал як у кількісному, так і в якісному відношеннях кардинально поступається сукупному американсько-японському військовому потенціалу, китайські аналітики роблять висновки, що ніякого балансу син не існує, а є значна військова перевага США в Тихоокеанському регіоні.

ЦК КПК виступає не просто проти „переваги”, а, в принципі, проти військової присутності США, оскільки Східна Азія не потребує американського „бебісіттерства”. Зазначена позиція офіційно вперше була озвучена в квітні 1997 p. M3C КНР у відповідь на твердження Вашингтона щодо необхідності залишення 100 тисяч американських військовослужбовців в Азії. Керівник МЗС КНР Ян Цзечі заявив: „Мир і стабільність в Азії мають підтримуватися самими азіатськими державами, і вони повною мірою спроможні це зробити”. Багато китайських експертів постійно підкреслюють, що держави Східної Азії „не бажають погоджувати свою безпеку і долю зі Сполученими Штатами — державою, яка схильна до силової політики та поводить себе як світовий жандарм” [32].

При такому „стратегічному” підході до США цілком природною є китайська увага, яка привертається до „російського чинника” в Східній Азії. Цілі щодо Росії, китайські експерти обґрунтовують таким набором аргументів [15, 18, 32]: по-перше,настав час завершеності процесу демаркації російсько-китайського кордону за винятком невеликих ділянок у районі Примор’я і по річці Амур; по-друге,робиться позитивна оцінка військово-технічного співробітництву, особливо у зв’язку з тим, що американці самі ж заблокували доступ китайців на військовий ринок США після подій на площі Тяньяньмінь у 1989 р.; по-третє,китайська сторона розраховує на допомогу Росії в справі відновлення технічного устаткування підприємств, побудованих СРСР ще у 50-і роки минулого століття. Крім того, великі плани пов'язані й з постачаннями нафти та газу із регіону Сибіру; по-четверте, як про це відверто пише професор Фуданського університету У Сінбо, китайсько-російське співробітництво „покликане створити протидію домінуючому впливу США як єдиної наддержави світу”. Іншими словами, „стратегічне партнерство” між КНР і РФ дає основу для більш успішної розбудови багатополярної системи в світі; по-п’яте, позитивним для КНР є заснування на чолі з Росією так званої регіональної системи безпеки „Шанхайської шістки”, до складу якої увійшли також Казахстан, Киргизстан, Таджикистан і Узбекистан [1, 7, 26, 34].

У контексті подібних міркувань стає зрозумілою негативна позиція Пекіну з приводу реформування японсько-американського військового альянсу, ідея якого зафіксована в Спільному американсько-японському комюніке у квітні 1996 р. [3, 6, 10, 29, 31, 32,35]

У відповідь на заїжджений аргумент про те, що військова зв’язка Токіо з Вашингтоном, мовляв, стримує мілітаризацію Японії, китайці резонно вказують на посилення військового потенціалу власне Японії, розширення зони „національної” (читай — військової) безпеки, тобто розширення зони дій „сил самооборони” країни ледве чи не до Австралії. Більш тісне військове співробітництво США і Японії, на думку китайських експертів, може втягнути і Японію у тайванську проблему. Нарешті, реформування японо-американського альянсу посилює низку компонентів доктрини „превентивної дипломатії” США, яка, в першу чергу, зачіпає інтереси китайської сторони. Приміром, якщо Вашингтон і Токіо вирішать створити „театр ракетної оборони” (theater missile defense) в Японії, це неминуче дестабілізує вплив у регіоні та зачепить систему безпеки КНР.

У ЦК КПК з насторогою ставляться до пропозицій щодо формування різноманітних „колективних” структур у сфері міжнародної безпеки. Наприклад, до висунутих американцями пропозицій щодо створення Ради зі співробітництва в галузі безпеки — щось на кшталт оборонної структури АТЕС. Незацікавленість китайських геополітиків у подібного роду організаціях пояснюється просто: так чи інакше в них домінуватимуть США з їхнім уявленням про безпеку в регіоні, що не збігається зі стратегічними національними інтересами більшості держав Азіатсько-Тихоокеанського регіону, особливо Китайської Народної Республіки.

1.2. Центральна Азія – основний регіон реальної китайської експансії і конкуренції з США, Японією, державами НАТО, ЄС, Росією та Індією

Останніми роками тенденції світового економічного розвитку свідчать про глобальну конкуренцію, що підсилюється.

1.2.1. Основні елементи мотивації китайської експансії і конкуренції в Центральній (нещодавній радянській Середній) Азії: потреби, інтереси, умови, перешкоди реалізації національних інтересів, завдання, енергетичний, торгівельно-економічний, транспортний чинники.

Потреби та інтереси КНР визначають стратегічні цілі: 1) не допустити, щоб даний регіон став базою східно-туркестанських сил за межами Китаю і каналом їхнього зв'язку з міжнародним тероризмом; 2) збереження Центральної Азії в якості стабільного стратегічного тилу Китаю, котрий репрезентує важливий аспект глобальної стратегії і геополітики Пекіна. Зазначене означає включення ЦА в загальну зовнішню стратегію КНР, визначивши, насамперед, її місце і роль у цій стратегії [7, 9, 10, 12, 13, 22, 24, 25, 28, 29, 31,34-38].

Збереження ЦА стабільним стратегічним тилом Пекіна залежить від трьох умов: по-перше, від вирішення спірних питань щодо кордону між Китаєм і країнами регіону та від установлення миру і безпеки в прикордонних районах (насамперед, з В’єтнамом, Індією). Обидва ці завдання практично вже вирішені; по-друге, від проведення державами Центральної Азії доброзичливої зовнішньої політики щодо Китаю і від встановлення КНР прийнятних двосторонніх відносин з республіками цього регіону; по-третє, ЦА не повинна знаходитися під контролем якої-небудь наддержави або групи наддержав, насамперед тих, з якими у Китаю складні геополітичні, геоекономічні та геостратегічні відносини.

Китайські експерти вважають,що реалізації національних інтересів КНР у регіоні ЦА перешкоджають наступні чинники:

По-перше, це існуючі реальні передумови для конкуренції з РФ за вплив у регіоні та в можливі ускладнення в результаті погіршення російсько-китайських відносин. З одного боку, розширення економічного і політичного впливу КНР неминучий веде до непорозумінь і протиріч між Пекіном і Москвою. Успіхи торговельно-економічних, політичних та культурних контактів Китаю з державами регіону, а також привабливість і велика вигода від будівництва магістралей транспортування нафти і газу до КНР, а також автомобільних і залізничних шляхів, підвищують значимість партнерства з Пекіном і позбавляють РФ основних важелів впливу на держави Центральної Азії. З іншого боку, Пекін об’єктивно не зацікавлений погіршувати взаємовідносини з РФ як стратегічним партнером у конкуренції зі США і Японією [7, 22, 25, 27, 28, 34].

По-друге, зазначені вище ризики пов’язані з втручанням інших держав (головним чином США) у справи регіону ЦА на шкоду інтересам КНР. Зазначена проблема набуває ще більшу значимість для Пекіна з урахуванням планів США щодо стримування зростання могутності КНР, а також у світлі внутрішньополітичних проблем Китаю (нестабільність у СУАР).

По-третє, традиційні антикитайські налаштовування певних груп населення в регіоні, засновані на сінофобіїї, і невдоволеність практикою веденням КНР торговельно-економічних зв’язків із країнами регіону.

Для подолання вищевказаних проблем Китай застосовує аналогічні ж підходи, що й в інших регіонах – двосторонню і багатобічну дипломатію, поглиблює взаємодію в рамках ШОС, спецпропагандистські акції. КНР використовує також інші інструменти для розширення свого впливу в регіоні, такі як: 1) посилення торговельно-економічних зв’язків,2) надання державам регіону економічну допомогу у вигляді пільгових кредитів і позик, 3) підвищення рівня співробітництва у військовій області, а також 4) розширення культурних зв’язків з метою формування прокитайськи налаштованих прошарків серед осіб, від яких залежить прийняття відповідальних рішень.

По-четверте, що стосується Індії, то вона є однією з держав світу, яка поряд з Китаєм найбільш динамічно розвивається. На фоні Китаю Індія позиціонує себе як майбутня велика держава, за аналогією з КНР з претензією на світову гегемонію. Сучасна зовнішня політика Індії, колишньої британської колонії, характеризується глобальним охопленням основних економічних і політичних проблем. Разом з тим, будучи однієї їх провідних регіональних держав, Індія проводить політику під гаслом „обличчям до Сходу”. У цьому зв’язку Центральна Азія розглядається індійським керівництвом як один із пріоритетних життєво важливих напрямків. Увага до регіону обумовлена, як прагненням забезпечити життєво важливі національні інтереси, так і бажанням підвищити свій міжнародний статус і не відстати від свого основного суперника в Азії – Китаю [11].

1.2.2. Особливості завдань регіональної політики Китаю у Центральній Азіївизначаються (1)життєво важливими національними інтересами, які породжують (2) стратегічні цілі, накладені на (3) відповідні умови, які формують відповідну (4) оперативну обстановку навколо Китаю, визначають (5) тактичні особливості реалізації зовнішньої політики основний у вигляді відповідних (6) принципів і (7) поточних, середньострокових і довгострокових завдань КНР у ЦА.

Генеральним завданням визначаєтьсяКитай повинен зберігати дружні відносини з державами регіону шляхом здійснення всіх можливих заходів своєчасного виявлення, попередження і протидії будь-якої діяльності іноземних партнерів та конкурентів, спрямованої на встановлення контролю над ними з боку групи наддержав або однієї з них [1, 10, 11-13, 22, 23, 25, 28, 34, 35].

1.2.3. Характеристика життєво важливих національних економічних  інтересів КНР в Центральній Азії.Класифікація переліку життєво важливих національних інтересів Китаю у сфері економічного співробітництва з державами Центральної Азії дозволяє виділити три чинника: 1) енергетичний, 2) торговельно-економічних зв’язків і 3) транзитний потенціал регіону [10, 11, 13, 23, 24, 27, 28].

Енергетичний чинник. Енергетичні ресурси Центральної Азії репрезентують для китайської економіки особливу значимість. У найближчому доступному майбутньому китайське керівництво не планує змінювати основні маршрути постачання нафти до країни, хоча існує прагнення всебічної диверсифікації постачальників, способів транспортування і варіантів закупівлі вуглеводнів. Зазначене пов’язано з тим, що основними постачальниками енергоресурсів до КНР є держави з політично нестабільного регіону, а також що від 70 до 80% нафтових постачань до Китаю проходить по Малаккській протоці, котра контролюється ВМС США. Сухопутні транспортні шляхи з країн Центральної Азії відносно більш безпечніші, коротші та здійснюються по наземних трубопроводах. Більш того, у подальшій перспективі Китай має можливість розширити свої центральноазіатські сухопутні магістралі до Північного Ірану і далі до Близького Схід, ще далі – до Європи [11].

У зв’язку з цим, Китай активно освоює ринок вуглеводнів Центральноазіатського регіону. За підсумками 2008 р. Китайська національна нафтова компанія (CNPC) стала другою за об’ємом контрольованого видобутку нафти в Казахстані. У цілому, зазначений об’єм складає 20 млн. тонн, з яких власне китайська частка, не пов’язана зобов’язаннями з постачання по інших напрямках, складає 13 млн. тонн. Зростання обсягів транспортування нафти через нафтопровід Атасу-Алашанькоу в 2007 р. склав 4,8 млн. тонн (122%). Основним джерелом постачань сировини в нафтопровід є родовище Кумколь, яке розробляється казахсько-китайським СП „Петроказахстан Кумколь ресорсиз”. Постачання з інших родовищ, у розробці яких беруть участь китайські компанії нині неможливі через нерозвинену транспортну інфраструктуру.

По даному напрямку основним партнером Китаю в Центральній Азії тривалий час був Казахстан, проте останніми роками китайська сторона веде активний пошук форм співробітництва з Узбекистаном і Туркменистаном у газовій галузі, з Киргизстаном – у сфері гідроенергетики. Таким чином, нині уже проробляється низка таких великих проектів як: 1) будівництво газопроводу Туркменистан-Китай; 2) спільна дорозвідка і розробка родовища Мінгбулак в Узбекистану; 3) проект освоєння гідроенергетичних ресурсів Сари-Джаза в Киргизстані та ін.

Більш того, крім традиційних нафтогазових проектів, Китай активно розширює співробітництво в атомній енергетиці. Зокрема, у ході візиту глави уряду КНР Вень Цзябао 31 листопада 2008 р. до Казахстану була підписана угода про співробітництво в галузі спільного освоєння уранових ресурсів, виробництва ядерного палива для АЕС, довгострокової торгівлі природним ураном, виробництва атомної енергії і будівництва об’єктів ядерної енергетики між АТ „НАК „КазАтомПром” і Китайської Гуандунськой ядерно-енергетичною корпорацією (CGNPG) та Угода по реалізації проектів довгострокового співробітництва в області ядерної енергетики між АТ „НАК „КазАтомПром” і Китайською державною корпорацією ядерної промисловості (CNNC).

Торгово-економічні зв’язки. Інтенсифікація торгово-економічних зв’язків КНР з країнами Центральної Азії дозволяють Пекіну використовувати регіональний економічний і ресурсний потенціал з метою розвитку своїх західних територій. Нині обсяг товарообігу Синьцзян-Уйгурського автономного району з країнами Центральної Азії досяг понад 80 % від загального обсягу товарообігу Китаю з країнами Центральної Азії [11].

Стрімке зростання торгівлі розпочалося в період 2001-2002 рр., з моменту  початку реалізації програми з освоєння західних районів КНР. У результаті Китай зайняв важливе місце в зовнішньоторговельних відносинах держав Центральної Азії. За підсумками 2008 р. частка КНР у сукупному товарообігу центральноазіатських країн склала 15%. Для Китаю торговельно-економічні відносини з державами цього регіону не відіграють значної ролі, у 2008 р. їхня частка в зовнішньоторговельному обороті КНР склала лише 0.8 %.

Провідне місце серед торгових партнерів Китаю в Центральній Азії впевнено зайняв Казахстан: двосторонній товарообіг у 2007 р. збільшився на 66% у порівнянні з 2006 р. і досяг 13,8 млрд. дол. США. За перше півріччя 2008 р. товарообіг РК – КНР 6,5 млрд. діл. США за перше півріччя, зростання 25%.  а за підсумками року планувалося досягти 12 мільярдів.

В експорті КНР збільшується частка товарів з високою доданою вартістю. Значний приріст був зареєстрований по енергетичному і технологічному устаткуванню, електричним машинам, пластмасам і виробам з них, меблів, автомобілям і тракторам. У структурі китайського імпорту з Казахстану помітно виросли закупівлі нафти і нафтопродуктів, а також цинку і продукції, що випускається на її основі.

Виходячи з вищевикладеного, можна констатувати, що китайське керівництво ефективно використовує економічний потенціал регіону в інтересах розвитку західних районів КНР, а також перетворює економічне співробітництво з державами регіону в найбільш могутній ресурс політики і дипломатії Пекіна.

Транзитний потенціал регіону.Центральна Азія важлива для Пекіна не лише своїми потенційними вуглеводними ресурсами, а й тим, що в перспективі вона може забезпечити Китаю сухопутний вихід до Ірану, і далі в Європу. Відновити історично відомий „Шовковий шлях” [11].

Головною складовою сухопутних комунікацій у Центральній Азії визначаються залізничні магістралі. Зокрема, йдеться про проект так званої Трансазіатської  залізниці (ТАЗД). ТАЗД,  покликана зв’язати тихоокеанські порти Китаю (Ляньюнган, Циндао, Тяньцзин) з Туреччиною. Створення даного сухопутного маршруту дозволить Китаю підвищити конкурентноздатність його товарів за рахунок скорочення термінів доставки. Проте, залізничні магістралі не конкурують з морським транспортом, а навпаки, служать чинником зниження рівня перезавантаження портів.

Крім того, розвиток ТАЗД дозволить Пекіну знизити залежність КНР від залізничних магістралей Росії (Транссіб, БАМ) у сфері транзитних перевезень товарів до Європи.

Проект будівництва залізниці Китай – Киргизстан - Узбекистан. Китай планує до 2010 року побудувати дві залізниці прямого сполучення з Центральною Азією, а саме залізницю „Китай – Киргизстан – Узбекистан” і  „Цзінхе – Інін – Хоргос”, які стикуватимуться з Казахстанською залізницею.

Нині почалися попередні роботи з будівництва залізниці Китай – Киргизстан – Узбекистан. Нова залізнична лінія починається з кінцевої станції Південно-Синьцзянської залізниці Каші, простягатиметься через перевал Туругарт на кордоні між Китаєм і Киргизстаном, а потім через Киргизстан в Узбекистан. На залізниці „Цзінхе – Інін – Хоргос”, де вже в основному довершене будівництво мостів, тунелів, залізничного насипу та інших основних споруджень, почалося укладання рейок. Китай планує здійснити роботи з продовження цієї сталевої траси для стикування на заході з Казахстанською залізничною лінією, побудувати залізницю від Хоргоса до Саріозека.

      Паралельно із залізничними маршрутами побудовані автодорожні магістралі.  У 2004 р. у КНР була побудована Транскитайська автомагістраль від порту Ляньюнгань до КПП Хоргос, на казахстансько-китайському кордоні. Автобан у багатьох місцях проходить паралельно Трансазійській залізниці. Побудовано також 260 км шосе Кашгар – Іркештам. У цьому прикордонному пункті на китайсько-киргизькому кордоні шосе зустрілося зі шляхом Андижан – Ош – Іркештам [11].

Поява можливості прокладки сухопутних магістралей територію держав ЦА важлива для Пекіна в контексті диверсифікованості сухопутних маршрутів до Європи, а також скорочення термінів доставки китайської продукції.

1.3. Загальна характеристика тенденцій формування оперативної обстановки та     особливостей співробітництва Китаю з державами Центральної Азії у сфері безпеки

Відкриття держав Центральної Азії усьому світу, актуалізувало питання їхньої орієнтації у світовій політиці, культурній і цивілізаційній приналежності в цілому. При становленні новоутворених центральноазіатських держав виявилася одна важлива особливість: хоча цивілізаційна і культурна самоідентифікація важлива, проте у даному випадку на початковому етапі державотворення вона не є головною. Саме географія нині має визначальне значення для визначення перспектив і політичної тактики самостійного входження в міжнародні відносини та реальне утвердження новоутворених пострадянських республік як суверенів і суб’єктів міжнародного публічного права.

В умовах Центральної Азії на перші позиції виходить принци географічного місцеположення, тобто місце, займане державою у табелі рангів центрів сили, багато в чому залежить саме від її географічного розташування: анклавне, внутріконтинентальне положення, наявність чи відсутність сприятливих транзитних шляхів до світових морських комунікацій. Хоча фізична географія надзвичайно важлива для відносин між державами, проте, важливо також як керівництво конкретної держави усвідомлює своєї політичне і культурне місце положення. Поєднання географічного чинника з політичними і культурологічними аспектами може мати більшого значення для визначення перспектив економічного розвитку держави та її геостратегічної ідентифікації в оточуючому геополітичному середовищі – визначення своїх союзників, партнерів, конкурентів, супротивників або ворогів.

Віддаленість від океанів і прибережних держав не робить Центральну Азію вилученої із глобальних процесів і проблем. Центральна Азія є геополітичним, геоекономічним і геостратегічним чинником відразу для чотирьох регіонів Євразії: 1) Середньо-східного, 2) Азіатського-Тихоокеанського, 3) Південноазіатського і 4) Європейського. Тут зіштовхуються інтереси практично усіх провідних держав світу і цілої низки інших країн [10, 11, 13, 23, 24, 27, 28].

Після досягнення незалежності п’ятьом пострадянським державам Центральної Азії довелося визначати власне положення в міжнародних відносинах, виходячи з трьох різних напрямків:

• російський напрямок, який припускав консолідацію їх у рамках колишнього Радянського Союзу і мав прив’язувати надалі держави ЦА до Росії;

• центральноазіатський інтеграційний напрямок, який означав інтеграцію і об’єднання держав ЦА на основі єдиної культурної та етнічної спільності народів в одне регіональної об’єднання на зразок „Союзу народів Туркестану”;

• зовнішній напрямок, який визначає їхні відносини з державами, які безпосередньо межують з регіоном ЦА, та державами іншими регіонів світу. Даний напрямок передбачає широкий вибір зовнішньополітичної орієнтації, насамперед на турецький, іранський, китайський, індійський, японо-американський, американський, західноєвропейський напрямки [Там само].

Російський напрямок. Спочатку російський напрямок практично відразу був відкинутий політичною елітою багатьох країн регіону. Одержання незалежності та можливість облаштовувати власне життя без контролю Москви, з’явилося досить привабливою перспективою. Тим більше й Росія не виявляла особливого інтересу до центральноазіатських республік, оскільки була зайнята проблемами внутрішнього характеру: зміцнення політичної влади, проведення економічних реформ і взагалі знаходилася в кризовому стані після розпаду СРСР.

Напрямок центральноазіатської інтеграції. Надії на центральноазіатську інтеграціюу вигляді об’єднання держав Центральної Азії, виявилися незбутніми, тому що виявилися серйозні розбіжності у питанні визначення місця і ролі окремих держав регіону та їхніх претензій на верховенство в ньому, особисті амбіції лідерів держав ЦА. Особливо це виявилося у відносинах між Казахстаном і Узбекистаном.

Зовнішній напрямок. Що ж стосується зовнішніх зв’язків,то цей напрямок припускає значний простір для визначення своїх зовнішньополітичних пріоритетів. Саме цей шлях був обраний за основу первісних кроків керівників держав ЦА у світовій геополітиці.

У державах Центральної Азії існувала думка, що їхня політична незалежність припускала свободу вибору своєї орієнтації і місця на карті світу. Одні шукали натхнення в ісламських державах, апелюючи до релігійно-культурної спільності мусульманських народів; інші звертали увагу на держави Тихоокеанського регіону, у надії перейняти їхній досвід економічних досягнень і зростання; треті ж орієнтувалися на світський Захід, намагаючись одержати фінансову підтримку.

Позиції провідних держав у суміжних з Центральною Азією регіонах багато в чому визначили розвиток геополітичної ситуації в регіоні практично відразу після розпаду Радянського Союзу. Серед них принципове значення має як географічне положення окремої держави, так і реалії світового порядку, що формувався на конкретний період часу. У цьому зв’язку варто відзначити, що центральноазіатським республікам довелося з плином часу поступово усвідомити один важливий геополітичний факт, наявність якого багато хто з них довгий час відмовлялися визнавати. А саме: Центральна Азія є анклавним, внутріконтинентальним регіоном, оточеним з усіх боків державами, які або загрузли у власних проблемах, або зацікавлені в посиленні свого впливу на центральноазіатські держави. Тому для держав регіону стало очевидно, що, будучи потенційно неймовірно багатими на природні ресурси, насправді їхній регіон залишатиметься тривалий час бідним, проте не через якісні характеристики населення, а через труднощі з експортом їхніх ресурсів, покликаних забезпечити власне благополуччя. Таким чином, практика засвідчила, що усупереч очікуванню багатьох дослідників географія, а не культура чи релігія, визначає нині долю держав Центральної Азії.

Так, загальновідомо, що після розпаду Радянського Союзу як у самій Центральній Азії, так і за її межами, припускали, що найважливішим чинником у визначенні майбутніх орієнтирів цих держав стане іслам. У цьому зв’язку, багато хто, особливо на Заході, прогнозували, що пострадянські середньоазіатські республіки неминуче тяжітимуть до Середнього Сходу і Південної Азії, і що з цієї причини розгорнеться серйозна боротьба за вплив у Центральній Азії між „світським” ісламом Туреччини та його більш радикальним іранським варіантом. Проте, цієї „великої партії” між Анкарою та Тегераном так і не судилося відбутися.

Турецькій чинник[1, 18, 19,  21, 23, 27, 32, 36]. Незважаючи на всі переваги Туреччини, яка відзначалася мовною спільністю, досягненнями в області економіки та секуляристської моделі розвитку, Анкара надійно вибула з цього очікуваного змагання, оскільки не межує безпосередньо з Центральною Азією і не змогла налагодити з нею ефективну двосторонню торгівлю з причини необхідності її здійснювати через територію третіх держав. Більш того, у країнах Центральної Азії досить швидко розчарувалися в турецькій моделі суспільного розвитку і незабаром переконалися в її цивілізаційній непривабливості, неприйнятності турецького досвіду в центральноазіатських умовах.

У першу чергу, це було пов’язано з тим, що у більшості держав Центральної Азії зберігся досить високий рівень освіченості населення в багатьох сферах життєдіяльності, сформований в радянській період. Зазначене явище збереглося незважаючи на відтік російськомовного населення, яке представляло значний прошарок кваліфікованої робочої сили та інтелігенції. Безліч турецьких освітніх установ, відкритих практично у всіх пострадянських держава регіону, а також можливість стажування фахівців і студентів у турецьких навчальних закладах, державних установах і підприємницьких структурах, показало разючу відмінність показників освітньої якості не на користь Туреччини. Виявилося, що у пострадянських республіках Центральної Азії більш високий рівень стандартів освіти і рівня знань ніж у Туреччині, де вони були значно гіршими. Переваги держав ЦА збереглися завдяки продовженню функціонування радянської моделі система освіти. Зазначене в значній мірі несприятливо вплинуло на популярність ідей про створення об’єднання тюркських держав на чолі з Туреччиною, які активно пропагуються турецьким керівництвом й донині не зважаючи на те, що інтерес до цієї ідеї уже значно втратив колишній динамізм. Іншими словами, в умовах відсутності у Туреччини статусу загальновизнаної культурної або цивілізаційної переваги, турецькі геостратеги не змогла сформувати із Туреччини центр тяжіння для пострадянських держав Центральної Азії.

Іранський чинник [1, 18, 19,  21, 23, 27, 32, 36]. Іран – третя після Росії і Китаю держава, яка має можливість зняти географічну замкнутість Центральної Азії. Іран сповна використовує перевагу власного географічного положення для „зовнішнього напряму” – іранська територія дає можливість державам ЦА просуватися на західному напрямку. І якби не бідність іранського уряду та його ізоляція з боку держав Заходу, то Іран зміг би стати саме тим мостом або важливим ланцюгом колишнього „Шовкового шляху”, який з’єднує Центральну Азію із Середнім Сходом, Перською затокою і через Туреччину – з Європою.

При цьому необхідно пам’ятати, що основні ресурси Центральної Азії зосереджені в басейні Каспійського моря. „Останні розвідані дані, усупереч колишнім перебільшеним статистичним даним, оцінюють запаси нафти цього регіону від 15 до 29 мільярдів барелей”. Таким чином, Іран – сполучна ланка Каспійського басейну з Перською затокою, Середнього Сходу з Центральною і Південною Азією. Проте, через режим санкцій з боку держав Заходу і, в першу чергу США, проекти транспортування енергоносіїв Центральної Азії територію Ірану не можуть залучити інвестицій, а в самого Ірану на це немає коштів.

До розпаду СРСР устрій світу був двополюсним. Тепер його вважають або однополюсним (американоцентричним), або, навпаки, багатополюсним. У даному випадку суміжні Центральній Азії регіони неоднакові за рівнем розвитку. АТР, за загальним визнанням, регіон багатополюсний: тут протистоять Сполученим Штатам у тандемі з Японією – Китаю і Росії. На Близькому і Середньому Сході, у регіонах традиційно високої напруженості, нині домінують США у тандемі з Ізраїлем. У Південній Азії, ситуація характеризується сильними позиціями Індії, але їй протистоять Пакистан і Китай. Європа ж знаходиться під повним домінуванням США, особливо після вступу східноєвропейських і прибалтійських держав до Північноатлантичного альянсу, а також після оприлюднення у квітні 2009 р. французьким президентом М. Саркозі намірів повернути Збройні Сил Франції в лоно Військового об’єднаного командування НАТО.

Розгляд геополітичної ситуації в суміжних Центральній Азії регіонах, виявляє ще один немаловажний чинник – ключовий, а в деяких випадках визначальний – реальна різноаспектна присутність і вплив США. Незважаючи на триваючі дискусії про структуру майбутнього світового порядку, усе-таки варто визнати – поки що спостерігається домінування його однополярного варіанту. Очевидним є те, що США залишаються поки що єдиною наддержавою у світі, яка, поєднуючи економічні та військово-політичні можливості, здатна претендувати на домінування в глобальному масштабі. Нині представники провідних політичних, військових і ділових кіл Сполучених Штатів реалізують глобальні геополітичні проекти „Американська світова імперія”, „За нове американське століття” (як основні) і регіональний – „Велика Центральна Азія” (ВЦА, як допоміжний). У межах регіонального проекту ВЦА геополітики США намагаються через сформоване за допомогою спецслужб проамериканське лобі у правлячих колах Узбекистану, Казахстану, Киргизстану, Таджикистану та Туркменистану просувати „ліберально-демократичний світогляд на модель державного устрою та нав’язують сповідування цінностей американського зразка демократії” [17].

Якщо відштовхуватися від ідеї американоцентричності світового порядку і визнання того факту, що в усіх ключових для Центральної Азії регіонах (Європа, Середній Схід, АТР) у принципі домінують США, то моделювання геополітичної ситуації в ЦА цілком можливе з схемою – протиставлення США, з одного боку, і, з іншого – групи держав: Росії, Китаю і почасти Ірану. При цьому, припускаючи, що США є флагманом усього Західного цивілізаційного співтовариства, яке пов’язано зі Вашингтоном союзницькими відносинами і яке, у більшості випадків, має більше передумов до співробітництва, ніж до суперництва зі США в регіоні ЦА. Зазначене також почасти торкається і Туреччини, оскільки, будучи членом НАТО, вона також виступає єдиним фронтом зі США і виконуючи роль одного з провідників американської політики в Азії.

У даному випадку Іран для США є скоріше серйозною перешкодою, ніж конкурентом і більш того ніж великий суперник у Центральній Азії. Іран занадто слабий для того, щоб мати можливість протистояти США (як скажемо Росія або Китаю), і в той же час іранський чинник утворює значні труднощі для геостратегічного маневру США, як у Центральній Азії (завдяки його геостратегічному вигідному положенню щодо Каспійського моря), так і на Близькому і Середньому Сході, роблячи істотний вплив на держави цих регіонах. Крім того, антиімперіалістичні (антиамериканські) і антисіоністські (антиізраїльські) налаштовування іранського керівництва заходять повну підтримку та гарантії заступництва з боку російських і китайських, а також в певній мірі французьких і німецьких партнерів.

Якщо підсумовувати політику США щодо Ірану, то крім економічних санкцій, вона в цілому спрямована на блокування активної діяльності Ірану у сфері зміцнення політичних, економічних і культурних зв’язків із країнами ЦА. США також перешкоджають реалізації проектів будівництва трубопроводів для транспортування видобутих у республіках Центральної Азії енергоресурсів в інші регіони світу. Проте, усе-таки не варто однозначно виключати Ірану зі списку реальних суперників США та недооцінювати впливу „іранського чинника” на політику США та їхніх суперників у регіоні, оскільки він, безумовно, враховується і використовується всіма учасниками регіональної конкуренції.  „Іранський чинник” має велике значення для всіх учасників регіональної конкуренції в Центральної Азії.

Чинник китайсько-індійського суперництва [11, 32].У цьому процесі одним із головних проблемних питань для ЦК КПК КНР є майбутня глобальна конкуренція між Китаєм та Індією. Перші ознаки зазначеної конкуренції, зокрема в Центральній Азії, набувають відчутних обрисів. Поки що індійсько-китайська регіональна конкуренція визначається особливостями національних інтересів обох держав не лише на регіональному рівні Центральної Азії, а й практично у всіх регіонах світу, де вони стикаються. Національні життєво важливі індійські та китайські інтереси поступово набувають багато в чому взаємовиключного характеру. Зазначена тенденція свідчить про те, що у досить досяжному майбутньому ми можемо бути свідками можливих гострих китайсько-індійських конфліктів, насамперед в інформаційно-психологічній сфері. Поступово заходи „інформаційних війн” між обома державами набудуть характеру звичайного явища.

Наявність китайсько-індійської конкуренції нині поки що намагаються використовувати треті зацікавлені геополітичні гравці – Росія і США – для проведення спрямованих інформаційно-психологічних акцій проти Китаю та Індії з метою поглиблення вже існуючих протиріч. Так, приміром, керівник Тихоокеанського командування збройних сил США адмірала Тимота Китинг поширив у ЗМІ інформацію про те, що „китайські офіційні особи виступили з „пропозицією” про розподіл відповідальності зі США у водах Тихого океану... Китай має намір узяти під свій контроль західну частину Тихого та Індійський океан, США ж пропонується контролювати води східної частини Тихого океану ”.

22. 05. 2009 р.  офіційний представник МЗС КНР Ма Чжаосюя заявив: „Китай не робив і не міг робити подібної пропозиції кому-небудь. У Пекіні не мають намірів у найближчому майбутньому поділяти з ким-небудь, і зокрема зі США, сфери впливу в Тихому та Індійському океанах. Китайська сторона вже донесла свою позицію до Індії і США, висловивши прохання до відповідних відомств цих країн „не слухати подібні безвідповідальні заяви”.

Інформаційне вкидання, яке змусило офіційний Пекін виправдуватися, — лише ланка в ланцюзі подібних акцій, які генеруються США з метою створення недовіри між КНР та Індією. Фахівці стверджують, що у ВМФ КНР просто немає достатньої кількості бойових кораблів, здатних контролювати райони океанів. Максимальне завдання подібних інформаційної акції — призупинити просування Китаю в регіоні та мінімізувати контакти між Пекіном і Нью-Делі, зробивши Індію військовим союзником Вашингтона».

Проте, не все і цьому та однозначне. Загальновідомо, що Китай вже давно прагне встановити контроль принаймні над частиною нейтральних вод у Тихому та Індійському океанах. Більш того, Піднебесній вдається досягати помітних результатів. Наприклад, раніше Китай заручився підтримкою з боку уряду Шрі-Ланки з приводу будівництва нового порту в місті Хамбантота. Як тільки він буде добудований, китайці одержать незаперечну перевагу в міжнародному змаганні за маршрути енергетичних постачань. За рахунок цього порту Пекіну відкриється також доступ до світових торговельних артерій, по яких проходять тисячі суден з нафтою із Середнього Сходу і різних товарів в Азію, відкіля експортується продукція європейським споживачам, а зазначені маршрути забезпечують близько 80% потреб Китаю в нафті.

З кінця 1990-х років розпочалася прискорена модернізація військово-морської складової ЗС Китаю в Тихому океані. Зазначений крок керівництва КНР був продиктований появою плану військового вирішення „тайванського питання”. Причому відновлення йшло такими темпами, що експерти не виключають, що максимум через десять років Піднебесна домінуватиме в регіоні, причому чисельність субмарин КНР буде в п’ять разів перевищувати підводний флот США на Тихому океані. „Китай прагне налякати Тайвань і США безпрецедентним зростанням свого військового потенціалу, і це не може не підштовхнути американців на пошуки адекватної відповіді”, — переконаний військовий експерт гонконгського аналітичного центра KANWA Ендрю Чан. У зв’язку з цими американське оборонне відомство здійснює відповідні акції інформаційно-психологічної війни проти Китаю.

Класифікуючи національні інтереси Китаю та Індії в Центральній Азії, їх можна розділити на два великих блоки: 1) інтереси в сфері безпеки та 2) економічні інтереси [11, 32].

Поява і поступова актуалізація на світовій арені „індійського геополітичного, геоекономічного і геостратегічного чинника” спричинено зростанням якісних показників відповідного різноаспектного потенціалу Індії (насамперед, людського і як наслідок – інтелектуального) як реального світового центру сили, а також позитивними тенденціями у стратегічному розвитку індійського суспільства. Регіональна актуалізація „індійського чинника” викликана спільністю інтересів і загроз, властивих Індії і республікам ЦА, які породжують обопільні потреби об’єднання зусиль на подолання наявних і майбутніх викликів і небезпек, а саме потреби: 1) протидії ісламському екстремізму, тероризму, наркобізнесу; 2) врегулювання ситуації в Афганістану і головне 3) у забезпеченні регіональної і національної безпеки [11].

Розвиваючи співробітництво з державами Центральної Азії в цих сферах, Індія прагне побічно обмежити вплив, насамперед, Пакистану, який розглядається індійським керівництвом як можливий оплот міжнародного тероризму та ісламського екстремізму в регіоні. Одночасно, індійська сторона наштовхується на життєво важливі інтереси Китаю, який всебічно підтримує Пакистан (як жертви індійського імперіалізму) в індійсько-пакистанському конфлікті з корисливою метою – пониження потенціалу Індії у конкуренції за регіональне, а на далеку перспективу –  й глобальне домінування.

У цій ситуації необхідно враховувати „російсько-індійський чинник”. РФ як правонаступниця Радянського Союзу зберігає особливі відносини  традиційного добросусідства з Індією, реально оцінює її нинішню і майбутню геостратегічну роль – чинник стримування КНР, Пакистану, Ірану і за певних умов –  навіть США.  У зв’язку з цим Росія підтримує на досить високому рівні військово-технічне, науково-технічне, торговельно-економічне і політико-дипломатичне співробітництво з Індією [32].

Індійське керівництво, здійснивши певні кроки, спрямовані на утворення умов, котрі дозволяють індійській стороні відігравати більш значиму роль у регіоні ЦА. Саме це підтверджує реальність російських припущень щодо впливовість індійського геополітичного потенціалу, який нині дуже корисний для нових незалежних держав ЦА, а саме: 1) зближенню Індії з державами ЦА має сприяти вступу пострадянських республік до Руху Неприєднання, в якому Індія відіграє одну із провідних ролей. Узбекистан і Туркменистан вже є членами цієї організації, а Казахстан і Киргизстан мають статус спостерігачів; 2) Індія виявляє зацікавленість до діяльності Шанхайської організації співробітництва, яка в якості одного з основних напрямків своєї діяльності виділяє протидію тероризму і забезпечення регіональної безпеки. На самміті в Астані у 2005 р. Індія і Пакистан одержали статус спостерігачів у цій організації; 3) з 2003 по 2005 рр. були підписані двосторонні угоди з Таджикистаном, Казахстаном, Узбекистаном і Киргизстаном про співробітництво у питаннях протидії тероризму, які припускають створення спільних груп по боротьбі з тероризмом, обмін досвідом, спільні навчання, стажування військових із держав ЦА в Індії. У цьому напрямку вже зроблені певні практичні кроки. Особливо тісне військово-політичне співробітництво розвивається між Індією і Таджикистаном [11, 32].

Інтереси в галузі енергетики, поряд із забезпеченням політичної стабільності, є, мабуть, основним стимулом, котрий підштовхує Індію до зміцнення свого впливу в регіоні. Споживання енергії в Індії, яке передбачається, зростатиме у межах 3.6 – 4.3 % щорічно і до 2030 року має подвоїтися. До 2025 року зазначене зробить Індію третім найбільшим імпортером нафти. Від забезпеченості держави постачаннями вуглеводнів залежить її стабільний економічний розвиток, а отже і її національна безпека. Нині приблизно 70 % нафти і газу Індія імпортує з країн Перської затоки. Військовий конфлікт в Іраку, котрий вплинув на зростання ціни на нафту, підштовхнув індійський уряд до пошуку альтернативних джерел сировини. Центральна Азія розглядається як перспективний у цьому відношенні регіон.

У Казахстані індійська нафтова компанія ONGC Videsh Ltd має пакет акцій казахстанського родовища „Алибекмола” і 10%-вий пакет акцій родовища „Курмангази”, а в угоді щодо покупки нафтовою компанією PetroKazakhstan Індія не випадково була головним конкурентом Китаю. Індія готова також вкласти інвестиції в нафтогазову галузь Узбекистану.

Проте, навіть якщо Індія одержить доступ до нафтогазових родовищ регіону, серйозну проблему для реалізації енергетичних інтересів представляє відсутність системи трубопроводів між країнами. Можливим вирішенням питання забезпечення постачань нафти і газу в Індію може стати проект газопроводу „Туркменистан-Афганістан-Пакистан”. За розрахунками рентабельність проект вимагає підключення до нього Індії, газовий ринок якої виправдовує розробку таких великих проектів. З огляду на складну внутрішньополітичну ситуацію в регіоні, Індія довгий час утримувалася від підтвердження своєї участі в проекті, але з 2005 р. стала брати участь у переговорах держав-учасниць проекту. Альтернативним варіантом є запропонований Росією проект будівництва газопроводу з Ірану до Індії через пакистанські територіальні води. Індія бере участь в обговоренні обох проектів, які нині знаходяться ще на стадії підготовки техніко-економічного обгрунтування. У цілому енергетична політика Індії розрахована на довгострокову перспективу. Значимість Центральної Азії як джерела енергоресурсів зростатиме у міру того як вичерпуватимуться ресурси географічно близьких регіонів, коли виникнуть складності з постачанням нафти і газу з більш доступних регіонів, ніж держав Перської затоки.

Торговельно-економічні інтереси. Беззаперечно, Індії та держави Центральної Азії становлять один для одного обопільний інтерес і з погляду на розвиток торговельно-економічного співробітництва. Насамперед, партнерами із Делі регіон розглядається, як ринок збуту індійської продукції і перспективне джерело природних ресурсів – золота (Індія, як відомо, найбільший світовий споживач золота) і паливно-енергетичних ресурсів, а так само як транзитний коридор для транспортування індійських товарів у країни СНД і Європи. Одночасно Індія прагне до розширення економічних зв’язків з державами регіону, щоб створити умови для вирішення своїх геополітичних завдань. На користь цього говорить той факт, що стимули розвитку економічних зв’язків надходить переважно від індійської сторони, з ініціативи якої організуються міжнародні промислові виставки, зустрічі представників ділових кіл. Уряд Індії вкладає інвестиції в економіку держав регіону, прагне залучити інвестиції приватного бізнесу.

Розвиваючи торговельно-економічне співробітництво, Індія намагається закріпитися в тих нішах, де вона традиційно сильна: інформаційні технології і програмне забезпечення, фармацевтика і медичне устаткування, текстиль, чай. Основним економічним партнером у регіоні є Узбекистан, де вже існують близько трьох десятків спільних підприємств в галузі фармацевтики, переробки сільськогосподарської продукції, виробництва текстилю.

Як відомо, Казахстан є таж одним із найбільших торгових партнерів Індії в Центральній Азії. За даними секретаріату Держсекретаря Республіки Казахстан, товарообіг між двома країнами за 2007 рік склав 195,7 млн. доларів, за січень-вересень 2008 року – 288,5 млн. доларів. Обсяги товарообігу далекі від бажаного, але існує добра динаміка. Проте, головною причиною слабкої присутності індійських компаній на центральноазіатському ринку є природні транспортні та комунікаційні труднощі, обумовлені відсутністю загальних кордонів з республіками ЦА, які, у свою чергу, не мають виходу до океану і розвиненої інфраструктури. Розпочинаються кроки щодо подолання зазначених труднощів.

Так, за договором з Узбекистаном планується будівництво автодороги Заранж – Декорам –Чарбахар, яка повинна скоротити відстань між Індією і ЦА на 1,5 тис. км. Виходу Індії на ринки Центральної Азії повинне сприяти розвиток транспортного коридору „Північ – Південь”, покликаного з’єднати держави Південної і Південно-східної Азії з Європою через територію Ірану, Каспію і Росії шляхом створення мережі залізничного, морського, автомобільного сполучення.

Підсумовуючи вищесказане, слід зазначити, що Індія поки що не є важливим, але провідним „гравцем” у центральноазіатському регіоні, котрий формує умови, які дозволяють індійській стороні зайняти більш значиму позицію. Політичному наближенню Індії та держав ЦА сприяє спільність загроз безпеці, пов’язаних з релігійним екстремізмом і тероризмом. Спроби Індії закріпитися в енергетичному секторі ЦА мають для неї стратегічний характер і розраховані на середньо- і довгострокову перспективу.

Зі свого боку, посилення впливу Китаю на центральноазіатські країни стало свого роду каталізатором зовнішньополітичної активності Індії в даному регіоні. Не дивно, що на цьому тлі актуальним для Індії стає вихід на рівень стратегічного співробітництва з державами Центральної Азії. При цьому Індія прагне створити новий формат співробітництва – як з Китаєм, так і з підтримуваним ним Пакистаном. Період відкритої ворожнечі та ворожості між Індією і Китаєм, зважаючи на всі обставини сьогодення, йдуть у минуле.

Претендуючи на роль супердержав двадцять першого століття, що народжуються, Індія і Китай, у своїй регіональній політиці щодо Центральної Азії переходять до більш гнучкої політико-дипломатичної тактики. Присутність у Центральній Азії, незалежно від ступеня залученості, стає важливою і потрібною з погляду нового бачення ролі Індії і Китаю політичними та експертними колами держав. Зазначене бачення індійського керівництва засноване на розумінні необхідності виходу Індії за межі своєї традиційної зони впливу в Південно-Східній Азії та акваторії Індійського океану у напрямку Центральної Азії.

У цілому, незважаючи на різний рівень двостороннього співробітництва Індії з країнами регіону, більшість подій і процесів, що відбуваються в Центральній Азії, продовжують залишатися у центрі уваги Індії. Головною відмітною рисою політики Індії в регіоні є акцент на розвиток двостороннього міждержавного співробітництва та обмежена участь у діяльності регіональних і міжнародних структур. У той же час, баланс сил та інтересів у Центральній Азії, що постійно змінюються,  вимагають активізацію центрально-азійського напрямку в зовнішньополітичній стратегії Індії по всіх існуючих форматах і напрямках співробітництва.

Конкуруючи між собою, Індія і Китай збільшують потоки інвестицій в іноземні джерела енергії. Залежність від імпорту енергоресурсів робить обидві держави залежними від змін на світових ринках енергії, унаслідок чого обидві країни проводять політику диверсифікованості джерел енергоресурсів. У принципі, обидві держави позитивно ставляться до енергетичної кооперації, показником чому є співробітництво у двох або трьох міжнародних енергетичних проектах, включаючи інвестиції в Колумбії і Сирії. Проте, Китай є більш успішним, ніж Індія в цьому відношенні, тому що більш чітко використовує надання політичної та економічної допомоги для підтримки своїх енергетичних амбіцій. Так, зазначені держави конкурували за енергоресурси в Казахстані, Еквадорі, Мьянмі та Анголі. В усіх цих випадках виграв Китай, пропонуючи не тільки більш високу ціну, а й надаючи економічну допомогу, беручі участь у розбудові інфраструктурних проектів та постачаючи військову техніку і озброєння, а також використовуючи дипломатичні ресурси.

Російсько-китайський напрямок [1, 7, 8, 22, 25, 27, 28, 32, 34-36].Росія і Китай, завдяки комплексу військово-політичних та економічних можливостей, складають реальну конкуренцію і суперництво для США в Центральній Азії.У першу чергу, особливе ставлення щодо регіону займають Росія і Китай, роль та вплив яких, як в історичному плані, так і на сучасному етапі на Центральну Азію є незаперечним чинником і об’єктивною реальністю сьогодення. Незважаючи на тимчасове ослаблення та втрату інтересу до Центральної Азії в перший період після розпаду СРСР, Росія була і залишається найбільше впливовою силою в регіоні, і це неможливо ігнорувати. З іншого боку, у нинішніх умовах, Росія є єдиною сполучною ланкою Центральної Азії з Європою. Будь-які спроби розблокувати Центральну Азію і вийти на європейський напрямок, неминуче попадають у залежність від позиції Росії.

Фахівці визначають, що Китай впливає не тільки на держави АТР і Південної Азії, а й після розпаду СРСР, став серйозної геополітичною, геоекономічною і геостратегічною силою у Центрально-азійському регіоні. Природно, завдяки своєму географічному положенню, КНР стає проміжною територією між Центральною Азією і Азіатсько-Тихоокеанським регіоном. Зазначена обставина змушує держави ЦА визнати той факт, що необхідність транспортування енергоносіїв на ринки АТР неминуче тягне за собою зростання впливу Китаю і набуття статусу своєрідного „мосту” між двома геоекономічно і геостратегічно значимими регіонами – АТР і ЦА.

З цього виходять, що ключове географічне положення виділяє три держави – Росію, Китай та Іран, які мають найбільш вирішальний вплив на подолання або на посилення негативних особливостей геополітичного (анклавного, внутріконтинентального) положення центральноазіатських держав. Проте, у геостратегічній конфігурації виділяються також три центри сили − Росія, Китай і США – як основні рушійні сили політичних, економічних і військово-стратегічних процесів у Центральній Азії. З цього можна зробити висновок, що саме від політики цих трьох країн багато в чому залежить майбутнє Центральноазіатського регіону.

Необхідно звернути увагу ще дві держава − Афганістан і Пакистан, які значно впливають на рівень регіональної стабільності. На нинішньому етапі формування регіональних елементів нового світового порядку Афганістан репрезентує себе лише як проблемний об’єкт геополітичної гри „сильних світу цього”. У цій конфігурації Пакистан, як ядерна держава зі значним військовим потенціалом, безпосередньо не межуючи з державами Центральноазіатського регіону, також мало помітний як суб’єкт у справах Центральної Азії. Нині пакистанське керівництво, заглиблене у внутрішні соціально-економічні, афгано-талібівські та інші етнотериторіальні проблеми, обмежується лише регіональним конкуруванням з Індією. Проте, в разі реалізації геопроектів з розбудови транзитної транспортної інфраструктури та мереж постачання нафти, газу та електроенергії до держав Південної Азії може набути у перспективі свого справжнього геополітичного статусу.

Японо-американський чинник [2, 4, 5, 8, 14, 15, 17, 22, 29, 31, 37, 38].Нині склаласянеуявна десятиліття тому ситуація – американські військові бази на стику інтересів Росії і Китаю, стала реальністю Центральної Азії в XXI столітті. У цьому контексті варто лише відзначити, що ні Китай, ні Росія не зацікавлені в посиленні США в регіоні. Проте, незважаючи на те, що КНР і РФ є партнерами і співзасновниками Шанхайської Організації Співробітництва, а їхня взаємодія по найбільш важливих проблемах у Центральноазіатському регіоні знаходиться на досить високому довірчому рівні, чітко усвідомлюють, що є одночасно потенційними суперниками в Центральній Азії, які об’єктивно, завдяки географічному положенню, змушені співіснувати та взаємодіяти проти експансії США і держав НАТО.

Особливості військового просування США в Центральній Азії, полягають у тому, що,       по-перше, зазначене рішення було прийнято практично відразу після трагічних подій            11 вересня 2001 р.; по-друге, воєнна операція в Афганістані була цілком підтримана західним співтовариством; і, нарешті, по-третє, держави Центральної Азії виявили солідарність і дали згоду на розміщення обмеженого контингенту сил коаліції на чолі зі США, надавши повітряний простір і території до закінчення операції. Проте, станом на квітень 2009 рік ситуація кардинально змінилася не на користь США.

Розглядаючи військову присутність США в Центральній Азії після операції сил антиталібівської коаліції в Афганістані, як невід’ємну реалію сьогодення, можна припустити, що досягнення визначеного балансу сил і стабілізації відносин у регіоні, на думку автора, можливе лише у випадку адекватного, взаємоприйнятого співробітництва, насамперед, держав-учасників ШОС і США.

Якщо припустити, що військова присутність США на території колишнього Радянського Союзу стала одним із найважливіших стратегічних завдань США на шляху до справжнього світового панування, то, імовірно, зазначена американська присутність не могла бути результатом випадкового збігу обставин, як це вважають деякі дослідники [8]. Найбільш ймовірний сценарій того, що протягом певного періоду часу здійснювалася підготовка для забезпечення військової присутності в Центральній Азії. Але цілком можливо, що це було не під силу одним лише тільки США, не через брак коштів, а через небажання привертати увагу, насамперед Росії і Китаю, оскільки акумуляція і розподілення великих фінансових потоків винятково через США, могла бути віддана розголосу у світовому співтоваристві. У цьому зв’язку, зростає особлива значимість союзницьких відносин інших членів Заходу зі США.

Таким чином, США, Японія і ЄС є, по-перше, найбільшими політичними, економічними і фінансовими центрами світу; по-друге, у різній мірі пов’язані тісними узами союзницьких і партнерських відносин, які склалися в період „холодної війни”; по-третє, в умовах, коли „пережитки” часів біполярної системи світового устрою, як скажемо НАТО, Японо-американський договір безпеки, домовленості в галузі оборони в АТР і Південно-Східній Азії, не тільки не зникли після розпаду Організації Варшавського Договору та СРСР, а продовжують розширюватися і трансформуватися. Нині немає об’єктивних причин для безапеляційної відмови від уже відпрацьованої системи відносин між державами, залучених у ці системи сил і засобів, від  вивірених часом існуючих і ефективно діючих механізмів регулювання міжнародних відносин.

З цього можна зробити висновок, що система старого світового порядку перебуває в стадії нового еволюційного розвитку, відповідно до реалій сучасного світу. Зникнення СРСР як загрози для Заходу та їхніх союзників, аж ніяк не означало еру взаємного процвітання і миру, а навпаки дослідження нинішніх процесів доводить, що ослаблення однієї держави, викликає бажання стрімко заповнити вакуум, що утворився, у колишніх сферах впливу та утримувати нові позиції, щоб не дати можливість знову відновити втрачений потенціал, породжуючи черговий виток суперництва. У ситуації неможливості розгортання великомасштабних військових дій, не кажучи про глобальне застосування силових методів, –  всі конкуруючі суб’єкти геополітики відводять значну роль заходам інформаційно-психологічної боротьби.

У цих умовах, у глобальній стратегії Заходу особливий інтерес виявляється до ролі Японії, оскільки саме зазначена держава (після США) нині має економічний, фінансовий і науково-технічний потенціал, достатній для вирішення великих стратегічних завдань у світовому масштабі.

Протягом усієї повоєнної історії, позиції Японії в міжнародних відносинах ґрунтувалися на наявності „мирної конституції” (в якій закріплена відмова від застосування військової сили для розв’язання конфліктів), японо-американського договору безпеки (який захищає Японію у випадку зовнішньої агресії і визначає її підлегле положення перед США в міжнародних відносинах у цілому), а також сильного економічного центру сили, який визначається реальними досягненнями. Зазначене було реалізовано завдяки власним зусиллям і, деякою мірою, військовому союзу зі США, тому що він знімав з Японії важкий тягар військових витрат на оборону. Надалі, перетворення Японії в могутню індустріальну і фінансову державу трансформували колишні політичні та економічні відносини Японії (як васала) зі США на відносини взаємного васальства. Японія продовжує залежати від США в області військового захисту, але США виявилися в ще більшій залежності від японських фінансів і промисловості для відтворення свого захисно-виробничого апарату.

Могутній і відпрацьований механізм взаємодії часів „холодної війни”, неминуче повинний був бути задіяний і в Центральній Азії. Причому в порівнянні з Європою, у Японії більше передумов схилятися до застосування такого формату відносин не лише в АТР, а й у новому для неї регіоні. Якщо в 1990-1991 рр. у Лондоні, а потім у Римі й виникали дискусії про доцільність збереження НАТО як інституту, що в принципі не заважало приймати рішення про її наступне розширення, то в Японії питання „збереження загальної політики безпеки зі США не піддавалося сумніву”. Такий стан речей визначався тим, що вже тоді для Японії був очевидний зростаючий вплив Китаю як могутньої держави АТР, а також зростаючі ядерні амбіції лідерів Північної Кореї. Розширення НАТО на Схід було беззаперечне через наявність потенційно сильної і непередбачуваної Росії. У той же час зміцнення японо-американського співробітництва в області безпеки в АТР було вирішено через зростання військового і економічного потенціалу Китаю.

Проте, для багатьох дослідників причини, які обґрунтовують зміцнення зв’язків Японії і США в АТР, обумовлювалися необхідністю спільного стримування Китаю і, частково, Росії у цьому регіоні. Зазначена причина обумовлює мотивацію поширення подібних зв’язки та взаємодії США і Японії на Центральну Азію, в якій переплітаються, по-перше, інтереси Росії (як сполучної ланки Центральної Азії з Європою), по-друге − Китаю (як сполучної ланки Центральної Азії з АТР), по-третє − США, для яких винятково важливо перешкоджати посиленню Росії і Китаю по всіх перерахованих напрямках, оскільки досягнення зазначених цілей, є необхідною умовою справжнього світового панування Америки. У цьому контексті, фінансово-економічні можливості Японії, її особливі відносини зі США, підводять до висновку про ймовірну єдність японо-американських стратегічних цілей у Центральній Азії.

Крім існування спільних стратегічних цілей Японії і США в Центральній Азії, особливу важливість набуває бачення японським керівництвом власної ролі в міжнародних відносинах і розуміння необхідності „бути більш вагомою впливовою силою у міжнародній політиці, відповідно до здобутого статусу другої світової економічно розвиненої держави після США”. Не останню роль у цьому відіграє прагнення Японії зайняти місце постійного члена Ради Безпеки ООН.

Поява на політичній карті світу нових незалежних держав, надало Японії унікальний шанс для апробації нових геополітичних можливостей на низці ключових напрямків: 1) співробітництво в рамках ООН; 2) сприяння державам, що розвиваються; 3) вирішення проблем глобального характеру.

Усі перераховані напрямки, а також і низка інших, яким приділятиметься більш докладна увага, деякою мірою вирішують завдання японської зовнішньої політики, як у Центральній Азії, так і в інших регіонах світу. Необхідно при цьому особливо підкреслити, що політика Японії в Центральній Азії є складовою зовнішньополітичного курсу японського керівництва, яке вирішує, насамперед, власні завдання в регіоні. Поряд із цим, японська присутність може розглядатися як допоміжний елемент політики США в Центральній Азії, який має забезпечувати одночасно просування там американських інтересів. З цієї причини діяльність Японії здобуває особливе подвійне значення у XXI ст.

Таким чином, вище викладений екскурс засвідчив про те, що завдяки унікальному геополітичному розташуванню у самому центрі Євразійського континенту, на стику багатьох регіонів території Центральної Азії провідними геополітичними конкурентами буде відводитися важлива геостратегічна роль не лише в системі японо-американських відносин, а в цілому світі на просторі „АТР – Китай – Центральна Азія – Індія – Південна Азія – Іран – регіони Перської затоки і Близького Сходу – Росія –Туреччина – Європа”.

1.4. Характеристика етапів розвитку оперативної обстановки і особливостей визначення пріоритетів серед чинників, що породжують центральноазіатські регіональні небезпеки, ризики, виклики і загрози Китаю

Різка зміна геополітичної конфігурації в Центральній Азії (ЦА) на початку 90-х р.  ХХ ст., викликане розпадом СРСР, у значній мірі стало несподіванкою для населення Китайської Народної Республіки (КНР), і досить неоднозначно було сприйнято керівництвом КПК і КНР. З одного боку, крах Радянського Союзу відкривав перед Китаєм нові можливості в плані розширення своєї присутності в ЦА. З іншого боку, у Пекіні, безумовно, розуміли, що формування оперативної обстановки в даному сегменті пострадянського простору буде супроводжуватися хворобливими процесами, що у сукупності з успадкованими проблемами радянсько-китайського періоду могли украй негативним чином позначитися на безпеці Синьцзян-Уйгурського автономного району (СУАР) і КНР у цілому.

У цьому зв’язку динаміка процесів, які відбувалися у Центральній Азії і навколо неї, викликало постійну необхідність коректування підходів Китаю до розвитку всебічного співробітництва з державами регіону, у тому числі у питаннях безпеки. Донині КНР підходить до розвитку зв’язків з державами ЦА не тільки з погляду нових для себе економічно-фінансових можливостей і перспектив, а й з погляду потенційних викликів і загроз своїй безпеці.

У цілому ж, розглядаючи розвиток ситуації в Центральній Азії і навколо неї з початку 90-х років ХХ ст. й донині в контексті визначення та класифікації потенційних викликів і загроз безпеці Китаю, варто умовно виділити три етапи, у ході яких підходи КНР до співобітництва з державами ЦА у сфері безпеки мали свої особливості та змістовну наповненість[10, 12, 13, 23, 24, 25, 28, 36].

Перший етап (початок-середина 90-х рр. ХХ ст.) [10, 12, 13, 23, 24, 25, 28, 36].Поява на початку 90-х років ХХ ст. у Центральній Азії нових пострадянських незалежних держав докорінно змінило розстановку сил та інтересів у регіоні і довкола нього, що саме по собі було дестабілізуючим чинником для Китаю, який безпосередньо межує із трьома центральноазіатськими країнами – Казахстаном, Киргизстаном і Таджикистаном. Негативний для Пекіна розвиток подій міг бути викликаний як проблемами, успадкованими від періоду радянсько-китайських відносин, так і появою нових загроз, обумовлених зміною геополітичної ситуації в самій ЦА і суміжних просторах. У цьому зв’язку, найбільшу заклопотаність у Пекіна на початку 90-х років ХХ ст. викликали наступні потенційні загрози: 1) неврегульованість прикордонно-територіальних питань; 2) високий рівень військової присутності в прикордонних районах; 3) зростання проявів уйгурського сепаратизму.

Неврегульованість прикордонно-територіальних питаньобумовлювалася наявністю: 1) неделімітованих ділянок кордонів; 2) спірних територій і 3) відсутність відповідної договірно-правової бази між Китаєм і новими пострадянськими державами, – викликала у Пекіні обґрунтоване занепокоєння. Крім цього, зазначена проблема могла призвести до виникнення прикордонних конфліктів, які утворюють ситуацію, котра істотно перешкоджатиме формуванню основ добросусідських двосторонніх відносин. Проте, Китай хотів одночасно скористатися „сприятливою” оперативною обстановкою, що виникла після розпаду СРСР, для досягнення максимальної вигоди для себе при вирішенні прикордонно-територіальних суперечок [Там само].

Високий рівень військової присутності в прикордонних районах. З кінця 60-х років ХХ ст. уздовж усього периметру радянсько-китайського кордону були зосереджені великі військові угруповання ЗС СРСР, а на території Казахської, Киргизької і частково – Таджицької РСР, які межують із СУАР, дислокувалися війська Середньоазіатського військового округу, у складі якого була частина радянського ядерного стратегічного арсеналу, націлена на відповідні об’єкти враження на території КНР, що використовувалося радянським військово-політичним керівництвом як чинник стримування військової активності Китаю. В умовах нерозв’язаності у першій половині 90-х років ХХ ст. прикордонно-територіальних суперечок, досить високий рівень концентрації військової сили і наявність ядерної зброї на суміжній із СУАР території не могло не викликати занепокоєння Пекіна [Там само].

Активізація уйгурського сепаратизму. Наприкінці 80-х – початку 90-х років ХХ ст. у Синьцзяні у черговий раз стала помітніше виявлятися активізація діяльності уйгурських сепаратистів, спрямована на вихід зі складу КНР і проголошення незалежної держави „Східний Туркестан”. Розпад СРСР і поява нових державних утворень стали свого роду „каталізатором” зростання сепаратистських настроїв у СУАР. Стурбованість керівництва КНР ситуацією в Синьцзяні підкріплювалася і наявністю в ряді держав ЦА досить численної уйгурської діаспори, яка нараховує від 300 до 400 і більш тисяч осіб [ Там само].

Особливості налагодження співробітництво Китаю з державами регіону. Відразу ж після встановлення дипломатичних відносин c новими пострадянськими державами ЦА Китай негайно виступив з ініціативою поновлення переговорів по прикордонно-територіальних проблемах, розпочатих ще в період існування Радянського Союзу. Для китайської сторони було очевидним, що фундаментальні основи безпеки, цілісності та недоторканності території КНР будуть забезпечені лише тоді, коли будуть остаточно визначені, чітко позначені та договірно закріплені державні кордони Китаю. Вже у першій половині 1992 р. КНР ініціював двосторонні консультації з Казахстаном і Киргизстаном (Таджикистан у силу розпочатого внутрішнього збройного протистояння практично випав з переговорного процесу) по лінії проходження кордонів і спірних територій. У подальшому Китай договірно зафіксував з кожною з держав це положення у двосторонніх угодах і приступив до врегулювання наявних проблем [Там само].

Паралельно навесні 1992 р. у Мінську (Бєларусь) була сформована робоча група у складі об’єднаної делегації Росії, Казахстану, Киргизстану, Таджикистану і делегації Китаю (так звана формула „4 + 1”). У ході переговорів були підтверджені раніше досягнуті домовленості між СРСР і КНР у питанні кордонів. Одночасно з прикордонно-територіальними проблемами в рамках даної робочої групи розглядалося і питання зниження рівня військової присутності в прикордонних районах.

На початку 1995 року поряд з Росією і Сполученими Штатами Китай виступив як гаранта безпеки Казахстану, який вийшов з ініціативою про відмову від розміщення на своїй території ядерної зброї, успадкованої від СРСР. Дана ініціатива казахстанського керівництва відіграла украй важливу роль у зниженні рівня військової присутності та, одночасно, створила надалі сприятливу атмосферу для переговорів по інших проблемах. Переговорний процес по делімітації кордонів, а також зниженню рівня військової присутності в прикордонних районах, завершився підписанням у 1996 році м. Шанхаї (Китай) і 1997 році в м. Москві (Росія) відповідних угод. Усе це і заклало основи майбутньої міжнародної регіональної організації „Шанхайської п’ятірки”, пізніше – Шанхайської Організації Співробітництва. Крім того, у результаті активних кроків, а часом дипломатичного тиску Китаю на держави регіону, у першій половині 90-х років ХХ ст. була прийнята і донині проводиться погоджена між КНР і державами ЦА політика щодо проблеми уйгурського сепаратизму.

У підсумку, усі досягнуті між КНР і державами ЦА домовленості в цілому позитивно позначилися на розширенні співробітництва Китаю з центральноазіатськими державами, а також на формуванні основ стратегічного альянсу між Пекіном і Москвою. У той же час на початку 90-х років ХХ ст. Китай у силу об’єктивних причин змушений був здійснювати обережне вибудовування відносин із державами Центральної Азії. З цієї причини розвиток співробітництва з державами регіону в сфері безпеки мав переважно політико-дипломатичний характер, ніж практичні форми взаємодії між силовими структурами [Там само].

Другий етап (друга половина 90-х років ХХ ст. – 2001 р.) [10, 12, 13, 23, 24, 25, 28, 36].У другій половині 90-х років ХХ ст. негативний вплив на центральноазіатський регіон і СУАР усе більше здійснювала нестабільність військово-політичної ситуації в Афганістані. У цьому зв’язку, для Китаю на перший план у питаннях співробітництва з державами ЦА виходить боротьба з новими загрозами і викликами безпеки: 1) міжнародним тероризмом; 2) ісламським радикалізмом і екстремізмом; 3) незаконним оборотом наркотиків.

Активізація міжнародного тероризму. У другій половині 90-х років ХХ ст. нестабільність, котра зберігається в Афганістану, призвела до концентрації на афганській території різних екстремістських угруповань, які користаються всебічною підтримкою з боку „Аль-Каїди” (створеної і фінансованої ЦРУ США) і „Талібан” (спільного розвідувального проекту ЦРУ США і військової розвідки Пакистану). Втрата контролю американськими і пакистанськими спецслужбами над керівництвом і польовими командирами зазначених радикальних угруповань перетворило Афганістан і прилеглі до нього провінції Пакистану, насамперед Пуштунстан, в плацдарм міжнародного тероризму. Були викриті факти появи в Афганістані й членів уйгурських угруповань із СУАР, які набували військовий досвід, беручи участь у бойових діях на стороні талібів, а також проходячи військову підготовку в таборах „Аль-Каїди”. Повертаючись до Синьцзяну, вони брали найактивнішу участь у збройних акціях проти представників китайської влади, а також виступали інструкторами на навчально-тренувальних базах, створених у важкодоступних районах Китаю. Керівники уйгурських сепаратистів не без підстав вважали, що Рух „Талібан” і „Аль-Каїда” представляють реальну силу, здатну надати дієву допомогу в створенні незалежної ісламської держави.

Поширення ісламського радикалізму та екстремізму. „Талібанізація” Афганістану стала основною причиною ще більш активного поширення як у ЦА, так і безпосередньо у Синьцзяні різного роду радикальних ісламістських організацій і угруповань. Загроза ісламського радикалізму та екстремізму уявлялася для Пекіна реальною, оскільки велика частина населення СУАР сповідає іслам. Серйозну стурбованість у керівництва Китаю викликали також спроби прориву на територію Узбекистану і Киргизстану в 1999 – 2000 рр. бойовиків „Ісламського Руху Узбекистану” (ІРУ). Сценарій розвалу існуючих світських режимів у країнах центральноазіатського регіону і приходу там до влади радикальних ісламістів ні в якій мері не міг улаштовувати Пекін. Подібний розвиток подій міг би призвести до дестабілізації ситуації в Синьцзяні, що, у свою чергу, створювало б реальну загрозу територіальній цілісності та спокою Китаю.

Зростання незаконного обороту наркотиків. З кінця 90-х років ХХ ст. територія китайського Синьцзяна усе активніше ставала територією, яка використовувалася для міжнародного наркотрафіка – афганський героїн став надходити як безпосередньо в КНР, так і транзитом через СУАР до російських регіонів Сибіру і Далекого Сходу. Крім того, афганські наркосиндикати стали закуповувати в Синьцзяні прекурсори (сировина, використовувана при виробництві з опію героїну).

Особливості розвитку співробітництва Китаю з державами регіону. У міру зростання впливу на регіон нових транснаціональних загроз, співробітництво Китаю з державами Центральної Азії в сфері безпеки ставало усе більш предметнішим. У серпні 1999 р. на Бішкекському самміті „Шанхайської п’ятірки” Пекін і Москва закликали до якнайшвидшого формування договірно-правової бази та створення механізмів взаємодії правоохоронних органів і спецслужб з припинення терористичних та екстремістських проявів, оперативного реагування і обміну інформацією. Вже у грудні 1999 року в м. Бішкеку відбулася зустріч керівників правоохоронних органів та спецслужб Китаю, Росії, Казахстану, Киргизстану і Таджикистану, на якій був підписаний Меморандум „Про організацію практичної взаємодії” зазначених структур, що було досить актуальним для КНР в умовах активізації діяльності уйгурських сепаратистів у СУАР, а також у низці держав ЦА. Після спроб збройного прориву на територію Узбекистану і Киргизстану бойовиків ІРУ у 1999 і 2000 роках, Китай розпочав надавати центральноазіатським державам конкретну військову допомогу.

Зокрема, у квітні 2000 р. у ході візиту казахстанського міністра оборони до Китаю була досягнута домовленість про надання Казахстану безоплатної військово-технічної допомоги у розмірі 1 млн. доларів. Улітку 2000 р. КНР в екстреному порядку поставила Узбекистану військово-технічні засоби і спорядження для антитерористичних підрозділів. Аналогічна допомога була надана і Киргизстану. У ході візиту військової делегації Китаю до Таджикистану китайські представники „навіть висловили бажання направити туди підрозділу Національно-визвольної армії Китаю (НОАК) для відбиття можливого прориву бойовиків екстремістських угруповань з Афганістану”.

Ще більш тісне співробітництво між Пекіном і державами Центральної Азії в сфері безпеки розпочалося після формування на базі „Шанхайської п’ятірки” принципово нової моделі регіональної взаємодії, багатопрофільної міжнародної інституції – Шанхайської організації співробітництва (ШОС). Уже 15 червня 2001 р. в рамках ШОС була підписана спільна Конвенція „Про боротьбу з тероризмом, екстремізмом і сепаратизмом”. Дана конвенція передбачає ще більш тісну взаємодію Китаю з Казахстаном, Кигизстаном, Таджикистаном і з приєднанням до ШОС − з Узбекистаном. У цілому наприкінці 90-х років ХХ ст. – початку 2000-х років активність Китаю в сфері безпеки, у тому числі у питаннях військового співробітництва помітно зросла, перейшовши від вивченням загальних підходів і протокольних заходів до конкретних форм взаємодії.

Третій етап (після 2001 р.) [10, 12, 13, 23, 24, 25, 28, 36].Події 11 вересня 2001 р. і розгортання за цим в Афганістані під егідою Вашингтона антитерористичної операції „Незламна воля” призвели до кардинального посилення військової присутності Сполучених Штатів у Центральній Азії, що змінило розстановку сил у регіоні в невигідній для Пекіна конфігурації. Більш того, низка так званих „кольорових революцій” у Югославії, Грузії, Україні, Киргизстані та андижанські події в Узбекистані в 2005 р. лише підтвердили побоювання керівництва Китаю щодо „реальних планів Вашингтона” у ЦА (насадження проамериканськи орієнтованих маріонеткових режимів) і можливості впливу на ситуацію в потенційно небезпечному для Пекіна напрямку. Відповідно відбувся перегляд Китаєм системи пріоритетів в оцінці загроз інтересам своєї безпеки. На перший план для Пекіна вийшли загрози, так чи інакше обумовлені масштабною військовою присутністю США в Афганістані та Іраку: 1) поява великого військового контингенту США в Центральноазіатському регіоні (новим, незвичним чинником загроз було те, що американські військові отримали безпосередній доступ до державного кордону КНР − безпосереднє використання території Киргизстану, Узбекистану та Афганістану американськими військовими і підрозділами спеціального призначення обумовлювало легалізацію проведення американцями бойових операцій в районах державного кордону КНР); 2) завуальоване політичне втручання США у внутрішні справи держав регіону; 3) розширення там також економічної присутності США.

Поява великого військового контингенту США в регіоні. У Пекіні з неприхованим занепокоєнням сприйняли ту обставину, що на західних кордонах Китаю, в Узбекистані та Киргизстані, уперше з’явився великий американський військовий контингент, а також декілька підрозділів їхніх союзників по НАТО (Великої Британії, ФРН, Іспанії) і французького іноземного легіону. Зазначених сил, з огляду на бази в Афганістані, на думку деяких провідних експертів, було потенційно цілком достатньо, щоб у разі потреби провести локальну воєнну операцію і тримати під контролем західні райони Китаю, у першу чергу в СУАР, де знаходиться низка стратегічно важливих об’єктів, у тому числі полігон „Лобнор” для випробування китайської ракетно-ядерної зброї. При цьому американська і німецька сторони істотно активізували військове і військово-технічне співробітництво з державами регіону (насамперед з Узбекистаном), що привело до підриву згуртованості усередині ШОС і деякому політичному „дрейфу” низки держав–членів Організації, особливо Узбекистану, убік США.

Більш того, у стратегічному плані військова присутність Сполучених Штатів у ЦА і в Афганістані розглядається Пекіном як можливий важіль військово-політичного впливу на Китай як на потенційного суперника не тільки в даному регіоні, а й у світі в цілому. Зазначене, у свою чергу, спонукало керівництво Китаю дивитися на дану проблему в контексті проведеної Вашингтоном політики формування однополярної моделі світового порядку, що суперечило позиції Китаю у питанні глобальної безпеки. Зазначені кроки Вашингтона у зазначеному регіоні керівництвом ЦК КПК і КНР було розцінено як перший крок до формування американцями військової інфраструктури „стримування” навколо Китаю на далекосяжну перспективу геостратегічної конкуренції у ХХІ столітті.

У даній ситуації як акцію у відповідь китайське керівництво, використовуючи антиамериканські налаштовування в Москві, виступило зі спільною російсько-китайською заявою про невизнання тези про „однополюсний – американоцентричний світовий правопорядок” і проголосили розбудову „багатополюсного світового правопорядку”. У Вашингтоні зазначена заява була сприйнята як перший спільний геополітичний виклик Росії і Китаю Сполученим Штатам Америки та їхнім геополітичним проектам розбудови „Американської світової імперії” і „За нове американське століття”.

Завуальоване політичне втручання США у внутрішні справи іноземних держав. Американська військова присутність у регіоні, у свою чергу, призвела до розширення політичного впливу США на центрально-азійські держави. Для здійснення контролю над обстановкою в Центральній Азії Вашингтон, використовуючи фінансові та політичні важелі, міг „розхитати” тут ситуацію в рамках алгоритму так званих „кольорових революцій”. Події у Киргизстані та Узбекистані навесні 2005 р. Китай розцінив як украй небезпечний для себе сценарій, за яким явно проглядалося прагнення США остаточне закріпитися в ЦА. Зазначене, на думку Пекіна, давало Вашингтону надалі потенційну можливість робити усе більш значний вплив на соціально-політичну ситуацію в СУАР КНР шляхом розігрування „уйгурської карти” під гаслами „просування демократії”.

Розширення економічної присутності США. Політика, що проводиться США після 11 вересня 2001 р. під гаслом єдності дій усіх держав світу проти міжнародного тероризму, чітко продемонструвала Пекіну, що Вашингтон хотів би кардинально розширити свою економічну присутність у Центральній Азії. При цьому, як уявляється, особливе побоювання в Китаї викликали спроби США взяти під контроль стратегічні галузі промисловості держав регіону. У наступному, закріпившись в ЦА і спираючись на свою економічну і військову міць, Сполучені Штати могли б одержати можливість впливати на політичну ситуацію в даному сегменті пострадянського простору у вигідному для себе напрямку.

Особливості розвитку співробітництво Китаю з державами регіону у сфері безпеки.Незважаючи на всю неоднозначність ситуації, обумовленої триваючим розширенням американської присутності в ЦА, Пекін зберіг узятий раніше курс на посилення взаємодії з державами регіону в сфері безпеки як у двосторонньому форматі, так і в рамках ШОС, продемонструвавши при цьому готовність застосовувати всю повноту наявного в нього політичного, економічного і військового потенціалу для забезпечення своєї безпеки.

У міру розвитку співробітництва з державами ЦА Китай поступово став розширювати масштаби надання ним безпосередньої військової допомоги. Зокрема, 5 березня 2002 р. в м. Бішкеку міністром оборони Киргизстану і заступником начальника Генерального штабу НОАК була підписана угода про виділення ЗС Киргизстану додаткової військово-технічної допомоги на суму 10 млн. юанів (близько 1,2 млн. дол.). У жовтні 2002 р. пройшли перші в історії співробітництва двох держав спільні китайсько-киргизькі навчання військових підрозділів щодо відпрацьовування взаємодії при відбитті „терористичних груп”, які умовно прорвалися на територію Киргизстану.

Проте, основний акцент у розвитку співробітництва з державами регіону в сфері безпеки Пекін зробив на посиленні ШОС, як своєрідної противаги американській присутності в регіоні та у цілому механізму реалізації тут інтересів Китаю. У першу чергу треба було розширити і зробити більш ефективною договірно-правову базу регіонального співробітництва в рамках ШОС. На самміті ШОС, який відбувся у червні 2002 р. у м. Санкт-Петербурзі, за ініціативою Китаю і Росії, була прийнята Хартія Організації, яка визначала права і обов’язки її членів, з огляду на нову ситуацію в ЦА та навколо неї.

У серпні 2003 р. у суміжних районах Китаю і Казахстану відбулися перші вже в рамках ШОС спільні антитерористичні навчання „Взаємодія – 2003”, в яких брало участь понад 1000 військовослужбовців Китаю, Росії, Казахстану, Киргизстану і Таджикистану, а також була задіяна важка бойова техніка і авіація.

Останніми роками Китай виявляє усе більшу активність у розвитку співробітництва з державами ЦА в рамках РАТС (Регіональної антитерористичної структури) ШОС. Помітно збільшилася і кількість проведених спільних заходів за участю КНР, метою яких є розробка практичних алгоритмів взаємодії силових структур держав-членів Організації.

Зокрема, у березні 2006 р. вперше в Узбекистані у форматі ШОС відбулися спільні антитерористичні навчання „Схід-антитерор-2006”, до яких залучалися підрозділи спеціальних служб, правоохоронних органів та інших силових структур, у т. ч. і КНР. У другій половині 2006 р. аналогічні тренування за участю китайських фахівців відбулися у Таджикистані та Киргизстані.

У серпні 2007 р. на російському полігоні „Чебаркуль” у Челябінській області підрозділи Народно-визвольної армії Китаю взяли участь у безпрецедентних за своїми масштабами військових навчаннях „Мирна місія-2007”, в яких лише з боку КНР було задіяно більше 1,7 тис.  військовослужбовців.

Зробивши ставку на ШОС, Китай одночасно приступив до реалізації програми по більш активного розвитку співробітництва з державами ЦА у двосторонньому форматі, у тому числі у військовій сфері, хоча останнє особливо не афішується. Причому, характерно, що підхід Пекіна до держав регіону в питаннях військового співробітництва відбувається у деякій мірі вибірково. Як свідчать факти, зазначене багато в чому обумовлюється перспективністю і ступенем реалізації великих економічних проектів у конкретній центрально-азійській державі.

Наочним підтвердженням є оприлюднене у листопаді 2007 р. наміри китайського керівництва поставити для туркменської армії військове майно. Для цього був виділений безпроцентний кредит у розмірі 3 млн. дол. Примітний той факт, що рішення про надання військово-технічної допомоги Туркменистану пішло відразу ж після того, як Пекін і Ашгабат підписали Генеральну угоду про реалізацію до 2009 р. проекту газопроводу між двома державами, по якому в Китай протягом 30 років надходитиме до 30 млрд. кубометрів газу на рік.

Улітку 2008 р. Китай надав Прикордонній службі Киргизстану військово-технічного майна (автомобілі підвищеної прохідності, комп’ютерна та офісна техніка) на суму близько 700 тис. дол. Надання допомоги однієї з киргизьких силових структур, як уявляється, також не в останню чергу обумовлено економічними інтересами КНР у даній центрально-азійській республіці, особливо в плані масштабного транзиту китайських товарів широкого вжитку до інших держав СНД.

При цьому слід зазначити, що в такій делікатній і специфічній сфері як безпека і військове співробітництво, Китай намагається поки знаходитися як би „у тіні” Росії. На відміну від Москви Пекін особливо не афішує свої „військові можливості”, тому що не зацікавлений у тому, щоб провокувати додаткове „роздратування” у Вашингтона і його союзників по НАТО щодо зростаючих військово-політичних амбіцій КНР у ЦА і ШОС.

Шанхайська організація співробітництва (ШОС)є постійно діючою міжурядовою міжнародною організацією, про створення якої було оголошено 15 червня 2001 року в Шанхаї (КНР) Республікою Казахстан, Китайською Народною Республікою, Киргизькою Республікою, Російською Федерацією, Республікою Таджикистан, Республікою Узбекистан [1, 7, 26, 34].

До основних цілей ШОСвідносяться: 1) зміцнення взаємної довіри і добросусідства між країнами-учасницями; 2) сприяння їх ефективному співробітництву в політичній, торгово-економічній, науково-технічній і культурній областях, а також у сфері освіти, енергетики, транспорту, туризму, захисту навколишнього середовища та інших; 3) спільне забезпечення і підтримка миру, безпеки і стабільності в регіоні; 4) просування до створення демократичного, справедливого і раціонального нового міжнародного політичного та економічного правопорядку.

У відносинах усередині організації, виходячи з „шанхайського духу”, держави-члени ШОСдотримуються принципів взаємної довіри, взаємовигоди, рівності, взаємних консультацій, поваги до різноманіття культур і прагнення до спільного розвитку, а в зовнішніх зносинах дотримуються принципу несоюзництва, не спрямованості проти кого-небудь і відкритості.

Вищим органом для прийняття рішень у ШОСє Рада глав держав-членівГД), яка збирається раз на рік і приймає рішення та вказівки по всіх важливих питаннях організації. Радаглав урядів держав-членівШОСГУ) збирається один раз на рік для обговорення стратегії багатобічного співробітництва і пріоритетних напрямків у рамках організації, вирішення принципових і актуальних питань економічного та іншого співробітництва, а також затверджує щорічний бюджет організації.

Діє також механізм щорічних зустрічей на рівні керівників парламентів, секретарів рад безпеки, міністрів закордонних справ, оборони, надзвичайних ситуацій, економіки, транспорту, культури, освіти, охорони здоров'я, керівників правоохоронних відомств, верховних і арбітражних судів, генеральних прокурорів.

Організація має два постійно діючі органи – Секретаріат у Пекіні, Виконавчий комітет Регіональної антитерористичної структури у Ташкенті. Генеральний секретарШОС – Б. К. Нургалієв (Казахстан).

Загальна площа держав-членів ШОС дорівнює близько 30 млн. 189 тис. км2, що складає 3/5 площі Євразії, а населення – 1.5 млрд. осіб, що складає 1/4 усього населення земної кулі.

Короткі дані про Секретаріат ШОС. Секретаріат є основним постійно діючим виконавчим органом ШОС і виконує наступні функції:

1. Здійснює координацію, інформаційно-аналітичне, юридичне та організаційно-технічне забезпечення діяльності Організації, у взаємодії з РАТС ШОС розробляє пропозиції щодо розвитку співробітництва в рамках ШОС і міжнародних зв’язків Організації, контролює виконання рішень органів ШОС.

2. У взаємодії з постійними представниками на підставі пропозицій держав-членів розробляє і за узгодженням з Радою національних координаторів розсилає державам-членам проекти документів, внесених на розгляд органів ШОС, включаючи проекти порядку денного майбутніх засідань і/чи нарад органів ШОС, а також необхідні довідкові матеріали, здійснює узгодження термінів і місця проведення засідань і/чи нарад органів ШОС. Матеріали та документи, зазначені у даному пункті розсилаються державам-членам, як правило, не пізніше, ніж за 20 днів до початку засідань і/чи нарад органів ШОС, якщо не встановлений інший термін.

3. У взаємодії з Радою національних координаторів організує консультації експертів держав-членів по проектах документів, що представляються для розгляду на засіданнях і/чи нарадах органів ШОС.

4. Здійснює організаційно-технічне забезпечення засідань і/чи нарад органів ШОС відповідно до установлених ними регламентів і у взаємодії з державою, на території якої проводиться зустріч.

5. Здійснює функції депозитарію документів, прийнятих у рамках ШОС, завіряє і забезпечує надсилання державам-членам, а також РАТС ШОС у частині, що їх стосується, засвідчених копій таких документів. Завірені копій документів, прийнятих у рамках ШОС, передаються постійним представникам протягом не більш 7 робочих днів після одержання Секретаріатом оригіналів документів.

6. Готує і випускає інформаційний бюлетень Секретаріату, підтримує веб-сайт Секретаріату і забезпечує його координованість з веб-сайтом РАТС ШОС і веб-сайтом регіонального економічного співробітництва ШОС. На регулярній основі влаштовує брифінги для представників друкованих і електронних засобів масової інформації.

7. Забезпечує попередню юридичну і фінансову експертизу договірних і нормативних документів, розроблювальних у рамках ШОС.

8. Разом з РАТС ШОС готує зведені плани діяльності Організації на півріччя.

9. Вправі запитувати в держав – членів відкриті інформаційно-довідкові та інші матеріали, необхідні для забезпечення роботи органів ШОС.

10. Здійснює протокольне забезпечення діяльності Генерального секретаря.

11. Здійснює контакти у взаємодії з РАТС ШОС з державами і міжнародними організаціями з питань, що стосується діяльності Організації, і, за узгодженням з державами-членами, укладається в цих цілях відповідні документи.

12. За узгодженням з Радою національних координаторів і у взаємодії з РАТС ШОС забезпечує координацію співробітництва Організації зі спостерігачами та партнерами по діалогу відповідно до нормативно-правових документів ШОС.

13. Взаємодіє з неурядовими структурами в рамках ШОС відповідно до нормативно-правових документів, що регламентують їхню діяльність і чинним Положенням.

14. За узгодженням з державами-членами та у межах бюджетних асигнувань здійснює на основі разових контрактів найму наукових експертів для виконання дослідницьких робіт з тем, що представляють інтерес для ШОС, а також організує наукові симпозіуми і конференції.

15. Організує і координує діяльність Місії спостерігачів від ШОС відповідно до Положення про Місію спостерігачів від ШОС на президентських і/чи парламентських виборах, а також референдумах [1, 7, 26, 34].

У підсумку, за дуже короткий по історичних мірках період часу співробітництво КНР із державами ЦА у сфері безпеки набуло партнерський характер. Нині базові елементи центральноазіатської стратегії Пекіна у даній сфері полягають у тому, щоб, спираючи на ШОС 1) брати участь у вирішенні комплексу проблем безпеки, 2) прагнути до розвитку тісних відносин із країнами ЦА, 3) забезпечити реалізацію своїх стратегічних цілей, що насамперед стосуються недопущення подальшого посилення присутності США та їхніх союзників; 4) освоєння багатих природних ресурсів Центральної Азії.

Очевидно, що зростання присутності США та їхніх союзників по НАТО у ЦА і в Євразії взагалі, а також останні події на Кавказі та світова фінансово-економічна криза, що вибухнула, у ще більшій ступені підштовхнуть Китай до пошуку нових, у тому числі асиметричних рішень щодо захисту національних інтересів і забезпечення своєї безпеки на регіональному і глобальному рівнях, у цілому призведуть до посилення для Пекіна значення Центральної Азії і Шанхайської організації співробітництва. Як наслідок посилення Китаєм заходів вигідного інформаційно-психологічного впливу на населення держав регіону для створення відповідних переваг для власної експансивної політики у конкурентній взаємодії насамперед із США та їхніми союзниками по НАТО, державами ЄС (насамперед, Францією і Німеччиною), Індією і Росією.

2. Особливості тенденцій розвитку головних складових елементів оперативної обстановки в наближених до Китаю регіонах Центральної і Південно-Східної Азії та Далекого Сходу і побудови прогностичних моделей їх впливу на міжнародні відносини

Драматичні зміни в означених регіонах Євразійського острова особливо виділяють Центральноазіатський регіон. Події та процеси геостратегічного значення, що набирають оберти останніми роками у зазначеному регіоні, безумовно, дають підстави робити висновки, що наприкінці 2009 р. − початку 2010 р. намітилася стала тенденція у розвитку особливого характеру геостратегічних відносин, котрі надаватимуть найбезпосередніший вплив і формуватимуть основу нової світової політики у сфері безпеки.

Увазі читачів пропонуються узагальнені фрагменти коротких прогнозів багатьох вітчизняних і закордонних аналітиків та фахівців з глобальної безпеки, а також відповідний авторський коментар, щодо еволюції центральноазіатської ситуації з урахуванням ключових чинників її формування в досяжному майбутньому, а також її вплив на інші регіони азіатської частини Євразії і у світі в цілому.

2.1. Майбутнє Центральноазіатського регіону стало одним з найактуальніших тем сучасних досліджень через низку відомих чинників:

− особливої уразливості регіону до викликів і загроз глобального характеру (зміна клімату, земельний ресурс, водний баланс, продовольство тощо);

− позиціонування сил протиборства в зоні „зіткнення цивілізацій”, утворення поясів нестабільності, зон взаємодії конфліктуючих геополітичних феноменів (Хартленд – Рімленд) тощо;

− зосередження ключових стратегій провідних держав Заходу і Сходу щодо здійснення зовнішньої експансії при найрізноманітнішій мотивації.

Початковими даними для будь-якого прогнозу вбачаються наступні:

− ресурсне багатство регіону;

− потенційні геополітичні можливості, які дають контроль над ним;

− очевидна слабкість абсолютної більшості (якщо не всіх) місцевих режимів.

Саме зазначені три чинники (при офіційній антитерористичній мотивації як „легенди”) зумовили: 1) нинішню присутність там Західного військового контингенту і Західного бізнесу; 2) військову присутність Китаю (при сильній економічній інфільтрації в регіон), яка є, швидше, латентною, більше заснованою на військово-технічній співпраці та створенні певних інституційних противаг експансії Заходу, котра розпочалася ще задовго до припинення блокового протистояння по лінії „Схід-Захід”. Саме зазначена латентність визрівання геостратегічних протиріч і переростання прогнозів багатьох аналітиків (перші з яких робилися аналітиками ще на межі 1980-1982 рр.) в реальність сьогодення здатна повернути нинішню Центральну Азію в стан Середньої Азії.

Держдепартамент США давно кваліфікує ЦА (включаючи Прикаспійський регіон) у вузькому значенні як „субрегіон Близького Сходу” і „зону особливих, стратегічних інтересів США” (тобто, розглядає його, у тому числі, як „другу каністру палива”, необхідну на додаток до першої (регіон Перської затоки і прилеглих до нього держав); а у широкому – як рубіж, на якому повинна бути зупинена горизонтальна” експансія Китаю, як лідера Азії [41].

Існує маса планів (найвідоміший − „Велика Центральна Азія”), націлених на формування прийнятної для Заходу, насамперед для США (поки що єдиної визнаної супердержави світу), інфраструктури регіону (в класифікації держдепартаменту США до пострадянської „п’ятірки” додається Афганістан, який останніми роками, практично, завжди фігурує в геополітичній ув’язці з Пакистаном як „Афпак”).

2.2. Наймасштабніші фрагменти прогнозів майбутнього (10 - 15 років), змодельованих аналітиками найбільших країн регіону і головних геостратегічних гравців, − збігаються. Вони мають наступний вигляд:

глобальна конкуренція ключових „центрів сили” завтрашнього світу моделюється наступною схемою: США, Великої Європи (ЄС + Росія) і Китай;

− регіональна конкуренція в ЦА моделюється геополітичним трикутником Захід (США, держави НАТО + Франція та інші держави ЄС) − РосіяКитай);

− традиційні (з часів англійської колонізації) „види сукупного Заходу” на Індію і класичні відправні точки впливу на ситуацію в Азії (до яких відносять Афганістан);

перерозподіл „радянської спадщини”, що продовжується (в якому Росія є всього лише пересічним гравцем). Проте, як вже зазначалося автором вище. з квітня 2009 року вплив на цей регіон традиційного багатовікового модератора ситуації - Росії - істотно видозмінюється по висхідній);

− невизначеність результату афганської кампанії Заходу – перш за все, у військовому і політичному аспектах;

− нарешті, кліматично-екологічна невизначеність (одним із наслідків якої може бути лавиноподібне наростання негативних чинників, котрі потребують оригінальних сценаріїв реагування) [41].

Таким чином, класичні схеми та прогнози розвитку регіону базуються, в цілому, на конфліктах у наявному геополітичному трикутнику: Захід (на чолі зі США, НАТО, Франція та інші держави ЄС) – РосіяКитай, залишаючи країнам ЦА долю позиціонуючих як відносних величин сучасної повоєнної (після „холодної війни”) геостратегічної гри. Проте, чинником майбутнього все більшою мірою є політико-стратегічна активність більшості країн регіону, яківідбудовують багатовекторні зовнішні комунікації.

2.3. Казахстанський чинник. У цьому значенні (і в багатьох інших) лідирує Казахстан, який проводить саму збалансовану політику, підкріплену територіальним і ресурсним потенціалом. Проте, безпрецедентне залучення „американського чинника” в економіку держави (яку у Вашингтоні вже починають вважати наполовину своєю) і перманентний політичний шантаж вищого казахстанського керівництва з боку Заходу (перш за все, США – „справою Гиффена”) робить положення Казахстану, щонайменше, двозначним. Більшість експертів вважає, що наступніпокоління казахстанських політиків можуть бути ще більш залученими до Західних схем розвитку Центральноазіатського регіону і спонукатимуться на більше дистанціонування від Росії (всі найбільші економічні проекти Республіки Казахстан спрямовані на диверсифікацію міжнародних зв’язків, що визначається у даному контексті багатьма аналітиками потенційним зменшення залежності від Росії).

Проте, більш прискіпливий аналіз наявної інформації свідчить про те, що, незважаючи на певне посилення тенденцій прозахідної орієнтації зовнішньополітичного курсу Республіки Казахстан (РК), викликане, зокрема, прагненням отримати всебічне сприяння ініціативам і діям офіційної Астани під час головування в ОБСЄ у 2010 році, − Росія залишатиметься основним стратегічним партнером РК.

Зазначене твердження ґрунтується на наступних аргументах: 1) особливі природні умови (великі степи, пустелі тощо); 2) територіальна розірваність між групами компактного розселення мешканців; 3) декілька тисяч кілометрів сухопутного державного кордону з РФ; 4) наявність російських військових об’єктів стратегічного базування (космодром „Байконур” тощо), які ліквідувати або взяти на свій баланс у найближчі десятиліття не реально і недоцільно з мотивів тієї ж безпеки у стратегічному вимірі; 5) несприятливий демографічний чинник − значний фрагмент російського населення, недостатня навіть загальна кількість населення для організації самооборони держави і захисту державних кордонів, а також на додаток − 6) відсутності гострої необхідності оборонятися від „російської експансії”.  Висновок − будь-які кардинальні антиросійські акції з боку керівництва РК марні та безглузді. При цьому, одночасно з природним скороченням слов’янського російськомовного населення в РК посилюється „казахизація” в кадровій політиці правлячих кіл держави.

Таким чином, не виключається, що під час свого головування в ОБСЄ Казахстан виступатиме як колективний представник СНД. Цікавим є збіг тих обставин, що основні євразійські структури знаходитимуться під контролем двох пострадянських стратегічних партнерів, які відіграватимуть певну роль посередників між Західною Європою і США: в особі Казахстану − з ОБСЄ, а в особі РФ – з СНД.

У цьому контексті більшість експертів вважає знаковою подією пропозицію президента РФ Д. Медведєва щодо підписання державами Євросоюзу, НАТО і СНД російського варіанту нового проекту Договору про європейську безпеку(ДЄБ). Як зазначають іноземні джерела, збіг позицій казахстанського і російського лідерів із вказаного питання може привести до того, що ця тема домінуватиме на порядку денному головування РК в ОБСЄ. Останнім часом саме з позицією Н.Назарбаєва пов’язуються надії на реформування ОБСЄ і формування нової моделі європейської безпеки. На думку експертів, відомий своїми ініціативами по створенню нових і зміцненню вже наявних інтеграційних об’єднань Казахстан докладатиме максимум зусиль для отримання істотних зсувів в здійсненні так званого „процесу Корфу”, а також підвищення ефективності ОБСЄ (зокрема, ухвалення проекту статуту Організації, пропозиції про узгодження чітких і загальноприйнятних правил, які б були покладені в основі діяльності різних інституцій ОБСЄ).

Підтвердженням зазначеного можна розглядати нещодавню заяву голови Сенату парламенту Казахстану К. Токаєва про те, що офіційною Астаною вже підготовлено пакет пропозицій республіки щодо вдосконалення діяльності ОБСЄ. Крім того, про активну співпрацю і консолідовану позицію з Москвою із згаданого питання, свідчить про те, що саме вище перелічені проблемні питанні Астана ставитиме як генеральні на порядок денного свого голування.

Центральною подією має стати скликання за ініціативою РК Самміту ОБСЄ у 2010 р. На користь успіху цього заходу висуваються, зокрема, ті аргументи, що за 10 років після останнього Стамбульський самміт ОБСЄ істотно змінився політичний ландшафт на всьому просторі Організації: розширення ЄС, Шенгенського простору і НАТО. Проте, підвищення рівня безпеки в зоні ОБСЄ не спостерігається. Нині на підтримку ініціативи Астани вже висловилися Франція, Іспанія, Туреччина, Італія, Росія, Сербія та інші країни.

Одночасно, іноземні джерела відмічають спроби американської сторони чинити тиск на офіційний Казахстан, звинувачуючи казахстанське керівництво у наданні недостатніх зусиль на виконання своїх зобов’язань, узятих перед ОБСЄ, зокрема щодо поправок до Закону РК „Про засоби масової інформації”, котрі враховували б рекомендації ОБСЄ, насамперед, стосовно зниження кримінальної відповідальності за дифамацію в мас-медіа, спрощення процедури реєстрації ЗМІ, а також внесення низки змін щодо лібералізації виборчого законодавства республіки. Крім того, представник фонду Карнеги у Москві М. Олкотт акцентував увагу керівництва РК на те, що не можна, щоб Казахстан як головуючий в ОЮСЄ дозволив собі асоціюватися з позицією Росії.

Заступник помічника держсекретаря з питань Південної та Центральної Азії Дж. Крол також висловив, що Держдепартамент не може зрозуміти сутність існування так званої „джентльменської угоди” між Казахстаном і генсеком ОБСЄ, відповідно до якої було досягнуто домовленості про те, що місія Організації в Казахстані на час головування призупинить публікацію звітів про стан демократичного розвитку в цій країні. Як відзначається німецькими експертами, інтереси США різняться від європейських.

Зазначена стурбованість американської сторони щодо реальності посилення російського впливу на Астану і, відповідно, на ОБСЄ має достатнє підгрунтя. На період головування в ОБСЄ офіційна Астана визначила для себе низку пріоритетів, які, на думку аналітиків, в основному стосуються інтересів держав Центральної Азії (ЦА). Зокрема, це налагодження реального діалогу між ЄС і державами ЦА. У розрізі зазначених сфер діяльності, нещодавно між зовнішньополітичними відомства РК і РФ було проведено чергову зустріч, у ході якої було обговорено взаємодію між державами у форматі ОБСЄ − СНД.

За цих обставин Вашингтон має намір налагодити більш тісні контакти з Казахстаном задля нівелювання вказаної негативної для інтересів США тенденції.

Підсумовуючи останні особливості, що виявилися у зовнішній політиці РК, можна зазначити, що Республіка Казахстан на міжнародній арені залишається прихильником принципу багатовекторності, проводячи збалансовану політику у відносинах з країнами, які мають особливий інтерес до Центральної Азії.

Політична еліта Казахстану вже зараз швидше інтернаціоналізувалася, ніж залишається зорієнтованою на старого союзника − і кожний крок підтримки Росії Назарбаєв відбиває альтернативним ходом у західному напрямі. Зі сторони зазначене виглядає як маніпуляція російським керівництвом, яке розгубило основні важелі управління азіатською ситуацією і бореться за останні – енергетичні.

Нинішнє позиціонування Казахстану у всіх найбільших пострадянських організаціях (і фактичне лідерство в них, оскільки практичні питання прокручує Назарбаєв, а не російське керівництво) зіпсувало останнім роком відносини з усіма союзниками. Зазначене – це, швидше, „політика зростання” з прицілом більше на Європейський Союз, ніж на союз держав ЄврАзЕСабо на ще більш обмежену регіональну схему.

Амбіції Казахстану коректуються за наступними ступенями ваги геополітичного чинника:

− залежністю від США;

− „китайським чинником”, в якому велика частина казахстанської еліти вбачає головну загрозу;

− необхідністю озиратися на Росію і грати з нею в безпечні пострадянські ігри;

− звертати увагу на реальність і дієвість „російської загрози”, а також після випадку з Грузією − на її невідворотність (Актюбінській військовий округ; будівництво елементів військового флоту на Каспії; спроби „інтернаціоналізувати” систему ППО і т. ін.);

− займатися регіональною конкуренцією (за вплив на Киргизстан) і суперництво (з Узбекистаном за вплив в ЦА);

− забезпечувати участь в актуальних Західних стратегічних геопроектах.

2.4. Узбецький чинник. Як відомо, суперником Казахстану за роль регіонального лідера є Узбекистан, де чинники формування майбутнього виявляються на сьогодні ще більш гостро.

До числа основних модераторів ситуації в Узбекистані можна віднести:

1) Афганську антитерористичну операцію Заходу і логічну спробу Ташкента вписатися в адекватний ідейний цикл;

2) дисбаланс американо-китайського протиборства на „узбецькому майданчику” і спроби узбецьких правлячих кіл демонструвати самостійність за рахунок погіршення відносин з Росією;

3) нарешті, існування економічної невизначеності, пов’язаної з проблемою водокористування і, зокрема, з рішенням Росії довести до кінця проблему зведення ГЕС в Киргизстані та Таджикистані, що, на думку узбецької сторони, створює для Узбекистану значні „водні проблеми”;

4) особливість релігійного чинника: Узбекистан є найбільш ісламізованою з держав ЦА (хоча б унаслідок наявності традиційних духовних центрів);

5) активне залучення у регіональну конкуренцію (причому, на межі фолу), яка нерідко виливається у форму силового тиску або „загрози вживання сили” щодо сусідів, насамперед, до Таджикистану і Киргизстану, особливо при обговоренні „водокористувальних”, транзитних проблем і питань захисту інтересів узбецької діаспори;

6) заснування другої російської військової бази в Киргиз стані, котра істотно знижує можливості узбецького Президента Каримова проводити „традиційну” регіональну політику щодо сусідів;

7) особливості державного устрою: режим Каримова є найбільш авторитарним з усіх центральноазіатських, і майже не надає значення постмодерністським ігровим політичним технологіям, якими „балуються” режими інші пострадянських республік.

Ясно, що нинішній розворот Узбекистану начеб то у бік Заходу не останній і залежить від того, як йтимуть справи на півдні, тобто в Афганістані, північ якого узбецькі еліти вважають своїм (афганська територія поділяється на узбецьку, таджицьку і пуштунську − „талібанівську” − території природного компактного мешкання відповідних етносів).

У цілому, не дивлячись на зовнішню підтримку, режим Каримова збалансований набагато менше, ніж казахстанський (де ключові позиції у владі займають вихідці із Старшого Жузу (родоплемінного об’єднання) з Назарбаєвим на чолі; дружина Назарбаєва походить із Середнього Жузу і контролює його, а один із зятів казахстанського лідера контролює соплемінників Молодшого Жузу). Саме через більш строкату етнічну структуру і більш складну кланову систему сталість узбецького режиму менша. Звідси підвищена авторитарність влади Каримова.

2.5. Таджицький чинник. Таджикистан Рахмоназараз знаходиться у ще складнішій ситуації: 1) транзит ключових ресурсів залежить багато в чому від не зовсім дружнього ставлення з боку Узбекистану; 3) власні „розробки” знаходяться або в зачатковому стані, або призупинені кризою; 4) американська антитерористична операція в Афганістані та Пакистані виштовхує до Таджикистану видавлені в ході громадянської війни терористичні та кримінальні елементи, які починають відновлювати свій контроль над певними регіонами держави; 4) значна частина управлінської еліти залучена в корупційний та кримінальний промисел (наркотрафік з півдня); 5) значна військово-політична і економічна залежність від Росії.

Як Узбекистан, та і Таджикистан потенційно уразливі, тобто, швидше за все, будуть піддані помсті з боку талібів за „північний транзит” у разі провалу антитерористичної операції Заходу. У суспільстві наростає конфліктний потенціал між основними кланами з причинений тим, що Президент Рахмон свого часу спочатку допустив частину опозиції до державного управління, потім методично видавив вчорашніх суперників з владних структур. Зараз таджицька еліта відчуває себе такою, що „відстала в отриманні дивідендів” від участі в Західних стратегіях. З цієї причини останнім часом таджики намагаються шантажувати Кремль „по-каримовськи”. Проте, якщо судити по останньому візиту Рахмона до Росії, така тактика таджицькій стороні позитивного результату не дає.

2.6. Киргизький чинник. Киргизстан в азіатському вимірі представляє державу, яка стрімко втрачає геополітичну самостійність:

− значна фінансово-економічна залежність від КНР: більшість зовнішнього боргу Киргизстан винний китайським партнерам;

− відчутна військово-політична та економічна залежність від США: рішення про відкриття американської бази в Манасі (погоджене з Росією, але яке викликало крайнє роздратування в Пекіні) було прологом до безстрокової присутності військових США в Киргизстані; нині під тиском російської сторони та за погодженням з нею зазначена військова база після ліквідації у 2009 р. перетворюється у ТЦП (транзитний центр перевезень) антитерористичного військового контингенту США і НАТО в Афганістані; ключові радники Президента Бакиєва з економіки − американці;

− безумовна багатоаспектна залежність від РФ: створюючи другу військову базу (після Канта в м. Ош) Росія перетворюється в гаранта безпеки режиму у Бішкеку від загроз з боку Узбекистану, і, одночасно, − у військового модератора місцевої ситуації. Наступним логічним кроком РФ у Киргизстані стає участь у розбудові ключової азіатської інфраструктури − системи з розподілу водних ресурсів;

− достатньо відчутні недвозначні претензії та серйозний всебічний вплив Казахстану на ситуацію в країні та її зовнішню політику;

− традиційне недоброзичливе (часом вороже) ставлення до Киргизстану політичної еліти і керівництва Узбекистану;

− наявність у Киргизстані великої кількості „вільних грошей” (отриманих, в основному, від наркотрафіку, до якого залучені, за різними даними, багато вищих державних чиновників). Зазначені кошти політичними опонентами (в тому числі й закордонними) можуть бути використані для організації будь-чого в державі. Організувавши перед президентськими виборами нові баланси присутності Заходу і Росії, Бакиєв на даному етапі обійшовся без „кольорового” революційного загострення, але залишається не застрахованим від його рецидивів вразі втраті довіри з боку будь-якої із зовнішніх сторін (РФ, США і КНР) та порушення балансу сил між ними.

2.7. Туркменський чинник. Якщо не звертати увагу на статус Туркменистану „нейтральної держави”, визнаний ООН, і спробу грати в багатовекторність, то в туркменська історична перспектива „схожа з попередніми державними утвореннями ЦА”: якщо буде налагоджений якийсь інший механізм „спадкоємності влади”, ніж нинішній − поява конкуруючих між собою вождів і державних заколотів − неминуча.

Загальний підсумок: можна зазначити, що згаданий вище „геополітичний трикутник” (Захід – РФ − КНР) надаватиме визначний вплив на політику та економіку держав ЦА (при зростанні залучення держав ЄС). Певну самостійність, або, швидше, регіональну ініціативність можне припускати лише Казахстан, та й то у випадку, якщо він буде здатний посилити свої позиції російською підтримкою. Решту трьох держав: Узбекистан − у меншій мірі, Таджикистан і Киргизстан −у більшій, так чи інакше існуватимуть у чужих геополітичних сценаріях.

2.8. Китайський чинник. Аксіоматичне те, що присутність США та їхніх союзників із Західної спільноти в Афганістані мотивоване більше китайським чинником (а також потребою одночасно „мати військовий механізм тиску” на Іран, Росію, Індію, Пакистан тощо), ніж справжньою терористичною загрозою.

Попри все Китайчерез свою політичну філософію до 2020 року, принаймні у військовій сфері, демонструватиме вигляд „пасивного гравця”, компенсуючи можливі тимчасові геостратегічні (військово-політичні) втрати більш широкою економічною експансією до Центральноазіатського регіону.

2.9. Чинник військової присутності Заходу в Афганістані. З урахування зазначеного у п. 2.3. „китайського чинника”, ключовим модератором Центральноазіатської ситуації на найближчі роки (як мінімум – 4) стає Афганська антитерористична операція Заходу на чолі зі Сполученими Штатами Америки. У цьому контексті необхідно нагадати  точку зору британських експертів щодо перспектив її реалізації. Так, британці зазначають, що військова присутність Заходу в регіоні матиме ефект лише у разі тривалого (до  тридцяти років) перебування військового контингенту союзників.

Результати оцінки і аналізу тенденцій розвитку оперативної обстановки дають підстави визначити наступні основні сценарії розвитку ситуації:

Перший сценарій: коаліція досягає „стабільного Афганістану”. Виникає схема перетрасування потоків центральноазіатських енергоносіїв з півночі (від Росії та її території) на південь – до пакистанських портів та Індії. Гарантом цього геопроектустають Західні (в основному американські) військові контингенти. Транспортну схему контролюватиме Захід, а РФ і КНР будуть максимально усуватимуться від участі в цих заходах[41].

Проте, навіть при цьому „перетрасуванні” − заява дуже гучна − до трансафганського газопроводу додадуться в осяжному майбутньому ще максимум 1-2 гілки трубопроводів (потенційно, з Туркменистану). Антитерористичну мотивацію військової присутності в регіоні Заходом буде замінено на енергетичну – потреба захисту енергопостачальних комунікацій.

Модифікація політичних режимів Центральноазіатського регіону стане актуальною і прискореною: у разі успіху Афганської операції Заходу не будуть потрібні мудрі „каримови −назарбаєви”, знадобляться лідери типу „ющенки − саакашвілі”. Таким чином, успіх Західної коаліції – це пролог трансформації нинішніх режимів помаранчевим (або іншим подібним) способом, оскільки, з рештою, виникне потреба міняти парадигму відносин і статус, як мінімум двох вершин геополітичного трикутника − РФ і КНР − на домінування США).

Проте, на протязі 10-річного терміну більшість нинішніх режимів має перспективу автоматично змінитися й природним шляхом (зміна поколінь, природний відхід від справ представників колишньої радянської партноменклатури), що саме по собі може бути прологом дестабілізації будь-якої з держав регіону, тобто, приводом для будь-якої із зовнішніх сил для втручання у внутрішні справи (якого так боїться пан Каримов, виступаючи проти широких функцій КСОР ОДКБ); формальна присутність режимів ЦА в пострадянських організаціях дає право Росії (та іншим країнам ОДКБ) рішучого реагування на ситуацію (за умови достатності сил і впливу у самої Росії). Останнє, неначебто, „куплено” згодою керівництва РФ на створення „Північного афганського транзиту” для Заходу.

Зараз Росії залишається лише не вірити в успіх Західної коаліції, робити посильні ставки на можливість свого впливу на 1) „слабку ланку” азіатського рівняння (Киргизстан і Таджикистан); 2) союз з Казахстаном;3) створенняпротивагамбіціям і малокерованій політиці Узбекистану; 4) поступове посилення „фінансово-економічної прив’язки” нового керівництва Туркменистану до російських геопроектів.

Другий сценарій: коаліція терпить поразку, тобто, не досягає поставлених цілей, несе великі втрати і йде з Афганістану. Багато аналітиків-футурологів вважають цей варіант кошмаром, оскільки Захід нині ніби захищає там (у тому числі) й Росію від талібів (які, нібито, можуть дійти до Оренбурга). Зазначене залякування було винайдене казахстанськими політологами для виправдання сумнівних військових ігор Казахстану з НАТО і США, а також, мабуть, виникли під впливом американської дезінформації [41].

Тут доречно повернутися до істинних цілей присутності США в ЦА. З урахуванням того, що ніхто не ловить Бен Ладена, поки не вторгається у „зону племен”, не відбирає у „паківядерну зброю – хоча у Форт-Бразі, за чутками, вже сформовані групи його захоплення.

Істинна стратегічна мета США – не перемога над талібами, а:

− створення необхідної інфраструктури військової присутності по периметру державних кордонів КНР і відповідних умов для демонстрації загроз китайському комуністичному керівництву;

− присутність заради контролю Євразійського простору: як така, що дозволяє оперативно потрапити на ТВД потенційних супротивників у ключових регіонах Євразії;

− відновлення втраченого контролю над талібами у межах сумісного проекту „Талібан” ЦРУ США і пакистанської військової розвідки СІС;

− потенційний контроль над ресурсами Центральноазіатського регіону.

Набагато небезпечніші для Росії можуть бути деякі наслідки „чорного сценарію” − поразки (або відходу) коаліційних військ, які можуть логічно слідувати в умовах застосування нинішніх технологій ведення протиборства. Зазначені наслідки пов’язані не стільки з талібами, скільки з тактикою поведінки Заходу. Визначені тенденції розвитку ситуації в Афганістані (особливо які виявилися в ході останніх президентських виборів) указують на низку варіантів поведінки Заходу на афгано-пакистанському ТВД:

− до влади можуть повернутися таліби, бо нинішній кабульский режим Корзая тримається виключно на Західних багнетах;

− повернення талібів може бути підсумком громадянської війни;

− проте, наслідком повернення талібів до Кабула, який представляє нині набагато більш зручну мішень, ніж за часів Мушаррафа і, тим більше, Зія-уль-Хака, може створити умови до їх більш грунтовної інфільтрації у „зону племен” Пакистану і взагалі до більш активного військового тиску на правлячі кола Пакистану в цілому, серед яких багато співчуваючих талібам.

Хоча система безпеки пакистанського ядерного арсеналу вважається однією з кращих в світі (роздільне зберігання компонентів), питання його попадання до рук фундаменталістів залишатиметься відкритим. За наявною інформацією, останні три роки, як мінімум, таліби тричі робили спроби прорватися до пунктів його складування.

Проблема в тому, що військова поразка, криза або інші причини неможливості продовження афганської кампанії, які можуть привести до рішення про виведення із Афганістану коаліційних військ, з великим ступенем вірогідність спровокує Захід, у першу чергу, на:

− стимуляцію повної дестабілізації оперативної обстановки в регіоні, яка автоматично призведе до просування радикальних елементів „ісламського поясу” не тільки на південь, південний схід (до Пакистану); на схід (в СУАР як „ворота” Піднебесної); але й на північ, що при найвдалішому результаті для євразійського „підчерев’я” призведе, як мінімум, до перенапруження азіатських режимів по периметру кордонів РФ;

− реальний варіант розколу Афганістану за етнічно-територіальною ознакою (тобто, відбудеться виділення „афганського Узбикистану”, „афганського Таджикистану” і „Пуштунистану”); минулі президентські вибори продемонстрували, разом з іншими компонентами, чинники етнічного розколу Афганістану, що все більше заглиблюються, де число таджиків майже порівнялося з числом пуштунів – і все більш активну роль відіграє „узбецький чинник”, який через передвиборні міркування Карзаєм протиставлявся „таджицькому чиннику ”.

При поглибленні зазначених тенденцій, американці, коли скоро справи їх йтимуть не дуже добре, можуть застосувати жорстку тактику, аналогічну тієї, що здійснюється в Іраку (країна фактично розділилася на курдські, шиїтські та суннитські регіони, а у перспективі не виключається утворення конфедерації або розкол країни на окремі державоподібні утворення.

Відособлення в тій або іншій формі таджиків і узбеків Афганістану створює неабиякі проблеми режимам суміжним держав (насамперед Узбекистану, Таджикистану і Киргизстану),  враховуючи слабкість їхнього державного управління: в усякому разі, спокуса міжкланового переподілу влади, особливо в Таджикистані, зросте значно – і замість „Великого Таджикистану” або „Великого Узбекистану”, як то мріялося деяким пострадянським політикам, буде елементарний експорт громадянської війни на північ [41].

Третій сценарій: більш реалістичнимбачиться наступний сценарій − американці, проголошуючи вивід військ, не уходять з Афганістану (такий сценарій нині відпрацьовується в Іраку). Таким чином, „американський відхід з Афганістану” (рано чи пізно) може знайти вельми своєрідні та загрозливі для сусідів контури.

По-перше, вибрана форма військових дій не здатна привести до перемоги в європейському розумінні цього слова. У талібів 1) немає столиці, яку можна поруйнувати, 2) постійної території, яку можна окупувати, 3) керівництво цілком заміниме (нейтралізують, приміром, Омара нічого не дасть − прийде на заміну інший авторитетний мулла); 4) немає у талібів навіть особливих цілей, окрім завдання шкоди іноземним військам та спонукання до їх відходу (воювати для талібів − це спосіб життя, отримання коштів та інших засобів для існування, іншого способу організації життя вони не уявляють).Талібам нікуди поспішати, у них навіть до смерті особливе, відмінне від Заходу, ставлення („у Заходу – дні та місяці, у талібів – час”, − як полюбляють говорити їх представники) [Там само].

По-друге, економічна ситуація в регіоні така, що неминучим є фізичне відтворювання лав Руху „Талібан”.

По-третє, спроби Заходу налагодити через Карзая переговорний процес в Арабських Еміратах з „помірними талібами”, з одного боку, малоефективні (оскільки цей оксюморон, сюрреалізм: „помірний” на думку афганців – це той, хто не воює, а не воює – значить не таліб); з іншого − зазначена тактика Заходу видає відзначену мету (одну із цілей) кампанії – відновлення контактів і взаємодія з тим, хто вийшов у проекті „Талібан” з-під контролю. Навіщо? Природно, щоб потім контрольовано використовувати талібів у  своїх цілях.

У цьому контексті, не виключено, що талібам навмисно дадуть відвоювати собі якусь подібність „халіфату”, контрольованої США нарко-террористичної території на зразок „косовскої моделі”. Інших способів зберегти мотивацію присутності Західної військової коаліції під боком у Китаю, Росії, Індії і Ірану не має.

Не менше екзотично можуть виглядати і форми закінчення кампанії, де у Заходу маса варіантів, здатних викликати головний біль у сусідів − держав Центральній Азії, Росії, Китаю, Пакистану та Індії:

а) окопатися на узбецько-таджицькій півночі Афганістану, менш пуштунізованому і більш спокійному;

б) або, що буде ще більшим сюрпризом для Китаю і, особливо, для Росії, вивести війська в  пострадянські республіки Центральної Азії, тобто побудувати буфер ще північніше, організувавши перманентне військове базування в Узбекистані, Таджикистані та Киргизстані, остаточно підірвавши там вплив Росії і Китаю.

Принаймні, зараз до такого сценарію, мабуть, готовий Ташкент. Та і Душанбе з Бішкеком, як падаючі системи, тим більше, якщо загроза реставрації влади талібану стане реальною, будуть не проти.

В осяжному майбутньому більшість експертів прогнозує падіння впливу РФ на ситуацію в ЦА при зростанні впливу (і конкуренції) між Заходом (США, ЄС) і Китаєм. За їх прогнозами, держави регіону, разом з Близьким і Середнім Сходом, мають перетворяться на „найгарячіший майданчик” перетину глобальних стратегій „сильних світу цього”.

Враховуючи американську військову аналітику і практичний досвід операцій наявного ідейного циклу Заходу, можна припустити на перспективу заміни британських” і „сталінських” меж регіону. Перш за все, це може відбутися в слабких пострадянських ланках – у Таджикистані та Киргизстані, а також в Афпаку − Афганістан/Пакистан ).

Опорою американської політики в ЦА за „пакистанською моделлю” може стати Узбекистан, який має для цього всі передумови. Вже зараз ідея дислокації американських військ спеціального призначення актуальні практично для всіх пострадянських країн Центральноазіатського регіону.

Підсумкові висновки до порушеної у статті проблеми:

1. Зламати логічну еволюцію ситуації в ЦА у стратегічній перспективі здатні:

- глобальний кліматичний форс-мажор;

- ще більш радикальна зміна курсу США унаслідок кризи;

- радикальне загострення відносин між вершинами геополітичного трикутника (Захід, Росія, Китай);

- ескалація і заглиблення конфлікту в ЦА на пакистанському або іранському векторах.

2. З цього виходить:

− Захід знайде способи моделювання ситуації при будь-якому результаті Афганської антитерористичної кампанії, яка здатна продовжуватися від 4-х (гарантовано) до 15-30 років (як перманентна шахова партія).

− Захід присутній в регіоні не з розрахунку на перемогу, а з розрахунку на переформатування регіонального розкладу відповідно до своїх планів, які можуть варіювати від створення стабільної альтернативної енергетичної інфраструктури (плюс військовий тиск на Китай і Росію (у сукупності з Індією), до формування нарко-терористичної території за „косовскою моделлю” (для створення на тривалу перспективу керованих конфліктів).

− випливає аксіоматичний висновок, що з Центральної Азії Захід не піде; в кращому разі, відхід буде обставлений „по-іракські”: інфраструктура військових баз від Грузії до Киргизії з великим ступенем вірогідності обрамлятиме периметр пострадянського простору, створюючи одночасно, ілюзію співпраці з Росією і загрозу для неї. Росії в цій ситуації доведеться займатися тим же: військовий аспект взаємодії з регіоном буде виведений на перший план; тобто, проблема розділу впливу Росії із Заходом в ЦА буде актуальною в найближче десятиріччя.

- в найближче десятиріччя в більшості держав регіону тим або іншим чином відбудеться зміна еліт, що ще більш послабить їхні зв'язки з Росією і залучить їх до Західних сценаріїв. При цьому, Захід ні за що не дозволить Китаю повністю контролювати ресурсну базу Центральноазіатського регіону;

− на користь Росії (і, у меншій мірі, залежно від довгострокових стратегій та умов їх реалізації, на користь Заходу) не допустити дестабілізації на фоні перманентної афганської невизначеності; по-можливості, зберегти нормальні відносини зі всіма режимами регіону;

− найбільші шанси на збереження „суб’єктності” в регіональній політиці мають Казахстан і Узбекистан (хоча останній – у меншій мірі унаслідок більшої уразливості). Таджикистан і, особливо, Киргизстан, на думку низки експертів, представляють собою скніючи державні структури з негативною еволюцією. Таджикистану загрожує переформатування кланових балансів, Киргизстану – повна втрата геополітичної самостійності. При цьому, більшості регіональних амбіцій (у тому числі, казахстанських) не вдасться реалізувати – держави регіону в осяжному майбутньому залишаться вторинними в стратегіях головних геополітичних гравців, у більшій мірі Заходу і Китаю, ніж Росії. З цієї причини пролонгація в осяжному майбутньому їх багатовекторної („і нашим, і вашим”) політики неминуча.

- не виключено, що на певному етапі розвитку ситуації США почнуть схиляти російське керівництво до більш виразної військової участі в афганській операції, чого, при всіх спокусах і думках про „повернення до Афганістану”, за висновками російських експертів, допускати не слід. Економічне повернення – інша справа;

- з часом цілком можливе загострення відносин Росії і Китаю: стимуляція загострення відносин РФ з КНР може виходити і від Заходу: ключові „тіньові” радники Обами – прихильники заспокоєння Пекіна за рахунок Росії. Як наслідок, в нинішній військовій схемі ситуації в ЦА Москва, фактично, стала на бік США та їхніх союзників по НАТО. Те, що робить нинішнє російське керівництво, посилює стратегічні загрози позиціям і політиці Китаю не лише в Центральноазіатському регіоні, а й на Далекому Сході, в Південній Азії та АТР. Інші чинники − зростання впливу Китаю на Пакистан і кооперація США з Індією, не кажучи про гіпнотичний тиск Пекіна на місцеві центральноазіатські режими щодо збудження антиросійських тенденцій.

3. Відправними крапками для розуміння еволюції нинішньої ситуації залишаються процеси в: 1) політиці Заходу щодо афганського лідера Карзаю; 2) організації переговорів з талібами; 3) формуванні цілей та характер підсумків з’ясування відносин між США і Великою Європою (ЄС+ Росія) щодо афганської стратегії; 4) визначенні контурів дій у відповідь керівництвом ЦК КПК і КНР на ескалацію військових і політико-дипломатичних дій Західних конкурентів в Афганістані; а також визначення характеру і ступеня адекватності реагування китайської сторони на визначені адміністрацією Б. Обами заходи щодо стримування амбіцій комуністичного Китаю на „світову гегемонію” (превентивні попередження КНР в Тибеті та Синдзяні не перешкоджати „західному сценарію” вже прозвучали. Пекін відповів на це „комариними укусами” − атаками місцевих партизан на деякі ТНК в Африці та Латинській Америці. Проте, головні козирі – економічні – Пекін викидати не поспішає. Актуальною залишається проблема розширення Афганської антитерористичної операції на територію Пакистану, правляча еліта якого всебічно підтримується із Пекіна).

Список використаних джерел

1.        Аскаров Асет. Некоторые вопросы безопасности Центральной Азии: Взгляд сподвижника Дж. Намангани. ИАП „Время Востока”, 20.02.2009; 23.02-2009; 25.02.2009. easttime.ru

2.        Бжезинский З. Великая шахматная доска (Господство Америки и его геостратегические императивы)/  Пер. О. Ю. Уральской. –М.: Междунар. отношения, 1998.

3.        Бланк С. Взлеты и падения американских отношений со странами Центральной Азии. ИАП „Время Востока”, 09.08.2007. easttime.ru

4.        Богатуров А. Д. Американізація Центральної Азії? // Схід. – 2003. –№3. – С. 94

5.        Від стримування до глобального лідерства? Америка та Свiт після холодної війни: Наукова доповідь/ Авт. кол. Брент Бредлі, віце-президент і директор стратегічних досліджень проекту «Rand» для ВПС США, Залмай М. Задзад та ін. Вид.: Фонд підтримки досліджень у сфері національної безпеки, 1995 р.

6.     Вязгина Е. США и Центральная Азия.ИАП„Время Востока”,22.08.2007. easttime.ru

7.     Вязгина Е.Изменение отношения России и Китая к Центральной Азии и развитие сотрудничества в рамках ШОС.ИАП„Время Востока”, 14.08.2007. easttime.ru

8.        Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее Росии: Учебное пособие по геополитике. Кафедра Стратегии Воен­ной Академии Генерального Штаба РФ, Центр специальных метастратегических исследований, „Арктогея”. – М., 1997. –С. 5-47.

9.     Информационно-психологическая безопасность в эпоху глобализации: Учеб. пособ.// Кол. авт. Кузьменко А. М., Петрик В.М., Штоквиш А. А./ Под ред. В. В. Остроухова. – К., 2008.    –544 с.

10.  Канн М.  Геополитика Центральноазиатского региона и курс Пекина. ИАП „Время Востока”, 07.05.2009. easttime.ru

11.  Каукенов А. С. Интересы Китая и Индии в Центральной Азии. ИАП „Время Востока”, 22.01.2009. easttime.ru

12.  Каукенов А. С.Китай и Центральная Азия. ИАП „Время Востока”, 20.10.2009. easttime.ru

13.   Китайская экспансия в Среднюю Азию: игра на опережение или наступление? (Мнение экспертов). ИАП„Время Востока”,12.08.2007. easttime.ru

14.   Косирев Д. Китайская дилемма Америки. Азиатская политика Билла Клинтона не устраивает многих в Вашингтоне//Независимая газета. –1997. –21 марта.

15.   Кузьменко А. М.  Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації (Частина 3. Доктринальні підходи Китайської Народної Республіки та  Республіки Індія. Частина 4. Доктринальні підходи Ісламської Республіки Пакистан та радикальних мусульманських рухів)// Юридичний журнал.   –2007.  –№ 7-8. www.justinian.com.ua

16.   Кузьменко А. М. Особливості впливу на економічну безпеку України інтересів Китаю в Східноєвропейському, Чорноморському та Кавказькому регіонах: –К., 1996. –400 с.

17.   Кузьменко А. М. Особливості доктринальних основ розвідувальної стратегії і тактики США, суб’єкта розвідувальної діяльності в статусі „єдиної світової супердержави// Юридичний журнал. –К.: Юстиніан, 2008. –№ 4. www.justinian.com.ua

18.  Кузьменко А. М. Регіональні особливості оперативної обстановки на Євразійському просторі: геополітичний аналіз і контррозвідувальна оцінка наслідків для безпеки України: Монографія. –К., –2001. –714 с.

19.    Маликов Кадыр.Информационно – идеологический аспект безопасности Центральной Азии.ИАП „Время Востока”,22.12.2008. easttime.ru

20.    Манойло А. В., Петренко А. И., Фролов Д. Б. Государственная информационная политика в условиях информационно-психоло­гической войны. –2-е изд., стереотип. –М.: Горячая линия. Телеком, 2006. –541 с.

21.    Мураталиева Н.Т. Содержание и основные характеристики Центральной Азии. ИАП „Время Востока”, 07.04.2009. easttime.ru

22.    Омаров М. Н. На стратегическом перекрёстке. Центральная Азия в свете геостратегических и геополитических интересов США, Китая и России. ИАП „Время Востока”, 04.09.2008. easttime.ru

23.    Парамонов В., Столповский О. Внешняя политика государств Центральной Азии в отношении Китая. ИАП „Время Востока”, 04.11.2008. easttime.ru

24.    Парамонов В., Столповский О. Внешняя политика Китая в Центральной Азии. ИАП „Время Востока”, 29.10.2008. easttime.ru

25.    Парамонов В., Столповский О. Китай и Центральная Азия: сотрудничество в сфере безопасности. ИАП „Время Востока”, 13.10.2008. easttime.ru

26.    Парамонов В., Столповский О. Многостороннее сотрудничество России и стран Центральной Азии в рамках ОДКБ: проблемы и перспективы. ИАП „Время Востока”, 22.12.2008. easttime.ru

27.    Парамонов В., Столповский О.Основные проблемы в сфере экономических отношений. ИАП „Время Востока”, 22.12.2008. easttime.ru

28.    Парамонов В., А.Строков, Столповский О.Россия и Китай в Центральной Азии: политика, безопасность, экономика. ИАП „Время Востока”, 11.09.2008. easttime.ru

29.    Саадет Дегер. КНР и Япония/ Р. ІХ. Мировые расходы на вооружение// Международная безопасность и разоружение. Ежегод­ник СИПРИ 1993. Специализированное приложение к журналу „Мировая экономика и международные отношения”. –М.: Наука, 1993. –С. 160-162.

30.    Самбутян Ю. Китай стремится в „высшую лигу”. Самая боль­шая армия мира осваивает современную военную технологию/ Неза­висимое военное обозрение. –2000. –№36. –С. 3.

31.    Соколовський М. США і Китай — гра тільки почина­ється/Дзеркало тижня. –№16(340).         –2001. –21 квітня. –С. 5.

32.  Соціально-правові основи інформаційної безпеки: Навчальний посібник. Кол. автор. Кузьменко А. М., Петрик В. М., Остроухов В. В./ За ред. В. В. Остроухова. –К.: Росава.             –2007. –495 с.

33.   Спеціальні служби іноземних держав/ WWW.AGENTURA.RU

34.   Статпаев Д. Китайская ставка на ШОС. ИАП „Время Востока”, 28.07.2008.easttime.ru

35.  Стратегия Китая раскрыта. ИАП „Время Востока”, 12.03.2008.easttime.ru

36.  Усубалиев Э. Е. Особенности геополитического пространства Центральной Азию. ИАП „Время Востока”, 29.12.2008.easttime.ru

37.  Усубалиев Э. Е.Центральная Азия – Япония: некоторые аспекты взаимоотношений. ИАП „Время Востока”, 19.09.2007.easttime.ru

38.   Уткін А. Нова вісь світового протистояння. Китайська гегемонія неминуча/ „Независимая газета”,  1997.

39.   http://www.gov.cn/

40.  http://russian.cpc.people.com.cn/

41.  http://www.dumaem.ru/:„Другая Средняя Азия”, ч.1. 14.12.2009.

Ukrainian English French German Polish Russian