Моя політика

Моя политика

Сучасні оперативні технології прихованого вигідного впливу іноземної політичної розвідки на соціально-політичне життя суспільства та свідомість окремої особистості

Рейтинг користувача:  / 1
ГіршийКращий 

Вступ

Дослідження політичних, соціальних, правових, організаційно-управлінських механізмів державної інформаційної політики в умовах сучасного інформаційного протиборства і пошук шляхів їхньої оптимізації є важливими та актуальними.

Що стосується порушеної нині наукової проблеми, то загальновідомо, що за сферою оперативної відповідальності розвідувальна діяльність поділяється на політичну, економічну, військову, науково-технічну розвідку та у сфері забезпечення безпеки – зовнішню контррозвідку. Для формування у читача відповідного професійного уявлення про сутність і змістовну сторону політичної розвідки у цій статті автор робить стислий узагальнений опис і розкриває новітні оперативні технології, які застосовуються розвідкою в інформаційно-психологічному протиборстві в сучасних умовах інформаційної глобалізації.

1. Загальні теоретичні основи оперативної діяльності політичної розвідки

1.1. Сутність сучасної розвідувальної діяльності як явища

Розвідувальна діяльність у міждержавних відносинах – важлива складова виконавчого механізму зовнішньої політики будь-якого суб’єкта міжнародних відносин, що є самостійною системою (механізмом) прихованого впливу на обстановку у світі спеціальними засобами.

Розвідувальна (агентурно-оперативна) діяльність у міжнародно-правових відносинах має багатоаспектний характер – це особливий (прихований, негласний, конспіративний), тобто оперативний вид організації і реалізації зовнішньополітичної діяльності учасників міжнародно-правових відносин (держав, неурядових організацій, маргінальних міжнародного значення угруповань, фізичних осіб, так званого, «міжнародного рівня інтересів та наявного в них фінансово-економічного потенціалу та інших), спрямованої на отримання певних переваг над іноземними партнерами чи конкурентами, насамперед у політико-дипломатичній царині, шляхом:

·  заволодіння і використання на свою користь їхніх секретів;

·  завдання шкоди шляхом безпосереднього підриву їхнього політичного, економічного, військового, науково-технічного потенціалу, системи безпеки, міжнародного авторитету, позицій у світі чи регіоні, міжнародних чи міждержавних зв’язків,

·  або з метою створення сприятливих умов задоволення потреб та інтересів власної правлячої еліти – надання вигідного прихованого впливу на іноземних партнерів.

Поняття суб’єкта розвідувальної діяльності, перш за все, пов’язане з наявністю владних повноважень виражати та реалізовувати стратегічні настанови, які визначаються зовнішньополітичним курсом держави чи іншого самостійного суб’єкта міжнародно-правових відносин. Отже, в загальнотеоретичному значенні суб’єктом розвідувальної діяльності в сучасних геополітичних умовах і міжнародних відносинах є певний суб’єкт міжнародно-правових відносин (держава, міжурядова, неурядова, приватна національна чи транснаціональна військово-політична, фінансово-економічна, торговельно-промислова, науково-виробнича та інша подібна структура), тобто конкретна юридична особа (у виняткових випадках фізична особа зі світовим потенціалом впливу, приміром Дж. Сорос, Білл Гейтс), яка має власні потреби та інтереси, а також владні повноваження виражати та реалізовувати відповідні ним стратегічні настанови, які визначаються у вигляді зовнішньополітичного курсу щодо іноземних партнерів, конкурентів, супротивників чи ворогів.

У нашому випадку держава як суб’єкт розвідувальної діяльності не є юридичною особою з точки зору права, вона є сувереном з усіма властивостями суб’єкта міжнародного публічного права і головного актора міжнародних відносин, який не лише не підвладний національному праву будь-якої іншої іноземної держави, а просто вилучена із іноземних національних правових систем, а власну національну правову систему вона утворює відповідно до «вищих інтересів» і контролює застосування її правових норм і принципів. Виходячи з основ міжнародного публічного права, міжнародно-правові принципи та норми впливають лише на морально-етичну сторону ставлення держави до права, а не на невідворотність притягнення держави до правової відповідальності за правопорушення і злочини, вчинені нею.

У межах спеціальної навчальної дисципліни «Організаційно-правове забезпечення безпеки недержавних суб’єктів господарювання», що викладається на факультеті безпеки підприємств і юридичному факультеті Європейського університету, визнається, що суб’єктом розвідувальної діяльності є, насамперед, держава в особі:

·  її найвищих органів влади та управління, відповідальних за безпеку, оборону, зовнішню політику і захист національних інтересів, тобто сукупності інтересів держави, суспільства та її громадян, котрі на підставі загальнонаціональних потреб та інтересів визначають цілі, завдання і напрями цієї специфічної діяльності, здійснюють загальне керівництво нею, фінансове та матеріально-технічне забезпечення;

·  спеціальних служб, які на замовлення найвищих органів влади та управління безпосередньо планують розвідувальну діяльність, розробляють таємні операції та окремі оперативні заходи, керують ними і самостійно виконують найбільш складні та відповідальні завдання. Спецслужби мають подвійний статус – суб’єкта розвідувальної діяльності, але нижчого за владний рівень, тобто спеціального (виконавчого) суб’єкта розвідувальної діяльності – органу управління зі спеціальними функціями.

Саме з визначених причин для узгодженого єдиного тлумачення понять в оперативній практиці в науковий і навчальний обіг фахівцем з безпекознавства Ткалічем Анатолієм Івановичем, доцентом, к. ю. н., введено додаткові терміни «генеральний» і «виконавчий» суб’єкти розвідувальної діяльності.

Генеральний суб’єкт розвідувальної діяльності – та чи інша держава, певна міжнародна структура (в тому числі й маргінальна), яка є самостійним суб’єктом міжнародного права (чи претендують на це), і таким чином є реальними генеральними підрядниками розвідувальної діяльності (тобто організаторами, замовниками та споживачами розвідувального продукту) в міжнародних відносинах [1].

Виконавчий суб’єкт розвідувальної діяльності – конкретна офіційна чи неофіційна (державна чи неурядова) спецслужба конкретної держави, неурядової чи недержавної організації, яка виступає в ролі юридичної особи, основного субпідрядника під час реалізації певного фрагменту розвідувальної діяльності, тобто репрезентує головного учасника розвідувального процесу, організатора, менеджера і виконавця таємних операцій чи окремих оперативних заходів [2].

Як виходить із зазначеного вище тлумачення, поняття спеціального (виконавчого) суб’єкта розвідувальної діяльності визначається владними функціональними обов’язками в розвідувальному процесі. Як правило, фахівцями з безпекознавства і практиками-контррозвідниками спеціальний (виконавчий) суб’єкт розвідувальної діяльності ототожнюється з поняттям спецслужб.

Спецслужби – це сукупність різного роду напіввійськових структур із секретним характером діяльності: розвідувальні, контррозвідувальні, поліцейські, каральні, пропагандистські, дослідні та інші воєнізовані органи та підрозділи особливого (спеціального) призначення. Кожна із вказаних структур (спецслужб) є відповідною юридичною особою, має власні характерні риси прояву спеціальної секретної (конспіративної, прихованої) державної діяльності [3].

Так, на спецслужби суб’єктом розвідувальної діяльності покладається обов’язок здійснювати, з одного боку, на високому професійному рівні розробку проектів розвідувальних програм, таємних операцій та окремих оперативних заходів, а також ініціювати відповідні пропозиції щодо покращання системи забезпечення оборони, безпеки та захисту загальнонаціональних інтересів і окремих громадян; з іншого здійснюватибезпосередню організацію розвідувального процесу, контроль за діями його учасників, їх відповідністю політичним настановам генерального суб’єкта розвідувальної діяльності та його цілям, координацію заходів щодо реалізації розвідувальних завдань, оцінку ефективності останніх.

Для виконання покладених обов’язків на спеціального (виконавчого) суб’єкта розвідувальної діяльності підрозділи розвідувальних та інших загальнонаціональних (загальнодержавних) чи відомчих спецслужб мають бути окреслені національним законодавством і деталізовані відомчими підзаконними актами відповідні повноваження для здійснення оперативної (тобто негласної) діяльності, а також відповідні ним специфічні «сили» (кадрових співробітників) і «засоби» (людські, оперативно-технічні та спеціальні силові – воєнізовані).

Розглядаючи проблему визначення понять суб’єкта розвідувальної діяльності, науковці та фахівці з безпекознавства навмисно розрізняють загальне поняття «суб’єкта» на «суб’єкта розвідувальної діяльності − СРД» та «спеціального (виконавчого) суб’єкта розвідувальної діяльності − ССРД або ВСРД». Така потреба викликана специфікою предмету зазначеної спецдисципліни безпекознавчої науки. Як правило, в практичній оперативній діяльності контррозвідники і менеджери з безпеки повсякденно стикаються з виконавчими суб’єктами, тобто безпосередній генеральний суб’єкт (держава) розвідувальної діяльності знаходиться мов би осторонь.

Проте з юридичної точки зору генеральний суб’єкт розвідувальної діяльності, тобто держава, яка є одночасно суб’єктом міжнародного публічного права, несе міжнародно-правову відповідальність за шпигунство та інші різновиди протиправних розвідувальних заходів, а керівний і особовий склад спецслужб (визначені фахівцями як сили), а також їхні таємні помічники (агенти, довірені особи, інші конфіденти – як засоби), – несуть кримінальну відповідальність за законами держави – об’єкта розвідувальних спрямувань.

Як вже зазначалося, суб’єкт розвідувальної діяльності є її підрядником, тобто замовником та інвестором для кожного конкретного випадку реальної дійсності, що розглядається: з точки зору певної держави, окремого її відомства чи, більш того, – будь-якої неурядової комерційної структури або транснаціональної організації – це різнорівневі та різнопланові величини [4].

Якщо розвідувальна діяльність (РД) розглядається як специфічний компонент міждержавних відносин (модель відносин: держава–держава), її суб’єктом завжди є та чи інша конкретна держава. На більш високому міжнародному чи міжцивілізаційному рівні (модель відносин: держава – транснаціональна організація і навпаки) її суб’єктом є конкретні супердержави, певні міждержавні альянси чи інші транснаціональні (неурядові) об’єднання. На більш низькому (модель відносин: держава – неурядова політична чи громадська організація, держава – підприємницька структура, підприємницька структура – підприємницька структура, неурядова організація – неурядова організація, держава – маргінальні співтовариства) її суб’єктом є певні неурядові національні чи транснаціональні громадсько-політичні, комерційні, фінансово-економічні, науково-виробничі та інші структури підприємницької чи громадсько-політичної діяльності, в тому числі мафіозні та інші маргінальні об’єднання і співтовариства. На найнижчому рівні (модель відносин: спецслужба – спецслужба) – суб’єктом розвідувальної діяльності виступає вже іноземний розвідувальний орган або інша рівноцінна іноземна спецслужба [5].

У сучасних умовах за певних обставин виконавчим суб’єктом розвідувальної діяльності (зокрема в політичній, економічній, науково-технічній сферах) може бути й нерозвідувальна урядова установа, котра за офіційним функціональним статутом може в рамках розвідувальної програми суб’єкта міжнародно-правових відносин або таємної операції чи окремих оперативних заходів його спеціального (виконавчого) суб’єкта, «найнятого» для безпосередньої організації розвідувальної діяльності, виконувати певні легальні, дозволені національними законами держави перебування та міжнародним правом дії, проте, підпорядковані єдиному оперативному задуму суб’єкта розвідувальної діяльності, тобто доповнювати таємні заходи напівлегальної та агентурної розвідки. Таким прикладом можуть бути новітні розвідувальні технології, які застосовуються в таємних операціях політичною розвідкою для усунення невигідних для американської адміністрації урядів іноземних держав «ненасильницькими діями» опозиційних сил держави – об’єкта розвідувальних спрямувань, – відомі як відповідні форми «кольорових революцій на пострадянському і посткомуністичному просторі».

Як правило, спецслужби виконують спеціальні найбільш складні та делікатні завдання у сфері забезпечення національної, державної і громадської безпеки та оборони і захисту життєво важливих національних інтересів, протидії життєво небезпечним зовнішнім і внутрішнім ризикам, викликам і загрозам. З цієї причини спецслужби наділеними спеціальними організаційно-розпорядчими функціями у сфері державного управління.

Охоронна функція спецслужб має полягати у застосуванні специфічних (агентурно-оперативних, таємних, конспіративних) сил і засобів протидії відповідним загрозам на ранніх стадіях їх зародження, тобто на стадії небезпеки, ризику і виклику, коли ще формується відповідний умисел здійснення небезпечної акції або розгортання протиправної діяльності (з юридичної точки зору на стадії «голого умислу»). Спецслужби мають контролювати ефективність функціонування систем відповідних державних режимів (правопорядку, секретності, державного кордону, перебування і пересування іноземців територією держави тощо) та сприяти компетентним державним органам або самостійно усувати причини, котрі створюють умови для протиправної чи злочинної діяльності. На стадії формування загрози до процесу протидії і документування мають залучатися правоохоронні органи у вигляді поліцейських служб, прокуратури та органів юстиції.

Функції сучасних спеціальних служб у сфері міжнародних відносин, як засвідчило детальне вивчення досвіду оперативної діяльності іноземних держав, у сучасних умовах спрямовані на розв’язання чотирьох стратегічних завдань:

·  розвідувально-інформаційного забезпечення прийняття і реалізації правлячою елітою держав чи інших учасників міжнародних відносин стратегічних і поточних рішень (часто це збігається з поняттям «шпигунство» – незаконне вилучення із володіння інформації. Охороняється, що зберігається на різних носіях чи інформаційних даних (документів), тобто подолання захисних систем з метою заволодіння ними чи просто їх крадіжка, тимчасове таємне зберігання і передача до розвідувального центру первинної інформації);

·  проведення заходів вигідного прихованого впливу на партнерів, конкурентів, супротивників чи ворогів (часто це збігається з поняттям «втручання у внутрішні справи іноземної держави чи організації»);

·  проведення заходів безпосереднього підриву, тобто завдання безпосередньої шкоди наявним потенціалам (політичному, економічному, військовому, науково-технічному, оборонному тощо) ворогів, супротивників чи конкурентів (часто це збігається з поняттям «диверсія», «тероризм», «заколот» , інші види підривної діяльності);

·  створення відповідних розвідувальних позицій та забезпечення умов безпеки учасникам розвідувального процесу [6] (часто це збігається з поняттям «незаконна діяльність на території іноземної держави чи в іноземній організації»).

Особливості нинішніх умов розвитку суспільств і утвердження державності пострадянських і посткомуністичних держав обумовлюють вихід на першорядне місце розвідувальних завдань щодо надання прихованого вигідного впливу з метою встановлення контролю над владними структурами і забезпечення їх вигідної керованості з боку головних генеральних суб’єктів розвідувальної діяльності – США, Великої Британії, Франції, Німеччини, Росії, Китаю, які конкурують за вплив, зокрема в Україні.

У центрі аналізу нинішніх наукових досліджень політичної розвідки повстають завдання з’ясувати:

·  характер нових полюсів (суб’єктів розвідувальної діяльності), що формуються в світовій політиці та економіці;

·  характер протиріч у центросиловій структурі світу (визначаються союзники, партнери, суперники, вороги тощо);

·  характер відносин співробітництва, який розуміють як узгодженість одразу багатьох компонентів взаємодії, аж до економічної і політичної інтеграції між цими полюсами (визначаються тенденції і особливості організації розвідувальної діяльності, особливо її правове забезпечення);

·  характер моральності та зміст практики реалізації зовнішньої політики сучасними суб’єктами міжнародних правовідносин (місце, роль і характер розвідувальної діяльності в їхній зовнішньополітичній практиці).

Таким чином, завдання щодо надання прихованого вигідного впливу і безпосереднього підриву виглядає у формі безпосереднього негативного, руйнівного впливу на сукупну політичну могутність держави шляхом послаблення реальних і потенційних можливостей держави щодо забезпечення власної безпеки, створення труднощів у внутрішньому розвитку та проведенні активної зовнішньої діяльності, а також у підтриманні міжнародних зв’язків.

Зокрема у заходах безпосереднього підриву відповідного політичного режиму іноземної держави перед політичною розвідкою ставлять стратегічні завдання підриву:

·  політичної могутності та зовнішніх політико-дипломатичних зв’язків;

·  економічної могутності та зовнішніх економічних зв’язків;

·  науково-технічної могутності та зовнішніх науково-технічних зв’язків;

·  військової могутності та зовнішніх військово-політичних зв’язків;

·  могутності структур забезпечення безпеки, оборони та національних інтересів у сфері зовнішніх політико-дипломатичних, економічних, науково-технічних та військово-політичних зв’язків (спецслужб, правоохоронних органів, оборонних відомств).

Реалізація зазначених завдань відбувається з використанням відповідних специфічних методів, які оформляються у відповідну форму, котра, з точки зору правової оцінки, визначається характерними злочинними чи протиправними діями: антидержавна пропаганда (ідеологічна обробка), заколот, терор, диверсія, дестабілізація внутрішньої ситуації шляхом акцій непокори, масових заворушень, організація резонансних злочинних проявів та їх розкриття, покладаючи відповідальність за них на правлячі кола через їхню неспроможність приборкати злочинність і порядок в державі чи навіть звинувачуючи керівництво у причетності до цих злочинів.

Кінцева мета безпосереднього підриву існуючого в державі розвідувальних спрямувань політичного режиму у внутрішній сфері є ослаблення і ліквідація його шляхом:

·  деформації політичної системи суспільства і створення перешкод нормальному її функціонуванню та розвитку;

·  організації внутрішньої дестабілізації;

·  створення опозиції, підпілля;

·  стимулювання ворожого ставлення до політики правлячої еліти держави, екстремістських форм боротьби через надання допомоги у формуванні осередків бандугруповань чи іншого роду форм повстанського збройного руху;

·  ідеологічна та психологічна обробка населення.

У зовнішній сфері – ослаблення, обмеження та припинення міжнародних і міждержавних зв’язків шляхом політичного засудження, організації різного роду ембарго тощо.

Таким чином, загальна суть діяльності політичної розвідки у сфері безпосереднього підриву:

·  захоплення, знищення чи приведення у негідність сил, засобів і матеріальних об’єктів, які створюють той чи інший вид політичного потенціалу;

·  дезорганізація внутрішніх і зовнішніх організаційних зв’язків та нормального функціонування відповідних систем державних інститутів, які забезпечують політичну діяльність.

Звідси засоби безпосереднього підриву є:

·  фізичне руйнування об’єктів і матеріальних цінностей шляхом застосування вибухових пристроїв, підпалу, хімічних, біологічних та радіоактивних речовин (диверсія);

·  політичні вбивства, терор (шляхом, застосування вогнепальної зброї, вибухівки, отрути, інших засобів вбивства та приготування до нього);

·  морально-психологічний вплив на окремих осіб, груп громадян, жителів певних територій чи всієї держави шляхом спрямованих спеціальних пропагандистських заходів, так званих «піаркампаній», у рамках інформаційних операцій та актів інформаційної агресії, масоване застосування всіх можливостей ЗМІ і сучасних інформаційних технологій впливу на суспільну свідомість у цілому та свідомість окремої особистості;

·  дезорганізація функціональних можливостей та світоглядна дезорієнтація керівних кіл і населення держави – об’єкта розвідувальних спрямувань.

Заходи безпосереднього підриву економічного, військового, науково-технічного потенціалу і могутності у кінцевому рахунку підпорядковуються стратегічній цілі, яка завжди є політичною – завдання шкоди політичному режиму держави, тобто ослаблення могутності її правлячої еліти як носія і реалізатора конкретних політико-світоглядних настанов щодо способу життя і організації суспільства або усунення останньої від влади. Після цього сприяння агентурно-оперативними заходами захопленню політичної влади лідерами опозиційних політико-світоглядних угруповань, лояльними до держави – суб’єкта політичної розвідки.

Так, історія протистояння по лінії «Схід-Захід» двох світових коаліцій держав та їх лідерів США і СРСР наочно проілюструвала відповідну тактику політичної практики впливу зовнішніх сил на внутрішні конфлікти в різних державах світу, оскільки вони, по-перше, частіше за все провокувалися державами-конкурентами і, по-друге, майже завжди використовувалися ними шляхом підтримки опозиційних внутрішніх рухів, партій та угруповань, окремих впливових осіб. Зазначена тенденція у суспільствах посткомуністичного простору залишатиметься ще досить тривалий час. Опозиційні лідери, організації і рухи незалежно від рівня їхньої «патріотичності» завжди потребуватимуть зовнішньої політичної, фінансової і моральної підтримки в усуненні від влади своїх політичних опонентів і заступництво при захваті ними влади у державі. З цієї причини опозиційні партії, громадсько-політичні організації та інші політизовані угруповання утворюватимуть надійну вербувальну базу для політичної розвідки іноземних спецслужб, а їхні лідери будуть головними об’єктами вербувальної розробки як «агентів впливу».

У сучасних умовах глобалізації іноземна військова експансія внаслідок економічної нерентабельності стає все менш привабливою. Найекономічнішою і наймеш витратною, більш перспективною стає економічна і культурологічна експансії. У зв’язку з цим інформаційно-психологічне протиборство з використанням технологій ідеологічної диверсії набуватимуть все більшого значення. Наявні матеріали свідчать, що транснаціональні латентні структури різних ідеологічних спрямувань в умовах процесу «декомунізації» чи «десоветізації» розгорнули справжню жорстку таємну війну за контроль і управління свідомістю групи осіб, які претендують на визнання елітою суспільств у посткомуністичних державах. З цієї причини не менш важливою темою є проблема визначення ступеню впливу масонства на нинішні світові події та хід історії, зокрема на процеси в державах, що утворилися на терені колишнього СРСР, на посткомуністичному просторі Східної і Центральної Європи. Відповідь на це питання не може лежати на поверхні. Результати та досвід оперативної практика спецслужб низки держав, частково оприлюднені у ЗМІ, тому є свідченням [7].

Аналіз історичних процесів, які відбуваються у світі, свідчить також про те, що події виникають, розвиваються, досягають свого апогею і зникають залежно від об’єктивно існуючих реалій і від суб’єктивних чинників. Насправді, одним із таких суб’єктивних чинників, що істотно впливає на особливості протікання тих чи інших катаклізмів у світовому співтоваристві, є ставлення до них одного з наймогутніших транснаціональних латентних рухів – Масонського Ордена, який об’єднує найпотужніші сили еліт різних держав світу.

З урахуванням зазначеного, під час вивчення сучасних міжнародних подій дослідники повинні привертати підвищену увагу до фактів, що засвідчують, яким чином міжнародні наддержавні структури та неурядові організації беруть участь у реалізації поставлених перед ними державами-учасницями завдань, а також власних корпоративних інтересів. Наявні матеріали свідчать, що вони використовують не лише можливості публічної політики, заснованої на міжнародному праві, а й поступово вдаються до технологій так званої «таємної дипломатії», більш точно – до залучення розвідувальних можливостей спецслужб держав-учасниць цих організацій, часто навіть без погодження цих заходів з урядами суверенних держав.

Про це свідчать, зокрема, непоодинокі випадки, коли за ініціативою керівництва в структурі цих міжнародних організацій створюються «координаційні органи з питань безпеки, розвідки, контррозвідки, боротьби з тероризмом, організованою злочинністю» тощо (ради, комітети, дорадчі групи та ін.). Це свідчить також про прагнення відповідних представників латентних структур вийти з-під владного впливу держав, про прагнення мати власні спеціальні служби, які могли б напряму забезпечувати їх не лише цінною розвідувальною або контррозвідувальною інформацією при прийнятті відповідальних рішень, а й використовуючи наддержавний статус утворених транснаціональних спецслужб (поки що з функцією планування і координації), встановити контроль над національними спецслужбами держав-членів певної коаліції як виконавчими суб’єктами оперативних заходів і таємних операцій (в тому числі й інформаційно-психологічних), які проводяться коаліційними силами. Можливість під час проведення відповідних операцій підтримання санкціонованих урядами прямих тривалих контактів і «оперативна доцільність» підвищення конспірації в роботі створюють умови для поступового виводу з-під контролю урядів певних відповідальних співробітників чи груп і використання них відповідно до суто корпоративних цілей і потреб латентних структур [8].

Поряд із цим, потребує прискіпливого спостереження тенденція щодо застосування «подвійних стандартів» у політиці керівників транснаціональних структур: пропагування на словах демократизму, прозорості в політичній діяльності, а в реальності – до переведення значного її обсягу на рівень «таємної дипломатії». Так, для досягнення корпоративних інтересів так звані «міжнародні чиновники» міждержавних структур та функціонери міжнародних неурядових організацій намагаються встановлювати конфіденційні контакти з представниками національних спецслужб для надання через них вигідного впливу на правлячі кола держави, об’єкта таємних спрямувань і навпаки – за завданням керівників держави для посилення впливу на зазначені міжнародні організації та структури інших учасників міжнародних відносин національні спецслужби здійснюють агентурне проникнення в середовище саме «міжнародних чиновників», більшість з яких пов’язана із закритими елітарними співтовариствами, в тому числі й таємними. Зазначений процес взаємопроникнення створює негативні умови для діяльності офіційної публічної влади в сучасних державах, послаблює необхідний державний вплив і регулювання правових відносин всередині власних суспільств і на міжнародній арені. Помітних результатів у створенні розвідувальних позицій у середовищі «міжнародних чиновників» досягли розвідувальні органи США, Франції, Ізраїлю, Великої Британії, Росії, Німеччини, Китаю, останнім часом до рівня ваги цього так званого «клубу провідних впливових спецслужб світу» приєднується Індія.

Таким чином, створюються передумови для значних зловживань, що призводить до узурпації необмеженої влади купкою осіб, пов’язаних корпоративними інтересами (які часто не збігаються з інтересами держав, які їх відряджали), в тому числі й маргінальними чи відверто злочинними, та завдання шкоди як національному, так і міжнародному праву, приниженню можливості забезпечення стабільності та безпеки.

Саме це може пояснювати причини виникнення сучасної не теоретичної, а вже реальної проблеми – настирливої боротьби представників латентних структур з офіційною публічною владою держав за контроль над національними спецслужбами, а також над міжнародними структурами, які відповідають за проведення таємних операцій в межах відповідних систем колективної безпеки,зокрема НАТО, ЄС, ЗЄС, ОДКБ (Організація Договору колективної безпеки), ШОС (Шанхайська організація співробітництва), ЦАС (Центральноазіатський союз), Ради безпеки ООН тощо.

1.4. Сутність на особливості класифікації об’єктів розвідувальних спрямувань

Таким чином, іноземними спецслужбами для одержання первинної політичної інформації, надання прихованого вигідного впливу і безпосереднього підриву визначають об’єкти розвідувальних спрямувань, на яких формуються відповідні розвідувальні позиції, а саме:

а) загальні об’єкти розвідувальних спрямувань:

·  політична система;

·  політичний потенціал;

·  партійні, політико-ідеологічні, політико-правові, етно-політичні відносини в державі та державна політична стратегія розвитку зазначених сфер;

·  зовнішні політико-дипломатичні зв’язки;

·  плани держави і владних структур щодо реалізації політичної стратегії розвитку України;

б) спеціальні об’єкти розвідувальних спрямувань:

·  конкретні галузі політики;

·  ресурси політичного потенціалу держави і суспільства;

·  плани державного розвитку соціально-політичної сфери;

·  потреби України у розвитку соціально-політичних, партійно-державних зв’язків;

·  плани і наміри керівників державних установ, політичних партій, громадських об’єднань і рухів, ЗМІ щодо розвитку зовнішніх політико-дипломатичних зв’язків різного рівня‚ зокрема плани підготовки держави до укладання конкретних угод політичного і торгово-економічного співробітництва;

·  процеси політичної інтеграції, міжнародного розподілу сфер геополітичного впливу, а також у міжнародних політичних структурах‚ до яких входить Україна;

·  політичні відносини з іноземними державами та міжнародними організаціями;

в) об’єкти розвідувального проникнення:

·  державні органи‚ що здійснюють планування і управління політикою та окремими її галузями;

·  державні органи та інші організації‚ задіяні у сфері зовнішньополітичної та соціально-гуманітарної діяльності;

·  міжурядові організації у сфері політичних, соціальних і гуманітарних відносин;

·  важливі установи, що здійснюють зовнішню і внутрішню політику;

·  наукові заклади‚ які проводять дослідження в галузі зовнішньої політики і безпеки;

·  офіційні представництва України в міжнародних урядових і неурядових організаціях;

·  органи влади та управління внутрішньою і зовнішньою політикою;

·  загальнодержавні та галузеві органи управління народним господарством (комітети, комісії, НДІ, аналітичні групи тощо);

·  МЗС, органи розвідки, контррозвідки, внутрішніх справ, Збройних Сил;

·  органи і засоби масової інформації, інформаційні агентства тощо;

·  політичні партії, окремі соціальні, національні, молодіжні, профспілкові, громадські та творчі організації, об’єднання і угруповання;

·  політичні та громадські діячі, державні чиновники, функціонери недержавних структур, зазначених вище.

Немає потреби перераховувати назви всіх категорій об’єктів розвідувального проникнення, проте, доцільно назвати найбільш традиційні:

·  Представництво Україні в ООН (Нью-Йорк, США), ЮНЕСКО (Париж, Франція), ЄС (Страсбург, Франція), при НАТО (Брюссель, Бельгія), в інших міжурядових міжнародних організаціях;

·  Представництва – апарати закордонних закладів (посольства, консульства, торговельні та транспортні, спільні торговельні чи науково-виробничі фірми за кордоном тощо);

·  Співробітники перелічених вище установ, як носії інформації, яка становить розвідувальний інтерес спецслужб.

Як правило, після повернення на батьківщину із закордонного відрядження з ними не втрачаються контакти через те, що вони не втрачають необхідних інформаційних можливостей, обіймаючи відповідні посади в державних органах влади або управління зовнішньополітичною чи зовнішньоекономічною діяльністю. Крім того, вони можуть займати посади й в різних політичних структурах держави: центральному апараті Кабміну, РНБО, Адміністрації Президента, центральному апараті МЗС, політичних партіях, рухах, громадських об’єднання, профспілках тощо. Зазначене однаково відноситься й до співробітників розвідувальних підрозділів національних спецслужб та представництв МВС України.

Як об’єкти політичної розвідки значний інтерес становлять для спецслужб міжнародні неурядові організації. Кількість таких структур, орієнтованих на вирішення глобальних і регіональних проблем, а також реалізацію міжнародних проектів у гуманітарній, політичній, воєнній, науково-технічній, екологічній та сфері безпеки, нині налічуються сотнями. Українські вчені, фахівці, депутати, творчі співробітники, ветерани Збройних сил та інші категорії беруть участь у діяльності більшості з них. Можна назвати декілька таких організацій: Асоціація народних демократів, Асоціація юристів демократів, Лікарі за без’ядерний світ, Лікарі без кордонів тощо.

Для діяльності таких організацій характерні регулярні, часто неформальні зустрічі фахівців і громадських діячів досить високого рівня, на яких відбувається важко контрольований взаємний обмін інформацією з великих політичних проблем міжнародного та національного рівнів, які можуть слугувати для спецслужб джерелом достовірної політичної інформації.

Оперативні підрозділи політичної розвідки тісно співпрацюють і координують свою діяльність з департаментами (головними управліннями) спеціальних операцій, які в межах програм інформаційно-психологічного протиборства безпосередньо організують і здійснюють спеціальні інформаційні операції та акти інформаційних агресій проти населення іноземних держав із ненадійних партнерів, супротивників, конкурентів і ворогів, а також спеціальні пропагандистські заходи щодо захисту свідомості та психологічного здоров’я населення власної держави. Зі свого боку, оперативними співробітниками департаментів (головних управлінь) спеціальних операцій іноземних спецслужб підтримуються тісні ділові контакти не лише з представниками національних засобів масової інформації власної держави, а й приватними, особливо опозиційними, ЗМІ держави, об’єкта розвідувально-підривних спрямувань.

Інформаційно-психологічне протиборство, розвідувальна діяльність та ідеологія

Ідеологія — це система глибоко укорінених переконань щодо основних питань життя і діяльності людей. Ідеологія також відіграє визначену роль в інформаційно-психологічному протиборстві. Розбіжності у переконаннях, котрі не торкається корінних питань, звичайно називаються «розбіжностями у поглядах».

В умовах ідеологічного протистояння закономірно вважається, що свобода не може бути надана людям з чужою ідеологією. Якщо супротивник з ідеологічних причин не має наміру поважати вашу свободу слова, вашу власність, вашу особисту безпеку, то і ви не знімаєте із себе зобов’язання поважати його права. Це є обов’язковим принципом поводження в умовах заідеологізованого суспільства, головною передумовою існування всякої ідеології.

Якщо наші думки настільки відрізняються одна від одної, що ми не сходимося в судженнях з жодного політичного питання, то такі розбіжності переходять в область ідеології. Тут уже зачіпається суспільна система поглядів, переконань. Ви і я, мабуть, не бажали б жити в одному місті; кожний із нас не почував би себе в безпеці в присутності іншого; кожний із нас побоювався б пагубного впливу супротивника. Навіть якби я вірив у те, що ви досить порядна людина, що ви просто грішник, який помиляється, але в той же час я вважав би, що вас не можна допускати до виборчої урни, що вам не можна довіряти власність, що на вас як на армійського офіцера не можна покластися і що узагалі ви небезпечний підривний елемент, вам було б важко також ужитися зі мною. Якщо ваші ідеологічні переконання тією ж мірою відрізняються від моїх, то аналогічну позицію щодо мене, невідмінно, займали б і ви.

Причина того, що в середньовічних війнах протестанти і католики спалювали один одного як єретиків, криється аж ніяк не в метафізичних теоріях супротивників. У XVII ст. протестанти прекрасно розуміли, що б відбулося у випадку перемоги католиків, а останні могли собі уявити свою долю під владою протестантів. Ситуація нині зовсім не змінилася в Україні (тільки ще не спалюють один одного на вогнищах): «помаранчеві» поперемінно вдаються до усунення від влади інакодумців із «регіоналів», соціалістів і комуністів і навпаки.

Відданість у війні на тій чи іншій стороні є питанням ідеології, а не думки. Не можна бажати поразки своїй власній країні та у той же час залишатися порядним громадянином у всіх інших відносинах. Бажати своєї поразки, навіть погоджуватися з нею — велика трагедія для кожної розумної, психічно нормальної людини.

Інформаційно-психологічне протиборство і торгова реклама

Пропаганду часто порівнюють з новим видом мистецтва сучасності — торговою рекламою, яка одержала широке поширення через засоби масової інформації та електронного зв’язку.

Реклама в мирний час має успіх лише тому, що вибір, який звичайно робить покупець, не має для нього великого значення, хоча він і дуже важливий для фірми. Візьмемо для прикладу два сорти сигарет. Вам усе рівно, які купити сигарети, якщо вони асоціюються у вашій свідомості просто з тютюном визначеного сорту. Проте, якщо одні сигарети викликають у вашій свідомості «кайф» не лише визнаним сортом тютюну, а й нав’язливим спогадом про ніжки акторки, зображені на сигаретній коробці, то ви, імовірно, купите саме ці сигарети. Пропаганда періоду розгортання інформаційно-психологічного протиборства значною мірою ведеться подібними методами торгової реклами. Саме у такий спосіб підспудно привертається увага аудиторії до власного пропагандистського інформаційного продукту.

Таким чином, торгова реклама вже у мирний час значною мірою служить військовим цілям: вона привчає аудиторію відповідно реагувати на різні друковані та усні повідомлення. У сучасних умовах інформаційного суспільства закордонна пропаганда може завоювати місцеву аудиторію, тільки конкуруючи з місцевою рекламою. Іноземній пропаганді важко привернути увагу аудиторії, яка звикла до реклами, особливо, якщо в країні передається незліченна кількість висококваліфікованих комерційних повідомлень.

Приміром, політичному пропагандисту потрібно проникати в середину різноголосого хору повідомлень, які рекламують мило, безалкогольні напої, пральні порошки і т. ін. Якщо йому не вдасться це зробити, то він має або відмовитися від цього підходу, або ретельно маскуватися, підстроюватися під місцеву пропаганду і використовувати традиції місцевих засобів інформації. Особливе місце у тактиці спеціальної інформаційно-психологічної операції або акції інформаційної агресії мають враховані та максимально застосовані звичні для населення держави – об’єкта посягань традиції і звички подачі інформації рекламними агенціями, які спеціалізуються на торговій рекламі. Правда, криклива торгова реклама може приглушати і власну пропаганду на населення, і певною мірою притуплювати його пильність.

Так, фахівці з проблем інформаційно-психологічного протиборства констатують, що сучасна реклама спорудила у США психологічну «Велику панамериканську стіну», яка нині значною мірою перешкоджає проникненню в державу іноземної чи якої-небудь іншої неамериканської пропаганди. Часто іноземна пропаганда не витримує конкуренції з американськими рекламними агенціями. Таким чином, місцеві рекламні агенції, подаючи Сполучені Штати та все американське у рекламній обробці, створюють у американського населення відповідний імунітет щодо всього іноземного. Постійно через засоби масової інформації, піддаючись спеціальній пропагандистській обробці та спрямованому інформаційно-психологічному впливу рекламних агенцій, американці, в цілому, майже невразливим у випадку раптового ідеологічного нападу через океан, наприклад європейських конкурентів.

Інформаційно-психологічне протиборство, контррозвідувальна діяльність і служба з роботі серед цивільного населення

Діяльність органів інформаційно-психологічного протиборства і служби з роботи серед цивільного населення відзначається своєю спрямованістю. Об’єктом інформаційно-психологічного протиборства є супротивник, тобто об’єкт розвідувально-підривних спрямувань спецслужб є, як правило, іноземний громадянин або інші жителі іноземної держави.Зі свого боку, служба з роботи серед цивільного населення (з внутрішної пропаганди) розрахована. у першу чергу, на внутрішню аудиторію, на власне населення – на об’єктів захисту контррозвідки від розвідувально-підривних спрямувань іноземних спецслужб. У деяких країнах для підвищення координованості діяльність органів інформаційно-психологічного протиборства і служби з роботи серед цивільного населення зосереджена в структурі одного органу. Зазначені спеціальні державні структури у своїй роботі дуже тісно співпрацюють із національними контррозвідувальною і розвідувальною службами. У деяких випадках взаємодоповнюють та/чи взаємозамінюють одна одну.

З юридичної точки зору діяльність органів інформаційно-психологічного протиборства (як і контррозвідувальних та розвідувальних служб) оцінюється неоднозначно. Виявляється подвійність у визначенні рівня правомірності чи неправомірності цієї діяльності щодо населення держави – об’єкта розвідувально-підривних спрямувань та власного суспільства як об’єкта захисту.

Так, з точки зору національного законодавства держави – об’єкта посягань, діяльність цього іноземного органу, як й інших спецслужб, є протиправною або злочинною, тому що порушує зазначене національне законодавство і спрямоване на завдання відповідної шкоди чи збитку. З точки зору національного права власної держави, діяльність власних органів інформаційно-психологічного протиборства, розвідки і контррозвідки є правомірною у зв’язку з тим, що зазначені органи діють у напрямі забезпечення національної безпеки та захисту національних інтересів в умовах крайньої необхідності. Зазначене поняття «крайня необхідність» обумовлює ту обставину, що, завдаючи шкоди інформаційно-психологічній і розвідувальній діяльності супротивника, власні спеціальні органи та служби забезпечують безпеку і захищеність, добробуту власних громадян, суспільства і держави,

Служба з роботи серед цивільного населення за традицією заснована на принципах, за яких інформація повинна бути настільки повною, наскільки дозволяє населенню власної держави адекватно розуміти державну і суспільну безпеку. Зазначена інформація повинна поширюватися своєчасно, регулярно та в емоційно захоплюючій формі, зміцнювати впевненість народу в моці своєї держави: уряду, правоохоронних органів, спецслужб, збройних сил; її тональність і зміст не повинні сприяти підвищенню морального духу супротивника: повинні його пригнічувати. Зазначені принципи виправдовуються досвідом роботи успішних газет, але вони можуть призвести до послаблення власних позицій в інформаційно-психологічному протиборстві в майбутньому, якщо доведеться мати справу з винахідливим та ініціативним супротивником.

Відокремити діяльність служби з роботи серед цивільного населення від діяльності органів інформаційно-психологічного протиборства, коли вони користуються одними й тими ж засобами, неможливо.

Наприклад, під час другої світової війни Управління військової інформації США розробило докладні плани поширення військової інформації, розрахованої на різні аудиторії. Ці плани наївно будувалися на припущенні, що супротивник буде слухати лише радіопередачі Управління військової інформації. Проте, що він не зверне уваги на друковані армією і флотом матеріали служби з роботи серед цивільного населення, не було враховано. Іноді радіо Нью-Йорка чи Сан-Франциско давало оброблену відповідно до вимог психологічної війни версію тієї чи іншої події на фронті, а офіцер служби з роботи серед цивільного населення театру воєнних дій чи флоту одночасно був однією і тією ж особою, але зовсім з іншим статусом і завданнями. У такому випадку радіо і преса супротивника могли вільно вибирати більш вигідний для них варіанти і цитувати обидва американські джерела, протиставляючи одне одному. Таким чином, супротивник, маніпулюючи поданням інформації завдавав шкоди американській стороні. Для цього використовувалися спецпропагандистські інформаційні одиниці, підготовлені американцями, що надавало німецькій спеціальній пропаганді елементів «об’єктивного» висвітлення подій і процесів у світі та на фронті.

Інформаційно-психологічне протиборство, контррозвідувальна діяльність та служба морального забезпечення особового складу армії і населення

Усі сучасні армії, крім служби з роботи серед цивільного населення, використовують службу морального забезпечення (у вітчизняній військовій традиції прийняте інше позначення – політико-виховна робота з особовим складом і членами їх сімей). Завданням її офіцерів чи службовців є організація дозвілля у військах, забезпечення засобами загальноосвітньої і політичної підготовки та іншими засобами, здатними привертати увагу армійської аудиторії до заходів виховного характеру. Служба морального забезпечення військ і населення – це головний, прямий засіб інформаційно-психологічного захисту від спеціальних інформаційних операцій та інформаційних агресій супротивника. Вона зосереджує увагу командного і особового складу своїх військ і населення до себе та може перешкоджати супротивнику ефективно впливати на них. Під час другої світової війни Служба радіомовлення збройних сил США в передачах для американців часто подавала цікаві відомості, які мали важливість не тільки для американської внутрішньої пропаганди. Вороги та союзники більше прислухалися до передач, організовані американцями для американців, ніж до тих, що були спеціально підготовлені для закордону. Як йшлося, служба морального забезпечення постачала американські війська інформацією, організовувала дозвілля і поширювала у військах навчальні посібники. Нерідко з цього велику користь для себе мали й численні сторонні аудиторії на всій земній кулі, які прослуховували американські радіопередачі, читали журнали, купували на чорному ринку американські книги.

Служба морального забезпечення не використовувала можливості доводити до відома своїх військ та іноземної аудиторії деякі найбільш ефективні положення американської психологічної війни, і цим вона вигравала як пропагандистська (хоча не визнавала себе пропагандистською) структурою. Хоча у Сполучених Штатах серед населення не було якого-небудь серйозного внутрішнього розколу психологічного порядку, проте функції служби морального забезпечення автоматично координувалися з функціями органів психологічної війни просто тому, що їх здійснювали дисципліновані американці.

З досвіду німецької і радянської армій видно, що в них служби морального забезпечення були частиною добре налагодженої пропагандистської машини, яка виконувала функції психологічної війни, загального інформаційного забезпечення населення та освіти. В японській армії служби морального забезпечення функціонували головним чином заради задоволення природних потреб, наприклад для забезпечення солдатів знаряддям так званої «моральної підтримки і розрядки» (листівки з малюнками, талісмани і т. ін.), що нічого спільного не мало з інформацією і та офіційною пропагандою.

Інформаційно-психологічне протиборство і звичайні засоби впливу

У демократичній державі преса, театр, кіно, частина радіостанцій, видавництва і т. ін. функціонують у звичайному режимі як у воєнний, так і мирний час. Подібні засоби, які знаходяться в приватному володінні, є некерованим або мало керованим з боку держави джерелом інформації, яке постійно оновляється, а також матеріали для преси і кіно, які використовуються при веденні психологічної війни. Завдяки помірному, але добре продуманому зв’язку з цензурою органи інформаційно-психологічного протиборства можуть здійснювати негативний контроль за публікацією матеріалів неурядових організацій і спроможні запобігати поширенню усередині держави ворожої пропаганди в найбільш відкритій формі.

Так діяло американське військове командування щодо журналістів та інших представників світових ЗМІ під час висвітлення бойових дій військ Антисаддамівської коаліції, очолюваної США, спрямованих на усунення від влади в Іраку Саддама Хусейна і його знищення. Така ж ситуація в Іраку залишається й донині.

Інформація стає пропагандою, якщо особа, яка публікує її, переслідує яку-небудь спеціальну мету. Навіть якщо репортери, редактори, письменники не ставлять перед собою пропагандистських цілей, джерела цієї інформації (особи, які дають інтерв’ю, «друзі» кореспондентів і т. ін.) можуть повідомити новини для преси з певною метою. Відомі численні випадки, коли офіційні урядові особи переносять свої суперечки із залу засідань на сторінки газет, повідомляючи при цьому відкриті чи закриті (конфіденційні, не для широкого поширення) інформаційні дані, що є також, по суті справи, не чим іншим, як пропагандистською кампанією.

У сучасних умовах інформаційної глобалізації при плануванні спеціальних заходів органами інформаційно-психологічного протиборства враховується та обставина, що приватні та інші так звані «незалежні» (тобто недержавні) засоби спілкування існуватимуть і що їхня діяльність не буде координуватися з офіційною політикою в галузі пропаганди. Оперативний план спецслужб передбачає «делікатні» заходи можливого прямого втручання у пропагандистські операції, які проводяться у приватному порядку в одній і тій же що й державні ЗМІ сфері. Офіцери, які ведуть танки в бій, можуть забрати з дороги цивільні автомашини, що їм заважають, але офіцери, які ведуть психологічну війну, не завжди можуть усунути цивільну приватну радіомережу та інші засоби спілкування, над якими вони неправомочні здійснювати контроль. У цьому випадку на допомогу приходять спеціальні засоби контррозвідки – мережа агентів впливу у державних і приватних засобах інформації, а також негласні ділові зв’язки (довірливі відносини) з власниками недержавних ЗМІ, які використовуються спецслужбами для надання вигідного впливу на формування інформаційних програм, їхньої тональності, посилення вигідних чи приниження поширення невигідних для національної (особливо державної) безпеки точок зору на актуальні проблеми.

Необхідно зазначити також, що політична розвідка і підрозділи органів інформаційно-психологічного протиборства тісно пов’язані з дипломатією, яка на відміну від спецслужб має діяти лише у правових межах міжнародного і національного права власної держави та законодавства держави перебування. Підтримання ділових контактів з дипломатичними відомствами є неодмінною складовою військово-політичної дезорієнтації. В області санітарії і гігієни також можна почерпнути корисні для інформаційно-психологічного протиборства дані з практикою військово-медичного корпусу. Те чи інше явище, що виникає серед військ однієї сторони, цілком можливе і притаманне для іншої. Якщо наших солдатів долають комахи, вони також будуть завдавати шкоди супротивнику! У такому випадку їхнім солдатам ми можемо сказати, що наші засоби боротьби з комахами значно краще. Нарешті, ведення психологічної війни тісно пов’язане з питаннями, що стосуються поводженням з військовополоненими і захистом свого особового складу, який потрапив у полон.

У цьому зв’язку дипломати мають можливість використовувати для ведення «легальної розвідки» положення міждержавних домовленостей, міжнародних нормативно-правових актів (договорів, угод, конвенцій тощо),а також статус, права і обов’язки міжнародних гуманітарних організацій. Зазначені можливості у сучасних умовах активно використовуються спецслужбами шляхом прихованого впровадження у штат дипломатичних служб і міжнародних організацій кадрових співробітників розвідки (які здійснюють «умовно легальну розвідку») або встановлення конфіденційні відносини з міжнародними можновладцями, які на період виконання функціональних обов’язків у зазначеній організації паралельно здійснюють так звану «легальну розвідку». Перед відрядженням зазначені особи проходять відповідну спеціальну підготовку у спецслужбах.

Підсумовуючи викладене, можна зазначити, що «Теорія інформаційно-психологічного протиборства», є самостійною галуззю, хоча вона пов’язана з іншими науками, переплітається з багатьма функціями звичайної і таємної війни. Проте при вивченні кожного із зазначених аспектів випливає необхідність пам’ятати, що інформаційно-психологічне протиборство (у визначенні часів «холодної війни» – психологічна війна) не є обмеженою, суто приватною справою. Для того щоб інформаційно-психологічне протиборство було ефективним, щоб досягалися за допомогою його заходів заплановані результати, – повинні бути невід’ємною частиною повсякденного життя і боротьби всіх тих, на кого спеціальні інформаційні операції іноземних конкурентів спрямовані: всього суспільства, генеральним суб’єктом – держава, а виконавчим суб’єктом – державні спецслужби, покликані забезпечувати, насамперед державну безпеку; крім того, у демократичному суспільстві для забезпечення національної безпеки і захисту національних інтересів має бути створена двосекторальна система національної безпеки, яка б складалася із сектору відповідальності державних спецслужб та органів і сектору відповідальності недержавних служб безпеки підприємницьких, неурядових та інших приватних структур і організацій.

Роль і місце надання прихованого вигідного впливу у структурі змісту оперативної діяльності політичної розвідки. Загальна характеристика теорії надання спецслужбами прихованого вигідного впливу

Надання прихованого впливу в сфері економіки держави – об’єкта розвідувальних спрямувань – це природна економічна диверсія з метою нейтралізації ймовірного геоекономічного, геостратегічного чи геополітичного конкурента: будь-які дії, заходи та операції (політичного, економічного, пропагандистського, організаційного та іншого характеру), спрямовані на підрив економічного потенціалу держави розвідувальних спрямувань і наступне її «відродження» за своїм сценарієм.

Надання вигідного впливу в сфері суспільної свідомості – відносно самостійний підвид організації надання прихованого вигідного впливу, що спеціалізується на заходах щодо «нівелювання» (переорієнтацію) і утримання свідомості населення держави, що розвідується, у вигідному самій спецслужбі чи конкретному замовнику плані.

Цивілізоване надання прихованого вигідного впливу – відносно самостійний підвид розвідувальної діяльності у міжнародних відносинах, що спеціалізується на використанні переважно «м’якої» (у рамках сталої в цивілізованому світі) тактики досягнення мети, яка виключає заподіяння якого-небудь явного збитку чи шкоди державі чи іншому іноземному партнеру, що розвідується [9].

За своєю основною суттю – це, найчастіше, цілеспрямований розвідувальний супровід (моніторинг) зазначеного замовником об’єкта в інтересах здійснення постійного оперативного впливу на нього в потрібному плані або іншими словами – спеціальний менеджмент (управління) у м’якій формі.

В Україні зазначена розвідувальна технологія виявляється у застосуванні так званого інституту іноземних «радників», «політтехнологів»; надання за рахунок іноземної сторони, що приймає, «освітянських послуг», «організація поїздок ознайомлення за кордон», «стажувань в іноземних фірмах чи установах», в межах програм яких відбувається спрямована інформаційно-психологічна обробка громадян України у так званому «проамериканському», «пронімецькому», «профранцузькому», «пробританському», «проізраїльському», «проросійському», «пропольському», «прорумунському», «проугорському» та іншому дусі з метою формування відповідних «груп впливу і тиску» – лобістів або із їх числа «агентів впливу». Реалізацією зазначених програм нині, як правило, займаються іноземні неурядові структури, контрольовані національними державними спецслужбами.

Жорстке надання прихованого вигідного впливу – відносно самостійний підвид розвідувальної діяльності у міжнародних відносинах, який спеціалізується на використанні жорсткої тактики досягнення мети з переважним використанням заходів безпосереднього підриву і який застосовується лише в екстремальних випадках, у періоди відкритої конфронтації між конкретними державами.

За основною своєю суттю – це елементи природного безпосереднього підриву за допомогою засобів спецслужб у порядку підготовки до ймовірного військового конфлікту чи щоб уникнути його. Інакше кажучи, це спеціальний менеджмент у жорсткій формі. У таких випадках генезис надання прихованого вигідного впливу припускає обов’язкове проходження таких трьох послідовних фаз: дестабілізація суспільних відносин, встановлення прихованого контролю і приховане управління процесами у суспільстві. Як фаза дестабілізації об’єкта впливу відповідає таким підривним технологіям, як диверсія і патерналізм.

Яскравим прикладом, застосування американською стороною жорсткої тактики надання прихованого вигідного впливу на українське керівництво були відповідні «витоки секретної інформації» до американських ЗМІ про начебто продаж до Іраку пересувних радіолокаційних станцій перехоплення «Кольчуга». Після цього з боку представників адміністрації Дж. Буша, Держдепартаменту і Конгресу США почали лунати на адресу України різного роду погрози застосування санкцій. Це була дуже небезпечна інформаційно-психологічна операція, бо вона проводилася напередодні вторгнення американських і британських військ до Іраку. Крім того, останнім часом американська адміністрація дуже часто на підставі фальшивих «даних розвідки» застосовує каральні силові акції проти неугодних іноземних урядів, аж до проведення обмежених військових операцій з метою знищення небезпечних для США військових об’єктів. У разі загострення ситуації американська сторона могла б порушити питання про заборону Україні виробляти «Кольчуги», які є великою загрозою для американських бомбардувальників-невидимок «Стелс». У разі відмови виконати американські вимоги адміністрація США мала б змогу виправдати військову акцію щодо знищення українських виробничих комплексів, які збирають «Кольчуги». Автором намальований неправдоподібний, але вкрай реальний сценарій розвитку подій, який міг би розпочатися після проведення жорсткої інформаційно-психологічної акції в ЗМІ США.

Зазначена інформаційно-психологічна операція мала подвійний ефект: крайній вірогідний сценарій спонукав українське керівництво наполегливо виправдовуватися, що дало змогу американській стороні отримати інформацію про те, чи розташовують збройні сили Іраку «Кольчуги» чи ні, а у позитивному випадку заблокувати можливості їх застосування іракськими військовими проти американських військ вторгнення.

Диверсія – 1. У буквальному перекладі з латині означає відволікання, відхилення, переорієнтування в інтересах досягнення якої-небудь більш важливої мети; 2. У професійно-прикладному значенні – будь-яке таємне надання вигідного впливу стосовно будь-якого об’єкта впливу: система заходів прихованого надання вигідного впливу на конфронтуючу сторону в якій-небудь сфері її життєдіяльності [10].

З урахуванням специфіки основних об’єктів політичної розвідки найбільш актуальні нині є ідеологічна та економічна диверсії, які реалізуються на практиці у вигляді таких трьох видах, як: 1) теоретико-концептуальна діяльність, 2) агітаційно-пропагандистська діяльність і 3) розвідувально-організаційна діяльність. Кожний з цих видів диверсії реалізується у двох формах: інспірація і провокація.

Інспірація – 1. Відносно самостійна форма організації надання прихованого вигідного впливу, що базується на використанні в потрібному напрямі вже існуючих у об’єкта впливу яких-небудь «хронічних проблем» шляхом прихованого ініціювання їхнього загострення до рівня «керованої кризи»; 2. Відносно м’яке (поступове) спонукання конкретних відомств, установ, підприємств, суспільних рухів, організацій, партій чи окремих осіб до дій і вчинків, які відповідають інтересам замовника: комплекс заходів чи спосіб дій (тактичних прийомів), що обумовлює еволюційно-поступальний розвиток подій у потрібному напрямі шляхом прихованого ініціювання яких-небудь процесів і забезпечення необхідних умов для їхньої повної реалізації [11].

Провокація – 1. Відносно самостійна форма організації надання прихованого вигідного впливу, що базується на штучному створенні яких-небудь реальних чи уявних проблем для об’єкта впливу, котрі негайно змушують його діяти необхідним чином; 2. Досить жорстке спонукання конкретних відомств, установ, силових структур, підприємств, суспільних рухів, організацій, партій чи окремих осіб до дій і вчинків, які відповідають інтересам замовника провокації: комплекс заходів чи спосіб дій (тактичних прийомів), що обумовлюють штучне виникнення яких-небудь проблем для об’єкта впливу і досить інтенсивний їхній розвиток до критичного рівня, що неминуче примушує активно реагувати об’єкта провокації на «подразника» і діяти відповідним чином [12].

Патерналізм – 1) У буквальному перекладі з латині – батьківське заступництво; 2) У трудових відносинах деяких країн – система додаткових пільг і виплат на підприємствах за рахунок підприємців з метою закріплення (утримання) кадрів, підвищення продуктивності, пом’якшення напруженості; 3) У міжнародних відносинах – опіка великих держав над більш слабкими країнами, колоніями, підопічними територіями: система заходів, підпорядкованих завданням зняття напруженості між державами, закріплення досягнутого статус-кво «сильний – слабкий» чи «старший – молодший» в інтересах збереження загального миру або отримати іншу особисту вигоду [13].

Теоретико-концептуальна діяльність щодо надання прихованого вигідного впливу – це будь-яка науково-дослідна, організаційна і методична діяльність відповідних «мозкових центрів» (державних, відомчих і неурядових НДІ, лабораторій і бюро) з розробки необхідних теоретичних концепцій, доктрин і організаційно-тактичних рекомендацій. Це стратегічний рівень диверсії в сфері ідеології та економіки конкретного зовнішнього супротивника, але реалізується переважно у власних штабах і тому практично не фіксується службою безпеки об’єкта впливу [14].

Агітаційно-пропагандистська діяльність з надання прихованого вигідного впливу – будь-яка усна, письмова чи наочно-демонстраційна інформаційно-психологічна діяльність з метою прихованого вигідного впливу на свідомість і емоційний стан усього населення, окремих груп чи осіб держави, що розвідується, і спонукання їх до бажаного для замовника підривної діяльності чи іноземної спецслужби способу життя і поводження. Це тактичний рівень ідеологічної та економічної диверсій щодо конкретного зовнішнього супротивника, реалізований повсюдно зокрема і територію об’єкта впливу. Тому об’єктивно піддається своєчасному та адекватному розкриттю місцевою службою безпеки [15].

Розвідувально-організаційна діяльність – 1. Діяльність розвідувальних органів щодо безпосередньої організації (розробка, планування, узгодження, координування, контроль виконання і т. ін.) яких-небудь таємних операцій за дорученням вищих державних інстанцій. 2. Діяльність розвідувальних органів щодо створення відповідних таємних (нелегальних) організацій у тилу чи безпосередньо на території супротивника [16].

Розвідувально-організаційна діяльність щодо надання прихованого вигідного впливу – 1. У популярному загальнонауковому значенні – діяльність щодо організаційного забезпечення прихованого вигідного впливу на будь-який об’єкт, безпосереднім виконавцем чи координатором якої є спеціальна служба – розвідка. 2. У суто професійно-прикладному значенні – будь-який аспект (суто організаційний і безпосередньо виконавський) надання прихованого вигідного впливу, виконання якого покладається переважно на спецслужби на чолі з розвідувальними органами [17].

Це тактичний рівень ідеологічної та економічної диверсій щодо конкретного зовнішнього супротивника, реалізований повсюдно зокрема і територію об’єкта впливу. Тому об’єктивно піддається своєчасному та адекватному розкриттю місцевою службою безпеки.

Особливості механізму прихованого вигідного впливу у структурі оперативної діяльності політичної розвідки

Механізм прихованого надання вигідного впливу – специфічний досить жорсткий системний інструмент практичного досягнення цілей надання прихованого вигідного впливу, що містить дві відносно самостійні підсистеми впливу спочатку на людину і потім на всілякі явища з такими компонентами в кожній з них, як: 1) знаряддя (виконавчий механізм) процесу реалізації надання прихованого вигідного впливу; 2) причинно-наслідкові зв’язки, які обумовлюють його генезис (механізм «життя») [18].

Механізм прихованого впливу на людину – специфічний системний інструмент практичного вирішення цього завдання, який містить відповідну інформаційно-психологічну систему і причинно-наслідкові зв’язки, що обумовлюють оптимальне її функціонування [19].

Механізм прихованого впливу на явища – специфічний системний інструмент вирішення цього завдання, який містить знаряддя реалізації процесу впливу і причинно-наслідкових зв’язків, що обумовлюють матеріалізацію генезису цього процесу у вигляді основних елементів внутрішньої структури (змісту) [20].

Основні об’єкти прихованого вигідного впливу – це основні орієнтири (цілі, тобто кінцевий результат) прихованого вигідного впливу відповідно до логіки його генезису: генеральна мета – економіка, яка передує їй головній робочій цілі – політика (владні структури держави), проміжна робоча мета – ідеологія (свідомість народу, що формує своїм волевиявленням реальну владу), вихідна робоча мета – органи державного управління, центральними з яких є органи державної безпеки [21].

Головний (вирішальний) об’єкт прихованого вигідного впливу – об’єкт, що завжди визначає успіх загального задуму в будь-якому напрямі: він загальний для всіх сфер впливу – свідомість людини.

Організаційні та методичні (технологічні) особливості надання політичною розвідкою прихованого вигідного впливу у сфері суспільної свідомості

Операція прихованого вигідного впливу – сукупність дій, ієрархічно упорядкованих і поетапно взаємопогоджуваних за часом і місцем здійснення відповідно до дерева цілей завдання впливу, що реалізується [22].

Оперативні заходи прихованого вигідного впливу спрямовані на людину як носія свідомості, психіки, світогляду, ідеології; тобто перелічені властивості людини є безпосереднім об’єктом розвідувально-підривних посягань політичної розвідки.

Свідомість – структурна ланка психіки людини, що забезпечує осмислення нею навколишнього світу і свого власного буття в ньому.

Психіка – особлива форма відображення суб’єктом об’єктивної реальності, яка властива високоорганізованій матерії.

Безпосередній вплив на свідомість людини досягається трьома методами: переконання, уселяння і примусу по черзі чи в комплексі.

Переконання – процедура впливу на раціональну сферу свідомості людини шляхом звернення до її власного критичного судження за допомогою відповідних логічних умовиводів і роз’яснень доцільності та корисності для неї конкретного способу дій.

Уселяння – процедура впливу на ірраціональну (психічну) сферу свідомості людини.

Примус – процедура комплексного впливу на раціональну і психічну сфери свідомості людини шляхом надання на неї якого-небудь тиску (словом чи обставинами) для формування мотивації (потреб, інтересів, цілей, завдань, прагнень тощо) відповідного способу дій.

Психологічний тиск – окремий випадок методу примуса: вплив на психіку людини за допомогою різного роду погроз і залякування. Досягається за допомогою індивідуального вселяння; доведення до об’єкта впливу даних про уявні чи реальні та, як правило, перебільшені небезпеки; поширення тривожних і панічних слухів; погрози репресіями, терором.

Світогляд – цілісна стійка система поглядів на світ і закономірності його розвитку, на явища і процеси природи та суспільства.

Ідеологія – система поглядів та ідей, які утворюють духовне відображення економічного базису і покликана виконувати триєдину функцію в суспільному житті: 1) пізнавальну (визначення домінуючих цінностей); 2) організуючу (об’єднання суспільства на базі визначених світоглядних принципів); 3) соціально-орієнтовану (вироблення відповідних програм і обґрунтування майбутнього).

Ідеологічна диверсія – 1) коректування світогляду окремої особистості, групи людей чи усього населення держави, що розвідується, переведення (відволікання, переорієнтування) їх на інші моральні, соціально-політичні та особистісні цінності; 2) сукупність агітаційно-пропагандистських і розвідувально-організаційних дій, заходів, акцій і операцій ідеологічного характеру, спрямованих на приспання пильності, нейтралізацію патріотизму і спонукання конкретних соціальних груп чи їхніх представників до запланованого способу життя або поводження.

Ідеологічна диверсія мікрорівня – всіляка агітаційно-пропагандистська і розвідувально-організаційна діяльність ідеологічного характеру, прицільно персоналізована і здійснювана, переважно, через міжособистісне спілкування.

Агітація – 1) у буквальному перекладі з латині – надання руху; 2) у сформованому загальнонауковому розумінні – залучення на свою сторону за допомогою різних хитрощів: усний, письмовий і наочно-демонстраційний вплив на свідомість та настрої людей з метою їхнього спонукання до активної політичної діяльності.

Нелояльна агітація – діяльність щодо спонукання конкретних соціальних груп до політичної активності, яка відповідає інтересам конкурента, супротивника чи ворога.

Найбільш розповсюджені форми агітації: бесіди, мітинги, ходи, виступи у засобах масової інформації, прес-конференції, лекції та семінари в рамках якого-небудь навчального процесу і т. ін.

Пропаганда – поширення всіляких політичних, філософських, наукових, художніх та інших ідей і принципів з метою їх упровадження в суспільну свідомість і активізації тим самим масової практичної діяльності людей на основі цих ідей і принципів.

Нелояльна пропаганда – будь-які повідомлення, розповсюджувані для надання потрібного впливу на суспільну думку, викликання відповідних емоцій, а також зміни відносин чи поводження якої-небудь групи людей у напрямі, прямо чи побічно вигідному ініціатору повідомлення. Нелояльна пропаганда, звичайно, реалізується у формі відповідних пропагандистських акцій, а в періоди відкритої міждержавної конфронтації – у формі психологічної війни як відверто підривна пропаганда.

«Біла» пропаганда – відверто нелояльна до країни-адресата пропаганда, котра ведеться будь-якими засобами масової інформації (державними, комерційними, громадськими тощо) по офіційних каналах без приховування її спрямованості та джерела.

«Сіра» пропаганда – нелояльна до країни – адресата пропаганда, яка ведеться будь-якими засобами масової інформації по офіційних каналах, але з приховуванням її спрямованості та справжнього джерела.

«Чорна» пропаганда – нелояльна до країни – адресата пропаганда, яка ведеться по неофіційних каналах через можливості спецслужб від імені вигаданих чи спеціально створених під відповідними легендами підпільних груп і опозиційних елементів.

Соціологічна пропаганда – пропаганда способу життя: природний показ досягнень, переваг, перспективи і т. ін. конкретної держави.

Терор – найвищий прояв психологічного тиску і крайній (екстремістський) захід протиборства, який практикується з метою доведення конкретної людини чи групи людей до розпачу і спонукання до визначених дій чи бездіяльності. За об’єктами впливу розрізняють індивідуальний і груповий терор, а за способами реалізації – психологічний, психотропний, психотронний і фізичний терор.

Психологічний терор – екстремальний випадок психологічного тиску: особливо гострий психологічний тиск за допомогою погрози фізичного насильства, забезпечуваний за рахунок демонстрації явної рішучості реалізувати такі насильницькі дії: вибухи, підпали, викрадення людей, захоплення заручників, ядерний шантаж і т. ін.

Психотропний терор – доведення людини до розпачу за допомогою спеціальних фармакологічних препаратів (психотропних засобів).

Психотроний терор – доведення людини до крайнього розпачу шляхом впливу на його мозок особливим опроміненням за допомогою спеціальних (психотронних) генераторів.

Фізичний терор – розправа із супротивником шляхом явного фізичного насильства над ним, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень чи убивства.

Каталізатор патріотизму і консолідації народу – інтелектуальні, матеріальні та соціально-психологічні утворення, які мають харизму загальної привабливості та національного провідника: ідея, теорія, концепція; ідеологія, мова і мораль; суспільні рухи, церква і політичні партії; образи національних героїв і суспільно активні представники еліти країни; пам’ятники історії, літератури, культури, звичаїв і побуту народу [23].

Нейтралізація каталізаторів патріотизму і консолідації – відключення нації від своїх живлющих коренів і вивід «із гри» її лідерів: компрометація, ізоляція чи фізичне знищення будь-яких явищ і утворень, що об’єктивно виконують функцію каталізатора патріотизму і консолідації народу [24].

Диверсіфікування суспільної свідомості – завуальоване розпорошення уваги еліти держави на всілякі штучно актуалізовані проблеми в інтересах її дисоціації, тобто роз’єднання на різні непримиренні конфліктуючі сторони [25].

Дисоціація еліти держави – будь-які дії, заходи, операції, спрямовані на роз’єднання і загальний розбрат представників еліти держави, позбавляючи її тим самим можливості виконувати головне своє призначення – бути провідником і каталізатором єднання всього суспільства [26].

«Приспання» пильності – будь-які дії щодо істотного притуплення цієї якості особистості на визначений період часу або повної її нейтралізації [27].

«Лоялізація» свідомості людини – відносно самостійний елемент механізму приспання пильності конкретної особи, котрий спеціалізується на знятті у цієї особи настороги, упередженості до конкретних держав, етносів, персоналій чи джерел інформації [28].

Дезінформація – 1. У сформованому загальнонауковому смислі – а) зведення, матеріали та документи, розраховані на введення конкретного користувача в оману відповідним змістом; б) спосіб маскування, який полягає в навмисному поширенні помилкових чи відверто фальшивих даних про об’єкти, їхній склад, властивості та характер діяльності відповідно до заданих параметрів даних; 2. У професійно-прикладному значенні – це відносно самостійний вид організації нелояльної агітаційно-пропагандистської діяльності методом переконання, який спеціалізується на брехні чи введенні конкретного об’єкта в оману щодо дійсності своїх намірів з метою спонукання до визначеного способу дій: повідомлення неправильних даних чи підробка, підтасування документальних доказів та інші подібні дії, операції і заходи.

Тенденційний виклад фактів – відносно самостійний метод дезінформації, котрий спеціалізується на упередженому висвітленні тих чи інших подій за допомогою спеціально і заздалегідь підібраних відповідних правдивих даних.

Фабрикування фактів – відносно самостійний метод дезінформації, котрий спеціалізується на використанні помилкових або відверто фальшивих «даних» про неіснуючі (вигадані) які-небудь події чи наміри або їх комбінування, найчастіше – для правдоподібності вони комбінуються з реальними фактами.

Дезінформування «від противного» – відносно самостійний метод дезінформації, який спеціалізується на подачі правдивих даних у перекрученому контексті, унаслідок чого вони сприймаються адресатом як вигадані та помилкові.

Термінологічне «мінування» – перекручування справжнього змісту принципово важливих (методологічно базових) термінів і визначень загальносвітоглядного і національно-прикладного характеру типу «Україна», «Українська національна ідея» тощо [29].

Українська національна ідея – споконвічна мрія і воля українського народу до побудови сильної, незалежної, соборної, української держави, здатної самостійно забезпечити всім її громадянам належний добробут і безпеку існування, творчої діяльності та розвитку [30]. Саме це ключове поняття стає нині головним об’єктом посягань з боку політичної розвідки іноземних спецслужб. Саме цим може пояснюватися намагання відповідних політичних угруповань перекручувати внутрішній зміст цієї ідеї, припасувати зазначену форму національної ідеї під власні вузько корпоративні потреби та інтереси.

Факти свідчать також, що з розвалом СРСР і дискредитацією комуністичної ідеології, розвитком гіпертрофованого розуміння поняття демократії в українському суспільстві виник ідеологічний вакуум, а в населення зник інстинкт до самозбереження в плані національної самобутності. Натомість нинішні «незалежні» ЗМІ, керовані та фінансовані із-за кордону, розгортають цілі кампанії плазування перед всім іноземним, європейським, американським тощо. Все це відбувається на фоні відсутності на державному рівні спеціально розробленої програми ведення пропаганди традиційних національних цінностей, особливо духовних. Водночас політичні сили, які прийшли до влади в незалежній Україні, були і зараз залишаються не готовими запропонувати альтернативну державницьку чи іншу ідеологію, яка була б привабливою з точки зору національної духовної цінності для більшості членів українського суспільства в плані його відродження. У державі майже не проводяться заходи щодо узагальнення та ідентифікації наукових даних про справжні національні духовні цінності, потреби та інтереси українського суспільства.

Проте останнім часом спостерігається намагання впровадити замість природних національних жовто-синіх кольорів невластиві для українського народу помаранчеві символи. На професійній мові співробітників спецслужб, які займаються ідеологічними диверсіями, цей спосіб підміни понять і символів визначається як «термінологічне мінування свідомості населення».

Основною причиною спонукання нинішніх «кольорових революціонерів», забарвлених ліберал-демократичними ідеями американського зразка, до заміни національної «синьо-жовтої» символіки не властивою для народу України «помаранчевою», «біло-блакитною», «біло-червоною» символікою та залучення до «революційного руху» не національний український слов’янсько-християнський потенціал цінностей, а носіїв – адептів – неокультових релігійно-політичних організацій є прагнення нинішніх правлячих політичних сил, морально і фінансово підтримуваних із боку лібералів США, Великої Британії, Ізраїлю, Франції, Німеччини, Польщі, Росії, закріпитися при владі. Відповідну підтримку серед населення вони намагаються здобути через його ідеологічну обробку в напрямі «десоветізації» і «декомунізації», тобто зміни їх свідомості та світосприйняття через уселяння нових символів і американського зразка ліберального способу життя. Зазначені ідеї поширюються під патронатом асоціацій «Американський політичний дім», «Фридомхауз», фондів Сороса, Маккейна, Мадлен Олбрайт та інших американських неурядових організацій [31].

Автори англосаксонського цивілізаційного проекту вважають, що через введення нових символів та релігійно-ідеологічних цінностей можна напрацювати у свідомості населення основоформуючі елементи нової суспільної ідеології посткомуністичних суспільств. Вони вважають, що православні духовні цінності були вже скомпрометовані активним використанням радянським режимом для формування особливої спільності «радянський народ» та відповідного «радянського менталітету», заснованого на приматі «колективізму», «радянського патріотизму», «вождізму» тощо. Одночасно нинішня державна «жовто-синя» символіка, малий герб «тризуб», гімн поки що неоднозначно сприймається населенням різних регіонів України. З цієї причини, на думку американських «політтехнологів», православні духовні цінності поряд з іншими духовними цінностями нашого народу можуть стати на заваді впровадження ліберальної ідеології та ринкових економічних відносин в Україні та у суспільствах інших нових посткомуністичних держав.

Соціальне «мінування» – створення приводів, передумов і умов на рівні суспільної свідомості для дестабілізації суспільства протягом якого-небудь періоду часу: системний захід провокування вогнищ соціальної напруженості в основних «болючих крапках» держави, що розвідується (політика, релігія, етнос і т. ін.).

Так, у сучасних українських ЗМІ спостерігаються такі тактичні прийоми пропаганди доцільності вступу України до НАТО: заяви про доцільність поширення серед населення України «правдивої інформації» про НАТО, підготовлених представництвом інформаційного бюро Північноатлантичного альянсу в Києві – це завуальоване прагнення ініціаторів вступу до НАТО здійснити спрямовану вигідну інформаційно-психологічну обробку свідомості населення України; соціалізація корисності членства в НАТО; використання у пропагандистській кампанії «представниць» організації матерів військовослужбовців строкової служби за вступ до НАТО; загострення надмірної уваги на високому позитиві вимог набуття високих стандартів життєвого рівня населення і демократизації в управлінні суспільством, які висуваються до кандидатів на вступ; приниження «військовості» НАТО, подача цієї військово-політичної структури як майже благодійної організації, яка майже нічого спільного не має з війнами, бомбардуваннями мирних міст і селищ в Іраку, Югославії та Афганістані.

Політичне «мінування» – створення вогнищ соціальної напруженості в Україні за допомогою провокування надмірної багатопартійності та протидіючих один одному суспільних рухів. Нинішня ситуація в сфері розбудови системи політичних інституцій в України характеризується не надмірною, а гіперпартійною структурою. Зазначена тенденція характеризується безідейністю більшості партійних угруповань. Фактично – це не партії, а об’єднання осіб, згрупованих на основі кланово-сімейних і кланово-територіальних інтересів, фінансованих у більшості своїй із-за кордону або непорядним бізнесом.

Релігійне «мінування» – створення вогнищ соціальної напруженості в Україні за допомогою провокування виступів віруючих проти об’єднання православної церкви київського і московського патріархату або православних і католицьких конфесій.

Так, не є секретом, що сьогодні різні сили намагаються використовувати в реалізації власних корисливих інтересів релігійний чинник (зокрема «православні духовні цінності»): одні – як об’єкт політичних інсинуацій; другі – як інструмент передвиборчого чи іншого роду політичного піару; треті – як засіб таємного завдання шкоди життєво важливим потенціалам українського народу і держави Україна. Саме з цієї причини існує нагальна потреба захисту українських духовних національних цінностей, невід’ємною складовою та першоосновою яких природно є православні духовні цінності [32].

Національно-етнічне «мінування» – створення вогнищ соціальної напруженості в Україні за допомогою провокування міжнаціонального протистояння на якій-небудь довгостроковій болючій основі типу: визнавати чи не визнавати російську мову як другу державну; проблеми облаштування кримських татар і розподілу земельних ділянок у Криму тощо.

Зомбування – впровадження у свідомість людини за допомогою засобів масової інформації чи спеціального опромінення психогенераторами (іменованого в науці нейронним лінгвістичним програмуванням) відповідних жорстких стереотипів поводження і сприйняття навколишньої дійсності.

Наприклад, внаслідок постійної психологічної обробки з боку лідерів у тоталітарних сектах відбувається трансформація групової свідомості її членів i виникають певні моделі групового мислення. Зазначена діяльність призводить до певної руйнації особистості через такі форми:

·  фізичні (обмеження у харчуванні, сні, виснажлива робота);

·  психічні (негативні зміни у психіці та поведінці особистості, виявляється її нездатність до критичного мислення);

·  розумові (звуження інтелектуальної та культурної сфери особистості, обмеження знань, навичок i умінь, що стосуються культу);

·  соціальні (регресія здатності до спілкування, тотальна ворожість або байдужість до всієї системи функціонування суспільства).

Зазначена методика впливу на адептів характерна згадуваним вище неокультовим об’єднанням: «Посольству божому», «Церкві Муна», «Білому братству», саєнтологам та іншим.

Маніпуляція середовищем – обов’язкова передумова успішної «матеріалізації» генезису конкретної діяльності: система заходів прихованої оптимізації (забезпечення сприятливих умов) реальної дійсності під специфіку механізму «життя» кожного конкретного фрагмента діяльності.

Трансформація лідерів і фахівців – 1) окремий випадок і відносно самостійна форма організації розвідувально-організаційної діяльності, яка спеціалізується на прихованій персоналізованій обробці людини за допомогою інструментарію ідеологічної диверсії в плані «перетворення активу в пасив»; 2) окремий випадок придбання «агента впливу» шляхом трансформації в нього (перетворення в темну) конкретного кандидата із визначеного кола суспільно-політичних лідерів чи відповідних фахівців.

Це означає, що трансформування особистості людини досягається двома шляхами: або за допомогою агітаційно-пропагандистської обробки, або створенням щодо конкретної людини хронічних «болючих» ситуацій, котрі невблаганно провокують відповідний спосіб її поводження. В останньому варіанті обраній жертві дається можливість осмислити суть ситуації, в якій вона опинилася, і як вона повинна поводитися в ролі заручника обставин.

Хронічна «болюча» ситуація – сукупність обставин, які обумовлюють ефект тривалого емоційно-психологічного шоку чи необоротного кримінального «мінування» людини і які визначають потрібний спосіб її поводження. Досягається, найчастіше, шляхом захоплення як заручника чи поступового втягування в кримінальну ситуацію кого-небудь з найдорожчих для об’єкта впливу осіб.

«Нейтралізація» лідерів і фахівців – «вимикання або вилучення із гри» відповідних лідерів і фахівців за допомогою переорієнтування їх на будь-які інші проблеми аж до суто побутових чвар; компрометація, деморалізація, таємна фізична ізоляція чи знищення; провокування їх кримінального переслідування тощо.

Так, ЦРУ США здійснює програму серії таємних операцій‚ завданням яких є розповсюдження американського впливу на колишні радянські республіки з метою створення зони підтримки американських військово-політичних заходів у майбутньому геостратегічному протистоянні з головним супротивником нинішнього століття – Китаєм і нейтралізації його впливового геополітичного континентального партнера – Росії. У зв’язку з цим, у 1993 році у Директиві ЦРУ США № 14 аналітики стратегічної політичної розвідки зазначили, що реалізація довгострокових завдань забезпечення захисту особливих інтересів Сполучених Штатів на пострадянському просторі «можливе лише за умови подолання професіоналізму колишнього КДБ, котре може бути досягнуте лише шляхом усунення за допомогою проамериканського лобі в пострадянських правлячих колах зі служби всіх співробітників місцевих спецслужб, які отримали спеціальну оперативну підготовку в системі КДБ СРСР» [33].

Протягом 2003–2007 років виконання зазначеного завдання американською «агентурою впливу» в Україні практично завершено: зі Служби безпеки та Служби зовнішньої розвідки усунені не лише висококваліфіковані керівники та оперативні співробітники, а й викладачі Національної академії СБ України, які мали як високий теоретичний, так і великий практичний оперативний досвід. Нині виникла загроза втрати потенціалу професійних знань назавжди тому, що виведення носіїв спеціальних оперативних знань, особливо з навчального процесу НА СБ України, веде не лише до руйнації системи підготовки кадрів, а й саме до неможливості згодом відродження професіоналізму вітчизняних розвідників і контррозвідників [34].

Бюрократичне «мінування» – окремий випадок і найбільш витончена форма організації саботажу з позицій конкретних установ (організацій чи відомств), що спеціалізуються на прихованому формуванні та пристосуванні вже існуючих бюрократичних механізмів у різних управлінських структурах для вирішення яких-небудь довгострокових завдань надання вигідного впливу чи безпосереднього підриву в будь-якій сфері життєдіяльності держави, що розвідується.

Бюрократичний рекет – відповідні дії службовців державного чи господарського апаратів, які систематично вимагають різного роду побори (хабарі) за виконання обов’язків щодо обслуговування клієнтури.

Прихований експертно-консультативний вплив – надання вигідного впливу через відповідних особливо цінних агентів із місцевої еліти чи з використанням інституту іноземних експертів і консультантів. Практична реалізація забезпечується трьома методами: 1) експертно-оцінний вплив; 2) правове «мінування», 3) саботаж.

Експертно-оцінний вплив – пряме нав’язування чи завуальоване впровадження за допомогою інструментарію ідеологічної диверсії у свідомість місцевих фахівців відповідних програм «реформування» української економіки, правової системи, освіти, управління суспільними відносинами тощо.

Правове «мінування» – пряме нав’язування чи завуальоване впровадження за допомогою інструментарію ідеологічної диверсії у свідомість парламентаріїв відповідної аргументації для створення необхідної законодавчої бази.

Компрометація нинішнього парламентаризму в Україні є далекосяжною програмою «правового мінування» через впровадження у суспільну свідомість правового нігілізму, ненаукового тлумачення правових норм, перекручування їх змісту, постійна підміна права політикою, посилення недовіри до прийнятих рішень законодавчими і конституційними органами влади та управління, створення умов «судового безладдя», розбалансування правової системи та створення умов правового хаосу, – на цій основі узурпація влади, формування тоталітарної системи управління суспільством.

Саботаж – 1. У популярно-загальнонауковому смислі: а) прихована навмисна протидія досягненню цілей: усіляке стримування конкретного виду діяльності об’єкта, що розвідується (країни, підприємства чи колективу) при дотриманні видимості її виконання; б) імітація діяльності: свідоме невиконання визначених зобов’язань чи недбале їхнє виконання; 2. У професійно-прикладному значенні: а) відносно самостійна форма організації прихованого вигідного впливу у сфері економіки, яка спеціалізується на здійсненні так званого «повзучого» безпосереднього підриву; б) система заходів, розтягнутих у часі та просторі безпосереднього підриву.

Особливості новітньої розвідувальної технології і тактики усунення від влади недружніх США урядів іноземних держав

Дослідження зовнішньополітичних кроків після серпня 1991 року нинішньої правлячої еліти Сполучених Штатів та їхніх найближчих союзників по Північноатлантичному блоку – правлячих кіл Великої Британії, а також по Британській співдружності – атлантистів із Канади та найбільш наближених до британської корони із неатлантистів – правлячих еліт Австралії та Нової Зеландії, стратегічного союзника Сполучених Штатів на Близькому Сході – Ізраїлю, – нині відбувається процес створення на руїнах «радянської імперії» нової світової «Американської імперії» [35].

Утворення відповідної імперії передбачає нав’язування метрополією власної ідеології, політичних уподобань і певного способу життя аборигенам на підвладній території. Зазначені стратегічні завдання реалізуються комплексно як по політико-дипломатичних та соціально-гуманітарних каналах, так і по каналах розвідувальних та інших спецслужб. В основу ідеології зазначеного цивілізаційного проекту атлантистів покладені англосаксонські та іудейські цивілізаційні традиції, цінності англіканської і католицької церков, ліберал-демократичні політичні уподобання американського зразка для іноземних аборигенів (частково експлуатуються ідеї сіонізму).

Зміна тактики оперативної діяльності підрозділів політичної розвідки і Управління таємних операцій ЦРУ США розпочалася незадовго до приходу до влади в СРСР М. Горбачова, але перші офіційні дані щодо формування за участю американських спецслужб відповідних впливових нелегальних прозахідних структур на території колишнього Радянського Союзу були оприлюднені 17 червня 1991 р. на сесії Верховної Ради головою КДБ СРСР В. А. Крючковим: «ЦРУ розробило програми індивідуальної підготовки агентів впливу, які передбачають придбання навичок шпигунської діяльності, а також їх концентровану політичну та ідеологічну обробку...». Проте, раніше у квітні 1989 р. КДБ СРСР орієнтувало регіональні органи безпеки про те, що «характер таємних операцій ЦРУ на території СРСР у 1989–1994 рр. буде визначатися залежно від змін внутрішньої стабільності в СРСР за такими параметрами, як економічна ситуація, міжнаціональні протиріччя і наявність політичної опозиції». Директор ЦРУ У. Уебстер у доповіді президентові США повідомив свого часу «про завершення першого етапу програми придбання особливо важливої агентури, а також про стан розробки нової концепції розвіддіяльності проти СРСР та держав Організації Варшавського Договору» [36].

Зазначені дані та відомості, отримані автором під час дослідження зазначеної проблеми, свідчать про те, що під керівництвом спецслужб дипломатичні представництва, наукові центри, неурядові структури та дуже впливові приватні особи, зокрема із США, Франції, Великої Британії, Німеччини, Ізраїлю тощо, розгорнули на території колишнього СРСР активну роботу щодо вивчення радянських громадян, які мали можливості впливати на діяльність органів влади та управління як союзного Центру, так і республік, країв і областей, встановлення і закріплення з ними контактів. При цьому особлива увага приділялася пошуку молодих перспективних політиків, господарських службовців, представників технічної і творчої інтелігенції. Матеріали свідчать про конкретні спроби встановлення з останніми неофіційних контактів і переведення їх на конфіденційну основу.

Велика точність оцінки тенденцій розвитку ситуації в зазначеному регіоні та попереджувальні заходи з боку нерозвідувальних урядових структур щодо захисту своїх національних інтересів можуть свідчити про те, що розвідкам США та провідних держав Заходу вдалося придбати на території комуністичних держав низку цінних джерел, спроможних робити вигідний вплив, добувати особливо конфіденційну інформацію щодо планів, намірів та заходів, що планувалися і здійснювалися державними структурами та їхніми керівниками, одночасно знаходитися в недосяжності для органів безпеки зазначених держав. Окремі з них мали можливості здійснення впливу навіть на міжрегіональному рівні.

Відповідно до даних, що з’явилися як у радянських, так й закордонних ЗМІ, щодо проблеми «агентури впливу», головна ставка в тодішній програмі ЦРУ (1990) робилася на опозиційні у той час так звані «демократичні сили в СРСР». Робота з ними планувалася і проводилася як усередині Радянського Союзу, так і за кордоном. Ставилося за мету встановити контакти з найбільш помітними фігурами в науці, літературі, мистецтві, у державному управлінському апараті, з народними депутатами всіх рівнів. Як правило, ця робота проводилася і проводиться по лінії Конгресу, ЮСІА та «Корпусу миру» США різними недержавними організаціями, благодійними фондами, політологічними, економічними, соціологічними та іншими науково-дослідними центрами. Крім того, зазначена робота проводилася також у рамках розроблених за участю спецслужб спеціальних урядових програм щодо перехоплення і використання у своїх інтересах відтоку за кордон вчених та провідних фахівців із держав СНД.

Результати спостереження, проведені автором, свідчать також про те, що для стимулювання і закріплення сталих відносин із виділеними особами організовуються їхні поїздки за кордон за рахунок сторони, що приймає, де «гостям» надавалася і надається нині підвищена увага щодо створення особливо комфортних умов перебування і почестей на прийомах, організовуються зустрічі з представниками вищих рівнів еліти Заходу. Під час роботи з цією категорією громадян держав СНД представники іноземних держав одержували та одержують нині інформацію (особливо закритого або секретного характеру) щодо процесів, які відбуваються в державі та регіоні; на основі її аналізу і розробки своїх підходів планується надання моральної і фінансової підтримки за допомогою порад, рекомендацій і т. ін. здійснювати вигідний Заходу вплив на політичну, військову, економічну і моральну обстановку як у цілому в посткомуністичних державах, особливо в СНД, так і в Україні зокрема; це давало і дає можливість орієнтуватися на інформацію і прогнози поважних осіб, більш об’єктивно оцінювати стан і перспективи розвитку ситуації в тих чи інших регіонах, в тій чи іншій області економіки та науки, соціально-політичній проблемі.

З викладеного вище, на думку автора, випливає, що відмінність «агента впливу» від звичайного «лобіста» полягає в тому, що «агент» підтримує прямий або опосередкований контакт з іноземною спецслужбою і за її завданням здійснює особисто відповідний вигідний вплив на перебіг подій і характер розробки, на процес прийняття рішень представниками різних рівнів органів державної влади і управління держав – об’єктів таємних спрямувань або створює для цього відповідні умови, групи впливу (лобі), члени яких можуть і не мати ніякого відношення до розвідувальних органів, і здійснює цілеспрямоване керування їхньою діяльністю відповідно до інтересів спецслужби іноземної держави.

У цьому випадку втрачаються ознаки класичного шпигунства: таємна інформація не збирається і не переміщується від агента до розвідцентру, відсутні як традиційні засоби шпигунства (засоби тайнопису, документальні матеріали щодо розвідзавдань, шифри, коди, контейнери для тайникових операцій тощо), так й фаза зберігання шпигунської інформації. За своїми власними та діловими якостями, а також внаслідок посадового рівня чи соціального положення в суспільній ієрархії, джерело здатне досягти самостійно кінцевого стратегічного результату, котре прагне за його допомогою досягти спецслужба іноземної держави чи впливової іноземної недержавної організації. Організація оперативної роботи зазначеними спецслужбами з такими агентами здійснюється за межами правового поля національного законодавства, що регламентує діяльність національних розвідувальних і контррозвідувальних служб, тобто агентурні відносини з джерелами регулюються неправовими формами організації розвідувальної діяльності. Як правило, оперативні відомості щодо такої агентури, доступні обмеженому колу осіб, або зазначена робота проводиться поза офіційним діловодством.

У подальшому, при виході «агентів впливу» на вищі посадові рівні, зв’язок з ними підтримується прямо через впливових осіб із державних, політичних чи ділових кіл іноземної держави. В цьому випадку представникам іноземних спецслужб добре відомо, що більшість служб контррозвідки посткомуністичних держав мають обмежені можливості для законного контролю подібних контактів «агента впливу» з іноземцями. Крім того, у разі необхідності реалізації отриманих матеріалів їхнє керівництво постійно ризикує викликати негативні для себе наслідки, зокрема з причини можливого витоку секретної інформації та розшифровування оперативних заходів. У цьому випадку іноземна розвідка, яка здійснює оперативне супроводження «таємної операції» лише консультує так званих «зв’язкових» із високоповажних осіб і здійснює оперативний контроль за розвитком ситуації навколо агента, створює умови для його безпечної діяльності, у тому числі й пропагандистське прикриття через свою агентуру в ЗМІ на випадок появи в місцевої контррозвідки відповідних матеріалів і намірів обмежити або припинити діяльність «агента впливу».

Аналіз політичної кар’єри та поведінки нинішніх лідерів ліберальних течій і політичних угруповання у державах СНД, орієнтованих на НАТО і США, свідчить про наявність в окремих з них ознак іноземних агентів впливу: не лише тісні контакти з впливовими американськими політиками, відомими як лідери масонських рухів, а й пряме входження в закриті елітарні англосаксонські співтовариства з центрами в США та Ізраїлі; спільні бізнесові інтереси в Україні; постійне лобіювання американських інтересів у Верховній Раді; таємне отримання фінансової допомоги від американських «однодумців» на передвиборчі кампанії тощо.

Сучасні зміни в міждержавних відносинах від конфронтаційного періоду «холодної війни» до рівня партнерських чи навіть формального статусу стратегічного партнерства, масоване використання недержавних структур в оперативних заходах з боку американських правлячих кіл набуває особливого значення, зокрема політичної розвідки, яка дуже тісно перетинається з легальною політико-дипломатичною діяльністю нерозвідувальних державних і неурядових структур. Саме це обумовлює впровадження представниками спецслужб США підвищених конспіративних технологій проведення розвідувальної діяльності на пострадянському просторі.

Матеріали дослідження свідчать, що у 1982 році за вказівкою американського президента Р. Рейгана, як один із інструментів проведення в комуністичних державах політики американської адміністрації під прикриттям неурядових організацій була заснована представниками республіканської та демократичної партій, профспілок, об’єднань ділового світу та наукових кіл асоціація «Американський політичний дім». У цей же період активізувалися контакти співробітників ЦРУ США з представниками різних благодійних фондів: «Етурю Гамільтон фаундейшн», «Бікоп фаундейшн», «Бенджамін Розенталь фаундейшн», «Додж фаундейшн», «Фонд Сороса» та інших (всього близько 30-ти). Зазначені структури періодично з другої половини 60-х років ХХ століття використовуються розвідслужбами США в своїх оперативних заходах як «прикриття». Нині до зазначених вище організацій ще додалися асоціація «Фридомхауз», «Фонд Сороса», «Фонд Маккейна» та інші.

У сучасних умовах планування, підготовку і оперативне супроводження таємних операцій у сфері інформаційно-психологічного протиборства з «недружніми» іноземними урядами покладено на ЦРУ, РУМО, ФБР та спеціальні НДІ, так звані «ідеологічні центри», а реалізація конкретних заходів цих операцій – на Держдепартамент, неурядові організації та ЗМІ США. Перевівши реалізацію зазначених заходів втручання у внутрішні справи іноземних держав на офіційну основу під месіанським гаслом спасіння людства від тоталітарних режимів шляхом «розповсюдження основ демократії та американського способу життя», створили умови «безкарності» для учасників цих заходів. Зазначена тактика стала несподіванкою для американських опонентів.

Звикнувши до силових методів боротьби з політичними опонентами в середині власних суспільств, більшість урядів іноземних держав не в змозі поки що інформаційно-психологічно або юридично протидіяти розвідувальній технології ненасильницького усунення від влади в іноземних державах політичних конкурентів, за їх допомогою «опозиції», підтримуваної морально, політично і фінансово з боку Президента, уряду і Конгресу Сполучених Штатів. Крім того, військові агресії США і держав НАТО та фізичне знищення С. Мілошовича і С. Хусейна стало дуже серйозним попередженням для багатьох керівників іноземних держав при прийнятті ними рішень щодо застосування репресій проти своїх внутрішніх опонентів. Хоча не для всіх – зазначене не завадило узбецькому Президенту Каримову придушити за допомогою військ і спецслужб спробу опозиції розпочати «кольорову революцію» в Узбекистані. Проте в Україні та Грузії це дало позитивний результат – Президент Л. Кучма та його оточення не наважилися застосувати силу проти «помаранчевих революціонерів», а Президент Е. Шеварднадзе – проти організаторів і учасників «революції троянд». Хоча революціонер – «демократично обраний Президент» Саакшвілі застосував водогони, спецназ та арешти проти представників грузинської опозиції у листопаді 2007 року.

Інформація, отримана під час дослідження, щодо діяльності підконтрольних глобалістам новітніх неокультів, ізотеричних та інших різновидів містичних організацій на пострадянському просторі (зокрема в Україні, Росії та Бєларусі) та посткомуністичних державах Східної і Південної Європи, також підтверджує викладену автором статті теорію сучасної світової конкуренції в галузі впливу на свідомість, духовні цінності широких мас народів, суспільств і держав, визначених як такі, що повинні складати периферію або сировинний додаток майбутньої «Американської світової імперії», з метою усунення їх конкурентної спроможності на ринку праці шляхом послаблення рівня їхнього ментального розвитку, освіченості, зниження загальної якості їх робочої сили тощо.

Сутність, мета і завдання ідеологічної диверсії, як зазначалося автором у попередніх публікаціях, були викладені свого часу головним ідеологом підривної діяльності проти СРСР, першим директором ЦРУ США Алленом Даллесом, який ще у 50-ті роки ХХ століття зазначив таке: «...Посіявши там (у Радянському Союзі) хаос, ми непомітно підмінимо їхні цінності на фальшиві та примусимо їх в ці фальшиві цінності повірити. Як? Ми знайдемо своїх однодумців... своїх союзників і помічників у самій Росії... Ми будемо всіляко підтримувати та піднімати так званих художників, які насаджатимуть культ сексу, насилля, садизму, зрадництва, – словом, всяку аморальність. В управленні державою ми створимо хаос и безладдя... Ми станемо непомітно, але активно сприяти самодурству чиновників, хабарникам. Безпринципність, бюрократизм і зволікання підніматимуться до рівня благодаті... Чесність і порядність висміюватимуться і вони нікому не стануть потрібні, перетворяться у пережиток минулого. Хамство і наглість, брехня і обман, пияцтво та наркоманія, тваринний страх одного перед іншим та безсоромність, зрадництво, ворожість народів, насамперед ворожість і ненависть до росіян, – все це ми будемо спритно і непомітно культивувати, все це розквітне махровим кольором...» [37].

Нині зазначені принципи зовнішньої політики Сполучених Штатів розквітли в науково сформульованій так званій доктрині «експорту американської демократії до суспільств тоталітарних держав», яка останніми роками реалізується на території посткомуністичних і пострадянських держав під виглядом «кольорових революцій».

Практичні рекомендації щодо її реалізації викладені Д. Шарпом, академіком з фонду ім. А. Ейнштейна, у книзі «Від диктатури до демократії», яка була вперше опублікована в Банкоку в 1993 р. Комітетом з відновлення демократії в Бірмі. Д. Шарп на протязі сорока років займався розробкою методів повалення «комуністичних та інші тоталітарних режимів у світі». Його дослідна робота проводилася за активною участю офіцерів ЦРУ, РУМО та інших спецслужб, які спеціалізувалися на проведенні підривної діяльності проти іноземних урядів. Так, зокрема, в основу книги «Від диктатури до демократії» був покладений досвід офіцера військової розвідки США Боба Халві, який протягом тридцяти років навчав опозицію Бірми та інших держав регіону тонкощам повалення урядів.

Пізніше книга неодноразово перевидавалася, зокрема, у Сербії, Індонезії, Таїланду та Україні. У США книга «Від диктатури до демократії» видавалася двічі. Вона стала справжньою біблією підривної діяльності. У ній шукали практичного натхнення опозиційні рухи Югославії, Бєлорусі, Грузії, України, Киргизстану та багатьох інших країн. Зазначена книга становить інтерес як класичне керівництво до дії, яке докладно розкриває тактику і стратегію підривної діяльності усередині «тоталітарних і авторитарних держав». Необхідно уточнити — «тоталітарних» з погляду так званих розвинених Західних демократій. Яку силу може мобілізувати опозиція, щоб вона виявилася достатньою для руйнування антидемократичного режиму, його військової і поліцейської системи? Загальною рисою приведених прикладів руйнування чи ослаблення диктатур є рішуче масове застосування політичної непокори з боку населення та його інститутів. Диктаторський режим має характерні особливості, які роблять його дуже чуттєвим до уміло застосовуваній політичній непокорі.

Для наочності автором цієї статті наводяться основні тези із книги Д. Шарпа за російським виданням (1993):

Розділ 4. Слабкості диктатури

Диктатура часто здається невразливої. Служба розвідки, поліція, збройні сили, в’язниці, концентраційні табори та каральні загони підконтрольні декільком представникам влади. Фінанси країни, її природні ресурси і виробничі потужності часто розоряються диктаторами для здійснення своєї волі.

Навпаки – демократичні опозиційні сили є надзвичайно слабкими, неефективними та безвладними. Таке сприйняття невразливості у порівняно з безпорадністю робить ефективну боротьбу малоймовірною.

Слабкості диктатур передбачають:

1.       Співробітництво безлічі людей, груп чи інститутів, необхідних для керування системою, може бути обмежене чи припинено.

2.       Вимоги та результати минулої політики режиму трохи обмежують його здатність виробляти і проводити в життя конфліктну політику в ций час.

3.       Система у своєму функціонуванні може стати інертною, менш здатною швидко адаптуватися до нової ситуації.

4.       Люди та ресурси, вже виділені для виконання існуючих завдань, не можуть бути легко перенацілені на виконання нових вимог.

5.       Підлеглі, боячись викликати невдоволення начальства, можуть давати неточну чи неповну інформацію, необхідну для прийняття рішень диктаторами.

6.       Ідеологія може стати розпливчастою, а міфи та символи системи хибкими.

7.       Якщо існує сильна ідеологія, яка впливає на сприйняття реальності, то посилення їй прихильності може викликати неадекватність ставлення до дійсних умов і потреб.

8.       Зниження ефективності та компетентності бюрократичного апарату чи надмірний контроль і регулювання можуть зробити неефективними політику та функціонування системи.

9.       Внутрішні інституціональні конфлікти, особисте суперництво і ворожнеча можуть зашкодити чи навіть зруйнувати функціонування диктатури.

10.   Інтелігенція та студенти можуть виявляти занепокоєння у відповідь на умови, які утворюються, на обмеження, доктринерство і репресії.

11.   Суспільство в цілому згодом може стати апатичним, скептичним чи навіть ворожим щодо режиму.

12.   Можуть загостритися регіональні, класові, культурні чи національні конфлікти.

13.   Ієрархія влади диктатури завжди до деякої міри нестабільна, а часом надзвичайно нестабільна. Окремі особи не тільки зберігають своє положення в системі, вони просуваються на службовій ієрархії або переводяться до іншого місця, або усуваються і заміняються іншими особами.

14.   Окремі кола поліцейських чи збройних сил можуть діяти у власних інтересах, навіть проти волі авторитетних диктаторів, зокрема заколот.

15.   Для нової диктатури потрібен час, щоб зміцнити своє становище.

16.   Оскільки рішення в рамках диктатури приймаються дуже обмеженою кількістю осіб, ймовірні помилки в судженнях, політиці чи діях.

17.   Якщо режим у спробах уникнути таких помилок вдається до децентралізації контролю і прийняття рішень, його контроль над центральним рівнем влади може бути ще більш ослаблений.

Політична непокора має такі характеристики:

1.       Вона не визнає, що результат боротьби буде оцінюватися засобами, обраними диктатурою.

2.       Диктатурі важко боротися з нею.

3.       Вона може значно збільшити слабкості диктатури та перекрити джерела її сили.

4.       Вона на ділі може поширюватися чи широко концентруватися на конкретній меті.

5.       Вона приводить до помилок у судженнях чи діях диктаторів.

6.       Вона може ефективно утягувати населення в цілому або суспільні групи та інститути в боротьбу за ліквідацію жорстокої влади окремих осіб.

7.       Вона допомагає розподілити реальну владу в суспільстві, розширюючи можливості побудови та підтримки демократичного суспільства.

Нижче приводяться деякі з позитивних елементів ефекту демократизації, пов’язаних із ненасильницькою боротьбою:

1.   Досвід ведення ненасильницької боротьби може підвищити впевненість населення у собі в протистоянні загрозам режиму та його здатності протистояти репресіям, пов’язаним з насильством.

2.   Ненасильницька боротьба надає цінність відмови від співробітництва і непокори, за допомогою яких населення може вчинити опір недемократичному правлінню будь-якої диктаторської групи.

3.   Ненасильницька боротьба може використовуватися для твердження практики демократичних свобод, наприклад, свободі слова, свободи преси, незалежних організацій і свободи зборів перед обличчям репресивного управління.

4.   Ненасильницька боротьба дуже сприяє виживанню, відродженню і зміцненню незалежних груп та інститутів суспільства, описуваних вище. Вони є важливими для демократії, тому що здатні мобілізувати силу населення та обмежити реальну міць будь-якого потенційного диктатора.

5.   Ненасильницька боротьба дає засоби, за допомогою яких населення може впливати на репресивні акції поліції та збройних сил, що належать диктаторському уряду.

6.   Ненасильницька боротьба дає методи, за допомогою яких населення і незалежні інститути можуть в інтересах демократії обмежити чи перекрити джерела сили правлячої еліти, створивши загрозу її здатності продовжувати панувати.

Диктатори потребують допомоги людей, якими вони правлять, без цього вони не в змозі забезпечити і зберегти джерела політичної влади. Такі джерела політичної влади включають:

1.   Авторитет, упевненість людей, що влада є законною і що їхній моральний борг підкорятися їй.

2.   Людські ресурси, число і значення осіб та груп, що підкоряються, чи співробітничають у наданні допомоги правителям.

3.   Уміння і знання, необхідні для режиму, щоб виконувати конкретні дії і здійснювати повноваження, надані особами, що співробітничають, і групами.

4.   Нематеріальні чинники, психологічні та ідеологічні фактори, які змушують людей підкорятися і надавати допомогу правителям;

5.   Матеріальні ресурси, ступінь контролю чи доступу правителів до багатства, природні ресурси, фінансові ресурси, економічна система, а також засоби зв’язку і транспорту.

6.   Санкції, покарання, що загрожують бути застосованими проти неслухняних чи тих, хто відмовляється співробітничати, щоб примусити їх підкоритися і співробітничати, необхідні для існування режиму і проведення його політики.

Усі дані джерела, однак, залежать від сприйняття режиму, від підпорядкування і слухняності населення, від співробітництва численних людей і багатьох інститутів суспільства. Їхня присутність не може бути гарантованою.

Повне співробітництво, слухняність і підтримка збільшують кылькысть необхідних джерел сили і, відповідно, розширюють можливості влади будь-якого уряду.

З іншого боку, зі скороченням співробітництва з агресорами і диктаторами з боку народу та інститутів можуть виснажуватися джерела сили, від яких залежать усі правителі. Без таких джерел влада правителів послабляється і в остаточному підсумку розчиняється.

Природно, диктатори чуттєві до дій та ідей, що загрожують їхнім можливостям поводитися так, як їм хочеться. Тому диктатори спираються на загрози і здійснення покарань тих, хто не підкоряється, чи страйкує, відмовляється співробітничати. Однак це ще не усе. Репресії, навіть жорстокість, не завжди забезпечують повернення до необхідного рівня підпорядкування і співробітництва, які дозволяють режиму функціонувати.

Якщо, незважаючи на репресії, джерела сили можуть бути ослаблені чи перекриті на достатньо тривалий час, первісним результатом для диктатури стануть непевність і замішання. Потім може піти явне ослаблення влади диктатури. Згодом зникнення джерел сили може викликати параліч і безсилля режиму та у деяких випадках його розвал. Влада диктатури, поступово чи швидко зникне від політичного виснаження.

Ефективне скніння диктатури з мінімальними жертвами вимагає виконання чотирьох першочергових завдань:

1.   Необхідно зміцнити рішучість, впевненість у собі та навички опору пригнобленого населення.

2.   Необхідно зміцнити незалежні соціальні групи та інститути пригнобленого народу.

3.   Необхідно створити могутню силу опору.

4.   Необхідно розробити мудрий стратегічний план звільнення і чітко провести його в життя.

Методи ненасильницьких дій 1. Методи ненасильницького протесту і переконання

Офіційні заяви: 1. Публічні виступи. 2. Листи протесту чи підтримки. 3. Декларації організацій та установ. 4. Публічні заяви, підписані відомими людьми. 5. Декларації звинувачень і намірів. 6. Групові чи масові петиції.

Спілкування із широкою аудиторією: 7. Гасла, карикатури і символи. 8. Прапори, плакати і наочні засоби. 9. Листівки, памфлети і книги. 10. Газети і журнали. 11. Магнітофонні записи, платівки, радіо, телебачення. 12. Написи в повітрі (літаками) і на землі (оранкою ґрунту, посадкою рослин, каменями).

Групові акції: 13. Депутації. 14. Сатиричні нагородження. 15. Групове лобі. 16. Пікетування. 17. Псевдовибори.

Символічні суспільні акції: 18. Вивішування прапорів, використання предметів символічних квітів. 19. Носіння символів. 20. Молитви та богослужіння. 21. Передача символічних об’єктів. 22. Роздягання в знак протесту. 23. Знищення своєї власності. 24. Символічне запалювання вогнів (смолоскипи, ліхтарі, свічі). 25. Виставляння портретів. 26. Малювання в знак протесту. 27. Установка нових вуличних знаків і назв. 28. Символічні звуки. 29. Символічне «освоєння» земель. 30. Грубі жести.

Тиск на окремих людей: 31. »Переслідування по п’ятах» офіційних осіб. 32. Глузування над офіційними особами. 33. Братання із солдатами. 34. Пильнування («вахти»).

Театр і музика: 35. Гумористичні пародії. 36. Постановка п’єс і музичних творів. 37. Спів.

Процесії: 38. Марші. 39. Паради. 40. Релігійні ходи, процесії. 41. Паломництво. 42. Автоколони.

Поминання померлих: 43. Політична жалоба. 44. Символічні поховання. 45. Демонстративні поховання. 46. Поклоніння в місцях поховань.

Суспільні збори: 47. Збори протесту чи підтримки. 48. Мітинги протесту. 49. Таємні мітинги протесту. 50. Семінари.

Уходи і відмовлення: 51. Демонстративні уходи. 52. Мовчання. 53. Відмова від почестей. 54. Повернення спиною.

2. Методи відмови від соціального співробітництва:

Остракізм окремих людей: 55. Соціальний бойкот. 56. Вибірковий соціальний бойкот. 57. Відмова від виконання подружніх обов’язків («за Лисистратом»). 58. Відмова від спілкування. 59. Припинення релігійної служби.

Відмова від участі у суспільних подіях, звичаях і роботі: 60. Припинення соціальної і спортивної діяльності. 61. Бойкот суспільних подій. 62. Студентські страйки. 63. Суспільна непокора. 64. Призупинення членства у громадських організаціях.

Усунення із соціальної системи: 65. Відмова виходити з будинку. 66. Повна особиста відмова від співробітництва. 67. Утеча робітників. 68. Укривання в притулку. 69. Колективний вихід з місця проживання. 70. Еміграція в знак протесту («хиджрат»).

3. Методи відмови від економічного співробітництва:  (1) Економічні бойкоти

Акції споживачів: 71. Бойкот споживачів. 72. Невикористання бойкотованих товарів. 73. Політика аскетизму. 74. Відмова від виплати орендної плати. 75. Відмова орендувати. 76. Загальнонаціональний споживчий бойкот. 77. Міжнародний споживчий бойкот.

Акції робітників і виробників: 78. Бойкот робітників. 79. Бойкот виробників.

Акції посередників: 80. Бойкот постачальників і посередників.

Акції власників і управлінців: 81. Бойкот торговців. 82. Відмова здавати в оренду чи продавати власність. 83. Локаут (зупинка виробництва власником). 84. Відмова в промисловій допомозі. 85. Загальний страйк торговців.

Акції власників фінансових ресурсів: 86. Зняття банківських вкладів. 87. Відмова платити гонорари, виплати, суми обкладання. 88. Відмова виплачувати борги чи відсотки. 90. Жорсткість фондів і кредитів. 90. Відмова від сплати податків. 91. Відмова від «тіньової» зарплати.

Дії урядів: 92. Внутрішнє ембарго. 93. »Чорні списки» торговців. 94. Міжнародне ембарго постачальників. 95. Міжнародне ембарго покупців. 96. Міжнародне торгове ембарго.

Методи відмови від символічного співробітництва:  (2) Страйк

Символічні страйки: 97. Страйки протесту. 98. Швидкий відхід («страйк-блискавка»).

Сільськогосподарські страйки: 99. Селянські страйки. 100. Страйки сільськогосподарських робітників.

Страйки особливих груп: 101. Відмова від примусової праці. 102. Страйки ув’язнених. 103. Страйки ремісників. 104. Професійні страйки.

Звичайні промислові страйки: 105. Страйк істеблішменту. 106. Промислові страйки. 107. Страйк солідарності.

Обмежені страйки: 108. Частковий страйк. 109. »Бамперний» (вибірковий, почерговий) страйк. 110. Зниження темпів роботи. 111. Робота «суворо за інструкцією». 112. Невихід «через хворобу». 113. Страйк через звільнення. 114. Обмежений страйк. 115. Виборчий страйк.

Багатогалузеві страйки: 116. Страйк, що поширюється. 117. Загальний страйк.

Сполучення страйків та економічного закриття підприємств: 118. Припинення роботи і торгівлі («хартал»). 119. Припинення всієї економічної діяльності.

4. Методи відмови від політичного співробітництва

Відмова від підтримки влади: 120. Відмова від лояльності до влади. 121. Відмова в суспільній підтримці. 122. Література і промови, що закликають до опору.

Відмова громадян від співробітництва з урядом: 123. Бойкот законодавчих органів. 124. Бойкот виборів. 125. Бойкот роботи в державних установах і обіймання державних посад. 126. Бойкот урядових закладів, агентств та інших органів. 127. Відхід з урядових освітянських установ. 128. Бойкот підтримуваних урядом організацій. 129. Відмова в допомозі силам з наведення порядку. 130. Зняття знаків власності та вуличної розмітки. 131. Відмова сприймати призначення офіційних осіб. 132. Відмова розпустити існуючі інститути.

Альтернатива цивільній покорі: 133. Неохоче і повільне підпорядкування. 134. Непокора за відсутності прямого нагляду. 135. Народна непокора. 136. Замаскована непокора. 137. Невиконання наказу розійтися зборам чи мітингу. 138. Сидячий страйк. 139. Відмова від призову до армії та депортації. 140. Укривання, втеча і виготовлення фальшивих документів. 141. Цивільна непокора «несправедливим» законам.

Акції урядового персоналу: 142. Вибіркова відмова в допомозі представникам уряду. 143. Блокування передачі команд та інформації. 144. Затримки та перешкоди роботі установ. 145. Загальна відмова від адміністративного співробітництва. 146. Відмова від судового співробітництва. 147. Навмисна неефективність роботи та вибіркова відмова від співробітництва виконавчих органів. 148. Заколот.

Внутрішні акції уряду: 149. Псевдолегальні виверти і затримки. 150. Відмова від співробітництва дрібних урядових органів.

Міжнародні акції уряду: 151. Зміни в дипломатичних та інших представництвах. 152. Затримка і скасування дипломатичних заходів. 153. Утримання від дипломатичного визнання. 154. Погіршення дипломатичних відносин. 155. Вихід із міжнародних організацій. 156. Відмова від членства в міжнародних організаціях. 157. Виключення з міжнародних організацій.

 5. Методи ненасильницького втручання

Психологічне втручання: 158. Самовіддача владі стихії (самоспалення, утоплення і т. ін.). 159. Голодування: а) голодування морального тиску; б) голодний страйк, в) голодування в дусі «сатьяграха». 160. »Зворотній» суд (використання підсудних суду для звинувачення обвинувачів). 161. Ненасильницьке психологічне виснаження опонента.

Фізичне втручання: 162. Сидіння. 163. Стояння. 164. Невихід із транспорту. 165. Використання сегрегірованих пляжів при расовій сегрегації. 166. Ходіння на місці. 167. Моління в сегрегірованих церквах. 168. Ненасильницькі марші з вимогою передачі власності та влади. 169. Ненасильницькі повітряні польоти в зону, контрольовану опонентом. 170. Ненасильницьке входження в заборонну зону (перетинання кордону). 171. Ненасильницька перешкода насильству чи іншим діям опонента власним тілом (психологічний вплив). 172. Ненасильницьке блокування власним тілом (фізичний вплив). 173. Ненасильницька окупація.

Соціальне втручання: 174. Установлення нових соціальних порядків. 175. Переобладнання приміщень. 176. Блокування доріг. 177. Нескінченне проголошення промов. 178. Самодіяльні концертні заходи на вулиці. 179. Альтернативні соціальні інститути. 180. Альтернативні системи комунікацій.

Економічне втручання: 181. Зворотний страйк. 182. Невихід після закінчення роботи. 183. Ненасильницьке захоплення землі. 184. Відмова від виконання блокади. 185. Політично мотивоване виготовлення фальшивих грошей. 186. Попереджувальні масові закупівлі стратегічно важливих товарів. 187. Захоплення цінностей. 188. Демпінг. 189. Вибірковий патронаж над фірмами, установами. 190. Альтернативні ринки. 191. Альтернативні транспортні системи. 192. Альтернативні економічні інститути. Політичне втручання: 193. Надмірне завантаження адміністративної системи. 194. Викриття секретних агентів. 195. Прагнення до ув’язнення у в’язниці. 196. Цивільна непокора «нейтральним законам». 197. Робота без співробітництва. 198. Подвійний суверенітет і створення тіньового уряду.

4. Підсумок

Загальний підсумок порушеної в цій статті проблемі полягає в тому, щопісля ретельного осмислення всього викладеного матеріалу приходить реальна допомога «Світлого світу» у вигляді осяянь з вибору форм і способів особистого протистояння «темному світові» та настає всеохопне розуміння, що «Спасіння душ наших – завжди і тільки – Знання [38]. Знання мають стати надійної зброєю протидії таємним операціям іноземних спецслужб в інформаційно-психологічній сфері українського суспільства.

Сутність забезпечення оперативних позицій протидії іноземним політичним розвідкам у сфері інформаційно-психологічного протиборства полягає у забезпеченні власної таємної присутності в сфері інтересів своїх супротивників, конкурентів чи ворогів. Якщо врахувати хоча б суто моральний аспект вербувальної діяльності спецслужб, то вже цього достатньо для розуміння того, що характер такого роду діяльності маніпулятивно-підривний, бо, без цього нікуди подітися, – це однозначне приховане проникнення у свідомість людей [39].

Сутність викриття загроз – таємне заволодіння чужими конфіденційними відомостями. Таким чином характер інформаційного аспекту оперативної діяльності контррозвідки та інших служб безпеки — природний матеріальний підрив, а точніше – відстрочення підривної, маніпулятивно-підривної діяльності іноземних розвідувальних та інших спеціальних служб на «фальшивий об’єкт» [40].

Сутність попередження загроз – переорієнтування ходу подій або поведінки людей, тобто їх вивідення з-під негативно небезпечного впливу або відволікання їхньої уваги від ранніше намічених супротивником цілей і наступного утримання ситуації у вигідному для себе плані. Відхилення, відвернення, відволікання на латині звучить як диверсія, а утримання в цьому контексті – патерналізм. Це дві обов’язкові складові будь-якої маніпуляції. Характер попередження загроз, як мінімум, диверсійний. Хоча диверсія асоціюється у багатьох лише із знаком «мінус», вона може мати й позитивний характер. Але через неузгодженість дій її виконавчих суб’єктів і домінування над їх мотивацією власних інтересів інтегрований характер попередждення загроз, практично, завжди маніпулятивно-підривний [41].

Тобто у цьому випадку сутність нейтралізації загрозбезпосередній їх підрив [42]. Служби безпеки, контррозвідувальні органи, державні ЗМІ та інші органи інформаційно-психологічної протидії мають застосовувати альтернативні методи протидії зазначеним сучасним методам прихованого вигідного впливу іноземних політичних розвідок.

Навчившись самостійно переборювати наслідку методологічного підриву, багато хто зробить для себе відкриття, що нинішні наші політичні реалії – цинічне маніпулятивне шоу як передумова, інструмент і основа керованого хаосу, головними діючими особами якого є агентура супротивника. Навіть кадровим співробітникам спецслужб важко в це повірити, тому що це не звична їм «класична» агентура, а саме елітне військо так званого «темного світу» – трансформагентура [43]. Це означає, що час для роздумів у патріотів України вже цілком вичерпано. Далі: або об’єднаємося і обов’язково переможемо зло, або як у часи Мазепи, Хмельницького, Махна, Петлюри, Грушевського, Скоропадського, Косіора, Липинського, Коновавльця, Бандери, Мельника, Хрущова, Вербицького, Кравчука, Кучми, Януковича, Ющенка, Юлі...

1. Так, дуже добре потрібно пам’ятати слова видатного українського політолога‚ одного із ідеологів національно-державницької думки Липинського В. К. (05.04.1882–14.06.1931)‚ висловлені свого часу у «Листи до братів про ідею і організацію українського монархізму»: «...Коли Україна і надалі матиме таку безвольну‚ національно індиферентну‚ бюрократично-кланову провідну верству‚ то досягти високого рівня політичної культури‚ патріотичної свідомості та конструктивного ентузіазму для національно-державного становлення буде надзвичайно проблематично. Така нація може тільки вічно «відроджуватись»‚ перебувати в стадії вічного політичного булькотіння і стихійного примітивізму‚ в стадії нерозвиненої‚ недержавної нації...» [44].

Література:

1.  В основі тлумачень понятійного апарату, що наводяться у цій статті, використовується первинне тлумачення, зроблене Ткалічем Анатолієм Івановичем, провідним фахівцем із безпекознавства, кандидатом юридичних наук, доцентом, науковим керівником кандидатської дисертації автора статті на спеціальну тему.

Див.: А. И. Ткалич. Тезаурус базового учебника. – К., 2001. – 148 с.

2.  Див.: А. Кузьменко. Глобалізація, національні духовні цінності, таємні операції спецслужб // Юридичний журнал. – 2006. – № 5. – C.82–92. http://www.justinian.com.ua/;

А. Кузьменко. Аналіз соціально-правової регламентації діяльності новітніх і нетрадиційних культів у конкурентній боротьбі з публічною посткомуністичною владою України // Юридичний журнал. – 2006. – № 9. – C. 67–90. http://www.justinian.com.ua/

А. Кузьменко. Особливості формування розвідувальних технологій в епоху глобалізації // Юридичний журнал. – 2006. – № 7. – C. 79–94. http://www.justinian.com.ua/

А. И. Ткалич. Тезаурус базового учебника. – К., 2001. – 148 с.

3.  Там само.

4.  Там само.

5.  Там само.

6.  А. Кузьменко. Розвідувальна діяльність як явище в сучасних міжнародних відносинах // Юридичний журнал. – 2006. – № 2. – C. 48–58.;

А. Кузьменко. Розвідувальна діяльність як суспільно-політичне явище // Юридичний журнал.    – 2006. – № 3. – C. 46–56. http://www.justinian.com.ua/

7.  А. Кузьменко. Контроль над спецслужбами (розвідкою і контррозвідкою) – ознака реальної влади // Юридичний журнал. – 2006. – № 4. – C. 82–92. http://www.justinian.com.ua/

А. Кузьменко. Новітні та нетрадиційні культи, транснаціональні об’єднання і безпека України. (ч. 2). – К., 2001. – 194 с.

Schmidt-Eenboom, Erich. Vatikanstaat // Nachrichtendienste in Nordamerika, Europa und Japan Länderporträts und Analysen Weilheim. STÖPPEL-Verlag 1995. – S. 590–598.

В. Степанков, Е. Лисов. «Кремлевский заговор» (версия следствия по ГКЧП). – М.: Изд-во «Огонек», ОГИЗ, 1992. – С. 59–60, 80–83.

8.  Там само.

9.  Див.: А. Кузьменко. Глобалізація, національні духовні цінності, таємні операції спецслужб // Юридичний журнал. – 2006. – № 5. – C.82–92;

А. Кузьменко. Аналіз соціально-правової регламентації діяльності новітніх і нетрадиційних культів у конкурентній боротьбі з публічною посткомуністичною владою України // Юридичний журнал. – 2006. – № 9. – C. 67–90.

А. Кузьменко. Особливості формування розвідувальних технологій в епоху глобалізації // Юридичний журнал. – 2006. – № 7. – C. 79–94.

А. И. Ткалич. Ключевая проблема обеспечения национальной безопасности Украины (сущность, особенности, гносеологические истоки и методология решения) // Народний оглядач (щоденна газета неофіційної інформації, настроїв і громадської думки). – 2007. – 25 травня. http:observer.sd.org.ua

А. И. Ткалич. Тезаурус базового учебника. – К., 2001. – 148 с.

10.  Там само.

11.  Там само.

12.  Там само.

13.  Там само.

14.  Там само.

15.  Там само.

16.  Там само.

17.  Там само.

18.  Там само.

19.  Там само.

20.  Там само.

21.  Там само.

22.  Там само.

23.  Там само.

24.  Там само.

25.  Там само.

26.  Там само.

27.  Там само.

28.  Там само.

29.  Там само.

30.  Там само.

31.  Там само.

32.  Там само.

33.  Соціально-правові основи інформаційної безпеки: Навчальний посібник. Кол. автор. Кузьменко А. М., Петрик В. М., Остроухов В. В. / За ред. В. В. Остроухова. – К.: Росава. – 2007. – 495 с.

А. Кузьменко. Регіональні особливості оперативної обстановки на Євразійському просторі: геополітичний аналіз і контррозвідувальна оцінка наслідків для безпеки України: Монографія. – К., – 2001. – 714 с.

А. Кузьменко. Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації (Частина 1. Гносеологічні корені та антологія проблеми, доктринальний підхід Сполучених Штатів Америки) // Юридичний журнал. – 2007. – № 5. www.justinian.com.ua

34.  А. И. Ткалич. Ключевая проблема обеспечения национальной безопасности Украины (сущность, особенности, гносеологические истоки и методология решения) // Народний оглядач (щоденна газета неофіційної інформації, настроїв і громадської думки). – 2007. – 25 травня. http:observer.sd.org.ua

А. І. Ткаліч. Національна академія СБУ в війні богів за Україну // Народний оглядач (щоденна газета неофіційної інформації, настроїв і громадської думки). – 2007. – 27 червня. http:observer.sd.org.ua

35.  Соціально-правові основи інформаційної безпеки: Навчальний посібник. Кол. автор. Кузьменко А. М., Петрик В. М., Остроухов В. В. / За ред. В. В. Остроухова. – К.: Росава. – 2007. – 495 с.

А. Кузьменко. Регіональні особливості оперативної обстановки на Євразійському просторі: геополітичний аналіз і контррозвідувальна оцінка наслідків для безпеки України: Монографія. – К., – 2001. – 714 с.

А. Кузьменко. Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації (Частина 1. Гносеологічні корені та антологія проблеми, доктринальний підхід Сполучених Штатів Америки) // Юридичний журнал. – 2007. – № 5. http://www.justinian.com.ua/

А. И. Ткалич. Ключевая проблема обеспечения национальной безопасности Украины (сущность, особенности, гносеологические истоки и методология решения) // Народний оглядач (щоденна газета неофіційної інформації, настроїв і громадської думки). – 2007. – 25 травня. http:observer.sd.org.ua

36.  Там само.

37.  Там само.

38.  А. И. Ткалич. Ключевая проблема обеспечения национальной безопасности Украины (сущность, особенности, гносеологические истоки и методология решения) // Народний оглядач (щоденна газета неофіційної інформації, настроїв і громадської думки). – 2007. – 25 травня. http:observer.sd.org.ua

39.  Там само.

40.  Там само.

41.  Там само.

42.  Там само.

43.  Там само.

44.  Див.: В. К. Липинський. Листи до братів про ідею і організацію українського монархізму. перевидано: Київ-Філадельфія‚ 1995. – С. Х.

Див.: М. Гордієнко‚ аспіранта кафедри історії України Національного аграрного університету‚ «Концепція політичної еліти В. К. Липинського як фактор національно-державної ідентичності України»‚ науково-публіцистичний журнал «Нова політика». – № 2 – 1998‚         – С. 44–48.

Кузьменко Анатолій Михайлович,

к. ю. н, доцент, завідувач кафедри господарського і міжнародного права юридичного факультету Навчально-наукового інституту права та безпеки підприємництва ПВНЗ „Європейський університет”

Стаття надрукована в Юридичному журналі видавництва „Юстиніан”:

А. Кузьменко. Юридичний журнал. – 2008. – № 2. –C. 51-78. — Режим доступу до публ.: http://www.justinian.com.ua

Ukrainian English French German Polish Russian