Моя політика

Моя политика

Особливості сучасної теоретико-методологічної парадигми правового забезпечення міжнародної безпеки

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Актуальність теми. 28 жовтня 2010 р. на Другій міжнародній науково-практичній конференції „Сучасні проблеми правової системи України”, організованій КУП НАН України автором вперше були порушені проблеми розвиненості сучасної парадигми і перспектив розвитку Права міжнародної безпеки (ПМБ). Була розкрита сутність відставання ПМБ від сучасних вимог і зробленийвисновок, щосучасне ПМБ соєю назвою не відповідає поняттю галузі права, яке забезпечує міжнародну безпеку, тобто безпеку міжнародних і міждержавних відносин.

За логікою воно мало б називатися „Право запобігання застосуванню військової сили в міжнародних відносинах, обмеження і скорочення озброєнь та попередження війни”. Одночасно залишається проблема, котра полягає в тому, що зазначена галузь міжнародного публічного права не поширюється на економічні, інформаційні, інформаційно-психологічні та інші різновиди нетрадиційних війн, які у нинішніх умовах військовими і представниками спецслужб визнаються найбільш ефективними ніж класичні техногенно-силові війни. Події останніх десятиліть в Україні та навколо неї тому є свідченням. Усунення визначеної розбіжності доцільно вирішувати шляхом розширення компетенції ПМБ з урахування різновидів небезпек, ризиків, викликів і загроз у визначених сферах: економічній

Мета нинішньої доповіді – оприлюднити додаткові проблеми, котрі були визначені автором у ході попереднього дослідження і розкрити шляхи їх розв’язання.

Завдання– через розкриття низки статей понять, підготовлених для Малої енциклопедії з міжнародного права показати рівень розвиненості понятійного апарату безпеконавства та шляхи його адаптації у ПМБ. Зазначене вимагає поєднати в одній доповіді та прокоментувати дві нагальні проблеми: 1) безпекознавчі аспекти забезпечення міжнародної безпеки і 2) правові аспекти забезпечення міжнародної безпеки.

1. Безпекознавчі аспекти забезпечення міжнародної безпеки

БЕЗПЕКОЗНАВСТВО — 1) наука про безпеку, безпекознавчий дуалізм, взаємодію безпеки і небезпеки; 2) наука, яка вивчає закономірності ефективного забезпечення безпеки у соціальних, біологічних та технічних системах, котрі реалізуються за допомогою відповідних відносин у сфері безпеки; 3) галузь науки, що реалізує свою мету на базі творчого осмислення та переосмислення концептуального, теоретичного багатства теорії управління, синергетики, біології, генетики, геополітики, теорії міжнародних відносин, конфліктології, міжнародного права, правознавства, стратегії, філософії, соціології, соціальної психології, антропології та багатьох інших наук; 4) своєрідна матриця наук і наукових напрямів про безпеку; 5) суспільна міждисциплінарна наука, яка досліджує загальні та специфічні об’єктивні закономірності організації та функціонування систем безпеки різного класу, типу, рівня і розробляє на підставі їх пізнання загальні теоретичні положення, які спрямовані на підвищення ефективності їх функціонування; 6) галузь знань, яка інтегрує прикладні аспекти політичних, соціальних, воєнних, економічних, технічних, гуманітарних та інших наук та орієнтована на дослідження сутності, змісту, методів, форм, механізмів, сил і засобів забезпечення безпеки об’єкта захисту за умови впливу чинників внутрішнього та зовнішнього характеру.

БЕЗПЕКОЗНАВЧИЙ ДУАЛІЗМ „БЕЗПЕКА — НЕБЕЗПЕКА” як закон безпекознавстваполягає у безпекознавчій сутності природного соціального явища „безпека” як об’єкта дослідження, змістовна суть якого розкривається через визначення наукового поняття, котре позначається науковою категорією „безпека”, та його антипода „небезпека”. Закон „безпекознавчого дуалізму” уособлює в собі безпекотворчий аспект існування антропо-соціокультурного організму, поєднуючи його організаційні та самоорганізаційні початки. У даному випадку концептуальним ядром безпекознавства є ідеологія безпекотворення, яка постає як ідея безпеки. Безпекотворення виступає життєдайною основою ідеї безпеки, а безпека людини, суспільства, держави, навколишнього енерго-інформаційного середовища у своїй органічній єдності — цілісною вартістю ідеї безпеки, основою сучасних безпекотворчих процесів. Усе це значно розширює безпекознавчі обрії, робить сферу безпеки більш доступною для наукового пізнання. Зважаючи на викладене, другою обов’язковою складовою безпекознавчого дуалізму представляє „небезпека”. З цього випливає, що не визначившись щодо сутності небезпеки та її природи, ми не можемо визначитися, що таке безпека. Теорія безпекознаства визначає чотири рівні реальності виникнення й об’єму реалізації несприятливих наслідків для безпеки об’єкта захисту чи завдання йому відповідного шкоди чи збитку, а саме: „небезпека” – „ризик” – „виклик” – „загроза”. Така побудова ієрархічного розвитку несприятливих чинників для існування об’єкту захисту дає можливість визначити відповідну ієрархічну систему адекватних заходів протидії, тобто цілеспрямованого керування системою небезпек в напрямку 1) зниження їх потужності та ефективності, 2) нейтралізації і припинення функціонування, 3) усунення чинників, що їх породжують.

БЕЗПЕКОЗНАВЧИЙ ПІДХІД (МЕТОД)методологічний напрям у науці, основне завдання якого полягає в розробленні методів дослідження та конструювання систем безпеки різних типів, класів і рівнів. Показником цього методу є процеси безпекотворення — трансформація окремих структур на системи безпеки та їх наступна інтеграція до загальної системи національної безпеки, яка, у свою чергу, може бути інтегрована до системи міжнародної регіональної, міжрегіональної, міжнародної універсальної і глобальної безпеки. Провідний лейтмотив безпекознавчого підходу — вивчення та викладення реалізації забезпечення безпеки в практиці безпекотворення. Важливою складовою цього процесу є утворення умов функціонування державних і недержавних структур як єдиного цілого. Отже, йдеться про процес становлення системи безпеки в епоху глобальних змін як на планеті, так і всередині держави. З цієї причини до інтересів безпекознавства належить також дослідження: 1) моніторингу небезпек, ризиків, викликів і загроз; 2) їх ідентифікація та аутентифікація; 3) розроблення прогностичних сценаріїв і гіпотетичних моделей функціонування системи в позаштатних умовах; 4) важливою предметною сферою безпекознавчого підходу є також вивчення місця і ролі управлінських еліт у процесах забезпечення безпеки, через те, що саме управлінська еліта здійснює керуючий вплив на об’єкт управління з метою досягнення цілей безпеки. Завдячуючи цьому впливу, досягається консолідація та виважене ставлення усіх підсистем безпеки одна до одної. З цього випливає, що до предмету безпекознавства має відноситися й 5) дослідження сфери реалізації потреби у безпеці на тому чи іншому історичному етапі становлення системи безпеки.

У безпекознавчому дослідженні безпека аналізується як певна множина елементів, взаємозв’язок яких зумовлює цілісні властивості системи. Головний акцент робиться на виявленні розмаїття зв’язків, які мають місце як зсередини досліджуваного об’єкта, так і в його взаємовідношеннях із зовнішнім середовищем. Безпекознавчі міркування є свідченням того, що безпека — не просто абстрактне визначення, а своєрідна сфера існування людини, нації, держави, ресурсів, що міцно пов’язує людей не лише між собою, а й з тим навколишнім середовищем, в якому вони живуть. Причому йдеться не лише про збереження матеріального, а й духовного, енерго-інформаційного колориту нашої планети. Таким чином, нагальним сучасним завданням науковців і фахівців-безпекознавців у сфері безпекотворення є творча праця щодо розробки теорії безпеки, насамперед побудови теоретичних моделей безпеки, систем забезпечення безпеки і цілеспрямованого управління небезпекою, тобто організації і практичного здійснення їй протидії (вигідного вольового і безпосередньо силового впливу на окремі носії, системи або чинники небезпек). Зазначена наукова діяльності підпорядковується головній меті, тобто кінцевому результату, який має дати відповіді на поставлені питання і вирішити наступні проблеми: 1) формування системи базових понять (створення відповідного понятійно-категорійного апарату), тобто мови нового наукового напряму; 2) встановлення структурно-функціональних зв’язків між елементами системі понятійного апарату; 3) визначення загальних принципів формування системи галузевих підходів до формалізації процесів, що аналізуються (вивчаються), та 4) розробку на цій основі галузевих методів і методології дослідження, які б забезпечили поглиблене вивчення та виявлення відповідних закономірностей, властивих даному об’єкту досліджень.

Усі науковці та фахівці-безпекознавці єдині в тому, що безпека − це органічне поєднання й реалізації прагнення людини до існування в найбільш сприятливий для нормального життя та розвитку умовах і можливості забезпечення з боку державних або громадських організацій необхідного рівня захищеності людини від різного роду небезпек, ризиків, викликів і загроз. Зрештою, безпека розглядається як гармонія світу, людська симфонія в її нескінченних вимірами. Безпека — складне соціальне явище, об’єкт теоретико-управлінського дослідження, предмет соціальної інженерії. У результаті проведеної роботи встановлена закономірність,яка визначає безпеку в якості складної системи, сукупності взаємообумовлених елементів, таких як: справедливість (насилля, як її протилежність), потреба та інтерес безпеки, котрі можуть бути у формі певних ресурсів – продовольчих, енергетичних, фінансових, технологічних, інформаційних, матеріально-технічних, сировинних, фахово-трудових, психологічних тощо.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ − 1) у загальному значенні — можуть тлумачитися як задоволення потреб та інтересів об’єктів захисту (держави, суспільства, народу, нації, юридичної чи фізичної особи, громадянина й людини), тобто надання необхідних для життя цього об’єкта захисту, його існування та розвитку відповідних ресурсів (енергії), створення сприятливих умов надійного функціонування механізмів, відповідальних за підтримання його життєздатності; у цьому випадку функціонування окремих елементів, сукупних механізмів у системі забезпечення й реалізації безпеки та оборони України; − 2) у професійному значенні — усіляка допоміжна діяльність суб’єкта забезпечення безпеки (в цьому випадку держави Україна), котра сприяє найбільш ефективному вирішенню покладених на політичні, правоохоронні, оборонні органи та спеціальні служби завдання, зокрема у сфері державного управління, кадрове, інформаційне, матеріально-технічне, фінансове та інше подібне задоволення потреб керівних і виконавчих структур безпосереднього забезпечення безпеки та оборони — структур захисту від небезпек. Важливу роль відіграє чітке розуміння наявності принципових відмінностей заходів забезпечення безпеки з боку певної спеціальної структури (спецслужби) від відповідних форм організації оперативної і правоохоронної діяльності держави в галузі виявлення, попередження, нейтралізації, протидії і припинення різного роду протиправної та кримінальної, іншої негативної діяльності в основних сферах життєдіяльності держави і суспільства загалом. Зокрема, це стосується доцільності розуміння сутності та принципів розмежування функціональних особливостей оперативної (агентурно-оперативної — розвідувальної та контррозвідувальної) та правоохоронної (непроцесуальної — оперативно-розшукової — та процесуальної — слідчої, іншої досудової) діяльності відповідних служб безпеки підприємницьких структур, державних спецслужб і правоохоронних органів.

НЕПРАВОВІ ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ операційної (оперативної) діяльності у зовнішньополітичній сфері спецслужб, правоохоронних органів, інших органів і відомств держав, структурних підрозділів суб’єктів господарювання полягають у: 1) розробці планів поточної і стратегічної діяльності в цілому та по окремих напрямках, зовнішньополітичних акцій, внутріполітичних та інших заходів з визначенням цілей, завдань, конкретних виконавців, механізму контролю за дотриманням ними намічених функцій, порядку координації діяльності учасників різних структур і заходів для підпорядкування єдиному оперативному задуму; 2) визначенні кількісної і якісної потреби та комплектуванні штату особового і керівного складу основного та допоміжного апаратів; 3) створенні механізму управління діяльністю силами і засобами, а також вирішення конкретних операційних (технологічних) завдань; 4) розстановці сил і засобівта доведенні до них функціональних завдань; 5) інструктажі виконавців по поточних моментах, 6) контролі, координації їх дії, 7) коректуванні завдань і лінії поведінки; 8) відведенні від заходів тих сил і засобів, які себе реалізували повністю або діють незадовільно, і увведенні новихсил і засобів.

Організація оперативної чи операційної (технологічної) діяльності переважної більшості зовнішньополітичних відомств, структур державного управління внутрішньою політикою і правоохоронною системою, а також підрозділів управління суб’єктів господарювання, правоохоронної діяльності, забезпечення безпеки і оборони, – має в основному гласний, публічний (владний) характер. Виключенням є органи розвідки, контррозвідки та інших спецслужб, в тому числі охоронні підприємницькі структури і служби безпеки суб’єктів господарювання, діяльність котрих поряд з гласною формою має конспіративну, негласну, приховану, таємну складову. Лише деякі її аспекти (приміром, створення основних розвідувальних органів держави, визначення їх головних цілей, завдань і повноважень, основних принципів взаємовідносин з іншими органами держави тощо), котрі не містять загрози розконспірації оперативної діяльності спецслужб, а також відповідні офіційні ліцензійні вимоги охоронних підприємств і служб безпеки господарських структур, – мають відкритий характер. Загальні (гласні) неправові форми організації публічної діяльності державних структур і підрозділів суб’єктів господарювання визначаються, насамперед, нормами Конституції, законів України, Декретів Президента та Постановами Кабінету Міністрів України, а спеціальні неправові форми негласної (конспіративної) діяльності – відомчими підзаконними актами.

ПРАВОВІ ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ І РОЗВІДУВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ виявляються у вигляді: 1) видання правових актів, котрі спрямовуються на вирішення таких питань організації діяльності у державах та у суб’єктів господарювання, як визначення: порядку утворення зовнішньополітичних органів, відповідних спецслужб, правоохоронних органів, охоронних підрозділів, служб безпеки, мережі інформаційно-довідкових, просвітницько-консалтингових структур, інформаційно-аналітичних підрозділів; 2) визначення і правового закріплення їхньої компетенції; джерел фінансування; порядку комплектування, визначення кваліфікаційних вимог до особового та керівного складу, процедур призначення на посади і службового просування посадових осіб, охорони праці та соціального забезпечення співробітників, підготовки і підвищення кваліфікації кадрів; 3) нормативне регулювання взаємодії, співробітництва з іншими органами та спецслужбами, взаємовідносин між ними (тобто зовнішньополітичних відомств і спецслужб з поліцією, судом, прокуратурою, адвокатурою тощо і навпаки); 4) утворення механізму поширення правових знань і проведення інших профілактичних заходів серед населення. У даному випадку перевершує частка адміністративно-розпорядчого нормування і регулювання зовнішньої і внутрішньої діяльності цивільних і правоохоронних органів, спецслужб, військових структур і суб’єктів господарювання як на внутрінаціональному (у середині держави), так і на міжнародному рівні (у межах міжнародного публічного і міжнародного приватного права, а також поза правовим полем взагалі).

У межах наукового забезпечення реалізації проекту реформування системи національної й регіональної безпеки поняття „безпека” має розглядатися як логічне поєднання трьох аспектів:

1) безпека як соціальне явище,тобто — це сукупність умов і чинників, сприятливих для комфортного існування та перспективи розвитку об’єкта захисту, іншими словами — відсутність умов для небезпек і несприятливих чинників. У цьому випадку предметом (тобто змістом) нового наукового напряму — безпекознавство мають визначатися закономірності, характерні риси, структурні елементи, взаємозв’язки між ними, чинники, що впливають на її стані характер,економічні, науково-технічні й т. ін. аспекти, тобто все те, що визначає безпеку в розумінні соціального явища;

2) безпека як особлива соціальна діяльність. У цьому випадку предметом (тобто змістом) безпекознавства, військових, спеціальних оперативних і правоохоронних дисциплін повинні бути сутність поняття, ознаки та характерні риси суб’єкта, цілей, завдань, об’єктів спрямувань, стратегії та тактики, виконавчого механізму та його елементів, форм і методів реалізації поставлених завдань діяльності в межах такого соціального явища як безпека взагалі, державна і громадська безпеки, безпека економічної та господарської діяльності зокрема; які існують у ньому правила, закони, закономірності, тенденції, традиції, логіка формування соціальної мотивації до зазначеної діяльності. Тут йдеться про те, щоб з’ясувати, яку користь або шкоду матиме суспільство від зазначеної суспільної діяльності; чи має потребу в цій діяльності суспільство взагалі? Хто конкретно? Усі члени суспільства чи окремі їх групи, чи окремі індивіди? Яка соціальна значимість діяльності, котра визначається як забезпечення безпеки підприємництва?

3) безпека як відповідний організаційно-правовий процес, процедура чи порядок реалізації соціальних завдань у сфері забезпечення безпеки, тобто створення сприятливих вільних від небезпек умов функціонування відповідних державних і підприємницьких механізмів, зокрема неправове (не пов’язане з правом – суто організаційно-управлінська діяльність – ОУД) і правове забезпечення (обслуговування ОУД через правотворення, правозастосування і правове виховання); процедури організації та управління оперативної, охоронної і режимної роботи відповідних служб (органів) державних та підприємницьких структур. У цьому випадку предметом (тобто змістом) наукового напряму управління системою безпеки має бути сутність, критерії визначення генерального суб’єкта (замовника, організатора, фінансиста і споживача продукту) і виконавчого суб’єкта (тобто безпосереднього виконавчого механізму), особливості їх структурних елементів, їхній взаємозв’язок, ієрархія підпорядкованості під час функціонування виконавчого механізму; питання планування, керування й контролю, тобто адміністрування, а також правова регламентація відносин, законодавче визначення меж відповідальності та повноважень, сфери так званої „юрисдикції” служб безпеки підприємницьких структур недержавного сектору та державних спецслужб, причетних до забезпечення безпеки держави та суспільства в цілому.

Як соціальне явище безпекахарактеризує конкретний стан захищеності (сукупність сприятливих чинників і умов) будь-якої держави та її спроможність протистояти змінам умов функціонування як таким, що мають передбачуваний, так й спонтанний характер. Цікавим у цьому плані є визначення поняття безпеки, запропоноване російськими безпекознавцями В. Серебряніковим і доповнене В. І. Ярочкіним: „Безпека — стан захищеності особи, суспільства, держави від внутрішніх та зовнішніх загроз, який базується на діяльності людей, суспільства й держави, світового співтовариства народів із виявлення (вивчення), попередження, послаблення, усунення (ліквідації) і відбиття небезпек та загроз, здатних згубити їх, позбавити фундаментальних матеріальних та духовних цінностей, завдати неприйнятну (недопустиму об’єктивно й суб’єктивно) шкоду, зачинити шлях для виживання та розвитку”. Як особливий вид соціальної діяльностібезпека має розглядатися як відповідний цілеспрямований організаційно-правовий процес, процедура або порядок реалізації соціальних завдань у сфері економічної та господарської діяльності, спрямованої на створення сприятливих і вільних від небезпек, ризиків, викликів та загроз умов життєдіяльності особи й суспільства, функціонування господарського механізму об’єкта захисту. Як відповідний організаційно-правовий процесбезпека − гарантована конституційними, законодавчими і практичними заходами захищеність та забезпеченість життєво важливих інтересів об’єкта від зовнішніх і внутрішніх загроз. Безпека — це органічна система організації державної влади щодо реалізації потреб та інтересів людини, її завданнями є: 1) забезпечення правового регулювання відносин між суб’єктами економічної, господарської та інших видів соціальної діяльності; між виконавчими суб’єктами відповідних завдань (службами безпеки) щодо забезпечення безпеки та об’єктами захисту в економічній і підприємницькій сфері; між суб’єктами суспільних відносин у політичному, соціальному, культурному і психологічному житті; 2) організація і здійснення оперативної (негласної, прихованої, конспіративної), детективної, правоохоронної, охоронної та режимної роботи державних спецслужб, правоохоронних органів, служб безпеки господарських структур та інших юридичних осіб недержавного сектору; 3) визначення особливостей їхніх структурних елементів, взаємозв’язків, ієрархії порядкування під час виконання відповідних завдань, реалізації юридичних прав і обов’язків; 4) вирішення питань планування, управління та контролю за додержанням встановлених норм і повноважень; 5) встановлення меж сфер відповідальності суб’єкта господарювання, інших юридичних об’єктів недержавного сектору, а також державних спецслужб і правоохоронних органів, причетних до забезпечення різних видів безпеки держави і суспільства, захисту життєво важливих інтересів України та її громадян; 6) встановлення меж функціональних повноважень (прав і обов’язків) елементів організаційної системи безпеки (підрозділів, органів та інших структур), спрямованої безпосереднє на реалізацію бойових завдань щодо виявлення і цілеспрямованого вигідного управління джерелами небезпек з метою попередження, нейтралізації та припинення їх негативного функціонування, запобігання і недопущення створення умов для несприятливого існування та прогресивного розвитку об’єктів захисту – особи, суспільства та держави.

Безпека має розглядатися не стільки як стан захисту від небезпек, ризиків, викликів і загроз, а скільки як стан управління ними, особливо коли останні можуть відігравати конструктивну роль. Як відомо, небезпека є постійним стимулятором розвитку і вдосконалення систем забезпечення і реалізації заходів безпеки.

  2. Правові аспекти забезпечення міжнародної безпеки

ПРАВО МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ –1) відносно самостійна галузь міжнародного публічного права; 2) система міжнародно-правових принципів і норм, спрямованих на підтримання миру, запобігання війни та забезпечення безпеки у всіх сферах міжнародних відносин, котрі визначають права, обов’язки і міжнародно-правову відповідальність суб’єктів міжнародного права за їх порушення, регулюють правовідносини, що виникають у сфері підтримання міжнародного миру і забезпечення безпеки; 3) система принципів і норм міжнародного права, що встановлює універсальний порядок у сфері підтримання міжнародного миру і забезпечення безпеки у світі відповідно до Статуту ООН.

Проте, єдиного підходу до розуміння природи та структури права міжнародної безпеки у сучасній науці міжнародного права не існує. У радянській і вітчизняній науці, так само як й в усіх державах-колишніх республіках СРСР та країнах Східної Європи, право міжнародної безпеки розглядається як самостійна галузь міжнародного публічного права, котре має власний предмет та структуру системи принципів і норм. У той же час, західна наука не визнає існування такої галузі міжнародного права, асоціюючи відповідні норми з іншими галузями міжнародного права, перш за все, правом міжнародних організацій, правом зовнішніх зносин, міжнародним гуманітарним правом та правом збройних конфліктів. Однак, більш доцільним визначення права міжнародної безпеки є саме як самостійної галузі міжнародного публічного права, оскільки цільове спрямування права міжнародної безпеки дещо відрізняється від цільового спрямування інших галузей міжнародного права.

Так, якщо головною метою права міжнародних організацій є врегулювання перш за все організаційних питань діяльності міжнародних міжурядових організацій, а метою міжнародного гуманітарного права – додержання прав людини в умовах збройних конфліктів, то метою права міжнародної безпеки є перш за все попередження нових збройних конфліктів, припинення вже існуючих та створення умов для розвитку мирних відносин між державами. З цього виходить, що право міжнародної безпеки поширює свою чинність і правовий вплив на розвиток міждержавних і міжнародних відносин на дуалістичного стадії стабільного балансування чинників „безпеки – небезпеки” та на стадії просування поступової матеріалізації небезпеки у формі ризику, виклику і початковій стадії загрози міжнародному миру і безпеці. З моменту реальної матеріалізації стадій „загрози” в негативне наслідки у конфліктній взаємодії і переходу її форму „відкритого політико-дипломатичного конфлікту”, „збройного конфлікту” чи „війни” набувають чинності інші галузі міжнародного публічного права – право зовнішніх зносин, право застосування сили у міжнародних відносинах, право збройних конфліктів, право ведення наземної, повітряної і морської війни, гуманітарне право.

Певний час предмет права міжнародної безпеки розглядався лише у вузькому значенні як військово-політичні відносини суб’єктів міжнародного права, спрямовані на попередження застосування військової сили, обмеження та скорочення озброєнь. Нині поширеним є більш широкий підхід до розуміння права міжнародної безпеки і небезпеки, що пов’язано, перш за все зі зміною в плані розширення змістовної сутності розуміння самого поняття міжнародної безпеки та міжнародна небезпека. Окрім техногенно-силової війни з’явилися нові види війни, зокрема – інформаційні, інформаційно-психологічні, економічні тощо, котрі нині не охоплені правом міжнародної безпеки. Якщо первісно міжнародна безпека розглядалася як незастосування військової сили до держави з боку інших держав, то нині міжнародна безпека розглядається значно ширше – як незастосування до держави з боку інших держав чи міжнародних організацій будь-яких заходів, що обмежують або унеможливлюють її вільний розвиток та повноцінну рівноправну участь в усіх сферах міжнародних відносин. Згідно з таким підходом предмет права міжнародної безпеки складають: 1) військово-політичні відносини, спрямовані на попередження та припинення застосування військової сили чи погрози силою як засобу вирішення міжнародних спорів; 2) військово-політичні відносини, спрямовані на обмеження та скорочення озброєнь; 3) політичні відносини, спрямовані за забезпечення політичної, економічної, продовольчої, технологічної, інформаційної та інших видів безпеки держав. Норми міжнародного права, пов’язані з питаннями міжнародної безпеки, зосереджені у значній кількості міжнародно-правових актів, серед яких можна назвати і Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р., Декларацію про принципи міжнародного права 1970 р., Європейську конвенцію про боротьбу з тероризмом 1977 р., Конвенцію ООН з морського права 1982 р. і т. ін. Проте існує низка міжнародно-правових актів, що безпосередньо регламентують відносини, пов’язані з підтриманням міжнародної безпеки і які можна розглядати в якості джерел права міжнародної безпеки. ПМБ як галузь міжнародного права, котра історично склалася у процесі: 1) обмеження „юс ад беллум” у відповідних Гаазьких конвенціях про закони та звичаї війни 1899 р. і 1907 р.; 2) спроби заборонити війну як знаряддя національної політики держав у Пакті Бріана—Келлога 1928 р.; 3) загальної заборони застосування сили у Статуті ООН; 4) встановлення у Статуті Нюрнберзького трибуналу 1945 р. злочину проти миру як акту агресії та міжнародно-правої відповідальності за його вчинення, у т. ч. персональної (кримінальної) відповідальності індивіда; 5) підтвердження у резолюції ГА ООН 1946 р. принципів міжнародного права, визнаних у Статуті Нюрнберзького трибуналу (Нюрнберзькі принципи), та їх деталізації у прийнятих Комісією міжнародного права ООН 1950 р. Принципах міжнародного права, визнаних у Статуті Нюрнберзького трибуналу і вироку трибуналу.

Основу системи принципів та норм ПМБ становить принцип незастосування сили або загрози силою, встановлений у Статуті ООН (п. 4 ст. 2) і розвинутий у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., резолюції ГА ООН про визначення агресії 1974 р., Декларації ООН про посилення ефективної відмови від загрози силою чи її застосування в міжнародних відносинах 1987 р. Зазначений принцип пов’язаний з іншими принципами міжнародного права, встановленими у Статуті ООН і кодифікованими у Декларації ООН 1970 р. Насамперед, це стосується принципу мирного розв’язання міжнародних спорів, який зобов’язує членів ООН вирішувати свої міжнародні спори виключно мирними засобами „так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир та безпеку і справедливість” (п. З ст. 2 Статуту ООН). До найважливіших принципів ПМБ також належать: принцип колективної безпеки; принцип одностайності постійних членів РБ ООН (Великобританії, Китаю, Росії, США, Франції) під час прийняття Радою примус, заходів до агресора згідно з розд. VII Статуту ООН; визнання у міжнародному праві агресії як злочину проти миру; кваліфікація агресії як збройного нападу однієї держави (групи держав) на іншу державу; право держав укладати регіон, угоди або утворювати регіон, органи для вирішення питань у сфері підтримання міжнародного миру і безпеки; право на самооборону; принцип роззброєння. Принцип колективної безпеки встановлений у Статуті ООН як зобов’язання держав — членів ООН „вживати колективних заходів для відвернення й усунення загрози мирові та придушення актів агресії або інших порушень миру і проводити мирними засобами у згоді з принципами справедливості та міжнародного права, улагодження або вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, що можуть призвести до порушення миру” (п. 1 ст. 1). Згідно зі Статутом ООН вжиття таких колективних заходів держав має здійснюватися РБ ООН, яка є одним з головних органів Організації і на яку члени ООН покладають „головну відповідальність за підтримання міжнародного миру і забезпечення безпеки та погоджуються у тому, що при виконанні її обов’язків, які випливають з цієї відповідальності, Рада Безпеки діє від їх імені” (п. 1 ст. 24).

5 грудня 1986 р. і 7 грудня 1987 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла рішення, які мають винятково важливе значення в досягненні головної мети сучасного міжнародного права – підтримання і збереження миру в усьому світі. Зазначені рішення являють собою спеціальні резолюції про створення всеосяжної системи міжнародного миру і безпеки. Прийняттям цих резолюцій концепція всеосяжної безпеки, що встановилася у світі з часу прийняття Пакту Бріана-Келлога і була зміцнена заснуванням ООН та її Статутом, одержала принципове схвалення людства в нових умовах розвитку міжнародного співтовариства. Зазначені резолюції, підкріплені резолюцією ГА ООН від 7 грудня 1988 p., що визначає „всеосяжний підхід до зміцнення міжнародного миру і безпеки, відповідно до Статуту ООН”, значною мірою сприяли активізації міжнародно-правових умов світової громадськості в прийнятті різних заходів у сфері зміцнення міжнародної безпеки. Зазначене вище свідчить, що складалися умови для формування кодифікованої системи принципів і норм, які відносяться до права міжнародної безпеки і виділення цього права у самостійну галузь сучасного міжнародного права. Право міжнародної безпеки являє собою сукупність принципів і норм, що регулюють взаємодію держав у сфері підтримання загального миру і забезпечення безпеки, включаючи превентивну діяльність.

Систему таких джерел складають: Статут ООН. Відповідно до ст. 1 Статуту ООН підтримання міжнародного миру і безпеки та застосування для цього засобів колективної безпеки є основним завданням ООН. Саме Статутом ООН (глави I, IV, VII) закріплено порядок застосування міжнародно-правових засобів підтримання миру; Резолюції Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН, що спрямовуються на конкретизацію положень Статуту ООН і стосуються питань міжнародної безпеки. До них, зокрема, можуть бути віднесені Резолюції Генасамблеї ООН „Про незастосування сили в міжнародних відносинах і остаточну заборону застосування ядерної зброї” 1972 р., „Про визначення агресії” 1974 р., „Про створення зони, вільної від ядерної зброї, в районі Близького Сходу” 1976 р., Резолюція Ради Безпеки № 1373 (2001) від 28.09.2001 р. щодо попередження та заборони фінансування тероризми тощо. Юридична сила цих резолюцій неоднакова: якщо резолюції Ради Безпеки відповідно до ст. 25 Статуту ООН є обов’язковими для виконання усіма членами ООН, то резолюції Генасамблеї мають лише рекомендаційний характер; міжнародні договори, спрямовані на стримування нарощування ядерних озброєнь у просторовому відношенні. Ці договори, як правило, мають багатосторонній характер і встановлюють заборону виготовлення, розміщення, випробування та застосування ядерної зброї на певних територіях. До цієї групи джерел, зокрема, відносяться: Договір про Антарктику 1959 р.; Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р.; Договір про принципи діяльності держав щодо дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 р.; Договір про заборону розміщення на дні морів та океанів і їх надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення 1971 р.; Договір про заборону ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателоко) 1967 р.; Договір про без’ядерну зону в південній частині Тихого Океану (Договір Раротонга) 1985 р.; Договір про зону, вільну від ядерної зброї, в Південно-Східній Азії (Бангкокський Договір) 1995 р.; Договір про зону, вільну від ядерної зброї, в Африці (Договір Пеліндаба) 1996 р.; міжнародні договори, спрямовані на стримування нарощування озброєнь у кількісному та якісному відношеннях. Такі договори можуть бути як двосторонніми, так і багатосторонніми і в основному передбачають граничну кількість певних видів зброї, що можуть виготовлятися та використовуватися державами чи їх групами. До таких договорів відносяться: 1) Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі та під водою 1963 р.; 2) Конвенція про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 р.; 3) Договір про звичайні збройні сили в Європі 1990 р.; 4)  Договір між СРСР та США про обмеження систем протиракетної оборони (Договір по ПРО) 1972 р.; 5) Тимчасова угода між СРСР та США про деякі заходи у галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь 1972 р. (Угода по ОСНО-1); 6) Договір між СРСР та США про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь 1979 р. (Договір по ОСНО-2); 7) Договір між СРСР та США про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь  1991 р. (Договір по СНО-1); 8) Договір між Росією та США про подальше скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь 1993 р. (Договір по СНО-2). 9) Договір між Росією та США про подальше скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь 2009 р (Договір по СНО-3); міжнародні договори, спрямовані за заборону виробництва окремих видів зброї та ліквідацію наявних запасів таких видів зброї: 1) Конвенція про заборону розробки, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної та про їх знищення 1972 р.; 2) Конвенція про заборону розробки, виробництва і використання хімічної зброї та її знищення 1993 р.; 3) Конвенція про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва і передачі протипіхотних мін та щодо їх знищення 1997 р.; 4) Договір між СРСР та США про ліквідацію їх ракет середньої дальності і меншої дальності 1987 р. (Договір по РСМД); міжнародні договори, спрямовані на попередження випадкового (несанкціонованого) виникнення війни. Подібні договори, як правило, є двосторонніми, укладаються між ядерними державами і розраховані на попередження помилкового використання стратегічних видів зброї. Так, до цієї групи джерел відносяться: 1) Угоди про прямі лінії зв’язку між СРСР та США (1963 р., 1971 р.), Великобританією (1967 р.), Францією (1966 р.), ФРН (1986 р.); 2) Угода про заходи щодо зменшення небезпеки виникнення ядерної війни між СРСР та США 1971 р.; 3) Угода у формі обміну листами між СРСР та Францією про попередження випадкового чи несанкціонованого застосування ядерної зброї 1976 р.; 4) Угода між Урядом СРСР та Урядом Великобританії про попередження випадкового виникнення ядерної війни 1977 р.; 5) Угода між СРСР та США про попередження про запуск міжконтинентальних ракет з підводних човнів 1988 р.; міжнародно-правові акти, спрямовані на створення регіональних систем безпеки. Прикладом цієї групи джерел права міжнародної безпеки можуть бути акти, прийняті в межах Наради з безпеки та співробітництва у Європі (НБСЄ) та Організації з безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ): 1) Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р.; 2) Підсумковий документ Белградської зустрічі 1977 року представників держав-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі, що відбулася на основі положень Заключного акта, стосовно подальших кроків після Наради 1978 р.; 3) Підсумковий документ Мадридської зустрічі 1980 року представників держав-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі, що відбулася на основі положень Заключного акта, стосовно подальших кроків після Наради 1983 р.; 4) Кодекс поведінки, що стосується військово-політичних аспектів безпеки, прийнятий на Будапештській зустрічі на вищому рівні держав-учасниць НБСЄ 1994 р.

ПОРУШЕННЯ МИРУ І БЕЗПЕКИ – 1) діяльність держав, міждержавних, міжнародних і національних неурядових організацій, маргінальних угруповань, окремих фізичних осіб, які переслідують мету порушення миру та створення загрози міжнародній безпеці; 2) визначена РБ ООН конкретна ситуація, що потребує вживання сили. З причини того, що зазначена ситуація пов’язана із загрозою миру і міжнародній безпеці, передбачається ухвалення Радою Безпеки на основі гл. VII Статуту ООН заходів з підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки.  Порушення міжнародного миру і безпеки ширше поняття агресії. З питань, пов’язаних з кваліфікацією і припиненням міжнародного миру і безпеки, Рада Безпеки може приймати резолюції як рекомендаційного, так й обов’язкового характеру для держав-членів ООН.

Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядкуу багатьох кримінальних кодексах національних держав визначені наступні: 1. Пропаганда війнипублічні заклики до агресивної війни або до розв’язування воєнного конфлікту, а також виготовлення матеріалів із закликами до вчинення таких дій з метою їх розповсюдження або розповсюдження таких матеріалів. 2. Планування, підготовка, розв’язання і ведення агресивної війнице 1) планування, підготовка або розв’язування агресивної війни чи воєнного конфлікту, а також участь у змові, спрямованій на вчинення таких дій; 2) ведення агресивної війни або агресивних воєнних. 3. Порушення законів і звичаїв війни 1) жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням; 2) вигнання цивільного населення для виконання примусових робіт; 3) розграбування національних цінностей на окупованій території; 4) застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом; 5) інші порушення законів і звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Парламентом держави, а також 6) віддання наказу про вчинення таких дій; 7) ті ж самі діяння, якщо вони поєднані з умисним вбивством. 4. Застосування зброї масового знищення – 1) віддання наказу і безпосереднє застосування зброї масового знищення, забороненої міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Парламентом держави; 2) те ж саме діяння, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки. 5. Розробка, виробництво, придбання, зберігання, збут, транспортування зброї масового знищення – безпосередня організація, управління і практична участь у розробці, виробництві, придбанні, зберіганні, збуті, транспортуванні зброї масового знищення, забороненої міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Парламентом держави. 6. Екоцид – масове знищення рослинного або тваринного світу, отруєння атмосфери або водних ресурсів, а також вчинення інших дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу. 7. Геноцид – 1) діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової або релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння ним тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне або часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу; 2) публічні заклики до геноциду, а також виготовлення матеріалів із закликами до геноциду з метою їх розповсюдження або розповсюдження таких матеріалів. 8. Посягання на життя представника іноземної держави– вбивство або замах на вбивство представника іноземної держави або іншої особи, яка має міжнародний захист, з метою впливу на характер їхньої діяльності або на діяльність держав чи організацій, які вони представляють, або з метою провокації війни чи міжнародних ускладнень. 9. Злочини проти осіб та установ, що мають міжнародний захист – це 1) напад на службові або житлові приміщення осіб, які мають міжнародний захист, а також викрадення або позбавлення волі цих осіб з метою впливу на характер їхньої діяльності або на діяльність держав чи організацій, які вони представляють, або з метою провокації війни чи міжнародних ускладнень; 2) погроза вчинення дій, передбачених частиною першою цієї статті. 10. Незаконне використання символіки Червоного Хреста і Червоного Півмісяця – реальне безпосереднє незаконне використання символіки Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. 11. Піратство– це 1) використання з метою одержання матеріальної винагороди або іншої особистої вигоди озброєного чи неозброєного судна для захоплення іншого морського чи річкового судна, застосування насильства, пограбування або інших ворожих дій щодо екіпажу чи пасажирів такого судна; 2) ті ж самі діяння, якщо вони вчинені повторно або спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки. 12. Найманство 1) вербування, фінансування, матеріальне забезпечення, навчання найманців з метою використання у збройних конфліктах інших держав або насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади чи порушення територіальної цілісності, а також використання найманців у військових конфліктах чи діях; 2) участь без дозволу відповідних органів державної влади у збройних конфліктах інших держав з метою одержання матеріальної винагороди.

З метою підтримання миру та гарантування міжнародної безпеки державами, їх групами та міжнародними організаціями розробляються системи індивідуальної та колективної безпеки.

БЕЗПЕКА КОЛЕКТИВНА – співробітництво держав з метою підтримання миру в регіоні чи світовому масштабі. Складовими елементи системи безпеки колективної: 1) загальновизнані принципи і норми міжнародного права та відомчі принципи і норми права міжнародної безпеки про заборону застосування сили та погрози силою, повагу суверенітету, рівноправність держав, недискримінацію, невтручання у внутрішні справи тощо; 2) система засобів і механізмів мирного розв’язання міжнародних спорів і конфліктів; 3) система колективних заходів щодо демілітаризації територій, роззброєння, відвернення агресії, примусових заходів щодо агресора і захисту жертви агресії. Безпека колективна вимагає від держав надавати допомогу жертвам агресії та утримуватися від допомоги державі-агресору, брати участь у спільних діях на основі Статуту ООН з метою запобігання або усунення небезпек, ризиків, викликів і загроз миру та співробітництву між народами.

БЕЗПЕКА УНІВЕРСАЛЬНАтакий стан міждержавних відносин, за якого небезпека не загрожує як нейтральним країнам, так і тим, які є учасницями воєнних союзів (коаліцій) та інших міждержавних угод, спрямованих на забезпечення безпеки в тій чи іншій сфері (державній, економічній, політичній, воєнній тощо). Система універсальної безпекисукупність норм міжнародного права і створених на їх основі світових інститутів і механізмів взаємодії з метою забезпечення універсальної безпеки. Система забезпечення універсальної безпеки — універсальні органи, організації, посадові особи та окремі громадяни, об’єднані цілями і завданнями щодо захисту та просування універсальних інтересів, які взаємодіють один з одним і здійснюють відповідну діяльність у межах уніфікованого законодавства.

БЕЗПЕКА ГЛОБАЛЬНАце комплекс міжнародних умов співіснування домовленостей та інституціональних структур, за яких кожній державі-члену світової спільноти забезпечується можливість вільно обирати і здійснювати свою стратегію розвитку відповідно до принципів глобалізації. Система глобальної безпеки сукупність норм міжнародного права і створених на їх основі інститутів і механізмів взаємодії з метою забезпечення глобальної безпеки. Система забезпечення глобальної безпеки — транснаціональні органи, організації, посадові особи та окремі громадяни, об’єднані цілями і завданнями щодо захисту та просування глобальних інтересів, які взаємодіють один з одним і здійснюють відповідну діяльність у межах власного законодавства країни і міжнародного права.

БЕЗПЕКА МІЖНАРОДНА — 1) стан міжнародних відносин, який виключає порушення миру та провокування небезпек, ризиків, викликів і реальної загрози існуванню і поступальному розвитку людства; 2) комплекс міжнародних умов співіснування, домовленостей та інституціональних структур, за яких кожній державі-члену світової спільноти забезпечується можливість вільно обирати і здійснювати свою стратегію розвитку, не зазнаючи зовнішнього тиску і розраховуючи на невтручання, розуміння та взаємоприйнятну і взаємовигідну співпрацю з боку інших держав; 3) діяльність держав і міжнародних інститутів щодо підтримання такого стану, формування і забезпечення ефективного функціонування універсальної системи механізмів, заходів і гарантій, які виключають застосування сили або погрози силою в міжнародних відносинах. Безпека міжнародна: 1) за масштабами – формується на основі систем національної, регіональної (в межах того чи іншого регіону світу) і загальної (всесвітньої), у глобальному вимірі; 2) за сферами міжнародного співробітництва — безпека у військово-політичній, економічній, екологічній, гуманітарній та інших сферах; 3) за суб’єктами — безпека міжнародного співтовариства, національного суспільства, держав, людини.

У сучасній світовій політиці безпека міжнародна розглядається як важлива функція світового співтовариства, що реалізується на основі процесів роззброєння, поглиблення взаєморозуміння і взаємодовіри між державами, мирного врегулювання конфліктів. За Статутом ООН основна відповідальність за підтримання миру та безпеки міжнародної покладена на Раду Безпеки ООН, якій належить і виключне право застосування санкцій проти агресора. На рівень і стан сучасної безпеки міжнародної впливають насамперед характер загальносвітових небезпеки, ризиків, викликів і загроз, захищеності зовнішніх кордонів та стан внутрішньої безпеки держав. Як політичне явище безпека міжнародна обслуговує інтереси і потреби більшості держав і народів світової спільноти, оскільки прагнення до безпеки є визначальним мотивом людського існування і суспільно корисної діяльності.

Поряд з традиційними джерелами небезпеки (прагнення певних держав до гегемонії, переваг у стратегічних і ядерних озброєннях, до експансіонізму) на рівень безпеки міжнародної на сучасному етапі світового суспільно-політичного розвитку впливають нові світові небезпеки, ризики, виклики і загрози, породжені сучасними процесами глобалізації та формування всесвітнього інформаційного суспільства. Тенденція до зростання кількості локальних конфліктів і акцій міжнародного тероризму, „керованого безладдя” в деяких державах світу, поява могутніх незаконних збройних формувань, розкрадання ядерних матеріалів та поширення ядерних технологій, наявність стратегій озброєнь у потенційних агресорів.

Сучасна система безпеки міжнародної грунтується на принципах: 1) загального характеру та однакового рівня безпеки для всіх країн незалежно від їхньої ролі на світовій арені; 2) міжнародного співробітництва у розв’язанні проблем безпеки та колективності дій щодо усунення передусмов чи припинення агресій; 3) недостатності лише військово-силових засобів підтримання миру; 4) високого ступеня довіри і відкритості у міжнародних відносинах; 5) системного підходу до підтримання безпеки.

Важливими елементами системи безпеки міжнародної є 1) наукові теорії, концепції, доктрини; 2) програми досягнення високого рівня міжнародної безпеки; 3) сукупність міждержавних, державних, громадських організацій та інститутів з підтримання миру; 4) сили, засоби та матеріальні ресурси запобігання зростанню небезпеки на міжнародному рівні.

Об’єктивна необхідність переходу до нової міжнародної політики зумовлює зміни в структурі безпеки міжнародної. Нині вважаються залишками старої системи безпеки: 1) групування держав на замкнені військово-політичні блоки та коаліції; 2) визначення сфер впливу; 3) балансування на грані війни і миру; 4) підтримання рівноваги озброєнь на дедалі вищому рівні. Необхідність відмови від них диктується фундаментальними геополітичними зрушеннями, глобальними проблемами, котрі наприкінці ХХ ст. відображають загальгну стурбованість, тривогу всього людства. Розв’язанню завдань, які стоять перед сучасним світовим співтовариством, найбільше відповідає концепція колективної безпеки. Вона є стратегічним принципом, спрямованим на досягнення мети за допомогою домовленостей і угод, а не примусу. Нова глобальна система безпеки формується шляхом переговорів та угод про загальні цілі, норми інститутів, принципи і механізми врегулювання гострих конфліктів. Вона базується на: 1) довірі, заснованій на відкритості, транспарентності (від франц. transparent — прозорий) і передбачуваності дій партнерів; 2) співробітництві та гарантіях; 3) зайнятості. Названі елементи відображаються у діяльності структур спільної безпеки: 1) ООН; 2) Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ); 3) у програмі НАТО „Партнерство заради миру”; у програмному асоціюванні партнерства з країнами Центральної і Східної Європи в рамках Східноєвропейського Союзу (СЄС), Європейського Союзу (ЄС) і прийнятої ним програми загальної зовнішньої політики та політики в галузі безпеки тощо.

Система безпеки міжнародної— сукупність норм міжнародного права і створених на їх основі інститутів (державних та міжнародних органів, призначених забезпечувати даний тип безпеки) і механізмів взаємодії з метою забезпечення безпеки двох і більше країн. Після серпня 1991 р. система спільної міжнародної безпеки перебуває у процесі становлення, однак цей процес не автоматичний, він потребує від світової спільноти чималих зусиль та затрат. Запорукою ефективності міжнародної. безпеки є досягнення згоди між народами щодо усунення прагнення окремих правлячих і військово-політичних сил держав до світового панування, розв’язання проблеми співвідношення сили і права на користь права, поступова ліквідація організацій, заснованих на силових, примусових принципах дій тощо. Система забезпечення безпеки міжнародної — міжнародні органи, міжнародні організації, посадові особи та окремі громадяни, об’єднані цілями і завданнями щодо захисту та просування міжнародних інтересів, які взаємодіють один з одним і здійснюють відповідну діяльність у межах власного і міжнародного законодавства, з наданням пріоритету останньому.

БЕЗПЕКА РЕГІОНАЛЬНА (КОЛЕКТИВНА) 1) система відносин між державами тих або інших регіонів світу, за яких держави мають у своєму розпорядженні можливість суверенного визначення форм і шляхів свого економічного, політичного і культурного розвитку, вільні від загрози воєн, економічних і політичних диверсій, а також зовнішнього втручання в їхні внутрішні справи; 2) комплекс міжнародних і регіональних умов співіснування, домовленостей та інституціональних структур, за яких кожній країні-учасниці даної системи безпеки забезпечується можливість вільно обирати і здійснювати свою стратегію розвитку.

Безпека регіональна є органічною частиною міжнародної безпеки та формою реалізації безпеки національної в регіональному вимірі. Згідно зі Статутом ООН допускається укладання регіональних угод і створення відповідних інститутів, якщо вони не суперечать цілям і принципам ООН. Об’єднання держав у регіональні групи здійснюється, як правило, на добровільній основі, переслідують мирні цілі. Необхідність укладання угоди регіональної безпеки випливає зі специфіки культурно-історичних, економічних і політичних особливостей сучасного світу, незважаючи на його цілісність і взаємозалежність. Геополітичні відмінності та міжнародний поділ праці породжує регіональну спільність військових, політичних та економічних інтересів держав, котра закріплюється створенням їх військово-політичних і політико-економічних союзів, блоків, організацій (НАТО, СНД, ЄС і т. ін.). Крім цього дана спільність виражається в міждержавних договорах і угодах (приміром, договори про створення без’ядерних зон). У сучасному світі діє низка традиційних систем регіональної безпеки – приміром, Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Організація Африканської єдності (ОАЕ), асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) тощо. Після розпаду СРСР і закінчення „холодної війни” сучасні системи регіональної безпеки коректуються відповідно до глобальних змін у міжнародній політиці Однієї з головних завдань України в цьому зв’язку є участь у розбудові ефективної загальноєвропейської системи безпеки на євразійському просторі СНД, а також у становленні системи Азіатсько-Тихоокеанської системи безпеки. Система безпеки(колективної) регіональної сукупність міжнародних і норм права країн-учасниць регіональної безпеки і створених на їх основі інститутів (міждержавних органів, призначених забезпечувати даний тип безпеки) і механізмів взаємодії з метою забезпечення безпеки зазначених країн. Система забезпечення регіональної (колективної) безпекиоргани, громадські організації, посадові особи та окремі громадяни, об’єднані цілями і завданнями щодо захисту та просування регіональних інтересів, які взаємодіють один з одним і здійснюють відповідну діяльність у межах законодавства країн-учасниць і відповідних домовленостей.

БЕЗПЕКА ДЕРЖАВНА – 1) невід’ємна складова частина національної безпеки й один з головних засобів її забезпечення; 2) стан захищеності, що гарантує створення необхідних і достатніх умов для реалізації державою свого призначення у сфері керування справами суспільства і забезпечення нормального функціонування політичної влади; іншими словами – стан захищеності державної надбудови від будь-яких деструктивних впливів при реалізації передбачених законом функцій. Державна безпека обов’язково припускає такі традиційні гарантії як: непорушність кордонів і збереження територіальної цілісності; забезпечення національного суверенітету; підтримання умов нормального функціонування і удосконалювання  національної економічної системи; охорона конституційного ладу; нормальне функціонування існуючих державних структур; наявність умов для проведення незалежної внутрішньої і зовнішньої політики; захист національних інтересів і безпеки своїх громадян за рубежем.

ВИСНОВОК: Викладені в доповіді визначення понять, видання Малої енциклопедії з міжнародного права, підручника „Забезпечення інформаційної безпеки: іноземний та вітчизняний досвід”, перевидання після доопрацювання Малої енциклопедії з міжнародної безпеки, а також підготовка двох кандидатських дисертаційних робіт на теми „Теоретико-методологічні та міжнародно-правові аспекти міжнародної безпеки” та „Теоретико-методологічні та міжнародно-правові аспекти міжнародної інформаційної безпеки” сприятимуть подальшої систематизації та створенню сприятливих умов розвитку теоретико-методологічних основ сучасного вітчизняного Права міжнародної безпеки.

Література:

1. Кузьменко А. М. Актуальні проблеми сучасної парадигми права міжнародної безпеки та шляхи їх вирішення //Сучасні проблеми правової системи України: збірник матеріалів ІІ Міжнародної науково-практичної конференції (28 жовтня 2010 р., м. Київ) Київського університету права НАН України; [редкол.: Шемшученко Ю. С., Бошицький Ю. Л., Чернецька О. В. та інш.]. – Випуск 2. –К.: Вид-во Європейського університету, 2010. – С. 75-80. –Режим доступу: http://policy.infokiev.com.ua/

2. Кузьменко А. М. Безпекознавство – основоположна наукова і навчальна дисципліна в системі військового навчання// Тези доповідей VІ Міжнародної науково-практичної конференції „Військова освіта та наука: сьогодення та майбутнє”,. Київ, 25-26 листопада 2010: Зб. тез доповідей. −К.: ВІК НУ, 2010. −С. 304-307. –Режим доступу: http://policy.infokiev.com.ua/

3. Кузьменко А. М. Безпекознавство − основа теорії інформаційної безпеки/ НПЖ „Інформаційна безпека людини, суспільства, держави”. −К: НА СБУ, 2009. — № 2. — С. 11-17. –Режим доступу: http://policy.infokiev.com.ua/

4. Ліпкан В. А. Національна безпека України: Нормативно-правові аспекти забезпечення. – К.: „Текст”, 2003. – 180 с.

5. Потєхін О. В., Тодоров І. Я. Глобалізація системи безпеки:Навч. Пос. –Донецьк, 2011 р. – 248 с.  –Режим доступу:

6. Теоретико-множественный подход к проблеме безопасности: статья, 2000. –Режим доступу: http://kiev-security.org.ua

Кузьменко Анатолій Михайлович,

кандидат юридичних наук, доцент кафедри міжнародного права та

порівняльного правознавства Київського університету права Національної Академії наук України

 

Доповідь оприлюднена16.02.12012 р. на Міжнародній науково-практичній конференції „V-ті Наукові читання, присвячені пам’яті В. М. Корецького” у Київському університеті права НАН України.

Доповідь надрукована у збірнику матеріалів конференції:

Кузьменко А. М. Особливості сучасної теоретико-методологічної парадигми правового забезпечення міжнародної безпеки/ Наукові читання, присвячені пам’яті В. М. Корецького: Зб. наук. праць/ Київський ун-т права НАН України; [редкол.: Шемшученко Ю. С., Бошицький Ю. Л., Чернецька О. В. та інш.]. - К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2012. –С. 114-130.

Ukrainian English French German Polish Russian