Моя політика

Моя политика

Актуальні проблеми сучасної парадигми права міжнародної безпеки та шляхи їх вирішення

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Актуальність порушеної проблеми полягає в тому, що в нинішній повоєнний (після „Третьої світової війни”, яка має назву „холодна війна”) відбувається процес:

 

1) зміни переліку в когорті світових центрів сил; оцінки і перегляду їхньої сучасної ваги, визначення головного світового лідера в геостратегічних процесах;

2) уточнення сучасних національних, державних, корпоративних інтересів, новітніх ціннісних ідеологічних, морально-етичних, правових настанов;

3) пошук новітніх методологічних безпекознавчих підходів до:

а) організації та здійснення зовнішньої політики;

б) формування нових правил в міжнародних і міждержавних відносинах;

в) уточнення чинників позитивного і негативного впливу на міжнародне життя в умовах глобалізації та нового перерозподілу між „сильними світу цього” сфер світового глобального і регіонального впливу; 4) побудови нового світового правопорядку.

Мета  даної доповіді – привернути увагу політиків, фахівців з міжнародних відносин і безпеки, юристів міжнародників та інших зацікавлених осіб до проблем сучасного стану і перспектив розвитку Права міжнародної безпеки та закликати їх до наполегливої творчої праці в сфері правового забезпечення міжнародної безпеки.

Завдання –розкрити авторське бачення нинішніх проблем у сфері міжнародної безпеки, здійснити їх публічне наукове осмислення та визначити шляхи практичного вирішення.

1. Характеристика сучасної парадигми Права міжнародної безпеки та тенденцій розвитку

Аналіз і оцінка наявних наукових положень та накопиченого практичного досвіду фахівців, які залучені до сфери безпеки, свідчить про те, що право, як правило, відіграє свою соціальну роль регулятора правовідносин з певним відставанням від процесів як у національному суспільстві, так і у світовому співтоваристві. Право за своїм статусом забезпечує, тобто обслуговує, створює сприятливі умови для головної діяльності – безпосередньо конкретного виду правовідносин. При науковому їх вивченні право розглядається як певний аспект об’єкту дослідження. З цієї причини інші наукові галузі визначають ті чи інші явища і процеси в природі та соціальному розвитку людського життя. Право розвивається слідом за розвитком відповідних об’єктів дослідження та розвитком спеціалізованих знать у системі не юридичних наукових галузей. Зазначене в повній мірі відноситься й до права міжнародної безпеки.

Сучасне Право міжнародної безпеки відповідає тому рівню безпекознавчої парадигми, яка формувалася з давніх часів  і досягла кінця ХХ  століття. Різка зміна на початку ХХІ століття системи міжнародних відносин (перехід від блокового протистояння до розуміння „американоцентричного” однополюсного чи у російсько-китайській версії – багатополюсного світу) призвела до руйнування існуючих систем безпеки часів „холодної війни”. Наявна інформація, аналітичні оцінки як вітчизняних, так й іноземних науковців і фахівців, свідчить про те, що жоден фахівець у світі не зміг точно оцінити соціально-політичні процеси, які розпочалися у Радянському Союзі та державах держав так званого „соціалістичного табору”, визначити їх можливі наслідки для світової та регіональної безпеки і змоделювати варіанти розвитку геополітичних, геоекономічних та геостратегічних процесів. Зазначене підтверджується документальними даними, що у жодній урядовій програмі держав Заходу, офіційно не визначалося завдання фізичного знищення Радянського Союзу як світової могутності. Так, послаблення і зменшення його геополітичного та регіонального впливу визначалося, зокрема, в урядових програмах США і держав НАТО. Проте, розвал і розчленування – в умовах наявності ядерних арсеналів найпотужніших у світі збройних сил і спецслужб  – визнавалося як не реальне. У зв’язку з цим розвідувальні та контррозвідувальні служби, аналітичні центри держав блокового протистояння по лінії „Схід – Захід” не мали завдань на розробку сценаріїв в умовах розпаду СРСР і на підготовку рекомендацій правлячим колам щодо поведінки в таких умовах. Наукові центри також не займалися дослідженням проблем, які можуть виникнути в умовах зникнення блокової конфліктної взаємодії, зміни світового лідера і переходу до одно-  та багатополярного світу.

Зазначене свідчить про те, що фахівці-безпекознавці та юристи міжнародники з Права міжнародної безпеки знаходилися і знаходяться в умовах певного застою. Саме це призвело до того, що після 1991 року ефективність дії міжнародного права значно понизилася і воно майже припинило свій вплив на розвиток міждержавних і міжнародних відносин. Світове співтовариство в умовах тимчасового однополюсного домінування Сполучених Штатів Америки перейшло до вирішення міжнародних проблем у сфері безпеки від дотримання „сили права” до застосування „права сили”. Прикладів достатньо: військові операції щодо знищення Югославії та Іраку, а також спроба взяти під контроль ситуацію в Афганістані, силовий тиск на Палестину, Іран, Північну Корею; озброєнні безладдя в Сомалі та Сьера-Леоне; створення елементів військової інфраструктури навколо Китаю тощо.

Підвищена кофліктогенність у світі дала поштовх інтенсивному розвиватку в різних наукових галузях окремих напрямів, які досліджували проблеми міждержавної і міжнародної конкуренції, збройної та іншої силової конфліктної взаємодії, особливо її найвищої форми – війни. В результаті виділися і поступово сформувалися нові міжгалузеві наукові напрями у вигляді конфліктології, безпекознавства, теорії інформаційної безпеки, теорії міжнародних відносин, геополітики. Проте, на жаль, Право міжнародної безпеки залишається в стані стагнації. Юристи-міжнародники безпекознавці не приділять належної уваги до нагальної адаптації вже напрацьованих наукових фундаментальних і прикладних знань у безпекознавчій сфері до права. Це й  природно: основними дійовими особами в геостратегічній сфері є США, НАТО, ЄС з Францією і Німеччиною на чолі, Росія і Китай. Зазначені геостратегічні гравці по інерції з часів „холодної війни” продовжують переосмислювати можливі варіанти модернізації застарілих уявлень про системи забезпечення міжнародної безпеки. Одночасно відбувається процес пошуку новітніх безпекознавчих підходів і технологій. Нинішній рівень і якість наукової думки, тобто парадигма Права міжнародної безпеки, визначає наступне:

1. Право міжнародної безпеки представляє систему принципів і норм, що регулюють військово-політичні відносини держав та інших суб'єктів міжнародного публічного права з метою запобігання застосування військової сили в міжнародних відносинах, обмеження, скорочення, заборони окремих видів озброєнь, створення демілітаризованих зон на земній кулі.

2. Як будь-яка галузь міжнародного права, право міжнародної безпеки спирається на загальні принципи сучасного міжнародного публічного права, серед яких особливе значення мають принцип незастосування сили, погрози сило. мирного розв’язання спорів, територіальної цілісності та непорушності існуючих державних кордонів, а також низку галузевих принципів, таких, як принцип рівності та однакової безпеки, принцип не завдання збитку безпеці інших держав. У сукупності вони складають юридичну основу права міжнародної безпеки.

3. Як нова галузь сучасного міжнародного публічного права право міжнародної безпеки володіє однією важливою особливістю, яка полягає в тому, що його принципи і норми в процесі регулювання міжнародних правовідносин тісно переплітаються з принципами та нормами всіх інших галузей міжнародного права. Таким чином, правовий інститут „міжнародна безпека” утворює вторинну (паралельну загальному міжнародному публічному праву правову структуру, що обслуговує, власне кажучи, усю систему сучасного міжнародного права, як публічного, так і приватного. Зазначена особливість дає підставу говорити про те, що право міжнародної безпеки є комплексною галуззю сучасного міжнародного права.

4. Право міжнародної безпеки в організації та управлінні системами безпеки репрезентує поняття правової форми організації і забезпечення безпеки, тобто воно юридично оформляє те, що напрацьовується в так званій „не правовій формі” (не пов’язаній з правом) організації безпеки – в межах політичної, управлінської, адміністративно-розпорядчої, виробничо-технічної, науково-прикладної та інших видів соціальної діяльності з розробки уявлення і конкретних моделей системи безпеки.

5. Систему головних інститутів, правових категорій Права міжнародної безпеки, утворюють поняття „безпека”, яка у міжнародному праві та на побутовому рівні найчастіше ототожнюється з поняттям „мир”, та „небезпека”, найчастіше „загроза миру”, котра ідентифікується з поняттям „війна” або з її початковою стадією „озброєний конфлікт”.

Зазначене вище вимагає від юристів-міжнародників, залучених до обслуговування, тобто правового забезпечення безпекознавчих заходів у міжнародних і міждержавних відносинах, мати поглиблені знання та постійно відслідковувати результати наукових досліджень фахівців з конфліктології і безпекознавства.  У даній ситуації обов’язок юриста-міжнародника з міжнародної безпеки полягає у проведенні постійного юридичного опрацювання новітніх знань про явища і процеси, зафіксовані спеціальними науками, та у підготовці юридичних оцінок і ц наданні політикам пропозиції щодо доцільності розгортання дискусії на політико-дипломатичному рівні з метою подальшого встановлення над визначеними міжнародними проблемами політико-правого контролю і правової регламентації регулювання правовідносин, а також міжнародно-правової відповідальності за порушення домовленостей, закріплених в міжнародно-правових актах.

2. Сутність відставання Права міжнародної безпеки від сучасних вимог

Як зазначалося вище, головним критерієм відповідності Права міжнародної безпеки є відповідність розуміння юристами сучасної змістовно-понятійної сутності наукових категорій „безпека”, „мир”, „небезпека”, „конфлікт”, „війна”.

Як констатується у сучасній теорії безпекознавства не можливо усвідомити сутність „безпеки” без усвідомлення сутності „небезпеки”. Це взаємопов’язані соціальні явища. У природі не існує безпеки без небезпеки і навпаки. У зв’язку з цим автором висунута наукова ідея про первинність „безпекознавчого дуалізму” як об’єкту правового регулювання. Необхідно усвідомлювати те, що повністю ліквідувати небезпеку не можливо. Можливо, приміром, в міжнародних і міждержавних відносинах політико-правовими засобами підтримувати необхідний баланс сил безпеки і небезпеки на рівні, який найбільш сприятливий для існування і прогресивного розвитку об’єктів захисту: 1) особи – людини і громадянина, 2) суспільства, яке складається із народу як державно-утворюючого елементу – його духовних, морально-етичних, культурних, історичних, інтелектуальних і матеріальних цінностей, інформаційного та навколишнього природного середовища і природних ресурсів, традицій, укладу життя; 3) держави – її конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості, непорушності кордонів, політичного, економічного, військового, безпекового, промислового, наукового, інтелектуального, демографічного та інших життєво важливих національних потенціалів.

Сучасне змістовно-сутнісне поняття категорії „безпекотворення” в теорії безпекознавства, по-перше, нерозривно пов’язане з реалізацією важливої національної ідеї — безпеки нації. По-друге, саме безпекознавство, заглиблюючись в теорію управління, військову науку, право, геополітику, психологію, етнодержавознавство, кібернетику, синергетикутощо, досліджує корелятивний зв’язок організаційних і самоорганізаційних структур у можливість розроблення механізму управління ними. По-третє, на безпекознавство покладається завдання розкриття природи безпеки, у даному випадку інформаційної, сучасне тлумачення поняття безпеки, принципу безпекоцентризму, вироблення підходів щодо загальної та особливої (часткової) теорій безпекознавства, галузевих безпекознавчих дисциплін, зокрема теорії інформаційної безпеки, співвідношення державної і недержавної системи безпеки в контексті нагальної потреби формування сучасної системи національної безпеки — стрижня сучасної державності в умовах глобалізацій них процесів у світі. Ідеологічні постулати глобалістів передбачають проведення уніфікації всіх сторін людського життя аж до знищення не лише державної ідентичності, а й самих державних інституцій та заміни їх наддержавними, на зразок Європейського Союзу (наддержавний Президент, Парламент, Міністр іноземних справ, об’єднаних контингент збройних сил, координаційний комітет з розвідки і безпеки, єдина транснаціональна валюта, єдиний режим в’їзду-виїзду іноземців та митний режим). Таким чином, виникає доцільність розтлумачити поняття „національний інтерес ”.

Національний інтересце усвідомлена, зафіксована у суспільній свідомості життєво важлива (а у подальшому в нормативно-правових актах) потреба, котра забезпечує необхідні життєво важливі ресурси і умови життєдіяльності та розвитку громадянина і людини, народу, нації, суспільства, держави; це певний сукупний вираз потреби, котрий найповніше задовольняє кожного із представників нації чи народу, незалежно від його політичних та ідеологічних уподобань, релігійних, етнічних чи расових відмінностей.

Відомі українські політологи Гелей Степан Дмитрович і Рутар Степан Михайлович зазначають, що кожна національна держава у своїй зовнішній політиці як сукупності політико-дипломатичних, економічних, військових і правових засобів намагається найбільш оптимально реалізувати свій національний інтерес. Науковці підкреслюють, що поняття „національні інтереси” є більш  багатозначним. Воно має як об’єктивне, так і  суб’єктивне значення.

В об’єктивному значенні поняття „національні інтереси” — це сукупність умов (внутрішніх і зовнішніх), які забезпечують певний геополітичний статус держави, національну безпеку, суспільну стабільність, рівень і якість життя громадян.

У суб’єктивному значенні поняття „національні інтереси” має ідеологічне забарвлення та тлумачитьсязалежно від політичного режиму, правлячого політичного курсу, міжнародного порядку і т. ін. Якщо в недалекому минулому два перших аспекти (геополітичний статус держави, національна безпека) були домінуючими, то на сучасному етапі в розвинутих країнах набирають ваги два останніх (суспільна стабільність, рівень і якість життя громадян). У зв’язку з цим сутність та зміст національних інтересів є головним об’єктом спрямувань інформаційного протиборства політичних угруповань. Як правило, воно здійснюється із застосуванням всіх заходів і засобів інформаційно-психологічної боротьби, в тому числі й спеціальних інформаційних операцій (СІО) та акцій зовнішньої інформаційної агресії (АЗА).

Національний інтересє визначальним джерелом формування стратегічної мети, стратегічних завдань, об’єктів спрямувань і напрямків розвитку народу, нації, держави, механізму, методів і форм їх реалізації. За своєю спрямованістю національні інтереси орієнтовані на забезпечення виживання та прогресивний розвиток і, певною мірою, лідерства особи, народу, нації, суспільства, держави. Виходячи з того, що особа, суспільство та держава утворюють разом самостійний об’єкт захисту – націю, поняття „національна безпека” охоплює різні аспекти безпеки країни (державної, громадської, особистої). Нація знаходиться в небезпеці, коли їй потрібно принести в жертву свої національні інтереси – об’єктивні потреби матеріального та духовного існування як внутрішньо цілісного і самобутнього соціального утворення. Не випадково, що саме в національних інтересах акумулюється ставлення нації до сукупності суспільно-політичних та державних інститутів, матеріальних і духовних цінностей.

Тільки через призму реалізації та захисту реальних національних (а не корпоративних) інтересів можуть і повинні розглядатися проблеми створення системи національної безпеки, її головна мета, тактичні цілі, завдання, принципи функціонування, усі внутрішні параметри. При цьому особливе значення має наукове визначення життєво важливих національних інтересів. Можна стверджувати, що це сукупність стрижневих потреб, задоволення яких забезпечує саме незмінність ідентифікаційних рис, існування та можливість прогресивного розвитку особи, нації, національного суспільства і національної держави. Категорія життєво важливих інтересів (вітальних інтересів) вживається у Концепції (основах державної політики) національної безпеки України.

Сутність національної безпеки полягає в забезпечення (створення умов, задоволення потреб і просування життєво важливих інтересів) розвитку України з метою максималізації задоволення потреб та інтересів представників української нації, відповідно до загальновизнаних норм співіснування, котрі необхідні для їх самозбереження, самовідтворення і самовдосконалення. Національна безпека – це не лише стан захищеності національних інтересів та їх носіїв від внутрішніх і зовнішніх небезпек, ризиків, викликів і загроз, а й гарантованість через комплекс заходів створення державними і недержавними інституціями сприятливих умов для існування і прогресуючого розвитку джерел добробуту народу, в тому числі й силовими методами. Національна безпека має розглядатися крізь призму реалізації національних інтересів, аж до застосування сили у випадках, визначених законом. Зміст національних інтересів має державно-правовий, соціально-економічний, інформаційний, екологічний і воєнний аспекти. Саме вони визначають галузевий розподіл національної безпеки на політичну, соціально-економічну, інформаційну, екологічну і воєнну безпеки.

За аналогією міжнародна безпека має розподілятися на політичну, соціально-економічну, інформаційну, психологічну, екологічну і воєнну тощо. Проте, Право міжнародної безпеки охоплює лише військово-політичну і геостратегічну (військово-стратегічну) сфери міжнародних і міждержавних відносин. Так, приміром, нині значно актуалізувалася проблема міжнародної інформаційного безпеки та її політико-правової регламентації, однак поки що ні безпекознавці, ні правознавці до дослідження цієї проблеми не приступили належним чином. Спостерігаються лише епізодичні наукові дискусії навколо підходів до дослідження наявних проблем, викликаних формуванням інформаційного суспільства. На жаль, будь-яких серйозних наукових розробок, в тому числі й на національному рівні, не відбувається.

Необхідно зазначити,що в теорії безпекознавства визначені різні рівні реальності виникнення і об’єму реалізації несприятливих наслідків для безпеки об’єкту захисту або завдання йому відповідного збитку чи шкоди. Звідси встановлений чотирьох рівневий вимір (класифікація) показників відхилення від нормативних вимог до стану безпеки, а саме:

Небезпекавіртуальне чи природне існування або потенційна можливість виникнення несприятливих передумов чи безпосереднього завдання шкоди важливим національним (чи корпоративним) інтересам і національній (чи корпоративній) безпеці .

Ризик реальне існування можливості виникнення ситуації, за якою формуються передумови протидії реалізації національних (чи корпоративних) цінностей, потреб, інтересів і цілей забезпечення національної (чи корпоративної) безпеки в обмежених масштабах. Наявність носія та інших чинників посилення передумов матеріалізації небезпеки, природна можливість використання носієм небезпеки існуючих природних або створення штучних чинників виникнення несприятливих передумов чи безпосереднього завдання збитку або шкоди важливим національним (чи корпоративним) інтересам і національній (або корпоративній) безпеці .

Викликбезпосередня мінімальна протидія носієм небезпеки та/або актуалізація функціонування в обмежених масштабах інших чинників протидії (тобто завершення заходів підготовчої стадії, початок матеріалізації ризику) реалізації національних (чи корпоративних) цінностей, потреб, інтересів і цілей, вирішенню завдань забезпечення національної (чи корпоративної) безпеки, котрі виявляються у формі офіційних і неофіційних політико-дипломатичних дій джерела небезпеки, торгівельно-економічної, інформаційно-психологічної експансії тощо. Створення обмежених за масштабами несприятливих умов або завдання несуттєвого збитку чи шкоди об’єкту захисту, або погроза та демонстрація погрози завдання школи чи збитку.

Загроза– реальність виникнення суттєвого збитку, шкоди або інших негативних наслідків для життєво важливих національних (чи корпоративних) цінностей, потреб, інтересів і національній (чи корпоративній) безпеці, яка виходить за локальні межі та стосується основних національних (чи корпоративних) цінностей (суверенітету, державності, територіальної цілісності тощо). Це кінцева стадія розвитку небезпеки по висхідній. Після загрози закінчується процес розвитку якостей і потенціалу небезпеки, вона добігає свого апогею − або настає шкода чи збиток, або за певних умов послаблення впливу несприятливих чинників і перехід до рівня виклику чи ризику.

Що стосується поняття „захисту”, то автор статті розглядає його яксукупність відповідної діяльності, спрямованої безпосередньо на своєчасне виявлення і попередження, протидію носіям небезпеки та іншим негативним чинникам, їх нейтралізацію; і, у кінцевому рахунку, – остаточне припинення функціонування джерел небезпеки.

Доцільно зазначити, що у сфері „небезпека – загроза” сучасне Право міжнародної безпеки концентрується на „запобіганні застосування військової сили в міжнародних відносинах, обмеженні, скороченні, забороні окремих видів озброєнь, створенні демілітаризованих зон на земній кулі”. З цього виходить, що нинішні юристи-міжнародники з міжнародної безпеки мають обмежені пізнання про розвиток різновидів крайньої форми конфліктної взаємодії, яка визначається поняттям „озброєний конфлікт” і „війна”.

Відповідно до теорії конфліктології для конфлікту необхідні мінімальні достатні умови – 1) наявність двох протилежних тенденцій, 2) їхніх носіїв і 3) безпосереднього контакту між ними. Проте, наявність протилежностей не завжди тягне за собою конфлікт, приміром у спорті та науковій дискусії, якщо учасники дотримуються сформованих традицій і встановлених правил. Носії протилежностей вступають у взаємодію заради задоволення своїх амбіцій шляхом перевірки істинності та досконалості без мети чимось обмежити чи завдати шкоду партнеру чи супротивнику. Конфлікт же виникає за умови, коли носії протилежних тенденцій мають намір вирішити свої життєво важливі потреби та інтереси за рахунок звуження можливості або позбавлення протилежної сторони задовольняти власні нагальні потреби та реалізовувати життєво важливі інтереси. Для вирішення зазначеного конфлікту в міжнародних відносинах застосовуються як засоби мирного розв’язання проблем, в тому числі й правові, а також силові. Найбільш радикальними засобами вирішення проблеми шляхом застосування військової сили. Останнє тягне за собою коротко плинний або відносно затяжний, але обмежений за масштабами сили, території і часу, „озброєний конфлікт”.  Крайня форма озброєного протистояння, конфліктної взаємодії – війна.

Війна, на відміну від озброєного конфлікту, тягне за собою достатньо радикальні, масштабні, доленосні позитивні чи негативні наслідки для особи, суспільства, держави, регіону чи світового співтовариства в цілому. З цієї причини класична техногенно-силова війна із застосуванням різних видів озброєнь, в тому числі зброї масового знищення, насамперед ядерної і сучасної звичайної високоточної,  військової техніки і т. ін. зі здійсненням військової експансії на територію ворога, – у сучасних умовах визнається економічно не рентабельною. З цієї причини військовими і представниками спецслужб ведеться постійний пошук різни економічно рентабельних війн.

Безпекознавству і військовій науці нині відомі такі нетрадиційні війни як, приміром, економічна та інформаційно-психологічна. Обидві, у свою чергу, поділяються на різновиди. Приміром,  економічна війна поділяється на торгівельну (цінову, тарифну, митну), енергетичну, сировинну, фінансову (бюджетну, кредитну, валютно-курсову), науково-технічну, технологічну (інноваційну), продовольчу, приватизаційну, інвестиційну, екологічну тощо. Інформаційно-психологічна – на: інформаційну (масоване просування вигідної інформації з одночасним замовчуванням невигідної, а також тенденційна інтерпретація подій), організаційну (впровадження в національне тіло чужорідних і відверто ворожих організаційних форм управління суспільством і державою), хронологічну (вигідна інтерпретація не поточних,, а масштабних історичних подій і цивілізаційних процесів, які сприятливо вплинули на долю незручного народу та його держави), духовну (цілеспрямоване нав’язування чужорідних життєвих цінностей в напрямку зміни свідомості, пониження інтелекту через нав’язування неефективної системи освіти, маніпуляції та інші спеціальні інформаційні технології), неоголошеного геноциду (цілеспрямованого руйнування генофонду супротивника за допомогою наркотиків, алкоголю, тютюну, широкого застосування штучних харчових добавок, генетично модифікованих продуктів). Проте, необхідно підкреслити, що зазначені різновиди новітніх війн не охоплюється Правом міжнародної безпеки тому,  що там не передбачаються озброєні сутички сторін.

Висновок: сучаснеправо міжнародної безпеки соєю назвою не відповідає поняттю права, яке забезпечує міжнародну безпеку, тобто безпеку міжнародних і міждержавних відносин. Логічно воно мало б називатися „Право запобігання застосуванню військової сили в міжнародних відносинах, обмеження і скорочення озброєнь та попередження війни”. Проте, знов виникає проблема – зазначена галузь міжнародного публічного права не поширюється на економічні, інформаційні, інформаційно-психологічні та інші різновиди нетрадиційних війн, які у нинішніх умовах військовими і представниками спецслужб визнаються найбільш ефективними ніж класичні техногенно-силові війни. Події останніх десятиліть в Україні та навколо неї  тому є свідченням.

Усунення визначеної розбіжності доцільно вирішувати шляхом розширення компетенції Права міжнародної безпеки з урахування різновидів небезпек, ризиків, викликів і загроз у визначених сферах: економічній, інформаційній, інформаційно-психологічній, екологічній тощо.

Література:

1. А. Кузьменко. Проблеми відповідності стратегії та системи забезпечення безпеки України національним потребам/ А. Кузьменко// Юридичний журнал.–К.: Юстиніан, 2006. –№10. –C.79-88.

2. А. Ліпкан . Безпекознавство: Навч. посіб. –К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2002. – 93 с.

3. Інформаційна безпека (соціально-правові аспекти): Підручник/ Остроухов В.В., Петрик В.М., Кузьменко А.М. та ін.; за  заг. ред. Є.Д.Скулиша. –К.: КНТ, 2010. –776 с.

4. Соціально-правові основи інформаційної безпеки: Навчальний посібник. Кол. автор. Кузьменко А. М., Петрик В. М., Остроухов В.В./ За ред. В.В. Остроухова. – К.: Росава. – 2007. – 495 с.

5. Тускоз Жан. Міжнародне право: Підручник. Пер. з франц. – К.: «АртЕк», 1998. – 416 с.

6. Шныпко А. С.  Экономические войны: истоки, формы, цели, проблемы, перспективы. – К.: Генеза, 2007. — 376 с.

Кузьменко Анатолій Михайлович,

к. ю. н., доцент

 Київського університету права НАН України

Summary: The focus of the article is on the inconsistency between the existing instruments in the legal field of the international relationship. Political science, theory of security, conflict resolution theory, military and other sciences have expanded the understanding of the concepts as “security”, “risk”, “challenge”, “threat” that are forming the basement of such legal categories of the international security as “peace” – “security” – “threat” – “armed conflict” – “war”, indicating that the science of law has been left behind the times. Under such conditions the stagnated international security law science is incapable to fulfill its functions to its full extent in compliance with the up-to-date international relations requirements.

Аннотация: В докладе концентрируется внимание на несоответствии с нынешнем предметом регулирования правоотношений в сфере международной безопасности. Политология, теория безопасности, конфликтология, военная и другие науки расширили рамки нашего понимания понятий „безопасность”, „опасность”, „риск”, „вызов”, „угроза”, которые формируют основу таких категорий права международной безопасности как: „мир” – „безопасность” – „угроза” – „вооруженный конфликт” – „война”. В связи с этим правовая наука отстает от времени. В таких условиях международное право в сфере безопасности находится в определенном застое и не может выполнять в полном объеме свои функции в соответствии с современными требованиям международных отношений.

 

Доповідь оприлюднена 28 жовтня 2010 року на ІІ Міжнародній науково-практичній конференції „Сучасні проблеми правової системи України”, організованій Київським університетом права Національної академії наук України.

Доповідь надрукована у збірнику матеріалів конференції:

Кузьменко А. М. Актуальні проблеми сучасної парадигми права міжнародної безпеки та шляхи їх вирішення //Сучасні проблеми правової системи України: збірник матеріалів ІІ Міжнародної науково-практичної конференції (28 жовтня 2010 р., м. Київ) Київського університету права НАН України; [редкол.: Шемшученко Ю. С., Бошицький Ю. Л., Чернецька О. В. та інш.]. – Випуск 2. –К.: Вид-во Європейського університету, 2010. – С. 75-80.

Ukrainian English French German Polish Russian