Моя політика

Моя политика

Підприємництво як інститут господарського права і предмет інформаційно-ідеологічного протиборства

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Розвідувальна діяльність – це, по-перше, елемент політики правлячих кіл; по-друге, різновид політичної практики держави‚ тобто особливий вид державної діяльності. Іншими словами, – це складова цілісного комплексу взаємопов’язаних та спеціально зорганізованих елементів специфічної діяльності для досягнення стратегічної або тактичної мети суб’єкта зовнішньої політики.

Планування‚ розробку спеціальних заходів і реалізацію розвідувальних спрямувань щодо іноземних держав, транснаціональних корпорацій, міжнародних організацій та інших іноземних структур‚ а також у плані забезпечення національної безпеки – організацію контррозвідувальної протидії розвідувально-підривним посяганням іноземних партнерів або конкурентів щодо власної держави та національних інтересів правляча еліта покладає на відповідні державні інститути – Ради (комітети) національної безпеки і оборони‚ стратегічного планування тощо‚ розвідувальні‚ контррозвідувальні та інші спеціальні служби. На характер їхньої діяльності впливають відповідні історичні умови і геополітичні процеси. Головними суб’єктами розвідувальної діяльності у міжнародних відносинах є, насамперед, суверени в особі держав‚ різні транснаціональні, міжнародні та міждержавні політичні, економічні, військово-політичні об’єднання.

Розкриття змісту іноземної розвідувальної діяльності, особливо оперативних підрозділів, котрі спеціалізуються на політичних та економічних проблемах, потребує дослідження і наукового описання основних її структурних елементів: суб’єктів, їхніх потреб та інтересів, цілей‚ завдань‚ об’єктів посягань‚ сил, засобів‚ методів і організаційно-правових форм. З’ясування їх суті дає змогу виокремити найважливі внутрішні та зовнішні взаємозв’язки розвідувальних заходів‚ особливо спрямованих на таємний вигідний влив і безпосередній підрив. Зазначені базові знання про предмет політичної та економічної розвідки дають змогу сформувати реально науково обгрунтоване поняття її сутності‚ а також дають можливість національним контррозвідувальним підрозділам грамотно організувати відповідні заходи протидії протиправним посяганням і захисту політичних, наукових, економічних інтересів держави та її громадян, особливо це стосується завдань щодо досягнення далекосяжних, стратегічних целей. Крім того, реалізація завдань розпорошена на велику кількість виконавців і значно розтягнута у часі. Виконуючи окрему певну частку дій, виконавець не може (навить якби він і захотів) розкрити весь оперативний задум і як наслідок – генеральне завдання. Саме розвідувальні заходи стратегічного порядку у буденному житті не завжди можна розпізнати.

Поняття цілей і підпорядкованих ним завдань виконавчих суб’єктів розвідувальної діяльності (спецслужб) пов’язані з тими результатами‚ які конкуренти або непорядні партнери прагнуть досягти при проведенні таємних заходів‚ особливо з метою завдання безпосередньої шкоди своїм опонентам. Цілі та завдання розвідувально-підривного спрямування в розвідувальній діяльності репрезентують найбільш інформаційний елемент її змісту‚ оскільки вони:

·  віддзеркалюють суб’єктивну сторону розвідувально-підривних дій;

·  вказують на вірогідність змісту планів суб’єктів розвідувальної діяльності, керівників спецслужб та інших учасників конкурентної боротьби‚ певних політичних‚ фінансових і ділових кіл іноземних держав та транснаціональних структур‚ що їх підтримують;

·  відображають сутність цієї діяльності та її взаємозв’язок зі стратегією і політичною практикою конкурентів чи партнерів;

·  створюють (при порівнянні їх з цілями і завданнями політичної та економічної стратегії суб’єктів) передумови для визначення ролі та місця в цій стратегії діяльності розвідувальних органів щодо завдання прихованого вигідного впливу і безпосереднього підриву;

·  розкривають певною мірою об’єкти розвідувально-підривних спрямувань;

·  зумовлюють, насамперед, засоби здійснення підривних акцій‚ тобто обумовлюють її об’єктивну сторону.

Цілі та завдання розвідувально-підривних спрямувань підпорядковані відповідним настановам зовнішньої стратегії іноземної держави та інших партнерів України. Розвідувальна діяльність‚ як прихована форма реалізації політичної практики‚ має ті самі цілі та завдання‚ які іноземні держави та інші партнери з міжнародних віднсин прагнуть реалізувати проведенням свого зовнішньополітичного курсу. Головна мета політичної стратегії правлячих кіл іноземних держав і розвідувально-підривних спрямувань у діяльності спецслужб та інших виконавчих суб’єктів розвідувального співтовариства є створення сприятливих умов для реалізації геоекономічних інтересів своєї нації‚ її виживання і процвітання в умовах сучасної всесвітньої економічної кризи та міжцивілізаційної конкуренції.

Як відомо, за допомогою таємних заходів конкуренти та «непорядні» партнери прагнуть досягти вигідних політичних і соціальних змін у суспільстві держави – об’єкта розвідки з метою послаблення позицій своїх наявних та/або потенційних конкурентів на світових ринках сировини‚ енергоносіїв‚ фінансів, робочої сили та збуту готової продукції. Реалізація стратегічних цілей розглядається іноземними партнерами як передумова для загальної зміни на свою користь співвідношення сил на міжнародній арені для досягнення головної мети політичної стратегії правлячих кіл провідних держав світового і регіонального рівня – основних суб’єктів розвідувально-підривного процесу: не впустити свого шансу в сучасному перерозподілі сфер впливу і зайняти гідне місце в майбутній ієрархії центрів сили «нового світового порядку»‚ що формується після закінчення «холодної війни». Особливо цей процес набув свого виняткового значення у серпні 1991 року після дезінтеграції Радянського Союзу та Організації Варшавського Договору.

Стратегічні цілі розвідувально-підривних заходів іноземних розвідок передбачають реалізацію підпорядкованих ним трьох груп завдань:

1) інформаційне забезпечення зовнішньої політики правлячих кіл іноземних держав та керівників економічно-фінансових‚ торгових‚ науково-дослідних, конструкторських і виробничих структур;

2) проведення акцій безпосереднього підриву можливостей та політичного і економічного потенціалу конкурента;

3) створення для виконання першого й другого завдань розвідувальних позицій у певних економічних‚ політичних і громадських структурах конкурентів та партнерів‚ що об’єктивно на перспективу створює для останніх потенційну загрозу.

Оскільки характер цілей вказує на загальний зміст розвідувально-підривних дій‚ кожна із названих трьох груп завдань слугує критерієм для виділення відповідних видових категорій розвідувальної діяльності.

Завдання іноземних політичних та економічних розвідок зводяться до інформаційного забезпечення планування і реалізації економічної політики їх правлячих еліт щодо України (пошук можливостей для використання економічних зв’язків з ними в інтересах одержання прибутків власними провідними монополіями‚ надання політичного тиску на керівництво нашої держави‚ підрив або стримування зростання її економічного потенціалу)‚ віддаючи при цьому пріоритет потребам політичного протиборства. Економічною розвідкою іноземні партнери охоплюють як зовнішньоекономічні зв’язки України‚ так і її внутрішню економіку. Наявні негативні процеси в державному управлінні можуть бути відповідним свідченням проявів результатів таємних заходів, які здійснюються українськими внутрішньополітичними супротивниками, які спрямовуються непряму або опосередковано із-за кордону.

До завдань у галузі внутрішньої політики та економіки України іноземці відносять оцінку стану і перспектив розвитку її економічного потенціалу (зокрема її можливостей виходу із кризи‚ просування в європейські та світові наднаціональні структури‚ а також на ринки сировини‚ енергоносіїв‚ збуту конкурентоспроможної готової продукції українського виробництва) та виявлення найважливіших для нашої держави потреб у розвитку зовнішньоекономічних зв’язків. Отримані з цих питань дані слугують іноземним партнерам основою для визначення перспектив надання вигідного‚ у разі потреби й підривного характеру, впливу на процеси в українському суспільстві та економіці‚ протидії в реалізації правлячими колами України незалежної політичної та економічної стратегії розвитку суспільства.

До завдань у галузі зовнішньоекономічних зв’язків України – включають оцінку їхнього стану та перспектив з окремими провідними державами світового і регіонального рівня та з державами‚ що розвиваються‚ а також виявлення можливостей для вигідного впливу на ці зв’язки.

Конкурентна боротьба на рівні міждержавних відносин полягає у проведенні заходів щодо надання вигідного впливу і безпосереднього підриву один одного. Розвідувальна діяльність здійснюється в напрямі одержання однобічних переваг і здійснення безпосереднього підриву:

·  соціально-політичної системи‚ тобто ушкодження політичної могутності та зовнішніх зв’язків;

·  системи забезпечення безпеки і оборони‚ тобто воєнної могутності та воєнно-політичних зв’язків;

·  економічної системи‚ тобто економічної могутності та зовнішньоекономічних зв’язків;

·  науково-технічного потенціалу‚ тобто науково-технічної могутності та зовнішніх науково-технічних зв’язків.

Незважаючи на зовнішню різноспрямованість‚ кінцеву мету економічного підриву конкуренти спрямовують на досягнення політичних цілей – завоювання і утримання влади в державі. В сучасних умовах без вигідного впливу на економіку своїх конкурентів або партнерів провідні держави світу не можуть розраховувати на досягнення сприятливих для них політичних умов у посткомуністичних державах.

Так, наприклад, фахівці з проблем оперативної діяльності іноземних спецслужб констатують, що після розпаду Радянського Союзу перед розвідувальними органами США, Франції і провідних держав НАТО правлячими елітами було поставлено завдання пониження конкурентної спроможності робочої сили пострадянських суспільств шляхом цілеспрямованої руйнації радянського професіоналізму і менталітету у представників науково-педагогічних кіл, радянської систем освіти та підготовки кадрів, організації наукової діяльності, вироблення у населення відчуття меншовартості, відсталості, пропаганди так званих «новітніх, «західних стандартів», поглядів і підходів до роз’язання сучасних суспільних проблем». Для цього було задіяно декілька спеціальних програм «допомоги посткомуністичним державам». Зокрема достеменно відомо, що через «Темпус-ТАСІС» («Альянс франсез» – Франція), «Ноу-Хау» («Британська Рада» – Велика Британія»), «Трансформ» (фонди Аденауера, Еберта, Зайделя – ФРН), «Від тоталітаризму до демократії» (асоціація «Проект по перехідних демократіях», «Американський політичний дом», «Фрідомхауз» – США) здійснювалися і продовжують вживати заходів щодо формування відповідних груп впливу із представників наукової, ділової і політичної еліти України, Росії та інших пострадянських держав, а також – моральна і фінансова їх підтримка у вигляді надання цілеспрямованих «траншів на розвиток демократії», для видання наукових праць і навчально-методичної літератури, організації навчання, стажування і перепідготовки за кордоном за кошти іноземних організацій. Ззовні це виглядає позитивно, проте – «благими намірами вимощений шлях до аду» – головний акцент робиться на встановлення контролю над стратегією і тактикою розвитку українського суспільства через прозахідну агентуру впливу для стримування конкурентної спроможності, необхідної для міжцивілізаційної конкуренції.

Саме намагання іноземних партнерів і відповідних внутрішньоукраїнських сил пришвидшити процес демонтажу «радянської спадщини» викликало досить жваву і напружену інформаційно-психологічну боротьбу навколо багатьох суспільно-політичних і наукових проблем, пов’язаних із перспективами і напрямами розвитку українського суспільства. Саме спроба «вийнайти велосипед», аби не спиратися на радянський досвід, породила аналогічні гострі дискусії навколо визначення і затвердження понять «бізнес», «комерційна діяльність», «підприємницька діяльність», «господарська діяльність», а також «підприємницьке право», «комерційне право», «господарське право» як можливих основоположних інститутів права при формуванні положень Цивільного і Господарського кодексів України. Саме однією із жертв цієї ідеологічної боротьби стала Восьма книга Цивільного кодексу і затвердження малоефективного Закону України «Про міжнародне приватне право», теоретичні нісенітниці, закладені у Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» тощо. Крім того, безглузді іноземні запозичення та «слідування аглосаксонським традиціям і моді» породили відповідну вакханалію при формуванні навчальних програм і навчальних дисциплін юридичного профілю у вищих та інших навчальних закладах України, пов’язаних з економічною і господарською діяльністю.

Аналіз і оцінка поведінки окремих політично заангажованих учасників (особливо проатлантистів) наукових і фахових дискусій засвідчив, що вони, передусім іноземці, застосовували такі інформаційно-психологічні методи:

Надання прихованого впливу в сфері економіки держави-об’єкта розвідувальних спрямувань – це природна економічна диверсія з метою нейтралізації ймовірного геоекономічного, геостратегічного чи геополітичного конкурента: будь-які дії, заходи та операції (політичного, економічного, пропагандистського, організаційного та іншого характеру), спрямовані на підрив економічного потенціалу держави розвідувальних спрямувань і наступне її «відродження» за своїм сценарієм.

Надання вигідного впливу в сфері суспільної свідомості – відносно самостійний підвид організації надання прихованого вигідного впливу, що спеціалізується на заходах щодо «нівелювання» (переорієнтацію) і утримання свідомості населення держави, що розвідується, у вигідному самій спецслужбі чи конкретному замовнику плані.

Теоретико-концептуальна діяльність щодо надання прихованого вигідного впливу – це будь-яка науково-дослідна, організаційна і методична діяльність відповідних «мозкових центрів» (державних, відомчих і неурядових НДІ, лабораторій і бюро) з розробки необхідних теоретичних концепцій, доктрин і організаційно-тактичних рекомендацій. Це стратегічний рівень диверсії в сфері ідеології та економіки конкретного зовнішнього супротивника, але реалізується переважно у власних штабах і тому практично не фіксується службою безпеки об’єкта впливу.

Термінологічне «мінування» – перекручування справжнього змісту принципово важливих (методологічно базових) термінів і визначень загальносвітоглядного і національно-прикладного характеру типу «Україна», «Українська національна ідея» тощо. У цьому випадку демонтаж «радянської спадщини» в теорії цивільного, господарського і міжнародного приватного права, які насправді не були достатньо теоретично відпрацьовані в радянський період, концентрувався на перекручуванні понятя «підприємництво» через намагання ввести в юридичний обіг іноземного поняття «бізнес», «комерційна діяльність» тощо. 

Проблема визначення поняття «підприємництво», «підприємницька діяльність» як справжніх інститутів права

У ринковому господарстві підприємництво реалізується на перехресті економіки, політики, техніки, юриспруденції, психології та етики. Наукові визначення поняття «підприємництво» містяться як в економічній, так і в юридичній літературі, і почасти вони мають істоті розбіжності.

При визначенні поняття «підприємництво» необхідно, з одного боку, виходити з теоретичної економічної основи, що пояснює його первісну сутність. Проте серед економістів, як і юристів, також поки що немає єдності у визначенні зазначеного економічного явища. У зарубіжній літературі для визначення поняття «підприємництво» протягом останніх десятиліть використовувалося безліч найрізноманітніших термінів і визначень: як «тип поведінки», і як «творчий акт», і як «динамічний процес» тощо. Незважаючи на привабливість визначення підприємництва як процесу, воно не може бути покладено в основу законодавчого визначення підприємницької діяльності, зважаючи на його узагальненість і брак низки специфічних рис підприємництва, які давали б змогу відрізнити його від інших видів діяльності.

У деяких визначеннях поняття «підприємництво», запропонованих економістами, на перше місце висувається одна з його основних ознак – вилучення максимального прибутку.

Так, класична економічна теорія при визначенні підприємництва концентрується на питаннях вилучення максимального прибутку з ресурсів і досягнення рівноваги.

Вважається, що підприємництво – це діяльність, спрямована на максимізацію прибутку, зміст якої полягає в задоволенні його шляхом продажу продуктів і послуг як товару. Схожим є визначення підприємницької діяльності також як всякої діяльності, що має на меті одержання прибутку за рахунок залучення власних коштів, або опосередкованої участі у такій діяльності шляхом вкладення в справу власного капіталу.

Під підприємництвом також розуміють діяльність, яка здійснюється приватними особами, підприємствами та організаціями щодо виробництва, продажу товарів, надання послуг, виконання робіт в обмін на інші товари або гроші для взаємної вигоди зацікавлених осіб, підприємств та організацій.

«Підприємництво – це самостійна, ініціативна, постійна діяльність у сфері виробництва, надання послуг і торгівлі, що здійснюється на власний страх і ризик з метою отримання прибутку».

«Підприємництво – творча діяльність ділових людей, спрямована на пошук нових сфер застосування капіталу, створення нових і удосконалення існуючих продуктів, виробництв, організації, розвитоку власних переваг та ефективне використання різних можливостей для одержання прибутку».

«Підприємництво – ініціативна, самостійна діяльність громадян, спрямована на одержання прибутку або особистого доходу».

«Підприємництво – ініціативна самостійна діяльність громадян та їхніх об’єднань, спрямована на одержання прибутку або особистого доходу, здійснювана від свого імені, на свій ризик, під свою майнову відповідальність або від імені та під юридичну відповідальність юридичної особи».

Іноді підприємництво вважають ініціативною господарсько-фінансовою діяльністю суб’єктів різних форм власності в рамках чинного законодавства на свій ризик і під власну фінансову та майнову відповідальність. Виокремлення фінансового характеру діяльності підприємців та їхньої фінансової відповідальності не виправдане, тому що фінансове підприємництво не вичерпує поняття підприємництва.

Поняття «підприємництво» намагаються визначити через інший іноземний термін – «бізнес». Однак зазначені поняття не ідентичні. Бізнес – це багатогранне поняття, що набуло безліч споріднених, але неоднакових за змістом значень: професія, заняття, справа, підприємництво (економічна діяльність з метою одержання прибутку); угоди, ділові кола; ділове життя, компанії, а то і просто джерело заробітку, в тому числі й протиправного, злочинного. «Бізнес» також визначають у двох значеннях – широкому і вузькому.

У широкому значенні «бізнес» – це загальноекономічний термін, який характеризує сферу діяльності суб’єкта господарювання та його економічні інтереси (промислові, сільськогосподарські, торговельні, банківські), величину та обсяг діяльності (дрібний, середній, великий), а також деякі поодинокі характеристики занять суб’єкта господарювання, які нерідко виходять за межі економічної термінології (наприклад, нечесний бізнес).

У вузькому значенні «бізнес»– це угоди, торговельні операції.

Термін «бізнес» характеризує не в цілому підприємництво, а лише його сферу, одовеличину та обсяги, тобто переважно кількісні характеристики підприємництва без позначення його сутнісних рис, характерних для будь-якої сфери та виду такої діяльності. Отже, для формулювання визначення юридичного поняття «підприємницька діяльність» термін «бізнес» малопридатний, оскільки він не дає змоги абстрагуватися від його відносних характеристик для виявлення і конструювання універсальних рис.

Безліч різноманітних визначень поняття «підприємництво» в юриспруденції можуть бути поділені на легальні та наукові.

Легальне визначення поняття «підприємництво» було сформульовано у ст. 1 першого Закону України «Про підприємництво»: підприємництво – це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.

Проте створення (заснування) суб’єкта підприємницької діяльності – юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством.

Основним законодавчим актом, що нині регулює стан і розвиток підприємництва в Україні, є Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р., який визначає загальні правові, економічні та соціальні засади здійснення господарської діяльності, зокрема і підприємницької діяльності (підприємництва), громадянами і юридичними особами на території України, установлює гарантії свободи підприємництва і його державної підтримки.

Стаття 42 Господарського кодексу України визначає підприємництво як самостійну ініціативу, систематичну, на власний ризик господарську діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання і підприємцями з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Узагальнюючи наведений вище аналіз визначень поняття «підприємництво» як інституту права, слід зазначити, що, незважаючи на істотні відмінності легальних і наукових визначень, особливо визначень, запропонованих вітчизняними ученими та законотворцями – економістами та юристами, – їм властива (на відміну від визначення підприємництва в зарубіжній літературі) одностайність у визначенні підприємництва як діяльності. У цьому випадку вітчизняні фахівці не піддалися тиску іноземних авторитетів і затвердили найбільш близьке до істини розуміння поняття «підприємництво».

Для наукового визначення поняття «підприємницька діяльність» як юридичного інституту необхідно проаналізувати такі суттєві аспекти зазначеного соціально-економічного, політико-юридичного явища:

1) ознаки підприємницької діяльності;

2) її родову належність та видову диференціацію;

3) особливості характеристики суб’єктів цієї діяльності.

У розробці наукового визначення поняття підприємницької діяльності як інституту права не можна орієнтуватися тільки на чинну законодавчу дефініцію, а необхідно формувати перспективну модель. Наукове визначення має не тільки враховувати законодавче закріплене визначення, а й, передусім, оцінювати адекватність легального поняття чинним правовим відносинам і прогнозувати перспективи його законодавчого розвитку, тобто конструювати дефініцію, підпорядковану меті вдосконалення законодавства про підприємництво.

Ознаки підприємництва

Для визначення поняття «підприємницька діяльність» («підприємництво») необхідно передусім виявити його характерні ознаки.

Так, деякі економісти найважливішими ознаками підприємництва називають ризик, мобільність, динамічність підприємницьких дій. Інші економісти додають до цих ознак ініціативу, відповідальність, активний пошук рішень.

Інші характеристики підприємництва називають учені-юристи (хоч, як буде показано далі, визначення необхідних ознак підприємницької діяльності вченими-юристами також неоднозначне).

Зі свого боку, деякі вчені-юристи називають дві ознаки підприємницької діяльності – самостійність і здійснення її на власний ризик, інші вважають істотними ознаками підприємницької діяльності її самостійний характер і мету одержання прибутку. Інколи характерними для підприємництва вважають три ознаки:

1) діяльність на власний ризик, повна економічна відповідальність за результати своєї діяльності в умовах свободи прийняття господарських і управлінських рішень;

2) систематичність;

3) мета одержання прибутку.

Виокремлюють такі ознаки діяльності: ініціативність і систематичність, здійснення її на власний ризик підприємця і мету одержання прибутку. Елементами поняття підприємництва є одержання прибутку як мета підприємницької діяльності, самостійність підприємця, підприємницький ризик і майнова відповідальність підприємця.

Підприємницька діяльність з організаційно-правової точки зору складається з наступних елементів:

·  організація і управління виробництвом певних товарів, надання послуг і виконання робіт;

·  організація і управління постачанням сировини і збутом готової продукції (маркетинговий менеджмет, комерційна, тобто торговельна діяльність);

·  організація і управління господарською діяльністю, тобто ведення господарства.

Господарська діяльністьце будь-яка діяльність, у тому числі й підприємницька, пов’язана з виробництвом та обміном матеріальних і нематеріальних благ, що виступають у формі товару (ст. 1 Закону України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність»).

Господарська діяльністьце будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, юридичних осіб, а також фізичних осіб-суб’єктів підприємницької діяльності, пов’язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт. (Закон України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»). Далі ст. 3 ГКУ визначається з цього приводу таким чином:

1.   Під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

2.   Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб’єкти підприємництва – підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

Таким чином, господарська діяльність, хоч і є переважно підприємницькою, тобто здійснюваною з метою отримання прибутку, проте охоплює і діяльність, щодо якої отримання прибутку не є обов’язковим (казенні підприємства, благодійні фонди тощо), а й іноді, по-суті, отримання прибутку прямо заборонене законом (товарні, фондові біржі, самоврегульовані організації на ринку цінних паперів, об’єднання підприємств тощо).

Отже, господарська діяльність як об’єкт регулювання господарського права – це діяльність, пов’язана з виготовленням та реалізацією продукції (торгівлею), виконанням робіт і наданням послуг. Здійснюють її суб’єкти господарювання – власники або володільці основних фондів та оборотних коштів. Підприємства (підприємці) – суб’єкти господарського права можуть здійснювати всі види господарської діяльності, які не заборонені законодавством України і не суперечать їхнім статутам (ст. 1 скасованого Закону України «Про підприємства в Україні». Нині це положення викладене у ст. 43 ГКУ таким чином:

1. Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.

2. Особливості здійснення окремих видів підприємництва встановлюються законодавчими актами».

Безпосередньо господарську діяльність як суспільно корисну діяльність членів суспільства, їхних спілок (об’єднань) щодо виготовлення продукції, торгівлі, надання послуг, виконання робіт полягає:

·  по-перше, у виробництві продукції, її реалізації, виконанні робіт, наданні послуг не для власних потреб виробника, а для задоволення потреб інших осіб;

·  по-друге, виконується на професійних засадах;

·  по-третє, результати такої діяльності мають реалізовуватися за плату, тобто функціонувати як товар;

·  по-четверте, поєднує як приватні інтереси виробника, так і публічні інтереси (держави, суспільства, значних прошарків населення тощо).

Наведені ознаки дають змогу визначити господарську діяльність як суспільно корисну діяльність членів суспільства та їхніх об’єднань щодо виробництва продукції, заняття торгівлею, виконання робіт, надання послуг з метою їхньої реалізації за плату (як товару), що ґрунтується на поєднанні приватних і публічних інтересів та здійснюється професійно.

Як виходить із ст. 3 ГК, залежно від мети та способу організації і здійснення господарської діяльності, виокремлюють два її види – підприємницьку (прибуткова, комерційна) і непідприємницьку (неприбуткова, некомерційна). Так, у п 1. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). У п. 3. Діяльність негосподарюючих суб’єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їхнього функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб’єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб’єктів. У п. 4. Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. У п. 5 Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб’єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. У п. 6 під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. У п. 7. внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб’єкта господарювання, та відносини суб’єкта господарювання з його структурними підрозділами.

Таким чином, непідприємницька (неприбуткова, некомерційна) господарська діяльність здійснюється з метою задоволення певних суспільних потреб незалежно від прибутковості: отримання прибутку від такої діяльності відіграє другорядну роль (такою є діяльність частини казенних, експериментальних та інших планово-збиткових підприємств, які фінансуються за рахунок державних дотацій).

Підприємницька (прибуткова) господарська діяльність здійснюється суб’єктом господарювання як безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, торгівлі, виконання робіт, надання послуг із метою отримання прибутку. Здійснюється вона фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством. Нині це є Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15 травня 2003 р.

Господарське право України розвивається як система норм, які регулюють три сектори економіки:

1.   Головним є державний сектор, до якого належать різноманітні господарюючі суб’єкти, засновані на державній власності (близький до нього сектор, заснований на комунальній власності).

2.   Другий сектор становлять підприємства, засновані на колективній власності (західні економічні теорії вважають його приватним, але він у нашій країні настільки одержавлений, що вважати його приватним немає достатніх підстав). Це – колективні підприємства, виробничі кооперативи, господарські товариства.

3.   Третім, найбільш цікавим сектором, що швидко розвивається, є приватний сектор. З розвитком процесу приватизації майна державних підприємств питома вага цього сектора зростатиме.

Слід враховувати також і те, що господарське право регулює відносини щодо державного регулювання економіки (організаційні відносини), яке здійснюється в певних правових формах і за допомогою певних методів. Все це визначено у Главі 2 «Основні напрями та форми участі держави і місцевого самоврядування у сфері господарювання»Господарського кодексу України статтями 8–24. Об’єктивними чинниками, що спричиняють необхідність державного регулювання господарського життя, є:

·  виконання державою соціальних функцій – забезпечення умов для нормальної життєдіяльності суспільства, в тому числі у сфері економіки. Таким чином держава виконує функцію організації господарського життя суспільства;

·  наявність у держави на праві власності ще досить значного масиву майна (передусім, засобів виробництва), що зумовлює управління державним сектором економіки з боку держави-власника.

Господарські відносини, тобто відносини, в які вступають організації, підприємці у процесі організації та безпосереднього здійснення господарської діяльності. Господарські відносини у сфері економіки України становлять предмет господарського права.

Підприємницька діяльність – це різновид господарської діяльності, яка відрізняється від інших видів господарської та економічної діяльності такими ознаками:

1.   Цільове спрямування діяльності на одержання прибутку, максимізація якого є основною метою діяльності.

2.   Ініціативність і самостійність – підприємець має право без обмежень приймати рішення та здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

3.   Творчий та інноваційний характер – пошук нових можливостей, орієнтація на нововведення.

4.   Систематичність – регулярність, професійність, постійний характер.

5.   Ризиковий характер – перекладення на підприємця тягаря діяльності, передбачення несприятливих наслідків, застосування заходів з метою їхнього попередження та усунення.

6.   Самостійна юридична та економічна відповідальність – підприємець персонально несе відповідальність.

7.   Соціально-відповідальний характер.

Види підприємницької діяльності

Для характеристики підприємницької діяльності важливо не тільки визначення її характерних рис, а й родової належності та класифікації, тобто дослідження з точки зору як інтегральних, так і диференційних аспектів. У науковій літературі вважається спірним питання про те, до якого роду діяльності належить підприємницька діяльність, а саме, чи є вона видом (формою) економічної або господарської діяльності. Інколи ототожнюють поняття «підприємницька діяльність» і «господарська діяльність», з чим важко погодитися.

Найпоширеніша думка така: підприємництво є видом господарської діяльності. У цьому випадку під цим видом господарської діяльності мають на увазі діяльність щодо:

·  виготовлення і реалізації (торгівлі) продукції,

·  виконання робіт,

·  надання послуг, але обов’язково з метою одержання прибутку.

Без цього зауваження визначення веде до зникнення відмінностей між господарською і підприємницькою діяльністю, оскільки мета одержання прибутку є відмітною рисою підприємництва як особливого виду господарської діяльності.

На думку деяких учених, підприємницька діяльність має комерційний (торговельний) характер, тобто є комерційною діяльністю. В інших це викликає заперечення: не всі види діяльності в процесі реалізації завдань підприємництва пов’язані з торгівлею.

Можна погодитися із запропонованим у літературі визначенням підприємництва як форми (виду) економічної діяльності: підприємництво є однією з найбільш активних форм економічної діяльності. У такому випадку – підприємницька та економічна діяльність можуть бути враховані як вид і рід. Проте в економічній діяльності переважає загальноорганізаційний і політичний аспекти. Сфера реалізації зазначеної політики покладається саме на підприємницьку діяльність.

З цієї прицини однією з найважливіших диференціацій підприємницької діяльності в економічній літературі є її поділ стосовно предмета діяльності. Так, підприємництво поділяється на:

1) виробниче (до нього належать діяльність, спрямована на виробництво продукції, проведення робіт і послуг, збирання, оброблення і надання інформації, що підлягає наступній реалізації споживачам);

2) комерційне, зміст якого становлять торговельно-обмінні операції, а суть – операції є договори купівлі-продажу, з юридичної точки зору – це процедури зміни власника товару – передача прав і обов’язків від продавця до покупця: права володіння, розпорядження і користування.

Подібною до вказаного підрозділу є така класифікація підприємницької діяльності:

1) виробнича, що означає здійснення безпосередніх виробничих функцій, тобто виробництво товару (продукту) або надання послуги;

2) посередницька – здійснення посередницьких функцій, тобто надання послуг, пов’язаних з просуванням товару на ринок та його передачею у належному вигляді від безпосереднього виробника товару до його споживача.

До виробничого підприємництва відносять:

·  інноваційну, науково-технічну діяльність;

·  безпосередньо виробництво товарів;

·  виробниче їхнє споживання, а також;

·  інформаційну діяльність у цих сферах.

До посередницького підприємництва відносять:

·  торговельне;

·  торговельно-закупівельне;

·  торговельно-посередницьке підприємництво, пов’язане з діяльністю товарних бірж.

Як самостійний вид підприємництва також визначається фінансове підприємництво (де об’єктом купівлі-продажу є специфічний товар: гроші, валюта, цінні папери), однак воно називається і різновидом комерційного (торговельного) підприємництва.

Деякі вчені вважають, що останніми десятиріччями у багатьох економічно розвинених країнах світу виділяється, відокремлюється такий самостійний вид підприємництва, як консультативний (консалтинговий), різновидами якого є:

·  загальне управління, адміністрування;

·  фінансове управління;

·  управління кадрами;

·  маркетинг;

·  виробничо-інформаційна технологія,

·  спеціалізовані послуги.

Є також і детальніші класифікації підприємництва. Так, поряд з виробничим, комерційним і фінансовим вказують на посередницьке і страхове підприємництво або в основу розмежування видів підприємницької діяльності інколи робиться поділ на:

·  виробничу,

·  торговельну (комерційну),

·  постачально-збутову,

·  посередницьку та іншу підприємницьку діяльність.

Є також спроби класифікації підприємництва відповідно до кола його суб’єктів.

Так, підприємницьку діяльність поділяють відповідно до кола її суб’єктів на дві категорії:

1) індивідуальне і колективне підприємництво громадян;

2) підприємництво юридичних осіб.

На думку деяких економістів, підприємництво може бути: індивідуальним, груповим (у тому числі сімейним), колективним і державним.

Проте зазначені класифікації не мають достатньої науковості з причини відсутності чітких критеріїв поділу.

Поряд із запропонованими класифікаціями за предметом і суб’єктом підприємницької діяльності, в літературі також запропоновані інші критерії її класифікації. Так, інколи обираються критерієм певні обмеження підприємницької діяльності, встановлені законом, і вона поділяється на: вільну, дозволену (ліцензовану) і державну.

З таким поділом важко погодитися, бо вся підприємницька діяльність, у тому числі й та, що ліцензується, є вільною. Необхідність одержання ліцензії на окремі види діяльності не можна розцінювати як встановлення режиму на її дозвіл.

Розрізняють ще й такі види підприємницької діяльності:

1) індивідуальна підприємницька діяльність;

2) партнерське корпоративне підприємництво;

3) підприємницька діяльність нeкомерційних організацій.

Підприємницька діяльністьце спрямована на одержання прибутку діяльність в економічній сфері щодо виробництва товарів, реалізації (тобто продажу товарів), надання послуг, виконання робіт, яка має самостійний та ініціативний, творчий та інноваційний, систематичний та ризиковий, правомірний та соціально відповідальний характер, здійснюється легітимним суб’єктом, який несе самостійну юридичну відповідальність.

Проте, як вже зазначалося вище, у цьому випадку економічна діяльність визначається у широкому значенні. У вузькому професійному (юридичному) значенні – економічною діяльністю займаються суб’єкти публічного (владного) права – суверени, а господарською – його виконавчі суб’єкти – юридичні і фізичні особи, наділені відповідною компетенцією з реалізації економічної політики держави, та непублічні (невладні) суб’єкти – пересічні фізичні та юридичні особи, які займаються науково-виробничою, комерційною (торговельною) та діяльністю з виконання робіт і надання послуг.

Визначальними для характеристики підприємництва (господарської прибуткової діяльності) є його класифікації:

1) за критерієм предмета – виробниче і комерційне (торговельне);

2) за критерієм суб’єкта – здійснюване фізичними та юридичними особами.

Підґрунтям ідеології Господарського кодексу України 2003 року є матеріальна основа підприємницької діяльності, тобто – власність. Власник має право використовувати належне йому майно (будівлі, споруди, будинки, засоби виробництва, виготовлену продукцію, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери тощо) для здійснення підприємницької діяльності. До того ж всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

У Господарському кодексі залежно від форми власності розрізняється державне, колективне і приватне підприємництво.

Державне підприємництвоце діяльність державних підприємств, що випускають товари, продають їх, виконують роботи та надають послуги, необхідні для розвитку національної економіки.

Приватне підприємництвоґрунтується на власності окремих громадян України з правом наймання робочої сили.

Колективне підприємництвоґрунтується на власності трудового колективу, іншого статутного товариства, суспільної та релігійної організації.

Нині державне підприємництво постійно втрачає провідну роль в економіці у зв’язку зі скороченням переважанням державної власності та поступовим розвитком ринкових відносин. З плином часу, з проведенням роздержавлення і приватизації, розвитку дрібного і середнього виробництва, ринкової інфраструктури, становленням фермерських господарств при відповідному правовому забезпеченні та фінансовій підтримці мають вийти на провідні позиції недержавний сектор економіки. Як наслідок – скорочення частки державного підприємництва.

Що стосується форм підприємництва, то у дрібному – переважатиме приватне підприємництво, а у великому і середньому підприємництві, якщо врахувати світовий досвід, пріоритет повинен належати формам підприємництва, які базуються на обмеженій матеріальній відповідальності його учасників.

Оскільки будь-яка господарська діяльність пов’язана з типовими фазами відтворювального циклу (виробництво – обмін – розподіл – споживання), то виокремлюють такі види підприємницької діяльності, як виробнича, фінансова і комерційна.

Виробниче підприємництвопоширюється здебільшого на виробництво та споживання товарів і послуг, здійснюється на виробничих підприємствах і в організаціях.

Комерційне підприємництвопоширюється на обмін, розподіл і споживання товарів і послуг, наявне в сфері торгівлі, на товарних біржах.

Фінансове підприємництвопоширюється на обіг і обмін цінностей, цінних паперів, грошей, тобто охоплює комерційні та ощадні банки, фондові біржі.

Найважливішим є виробниче підприємництво, за ним іде комерційне і фінансове. Виробниче підприємництво найважче, тому в нашій реальній дійсності, де багато ділових людей прагнуть швидко «зняти вершки», – переважає комерційне і торгово-посередницьке підприємництво. Звідси у супільній і науковій думці відбувається відповідне ототожнення підприємницької діяльності з комерційною, що по суті не зовсім правильно. Поняття «підприємницька діяльність» ширше, аніж «комерційна діяльність».

Підприємницька діяльність є сукупністю послідовно або паралельно здійснюваних угод, кожна з яких обмежена порівняно нетривалим, чітко окресленим часовим інтервалом. Угодою є взаємодія двох або декількох господарських суб’єктів, які господарюють в інтересах одержання взаємної вигоди, що ґрунтується на письмовому договорі або усній угоді.

Підприємництво здійснюється на основі таких принципів (ст. 44 ГКУ):

·  вільний вибір видів діяльності;

·  залучення на добровільних засадах майна і засобів юридичних осіб і громадян для здійснення підприємницької діяльності;

·  самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів виробленої продукції, установлення цін згідно із законодавством;

·  вільне наймання працівників;

·  залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонене або необмежене законодавством;

·  вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;

·  самостійне здійснення підприємцем – юридичною або фізичною особою підприємницької діяльності у зовнішньоекономічній сфері, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютного виторгу на свій розсуд.

Умови для розвитку підприємницької діяльності:

·  створення законодавчої і нормативної бази (надання всім господарюючим суб’єктам гарантій щодо цілості їхньої власності, створення для всіх учасників ринкових відносин рівних прав і надання повної економічної свободи тощо);

·  конкурентний режим господарювання;

·  формування елементів ринкової інфраструктури (система товарних і фондових бірж, комерційних банків, вільний доступ до ресурсів, кредитів, інформації);

·  заохочення та розвиток дрібного підприємництва;

·  створення сприятливого економічного середовища (податкові та фінансові пільги, прямі державні дотації, фінансування ризикованих проектів інноваційного характеру).

Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах на вибір підприємця. Порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційно-правових форм підприємництва визначається відповідними норативними актами України. У випадку, коли цей порядок спеціальним законодавством не передбачений, підприємець керується Господарським кодексом України (статті 43–46). Відповідно до Господарського кодексу України повинна бути державна підтримка підприємництва (ст. 48 ГК), для чого органи влади повинні:

·  надавати підприємцям земельні ділянки, передавати державне майно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності;

·  сприяти підприємцям в організації матеріально-технічного забезпечення та інформаційного обслуговування їхньої діяльності, підготовці кадрів;

·  здійснювати первісне облаштування неосвоєних територій об’єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем або передачею їх підприємцям у визначеному законом порядку;

·  стимулювати модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння підприємцями нових видів продукції та послуг;

·  надавати підприємцям інші види допомоги. 

Суб’єкти господарювання. Обмеження і ліцензування підприємництва

Згідно зі ст. 55 Господарського кодексу України суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав і обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб’єктами господарювання є:

·  господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України,

·  державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Господарського кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

·  громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці;

·  філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.

У цьому випадку держава як «суверен», як найвища владна інституція не є суб’єктом господарювання, вона займається лише визначенням відповідної політики, організаційно-правовим забезпеченням і створенням інших умов для суб’єктів господарювання.

Суб’єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління та права оперативно-господарського використання майна відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах України.

Суб’єкти господарювання – господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання або оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та цим Господарським кодексом.

Суб’єкти господарювання – відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій можуть діяти лише на основі права оперативно-господарського використання майна, без статусу юридичної особи.

Стосовно юридичних осіб і громадян, для яких підприємницька діяльність не є основною, чинний закон застосовується до тієї частини їхньої діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.

Не допускаються до заняття підприємницькою діяльністю такі категорії громадян:

·  військовослужбовці;

·  посадові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, нотаріату, а також органів державної влади та управління, покликаних здійснювати контроль за діяльністю підприємств.

Згідно з Декретом Кабінету Міністрів від 31 грудня 1992 р. «Про упорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю  державних підприємств», заборонено безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю:

·  керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, органів самоврядування. Це, однако, не виключає їхнього права одержувати дивіденди від акцій, а також доходи від інших корпоративних прав.

Корпоративне право – право брати участь в управлінні суб’єктами підприємницької діяльності та одержувати дивіденди відповідно до своєї частки майна.

Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, установленого вироком суду.

Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть бути зареєстровані як підприємці та бути співзасновниками підприємств, а також займати керівні посади і посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю в підприємницьких товариствах і об’єднаннях.

Свобода підприємницької діяльності вперше була передбачена ст. 3 Закону України «Про підприємництво». Підприємці мають право приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Особливості регулювання окремих видів підприємництва встановлюються законодавством України.

Перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, або де підприємництво не може мати місце у зв’язку з підвищеними вимогами до безпеки робіт і необхідністю централізації функцій управління, встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України. Визначення видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, в інших законодавчих актах, крім вказаного вище, не допускається.

Вперше обмеження у здійсненні підприємницької діяльності було визначено ст. 4 Закону України «Про підприємництво». Крім обмежень кола суб’єктів підприємництва, законодавством України встановлені певні винятки щодо здійснення окремих видів підприємницької діяльності:

По-перше, деякі види підприємництва мають право здійснювати тільки визначені суб’єкти. Так, діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, охороною окремих особливо важливих об’єктів регламентується державою. Права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України.

Діяльність, пов’язана з розробкою, випробуванням, виробництвом і експлуатацією ракетоносіїв, можуть здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями, а проведення ломбардних операцій – також і повними товариствами.

Діяльність, пов’язана з технічним обслуговуванням і експлуатацією первинних мереж (крім місцевих мереж) і супутникових систем телефонного зв’язку в мережах зв’язку загального користування, виплатою і доставкою пенсій, грошової допомоги малозабезпеченим громадянам, здійснюється винятково державними підприємствами та об’єднаннями зв’язку.

По-друге, деякі види діяльності, перелік яких встановлює Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів України, заборонено здійснювати без спеціального дозволу (ліцензії).

Для здійснення підприємницької діяльності, яка ліцензується, необхідно одержати відповідну ліцензію і дотримуватися визначених умов і правил здійснення цього виду діяльності (ліцензійні умови), що встановлює Кабінет Міністрів України. Ліцензія – це документ, який видається Кабінетом Міністрів України або уповноваженим органом виконавчої влади, згідно з яким власник ліцензії має право займатися певним видом підприємницької діяльності.

Без ліцензії не можуть здійснюватися:

·  пошук (розвідка) та експлуатація родовищ корисних копалин;

·  виробництво, ремонт і реалізація спортивної, мисливської вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, створення і утримання стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських стендів;

·  виготовлення і реалізація медикаментів; виготовлення і реалізація алкогольних напоїв, етилового, коньячного і плодового спирту, пива; виготовлення і реалізація тютюнових виробів;

·  медична, ветеринарна практика;

·  юридична практика;

·  створення і утримання ігорних закладів;

·  міжнародні перевезення пасажирів і вантажів залізничним та автомобільним (крім країн СНД), повітряним, річковим, морським транспортом;

·  аудиторська і страхова діяльність;

·  діяльність, пов’язана з організацією іноземного і закордонного туризму;

·  судово-експертна діяльність;

·  посередництво в працевлаштуванні на роботу за кордоном;

·  надання послуг телефонного зв’язку;

·  наукові дослідження, пов’язані зі створенням і використанням космічної техніки і технологій (крім ракет-носіїв);

·  діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України;

·  виготовлення і реалізація вибухових речовин.

Господарський кодекс Украъни зазначає, що, окрім державної реєстрації (ст. 19 ), до основних умов набуття права на здійснення підприємництва належить ліцензування і патентування деяких його видів.

Сутність ліцензування, патентування та квотування у господарській діяльності розкривається ст. 14 ГКУ таким чином:

1.   Ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.

2.   Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, а також принципів господарювання, встановлених у ст. 6 цього Кодексу.

3.   Ліцензія – документ державного зразка, який засвідчує право суб’єкта господарювання-ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов’язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються законом.

4.   У сферах, пов’язаних із торгівлею за грошові кошти (готівку, чеки, а також з використанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), обміном готівкових валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з платіжними картками), у сфері грального бізнесу та побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися патентування підприємницької діяльності суб’єктів господарювання.

Торговий патент – це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта господарювання займатися певними видами підприємницької діяльності впродовж встановленого строку. Спеціальний торговий патент – це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до закону. Порядок патентування певних видів підприємницької діяльності встановлюється законом.

5. У необхідних випадках держава застосовує квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу (враховуючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону».

Особливості процедури ліцензування відповідних видів діяльності визначаються Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 p., а також численними відомчими нормативними актами. Відповідно до Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України; діяльність з обміну готівкових валютних цінностей (враховуючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг, – потребує одержанняторгового патенту.

Загальне правило визначає, що ліцензія на здійснення підприємницької діяльності видається Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом у термін не більший ніж 30 днівіз дня одержання заяви.

У ліцензії вказуються: найменування, ідентифікаційний код органу, що видав ліцензію; прізвище, ім’я, по батькові, адреса проживання, ідентифікаційний код фізичної особи або найменування і місцезнаходження юридичної особи, ідентифікаційний код юридичної особи; вид діяльності, на яку видається ліцензія; місце її здійснення; особливі умови і правила здійснення цього виду діяльності (ліцензійні умови); номер реєстрації ліцензії, дата її видачі й термін дії.

У видачі ліцензії може бути відмовлено за виявлення недостовірних даних у документах, пред’явлених заявником, а також у випадку неможливості здійснення заявником певного виду діяльності відповідно до ліцензійних умов. Відмова у видачі ліцензії може бути оскаржена в судовому порядку. Передача ліцензій іншим юридичним і фізичним особам забороняється.

Термін дії ліцензії встановлюється органом, що її видає, але не може бути меншим від трьох років. Дія ліцензії може бути продовжена за заявою суб’єкта підприємницької діяльності.

Орган, що видає ліцензію, має право зупинити дію ліцензії у випадку порушення суб’єктом підприємницької діяльності ліцензійних умов. Якщо порушення усунуті, орган, що видав ліцензію, приймає рішення про поновлення її дії.

Ліцензія може бути анульована у випадку виявлення недостовірних даних у заяві на одержання ліцензії, передачі суб’єктом підприємницької діяльності ліцензії іншій особі, повторного або грубого порушення суб’єктом підприємницької діяльності ліцензійних умов. 

Умови здійснення підприємницької діяльності

Однією з головних умов здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація суб’єктів підприємництва. Пунктом 2 ст. 19 ГКУ визначає так: «Суб’єкти господарювання підлягають державній реєстрації відповідно до цього Кодексу та закону». Конкретні положення реалізації вимоги ГКУ розкриваються у Законі України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» від 15 травня 2003 р. Зокрема зазначається, що безпосередньо цією проблемою займається державний реєстратор у виконавчому комітеті міських, районної міст Києва і Севастополя державних адміністрацій за місцем знаходженням або місцем проживання цього суб’єкта, якщо інше не передбачене законом. Таким чином, законодавець, вводячи у законодавство України такий правовий інститут як «державна реєстрація» вимагає здійснення процедури так званої «легітимізації».

Легітимізація суб’єктів підприємницької діяльності– це підтвердження державою законності входження суб’єктів у відносини у сфері підприємництва.

Легітимація суб’єктів підприємницької діяльності в Україні може містити:

·  один елемент – державну реєстрацію (для заняття видами діяльності, що не потребують ліцензування або патентування);

·  два елементи – державну реєстрацію і ліцензування (для заняття видами діяльності, що потребують ліцензування);

·  три елементи – державну реєстрацію, ліцензування і патентування (для заняття видами діяльності, що потребують ліцензування і патентування).

Якщо державна реєстрація є загальною умовою здійснення підприємницької діяльності будь-яким суб’єктом, незалежно від його організаційно-правової форми і виду здійснюваної діяльності, то ліцензування і патентування є спеціальними умовами здійснення деяких видів підприємництва.

Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності проводиться за наявності всіх необхідних документів протягом не більше двох (для фізичних осіб) і трьох (для юридичних осіб) робочих днів. Органи державної реєстрації зобов’язані впродовж цього терміну внести дані з реєстраційної картки до Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності та видати посвідчення про державну реєстрацію встановленого зразка з ідентифікаційним кодом (для юридичних осіб), що надається органам державної реєстрації органами державної статистики, або ідентифікаційним кодом фізичної особи – платника податків та інших обов’язкових платежів.

Не пізніше наступного дня від дати реєстрації органи державної реєстрації направляють примірник реєстраційної картки з оцінкою про державну реєстрацію відповідному державному податковому органові та органові державної статистики і надають відомості про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності в органи Фонду соціального страхування і Пенсійний фонд України.

Посвідчення про державну реєстрацію суб’єкта підприємництва служить підставою для відкриття рахунків в установах банків за місцем реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності або в будь-яких інших установах банків за згодою сторін. Банк зобов’язаний відкрити банківський рахунок і в триденний термін повідомити про це податкову адміністрацію.

У випадку зміни назви, організаційно-правової форми суб’єкта підприємницької діяльності, а також форми власності суб’єкти підприємницької діяльності в місячнийтермін зобов’язані надати документи для перереєстрації.

Суб’єкт підприємницької діяльності має право відкривати свої філії (відділення), представництва без створення юридичної особи. Фахівці визначають такі ознакивідокремлених підрозділів:

1) розташування поза місце знаходженням юридичної особи;

2) відсутність правового статусу юридичної особи;

3) виступає в обороті від імені та в інтересах юридичної особи, що його створила;

4) наявність майна, яким воно наділяється юридичною особою, що створила його;

5) наявність окремого балансу;

6) вказівка про нього міститься в статуті юридичної особи.

Діяльність регулюється:

1) положенням, що затверджується юридичною особою, яка створила його;

2) керівник відокремленого підрозділу діє на підставі генеральної (загальної) довіреності.

Створення перерахованих підрозділів не потребує державної реєстрації. Суб’єкт підприємницької діяльності повідомляє про відкриття філії органові державної реєстрації шляхом внесення додаткової інформації в свою реєстраційну картку.

Скасування державної реєстрації здійснюється за заявою власника (власників) або уповноважених ним органів, або за особистою заявою підприємця-громадянина, а також на підставі судового рішення (господарського суду) у випадку:

·  визнання недійсними або не легітимними установчих документів;

·  здійснення діяльності, що суперечить установчим документам і законодавству України;

·  визнання суб’єкта підприємницької діяльності банкрутом тощо.

Відмова в державній реєстрації суб’єкта підприємництва з мотивів недоцільності його створення не допускається. Відмова в реєстрації може бути оскаржена у судовому порядку.

Для здійснення підприємницької діяльності підприємець має право укладати з громадянами договори про використання їхньої праці. При укладенні трудового договору підприємець зобов’язаний забезпечити умови та охорону праці, а також оплату не нижче встановленого в державі мінімального прожиткового рівня та інші соціальні гарантії, враховуючи соціальне, медичне страхування і соціальне забезпечення згідно з чинним законодавством. При втраті працездатності підприємець забезпечує потерпілому відшкодування витрат у випадках і порядку, передбаченому чинним законодавством.

Підприємці як суб’єкти підприємницької діяльності несуть певну відповідальність. Так, підприємець зобов’язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати захищені зако­ном права та інтереси громадян, підприємств, уста­нов, організацій і держави. За заподіяні збитки підприємець несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність.

Діяльність підприємця або підприємницької структури припиняється відповідно до ст. 51 ГКУ:

·  за власною ініціативою підприємця;

·  на підставі рішення суду або господарського суду у випадках, передбачених законодавством України;

·  у випадку закінчення терміну дії ліцензії;

·  за іншими підставами, передбаченим законодавчими актами України.

Конкретний порядок припинення визначається Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб–підприємців» від 15 травня 2003 р. статті 46–52. та Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 р.

Так, порядок і форми припинення діяльності суб’єктів підприємництва такі:

Зупинення – це тимчасове припинення діяльності суб’єктів підприємництва.

Припинення діяльності суб’єктів підприємництва можливе, як вже зазначалося, у добровільному та у примусовому порядку, у формі ліквідації та реорганізації (злиття, приєднання, поділу, відділення, перетворення).

Порядок припинення:

1) добровільний –за власною ініціативою підприємця;

2) примусовий –за рішенням суду, господарського суду або інших державних органів у випадках,

3) передбачених законом.

Форми припинення:

1) ліквідація –припинення діяльності підприємця без створення на основі його майна нового суб’єкта підприємництва;

2) реорганізація – припинення діяльності підприємця зі створенням на основі його майна нового (нових) суб’єкта (суб’єктів) підприємництва.

Різновиди реорганізації:

1) злиття;

2) приєднання:із двох і більше суб’єктів залишається один, якому переходить майно на підставі передатного акта;

3) поділ: з одного суб’єкта виникає два або кілька нових, до яких переходить майно на підставі роздільного балансу, клишній суб’єкт зникає;

4) виділення: з одного суб’єкта виникає два або кілька нових, до яких переходить майно на підставі роздільного балансу; при виділенні колишній суб’єкт залишається;

5) перетворення: змінюється організаційно-правова форма суб’єкта підприємництва.

Державна функціональна компетенція: повноваження, гарантії, підтримка, стимулювання і регулювання підприємництва

У попередньому номері «Юридичного журналу» у статті «Інформаційно-психологічна війна ТНК проти держави: політико-правовий і безпекознавчий аспекти статусу «суверена» – генерального суб’єкта міжнародного публічного права»автором зазначається таке:«Генеральний суб’єкт міжнародного економічного права (МЕП) – суверен в особі держави займається міжнародною економічною діяльність, тобто:

1) розробляє і забезпечує реалізацію зовнішньої і внутрішньої політики в сфері економічних відносин з іншими суверенами і суб’єктами міжнародного публічного права;

2) визначає правила, в разі потреби, узгоджує їх з іншими суверенами і суб’єктами міжнародного публічного права, організує і забезпечує здійснення в межах цієї політики господарської діяльності національних та іноземними суб’єктів господарювання як на підвладній території, так і за її межами, забезпечує захист інтересів національних суб’єктів господарювання за кордоном. Таким чином, враховуючи, що міжнародні відносини регулюються силою нормами права або нормами сили, «суверен», здійснюючи міжнародну економічну та іншого виду зовнішню діяльність, вступає у міжнародно-правові відносини: тобто у політико-дипломатичні та правові.

Суб’єкти господарської діяльності визначаються, з одного боку, цивільним правом як невладні юридичні та фізичні особи, з іншого, – вони відповідно до господарського права після державної реєстрації у державного реєстратора набувають статус суб’єктів господарювання. Як неприбуткові господарники та підприємці здійснюють прибуткову і неприбуткову господарську діяльність. Зокрема вони займаються, на відміну від суверена, конкретним:

1) виробництвом товарів;

2) комерцією, тобто торгівлею, продажем товарів;

3) наданням послуг;

4) виконанням робіт.

Суб’єкти, які здійснюють зазначені чотири види господарської діяльності, не маючи на меті отримання прибутку, а роблять це задля безкорисного задоволення потреб суспільства, – визначаються неприбутковими. Суб’єкти, які здійснюють зазначені чотири види господарської діяльності з метою отримання прибутку – займаються підприємницькою діяльністю».

Враховуючи зазначені вище теоретичні положення щодо принципів розмежування сфер компетенції суб’єктів економічної (публічної, владної) і господарської (невладної) діяльностей в економічній сфері, не можна стверджувати, що держава вилучена із сфери господарської діяльності і стоїть осторонь від процесів у заначеній сфері відносин. Саме з цієї причини український законодавець достатньо чітко визначив зазначене положення у главі 2 Господарського кодексу України (статті 8–24) «Основні напрями та форми участі держави і місцевого самоврядування у сфері господарювання».

Так, зокрема, зазначається: «Держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб’єктами господарювання.

Господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самоврядування реалізується від імені відповідної державної чи комунальної установи. Безпосередня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

У сфері господарювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну і соціальну політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб’єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому.

Економічна стратегіяобраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення крупномасштабних економічних та соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія вміщує визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їхньої реалізації, виходячи зі змісту об’єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи законні інтереси суб’єктів господарювання.

Економічна тактика– сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їхнього досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді розвитку народного господарства.

Правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, у прогнозах і програмах економічного і соціального розвитку України та окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових програмах економічного, науково-технічного і соціального розвитку, а також відповідних законодавчих актах.

Основними напрямами економічної політики, що визначаються державою, є:

·  структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, вдосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення. Складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

·  інвестиційна політика, спрямована на створення для суб’єктів господарювання необхідних умов з метою залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;

·  амортизаційна політика, спрямована на створення суб’єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі;

·  політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб’єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;

·  цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб’єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;

·  антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб’єктів господарювання, забезпечення їхньої взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб’єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки;

·  бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;

·  податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб’єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб’єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їхньої доходів;

·  грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб’єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;

·  валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їхнього ефективного використання;

·  зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб’єктів господарювання з іноземними суб’єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника;

·  екологічна політика, спрямована на забезпечення раціонального використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення;

·  політика у соціально-економічній сфері здійснюється в напрямі захисту прав споживачів, політика заробітної плати і доходів населення, політика зайнятості, політика соціального захисту та соціального забезпечення;

·  формування основ і здійснення економічної стратегії і тактики у сфері господарювання спрямовується на створення економічних, організаційних та правових умов, за яких суб’єкти господарювання враховують у своїй діяльності показники прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку».

У світлі вище зазначеного будь-яка держава повинна надавати гарантії суб’єктам підприємницької діяльності. Державні гарантії в Україні поділяються на загальні і майнові. Загальні полягають у тому, що держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матері­ально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Також держа­ва законодавчо забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищаючи споживачів від проявів конкуренції і монополізму в будь-яких сферах під­приємницької діяльності.

Майнові гарантії передбачають недоторканність майна і забезпечення захисту права власності підпри­ємця. Вилучення державою у підприємця його основ­них і оборотних фондів, іншого використовуваного ним майна не допускається, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами України.

Збитки, заподіяні підприємцеві внаслідок пору­шення громадянами, юридичними особами і держав­ними органами його майнових прав, захищених за­коном, відшкодовуються підприємцеві згідно з чинним законодавством.

З метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва на умовах і в порядку, передбаченому чинним законодавством, держава надає земельні ділянки, передає під­приємцеві державне майно (виробничі та нежилі при­міщення, законсервовані об’єкти, невикористовуване устаткування), необхідне для здійснення підприєм­ницької діяльності; сприяє організації матеріально-технічного забезпечення та інформаційного обслуго­вування підприємців, підготовці та перепідготовці кадрів; здійснює первісне облаштування неосвоєних територій об’єктами виробничої і соціальної інфраст­руктури з продажем або передачею їх у кредит підприємцям; стимулює за допомогою економічних ва­желів модернізацію технології, інноваційну діяль­ність, освоєння нових видів продукції і послуг; надає підприємцям цільові кредити й інші види допомоги. Держава законодавчо забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від проявів конкуренції і монополізму в будь-яких сфе­рах підприємницької діяльності.

Органи державного управління будують свої від­носини з підприємцями, використовуючи:

·  податкову і фінансово-кредитну політику, враховуючи встановлення ставок податків і відсотків за державними кредитами; податкові пільги; ціни і правила ціноутворення; цільових дотацій; валютного курсу; розмірів економічних санкцій;

·  державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи;

·  науково-технічні, економічні та соціальні, державні та регіональні програми.

Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається, якщо вона не стосується передбачених законодавством України прав державних органів із здійснення контролю за діяльністю підприємців.

Державні органи та службові особи можуть давати підприємцям вказівки тільки відповідно до своєї компетенції, встановленої законодавством (роблять лише ті дії, що визначено у спеціальному нормативному акті, який затверджує їхні штатно-посадові права і обов’язки). У випадку видання державним або іншим органом акта, що не відповідає його компетенції або вимогам законодавства, підприємець має право звернутися до суду або арбітражу із заявою про визнання такого акта недійсним.

Не допускається прийняття державними органами актів, що ставлять у привілейоване становище суб’єктів підприємницької діяльності однієї з форм власності щодо суб’єктів підприємницької діяльності інших форм власності.

У ст. 48 Господарського кодексу України передбачена державна підтримка підприємництва та створення сприятливих організаційних умов для розвитку підприємництва.

Державне регулювання економіки – це заснована на законодавстві одна із форм державного впливу на економіку шляхом встановлення та застосування державними органами правил, спрямованих на коригування економічної діяльності фізичних та юридичних осіб, що підтримується можливістю застосування правових санкцій при їхньому порушенні.

В умовах перехідної економіки необхідне «змішане» регулювання економіки як поєднання саморегулювання конкурентного ринку та державного впливу на економіку, в тому числі її державного регулювання.

Державне регулювання економіки та підприємницької діяльності необхідне в перехідний період до ринкової економіки як додатковий механізм до системи саморегулювання ринку, спрямований на коригування економічної поведінки в інтересах суспільства.

Державне регулювання підприємницької діяльності не є достатнім для створення сприятливого оточення підприємництва. Необхідне формування комплексу організаційно-правових заходів для створення макросередовища підприємницької діяльності, враховуючи розвинену інфраструктуру підтримки підприємництва, правові механізми стимулювання розвитку підприємницької діяльності та ефективні системи захисту прав і законних інтересів підприємців, а також суспільних і державних інтересів у сфері підприємництва.

Засобами державного регулювання господарської діяльності відповідно (ст. 12 ГК) визначаються:

·  державне замовлення та державне завдання;

·  ліцензування, патентування та квотування;

·  сертифікація і стандартизація;

·  застосування нормативів та лімітів;

·  регулювання цін і тарифів;

·  надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

·  надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій і субсидій.

Форми державного регулювання підприємництва:

·  державна реєстрація суб’єктів підприємництва;

·  система квотування зовнішньоекономічної діяльності;

·  система ліцензування деяких видів підприємництва;

·  система оподатковування;

·  система аудиту діяльності підприємців;

·  система ліцензування зовнішньоекономічної діяльності;

·  система патентування окремих видів підприємницької діяльності;

·  система стандартизації та сертифікації продукції і послуг;

·  система митно-тарифних засобів;

·  обмеження монополізму;

·  недопущення недобросовісної конкуренції;

·  обмеження окремих видів реклами;

·  контроль за ціноутворенням і цінами;

·  облік (реєстрація) зовнішньоекономічних договорів;

·  бухгалтерський облік і звітність тощо.

Сфери підприємництва, обов’язкового державного регулювання:

·  банківська діяльність;

·  біржова діяльність;

·  зовнішньоекономічна діяльність;

·  інвестиційна діяльність;

·  інноваційна діяльність;

·  конкуренція;

·  реклама;

·  ринок цінних паперів;

·  страхова діяльність;

·  якість продукції, робіт та послуг;

·  охоронна діяльність та надання послуг з охорони майна, цінностей та особового складу;

·  інші сфери.

Основні правила проведення перевірок суб’єктів підприємницької діяльності, встановлені законодавством, у тому числі їхній режим та підстави проведення, визначаються як планові, так і позапланові.

Установлені такі вимоги планових перевірок:

·  перевірка має бути передбачена у плані роботи контролюючого органу;

·  проводиться перевірка за письмовим рішенням керівника контролюючого органу;

·  проводиться перевірка не частіше одного разу на календарний рік;

·  суб’єкт підприємництва не пізніше як за десять календарних днів до дня проведення перевірки має бути попереджений про дату її проведення у письмовій формі.

Позапланова перевірка може проводитися лише на підставі умов, передбачених законодавством.

Планові перевірки фінансово-господарської діяльності суб’єктів підприємницької діяльності проводяться всіма контролюючими органами одночасно у день, визначений і повідомлений суб’єкту підприємництва за 10 днів до початку перевірки. 

Питання, пов’язані з діяльністю і правовим забезпеченням малих підприємств

Усвіті немає загальноприйнятого визначення малої підприємницької структури. Віднесення того чи іншого суб’єкта підприємництва до цієї категорії здійснюється за числом зайнятих (працюючих), розміром обігу або за комбінованим методом класифікації.

Специфіка суб’єктів малого підприємництва спричиняє необхідність спеціального державного регулювання та підтримки їхньої діяльності.

Законодавча база регулювання малого підприємництва в Україні є неповною та недосконалою. Є нормативні акти, що регулюють мале підприємництво, проте немає Концепції підтримки розвитку малого підприємництва.

Мале підприємництво потребує єдиної законодавчої основи у вигляді спеціальних законодавчих актів, що регулюють його.

Відповідно до законодавства платник податків – суб’єкт малого підприємництва має право вибору способу оподаткування:

·  або платити податки за загальними нормами, установленими чинним законодавством про оподаткування,

·  або за спрощеною системою, що передбачає заміну багатьох видів податків – одним.

Єдиний податок має просту і зрозумілу схему сплати, внаслідок чого зменшується загальна сума податку, спрощується система обліку і звітності, зменшуються витрати на її ведення.

Основні правила спрощеної системи оподаткування малого підприємництва – максимальний обсяг виручки від реалізації продукції, що дає змогу перейти на спрощену систему оподаткування, – диференційовано, наприклад:

·  для фізичних осіб – 500 тис. грн, для юридичних осіб – 1 млн грн;

·  єдиний податок – від 20 до 200 грн – введений для фізичних осіб, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, кількість найманих робітників яких за рік не перевищує 10 осіб;

·  дві ставки єдиного податку – 6 % від суми виручки від реалізації продукції у разі сплати податку на додану вартість і 10 % від суми виручки у разі включення податку на додану вартість до складу єдиного податку – запроваджені для юридичних осіб будь-якої організаційно-правової форми і форми власності, в яких середньо облікова чисельність працюючих не перевищує 50 осіб.

Проте проблема полягає в тому, що відповідні нормативи знаходяться під постійним ризиком зміни, що призводить до невпевненості та непрогнозованості розвитку господарськоїї діяльності зазначеної категорії підприємців. Окрім того, законодавча неврегулюваність і відсутність відпрацьованої системи державного захисту прав і свобод підприємців, створює несприятливі умови для підприємництва і чисельних зловживань з боку державних чиновників, які часто об’єднані корпоративними інтересам утворюють навіть злочинні групи здирників.

На підставі викладеного можна зробити такі висновки:

1.   Внаслідок інформаційно-ідеологічного впливу різних політичних сил, в тому числі й зокордонних, у політично незаангажованих фахівців виникають проблеми при узгодженні загальнонаціональної доктринальної позиції щодо ідеології, єдиного розуміння і принципів формування системи понятійного апарату, справжньо наукового підходу до визначення понять «галузь» та «підгалузі» права, покликаного регулювати економічні та пов’язані з економічною сферою цивільно-правові і господарські правовідносини.

2.   Перша проблема породжує відповідний «кон’юнктурний» науковий негілізм. Під гаслом «наукового плюралізму» простежується намагання певних політично заангажованих учених і фахівців нав’язати думку про необхідність формування нових галузей права, на зразок «Підприємницьке право», «Комерційне право», «Корпоративне право», «Бізнесове право» тощо. У цьому випадку можна погодитися лише з тим, що перераховані визначення можуть лише претендувати на найменування відповідних спеціальних курсів навчальних дисциплін для підготовки підприємців, тому що всі вони засновані на поняттях конвенційно визнаних галузей господарського і цивільного права. В Україні немає юридичного поняття іноземного походження «бізнес», тому цей темін може лише вживатися у побуті та в журналістиці, але не у фаховій юридичній літературі. У зазначеній статті автор намагається довести до читача об’єктивні підстави для визнання поняття «підприємництво» як єдиного справжнього інституту господарського права. З прийняттям Цивільного і Господарського кодексів України, де розставлено крапки над «і», необхідно припинити вносити теоретичну плутанину, яка значною мірою негативно позначається на законотворчій діяльності.

3.   Автор вважає, що його положення щодо розмежування економічної і господарської діяльностей має доопрацьовуватися, проте навіть у такому вигляді воно дає підстави недопускати відповідних ляпсусів у законтворчій діяльності. Так, у законодавчих актах України законодавець, на думку автора, безпідставно застосовує терміни «комерційні правовідносини», «комерційна діяльність» тощо у значенні «підприємництво», «підприємницька діяльність», «підприємницькі відносини». Враховуючи, що поняття «комерція», «комерційний» походить від французького слова «commerce», тобто «торгівля», у такому випадку зазначений термін не є адекватним синонімом поняття «підприєництво», «підприємницька діяльність», «підприємницькі правовідносини». У зв’язу з цим застосування поняття «комерційний» звужує поняття і викривляє значення, що є потенційною підставою для виникнення проблем у правозастосовчій практиці, особливо при вирішенні проблем з іноземним елементом, тобто у міжнародному приватному праві.

4.   Відсутність чіткої офіційної доктринальної позиції та критеріїв розмежування публічної (владної) економічно-правової діяльності від невладної господарської діяльності вже призвело до того, що законодавець у Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» подав «теоретичний вінегрет». Так, за ключовим словом Закон має регулювати «зовнішньоекономічну діяльність», тобто діяльність суб’єктів, які представлені сувереном-державою і відповідними організаціями та міждержавними економічними об’єднаннями, утвореними державами на підставі міжнародних договорів і угод. Тобто Закон мав би регулювати діяльність органів влади України і відносини з аналогічними іноземними структурами. Проте ст. 3 Закону – «Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності» визначає таке: «Суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні» є:

o  фізичні особи – громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з законами України і постійно проживають на території України; (Абзац 2 ч. 1 ст. 3 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2157-IV від 4 листопада 2004 р.).

o  юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України (підприємства, організації та об’єднання всіх видів, враховуючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об’єднання, організації тощо), зокрема юридичні особи, майно та/або капітал яких є повністю у власності іноземних суб’єктів господарської діяльності;

o  об’єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність;

o  структурні одиниці іноземних суб’єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно з законами України (філії, відділення, тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України; (Абзац 5 ч. 1 ст. 3 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2157-IV від 4 листопада 2004 р.).

o  спільні підприємства за участю суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України;

o  інші суб’єкти господарської діяльності, передбачені законами України.

Україна в особі її органів, місцеві органи влади і управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності, а також інші держави, які беруть участь у господарській діяльності на території України, діють як юридичні особи згідно з частиною четвертою статті 2 цього Закону і законами України».

З викладеного виходить, що законодавець помилково надав фізичним і юридичним особам; об’єднанням фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб; структурним одиницям іноземних суб’єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами; спільним підприємствам за участю суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, а також іншим суб’єктам господарської діяльності – рівного статусу з державою Україною, принизивши «суверена», надавши йому останнє місце у статті Закону. Такою подачею диспозиції законодавець, «задемократизувавши» відносини суб’єктів господарської діяльності з сувереном, мовби хотів сказати, що іноземні суди можуть і не приділяти належної уваги і поваги до України як повноправного суб’єкта міжнародного публічного (владного) права, який має суверенне право самостійно вирішувати брати чи не брати участі в тому числі й у цивільно-правових і господарських відносинах, не беручи дозволу в нікого. Іноземна судова практика останніх років при вирішенні проблем, пов’язаних з позовами щодо іноземного (українського) елемента, по’вязана з непоодинокими арештами державної власності та майна тощо, – є відповідним підтвердженням неповаги до України як до суверена.

Суб’єкти господарювання не здійснюють політики в економічній сфері, а займаються конкретними практичними видами господарської діяльності. У цьому випадку, якщо законодавець мав на увазі в одному законі поєднати положення, які регулюють економічно-правову і господарську діяльність, то він мав би змінити редакцію назви закону так: Закон України про зовнішньоекономічну діяльність і господарську діяльність у зовнішньоекономічній сфері».

У цій ситуації законодавець намагався «викрутитися», видавши Закон України «Про міжнародне приватне право». Проте зазначений Закон лише схематично висвітлює проблему правового регулювання відносин суб’єктів господарювання, ускладнених іноземним елементом, і не дає чіткої відповіді щодо характеру і порядку формування відносин суверена і суб’єктів господарської діяльності, застосовуючи через колізійні норми безліч посилань на розпоршені по разних нормативних актах матеріальні норми як національного, так і іноземного законодавства».

Література:

1.  Господарський кодекс України від 16.01.2003р.// Відомості ВРУ, 2003. –№ 18–22. – Ст. 144.

2.  Господарський процесуальний кодекс України від 06.11.1991 р., № 1798-XII// Відомості ВРУ, 1992. – № 6. – Ст. 56.

3.  Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.91 р., № 959-XII// Відомості ВРУ. – 1991.

4.  Закон України «Про міжнародні договори України від 29.06.2004 р., № 1906-ІV// Відомості ВРУ. – 2004.

5.  Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005, № 2709-ІV// Відомості ВРУ, 2005. – № 32. – Ст. 1278, Ст. 422.

6.  Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / Кол. авт.: Знаменський Г. Л., Хахулін В. К., Щербина В. С. та ін.; За заг. ред. В. К. Мазутова. – К.: Юрінком Інтер, 2004.

7.  Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р.// Відомості ВРУ, 2003 р. – № 40–44. – Ст. 356.

8.  Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р., № 1618-IV// Відомості ВРУ, 2004.   – № 40–42. – Ст. 492.

9.  Цивільний кодекс України. Постатейний науково-практичний коментар. У 2 ч./ За заг. ред. Довгерта А. С. і Кузнецова Н. С. – К.: Юстиніан, 2005. – 676 с.

10.  Карклін М. І. Правові основи підприємництва. – К.: Наукова думка, 2000.

11.  Комерційне право: Підручник/ За ред. Шакуна В. І. та ін. – К.: Правові джерела, 1997.

12.  Підприємницьке право: Підручник/ Ніколаєва Л. В. та ін. – К.: Істина, 2001.

13.  Правовое и организационно-экономическое регулирование хозяйственнойдеятельности/ Под ред. Жука Л. А. – К. 2002.

14.  Саніахметова Н. О. Підприємницьке право: Навч. посіб. – К.: А.С.К., 2001.

15.  Саниахметова Н. О. Государственное регулирование экономики и предпринимательства// Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 7. – С. 3–6.

16.  Щербина В. С. Господарське право України: Навч. посіб. – К.: Атіка, 2004.

17.  Саниахметова Н.О. Признаки предпринимательства// Підприємництво, господарство і право.   – 2001. – № 8. – С. 6–8.

18.  Хозяйственное право: Учебник/ Под. ред. Мамутова В. К. – К.: Юринком Інтер, 2002.

19.  Чубарев В. Л. Міжнародне приватне право: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2006. – 608 с.

Кузьменко Анатолій Михайлович,

к. ю. н, доцент, завідувач кафедри господарського і міжнародного права юридичного факультету Навчально-наукового інституту права та безпеки підприємництва ПВНЗ „Європейський університет”

Стаття надрукована в Юридичному журналі видавництва „Юстиніан”:

А. Кузьменко Підприємництво як інститут господарського права і предмет інформаційно-ідеологічного протиборства/ Юридичний журнал. – 2009. – №03. –С. 24-43. — Режим доступу до публ.: http://www.justinian.com.ua

Ukrainian English French German Polish Russian