Моя політика

Моя политика

Війна в умовах глобалізації: міжнародно-правові та безпекознавчі аспекти

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

 Актуальність теми. Закінчення „холодної війни” не лише супроводжувалося розпадом СРСР і „Східного військово-політичного та економічного блоку”, а й потягло за собою планетарні зрушення, котрі в корені змінило зовнішність міжнародних відносин і зажадало нового підходу до їх вивчення. Доводиться визнати, що на сьогоднішній день наука ще не виробила такого підходу. Проте, заради справедливості, результати проведених досліджень дозволяють говорити про існування низки відповідних самостійних дисциплін, котрі виникли останніми десятиліттями ХХ ст.:

 

а) теорії міжнародних відносин,

б) теорії міжнародних економічних відносин,

в) теорії міжнародного права,

г) теорії безпеки (безпекознавства),

д) теорії інформаційної безпеки,

e) міжнародної соціології тощо, але поки що вони знаходяться на рівні образів і понять процесів минулого століття.

Тому, не відмовляючись від загальновизнаних досягнень різних теорій міжнародних відносин і міжнародної безпеки, – необхідно на їх основі розбудовувати новітні підходи до наукових досліджень і здійснити втілення їх результатів у практику. Як зазначалося у попередній доповіді „Актуальні проблеми сучасної парадигми права міжнародної безпеки та шляхи їх вирішення”, оприлюдненій 28.10.2010 р. на ІІ Міжнародній науково-практичній конференції „Сучасні проблеми правової системи України”, головним критерієм відповідності Права міжнародної безпеки є відповідність розуміння юристами сучасної змістовно-понятійної сутності наукових категорій „безпека”, „мир”, „небезпека”, „конфлікт”, „війна” [1].

Мета даної доповіді: розкрити авторське бачення сутності міжнародно-правових і безпекознавчих аспектів сучасної війни як соціально-політичного явища в умовах глобалізації і відповідності критеріїв аналогічної правової категорії права міжнародної безпеки сучасним реаліям, здійснити їх публічне наукове осмислення та визначити шляхи практичного вирішення протиріч.

Завдання. У свої підходах до дослідження порушених міждисциплінарних проблем, пов’язаних з теорією міжнародного права, теорією міжнародних відносин і теорією безпеки (безпекознавством) автор доповіді прагне виходити з так званого „транстеоретического” принципу (міждисциплінарного – прим. авт. доп.), запропонованого у 1998 р. проф. П. А. Циганковим, відомим російським теоретиком у сфері міжнародних відносин. Зазначений принцип вимагає:

а) розглядати міжнародні відносини з позиції глобальності (єдність) і системності (цілісності);

б) визнання ролі держави-нації, що змінилася, та звернення більшої уваги до „нетрадиційних” акторів;

в) свідомої відмови від „теорії” на користь освітлення тенденцій і детерминантів;

г) поєднання „макро” і „мікро” парадигм.

Крім того, у даному випадку теорія міжнародного права і власне міжнародне право мають виконувати функцію теоретико-правового забезпечення, тобто юридичного обслуговування існуючого механізму регулювання міжнародних і міждержавних відносин, особливо у сфері міжнародної безпеки [2].

Інакше кажучи, автор прагне проаналізувати сучасні основні парадигми в теорії права міжнародної безпеки з позицій соціологічного і безпекознавчого підходу, а також особливостей практики їх використання в дослідженні проблем теорії міжнародних відносин. Зазначене, на думку автора доповіді, дозволяє значно наблизитися до об’єктивного теоретичного узагальнення порушених проблем.

 1. Загальна характеристика сучасної теоретико-методологічної парадигми поняття „війна”

Війна — складне суспільно-політичне явище, пов’язане з розв’язанням протиріч між державами, народами, національними і соціальними групами з переходом до застосування засобів збройної боротьби, котра відбувається у формі бойових дій між їх збройними силами. Зазначена специфічна форма вияву соціальних відносин, у якій домінує озброєна боротьба як продовження політики, котра підпорядковує своїм цілям усі сфери суспільного життя [3].

Народ (грецькою – етнос) – поняття багатопланове. Частіше за все в цей термін вкладається таке значення:

а) етнос – історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності та відмінності від інших. Останнє звичайно зафіксоване в етмонімі (самоназві) народу;

б) етнос як історична високо зріла спільність людей  (тобто достатньо сформована і розвинена) – виступає як соціальний організм, який самовідтворюється шляхом переважно етнічно однорідних шлюбів і передачі новим поколінням мови, традицій тощо. Для більш стійкого існування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальної організації (держави), а етнічні групи, особливо в сучасних умовах, – своїх автономних об’єднань, закріплених у законодавстві своїх прав [Там само].

Для внутрішньої єдності етносу найважливіше значення має культура, яка дає людям усвідомлення своєї спільності. Культура, і як необхідний компонент, і як одна з властивих етносу особливостей, забезпечує його повноцінне функціонування. Але відбувається і зворотний процес – конвергенція (зближення) етнічних культур внаслідок історичного розвитку та взаємодії народів. Тому сьогодні культуру кожного етносу характеризує сукупність, з одного боку, національно-специфічних, а з іншого – загальнолюдських компонентів [Там само].

Бойові діїдії військ, авіації, флоту з метою знищення живої сили, бойової техніки і військових споруд противника, оволодіння територією, яку він займав, надання протидії наступу супротивника, відбиття його ударів та утримання займаної своїми військами території. Бойові дії загальновійськових підрозділів і частин у сучасних умовах матимуть виключно динамічний та рішучий характер. Це зумовлюється збільшенням бойової потужності, рухливості та маневреності військ, застосуванням зброї масового ураження, високоточної та інших новітніх засобів озброєної боротьби [Там само].

Мотострілецькі, танкові та парашутно-десантні підрозділи, тісно взаємодіючи між собою, з артилерією і підрозділами інших родів військ, виконують основну роль щодо безпосереднього знищенні супротивника. Їх бойові дії ґрунтуються на швидкому та скритному маневрі, умілому використанні своїх і доданих вогневих засобів, результатів ядерних ударів, вогню артилерії та ударів авіації, а також майстерному використанні місцевості. Стрімкі та наполегливі бойові дії загальновійськовими підрозділами й частинами у наступі та стійкість в обороні є запорукою успішного виконання завдань. Для ведення бойових дій підрозділи і окремі частини розгортаються в бойовий порядок [Там само].

Збройні сили — військова озброєна організація держави, котра включає регулярні та нерегулярні військові формування держави. Як часто вживаний синонім використовується поняття „військо” або „армія” [Там само].

Армія (фр.l'armée, від лат.armo — озброюю) у найзагальнішому значенні – організовані збройні сили для ведення воєнних дій на суші, тобто це державні військові структури, призначені для дій на суходолі: охорони і оборони держави та захисту її територіальної цілісності, незалежності та суверенітету від зовнішніх небезпек. Національна армія використовується для силової підтримки політики держави на зовнішній арені та на території іншої держави. У більшості країн є армії, які утримуються за рахунок податків. Поповнюється або за рахунок призову чоловіків призовного віку (військовозобов’язаних), або за рахунок контрактників (найманих і оплачуваних професіоналів). Армія обов’язково містить елементи тоталітарної системи: рішення приймається одноосібно. Функції кожного солдату армії визначає вище стоячим керівництво. На кожну армійську посаду особа призначається, а не вибирається шляхом голосування [Там само].

Проте, поряд із зазначеним фахівці розрізняють декілька дещо різних аспектів значень слова „армія”:

1. Сукупність збройних сил держави. Ф. Енгельс характеризує „армію” як організоване об’єднання озброєних людей, котре утримується державою з метою наступальної або оборонної війни. З розвитком продуктивних сил і зміною виробничих відносин змінювались характер і засоби ведення воєн, види збройних сил держав та форми організації Армії.

2. Сухопутні війська — основний вид Збройних сил поряд із військово-морськими та військово-повітряними силами. Крім того, у РФ, приміром, окремо існують космічні війська.

3. Діюча армія – частина збройних сил держави, розгорнута на театрі воєнних дій для ведення бойових операцій.

4. Армія прикриття – частина збройних сил країни, що призначається для прикриття кордонів держави від раптового вторгнення ворога на суші, з моря і повітря, а також для забезпечення мобілізації, зосередження та розгортання головних сил.

5. Армія вторгнення – частина збройних сил країни, підготовлена для вторгнення на територію супротивника на початковому періоді війни. 6. Оперативне об’єднання, призначене для ведення бойових операцій, до складу якого входить декілька з’єднань та частин різних видів і родів військ, органів управління, матеріально-технічного та медичного забезпечення [Там само].

Як правило, зазначені армійські війська знаходяться у віданні спеціалізованого міністерства – міністерства оборони. Безпосереднє оперативно-стратегічне управління військами здійснює Генеральний штаб Збройний сил держави. До армії не зараховуються воєнізовані формування, які знаходяться у веденні поліції (міліція, внутрішні війська, карабінери тощо), відомства прикордонної охорони (прикордонні війська, берегова оборона) і спецслужб [Там само].

В організаційно-технічнім відношенні техногенно-силова війна відрізняється від озброєного конфлікту більш масштабним і різноманітним застосуванням засобів збройної боротьби. Крім дій сухопутних військ у сучасній війні важливу роль відіграють повітряні наступальні операції, а також дані легальної, агентурної і технічної розвідки, особливо космічної розвідки. В оперативному змісті техногенно-силова війна припускає, насамперед, застосування збройних сил держави (регулярної армії), а також воєнізованих цивільних формувань (народне ополчення, партизанські загони тощо). Збройна боротьба може вестися як у формі наступальних або оборонних дій армії, так і у вигляді військових зіткнень, інцидентів, диверсійно-терористичних акцій, спеціальних інформаційних та інформаційно-психологічних операцій, різних комплексних заходів в межах актів інформаційно-психологічної агресії, фінансової, торговельно-економічної та інших видів сучасної війни. В оперативному плані озброєний конфлікт має, як правило, прикордонний і локальний характер, тоді як війна охоплює великі райони країни й припускає руйнування і знищення стратегічно важливих цілей у тилу супротивника. Військові фахівці та представники спецслужб єдині в тому, що із закінченням „холодної війни”, нові війни найчастіше виникатимуть із озброєних конфліктів на міжетнічній основі, через територіальні спори та економічні протиріччя на ринках сировини, капіталів, робочої сили та збуту готової продукції між державами через некоректну, нераціональну політику і неадекватні дії їхніх правлячих і військово-політичних кіл.

Саме так у загальних рисах сформоване класичне уявлення про війну (у сучасному визначенні – техногенно-силову) та про її обов’язкові атрибутивні елементи, котре нині закладене в нормативно-правові акти національного законодавства, міжнародно-правові документи та в теорію права міжнародної безпеки, право ведення сухопутної, морської і повітряної війни. Проте, зазначене уявлення безнадійно застаріло ще у роки „холодної війни”: починаючи з 90-х років ХХ ст. й донині, практика ведення війни напрацювала великий об’єм досвіду і матеріалів для більш глибокого наукового осмислення і теоретичного узагальнення сутності „війни” як соціально-політичного явища у сучасних міжнародних відносинах.

2. Міжнародні відносини та міжнародна безпека у світлі глобальних політичних змін як чинники впливу на „життя” і „змістовний розвиток” війни

Масштабність цих змін допомагають зрозуміти такі вражаючі події міжнародного життя останніх років, як падіння Берлінської стіни та закінчення „холодної війни”, розпад Радянського Союзу, Чехословаччини, СФРЮ, ,„світової соціалістичної системи”, Ради Економічної Взаємодопомоги, Організації Варшавського Договору, крах біполярного світу і різке збільшення кількості суверенних держав — членів міжнародного співтовариства.

До цього додамо:

1) новий етап в інтеграційних процесах в Європі та Північній Америці;

2) якісно новий політичний статус об’єднаної Німеччини;

3) міжнародно-правові наслідки югославського конфлікту, військового втручання під гаслами „миротворення” США та їхніх союзників по НАТО у справи Іраку і Афганістану, розпалювання „кольорових революцій” в посткомуністичних державах Східної Європи, в Сербії, на пострадянському просторі, в арабських державах Близького Сходу, Центральної Азії та Північної Африки, постійний військовий шантаж тоталітарних лідерів цих держав щодо можливої зовнішньої воєнної агресії під гаслом „застосування військової сили США і НАТО для заступництва мирного населення із числа опозиційних сил”, які відверто вдаються до державних заколотів: „мирними засобами” паралізують місцеву владу і провокують її вдаватися до репресивних дій для відновлення керованості держави (як це яскраво виявилося, зокрема, у випадку з Лівією).

Поряд з цим величезних масштабів досягли і продовжують зростати міграційні потоки з менш розвинених регіонів і країн в багатші в економічному та благополучніші в соціальному відношенні держави. Відбувається переструктурування всього світового політичного простору – тобто новий перерозподіл сфер впливу між „сильними світу цього”, а також процес підготовки умов до зміни світового лідера (США на Китай чи Індію) у цій геостратегічній конкуренції [1-9].

Історики і політологи відзначають, що подібного характеру та масштабу світові зрушення раніше відбувалися як наслідки світових війн: Першої і Другої. Порівняльний аналіз міжнародно-правових, соціальних, економічних тощо наслідків і процесів дає підстави стверджувати, що „холодна війна” за своїм змістом саме й була „Третьою світовою війною”. Хоча більшість науковців, політиків і пересічних громадян ще продовжують очікувати та лякають суспільство можливістю Третьої глобальної класичної техногенно-силової війни. Реальність свідчить, що вже відбувається процес осмислення технологічного змісту і матеріальної підготовки до Четвертої світової війни: головні її актори вже визначені – США, які втрачають світове лідерство, Китай, реально новий світовий гегемон, Індія і традиційно Росія. Не полишає своїх надій також Франція і Німеччина. Яка вона сучасна війна? Яким чином процеси глобалізації впливатимуть на характер і зміст війни? Чи здатне сучасне Право міжнародної безпеки її попередити і відвернути? На ці та інші питання має дати відповідь сучасна наука [1-7].

3. Глобальні політичні тенденції як чинники впливу на характер форми застосування військової сили

Прагнення осмислити зміни, що відбуваються, в їх цілісності приводить дослідників до все більш широкого використання таких понять, як „глобальність” і „глобалізація”, які покликані відобразити те загальне, що складає специфіку процесів, що вивчаються, та явищ, їх нередукований характер. Проте підходи представників різних теоретичних напрямів до оцінки цих понять, а також закладеного в їх основі феномена зростання взаємозалежності значно розходяться, їх інтерпретації варіюються залежно від теоретичних уподобань. Узагальнюючи наявні точки зору і найбільш поширені позиції, можна виділити наступні тенденції [2, 4, 5, 6, 7]:

Першу тенденцію до розмивання меж між внутрішньою і зовнішньою політикою – називають як одну з найпомітніших глобальних тенденцій [2]. Посилення взаємозалежності різних суспільств і виникнення нових проблем, вирішення яких не може бути можливим у рамках окремих держав, веде низку дослідників до висновку про прогресуючу проникність меж між внутрішньою і зовнішньою політикою. Сьогодні вже мало у кого викликає сумнів теза про те, що вивчення світових політичних процесів не може бути успішним, якщо дослідник відмовляється брати до уваги особливості внутрішньополітичних процесів. Тут йдеться, таким чином, про інтернаціоналізацію політики. Найпомітніше це виявляється, з одного боку, в міжнародно-політичній активності регіонів та інших суб’єктів федеративних держав, які встановлюють самостійно прямі зв’язки не лише з прикордонними регіонами сусідніх країн, а інколи й з іноземними державами взагалі. З іншого боку, відбувається вплив міжнародного життя на внутрішньополітичні процеси в тій або іншій державі. Наочний приклад – перманентний процес „кольорових революцій” в арабських державах Північної Африки, Близького Сходу і Центральної Азії.

Друга за значенням – тенденція до демократизації як міжнародних відносин взагалі, так і внутрішньополітичних процесів у державах світу – випливає з процесів, спровокованих попередньою глобальною тенденцією[2]. Вона спостерігається у всіх країнах незалежно від пануючого в них типу політичного режиму. Із закінченням „холодної війни” навіть в умовах самих авторитарних режимів значно звузилися можливості приховувати, а тим більше легітимізувати порушення державою особистої свободи громадян, їх природних і політичних прав. Усесвітнього поширення набуває таке явище, як прогресуюча політизація мас, які повсюдно вимагають доступу до інформації, участі в ухваленні рішень, що стосуються них, поліпшення їхнього матеріального добробуту і якості життя. Досягнення постіндустріальної революції — супутниковий зв’язок і кабельне телебачення, телефакси і електронна пошта, глобальна мережа Інтернет, – роблять можливим майже миттєве поширення і отримання необхідної інформації по тих питаннях, котрі цікавлять сучасну людину. Зазначене стало ознакою повсякденного життя людей не в економічно найбільш розвинених державах, а й набуває все більш широкого поширення у всьому світі. В результаті – розробка і реалізація зовнішньополітичних настанов перестають бути долею вузької групи спеціального державного відомства, стають надбанням сукупності найрізноманітніших інститутів, — як урядових, так і „незалежних”, як політичного, так і неполітичного характеру. У свою чергу, це надає глибокий за наслідками вплив на політичні відносини з погляду їх безпосередніх учасників.

Звідси третьою глобальною політичною тенденцією визначається тенденція до розширення складу і зростання різноманіття політичних акторів [2]. Лише останнім півстоліттям кількість держав — членів світової спільноти зросло з 60 до 185. Одночасно з кількісним зростанням збільшується розмежування та посилюється ієрархія між державами: якщо в ідеологічному плані структура світової міждержавної системи стає більш одноріднішою у порівнянні з епохою „холодної війни”, то в плані соціально-економічному і військово-політичному спостерігається абсолютно інша картина. Сьогодні прогресуючий розрив у рівнях економічного розвитку, матеріального благополуччя та якості життя між багатими і бідними країнами загострюється „викидом” на світову арену внаслідок розпаду СРСР і світової соціалістичної системи нових суверенних держав, які раніше належали до багатої Півночі, а нині в більшості своїй тяжіють за всіма об’єктивними показниками до бідного Півдня.

Однак, зростання кількості та неоднорідності політичних акторів стосується не лише держав. Нині у світовій політиці державами активно беруть участь й інші дійові особи (актори), підсилюючи тиск на ухвалюванні в цій сфері рішення та сприяючи ускладненню її структури: регіональні адміністрації, сепаратистські та іредентистські сили, релігійні рухи, незалежні професійні організації, екологічні партії, транснаціональні корпорації, політичні об’єднання — всі вони здатні робити безпосередній вплив на хід подій, не озираючись на національні уряди.

Четверта політична тенденція, яка має глобальний характер, стосується змін у змісті загроз міжнародному миру і розширення поняття безпеки [1-9]. Як підкреслює Дж. Розенау, світ „постміжнародної політики” характеризується хаотичністю і непередбачуваністю, спотворенням ідентичності, переорієнтацією традиційних зв’язків з авторитетності на лояльність. У свою чергу М. Николсон відзначає, що збільшення числа учасників вносить до системи міжнародних відносин велику невпевненість, пов’язану з надзвичайно широкою палітрою інтересів, прагнень, цілей, важко передбачуваних мотивацій, котрі витікають цього, і наслідків різних варіантів їх поведінки [2].

При цьому нові проблеми накладаються на старі. До загроз стратегічного характеру, котрі витікають із часткової несумісності цілей учасників політичного процесу, додалися загрози параметричної властивості як наслідок дії позаособистісних чинників (приміром, таких, як деградація навколишнього середовища або техногенний тиск на соціум). Забезпечення безпеки держав продовжує залишатися актуальним завданням, але до нього додаються виклики, пов’язані зі збільшеними ставками у сфері економічного змагання, проблемами екології, інформації, культури, а також із пониженням ідеологічної конкуренції і зникнення образу спільного ворога.

Одночасно міняється зміст і поняття сили, а також форми її застосування, тобто зовнішнього вияву. Відповідно зміст традиційного поняття „класичної війни” – техногенно-силової – модифікується з розвитком новітніх технологій силового протиборства. Як зазначають Дж. Най і P. O. Кохейн, цей зміст завжди був розмитим для державних діячів і аналітиків з міжнародної політики, а нині він став ще більш важко вловимим [2]. Традиційний погляд, згідно якому воєнна сила визначає всі інші її форми і держава з найбільшою військовою силою контролює міжнародні відносини, — багато в чому продукт епохи „холодної війни”. Але вже й тоді ресурси, що забезпечували силові можливості, ставали складнішими.

Теоретики взаємозалежності звернули увагу на процес 1) перерозподілу сили у взаємодії міжнародних акторів, 2) переміщення основного суперництва між ними сфери у сферу економіки, фінансів тощо. У зв’язку з цим спостерігається 3)  збільшення можливостей малих держав і приватних суб’єктів міжнародних відносин. При цьому підкреслюється відмінність уразливості однієї і тієї ж держави в різних функціональних сферах (підсистемах) міжнародних відносин. У кожній з таких сфер (наприклад, безпека, енергетика, фінансові трансферти, технології, сировина, морські ресурси тощо) встановлюються свої „правила гри”, своя особлива ієрархія. Держава, сильна в якій-небудь одній або навіть декількох цих сфер (наприклад, , демографічна, геополітична), може виявитися слабкою в інших (економіка, енергетика, торгівля). Тому оцінка змісту реальної сили об’єкта дослідження має враховувати не лише система його переваг, а й система уразливості.

Опис глобальних політичних тенденцій можна було б продовжити, додавши до вже розглянутих вище, приміром, інтеграційні процеси або ж зміни, пов’язані з проблемою державного суверенітету [2, 4, 5, 6, 7]. Проте, й представленого вже достатньо для того, щоб спробувати розглянути різні варіанти теоретичних відповідей на ці нові виклики.

Так, наприклад, і демократизація, і занепад ролі держави в світовій політиці далеко не очевидні та незворотні як це нерідко подається в роботах представників транснаціоналізму. „Національні держави, — пише, наприклад, Н. Еліас, — уже передали наднаціональним структурам функцію забезпечення фізичної безпеки своїх громадян і, отже, не являютьсябільше одиницями виживання” [2].

Транснаціоналісти справедливо наполягають на необхідності „розпочати” вивчення феномену безпеки, розширити поле його дослідження, включивши до нього оцінку і аналіз невоєнних аспектів проблеми: „Домінування силових теорій національної безпеки не сприяє плідному аналізу проблем економічною і екологічною взаємозалежностей, — пишуть Дж. Най і Р. Кохейн. — У своєму традиційному тлумаченні безпека явно не є тим головним питанням, з яким стикаються уряди” [Там само]. Урахування цієї обставини припускає концептуальне переосмислення і переформулювання парадигм дослідження проблеми безпеки, котрі опинилися неадекватними у новій повоєнній після „холодної війни” ситуації, що виникла. У зв’язку з цим використання сили у формі „класичної техногенно-силової війни” вважається економічно нерентабельним підприємництвом. Оцінка і аналіз економічних, соціальних, екологічних або соціокультурних аспектів безпеки вимагає, насамперед, подоланнявсього класичного у поділі співвідношення між „High politics” і „low politics” [Там само]. Проте сучасний стан дослідження проблем безпеки не дає підстав для оптимізму в цьому відношенні: тут як і раніше спостерігається домінування „силових” і геополітичних підходів, недооцінка негативної ролі транснаціональних і субнаціональних чинників як джерел або генераторів конфліктів.

Нарешті п’ята глобальна тенденція – у сучасних умовах глобальна тенденція до демократизації, насправді, створює можливості побудови системи колективної міжнародної безпеки, підтверджуючи тим самим аналогічну тезу транснаціоналістів. Проте, на практиці, як показують аналітичні дослідження, цьому протистоїть поки що ревне обстоювання державами свого національного суверенітету, сприйняття ними як агресії всяке втручання в їхні внутрішні справи, як тиск на національні інтереси. Поки що держави не охоче погоджуються на надання переваг не лише абстрактним принципам загальнолюдської моральності. а навіть – часто й не міжнародно-правовим нормам [1, 4].

Таким чином, великомасштабні політичні зміни погано піддаються адекватному опису мовою найбільш авторитетних теорій міжнародних відносин, і тому жодна з них не може претендувати на роль теоретичної бази довгострокового прогнозування і планування політичної діяльності.

Слід визнати й безуспішність спроб створення нових парадигм: а) :„про настання нової ери у взаємодії між державами та їхніми складовими елементами, в якому баланс сили поступається місцем балансу інтересів”; б) „про „кінець історії”, коли цінності та ідеали Заходу будуть сприйняті рештою всього людства і різноманіття вступить у стадію свого зникнення”; в) „про усесвітній тріумф капіталізму, що став ідеологією і практикою сучасного розвитку”; г) „про зіткнення цивілізацій, яке приходить на зміну протиборству між капіталізмом і соціалізмом (в іншій термінології, між вільним світом і тоталітаризмом)”, або ж, нарешті, д) „про необхідність „транссистемного” підходу до дослідження глобальних політичних проблем (зокрема, проблеми міжнародної безпеки) ”.

Юридичні основи вимагають серйознішого підходу. Якими б не були розмиті фактичні межі між внутрішньою і зовнішньою політикою – у сучасній міжнародній системі політична влада формально виражена у двох видах: вертикальному усередині держав (ієрархія) і горизонтальному між державами (анархія) [2]. Частково це витікає із природи держав, а частково із сутності суверенітету як міжнародного інституту, в рамках якого держави визнають одна одну носіями ексклюзивної політичної влади усередині власно обмеженої території [Там само]. До тих пір, поки глобальний політичний простір організований таким чином (а ситуація починає мінятися з розвитком авторитетних міжнародних режимів у напрямку захисту капіталізму і прав людини), держави ставитимуться одна до одної інакше, ніж до своїх власних суспільств. Усередині країни держава зв’язана об’ємною структурою правил, які роблять її владу підзвітною суспільству. За межами своєї території держава зв’язана з іншим набором правил, а саме логікою або, як вже зазначалося вище, „логіками” анархії.

Основна проблема, пов’язана з визначенням системного підходу, — можливість інституційної диференціації усередині міжнародної системи між політичною, економічною та іншими функціональними субсистемами. Держави — це ядро будь-якої міжнародної системи, оскільки вони складають ті чіткі об’єднання, без яких така система не може існувати за визначенням. У недиференційованих міжнародних системах логіка міждержавних відносин — це єдина логіка, котра історично стала модальністю у світовій політиці [Там само]. У таких „світах” можуть існувати „сектори” економічної, політичної та воєнної взаємодії, але до тих пір, поки зазначені сектори не відрізнятимуться один від одного інституційно, держави не зможуть заснувати певну логіку анархічної взаємодії [Там само]. Держави, приміром, взаємодіють в області економічних питань вже протягом багатьох століть, але, як правило, це відбувається за допомогою політики, котра відображає логіку міждержавного військово-стратегічного суперництва. Проте, протягом останніх двохсот років і особливо з початкуДругої світової війни міжнародна система випробувала істотну інституційну диференціацію, спочатку в економічній і політичній сферах, а пізніше і в сфері глобального громадянського суспільства, котре нині зароджується. Можливо, що основною причиною даних змін стало поширення постулатів капіталізму, який на відміну від інших способів виробництва ґрунтується на інституційному поділі сфер суспільного життя [Там само]. Подібне механічне перенесення структур різних систем міжнародних відносин на глобальний рівень ще далеке від того, щоб можна було б назвати сучасну систему міжнародних відносин повною і досконалою. Проте, процеси глобалізації вже трансформують природу сучасної міжнародної політики. Це не спростовує системного теоретизування, відповідно до якого державам, інституційно розділеним, поки що відводиться особливо виключна роль. Однак, це не означає, що з цієї причини сутність міжнародної системи залишатиметься незмінною вічно.

Висновки:

1. Війна, за визначенням К. Клаузевіца, – це не припинення колишньої політики, а продовження її іншими, тобто насильницькими засобами. Звідси озброєний конфлікт і війна це різні за потенціалом форми розв’язання політичних протиріч шляхом озброєного насильства. Вони різняться між собою рівнем і масштабами застосування цього насильства. Спонукаючими причинами і мотивами застосування насильницьких методів реалізації політики у кожному конкретному випадку можуть бути різного роду протиріччя (економічні, територіальні, ідеологічні, релігійні тощо) між державами, націями, народами, класами, кланами і т. ін. Залежно від характеру протиріч, особистісних і ділових якостей сторін, які породжують озброєний конфлікт чи війну, останні підрозділяються на громадянські та міждержавні, релігійно-ідеологічні та економічні, праведні та несправедливі тощо. За своїми масштабами війни поділяються на світові, регіональні та внутрішньодержавні (громадянські, міжетнічні, релігійні). Останні можуть мати в якості причини міжкласові, політико-ідеологічні, релігійні або міжетнічні протиріччя.

2. Єдність і відмінність збройних конфліктів і воєн виявляється в їхніх політичних, технічних і оперативних аспектах. Політичний аспект містить у собі політичні причини та цілі озброєних конфліктів і війн. Війна, на відміну від озброєного конфлікту, тягне за собою достатньо радикальні, масштабні, доленосні позитивні чи негативні наслідки для особи, суспільства, держави, регіону чи світового співтовариства в цілому. З цієї причини класична техногенно-силова війна (через застосування різних видів озброєнь, в тому числі зброї масового знищення, насамперед ядерної і сучасної звичайної високоточної, військової техніки і т. ін.) – здійснюється у формі військової експансії на територію ворога. В умовах швидкого вдосконалення методів і засобів опору – „партизанської війни” – утримати під щільним контролем окуповану територію супротивника, а тим паче отримати повну і досягти безповоротну перемогу над супротивником чи ворогом у сучасних умовах – не реальне завдання. Наочним прикладом цьому можуть слугувати колишні в’єтнамська (США) і афганська (СРСР) військові кампанії, а також нинішні окупації території Іраку та Афганістану коаліційними військами зі США на чолі. З цієї причини військовими і представниками спецслужб ведеться постійний. пошук різних економічно рентабельних і оперативно-тактично вигідних видів війни.

3. Хоча озброєний конфлікт і війна мають найчастіше схоже політичне підґрунтя, вони різні за своїми цілями (кінцевим результатом),тактикою (проміжними результатами) і стратегією (далекосяжними результатами). Якщоцілі війни більш  масштабні, тактичні елементикраще сплановані, а стратегія більш чітко визначена на досить далеку перспективу, тобто доленосне значення, то аналогічні елементи озброєного конфлікту по суті мають ознаки і характеристики більш тактичного рівня. Політичні цілі війни формулюються задовго до її початку і визначають підготовчу фазу: необхідну реорганізацію армії, економіки, дипломатії, ідеології. Приміром, передбачаючи неминуче силового зіткнення на межі 2025-2040 рр. зі США. у боротьбі за світове лідерство у ХХІ ст., керівництво ЦК КПК і Держради Китаю ще наприкінці 80-х рр. ХХ ст. розробило відповідну державну програму стратегічного розвитку китайського суспільства, його політичної системи, економіки, визначені пріоритети в науково-технічній сфері, у розбудові збройних сил і державного управління. Виконання цієї програми розтягнуто майже на 50 років. Науково доведено, що власне сама війна веде до якісних змін усіх сторін життя суспільства і являє собою одну з найдавніших форм соціальної мобілізації особистості, народу, нації, суспільства і держави [4, 5, 6].

Для озброєного конфлікту інколи може бути достатньо будь-якого приводу у напружених відносинах або простого прояву політичного авантюризму правлячими колами ініціатора конфлікту. Яскравим прикладом такого політичного авантюризму була спроба Президента Грузії М. Саакашвіллі шляхом військової операції вирішити проблему придушення сепаратизму Південної Осетії. Аргументація грузинської сторони на користь можливого успіху – певна раптовість, можливе активне міжнародно-політичне і військове заступництво з боку США, НАТО і ЄС, неготовність Росії до озброєного конфлікту із Західними партнерами і загроза можливої затяжної регіональної війни з Грузією. Проте, реальність підтвердила, що набір зазначеної аргументації був примарним. У результаті – війна не склалася. Відбувся лише озброєний регіональний російсько-грузинський конфлікт з несуттєвим міжнародним для Москви „галосом засудження неадекватних дій РФ” і тяжкими матеріально-технічними наслідками для економіки, безпеки і обороноздатності Грузії. Все це засвідчило про відсутність необхідного досвіду у грузинської сторони і неналежної підготовки зазначених військових заходів.

Урахування зазначених у доповіді особливостей оперативної обстановки під час постійного прискіпливого моніторингу сучасних чинників (явищ і процесів) у міжнародних відносинах і тенденцій їх розвитку сприятимуть формуванню у аналітиків, науковців, юристів-міжнародників, інших фахівців з безпеки аргументовано адекватного уявлення про міждержавні та міжнародні відносини, визначення характерних рису конфліктної взаємодії конкуруючих і ворогуючих сторін та на цій основі підготовки прогнозів і побудови ними наближених до справжніх реалій теоретичних моделей прояву цієї конкурентної взаємодії, а також підготовки організаційних і правових заходів виявлення, запобігання, попередження і припинення розвитку негативних тенденцій з метою розв’язання нагальних міжнародних і міждержавних проблем, котрі виникають на національному (локальному), міжнародному регіональному і глобальному рівнях.

Список використаних джерел

1. Кузьменко А. М. Актуальні проблеми сучасної парадигми права міжнародної безпеки та шляхи їх вирішення //Сучасні проблеми правової системи України: збірник матеріалів ІІ Міжнародної науково-практичної конференції (28 жовтня 2010 р., м. Київ) Київського університету права НАН України; [редкол.: Шемшученко Ю. С., Бошицький Ю. Л., Чернецька О. В. та інш.]. – Випуск 2. –К.: Вид-во Європейського університету, 2010. – С. 75-80. Е-адреса сайта „Моя політика”: http://www.policy.infokiev.com.ua).

2. Международныеотношения: социологические подходы: Учебник/ Рук. авт. колл. проф. П. А. Цыганков. — М.: Гардарика, 1998. – 352 с.

3. Вікерія

4. Див.: Кузьменко А. М. Глобалізація, національні духовні цінності, таємні операції спецслужб., Юридичний журнал, 2006. –№5. – С. 77-94. Е-адреса: http://www.iustinian.com.ua, а також Е-адреса сайта „Моя політика”: http://www.policy.infokiev.com.ua).

Див.: Кузьменко А. М. Загальна характеристика тенденцій у світовій глобалізації та завдання інформаційно-аналітичних і наукових установ держави в умовах інформаційного суспільства. Безпекотворення: питання теорії і практики та правові аспекти: 36. наук, праць традиційної Міжнародної наук.-практ. конф., Київ, 16.02.2007 р. –Ч. 1/редкол.: В. І. Тимошенко (голова) та ін. -К.: Вид-во Європ. ун­ту, 2007. –С. 344-349. Е-адреса сайта „Моя політика”: http://www.policy.infokiev.com.ua).

Див.: Кузьменко А. М. Сучасні оперативні технології прихованого вигідного впливу іноземної політичної розвідки на соціально-політичне життя суспільства та свідомість окремої особистості. Юридичний журнал, 2008. –№2. – С. 51-78. Е-адреса: http://www.iustinian.com.ua, а також Е-адреса сайта „Моя політика”: http://www.policy.infokiev.com.ua.

5. Соціально-правові основи інформаційної безпеки: Навч. посіб./ А. М. Кузьменко, В. М. Петрик, В. В. Остроухов / за ред. В. В. Остроухова. — К. : Росава, 2007. — 495 с.

6. Теория международных отношений на рубеже столетий/ Под ред. К. Буса и С. Смита: Пер. с англ. / Общ. ред. и предисл. П. А. Цыганкова. — М.: Гардарики, 2002. — 362 с.

7.  Цыганков П. А. Теория международных отношений: Учеб. пос. –М.: Гардарики, 2002. – 590 с.

Кузьменко А. М.,

кандидат юридичних наук, доцент кафедри міжнародного права та порівняльного

правознавства Київського університету права НАН України

Дана доповідь була зроблена 31.03.2011 року в Київському університеті права НАН України на ХІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції „Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку”.

Доповідь надрукована у збірнику наукових праць 2011 року:

А. М. Кузьменко. Війна в умовах глобалізації: міжнародно-правові та безпекознавчі аспекти// Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку: Зб. наук. пр. ХІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції/ Київський університет права НАН України [редкол.: Ю. С. Шемшученко, Ю. Л. Бошицький, О. В. Чернецька та інші]. −К.: Вид-во Європейського університету, 2011. −С. 449-459.

Ukrainian English French German Polish Russian