Моя політика

Моя политика

Інформаційно-психологічна війна ТНК проти держави: політико-правовий і безпекознавчий аспекти статусу «суверена» – генерального суб’єкта міжнародного публічного права

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Добре дресирована совість – свого хазяїна не загризе...

Народна мудрість

Я не пам’ятаю, щоб чесність примножувалася разом із багатством...

Джефферсон

 

Порушені у серії статей теоретико-правові положення сутності організації і функціонування механізму державного управління інформаційною політикою у сфері забезпечення безпеки сучасних національних суспільств мають вирішальне значення для їх сприятливого існування і стратегічного розвитку. Реальність сьогодення констатує: ос­танню чверть XX ст., особливо після розпаду СРСР і впровад­ження нових комунікаційних технологій (комп’ютеризації, Інтернету, мобільного зв’язку тощо) процеси глобалізації різко пришвидшилися, охопивши практично всі держави світу. Нині сучасне світове співтовариство у своєму розвитку має сталу і незворотну тенденцію до глобалізації, тобто до підвищення загальної взаємозалежності учасників світогосподарських відносин та певної уніфікації усіх сфер життєдіяльності національних суспільств, держав, неурядових організацій, транснаціональних корпорацій, окремих регіонів, які утворюють цивілізаційні об’єднання.

Саме ця суспільна значимість викликає у наукових та фахових безпекознавчих колах нагальну потребу і доцільність проведення постійного прискіпливого різноаспектного інформаційно-аналітичного моніторингу сучасних процесів і тенденцій у міжнародних відносинах (особливо між державами і ТНК та під їхнім впливом у міждержавних) та наукового узагальнення практики оцінки, аналізу, прогнозування і моделювання особливостей  інформаційно-психологічного протиборства суб’єктів геополітичної, геоекономічної, геостратегічної конкуренції, місця та ролі в цій галузі специфічних суспільних відносин сил і засобів систем:

1) органів державної влади і управління іноземних держав;

2) неурядових національних та транснаціональних структур і організацій;

3) транснаціональних військово-політичних об’єднань;

4) господарських фінансово-промислових корпорацій;

5) засобів масової інформації та інформаційно-телекомунікаційних корпорацій;

6) відкритих інформаційно-телекомунікаційних корпорацій;

7) мережних інформаційних каналів корпорацій та корпорацій-провайдерів;

8) віртуальних соціальних співтовариств (віртуальних соціальних корпорацій);

9) таємних транснаціональних елітарних організацій, інших латентних (таємних) структур у соціально-політичних і економічних процесах сучасного світового співтовариства, що глобалізується.

Саме Сполучені Штати Америки є нині одночасно територіально-державним утворенням, наймогутнішим сувереном, супердержавою, де утворилися умови для концентрації найбільшого потенціалу зародження потужної рушійної сили виникнення,  розвитку і розповсюдження сфери впливу перелічених вище учасників інформаційно-психологічної взаємодії на міжнародній арені. У зв’язку з цим Сполучені Штати Америки мають реальний потенціал контролювати світові процеси та панувати у сучасному світі. Проте зазначений висновок не може бути однозначним. Виникає риторичне запитання: хто контролює і панує в світі – суверен Сполучені Штати Америки чи американські транснаціональні корпорації? З цього випливає генеральне запитання, порушене у зазначеній статті: який характер критеріїв має бути покладений в основу визначення головного науково-правового інституту суверена як генерального суб’єкта  міжнародного публічного права.

Політичний і безпекознавчий аспекти інформаційно-ідеологічної боротьби навколо статусу суверена

Дослідження зовнішньополітичних кроків після серпня 1991 року нинішньої правлячої еліти Сполучених Штатів та їхніх найближчих союзників по Північноатлантичному блоку – правлячих кіл Великої Британії, а також по Британській співдружності – атлантистів із Канади та найбільш наближених до британської корони із неатлантистів – правлячих еліт Австралії та Нової Зеландії, стратегічного союзника Сполучених Штатів на Близькому Сході – Ізраїлю,  – нині за їхньою підтримкою відбувається процес створення на руїнах «радянської імперії» нової світової «Американської імперії» [1]. З 1998 року основні аргументи «історичності» формування і характерні риси цього геополітичного проекту сформулював і з великим оптимізмом пропагував перед світовою громадськістю екс-радник президента США з питань безпеки Збігнев Бжезинський через свою наукову працю «Велика шахівниця (Панування Америки та її геостратегічні імперативи)» [2]. Надалі головні доктринальні постулати правого крила американських ліберал-демократів і консерваторів про поняття «імперія» та «імперіалізм» були покладені в основу нової, за визнанням антиглобалістів, імперіалістичної програми США – неоконсервативного «Проекту за нове американське століття» [3].

Встановлення після серпня 1991 року латентними транснаціональними, елітарними співтовариствами, контрольованими, насамперед американськими та ізраїльськими ТНК, повного контролю над національними політич­ними елітами та процесами в пострадянських і посткомуністич­нихдержавах, а також утворення залежності характеру політичних подій від їхнього впливу – підтверджують висунуту автором ще у 1990 р. наукову гіпотезу про те, що нині насправді відбувається таємне протистояння за перерозподіл сфер геостратегічного впливу на таких рівнях:

1) світових суспільно-політичних рухів (ліберал-демократизму, соціал-демократизму, сіонізму, комунізму, націонал-соціалізму та інших новітніх різновидів крайніх правих політичних течій нацизму, фашизму тощо);

2) світових релігійних рухів (католицизму, православ’я, про­тестантизму, магометанства, іудаїзму, конфуціанства, індуїзму);

3) новітніх релігійних та містичних культів;

4) громадських елітарних закритих об’єднань, союзів, лож, громад масонського типу;

5) транснаціональних фінансово-економічних і військово-політичних об’єднань;

6) мафіозних та інших організованих транснаціональних злочинних угруповань;

7) міждержавних відносин [4].

Проведена після серпня 1991 року низка досліджень також засвідчила, що у сучасних доктринах американських, британських, ізраїльських, французьких, німецьких, російських, китайських, іранських, турецьких фахівців простори інформаційно-психологічного протиборства умовно поділяються так:

·  провідні держави – конкуренти Західної Європи (насамперед Франція і Німеччина) та інши країни Європейського Союзу;

·  посткомуністичний простір держав Балкан, Центральної і Східної Європи:

·  пострадянський простір держав Прибалтики та СНД, насамперед Росії, Бєларусі, України, Грузії, Азербайджану, Узбекистану, Киргизстану і Казахстану;

·  контрольованих нелояльними до США, Ізраїлю і держав НАТО правлячими режимами держав Близького Сходу, Центральної і Південно-Східної Азії;

·  інформаційний простір комуністичного Китаю, держав Далекого Сходу і АСЕАН (сюди належать китайці Гонконгу, Сінгапуру, а також значні китайські анклави в Таїланді, Малайзії, Індонезії та на Філіппінах, некитайські за походженням меншини Сінгапуру, Синьдзяню і Тибету), які ЦК КПК і Держрадою КНР розглядаються як реальний плацдарм для здійснення протидії світовій імперіалістичній експансії Америки [5].

Результати досліджень також свідчать про докорінні зміни в тактиці застосування в інформаційному протиборстві сил і засобів та залучення новітніх наукових досягнень  політології, геополітики, військової справи, психології (щодо спрямованого управління розумовою діяльністю і свідомістю людини, великих груп людей), навчально-педагогічної, рекламно-пропагандистської сфери, оперативної (таємної, конспіративної) діяльності спецслужб щодо надання прихованого вигідного впливу на широкі верства населення [6]. Науково і фактологічно доведено, що – у сучасних умовах у зазначеному світовому і міждержавному протиборстві можуть брати участь не лише держави у вигляді погоджених дій всієї системи органів законодавчої і виконавчої влади та окремих спеціалізованих державних виконавчих структур (насамперед спеціальних розвідувальних, контррозвідувальних, інформаційно-пропагандистських служб і навіть розвідувально-диверсійних підрозділів військ спеціального призначення, спеціалізованих на проведенні інформаційно-психологічних заходів і силового тиску на населення, командний та особовий склад збройних сил, правоохоронних органів і спецслужб супротивника), а й інші нерозвідувальні державні, неурядові громадські або приватні організації як суто національні, так і транснаціональні, зокрема різних екстремістських, терористичних та інших радикальних спрямувань. Останні у більшості своїй були свого часу утворені спецслужбами держав, які ворогували у «холодній війні», для проведення «спеціальних операцій» в регіонах, контрольованих супротивником. Решта природно виникла у результаті безладдя, після втрати над ними і процесами контролю з боку супердержав США і СРСР, їхніх коаліцій  в результаті зникнення однієї із ворогуючих сторін по лінії «Схід–Захід». До адекватного реагування на загострення протиріч по лінії «Північ–Південь» США і НАТО як переможці не були готові. Як результат на світовій арені виникла низка радикальних, ніким не контрольованих маргінальних угруповань, котрі стали претендувати на гегемонію спочатку в окремих державах і регіонах світу.

За таких умов державні розвідувальні, контррозвідувальні, інформаційно-пропагандистські та інші спеціальні служби намагаються найчастіше виконувати організуючо-координаційну функцію. Перекладаючи реалізацію практичних оперативних заходів на національні неурядові структури і контрольовані ними транснаціональні організації, державні спецслужби таким чином виводять з-під міжнародно-правової відповідальності уряди та інші владні структури держав-суб’єктів комплексних заходів і розвідувально-підривних операцій у межах інформаційно-психологічних війн та інших видів протиборства, а в разі політичної доцільності виступати захисником «народної ініціативи боротьби за поширення демократії, прав і свобод людини і громадянина, за повалення тоталітарних режимів» тощо.

Зазначеною тенденцією швидко скористалися групи «міжнародних чиновників», об’єднаних корпоративними інтересами в міжнародних організаціях, і ТНК, як утворені за участю держави, так і суто приватні. Їхній навіть частковий вихід з-під контролю держав-суверенів спровокував тенденцію щодо виділення як окремих самостійних суб’єктів інформаційно-психологічного протиборства низки провідних американських, ізраїльських, британських, меншою мірою німецьких і французьких, а також російських транснаціональних корпорацій, що нині народжуються та намагаються вийти з-під контролю держави (зокрема «імперії» Березовського і Гусинського). На сучасному етапі процесу глобалізації для реалізації власних корпоративних інтересів нинішні ТНК намагаються використати як засіб потенціали сучасних держав, насамперед власних національних, як це нині роблять американські транснаціональні корпорації щодо захисту своїх інтересів на Близькому Сході, Іраку, Афганістані та на Балканах. Часто це відбувається всупереч як державним, так і загальнонаціональним інтересам. Яскравим прикладом є використання американськими ТНК свого суверена – Сполучені Штати Америки.

Останніми роками набула поширення наукова гіпотеза про намагання сучасних ТНК домогтися через інформаційно-психологічне протиборство з урядами держав визнання ними транснаціональних господарських об’єднань як суб’єктів міжнародного публічного права. Таке визнання має на меті досягнення необмеженого владного статусу «суверена», який нині є монополією лише держав [7].

Поява проектів нових цивілізаційних об’єднань (інформа­ційних суспільств, за своїм характером – імперій) передбачає процес уніфікації суспільств, що може бути досягнуто лише через створення єдиного інформаційного простору, в якому ініціатори (метрополії) повинні мати змогу нав’язувати свою ідеологію, певні політичні уподобання та моделі способу життя, вживати відповідні технології і заходи «перевиховання» аборигенів на підвладній території. Зазначене означає, що в заданому інформа­ційно-психологічному просторі заплановані стратегічні завдання розпорошені на велику кількість виконавців, розподілені у часі   та реалізуються комплексно як по політико-дипломатичних і соціально-гуманітарних каналах, так і по каналах розвідувальних та інших спецслужб, в окремих – із застосуванням збройних сил, укомплектованих спецпідрозділами особливого призначення, оснащених високоточною новітньою зброєю четвертого-п’ятого поколінь. Таким чином, ТНК створюють відповідні умови залучення потенціалів держав для забезпечення захисту власних корпоративних інтересів у світовій конкуренції, маніпулюючи суспільною свідомістю шляхом підміни понять у сфері захисту загальнонаціональних і державних інтересів на користь власних корпоративних потреб.

В основу ідеології зазначених цивілізаційних проектів покладені, як вже зазначалося, атлантичні (англосаксонські) цивілізаційні традиції, цінності англіканської і католицької церков, ліберал-демократичні політичні уподобання американського зразка для іноземних аборигенів. Звідси певна (поки що чітко не визначена) наддержавна структура виконує роль головного мозкового штабу «Нового світового порядку», сформованого на базі так званого «золотого мільярду». Проте, за версією антиглобалістів, у своїй діяльності згадана транснаціональна організація орієнтується тільки на захист інтересів нечисленної еліти, об’єднаної етнічним спорідненням (переважно це англосаксонські та іудейські клани) у відповідні закриті ложі.

Сутність, цілі та завдання інформаційно-психологічне протиборство навколо визначення «нового» правового суб’єктивного статусу ТНК у міжнародних відносинах. Процеси інформаційно-комунікаційної глобалізації нині вже майже вийшли з-під монопольного контролю держав як головних суб’єктів міжнародних владних правовідносин. Вони вже стали фактичним каталізатором багатьох об’єднавчих процесів сучасної історії. Саме з цієї причини інформаційно-комунікаційна глобалізаціяє найбільш показовою з решти інтеграційних процесів і містить:

1) розвиток комунікаційних можливостей та використання космічного простору для передачі інформації;

2) появу і швидке зростання глобальних інформаційних мереж;

3) комп’ютеризацію багатьох процесів життєдіяльності людства.

Основними напрямами інформаційно-комунікаційної глобалізації слід вважати:

1) створення глобальних за охопленням комунікаційних систем на базі космічних комплексів;

2) переважний розвиток космічних систем подвійного призначення;

3) розвиток персональних систем зв’язку і глобального позиціонування;

4) створення глобальних систем управління бізнесом, виробничими процесами та домашнім господарством на базі інформаційно-комунікаційних комплексів;

5) глобалізовану комп’ютеризацію і роботизацію якомога більшого кількості процесів життєдіяльності людства;

6) обмеження де-факто з боку ТНК державної монополії на управління інформаційно-комунікаційними системами, а також у галузі розробки та реалізації політики в інформаційно-психологічній сфері з подальшим вимушеним закріпленням цього процесу де-юре;

7) випередженням розвитку договірної нормативно-правової бази невладними суб’єктами цивільно-правових і господарських відносин, які регулюються міжнародним приватним правом. Зазначене тягне за собою певне відставання розвитку правової бази на рівні владного (публічного) права у зазначених сферах, що призводить до небажаного стримування транскордонного руху виробничих технологій, сировини, товарів, послуг, капіталів, робочої сили тощо. Останнє завдає значних фінансово-економічних збитків ТНК.

На цьому тлі в межах нинішнього етапу глобалізації розвивається процес витиснення традиційних держав із інформаційного простору транснаціональними інформаційними суперкорпораціями.Фахівці з безпекознавства зазначають, що варто очікувати появу в найближчі 10-15 років потужних приватних компаній, які не лише матимуть де-факто, проте не закріплених де-юре, ознаки суверенних держав:

1) екстериторіальність;

2) наявністю власних легітимних збройних формувань, спецслужб (розвідки, контррозвідки, охоронних);

3) участь на початковому етапі як спостерігачів у міжнародних організаціях, утворених державами на підставі міжнародних угод і договорів, тобто в міжнародних організаціях суб’єктів міжнародного публічного (владного) права.

Як зазначалося вище, сучасне міжнародне публічне право визначає «генерального суб’єкта права» лише суверена в особі держави, яка має виняткове право за взаємною договірною домовленістю із собі подібною утворювати закриті для невладних міжнародних структур організації, наділені правами та обов’язками представляти суб’єктів міжнародного публічного права, тобто міжнародні організації типу ООН, ЄС, Міжнародного валютного фонду, Північноатлантичного альянсу і тощо. Зазначені міжнародні організації і структури утворюються державами на підставі міжнародних договорів та угод. Крім того, міжнародні економічні відносини примусили суверенів утворювати на підставі таких же міжнародних договорів і угод міждержавні економічні об’єднання типу «спеціальна економічна зона», «зона вільної торгівлі», «митний союз» тощо. Зазначеним структурам суверени делегували частку свого суверенітету для виконання ними покладених на них завдань. Таким чином поступово в міжнародних відносинах з’являються все нові і нові владні суб’єкти-посередники другого плану. Нинішні корупційні процеси серед зазначених «міжнародних чиновників» дозволяють ТНК вербувати серед них свою «агентуру впливу», котра формує основу для прийняття державами міжнародно-правових рішень, вигідних лише ТНК. На сучасній мові підприємництва це називається «лобіюванням інтересів ТНК». Проте є певне зауваження – «міжнародні чиновники» використовують своє службове становище не за призначенням.

Однією з основ для появи версії про наявність глобалізаційного проекту розвитку світового співтовариства є прагнення транснаціональних корпорацій домогтися від суверенів (держав) визнання за ТНК статусу суб’єктів міжнародного публічного права.Поки що не йдеться про надання повнокровного статусу суверена.З цієї причини нині відбуваються інформаційно-психологічні заходи щодо обробки населення світового співтовариства, налаштовуючи його на підтримку заходів послаблення політико-правових та економічних позицій з подальшою руйнацією традиційного суспільного утворення – держави. Поряд із цим фахівці з безпекознавства вважають, що, незважаючи на визначені тенденції, поки що паралельно з цим процесом розвиватимуться і державні утворення традиційного типу. Таким чином, процеси інформаційно-комунікаційної глобалізації, територіальної глобалізації, глобалізації економічних форм і урбанізації на сьогодні зливаються в єдиний процес глобалізації управління суспільними процесами.

Фахівці вважають, що одночасний розвиток як держав традиційного типу, так і екстериторіальних суперкорпорацій протікатиме якийсь час без силових конфліктів між ними. Сутність проблеми полягає в тому, що нині ТНК теорією права визнається лише як невладний суб’єкт, суб’єкт міжнародних цивільно-правових і господарських відносин, тобто як суб’єкт невладного міжнародного приватного права, яке регулює цивільно-правові (власності, сімейні, спадкові, зобов’язальні, договірні), господарські, трудові та відносини соціального забезпечення, ускладнені іноземним елементом. Традиційна державність одержить свій подальший розвиток у тих регіонах, де приватний бізнес недостатньо розвинений до того рівня, щоб сформувати із себе екстериторіального суб’єкта недержавного типу (суперкорпорацію). Це можуть бути, приміром, Латинська Америка, Південно-Східна і Центральна Азія та Африка. Саме народи цих регіонів в умовах глобалізації ризикують безповоротно опинитися на узбіччі цивілізаційного розвитку.

У постіндустріальних регіонах(Північна Америка і Європа) процеси взаємодії держави та суперкорпорацій відбуватимуться на базі наявних правових механізмів, визначених нормативно-правовими актами міжнародного публічного (владного) права і національним законодавством держав-суверенів у межах міжнародного приватного права. Наочним прикладом може слугувати невдала спроба утворення першої в історії глобальної суперкорпорації на базі компанії Microsoft. На нинішньому етапі суверен – американська держава – зуміла призупинити процес суверенізації приватної корпорації на підставі антимонопольного законодавства США, але це не застраховує суспільство від повторень подібного у майбутньому.

З викладеного вище виходить, що у держав-власниць інформаційно-телекомунікаційних мереж і розробників мережних технологій особливу роль відіграватимуть мережні інформаційні корпорації та корпорації-провайдери, які забезпечують циркуляцію життєво важливих потоків інформації. Роль зазначених ТНК можна охарактеризувати в такий спосіб.

ТНК, контролюючи відкриті інформаційні мережі та інформаційні потоки в них, усе більше здобувають риси транснаціональних держав-корпорацій (імперій), інтереси яких лежать на територіях різних країн з різними законами, традиціями, геополітичним положенням і державним устроєм, інтереси яких не завжди збігаються з корпоративними інтересами ТНК. Зазначене дає підстав и зробити висновок, що у найближчому майбутньому в будь-якому збройному конфлікті будуть задіяні сили та засоби як мінімум трьох сторін – агресора, жертви агресії і (однієї чи декількох) ТНК, які забезпечують безперебійне функціонування ВІТКС і систем, що контролюють циркулюючу в них інформацію. У цьому випадку слід зазначити, що, незважаючи на те, що всі три сторони, мабуть, є активними учасниками конфлікту і мають безпосереднє до нього ставлення, тільки дві з них (агресор і жертва) перебувають в юридично оформленому і закріпленому міжнародним публічним правом стані війни, третя ж сторона (ТНК-провайдер чи ТНК-ВІТКС, як юридичні невладні особи) мають дотримуватися нейтралітету.

Без сприяння чи навіть за умови невтручання провайдера, контролюючого ВІТКС, сили спеціальних інформаційно-психологічних операцій обох сторін навряд чи зможуть досягти бажаних результатів. З цієї причини ТНК-провайдер і ТНК-ВІТКС стають полем діяльності сил спеціальних інформаційно-психологічних операцій держави-агресора і держави-жертви агресії, насампе­ред їх політичних розвідок. З цієї причини ще у мирний час між спецслужбами конкуруючих держав точиться таємна боротьба за оперативні позиції впливу в зазначених ТНК, що у майбутньому наштовхуватиметься на корпоративні інтереси служби підприємницької безпеки, керівництва або власника ТНК. Останні використовуватимуть існуючі протиріччя на власну користь, що за певних умов закладатиме основи потенціалу небезпек не лише для зацікавлених держав.

Крім того, поява наддержавних міжнародних інформаційно-мережних корпорацій, які розташовують ресурсами на територіях різних держав світу, у випадку проведення силами спеціальних інформаційно-психологічних операцій ворогуючих сторін активних бойових дій по каналах ВІТКС і ЗМІ може призвести до завдавання ударів по збройних силах, населенню і комунікаціях супротивника з територій держав, які не тільки є нейтральними щодо цього конфлікту (тобто не мають у цьому регіоні своїх інтересів і безпосередньо не межують територією з театром воєнних дій), а й з території тих держав, які пов’язані дипломатичними угодами різного характеру (зовнішньополітичними, зовнішньоекономіч­ними, торговельними, соціальними, культурними тощо) з державами – учасницями конфлікту, проте які намагаються офіційно утриматися від втягнення до цього конфлікту. Немає сумнівів, що раптовість таких ударів буде новим і досить важливим чинником, здатним уплинути на характер бойових дій у цілому. При певному упередженому тлумаченні таких дій ворогуючими сторонами це може призвести до розширення вогнища конфлікту і втягнення всупереч власної воли в конфлікт нових учасників.

У цьому випадку ТНК має можливість не лише диференційовано маніпулювати свідомістю і чинити психологічний тиск, що вже й робиться з боку ТНК, на населення і правлячі кола залучених до конфлікту держав. У разі виникнення власних протиріч з певним урядом, ТНК можуть з корисливих причин створюватимуть відповідні штучні передумови і провокувати негативні соціально-психологічні, економічні та політичні проблеми усередині держави та в її відносинах із іноземними партнерами, як це нині робить російський «Газпром» щодо України і «Нафтогаз України» щодо Росії. За цих умов міждержавна інформаційна війна формально здійснюється руками керівників цих корпорацій і на їхньому «театрі бойових дій». Поки що це дуже зручно для правлячих кіл обох держав, які намагаються удавати арбітрів і захисників національних інтересів, проте це не в інтересах пересічних громадян обох держав.

Особливості концептуальних основ інформаційно-психологічної війни за участю ТНК

Характер мети будь-якої війни є експансія, тобто встановлення контролю над певною територією і задоволення конкретних егоїстичних потреб – економічних, політичних, військово-стратегічних тощо. Інформаційно-психологічна експансія нині репрезентує основу сучасної геополітичної доктрини інформаційно-психологічного неоколоніалізму. Глобалізація породила важливу характерну рису сучасної інформаційно-психологічної експансії провідних учасників геополітичної і геостратегічної конкуренції – так звану доктрину інформаційного (інформаційно-психологічного) неоколоніалізм, який розмежовує всі держави та регіони світу на:

·  суб’єкти, якідомінують в інформаційно-психологічному просторі та є джерелами експансії;

·  суб’єкти, які не володіють необхідними інформаційними ресурсами, технологіями та розвиненою інформаційно-телекомунікаційною інфраструктурою. З цієї причини вони стають інформаційно залежними від суб’єктів-домінантів. Роль таких держав в інформаційно-психологічному просторі досить очевидна: вони стають джерелами найважливішого стратегічного ресурсу інформаційного суспільства – інформації та знань – для провідних інформаційно розвинених держав світу, одним із головних лідерів серед яких є Сполучені Штати Америки.

Інформаційно-психологічний неоколоніалізм є агресивною ідеологічною доктриною досягнення геополітичної і геостратегічної переваги, котра становить за мету змінити структуру глобального інформаційно-психологічного простору і припускає необхідність залучення і застосування всього арсеналу сил, засобів і методів інформаційно-психологічної агресії (війни) для досягнення зазначених вище цілей (тобто кінцевого результату) – досягнення геополітичних, геоекономічних, геостратегічних, геоінформаційних тощо переваг, домінування і панування в світ.

Глобалізація формує і розширює глобальну інформаційну сферу, стираючи державні, національні кордони і різні бар’єри, що дає змогу розгортати великомасштабні інформаційно-психологічні агресії (війни) та обирати для таємних операцій як театри воєнних дій інформаційні простори не тільки окремих держав-супротивників, конкурентів або ворогів, а й інформаційні простори цілих регіонів земної кулі, куди входять й інформаційні простори власної держави, союзників, співчуваючих тощо.

У цих умовах національні ВІКТС (ступінь їхньої розвиненості на території держави і контрольованості нею) можна розглядати як один із найважливіших чинників інформаційної геополітики, яка визначає геополітичний ландшафт в інформаційно-психологічному просторі сучасного суспільства. В інформаційній сфері інформаційно-телекомунікаційні мережі та мережна інфраструктура, в яких циркулюють потоки найважливішого стратегіч­ного ресурсу інформаційного суспільства, – інформації, визначають масштаби інформаційного простору держави, а при оцінці могутності держави та її геополітичного потенціалу ВІКТС витісняють за своєю значимістю на другий план традиційні критерії оцінки: розміри і географічні особливості території, акваторії і повітряного простору держави, ступінь розвиненості та ефективності її наземних, повітряних і морських комунікацій.

Перелічені вище аргументи дають підстави визначити ТНК самостійним гравцем у міжнародних відносинах з власною зовнішньою політикою, і як наслідок: ТНК – самостійний суб’єкт розвідувальної діяльності. ТНК кидає виклик своєму головному конкуренту – державі як суверену, монопольному суб’єкту міжнародного публічного права і раніше визнаному генеральному суб’єкту розвідувальної діяльності у міжнародних відносинах [8]. Саме це й визначатиме, на думку автора цієї статті, характер, інтенсивність та ефек­тивність розвідувально-підривної діяльності ТНК проти держав в інформаційно-психологічній сфері, їхнє місце і внесок у виникнення і розвиток міждержавних конфліктів у першій половині XXI ст.

Фахівці з розробки таємних операцій спецслужб добре усвідомлюють, що у людей формується уявлення про те, що начебто все їхнє життя, буквально кожен крок відслідковується кимось, і таємниці ділового, політичного, громадського й особис­того життя не існує. Це явище підсилюється ще і за рахунок могутньої інформаційної інтервенції через кіно, теле­бачення, друковані ЗМІ, особливо приватні.

Загроза корпоративізації інтересів представників державних спецслужб і ТНК та узурпації права прийняття рішення щодо проведення таємних операцій з впливу на вищих посадових осіб і населення не лише іноземних держав і організацій, а й власних держав нині є реальністю. В умовах глобалізації міжнародних відносин зазначені процеси спостерігаються на рівні так званих міжнародних чиновників, спеціальних координаційних органів міжнародних організацій, міждержавних військово-політичних структур, керівних органів систем колективної безпеки, штабів, груп, комітетів, рад з питань розвідки, контррозвідки, боротьби з організованою злочинністю і тероризмом, спецслужб транснаціональних фінансово-економічних утворень і транснаціональних науково-технічних корпорацій.

Зазначені складні умови ставлять не менш складні вимоги до інформаційно-аналітичних підрозділів різних ланок держав­ного управління, науково-дослідних установ, навчальних закладів України щодо підготовки високого класу фахівців-інформаційників, аналітиків і науковців з безпекознавства, на яких безпосередньо покладаються непрості завдання щодо інформаційно-аналітичного і наукового забезпечення розробок відповідних програмних і нормативно-правових документів, створення сприятливих умов прийняття і реалізації рішень структурами державного управління у сфері національної безпеки. 

Загальна характеристика сучасної теорії «імперіалізму капіталістичного типу»  

Дослідження порушеного питання свідчить, що імперіалізм капіталістичного типу відбиває боротьбу, під час якої капіталістичні держави як суверени, суб’єкти міжнародного публічного права і головні діючі особи у міжнародних відносинах споконвічно використовували монопольне право на застосування насильницьких засобів, намагаючись повернути на свою користь просторові зрушення, викликані «безупинним накопиченням капіталу і влади», тобто капіталістичні держави здійснювали територіальну експансію із застосуванням військової сили та спецслужб. Інакше кажучи – шляхом військово-політичної та ідеологічної експансії, а також оперативного (агентурного) проникнення і створення відповідних позицій вигідного впливу на супротивника. Зазначені експансії здійснювалися у формі «класичної війни», а з другої половини ХХ ст. все більше вона доповнювалася акціями «інформаційно-психологічної війни», тобто із застосуванням агентурних та інших оперативних можливостей спецслужб у формі комплексних агентурно-оперативних заходів і таємних операцій, а також спрямованих пропагандистських кампаній». Держави донині намагаються зберегти монополію на формування і реалізацію зовнішньої політики власного національного суспільства. Тривалий час ТНК не мали достатньої розвиненості потенціалу, щоб конкурувати з державою у зазначених питаннях. У разі потребі власники ТНК апелювали до правлячих кіл держави та спонукали їх застосувати політико-дипломатичні, правові та силові важелі для захисту їхніх корпоративних прав та інтересів, які переважно збігалися з національними і державними інтересами.

За цих умов фінансовий капітал у вигляді фінансово-банківських структур, підтримуваний державною владою, починав відігравати важливу посередницьку роль у так званому  «створені життєвого простору».  Зазначене явище пов’язано з розширеним відтворенням капіталу і виявляється в «людожерській політичній практиці та вимушених девальваціях», які складають сутність поняття накопичення капіталу та влади через їхнє вилучення у провідних конкурентів.

Інакше кажучи, в результаті військово-політичної експансії здійснювалося і продовжує здійснюватися фізичне ослаблення конкурентів шляхом завдання ним матеріального збитку і знищення активної частини його населення, а також посилення агресором свого матеріального добробуту за рахунок вилучень і контрибуцій з переможеного, тобто привласнення матеріальних та інших благ супротивника.

Матеріальна і фінансова експансії – це процеси системи накопичення капіталу, влади, панування, глибина охоплення яких зростали протягом багатьох століть і які споконвічно охоплювали безліч всіляких урядових і ділових структур. У кожному циклі матеріальна експансія здійснюється внаслідок появи особливого блоку урядових і ділових структур, здатних повести систему до нового просторового закріплення, що у свою чергу створювало умови для більш широкого або більш глибокого світового поділу праці. За таких умов прибуток на капітал вкладається в подальше зростання виробництва і торгівлі. Як правило, прибуток йде на подальше розширення торгівлі та виробництва. В умовах поділу праці свідомо чи ні провідні центри світогосподарської, геополітичної і геостратегічної системи співпрацюють і підтримують експансію один одного.

Проте згодом інвестування постійно зростаючої маси капіталу подходило в торгівлю і виробництво, що неминуче призводило до перенакопичення капіталу більше того обсягу, який може бути повторно інвестований у покупку і продаж товарів без різкого скорочення розміру прибутку. У цьому випадку, капіталістичні сили звичайно втручаються у сфери діяльності один одного. Поділ праці, який колись визначав умови їхнього взаємного співробітництва, стає усе більш гострою. Перспективи повернення капіталу, вкладеного в торгівлю і виробництво, знижуються, і капіталістичні сили починають тримати в ліквідній формі велику частину грошових коштів, що надходять. Таким чином створюється основа для зміни етапу матеріальної експансії етапом експансії фінансової.

В усіх наявних економічних системах значення фінансової експансії, накопиченого надлишкового капіталу в ліквідній формі, мало для світового співтовариства і окремих національних суспільств три основні наслідки.

Перший – фінансова експансія накопиченого надлишкового капіталу в ліквідній формі перетворювала надлишковий капітал в упредметнену у ландшафті, інфраструктурі, засобах торгівлі та виробництва форму життя капіталу, тобто основні фонди, у зростаючу пропозицію грошей та кредиту. Звідси інтенсивне надання кредитів, навіть за умов великого ризику щодо їхнього реального повернення божниками (незабезпечені кредити).

Другий – вона позбавляла уряди і населення прибутків, які отримувались колись від торгівлі та виробництва. Уряди і населення припиняють займатися виробництвом і торгівлею через нерентабельність або високий ризик. Звідси відбувається скорочення виробництва і торгівлі на користь фінансових оборуток, зокрема й кримінальних. Як це зараз відбувається, зокрема в Україні, Росії, інших державах пострадянського і посткомуністичного простору, в країнах, що розвиваються тощо.

Нарешті, третій – значною мірою виникає в результаті перших двох наслідків: фінансова експансія, накопиченого надлишкового капіталу в ліквідній формі, створює дуже вигідні ринкові ніші для фінансових посередників, здатних направити зростаючу пропозицію ліквідності в руки урядів і населення, які переживали фінансові труднощі, або державних і приватних підприємців, які прагнули знайти нові способи одержання прибутку в торгівлі та виробництві.

Як правило, провідні центри сили попередньої матеріальної експансії були краще матеріально підготовлені для того, щоб зайняти такі ринкові ніші й тим самим привести систему накопичення до фінансової експансії. Таким чином, вони загострювали економічну конкуренцію, соціальні конфлікти та міждержавне суперництво до такого рівня, що зазначене суперництво виходило з-під контролю сформованих на той момент центрів сили – провідних держав.

Війни як традиційний атрибут імперіалістичної експансії

Звідси випливає два застереження:

Перше – пов’язане з тим, що, як правило, усі фінансові експансії породжували хижацьке накопичення капіталу через його вилучення із провідних центрів сили, тобто вивезення капіталу на експорт. Слід зазначити, що надання надлишкового капіталу урядам і населенню, які відчували гострі фінансові потреби, було вигідне лише настільки, наскільки це перерозподіляло кошти або прибутки від позичальників на користь сил, які розпоряджалися надлишковим капіталом. Крім того, відчуження страт і громад, у яких здійснювалося вилучення, викликало, з точки зору права, ще й проблему легітимності цього вилучення.

Початок виникнення міждержавних конфліктів був на користь знов сформованих фінансових центрів, оскільки вони провокували збільшення фінансових потреб держав і тим самим підсилювали взаємну конкуренцію за мобільний капітал. Вони збільшували конкуренцію, яку Макс Вебер назвав «всесвітньо історичною особливістю (сучасної) епохи». Проте як тільки конфлікти переростали в серйозні війни, як правило, добре сформовані центри економічної могутності програвали навіть у фінансовій сфері новим центрам, які нещодавно виникли. Зазначене обумовлювалося тим, що нові центри були краще пристосовані до того, щоб забезпечити «безперервне» накопичення капіталу і влади ТНК із просторовим закріпленням ще більшого за масштабом охоплення, ніж попередні. Таким чином, відбувався перерозподіл світового впливу на території, на сировинні, матеріальні та трудові ресурси. Після цього встановлювався «новий світовий порядок».

Друге застереженнялогічно випливає із першого і пов’язане з процесом передачі надлишкового капіталу від домінуючих центрів капіталістичного розвитку до тих, що тільки-но зародилися. Свого часу К. Маркс приписував провідну роль кредитній системі в розширенні такого перерозподілу. Він вказував на приховане співробітництво між капіталістами розвинених, добре сформованих центрів сили, в яких послаблялася потреба в накопиченні капіталів, і капіталістами центрів, які щойно зароджувалися, у галузі вилучення капіталів із домінуючих центрів сили до нових з метою просторового розширення вкладання капіталу і просторового закріплення влади.

Одночасно необхідно додати, що у закріпленні зазначеного перерозподілу капіталу і влади, а також  зняття з порядку денного проблемних питань, пов’язаних із боргами та справедливістю у відносинах між конкуруючими центрами сили, – війни відігравали і нині відіграють вирішальну роль. Принаймні така  закономірність спостерігалася в двох випадках такого переходу геоекономічного і геостратегічного лідерства: від Голландії до Великої Британії і від Великої Британії до Сполучених Штатів Америки. Перерозподіл надлишкового капіталу від провідного центру до новоутвореного починався задовго до виникнення міждержавних конфліктів, які ще зароджувались. З початком воєн відносини кредиторів і боржників, які були пов’язані з формуванням нових геополітичних центрів сили, що зароджувалися, змінювалися насильницькими способами. У конкурентній боротьбі визнані центри сили, захищаючи досягнений рівень багатства, добробуту і влади,  виснажували свій потенціал. З цієї причини зазначений перерозподіл надлишкового капіталу відбувався на користь центрів сили, що зароджувалися, і не брали участі у безпосередній виснажливій боротьбі між «сильними світу цього». Як це було у випадку із США у Другій світовій війні.

Особливості тактики заміни світового лідера. Механізми повної зміни геополітичних лідерів відрізнялися від одного переходу до іншого. Протедонині у всіх випадках війни залишалися необхідною складовою процесу зміни геополітичного лідера на командних висотах світового капіталізму. Виключенням була розв’язка у «холодній війні», так званій «третій світовій», котра переважно здійснювалася розвідувальними та іншими спецслужбами. Лідер капіталістичного світу – США – залишився у своєму статусі, зникли лише антагоністичні ідеологічні вороги в особі СРСР, НДР, Чехословаччини і СФРЮ. Нинішня світова фінансово-економічна криза загрожує передумовами для зміни лідера у світогосподарській системі та появи нового геостратегічного лідера (наприклад – ЄС, Китаю, Індії, Німеччини). Така сітуація відповідно до геополітичної теорії може призвести до – четвертої світової війни. Саме ця обставина викликає стурбованість і потребу наукового визначення варіантів і моделей запобігання цій цивілізаційній загрозі.

Таким чином, якщо зосередити увагу на «сосудах влади», які наповнювалися «штаб-квартирами» провідних капіталістичних центрів сили послідовними циклами накопичення, відразу ж стає зрозумілим рух уперед від міської і космополітичної ділової діаспори (Генуя) до протонацінальної держави (Сполучені Провінції) та її заморських акціонерних компаній; до сучасної багатонаціональної держави (Велика Британія) та її колоніальних володінь (імперії) по всій земній кулі; і, насамкінець, до величезної багатонаціональної держави Сполучені Штати Америки та її всесвітніх систем транснаціональних корпорацій, військових баз та інших інститутів світового правління.

Свого часу британський кредит наблизився до повного вичерпання, США кинули в бій свою економічну і військову міць, схиливши баланс сил на користь своїх боржників. Тепер вплив на баланс сил у Європі робила вже не Британія, а Сполучені Штати. У міру подолання за допомогою нововведень у засобах транспорту і комунікацій просторових бар’єрів віддаленість Америки переставала доставляти незручності в торговому та військовому відношеннях.

Не дивно, що боротьба між Великою Британією і США завершилася з виникненням біполярного світу, про яке так часто говорилося у XIX ст. і на початку XX ст.: «Міжнародний порядок тепер переходить «від однієї системи до іншої». Відтоді у розрахунок бралися лише Сполучені Штати і СРСР і з цих двох країн американська «наддержава» була набагато сильнішою». Як зазначив Томас Маккормік, американські лідери боролися у Другій світовій війні «не просто задля того, щоб перемогти своїх ворогів, а й задля того, щоб створити геополітичну основу для післявоєнного світового порядку, який американці мають розбудовувати і спрямовувати» [9].

У переслідуванні цієї честолюбної мети допомогло знання британських прецедентів, які були утворені під час наполеонівських воєн. За аналогією Сполучені Штати вийшли на європейський театр бойових дій лише на останній і вирішальній стадії Другої світової війни. Операція «Оверлорд», вторгнення у Францію в червні 1944 року і просування на схід, у Німеччину, точно так само обмежило потенційні російські амбіції на заході та забезпечило Америці провідне місце за столом мирних переговорів в Ялті та Потсдамі» [10]. Такі аналогії свідчать, що в обох переходах гегемонії від одного геополітичного центру до іншого вплив на баланс сил у міждержавній системі був необхідним для посилення гегемоністської держави, яка щойно висунулася на передові позиції. Зазначений перехід відбиває нову історичну географію капіталізму, яка виникла в результаті безповоротного руйнування британського просторового закріплення XIX ст.

 Саме просторове розширення американських транснаціональних корпорацій, інфраструктури військових баз за кордоном та інших інститутів світової американської присутності та світового правління, закріплення їхнього впливу через сучасну американську фінансову експансію є характерною рисою процесу формування нової «Світової американської імперії».

Важливості питання природи і протиріч сучасного американського просторового закріплення в статусі «єдиної супердержави світу» потребує  відповіді на риторичне запитання, чому «залякування американського народу зовнішньою загрозою» прекрасно спрацювало при встановленні американської гегемонії при Президентові Гаррі Трумені, а тепер воно веде до занепаду цієї гегемонії?

Цілком ймовірно, що претензії сучасної неоконсервативної частини американської політичної еліти на глобальне панування можуть ввійти в історію як одна з нереалізованих геополітичних ідей. Кризові явища, які особливо виявилися останніми двома десятиліттями і нині досягають свого апогею у фінансово-економічній системі та суспільних відносинах американського суспільства, а також у зовнішніх відносинах США з іноземними партнерами, реально позначалися на термінальній кризі американської світової гегемонії. Історичний досвід і знання умов подібного розвитку США, чергового геополітичного лідера капіталістичного світу, свідчить про те, що нині людство балансує на межі чергової всесвітньої катаклізми, яка відома під назвою «світова війна» із усіма наслідками, що випливають на людську цивілізацію в цілому і на кожен народ та національні держави – зокрема.

Однією із підстав для таких висновків автора цієї статті є думка головних американських опонентів із Центрального Комітету Комуністичної партії і Держради КНР. Розглядаючи подібні американські доктринальні підходи керівництво Китаю дотримується власного розуміння майбутнього світового устрою, де КНР надається статус суб’єкта глобальної міжнародної конфліктогенної взаємодії, яка виступає в нинішніх умовах глобалізації як єдиний стратегічний не лише економічний, військово-політичний, а й насамперед – ідеологічний конкурент усього західного світу, як носій комуністичної ідеології, яку американські праві намагалися знищити у 1991 році разом із СРСР і «соціалістичним табором». З цієї причини можна констатувати, що початок ХХІ ст. ознаменувався розширенням оперативних і військово-політичних позицій для прямого конкурування нинішнього конгломерату комуністичної ідеології, сформованої на постулатах Карла Маркса, Фрідріха Енгельса, Володимира Леніна, Йосіфа Сталіна, Мао Дзе Дуна, Ден Сяопіна, з інформаційно-психологічним, військово-політичним і фінансово-економічним експансіонізмом сучасної ліберальної ідеології американської еліти [11].

Як свідчать наявні матеріали, кінцева мета обох учасників цієї глобальної конкуренції – досягнення одноосібного світового лідерства із залученням до своїх лав інших народів. На цій основі сформувати нові безальтернативні одна одній світові імперії – «американську» або «конфуціанську». Зазначене ідеологічне конкурування вже активно відбувається в умовах нового етапу глобальної фінансово-економічної кризи та всесвітніх інформаційно-психологічних воєн на знищення своїх опонентів.

У цій ситуації китайські лідери достатньо відповідально ставляться до забезпечення захисту не лише китайської, а й інших націй, об’єднаних у цивілізаційне співтовариство на основі ідеологічних та інших цінностей конфуціанства. Роблячи прогнози у 1993–1995 рр. китайські фахівці висловлювали думку про те, що американське керівництво на початку ХХІ ст. зіштовхнеться з великомасштабними кризовими процесами у фінансово-економічній і соціальній сферах, які мають охопити американське суспільство. Ще у той час висловлювалися сумніви щодо можливого успіху запланованих американських геопроектів. Підставою було те, що, за прогнозами і розрахунками визначалася тенденція поступового входження американської економіки в стадію стагнації і виснаження національного потенціалу. Одночасно, незважаючи на це, американська правляча еліта запроваджувала непосильні для американської нації великомасштабні геополітичні проекти глобального контролю і панування. Висловлювалась слушна думка про те, що тотальний контроль глобальних процесів на світовій арені, миттєве реагування на них через виконання ролі «світового жандарма» є головним чинником послаблення і руйнування провідної геополітичної потужності.  Нинішні проблеми в США підтверджують правильність розрахунків і прогнозів китайських фахівців [12].

Причини такого нинішнього стану справ зі світовою гегемонією Сполучених Штатів Америки необхідно шукати в тих соціальних, економічних, політичних і військово-стратегічних обставинах, які спонукали американське керівництво до прийняття цього геополітичного курсу без належної підготовки, і особливо в умовах її зв’язку з низкою недоречностей у глобальній економіці, які відбуваються з 70-х років.

Особливе значення в теорії Тіллі надається об’єднанню зусиль у діяльності, спрямованої на державне будівництво, ведення війни, одержання прибутку і забезпечення успішної монополізації урядом сконцентрованих засобів насильства на національному рівні. Для застосування такої теорії до американського уряду, який спробував організувати і монополізувати сконцентровані засоби насильства на глобальному рівні, необхідні два уточнення.

По-перше, реалізація геопроекту щодо формування «світової держави» стирає розбіжності між діяльністю, пов’язаною з розбудовою держави і веденням війни, тому що єдина світова супердержава претендує на увесь світ і тим самим де факто заперечує розбіжності між внутрішньодержавними та міждержавними сферами. Звідси поширений опис багатьох «воєн», які вели Сполучені Штати з кінця Другої світової війни, визначаються як поліцейських дій, а не воєнні.По-друге, оскільки національні держави як і раніше користуються принципом «незалежності урядів», єдиній світовій супердержаві важко уявити себе не як організатора «законного захисту», а як «здирника».

Такі уточнення дозволяють зрозуміти причини нездатності адміністрації Буша-молодшого повторити успіхи адміністрації Трумена. Є різниця між «законним захистом» і «вимаганням коштів на захист від  штучно створених загроз». Незважаючи на усі свої недоліки, обмежений і мілітаризований проект світового уряду, розпочатий Труменом, визначався і сприймався багатьма урядами на національному рівні як законний захист. Почасти це було пов’язано з тим, що протягом 50–60-х років Сполучені Штати здійснювали попередню легітимізацію своїх зовнішньополітичних кроків з опорою на Організацію Об’єднаних Націй, вживали заходів щодо їхнього відповідного правового забезпечення. Це було потрібно для того, аби принаймні деякі «незалежні авторитарні уряди», які усе ще існували на національному рівні, були змушені погодитися з діями так званого «американського світового уряду».

Таким чином, було двіосновні причини того, чому американський проект «холодної війни» вважався «законним захистом»: вони були фактичними, а не інституціональними.

Перша причина полягала в тому, що американці пропонували необхідний захист від небезпек, які не були створені Сполученими Штатами. Хоча американські ТНК отримували найбільшу економічну і політичну вигоду від ескалації насильства в першій половині XX ст. Епіцентр цієї ескалації знаходився в Європі, а не в Сполучених Штатах. Європа понад усе мала потребу в захисті, тому що, як зазначає Арно Майер в іншому контексті, в обох світових війнах «криваві жертви Європи були порівняно не великими і серйозними, ніж в Америці». Одночасно жертви виникли в результаті європейських конфліктів. Пропонуючи новий світовий порядок, здатний знизити імовірність повторення подібних конфліктів, Сполучені Штати вважалися законним захисником [13].

Друга причина полягала в тому, що Сполучені Штати пропонували дієвий захист за ідеальною ціною. Рузвельт і Трумен пропонували фінансувати забезпечення захисту в усьому світі за допомогою американського надлишкового капіталу, накопиченого Сполученими Штатами протягом попередніх тридцяти років всесвітнього хаосу. Жодна з іноземних держав, не кажучи вже про недавно створені міжнародні інститути, не мала коштів, необхідних для того, щоб зрівнятися з такою недорогою пропозицією. Насправді, основна проблема адміністрації Трумена полягала не в пошуку клієнтів для захисту, а в переконанні конгресу США в тому, що інвестиції надлишкового американського капіталу у «виробництво захисту у світовому масштабі» відповідало національним інтересам Америки. Саме з цією метою Трумен мистецьки роздмухував доктрину «комуністичної загрози західному суспільству» [14].

Під час першої і другий світових воєн Сполучені Штати стали багатими і сильними. Ця ситуація дозволяла сприяти іншим державам вести велику частину справжньої збройної боротьби, надаючи їм кредити, продовольство і зброю. Американські ТНК і правлячі кола США спостерігали за тим, як зазначені «інші держави» виснажували один одного в економічному і військовому відношенні. На завершальному етапі збройного протиборства США втручалися у світову боротьбу, щоб забезпечити результат, який відповідав би американським національним інтересам.

Ситуація почала змінюватися з «сигнальної кризи» американської гегемонії наприкінці  60-х – початку 70-х років. В’єтнамська війна показала, що американський захист був не настільки надійним, як стверджували Сполучені Штати та очікували їхні клієнти. У В’єтнамі, навпаки, американці були змушені самостійно вести велику частину справжньої збройної боротьби у ворожій як у соціальному і культурному, так і політичному відношенні середовищі. У цей час їхні європейські та східноазіатські клієнти ставали усе більш сильними економічними конкурентами. Зі свого боку, американські транснаціональні корпорації отримували надприбуток на зовнішніх фінансових ринках, позбавляючи американський уряд надзвичайно необхідних податкових надходжень. Це відбувалося за класичною теорією «фінансовою експансією», яка витягувала із провідного центру геополітичної могутності капітал до нових центрів сили, що утворювалися. У такій обстановці американська військова міць втрачала довіру. Сполучені Штати із фінансового донора поступово перетворювалися у боржника і тому були змушені відмовитися від забезпеченого золотом долара. Проте найгірше було те, що Організація Об’єднаних Націй під впливом СРСР і його союзників по ОВД, підтриманих країнами «третього світу», вийшла з-під американського контролю і перетворилася в рупор невдоволення, насамперед держав «третього світу», що послабляло легітимності виконання Сполученими Штатами функцій «світового уряду» і відігравати роль «захисника світового співтовариства від комуністичної загрози».

Після десятиліть кризи, котра постійно загострювалася, адміністрація Рональда Рейгана почала перетворювати «законний захист» у «здирництво». Вона відмовилася вважати ООН джерелом легітимності для американської гегемонії. Американці натиснули на Японію, яка виявилася найбільш залежним від американського захисту клієнтом і яка швидше за інших накопичувала надлишковий капітал і мала потребу для його інвестиційного застосування. Обмеження конкуренції зі Сполученими Штатами здійснювалося шляхом  «добровільних» експортних обмежень (раніше немислиме нововведення в міжнародній торгівлі!!!) і використання японського надлишкового капіталу для фінансування зростаючого дефіциту американського бюджету і торгового балансу. США збільшили «баланс страху» щодо СРСР, назвавши його «імперією зла», і спровокували серйозну ескалації гонки озброєнь. Адміністрація Р. Рейгана залучила безліч різних місцевих «громил» (зокрема й Саддама Хусейна) і релігійних фундаменталістів (зокрема Усаму бен Ладена) для боротьби з Радянським Союзом у країнах «третього світу», які потім зрадили своїх американських хазяїв» і зажадали набути власну гегемонію. Таким чином, Сполучені Штати почали створювати світові та регіональні проблеми і призначити клієнтам ціну за захист від них. Таким чином, штучно створювалися загрози, від яких американці пізніше пропонували клієнтам платний захист. Саме це вже переходило всяку межу «законного захисника» і перетворювало «захист» у специфічний бізнес здирництва, який здійснював командування американських військових баз за кордоном і Пентагон.

Успіх адміністрації Р. Рейгана в розхитуванні «третього світу» і радянської моці створив у Джорджа Буш-старшого ілюзію щодо можливості створення «імперії військових баз» – системи самооплатних американських військових опорних пунктів за кордоном. Як зазначив Челмерс Джонсон, така «імперія» була (і залишається) більш уразливою до дефіциту торгового балансу і руху капіталу, ніж «старі імперії, які самофінансувалися». Але з часом «американська імперія військових баз» почала заробляти гроші, подібно гангстерам у 30-х роках, які силоміць змушували простих людей і підприємців платити гроші за «захист»(на сучасному жаргоні «кришування»), примушуючи іноземні уряди оплачувати реалізації американських  імперських проектів».

Найбільш показовим прикладом є перша іракська війна. Звернувшись до ООН за визнанням законності війни, адміністрація Буша-старшого змогла одержати від своїх багатих і залежних у військовому відношенні клієнтів (особливо Саудівської Аравії, Кувейту, Об’єднаних Арабських Еміратів, Німеччині та Японії) фінансові пожертвування на суму 54,1 млрд дол., до того ж внесок США склав 7 млрд дол. – ледве більш половини внеску Японії, який дорівнювався 13 млрд дол. Крім того, така величезна плата була узята не на захист від загрози, на зразок «захисту від комунізму», який виник незалежно від волі Сполучених Штатів, а на захист від загрози, яка почасти виникла внаслідок підтримки Сполученими Штатами Саддама Хусейна у війні проти Ірану.

Перехід від законного захисту до вимагання, здирництва був продовжений адміністрацією Білла Клінтоні іншими засобами. Сполучені Штати знову відмовилися від використання ООН як засобу легітимації своїх «поліцейських дій»: цього разу заради колективного виконання різних «гуманітарних» місій за участю НАТО. Водночас Бреттон-Вудські інститути були перетворені в інструменти американського панування на усе більш інтегрованому глобальному ринку.

«Успіх» американської місій у Боснії та Косово, поряд з розростанням мильного міхура «нової економіки», додав переконливості словам тодішнього держсекретаря Мадлен Олбрайт про Сполучені Штати як «затребувану націю». Але в основу цієї «затребуваності» не передбачалося закладення здатності Сполучених Штатів, як стверджувала Олбрайт, «дивитися в далеке майбутнє інших держав...». Швидше, вона була пов’язана із загальними побоюваннями щодо непоправного збитку, який американська політика могла заподіяти іншому світу. Це були створені американцями загрози, від яких тепер Сполучені Штати пропонували своїм клієнтам захист. Одночасно трильйони доларів, якими іноземні уряди наповнювали скарбницю американського уряду, свідчили про те, що захист перестав обходитися недорого. Це були їхні «кровні кошти», а не інвестиційні – з «повоєнного кошика американського надлишкового капіталу».

Звідси виходить, що не при неоконсерваторах з адміністрації Буша-старшого розпочалося перетворення США із законного захисника в здирника, а трохи раніше. На той час, коли консерватори прийшли до влади, Сполучені Штати вже далеко просунулися в галузі «здирницького» підприємництва з боку «імперії військових баз за кордоном». Але правляча консервативна еліта США на чолі з Дж. Бушем-старшим пішла ще далі. Вона мимоволі просто визначила його конкретні військові та економічні межі. Як уже зазначалося вище, процеси комерціалізації захисту засвідчили, що американська військова міць, яка раніше була здатна дешево забезпечити безпеку у світі та збереження центрального становище Сполучених Штатів у глобальній політичній економіці, зазнавала невдачі. Поряд із тим, виникла наступна проблема – нездатність Сполучених Штатів займатися вимаганням коштів на «безпеку» у світовому масштабі.

Так, Колін Пауел сам навів на думку про лиховісний образ захисту, описаний з часом Тіллі. Колишній міністр оборони США заявив, що Сполучені Штати повинні бути «квартальним громилою». «Решта світу з радістю погодилася б з цією роллю, – продовжив він, переходячи вже до позитивного образа захисту, – тому що «можна бути впевненим у тому, що Сполучені Штати не стануть зловживати цією владою». Ми не знаємо, на чому ґрунтується така переконаність Пауела. Але якщо наведені вище факти з усього світу правильні, то спокійний образ американського захисту перемінився лиховісним образом Сполучених Штатів, які намагаються силоміць загнати інших у прокрустове ложе своєї зовнішньополітичної програми США. Важливо, щоб такі спроби не мали успіху.

Найбільш переконливим свідченням є небажання навіть найвідданіших клієнтів надати Сполученим Штатам кошти, необхідні для того, щоб вибратися з іракської трясовини. Незважаючи на спробу Коліна Пауелла підняти свого часу  бойовий дух, заявивши про успіх «конференції донорів» у Мадриді після наділення Радою Безпеки ООН окупації Іраку деякою легітимністю, внески зовсім не виправдали очікувань, які покладалися на неї, і особливо порівняно з тією сумою, яку Сполучені Штати зібрали в 1991 році на війну в Перській затоці. Реальні пожертвування (тобто безоплатна допомога) склали менш однієї восьмої з намічених 36 млрд дол. і значно менше четвертої частини від офіційно обіцяного Сполученими Штатами внеску в 20 млрд дол. Одна із найдивніших рис іракської війни, навпаки, полягає в тому, що інші держави змогли покинути Сполучені Штати в лиху годину. Німеччина і Саудівська Аравія не дали майже нічого. Навіть офіційні обіцянки Японії 1,5 млрд дол. – найбільш велика сума на мадридській конференції – меркнуть порівняно 13 млрд дол., виділеними Японією на першу війну в Іраку, особливо з огляду на те, що в реальному обчисленні в 1991 році вони коштували набагато більше, ніж у 2003 році [15].

До недавнього часу багато держав у цьому регіоні вважали американський захист основою протидії реальній або уявній загрозі власній безпеці з боку КНР. Нині ж, навпаки, Китай не вважається серйозною загрозою, і навіть якщо така загроза знову виникне, пропонований американцями захист вважається ненадійним і неадекватним витратам. Крім того, можливості самих Сполучених Штатів щодо стягуванню плати за захист зі своїх східно-азіатських клієнтів помітно скоротилися внаслідок зростання залежності США від східно-азіатських грошей і скорочення залежності країн Східної Азії від американського ринку з посиленням Китаю як найбільш зростаючого і прибуткового ринку, який нині найшвидше зростає. Таким чином Китай стає новим геополітичним центром, котрий здійснює «хижацьке накопичення капіталу через вилучення із провідних центрів сили надлишкового капіталу, необхідного ним для підтримання інвестиційних вливань у виробництво і торгівлю,  доводячи їх таким чином до знекровлювання і саморуйнування.

Одночасно, запустивши на свій ринок дозовану і контрольовану кількість впливових американських ТНК, Китай вдало обходить експортні обмеження уряду США щодо новітніх технологій і використовує їх у здійсненні вигідного нейтралізуючого тиску і впливу на урядові структури, які намагаються організовувати проти Китаю різні заходи та операції  економічної війни, та переорієнтовує фінансові  потоки американських фінансово-банківських ТНК на вкладання надлишкового капіталу в китайську економіку. Великомасштабні геополітичні проекти з дуже витратними зовнішніми заходами на підтримання нинішньої гегемоністської ролі США в умовах відсутності можливості робити достатнє залучення іноземного капіталу і відтоку капіталу власних фінансово-банківських ТНК призвели нині американську економіку до значного виснаження і довели державу США до системної кризи.

Почасти зазначене різке зниження плати обумовлене усвідомленням іноземними клієнтами того факту, що американський захист став призводити до зворотних результатів: Сполучені Штати, видавивши з них усе, що можна, залишають їх беззахисними перед ще більш загрозливими небезпеками, ніж ті, від яких їх захищали. Саме це властиве, приміром, у випадку із Саудівською Аравією і Німеччиною – у довгостроковій перспективі американські дії створюють більшу небезпеку, ніж та, від якої вони пропонують захист. Зокрема нині Німеччина має кращі можливості забезпечити свою безпеку через взаємовигідні домовленості в економічному співробітництві з Росією, аніж конкурувати з нею у військо-стратегічній сфері, захищаючи геополітичні амбіції США в межах НАТО, які водночас заважають ФРН стверджувати свій статусу наймогутнішого європейського центру сили. Таким чином, виникло природне усвідомленням того, що відтепер платити Сполученим Штатам стало необов’язково.  Усвідомлення цього факту розповсюдилося набагато ширше ритуальної данини поваги, котру, як і раніше, продовжують американські партнери віддавати американській могутності. Можливо, це більшою мірою належить до Японії та інших клієнтів Сполучених Штатів у східно-азіатському регіоні, де Китай набуває могутності та стає більш вигідним захисником від світових загроз, ніж американці.

Викладені в цій статті аргументи можуть бути недостатніми для того, щоб відповісти на всі питання про те, чи здатна ця нова «перемога у холодній війні» перейти в нове глобальне просторове закріплення Сполучених Штатів і на що воно може бути схоже? Тут можна сказати лише те, що новий неоконсервативний «Проект за нове американське століття», розроблений в керівних колах американських ТНК, ймовірно, може ознаменуватися безславний кінець шістдесятирічної боротьби суверена – Сполучених Штатів – за те, щоб стати організуючим центром світової держави – «Всесвітньою американською імперією». Зазначена боротьба змінила світ, але навіть у свої найбільш тріумфальні моменти США ніколи не були близькі до здійснення своєї мети. Наближаючи до кінця цього тривалого процесу, усе зроблене Джорджем Буш-молодшим доводить, що Мадлен Олбрайт помилялася. Майкл Лінд ремствує: «Сполучені Штати виявилися державою, без якої можна обійтися. Не так давно нічого не можна було зробити без Сполучених Штатів. Але нині розбудова більшості міжнародних інститутів, які мають хоч якесь довгострокове значення в глобальній дипломатії та торгівлі, відбувається без американської участі. Франція, Німеччина і решта Європи, Китай, Росія, Латинська Америка та інші регіони і держави спокійно вживають заходів, здатних послабити американську присутність і вплив...»

Розвінчування міфу про «затребувану націю» не означає, що американські ТНК не можуть  провокувати державу-суверена на дії, здатні розв’язати конфлікт із Китаєм у регіональному і, можливо, глобальному масштабі. Проте зазначене вище також не означає, що в якийсь момент Сполучені Штати і Європа не зможуть об’єднати свої зусилля у своєрідному «ультраімперіалістичному» проекті, котрий Харві вважає єдиною реалістичною альтернативою «грубому мілітаристському імперіалізму» американських неоконсерваторів. Зазначений несприятливий сценарій має наукове визначення – наступна «світова війна».

Але альтернатива «грубому мілітаристському імперіалізму» американських неоконсерваторів здається вже нині знайдена як в Європі (це ЄС), так й інших регіонах світу. Вона зараз значно реальніша, ніж два роки тому. І для оптимістів це може означати реалізацію менш небезпечних і більш справедливих альтернатив у цілком реальній історичній перспективі. Висловлюються також сподівання, що нова адміністрація Президента Барака Обами покладе кінець проектам неоконсерваторів і запропонує нові альтернативні проекти розбудови сучасного світового порядку епохи глобалізації.

У цих умовах представники американських ТНК намагається впливати на формування правлячих еліт сучасних держав, впроваджуючи в урядові структури власну агентуру впливу із так званої «компрадорської буржуазії», насамперед фінансово-банківської, або здійснюючи вербування провідних політичних і громадських діячів держав, залучаючи їх до діяльності в закритих транснаціональних елітарних організаціях, утворених на принципах масонського руху. У зазначених організаціях поширюються ідеї формування так званих економіко-політичних міждержавних об’єднань на зразок Європейського союзу та Північноамериканського союзу (США, Канада, Мексика). Останніми роками зазначений Північноамериканський союз активно розбудовувався за участю цілої плеяди адміністрацій американських президентів, починаючи з правління Рональда Рейгана, Дж. Буша-старшого, продовжуючи Біллом Клінтоном і закінчуючи Дж. Бушом-молодшим.

В результаті наукових та інформаційно-аналітичних досліджень, здійснених протягом останніх років, особливостей доктринальних основ розвідувальної стратегії і тактики та деяких оперативних аспектів сучасної оперативної діяльності було засвідчено, що оперативна и політико-дипломатична діяльність різного роду американських спецслужб, нерозвідувальних державних і неурядових структур була спрямована на координування зусиль щодо надання прихованого вигідного США впливу стосовно «недружніх» урядів і політичних сил іноземних держав. Ступінь цієї «недружності» останніми роками визначалася за критеріями, які формувалися в адміністрації американського президента Дж. Буша-молодшого і Дж. Маккейном, його однопартійцем, лідером Республіканської партії, кандидатом у президенти США у 2008 році, ідеологічним натхненником, головним організатором і фінансистом нещодавньої серії «кольорових революцій» на посткомуністичному просторі (Сербія, Грузія, Україна, Киргизстан, Узбекистан) і спеціальних передвиборчих піар-кампаній щодо приведення до влади в Прибалтійських державах на посади перших посадових осіб держави-агентури впливу із громадян США (Литва та Естонія) і Канади (Латвія).  Сутність зазначених оперативних інформаційно-підривних заходів визначався використанням спеціальних інформаційно-психологічних технологій впливу на свідомість населення та її маніпулюванням з метою викликати необхідний характер соціально-психологічної і політичної поведінки об’єктів розвідувальних спрямувань.

Після подій 11 вересня 2001 р. адміністрація Дж. Буш-молодшого активізувала відродження і впровадження у зовнішню політику США сучасних уявлень правого крила американських ліберал-демократів і консерваторів про поняття «імперія» та «імперіалізм», котрі покладені як головні наукові постулати в основу нової імперіалістичної програми – неоконсервативного «проекту за нове американське століття». Саме з урахуванням поставлених на далеку перспективу цілей та завдань правлячої еліти Сполучених Штатів щодо стратегії розвитку американського суспільства нині відбувається і в майбутньому спостерігатимуться тактичні особливості реалізації відповідної практики інформаційного забезпечення урядових заходів у американській зовнішній політиці.

Саме важливість зазначених вище загроз державі з боку ТНК спонукають привернути особливу увагу читача до концентрованих проміжних висновків щодо основних напрямів дослідження порушеної проблеми у зв’язку з необхідністю розробки та реалізації державою інформаційної політики в умовах різноаспектних загроз використання іноземними державами та іншими учасниками інформаційного протиборства акцій, заходів інформаційно-психологічної агресії і спеціальних інформаційних операцій інформаційно-психологічної війни в політичних цілях.

Соціальна небезпека СЮ та АЗА вимагає створення могутньої державної системи забезпечення інформаційної безпеки, що можливо тільки при розробці ясної і чіткої державної стратегії інформаційного протиборства в особливих умовах СЮ та АЗО, а також максимальної напруги сил усієї системи державної влади для якнайшвидшої реалізації положень цієї стратегії. У страте­гічній концепції інформаційного протиборства в умовах загроз використання іноземними державами та іншими учасниками АЗА, СЮ та IB у політичних цілях мають враховуватися такі чинники, що формують вигляд сучасного світу, глобального інформаційного суспільства і системи соціальних інформаційно-психологічних відносин:

·  глобальна інформатизація;

·  глобалізація;

·  інформаційна геополітика і геополітична конкуренція;

·  інформаційна політика;

·  інформаційна безпека;

·  чинники, породжені взаємозв’язком процесів глобалізації і глобальної інформатизації;

·  чинники, породжені взаємозв’язком змін в інформаційному суспільстві та інформаційній політиці, реалізованій у цьому суспільстві.

Фахівці з безпекознавства також зазначають, що сучасні процеси глобалізації формують сприятливе середовище організації і проведення таємних операцій інформаційно-психологічної війни. Інтегруючи в єдиний інформаційно-психологічний простір окремі сектори, сегменти та елементи національних інформаційно-психологічних просторів, глобалізація зв’язує їх воєдино безліччю структурних прямих і зворотних зв’язків і, тим самим, робить об’єкти інформаційного протиборства максимально доступними для поразки засобами інформаційно-психологічної війни, зокрема за допомогою інформаційної і психотропної зброї.

При розробці положень державної інформаційної політики також має враховуватися й та обставина, що система органів державної влади в сучасних умовах може бути присутня в інформаційно-психологічній сфері як у традиційному явному вигляді, так і у віртуальній формі так званого електронного уряду. Для визначення положень концепції загальнонаціональної інформаційної політики в умовах інформаційно-психологічного протиборства необхідно на державному рівні проводити дослідження проблемних питань і процесів, результати яких мають надати додаткові можливості для вдосконалення організації та здійснення протидії таємним інформаційно-психологічним операціям зовнішніх сил. Одним із напрямів досліджень мають бути проблеми визначення стратегії, оптимальної форми і тактики інтеграції державної влади в інформаційне суспільство.

Визначені вище особливості мережних корпорацій в інформаційно-психологічній боротьбі між державами можна визначити так:

1. Транснаціональні корпорації в інформаційному суспільстві мають усі ознаки суверенної держави: територію, обумовлену ареалом поширення мережної інфраструктури, стратегічними ресурсами (інформацією та інформаційними потоками, що циркулюють у приналежних або підконтрольних ним інформаційно-телекомунікаційних мережах), аналогом населення (шта­том лояльних співробітників і агентів впливу) і відносно високою автономією, котра може наближатися до поняття суверенітету. Це виявляється в реальній можливості не тільки відстоювати власні інтереси на міжнародному рівні із залученням до вирішення власних політичних питань суб’єктів міжнародної політики та міжнародного публічного права, а й тиснути на них, оскільки їхня діяльність і стан безпеки залежать від стабільного функціонування мережної інфраструктури, припливу інформаційних і мережних ресурсів та нових інформаційно-телекомунікацій­них технологій.

2.Транснаціональні мережні корпорації в інформаційному суспільстві, розробляючи нові інформаційні технології, розвива­ючи належні ним глобальні інформаційно-телекомунікаційні мережі та контролюючи циркулюючі по них потоки, не кажучи вже про неналежну їм інформацію, утворюють той театр воєнних дій, на якому потім розгортатимуться бойові дії між учасниками інформаційно-психологічного протиборства. Нові інформаційні та телекомунікаційні технології дають ворогуючим сторонам той арсенал сил і засобів нападу та оборони, який потім і буде використано в інформаційно-психологічному конфлікті. Таким чином, можна вважати, що інформаційна війна ведеться суб’єктами інформаційного протиборства у сфері, штучно створюваній людиною завдяки розробці нових засобів впливу (інформаційних технологій) і засобів доступу до уразливих об’єктів нападу (мережної інфраструктури), тобто фактично в умовах і за законами, обумовленими розробниками та власниками мереж і технологій.

3. Національні приватні компанії, що утворюють основу військово-промислових комплексів Німеччини, Сполучених Штатів, Великої Британії та інших провідних держав, перетворюючись нині поглинають своїх іноземних конкурентів. Саме це призводить до перетворення них на суперкорпорації, котрі не лише мають у перспективі потенційну можливість, а й нині використовують власну державу (місце розташування центрального офісу, головного підприємства або місце здійснення основних виробничих функцій великого структурного відокремленого підрозділу) як інструмент реалізації власних корпоративних геоекономічних і як наслідок – геополітичних і геостратегічних інтересів.

4. Причиною такого стану речей є намагання з боку ідеологів, які забезпечують реалізацію корпоративних інтересів ТНК, спрямувати зусилля народів земної кулі на пониження ролі держави як суспільної владної організації в управлінні як міжнародними, так і суспільними відносинами на підвладних ним територіях. Є мета через поступове пониження ролі держав у суспільних відносинах довести їхню роль до мінімуму. Таким чином усунути держави як чинник, який заважає нинішнім ТНК отримувати надприбутки та керувати всесвітніми процесами через так звану наддержавну структуру «світовий уряд», який покликаний захищати корпоративні інтереси ТНК. Таким чином, чутки про можливе формування лідерами ТНК так званого «світового уряду» мають досить серйозне підґрунтя.

Незважаючи на визначені вище сучасні тенденції, реальність свідчить про те, що найбільшими можливостями для організації і проведення інформаційно-психологічних воєн володіє саме спеціально утворена суспільно-політична владна організація суспільства – держава-суверен в особі системи органів влади та державного управління. Тому саме системи поглядів військово-політичного керівництва держав – генеральних суб’єктів інформаційного протиборства на ведення інформаційно-психологічної війни (як в агресивних цілях, так і з метою захисту) найбільше повно відображають існуючу реальність і становлять найбільший практичний інтерес.

5. Важливість дослідження особливостей внутрішньонаціональних суспільних процесів і особливостей процесів у міжнародних відносинах, котрі нині впливають на формування інформаційної політики в сфері безпеки держав полягає в тому, що в сучасних умовах інформаційне суспільство не винайшло і не розробило ефективного спосібу універсальної протидії інформаційним війнам. Нині відсутні фундаментальні теоретичні розробки виявлення, попередження та придушення джерел протиріч; використання сил, засобів і методів інформаційно-психологічного впливу, який має активний, переважно наступальний (агресивний) характер. Основною причиною такого стану речей є відсутність напрацьованої практики забезпечення безпеки суспільства національних держав в умовах глобалізації та інформаційного суспільства, а також розширеної демократії і неготовності населення користуватися цими благами і долати проблеми сучасного суспільства.

У цьому випадку проблема розвитку і становлення ТНК як суб’єкта міжнародних відносин і тенденції розвитку традиційних держав як суверена, генерального владного суб’єкта міжнародного публічного права мають перебувати постійно у центрі уваги науковців і фахівців з безпекознавства. 

Правовий аспект визначення статусу суверена 

Версія  Жана Тускоза[16].Відомий французький юрист-міжнародник одним із прихильників так званого «нетрадиційного» підходу до тлумачення проблеми суб’єкта міжнародного права. У своєму підручнику «Міжнародне право», виданому у 1998 році, він зокрема, зазначає: «Зазвичай стверджується, що держави (а також міжнародні організації, які вони створюють та членами яких є) є єдиними суб’єктами міжнародного права. Наша позиція дещо інша. Ми вважаємо, що, навпаки, деякі юридичні особи, метою яких є одержання прибутків (як транснаціональні компанії) або які мають безкорисливі цілі (як недержавні організації), так само, як і фізичні особи, є суб’єктами міжнародного права».

Правомірність цієї точки зору Ж. Тускоз намагається довести шляхом всебічного висвітлення чисельних питань порушеної проблеми і прагне переконати читача в тому, що «різні дійові особи, які щойно перелічено, також є суб’єктами міжнародного права». Зокрема Ж. Тускоз наводить декілька аргументів на підтвердження своєї позиції.

Так, він стверджує, що, передусім «історично так склалося, що міжнародне право зародилося задовго до виникнення держави як міжнародне публічне право і застосовується нині повсюдно. Незрозуміло, чому внаслідок появи держав, які самі є вторинними структурами, може бути зведення ролі міжнародного публічного права до міждержавного права».

Дослідник звертає увагу на те, що «в теоретичному плані треба зробити три зауваження. З одного боку, суб’єктом права є передусім особа, а вже потім, у другу чергу, деякі інституції, наділені правами юридичної особи. У міжнародному праві, як у будь-якій іншій галузі права, суб’єктом є, насамперед, фізична особа. Ніщо  нас не спонукає до припущення, що держави – такі самі юридичні особи, як і будь-які інші (навіть якщо вони іноді претендують на абсолютну і необмежену владу), і є єдиними суб’єктами міжнародного права.

Втім, справжньою проблемою є проблема пошуку загального визначення того, що таке суб’єкт права. Не вдаючись тут до деталей складної дискусії з цього питання, ми припускаємо, що суб’єктом права у будь-якому юридичному порядку є певна сутність, яка має права та виконує обов’язки згідно з цим юридичним порядком. Ми припускаємо, що «якість» суб’єкта не залежить від кількості прав і обов’язків, які він має.

Ці два припущення, правильність яких ми доводитимемо впродовж своєї книги, дозволяють стверджувати, що не лише держави і міждержавні організації, а й фізичні та юридичні особи є суб’єктами міжнародного права (два останні також підлягають національним юрисдикціям). Зрештою, традиційна концепція, згідно з якою держава (разом з міждержавними організаціями) є єдиним суб’єктом міжнародного права, базується на згоді з summa divisio, класичним розмежуванням міжнародного публічного та міжнародного приватного права».

«Проте це однозначне розмежування публічного та приватного права сьогодні скрізь піддається сумніву. Всім добре відомо, що ці дві гілки права невіддільні одна від одної. У внутрішньому праві саме у зоні конфліктів – там, де перетинаються сфери дії так званих публічного та приватного права, виникає найбільше юридичних проблем, найбільш важливих і делікатних. Те ж саме стосується і міжнародного права».

«Звичайно, держава залишається головним суб’єктом міжнародного публічного права, але вона не може також уникнути дії міжнародного приватного права. Транснаціональне право, яке сформувалося на ґрунті практики діяльності підприємств (або загалом недержавних суб’єктів права), є однією з галузей міжнародного права».

«Нарешті, на підтримку нашої тези наведемо аргументи практичного плану. Тоді як держава знаходиться в «кризовому стані», багато держав у світі сьогодні виявляються неспроможними (внаслідок їхньої слабкості та поганої організованості) виконувати елементарні функції держави, натомість транснаціональні компанії, неурядові організації, окремі індивіди відіграють дедалі важливішу роль на міжнародній арені.

Отже, не заглиблюючись у цю дискусію, до якої автор закликає читача, Ж. Туском подає своє бачення порушеної проблеми, послідовно характеризуючи суб’єктів міжнародного права: державу, міжнародні організації, недержавних юридичних осіб та фізичних осіб. Хоча, з його думкою важко не погодитися, проте автор статті вважає, що класичний поділ міжнародного права на міжнародне публічне і міжнародне приватне право більш справедливий як з політичної, так і правової точки зору». Частково автор статті вже виклав свої аргументи на цей рахунок, решта буде викладена нижче.

Версія Нгуен Куок Диня, Патрика Дайе і Алэна Пелле [17].Зазначена група французьких правовиків-міжнародників є прихильниками класичного розуміння міжнародного приватного права, проте, розвиваючи основні положення цієї галузі вони схильні до нетрадиційного узагальнення підходу визначення генерального (головного) суб’єкта міжнародного права. Тут також,теоретизуючи, мимо волі, дослідники підводять читача до слушної думки щодо необхідності інституційного визначення і юридичного закріплення генерального суб’єкта міжнародного права в особі «міжнародного співтовариства» – знову наднаціональна інституція, знову вихід на шлях до утворення «світового уряду», проте в іншій, більш логічно завуальованій  формі.

Так, відповідно до доктринальних поглядів зазначених французьких науковців  «міжнародне співтовариство» має розглядатися як головний, генеральний суб’єкт міжнародного права. Зокрема вони зазначають, що «після аналізу способів розробки міжнародного права доцільно розглянути суспільне середовище, де воно застосовується. Але колись потрібно знайти відповідь на таки питання: чи справді суб’єктами права є тільки політичні сутності; що має залишитися у співтовариства, чи саме воно є лише юридичною фікцією? Інакше кажучи, насправді джерела міжнародного права застосуються до міжнародного співтовариства лише через права і обов’язки утворюваних його елементів? Чи як і всякий суб’єкт права міжнародне співтовариство прямо набуває міжнародних прав і обов’язків? Інтуїтивно ми схиляємося до негативної відповіді.

Права, якими користується міжнародне співтовариство, ще обмежені й на сьогоднішній день можуть здійснюватися тільки державами або міжнародними організаціями – традиційними суб’єктами міжнародного права. Наділене незаперечною правоздатністю міжнародне співтовариство не має поки що прямої дієздатності щодо реалізації своїх прав і обов’язків, тому не може прямо посилатися на них. Не менш примітно й те, що воно не підпадає під пряму юридичну відповідальність».

Французькі науковці зазначають також, що застосування в науковій літературі та міжнародних правових актах термінології, пов’язаної з поняттям «міжнародного співтовариства» поки що не можна назвати нормами. «Ми не можемо, зокрема, стверджувати, що такі поняття, як «співтовариство держав у цілому», «усе людство», «міжнародне співтовариство»  цілком збігаються. Проте цілком законно бачити в цих чинниках перші обриси нової ситуації, в якій міжнародне «співтовариство» може і повинне бути визнано суб’єктом міжнародного права».

Крім того, науковці вбачають ще одну «понятійну» проблему. Так, «незважаючи на прийняті запобіжні заходи з метою забезпчення об’єктивного представництва всіх держав у тій чи іншій організаційній структурі, стає неможливим відрізнити «міжнародне співтовариство» від «міжнародної організації», котра виступає від його імені. І лише у залежності від того, яким чином буде затверджуватися правосуб’єктність «міжнародного співтовариства» стосовно правосуб’єктності «організації», яка виражає його волю, можна говорити, що це «співтовариство» розташовує визначеною власною здатністю здійснення зазначених  суб’єктивних прав».

Робиться висновок, що «з огляду на нинішній стан міжнародного права, міжнародне співтовариство може бути лише другорядним суб’єктом міжнародного права. Такий висновок робиться, по-перше, у поєднанні з обсягом його правоздатності, а по-друге, і головне, у зв’язку з тим, що зберігається необхідність прийняття відповідної форми міжнародної організації, а значить є небезпека того, що «спільність держав» (членів такої організації) відбере собі повноваження «співтовариства».

Далі французи зазначають, що «в галузі права членами міжнародного співтовариства можуть бути лише утворення, які є прямими адресатами міжнародних норм. Член міжнародного співтовариства є суб’єктом міжнародного права і навпаки.

Класична доктрина, яка дотримується винятково міждержавної концепції міжнародного права у випадку міжнародного співтовариства, визнає лише державу як члена міжнародного співтовариства і суб’єкта міжнародного права. Виступаючи з прямо протилежних позицій, представники об’єктивістської соціологічної школи заявляють, що суб’єктами міжнародного права можуть бути тільки приватні особи. Остаточне закріплення міжнародних організацій у міжнародному співтоваристві спростовує приведені крайні погляди. Позиція ж класичної доктрини позбавляється підстави через зростання ролі приватної особи в сучасному міжнародному праві.

Що стосується чинного права, то воно чітко виражене в наступному визначенні міжнародного суду: «Суб’єкти права у визначеній правовій системі необов’язково повинні бути однаковими за своїм характером або за обсягом їхніх прав» (висновок щодо питання про відшкодування збитку, завданого при виконанні місій ООН, Ліс. 1949, р. 178)».

На підставі цього робиться висновок, що «таким чином, ніщо не перешкоджає співіснуванню різних суб’єктів міжнародного права, які відрізняються правовим статусом і ступенем правоздатності.

Є помітна різниця між суб’єктами права, які визначаються історичними умовами виникнення міжнародного права. Правосуб’єктність держав випливає безпосередньо вже з їхнього існування і характеризується суверенітетом, до того ж суверенітетом, визнаним міжнародним правом, а не ним створеним або ним наданим. Ставлячи державу основним суб’єктом права, що природно випливає з права, міжнародне право сприяє лише визначенню міжнародної правосуб’єктності держави. Що стосується інших суб’єктів права, то в цьому випадку саме міжнародне право і принаймні на початковій стадії погоджена воля держав забезпечують визнання їхньої міжнародної правосуб’єктності та визначення її змісту.

Не маючи можливості «створювати» держави, міжнародне право визначає їхні критерії і повноваження. З урахуванням прикростей історичного розвитку міжнародного співтовариства, міжнародне право повинне також визначати правовий режим виникнення і зникнення держав. Це – «принципи міжнародного права, котрі дозволяють визначати, за яких умов те чи інше утворення стає державою».

Віддаючи перевагу то державі як правовому інституту, то державі як історичній реальності, правовий режим держави являє собою амальгаму однорідних правил, заснованих на «суверенній рівності» держав і різноманітних правил, більш-менш відповідних різниці в багатстві, могутності, економічному, соціальному і культурному устрою між державами. Сам баланс між прагненням до однаковості та диверсифікованістю змінюється залежно від конкретної історичної епохи».

Визначення поняття держави відповідно до міжнародного права за версією Нгуен Куок Диня, Патрика Дайе і Алэна Пелле. «Держава є історичним, соціологічним і політичним явищем, яке враховується правом. При визначенні держави ставиться, насамперед, завдання виділити це явище і цей правовий інститут з інших утворень, які відіграють визначену роль у міжнародних відносинах. Держава повинна залишатися досить сильним і «рідким» суб’єктом права, щоб мати можливість зберегти привілейоване місце в здійсненні міжнародних відносин. Держава – єдиний суб’єкт права, який володіє таким основним атрибутом, як суверенітет або незалежність.

Названий атрибут визначається історією сучасних держав. Виникнувши в результаті розпаду імперій, вони самостверджувалися, відмовляючись підкоритися іншим політичним утворенням, тому що, як тлумачили французькі законники, «король Франції – імператор у своєму королівстві». Доктрина одностайна в тому, що людська спільність може бути державою тільки за наявності населення території і політичної влади («уряду»). Зазначені складові елементи держави, які мають об’єктивний характер, є необхідними, але недостатніми. Потрібно також, щоб утворення, яке претендує на державність, мало суверенітет (або незалежність).

Той факт, що другий елемент визначення має політичну функцію, особливо очевидний у нинішню епоху. Держави, яким загрожує розчленування, відкидають одержання суверенітету «сепаратистськими» угрупованнями, щоб не допустити використання ними на рівних підставах військових і дипломатичних способів надання тиску. Зі свого боку, прихильники відділення виявляють політичну винахідливість, щоб домогтися якмога більш швидкого визнання їхньої «незалежності».

Так, зокрема, з метою запобігання проявам сепаратизму російська влада нині усунула із Конституції РФ недолік «радянської епохи», замінивши поняття «Союз суверенних націй» на поняття «спільність етносів і національностей, які утворюють російську націю». Мабуть, був запозичений американський досвід.

«Керуючись таким прагненням забезпечити свою перевагу над іншими суб’єктами міжнародного права, держави не задовольняються визначенням, заснованим на «об’єктивних» критеріях, і вводять до нього більш суб’єктивні елементи, які дають змогу йому зберігати деякий контроль за виникненням держав, завдяки праву кооптації.

Історичні обставини створення держав є свідченням постійного бажання одержання визначеного права контролю за складом міжнародного співтовариства. Сучасні держави виникли в складних політичних умовах, проти волі наймогутніших політичних утворень свого часу. Великі держави претендували на те, щоб самим закріплювати ситуацію, що змінилася, і визнавати право на здійснення новими державами їхніх міжнародних прерогатив. Згодом нові держави займали таку ж позицію стосовно інших політичних утворень, які намагалися брати участь у міжнародних відносинах. Така напруженість відносин між об’єктивним характером суверенітету та умовами його конкретної реалізації лежить в основі класичної суперечки щодо природи і значення визнання держави».

«Держава визначається як спільність, яка складається з території і населення, які знаходяться під визначеною політичною владою» і «яка характеризується суверенітетом». Виходячи з викладеного, французькі дослідники роблять висновок, що «у цьому сенсі держава не підкоряється ніякому іншому члену міжнародного співтовариства, але при цьому на неї безпосередньо поширюється міжнародне право, яке надає державі визначений правовий захист. Таке визначення держави виглядає як деяка тавтологія. Визначення держави потрібно для того, щоб знати, чи може та чи інша людська спільність посилатися на принцип суверенітету на свою користь. Передбачається, що зазначене визначення вирішує цю проблему. Зазначимо також, що визначення застосовується з більшою ефективністю, коли потрібно відрізнити державу від інших утворень, ніж для доказу її існування».

Версія українських і російських вчених з міжнародного публічного права [18]

З погляду національного права суб’єктом права іменується особа (фізична або юридична), яка володіє здатністю мати певні юридичні права і обов’язки. Наявність таких прав і обов’язків, їхній конкретний обсяг у сукупності складає або визначає правовий статус суб’єкта права. Розмір обсягу та зміст прав і обов’язків суб’єкта права (його правовий статус) залежить від характеру соціально-економічного і політичного ладу держави. Ілюстрацією цього є різниця в становищі положенні рабів, селян при феодалізмі, кріпаків, робітників у буржуазному суспільстві та інших шарів населення, аж до наших днів.

Суб’єкт права в національному праві перебуває під юрисдикцією держави і його права, обов’язки та відповідальність визначені сувереном через законодавця у Конституції та інших правових актах.

Поняття суб’єкта міжнародного права безпосередньо пов’язане з оцінкою предмета міжнародно-правового регулювання.

Традиційне уявлення про міжнародне право як регулятори винятково міжнародних, міждержавних відносин породжувало «прив’язку» суб’єктів тільки до цих відносин. Інакше кажучи, тільки учасники зазначених відносин могли претендувати на статус міжнародної правосуб’єктності. Відповідно дістало поширення особливе розуміння суб’єкта міжнародного права, яке відрізняється від поняття суб’єкта в загальній теорії права.

Загальнотеоретичне визначення суб’єкта права пов’язано з констатацією суб’єктивного права участі у відносинах, регульованих правовими нормами. Відповідно носії прав і обов’язків, установлених правовими нормами, характеризуються як суб’єкти права.

У теорії міжнародного права склалася концепція особливого статусу його суб’єктів. При такому підході здатність брати участь у відносинах, регульованих міжнародно-правовими нормами, розглядається як передумова, але не головна риса суб’єкта. Основна властивість суб’єкта – юридична здатність до самостійних міжнародних дій, враховуючи створення погоджених міжнародно-правових норм, до незалежного здійснення прав і обов’язків, установлених цими нормами. Характерні риси суб’єктів міжнародного права, відповідно до цієї концепції, полягають у тому, що вони не перебувають під владою і(або)  юрисдикцією, займають незалежне один від одного становище.

Такий особливий статус визнавався, насамперед:

1) за державами, оскільки йшлося про учасників міждержавних, міжвладних відносин;

2) за визначеними міжнародними (міждержавними, міжурядовими) організаціями, утвореними державами на підставі міжнародних договорів і угод;

3) державоподібними утвореннями, наділеними їхніми творцями статусом суб’єктів міжнародного права;

4) націями і народами, які борються проти колоніалізму, за незалежність і утворення власних національних держав.

Оскільки фізичні особи (індивіди) та юридичні особи (господарюючі суб’єкти), перебуваючи під владою і юрисдикцією відповідних держав, не мають незалежне становище в міжнародних відносинах, їхньої самостійний міжнародно-правовий статус заперечувався і заперечується, вони не визнавалися суб’єктами міжнародного права.

Сучасна ситуація, котра ознаменувалася істотними змінами в самій структурі міжнародних відносин і відповідно в предметі міжнародно-правового регулювання, спонукала теорію міжнародного права до зміни поглядів при оцінці поняття і видів суб’єктів міжнародного права.

Немає нічого несподіваного або протиприродного в еволюції самих міжнародних відносин і зміні підходу до суб’єктів. Справа в тому, що протягом тривалого часу статус суб’єкта визнавався тільки за державами, а необхідною властивістю суб’єкта вважався державний суверенітет (зазначимо, що ще на початку XX ст. на статус суб’єкта могли претендувати навіть не всі держави, а лише так звані цивілізовані держави чи цивілізовані народи). Не без зусиль міжнародних (міждержавних) і міжурядових організацій націям, які борють за незалежність, вдалося завоювати «місце під сонцем» і одержати визнання їх як суб’єктів міжнародного права. Відповідно удосконалювалося й трактування поняття суб’єкта, до якого вже не пред’являлася вимога володіння державним суверенітетом. Проте загальні умови ще зберігалися.

Нині існують два підходи до поняття суб’єкта міжнародного права і, отже, до характеристики конкретних категорій суб’єктів.

Перший – традиційний і більш поширений нині (викладено вище).

Другий – представлений більш скромними спробами поширити на міжнародне право розуміння суб’єкта права, прийняте в загальній теорії права, тобто ідентифікувати поняття суб’єкта міжнародного права з юридичною можливістю участі в правовідносинах, регульованих міжнародно-правовими нормами, і володіння необхідними для цього правами та обов’язками. Інакше кажучи, звільнити розуміння суб’єкта міжнародного права від надмірних умов, виражених у вимозі особливого, цілком самостійного міжнародно-правового статусу і здатності до рівноправної участі в створенні норм і до незалежного або вільному від юрисдикції їхнього здійснення.

Якщо ж ми відповідно до сучасного тлумачення предмета міжнародно-правового регулювання приймемо характеристику суб’єкта міжнародного права як діючого або можливого учасника відносин, регульованих міжнародно-правовими нормами, як носія встановлених цими нормами прав і обов’язків, то визнаємо і пов’язану з цим підходом реальність входження в сферу такого роду відносин нових учасників – юридичних осіб, фізичних осіб (індивідів), міжнародних господарських об’єднань і неурядових організацій, а також – у межах, котрі допускаються внутрішньодержавним конституційним та іншим законодавством, – складових окремих, насамперед федеративних, держав.

Цікава думка була висловлена ще в 1949 р. в одному з консультативних висновків Міжнародного Суду ООН: «суб’єкти права, у певній юридичній системі, не є обов’язково ідентичними, оскільки йдеться про їхню природу або обсягі їхніх прав». І хоча це судження в конкретній ситуації належало до правосуб’єктності ООН, воно, власне кажучи, має загальне значення.

Про диференціацію обсягу і характеру прав буде сказано нижче. Що ж стосується розбіжностей у природі тих чи інших суб’єктів, то в літературі прийнятий розподіл традиційних суб’єктів міжнародного права на дві основні категорії: основні (первинні) і похідні (вторинні).

Категорію основних (первинних) суб’єктів складають, насамперед і головним чином, держави, які володіють державним суверенітетом і здобувають у силу свого виникнення (утворення) міжнародну правосуб’єктність, не обумовлену зовнішньою волею і(або) мають всеосяжний характер.

Категорія похідних (вторинних) суб’єктів – це переважно міжнародні міжурядові організації.

Специфіка їхньої юридичної природи виражається, по-перше, у тому, що вони породжені саме як суб’єкти міжнародного права – волевиявленням держав, які зафіксували своє рішення в установчому акті (отже, їхня правосуб’єктність є похідною, обумовленою), а по-друге, у тому, що зміст і обсяг їхнього правового статусу визначені в установчому акті в точній відповідності до призначення і функцій кожної організації (таким чином, їхня правосуб’єктність є функціональною, індивідуалізованою).

З деякими застереженнями до цієї ж категорії прийнято відносити так звані державоподібні утворення, тобто особливі історично сформовані політико-релігійні або політико-територіальні одиниці з відносно самостійним статусом (приміром Ватикан, Мальтійський орден).

Спеціальне становище у низці суб’єктів міжнародного права займають нації і народи, які борються проти колоніалізму, іноземного панування, за державотворення на базі національного суверенітету. Вони визначаються як спеціальні суб’єкти міжнародного публічного права.

Питання про статус і види нетрадиційних суб’єктів визначається навіть при визнанні їхньої міжнародної правосуб’єктності неоднозначно. И все-таки можна назвати кілька таких суб’єктів. Їхня участь у правовідносинах, регульованих міжнародно-правовими нормами, і, отже, статус як носіїв визначених міжнародних прав і обов’язків є цілком реальними. Це міжнародні неурядові організації, міжнародні господарські об’єднання, національні юридичні особи та індивіди (фізичні особи). З урахуванням повноважень, передбачених конституціями окремих, насамперед федеративних держав, визначеним міжнародно-правовим статусом характеризуються складові частини цих держав (за термінологією, прийнятою у російському законодавстві суб’єкти Російської Федерації).

Є досить підстав для розмежування в міжнародно-правовій системі поняття «правостворюваних» і «правозастосовуваних» суб’єктів. Якщо говорити точніше, то розмежовуються:

1) суб’єкти правостворювані та одночасно з цим правозастосовані, тому що той, хто бере участь у нормоутворюваному процесі, не може бути осторонь від практики застосування норм;

2) суб’єкти тільки з правозастосовною здатністю, але не володіють нормоутворюваною здатністю.

До речі, подібне положення існує і у внутрішньодержавному праві. До першої категорії належать держави, міжнародні організації, меншою мірою – державоподібні утворення, народи і нації, які борються. До другої – індивіди як господарюючі суб’єкти та інші юридичні особи, міжнародні господарські об’єднання і неурядові організації.

Інакше кажучи, коло тих, хто застосовує (користується, реалізує) норми міжнародного права значно ширше кола тих, хто ці норми створює. Після розробки, підписання і набуття чинності міжнародного договору до його виконання і до забезпечення його виконання – поряд з органами і посадовими особами, які брали участь у процесі укладання договору, – підключаються органи і посадові особи, функції яких так чи інакше пов’язані з предметом договірної регламентації. Якщо врахувати й інших учасників правозастосовного процесу, названих вище, то можна констатувати, що договір діє і поза системою державної влади.

На зразок внутрішньодержавного права можливий розподіл суб’єктів за галузевими ознаками. Якщо суб’єкти конституційного (державного) права – це не те саме, що суб’єкти цивільного права, а останні у свою чергу не тотожні суб’єктам адміністративного або кримінального права (до того ж йдеться не тільки і, може бути, не стільки про категорії та найменування, скільки про особливості правового статусу), то чому не визнати, що суб’єкти права зовнішніх зносин (дипломатичного і консульського права) – це не те саме, що й суб’єкти права міжнародних організацій і тим більше суб’єкти міжнародного гуманітарного права (і тут вирішальне значення має оцінка особливостей правового статусу відповідних суб’єктів).

З поняттям суб’єкта міжнародного права пов’язана характеристика міжнародної правосуб’єктності – узагальнюваного терміну для позначення об’єднання в юридичному статусі правоздатності і дієздатності. Сам термін «міжнародна правосуб’єктність» властивий переважно науковій термінології і рідко використовується в міжнародно-правових актах.

Звичайно при регламентації міжнародного статусу суб’єкта застосовується термін «правоздатність», але в його зміст вкладається комплексний зміст, який припускає здатність до самостійного здійснення прав. Так, приміром, ст. 6 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, відповідно до якої «кожна держава має правоздатність укладати договори».

Міжнародна правосуб’єктність як особлива юридична властивість є якісним виміром характеристики суб’єкта. Кількісний вимір – це сукупність прав і обов’язків суб’єкта. Інакше кажучи, правосуб’єктність втілюється сукупністю прав і обов’язків.

Дослідження показали, що в міжнародному публічному праві немає чіткого визначення критеріїв «суверена», яке дало б однозначність у тлумаченні суб’єктивних ознак суб’єктів міжнародного публічного права (МПбП).

Можна погодитися з позицією російських доктриналістів Ю. М. Колосова і У. І. Кузнєцова, що «міжнародні відносини не обмежуються міждержавними, міжвладними. Відбуваються встановлення постійних контактів між фізичними та юридичними особами різних держав, на рівні міжнародних неурядових організацій; вони регулюються національним правом відповідної держави, тобто нормами так званого «міжнародного приватного права». Спостерігається тісний взаємозв’язок міжнародного публічного і приватного права. І те й інше в широкому смислі регулюють міжнародні відносини. Міжнародне приватне право як сукупність норм, які регулюють цивільно-правові відносини, які мають міжнародний характер, не повинне суперечити загальновизнаним принципам міжнародного публічного права. Міжнародні угоди, котрі регулюють цивільно-правові відносини, у багатьох випадках роблять хороший внесок у розвиток міждержавних договорів» [19].

Звідси виходить, що необхідно чітко розмежувати суб’єктів владних міжнародно-правових відносин і суб’єктів невладних цивільно-правових і пов’язаних з ними господарських, трудових і відносин у сфері соціального забезпечення.

По-перше, у цьому випадку необхідно враховувати ту обставину, що фахівці з теорії міжнародних відносини всіх учасників визначають як акторів, учасників, дійових осіб. Зазначені суверени, юридичні і фізичні особи в теорії міжнародних відносин не поділяються на владних і невладних. Саме з цієї причини певна група доктриналістів з міжнародного права наполягає на доцільності поділу всіх учасників міжнародних відносин, особливо  економічних, на суб’єктів світогосподарської діяльності (держави, міжнародні організації тощо) і суб’єктів господарської діяльності певних національних суспільств. У цьому випадку логічним стає формальний поділ всіх суб’єктів правовідносин, які діють в економічній  або господарській сферах, на владних і невладних.

По-друге, виходячи із доцільності констатації критеріїв ознак владності та не владності у суб’єктів міжнародного права стає логічним наполягання на віднесенні  міжнародного економічного права до суто владного, тобто до «міжнародного публічного економічного права» і «міжнародного приватного права» до невладної сфери, яка за своїм статусом поки що залишається галуззю національного права (покликане врегульовувати правовідносини невладних суб’єктів у цивільно-правовій, господарській, трудовій і сфері соціального забезпечення).

З цієї причини нормативно-правові акти міжнародного економічного права в сфері юрисдикції міжнародного приватного права визначаються як загальнообов’язкові приписи. Щодо принципів і норм МЕП невладні суб’єкти МПрП – юридичні і фізичні особи, до яких  належать й ТНК як суб’єкти господарювання – мають лише правозастосовну правоздатність, а в межах міжнародного приватного права – правоутворювану і правозастосовну правоздатність як повнокровні суб’єкти МПрП. Усі владні ж суб’єкти міжнародного публічного права з суверенами на чолі, в разі їхньої участі у цивільно-правових, господарських, трудових і відносинах соціального забезпечення мають набувати статусу спеціальних суб’єктів. Для цього вини мають добровільно у відповідній юридичній формі позбавити себе на період участі у зазначених відносинах владного статусу, привілей та імунітетів, властивих владним суб’єктам міжнародного публічного права.

У «Юридичного журналу» №11 за 2008 р. було детально розкрито своє розуміння поняття суб’єкта міжнародного приватного права [20]. У цій статті робиться спроба довести до читача основні наукові висновки автора щодо визначення поняття генерального суб’єкта міжнародного публічного права «суверена» в особі держави.

Таким чином, з погляду міжнародного права суб’єкт права – це носій міжнародних прав і обов’язків, які і складають його міжнародну правосуб’єктність. До того ж поняття суб’єкта міжнародного права, тобто «суверена», має характеризуватися наявністю двох характерних ознак:

1.   Якщо держава виступає як суб’єкт міжнародного права, то вона, як носій державного суверенітету, не має політичної або якоїсь іншої влади, яка стоїть над нею, і держави незалежні одна від одної. Відсутність якогось підпорядкування і повна незалежність держави на міжнародній арені є головною юридичною властивістю держави як суб’єкта міжнародного права. Всі рішення і особливості поведінки у відносинах із іншими суб’єктами правовідносин мають формуватися лише на підставі власних переконань і власного волевиявлення, а не будь-якого зовнішнього припису.

2.   Суб’єкт міжнародного права (держава або хтось інший їй подібний) добровільно визнає юридичну чинність міжнародного права і підкоряється йому.

3.   Держави, як первинні суб’єкти міжнародного права визначаються генеральними суб’єктами – «суверенами» і мають загальну міжнародну правосуб’єктність, котра має об’єктивний характер, оскільки в міжнародному праві немає спеціальних норм, котрі визначають обсяг міжнародної правосуб’єктності, але є норма, яка це підтверджує.

Положення  про те, що суб’єкт міжнародного права має бути носієм міжнародних прав і обов’язків, які виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або розпорядженнями міжнародно-правових актів, аналогічно поширюється також на осіб (у збірному значенні), поводження яких прямо регулюється міжнародним публічним правом і які вступають або можуть вступати в міжнародні публічні (міжвладні) правовідносини. До таких осіб належать похідні, тобто вторинні суб’єкти: міжнародні організації (ООН), міжурядові утворення і міждержавні об’єднання типу спеціальних економічних зон, зон вільної торгівлі, митних союзів тощо, утворені державами на підставі міжнародних договорів і угод; спеціальні державоподібні утворення, наділені їхніми творцями статусом суб’єктів міжнародного права, а також нації і народи, які борються проти колоніального пригноблення, за свою незалежність, самовизначення та утворення власної національної держави. Похідні суб’єкти міжнародного права звичайно володіють галузевою правосуб’єктністю. Певна група доктриналістів виокремлює ще й суб’єктів зі спеціальною правосуб’єктністю – фізичних осіб найвищого владного рівня з офіційним юридичним статусом «суверена» – монархів, главу Святого престолу тощо. Беручи до уваги наявність істотних розбіжностей в юридичній природі таких суб’єктів міжнародного публічного права, детальний розгляд цього питання у цій статі не проводиться.

Держава з позицій філософії є суб’єктом світового співтовариства, як історично та соціально визначений і політично обґрунтований феномен. Проте термін «держава» в юридичній та іншій науковій літературі тлумачать по-різному. Його розглядають у субстанціональному, атрибутивному, інституційному та міжнародному значеннях.

У субстанціональному значенні держава – це організоване в певні корпорації населення, яке функціонує у просторі й часі.

В атрибутивному значенні – це устрій певних суспільних відносин, офіційний устрій певного суспільства, його оформлення.

В інституційному значенні – це апарат публічної влади, державно-правові органи, які здійснюють державну владу.

У міжнародному значеннідержаву фахівців з теорії міжнародних відносин і права розглядають як суб’єкта міжнародних відносин, як єдність території, населення і суспільної влади.

Проте загальної теорії держави і права тлумачить цей правовий інститут ширше, а саме, зокрема за професором В. В. Копєйчиковим: «Держава – це суверенна політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, яка має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов’язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво та управління загальносуспільними справами. Держава повинна мати низку найвищих загальносуспільних  внутрішніх і зовнішніх функцій.До основних ознак держави належать: а) суверенітет; б) територіальне розселення населення країни; в) наявність апарату управління та примусу; г) здатність видавати загальнообов’язкові правила поведінки; д) здатність збирати податки, робити позики і давати кредити; е) спроможність виражати і захищати інтереси певної частини населення.

Таким чином, з позицій теорії держави і права, держава – це особлива організація публічної влади, яка, володіючи спеціальним апаратом управління і примусу, керує суспільством і представляє це суспільство у владних (публічних) та інших видах міжнародних відносин. З позицій ж міжнародного права держава визначається як спільність, яка складається з території і населення, які перебувають під певною політичною владою, і характеризується суверенітетом.

Обсяг міжнародної правосуб’єктності держави визначається її міжнародно-правовим статусом, який залежить від місця положення держави у міжнародному співтоваристві, а також від її потенційних можливостей. Правовий статус держави у свою чергу визначений Статутом ООН – «Декларацією про принципи міжнародного права» (1970) і Заключним актом НБСЄ (1975). Відповідно до цих документів міжнародна правосуб’єктність держав характеризується, насамперед, їхніми обов’язками з міжнародного права. Про це свідчить аналіз основних принципів сучасного міжнародного права. Так, 8 із 10 основних принципів формулюють обов’язки держав і тільки 2 визначають права (рівноправність і самовизначення націй і суверенна рівність, що також передбачає не тільки право на рівність, а й обов’язок не порушувати право інших держав на рівність).

Поряд із зазначеним, обсяг міжнародної правосуб’єктності держави (якщо підходити до цього питання з позицій теорії права) визначається її правоздатністю і дієздатністю.

Під правоздатністю держави розуміється її спроможність (швидше, властивість) мати права і виконувати обов’язки з міжнародного права. Згідно з принципом суверенної рівності держав, усі держави мають рівну правоздатність (це пасивна властивість).

Під дієздатністю держави розуміється її здатність самостійно та активно користуватися своїми правами і правомірно набувати їх (це активна властивість), а також сумлінно виконувати свої обов’язки і нести відповідальність перед міжнародним співтовариством. Згідно з ідеєю, закладеною в принципах суверенної рівності і рівноправності держав, обсяг міжнародної дієздатності (а також і деліктоздатності) для держав як первинних суб’єктів міжнародного права однаковий. Проте на практиці стосовно дієздатності цього сказати не можна, тому що можливості здійснення своєї міжнародної дієздатності у держав різні. Ці розбіжності обумовлюються політичними, економічними, а іноді і воєнними чинниками. Так, наприклад, у період Другої світової війни окуповані німцями держави зберігали свою правоздатність, а в дієздатності були дуже обмежені. Після війни таких обмежень зазнали Німеччина і Японія. Те саме трапилось і з Кувейтом при його окупації Іраком. Тому на практиці поширена думка про те, що дієздатність держави розрізняють як юридичну і фактичну (тобто в порядку de facto і de jure).

Державний суверенітет – верховенство держави в межах власних кордонів та її самостійність у міжнародних справах. Це – якість, властивість будь-якої держави. Абсолютного державного суверенітету немає, оскільки держави взаємозалежні, і ця взаємозалежність у сучасному глобалізованому світі безупинно зростає. Коли, наприклад, говорять про економічний суверенітет держави, то мають на увазі не його економічну ізольованість від інших членів міжнародного співтовариства, а лише його право самостійне визначати свою економічну політику. Поняття «державний суверенітет», яке має значення головним чином у сфері міждержавного спілкування, насамперед виступає як міжнародно-правова категорія.

До складних держав відносять унії. Термін «унія» застарів і значною мірою має феодальну окрасу. Так звана реальна унія – це результат злиття двох (іноді трьох) держав в одну: виникає нова держава і відповідно новий суб’єкт міжнародного права, а держави, що зливаються, втрачають свій суверенітет і міжнародну правосуб’єктність. Один із найвідоміших прикладів сучасної унії – недовговічна сирійсько-єгипетська унія кінця 50-х років ХХ ст. Реальна унія може бути і федерацією, і унітарною державою.

Незважаючи на викладені вище постулати щодо визначення поняття найвищої владності «суверена», науковці висловлюють й інші думки, відповідно до яких основним носієм суверенітету є народ, який відповідно виступає суб’єктом міжнародного права. На початку 70-х років ХХ ст. з’явилися теоретичні обґрунтування правосуб’єктності «усього людства». Такі погляди характерні для низки юристів країн, що розвиваються.

У західних доктринах висловлюється думка про те, що транснаціональні корпорації (ТНК), у сучасних умовах здобувають міжнародну правосуб’єктність. Їхня економічна міць і вплив на світову політику в ряді випадків перетворюють їх у більш вагому силу на міжнародній арені, а ніж деякі держави. Якщо допустити, що індивіди можуть ставати суб’єктами міжнародного права, то тоді логічним буде висновок про можливість придбання міжнародної правосуб’єктності і ТНК. Якщо виходити з того, що суб’єктом міжнародного права може бути тільки те утворення, яке здатне брати участь у міждержавних відносинах, то доведеться визнати, що ніяка компанія чи організація не має якості, властиві державі, і не здатна брати участь у відносинах владного рівня. Договори, що укладаються між державами і компаніями, є не міждержавними, а цивільними або господарськими угодами і належать до сфери цивільного (міжнародного приватного) права.

Поняття «суверена» найбільш яскраво виявляється при розгляді питання щодо розмежування суб’єктів міжнародного економічного права і міжнародного приватного права, яке регулює відносини  суб’єктів господарювання, ускладнені іноземним елементом.

Міжнародне економічне право – це система принципів і норм, які регулюють владні  відносини в процесі міжнародного економічного співробітництва:

1) між державами;

2) між державами і міжнародними організаціями, утвореними державами і урядами держав на підставі міжнародних договорів і угод;

3) між державами та міждержавними об’єднаннями, утвореними державами і урядами на підставі міжнародних договорів і угод;

4) між міжнародними організаціями,  утвореними державами і урядами держав на підставі міжнародних договорів і угод;

5) між міжнародними організаціями, утвореними державами і урядами на підставі міжнародних договорів і угод, та міждержавними об’єднаннями, утвореними державами і урядами держав на підставі міжнародних договорів і угод;

6) між організаціями та іншими структурами універсального і регіонального рівня, утвореними державами і урядами держав на підставі міжнародних договорів і угод; − тобто система принципів і норм, які регулюють владні світові господарські відносини, тому МЕП є самостійною галуззю міжнародного публічного права.

Предметом регулювання міжнародного економічного права є специфічний комплекс проблем і питань міжнародних відносин, а саме міжнародних економічних відносини (світогосподарського рівня), учасниками (і одночасно повнокровними суб’єктами) яких є держави та інші суб’єкти міжнародного публічного права, насамперед міжнародні міжурядові та міждержавні організації і об’єднання, утворені на підставі міжнародних угод і договорів.

Генеральний суб’єкт МЕП – суверен займається міжнародною економічною діяльність, тобто:

1) розробляє і забезпечує реалізацію зовнішньої і внутрішньої політики в сфері економічних відносин з іншими суверенами і суб’єктами міжнародного публічного права;

2) визначає правила, в разі потреби, узгоджує їх з іншими суверенами і суб’єктами міжнародного публічного права, організує і забезпечує здійснення в межах цієї політики господарської діяльності національних та іноземних суб’єктів господарювання як на підвладній території, так і за її межами, забезпечує захист інтересів національних суб’єктів господарювання за кордоном. Таким чином, враховуючи, що міжнародні відносини регулюються нормами права або нормами сили, суверен, здійснюючи міжнародну економічну та іншого виду зовнішню діяльність, вступає у міжнародно-правові відносини, тобто у політико-дипломатичні та правові.

Суб’єкти господарської діяльності визначаються, з одного боку, цивільним правом як невладні юридичні та фізичні особи; з іншого – вони відповідно до господарського права після державної реєстрації у державного реєстратора набувають статусу суб’єктів господарювання. Як неприбуткові господарники та підприємці здійснюють прибуткову і неприбуткову господарську діяльність. Зокрема вони займаються, на відміну від суверена, конкретним:

1) виробництвом товарів;

2) комерцією, тобто торгівлею, продажем товарів;

3) наданням послуг;

4) виконанням робіт.

Суб’єкти, які здійснюють зазначені чотири види господарської діяльності, не переслідуючи на меті отримання прибутку, а роблять це задля безкорисного задоволення потреб суспільства, – визначаються неприбутковими. Суб’єкти, які здійснюють зазначені чотири види господарської діяльності з метою отримання прибутку – займаються підприємницькою діяльністю. Англосакси на Заході її нарекли «бізнесом», куди може бути віднесена і незаконна господарська діяльність. Підприємницька діяльність має бути лише правомірною, в інакше – це адміністративне правопорушення або злочин. Для здійснення господарської діяльності на основі державної власності «суверен», як правило утворює відповідних державних суб’єктів господарювання, які  діють на загальних підставах і не мають владних повноважень суверена.

Окрім того, окремо взятий пересічний суб’єкт міжнародного приватного права не має ні владних, ні інших офіційних повноважень (мандату) виступати від імені суверена, нації або народу. У зв’язку з цим він не створює по суті відносин між народами, а це лише дозволено суверенами та іноземними правопорядками відносин з такими самими пересічними носіями іноземного правопорядку, відданими соціально-політично і юридично підлеглими своєму суверену. Обидва суб’єкта міжнародного приватного права задовольняють лише власні приватні або корпоративні потреби та інтереси, які можуть за певних обставин й бути частиною загальнодержавних, загальнонародних, загальнонаціональних. У зв’язку з цим вони дуже тісно пов’язані з міжнародними відносинами. Тут важко встановити конкретну лінію розмежування.

Підсумовуючи, можна зазначити, що суб’єкт міжнародних економічних відносин (МЕВ), прирівняний до суб’єкта міжнародного публічного права МПбП і міжнародного економічного права (МЕП) має характеризуватися наявністю таких конкретних характерних рис (критеріїв) суверена:

·  потреби та інтереси найвищого владного рівня (геополітичні, геоекономічні, геостратегічні);

·  найвищі зовнішні та внутрішні владні функції і відповідні владні повноваження;

·  абсолютна незалежність, тобто суверенність в прийнятті найвищих владних рішень, на підставі власного внутрішнього переконання і волевиявлення та реалізації їх на свій розсуд;

·  реальний і достатній владно-юридичний рівень набуття міжнародної правосуб’єктності – абсолютних прав і  виконання обов’язків (правоздатності та дієздатності);

·  реального і достатнього економічного, фінансового, матеріально-технічного, інтелектуального та силового компоненту (спецслужб, правоохоронних органів, армії) потенціалу для реалізації владних функцій, забезпечення функціонування відповідного механізму задоволення існуючих суб’єктивних потреб і захисту суб’єктивних інтересів, та забезпечення сприятливих умов виконання власних обов’язків як всередині національного суспільства, так і на міжнародній арені;

·  особливий, специфічний спосіб набуття учасником міжнародних відносин статусу суверена і складний процес визнання цього набутого статусу іншими суверенами: визнання рівним серед рівних. Набувається статус суверена самостійно (ніхто його не пропонує і не дарує), внаслідок власного внутрішнього переконання і волевиявлення. У зв’язку з цим часто доводиться доказувати навколишнім своє суверенне право на цей статус дуже і дуже тривалий час, в окремих випадках – вічно, всім життям національного суспільства, навіть зі зброєю в руках.

Необхідно чітко усвідомити прописну істину – міжнародні відносини, по-перше, визначаються міжнародними лише тому, що вони виходять за межі національної території держави та юрисдикції національного права і законодавства, у зв’язку з чим як «чужеземні» вторгуються на територію іноземної держави і як носії «чужеземного» правопорядку втручаються в сферу юрисдикції правопорядку і законодавства  іноземної держави; по-друге, міжнародні відносини регулюються або силою закону – міжнародним правом, або законом сили – війною. Третього шляху поки що людство, на жаль, не винайшло. Правда, тимчасовим, не дуже тривалим проміжним періодом між зазначеними «регуляторами» (коли не діє закон і нема достатніх сил воювати), можуть бути політико-дипломатичні переговори. З цієї причини, кожен суверен вартий статусу суверена лише у тому випадку, якщо зможе його захистити.

Література:

1.  Соціально-правові основи інформаційної безпеки: Навч. посіб. Кол. автор. Кузьменко А. М., Петрик В. М., Остроухов В. В., За ред. В.В. Остроухова. – К.: Росава. – 2007.  – 495 с.

А. Кузьменко. Регіональні особливості оперативної обстановки на Євразійському просторі: геополітичний аналіз і контррозвідувальна оцінка наслідків для безпеки України: Монографія. – К., 2001. – 714 с.

А. Кузьменко. Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації (Частина 1. Гносеологічні корені та антологія проблеми, доктринальний підхід Сполучених Штатів Америки)// Юридичний журнал. – 2007. – № 5. http://www.justinian.com.ua/

А. И. Ткалич. Ключевая проблема обеспечения национальной безопасности Украины (сущность, особенности, гносеологические истоки и методология решения)// Народний оглядач (щоденна газета неофіційної інформації, настроїв і громадської думки). – 2007. – 25 травня. http:observer.sd.org.ua

2.  Збигнев Бжезинский. Великая шахматная доска (Господство Америки и его геостратегические императивы) /  Пер. О. Ю. Уральской. – М.: Междунар. отношения, 1998.

А. Кузьменко. Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації (Частина 10. Особливості оцінки Росії американськими партнерами як чинника впливу на формування оперативної обстановки в Євразії / Юридичний журнал. –2008. – № 7–8. http://www.justinian.com.ua/

3.  Giovanni Arrighi. Hegemony Unravelling – II’, New Left Review, 33, May-June 2005.

Джованни Арриджи. Утрата гегемонии/ Перев. с анг. А. Смирнова. 01/02/2007. Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

4.  А. Кузьменко. Розвідувальна діяльність як особливий вид політичної практики латентних структур// Діалог цивілізацій: сіонізм – найбільша загроза сучасній цивілізації: Зб. наук. пр. Четвертої всесвітньої конференції, 03.06.2005. – К.: МАУП, 2006. – С. 56–72.

А. Кузьменко. Контроль над спецслужбами (розвідкою і контррозвідкою – ознака реальної влади в сучасній конкуренції «груп впливу і тиску» з публічною владою держав// Юридичний журнал. – 2006. – № 4. – С. 82–92. http://www.justinian.com.ua/

5.  А. Кузьменко. Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації (Частина 3. Доктринальні підходи Китайської Народної Республіки та  Республіки Індія. Частина 4. Доктринальні підходи Ісламської Республіки Пакистан та радикальних мусульманських рухів)// Юридичний журнал.   – 2007. – № 7–8. http://www.justinian.com.ua/

Соціально-правові основи інформаційної безпеки: Навчальний посібник. Кол. автор. Кузьменко А. М., Петрик В. М., Остроухов В. В./ За ред. В. В. Остроухова. – К.: Росава. – 2007. – 495 с.

6.  Информационно-психологическая безопасность в епоху глобализации: Учеб. пособ./ Авт. кол. Петрик В. М., Кузьменко А. М., Остроухов В. В., Штоквиш А. А. и др./ Под ред. В. В. Остроухова.  – К., 2008. – 544 с.

7.  А. Кузьменко. Транснаціональні корпорації як суб’єкти розвідувальної діяльності // Юридичний журнал. – 2007. – № 2. http://www.justinian.com.ua/

А. Кузьменко. Держава як суб’єкти розвідувальної діяльності// Юридичний журнал. – 2007.        – № 4. http://www.justinian.com.ua/

8.  Там само.

9.  Giovanni Arrighi. Hegemony Unravelling – II’, New Left Review, 33, May-June 2005.

Джованни Арриджи. Утрата гегемонии/ Перев. с анг. А. Смирнова. 01.02.2007 р. Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

10.  Там само.

11.  А. Кузьменко. Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації (Частина 3. Доктринальні підходи Китайської Народної Республіки та Республіки Індія. Частина 4. Доктринальні підходи Ісламської Республіки Пакистан та радикальних мусульманських рухів)// Юридичний журнал. – 2007. – № 7–8. http://www.justinian.com.ua/

А. Кузьменко. Особливості доктринальних основ розвідувальної стратегії і тактики США, суб’єкта розвідувальної діяльності в статусі «єдиної світової супердержави»// Юридичний журнал. – 2008. – № 4. http://www.justinian.com.ua/

12.  Там само.

13.  Там само.

14.  Там само

15.  Giovanni Arrighi. Hegemony Unravelling – II’, New Left Review, 33, May-June 2005.

Джованни Арриджи. Утрата гегемонии. Перев. с анг. А. Смирнова. 01/02/2007. Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

16.  Тускоз Жан. Міжнародне право: Підруч. Пер. з франц. – К.: «АртЕк», 1998. – 416 с.

17.  Нгуен Куок Динь, Патрик Дайе, Алєн Пелле. Международное публичное право: В 2-х т. Т. 1: Кн. 1.: Формирование международного права. Кн. 2.: международное сообщество/ Пер. с фр.      – К.: Сфера. –2000. – С. 245–352.

18.  Г. О. Анцелевич, О. О. Покрещук. Міжнародне право. Підручник. К.: Алерта, 2003. – 410 с.

Международное право: Учебник для вузов/Отв. ред. проф. Г. В. Игнатенко и проф. О. И. Тиунов. – М.: НОРМА, 2001. – 584 с.

Международное право: Учебник/ Отв. ред. Ю. М. Колосов, У. И. Кузнєцов. – М.: Междунар. отношения, 1996. – 608 с.

Ушаков Н. А. Международное право: Учебник. – М: Юристъ, 2000. – 304 с.

19.  Международное право: Учебник / Отв. ред. Ю. М. Колосов, У. И. Кузнєцов. – М.: Междунар. отношения, 1996. – 608 с.

20.  А. Кузьменко. Проблеми теоретичного визначення сучасного суб’єкта міжнародного приватного права// Юридичний журнал. – 2008. – № 11. http://www.justinian.com.ua/

Кузьменко Анатолій Михайлович,

к. ю. н, доцент, завідувач кафедри господарського і міжнародного права юридичного факультету Навчально-наукового інституту права та безпеки підприємництва ПВНЗ „Європейський університет”

Стаття надрукована в Юридичному журналі видавництва „Юстиніан”:

А. Кузьменко. Інформаційно-психологічна війна ТНК проти держави: політико-правовий і безпекознавчий аспекти статусу «суверена» – генерального суб’єкта міжнародного публічного права/ Юридичний журнал. – 2009. – №02. –С. 56-81. — Режим доступу до публ.: http://www.justinian.com.ua

Ukrainian English French German Polish Russian