Моя політика

Моя политика

Розвідувальна діяльність як суспільно-політичне явище

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Не зважаючи на дуже поширене при висвітленні спеціальних тем застосування ЗМІ, відкритими спеціальними науково-популярними та фаховими виданнями таких понять як: „розвідувальна діяльність”, „шпигунство”, „таємні операції”, „підривна діяльність”, „ідеологічні диверсії”, „оперативна діяльність спецслужб”, „контррозвідувальна діяльність”, „оперативно-розшукова діяльність правоохоронних органів”, у наукових колах немає систематизованого уявлення про етимологію і гносеологічні корені змісту цих понять. Саме це призводить до недооцінки та спрощеного висвітлення сучасних глобальних, геополітичних, світових процесів, проблем і тенденцій суспільно-політичного розвитку суспільств, особливо посткомуністичних держав.

 

У зв’язку з тим, що за своєю специфікою порушена проблема визначається як міждисциплінарна, то звичайними загальноприйнятими поняттями окремо взятої наукової галузі визначити всі її специфічні особливості неможливо. Дана обставина потребує вжиття професійної мови, тобто введення в загальний науковий обіг деяких спеціальних понять, які використовуються у вузькому колі фахівців зі спецслужб і правоохоронних органів у всіх державах світу.

Так, вивчення базового матеріалу свідчить, що під час проведення аналітичної роботи та фахової оцінки важливе місце займає свідоме неупереджене розуміння дослідником природи виникнення і механізму взаємодії сукупності економічної, політичної, ідеологічної, соціальної, криміногенної та інших видів обстановок. Зазначену сукупність обстановок у спецслужбах і правоохоронних органах фахівці всіх без винятку держав визначають (з незначними розбіжностями у змісті) через поняття „оперативна обстановка”.

Якщо розглянути це поняття детальніше, то виходить, що первісне поняття „обстановка”– це, насамперед, стан і характер умов виробництва; значення, місце і роль інтересів політичних сил у конкурентній боротьбі; розстановка політичних сил на міжнародній арені, в регіоні, в окремій державі, організації і т. ін. на певний момент часу.

Оперативна обстановка складається із елементів економічної, політичної, ідеологічної, соціальної, криміногенної та інших видів обстановки в тому чи іншому суспільстві або регіоні. Зазначені види обстановок у даному випадку виступають якчинники, основоформуючі передумови оперативної обстановки.На формування характерних рисоперативної обстановки в сфері забезпечення безпеки держави, суспільства, людини і громадянина у середині країни та на міжнародній арені активно впливають внутрішні та зовнішні чинники у вигляді діяльності головних (генеральних) суб’єктів в особі вищих посадових осіб держав, транснаціональних фінансово-промислових, валютно-банківських об’єднань, економічних і науково-виробничих корпорацій, керівників і впливових активістів транснаціональних таємних елітарних співтовариств та підпорядкованих ним виконавчих суб’єктів в особі структур зовнішньополітичних відомств (дипломатичні служби посольств, консульств, військових місій, культурних, науково-технічних аташе, мовно-культурних центрів), загальнонаціональних державних спецслужб, спецслужб недержавних приватних підприємницьких структур (від транснаціональних корпорацій до середніх і дрібних), правоохоронних органів, зокрема кримінальної, податкової поліції тощо. Одночасно в цій сфері оперують також різного спрямування і потужності мафіозні структури, організовані злочинні угруповання, окремі впливові злочинні авторитети, а також інші різновиди латентних об’єднань тощо.

Таким чином виходить, що оперативна обстановка – це складне поняття, котре визначає характер умов, в яких діють:

·  правоохоронні органи, спецслужби (розвідка і контррозвідка), дипломатичні служби, інші державні органи, відповідальні за правопорядок, громадську, державну, економічну, інформаційну та інші види національної безпеки, захист життєво важливих інтересів суспільства та оборону держави;

·  представники організованих злочинних угруповань, латентних структур;

·  учасники міжцивілізаційної, міжнародної і регіональної економічної, науково-технічної, політичної, ідеологічної, військово-стратегічної конкуренції; релігійного та міжетнічного протистояння;

·  інші учасники міжнародних і внутрідержавних суспільних відносин.

Всі учасники відносин, що відбуваються в певній оперативній обстановці, поділяються на генеральних і виконавчих суб’єктів. У теорії міжнародних відносин до генеральних суб’єктів відносять держави, міжнародні, державні та недержавні організації, латентні співтовариства і навіть фізичних осіб з високим міжнародним авторитетом [1].

Серед всіх учасників міжнародних і внутрідержавних суспільних відносин особливе місце займають так звані виконавчі суб’єкти (насамперед, спецслужби, правоохоронні органи), які забезпечують сприятливі та безпечні умови реалізації генеральними суб’єктами стратегічних і поточних завдань щодо досягнення визначених цілей, захисту національних чи корпоративних інтересів, реалізації перспектив стратегії розвитку націй, народів, держав, міждержавних об’єднань, транснаціональних угруповань, цивілізацій.

Дослідження порушеної проблеми свідчить, що більшість іноземних фахівців з питань діяльності спеціальних служб визначають розвідувальну діяльність як різновид оперативної – агентурно-оперативної діяльності, котра здійснюється щодо іноземного партнера. Відомий її антипод – контррозвідувальна діяльність – часто визначається внутрішньою розвідкою. Звідси дуже часто у назвах розвідувальних органів ми можемо побачить слово „зовнішня” – Служба зовнішньої розвідки Росії (СЗРРФ), Служба зовнішньої розвідки України (СЗРУ), Головне управління зовнішньої безпеки Франції (ДЖСЕ). У зв’язку з тим, що нині умовний розподіл на внутрішню (контррозвідку) і зовнішню розвідку за принципом юрисдикційних повноважень на національній території та в іноземних державах у більшості іноземних спецслужб не дотримується, то дуже часто не можна однозначно визначити, хто в даному випадку оперує.

 Приміром, французька ДЖСЕ часто в супереч нормативним приписам проводить окремі оперативні заходи на національній території, а французька контррозвідки ДСТ – за кордоном, зокрема по терористичних організаціях, наркосиндикатах, інших організованих транснаціональних злочинних угрупованнях, тоталітарних сектах, які управляються із-за кордону. Однією з причин такого положення є потреба в досягненні найвищої конспірації в проведенні оперативних заходів і наявність традиційної конкуренції розвідки та контррозвідки за право бути „першою” в оточенні керівника держави.

Виходячи з цього, автор статті вважає за доцільне застосовувати узагальнюючий термін оперативна (агентурно-оперативна, конспіративна, таємна, прихована) діяльність, якщо це стосується однаково як розвідки, так і контррозвідки.

Право, економіка, політика, оперативна діяльність спецслужб: їхній взаємозв’язок і взаємовплив

Розвідувальна (контррозвідувальна) діяльність як специфічний вид суспільної діяльності відбувається у відповідній оперативній обстановці, на яку визначальний вплив здійснюють політика, економіка і право. У свою чергу, політика, економіка, право і оперативна діяльність як суспільні явища утворюють особливу систему взаємозв’язків, взаємозалежності та взаємовпливу. Практика свідчить, що кожен аналітик або вчений, який береться за дослідження природи та механізму формування оперативної обстановки, в якій здійснюється оперативна діяльність, має спиратися на наукові положення щодо взаємозв’язку права, економіки, політики, розробленими в теорії держави і права [2].

Саме взаємозв’язок і взаємозалежність зазначених соціальних явищ породжує умови для виникнення і розвитку іншого суспільно-політичного явища – оперативної (розвідувальної / контррозвідувальної) діяльності, що за своїми характерними рисами визначається як таємна, конспіративна, прихована, негласна, котра призначена для здійснення „делікатних” заходів, пов’язаних з порушенням загальноприйнятих моральних, етичних, правових норм, виходом за межі правомірної поведінки, а також в окремих випадках зі здісненням навіть злочинних діянь. Характер їхнього взаємозв’язку і взаємовпливу є головною передумовою формуванняхарактерних рис умов реалізації спецслужбами завдань, тобто – оперативної обстановки.

Так, право „живе” в оточенні різних соціальних явищ, котрі впливають на нього, але останні також відчувають його зворотній вплив. До них належать економіка і політика, а також один із різновидів політичної практики їх реалізації – розвідувальна і контррозвідувальна діяльність. У зв’язку з цим вивчення механізму формування оперативної обстановки потребує наукового розуміння особливостей і принципів визначення характерних рис природного взаємозв’язку та співвідношення „права – економіки – політики – оперативної (розвідувальної / контррозвідувальної) діяльності”.

У теорії держави і права економіка в широкому значенні цього поняття – це одна із сторін матеріального виробництва, інша – соціальна сфера, котра забезпечує існування і відновлення фізичного життя людини. Взаємодія цих сторін матеріальних відносин є об’єктивною основою формування права. Так, лише в сполученні з юридичним елементом виникає, приміром, право на власність як соціально-економічне явище. З цього виходить, що лише юридичний зв’язок між ними переводить це соціально-економічне явище в правову площину [3].

Таким чином, певним економічним відносинам відповідає певна правова форма, котра їх закріплює. Економіка впливає на право безпосередньо або опосередковано – через державу, політику, правосвідомість тощо. Безпосередній вплив економіки уособлюється в праві держави розпоряджатися засобами виробництва, котрі знаходяться в її володінні. Найбільш типовим є опосередкований вплив економіки на право. Це виявляється у визначенні державою розміру податку, мінімального розміру заробітної платні, строку відпустки, встановлення правил економічної і технічної безпеки, правил поширення інформації та доступу до конфіденційних даних тощо [4].

Зворотна дія права на економіку відбувається трьома основними способами:

·  право закріплює економічні відносини, котрі склалися; гарантує їхню стабільність (право як закріплювач);

·  право стимулює утворення і розвиток нових економічних відносин, якщо для цього існують відповідні умови (право як стимулятор);

·  право підтримує і охороняє чинні економічні відносини, особливо ті, що знов виникли (право як охоронець).

Таким чином, сутність першого способу полягає в тому, що необхідність правової форми регулювання певних економічних відносин об’єктивно породжується економічними потребами суспільства. Виступаючи як закріплювач відносин, що склалися в економіці, право забезпечує їх стабільність. Право відповідає матеріальним умовам життя, обумовлене ними, фіксує їх. Воно не може бути вище рівня економічного розвитку суспільства.

Реальне життя свідчить, що міжнародна економічна конкуренція, як правило, створює проблеми, котрі неможливо вирішити з партнерами чи конкурентами в звичайних правових межах на підставі положень чинних міжнародних чи національних правових норм. Не даремно в економічній і юридичній науці є таке поняття як „недобросовісна конкуренція”. У даному випадку суб’єкти міжнародних чи внутрішніх національних економічних відносин, як правило, застосовують один до одного таємні (оперативні, розвідувальні або контррозвідувальні) заходи для отримання необхідних переваг, що передбачає порушення вимог права. У даному випадку виникає конфліктна взаємодія між національним і міжнародним правом, котра дозволяє представникам спецслужб відходити від цивілізованої публічної міжнародної практики та через відповідну політику правлячих кіл у галузі права здійснювати розвідувальні та контррозвідувальні оперативні (конспіративні, таємні) заходи щодо іноземних партнерів і навпаки, в межах норм внутрішніх підзаконних актів, санкціонованих вищими посадовими особами держави, нехтуючи певними цивілізованими нормами, закріпленими в праві.

Виходить, що національні (або корпоративні) економічні інтереси починають домінувати над правом і впливати на нього, створюючи певні „правові” умови для майже необмеженої свободи дій спецслужб. Таким чином, розвідувальна чи контррозвідувальна діяльність через економіку впливає на право, тобто через потребу забезпечення правових умов реалізації оперативних завдань щодо захисту національних чи корпоративних економічних інтересів економіка впливає на право, принижуючи його роль у суспільних відносинах. Останнє безумовно веде до розбещування суспільної моралі та правового нігілізму, зокрема серед кадрових співробітників спецслужб та їхніх конфідентів (негласних помічників).

Другий спосіб полягає в тому, що в умовах трансформації економічної системи суспільства право може виступати як певний стимул розвитку економічних відносин, а діяльність спецслужб, зі свого боку, в економічній сфері – як гальмо.

Так, право не може нав’язувати ринкові відносини, проте може сприяти, створювати правову основу виникнення передумов їхньому зародження і розвитку, стримуванню можливих негативних тенденцій і процесів. Воно здатне зняти перепони на шляху до ринку, створити додаткові економічні стимули, закріпити економічні основи ринкової динаміки, визначити коло суб’єктів ринкових відносин і т. ін. Проте, нові, більш розвинуті за своїм змістом виробничі відносини, не можуть з’явитися раніше, ніж будуть підготовлені необхідні матеріальні передумови.

Загальновідомо, що тривалий час за завданням політичного керівництва СРСР розвідувальна і контррозвідувальна діяльність радянських спецслужб стримувала утворення відповідних матеріальних передумов ринкових умов в Україні. Лише після приходу до влади політиків з ринковою орієнтацією, після виявлення відповідної політичної волі з боку правлячих кіль і більшості інших політичних сил у суспільстві розпочався процес трансформації економічної системи України. У даній ситуації право не лише стимулювало забезпечення, а й закріплювало економічної свободи, розвиток права приватної власності, затвердження рівноправ’я форм власності, захист бізнесу від надмірного регулюючого впливу держави, зокрема в особі її спецслужб тощо.

Третій спосіб зазначає, що право впливає на економіку (одночасно на розвідувальну діяльність у сфері економіки), виступаючи як охоронець існуючих економічних відносин. Це виражається в забороні законом нецивілізованих способів ведення господарства і комерції, у застосуванні санкцій в разі недобросовісної конкуренції, зловживання рекламою, товарними знаками, правом доступу до інформації, протекціонізмом тощо. Це виявляється в регламентації порядку вирішення господарчих справ і спорів, у праві відновлення порушеного стану речей, відшкодування збитків, встановлення юридичної відповідальності, насамперед матеріальної – за волею потерпілої сторони. У даному випадку національне право віддає пріоритет у розширенні повноважень контррозвідці власної держави щодо посилення заходів протидії розвідкам іноземних партнерів і конкурентів.

Таким чином, розвиваючись у певній мірі під впливом економіки, право, зі свого боку, надає зворотній вплив на економіку і оперативну діяльність спецслужб – або сприяє її цивілізованому розвитку, прискорюючи економічні процеси, або гальмує поступовість їх руху вперед. Гальмування відбувається в тому випадку, коли економічні вимоги в праві віддзеркалюються у викривленому вигляді. Цьому може сприяти також й розвідувальна та контррозвідувальна діяльність спецслужб, котрі додержуючись політичних настанов правлячої еліти можуть проводити заходи щодо дискредитації починань шляхом спрямованої дезінформації, що, як правило, негативно відбивається на розвитку відносин між економікою і правом.

Політика це певні напрямки діяльності держави або певних угруповань сил, об’єднаних на підставі спільних корпоративних інтересів; це система відносин між людьми та їхніми об’єднаннями щодо вирішення питань влади, держави, демократії.

За аналогією – розвідувальна (контррозвідувальна) діяльність як різновид політичної практики, тобто специфічний спосіб реалізації політики, також є системою відповідних відносин між суб’єктами політичної діяльності. Іншими словами – це спосіб функціонування системи специфічних негласних відносин між людьми та їхніми об’єднаннями, котрі спрямовані на досягнення не прозорими публічними, а прихованими, конспіративними способами і методами „делікатних”, „непопулярних” цілей чи задоволення нецивілізованими, неправомірними чи навіть злочинними способами власних корпоративних потреб або інтересів. Таємні технології, насамперед, розвідувальної діяльності породжуються специфікою боротьби за владу та її утримання. Участь у справах держави чи іншого суб’єкта міжнародно-правових відносин, формування і функціонування інститутів влади (котрим є також і спецслужби) – це сфера політики, як наслідок – на неї поширюється також й розвідувальна діяльність.

Поняття політики охоплює як цілі та принципи діяльності зазначених суб’єктів політики‚ так й методи та засоби їх здійснення. Політика має відношення до найрізноманітніших сфер життєдіяльності суспільства. Тому поряд із загальним поняттям політики існують спеціальні поняття‚ які охоплюють ту чи іншу сферу. При класифікації політики на її окремі види у відповідності з окремими сферами життя держави найбільш важливе значення має її поділ на внутрішню та зовнішню. Зовнішня політика включає сукупність цілей та засобів діяльності держави у сфері її взаємовідносин з іншими державами та народами‚ а нині – з міжнародними організаціями. Зовнішня та внутрішня політика держави мають єдину основу‚ в якості якої виступає суспільний устрій даної держави. Тому‚ не зважаючи на всі свої специфічні особливості‚ зовнішня політика має ті ж самі‚ що й внутрішня‚ найбільш істотні ознаки‚ однаковий суспільний зміст.

Оскільки для підтримання існуючого в державі суспільного устрою першочергове значення має її внутрішня політика‚ міжнародні відносини у даному випадку є вторинними за сутністю. Зовнішня політика держави являє собою продовження її внутрішньої політики: вона має на меті посилення суспільного ладу даної держави шляхом посилення її положення у системі держав та захищає на міжнародній арені життєво важливі інтереси нації. Зовнішня політика тісно пов’язана із практикою реалізації внутрішніх і зовнішніх завдань суспільного розвитку. Зовнішня та внутрішня політика направляються та контролюються одними й тими ж вищими органами держави: главою держави‚ урядом‚ вищим представницьким органом. Спеціальні ж органи держави‚ які безпосередньо здійснюють зовнішню політику‚ функціонують у порядку‚ встановленому Конституцією, законами держави, внутрішніми відомчими підзаконними актами.

Так, у Законі України „Про Службу зовнішньої розвідки України” визначено:

Стаття 1: Служба зовнішньої розвідки України є державним органом, який здійснює розвідувальну діяльність у політичній, економічній, військово-технічній, науково-технічній, інформаційній та екологічній сферах.

Стаття 2: Правову основу діяльності Служби зовнішньої розвідки України становлять Конституція України, Закон України „Про розвідувальні органи України”, цей та інші закони України, видані на їх виконання акти Президента України, інші нормативно-правові акти, а також міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Стаття 3: На Службу зовнішньої розвідки України покладається:

·  добування, аналітична обробка та надання розвідувальної інформації Президентові України, Голові Верховної Ради України, Прем’єр-міністрові України та іншим визначеним Президентом України споживачам;

·  здійснення спеціальних заходів впливу, спрямованих на підтримку національних інтересів і державної політики України в економічній, політичній, військово-технічній, екологічній та інформаційній сферах, зміцнення обороноздатності, економічного і науково-технічного розвитку;

·  участь у забезпеченні безпечного функціонування установ України за кордоном, безпеки співробітників цих установ та членів їх сімей у країні перебування, а також відряджених за кордон громадян України, які обізнані з відомостями, що становлять державну таємницю;

·  участь у боротьбі з тероризмом, міжнародною організованою злочинністю, незаконним обігом наркотичних засобів, незаконною торгівлею зброєю і технологією її виготовлення, незаконною міграцією;

·  вжиття заходів протидії зовнішнім загрозам національній безпеці України, життю, здоров’ю її громадян та об’єктам державної власності за межами України [5].

У Законі України „Про Службу безпеки України” визначено:

Стаття 2: Метою контррозвідувальної діяльності є:

·  попередження, своєчасне виявлення і запобігання зовнішнім та внутрішнім загрозам безпеці України;

·  припинення розвідувальних, терористичних та інших протиправних посягань спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на державну безпеку України,

·  усунення умов, що їм сприяють, та причин їх виникнення.

Завданнями контррозвідувальної діяльності є:

·  добування, аналітична обробка та використання інформації, що містить ознаки або факти розвідувальної, терористичної та іншої діяльності спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на шкоду державній безпеці України;

·  протидія розвідувальній, терористичній та іншій діяльності спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на шкоду державній безпеці України;

·  розроблення і реалізація заходів щодо запобігання, усунення та нейтралізації загроз інтересам держави, суспільства та правам громадян.

Стаття 3:  Правову основу контррозвідувальної діяльності становлять Конституція України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, цей та інші закони України, а також прийняті відповідно до них нормативно-правові акти.

Стаття 4: Основними принципами контррозвідувальної діяльності є: законність; повага і дотримання прав та свобод людини і громадянина; позапартійність; безперервність; конспірація, поєднання гласних та негласних форм і методів діяльності; комплексне використання правових, профілактичних та організаційних заходів; адекватність заходів щодо захисту державної безпеки реальним і потенційним загрозам; взаємодія з органами державної влади України, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, юридичними та фізичними особами; підконтрольність та підзвітність відповідним органам державної влади в межах, передбачених законом.

Стаття 5: Право на здійснення контррозвідувальної діяльності. „Спеціально уповноваженим органом державної влади у сфері контррозвідувальної діяльності є Служба безпеки України.

Окремі контррозвідувальні заходи виключно в інтересах забезпечення охорони державного кордону України, посадових осіб, стосовно яких здійснюється державна охорона, а також забезпечення безпеки своїх сил і засобів, інформаційних систем та оперативних обліків можуть проводити розвідувальні органи України та Управління державної охорони України, яким законами України „Про оперативно-розшукову діяльність” та „Про розвідувальні органи України” надано право здійснювати оперативно-розшукову чи розвідувальну діяльність.

Правоохоронні та інші органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації України, незалежно від форми власності, в межах, визначених законами України та іншими нормативно-правовими актами, сприяють органам і підрозділам Служби безпеки України у проведенні контррозвідувальної діяльності в інтересах забезпечення державної безпеки.

Здійснення контррозвідувальних заходів іншими суб’єктами, крім визначених цим Законом, забороняється [6].

Аналогічні положення містяться в законодавчих актах США, Німеччини, Великої Британії, Франції, Росії, Китаю та інших держав [7].

Так, декрет Президента Франції № 82-306 від 2 квітня 1982 року визначає функції служби загальнодержавної розвідки — Головного управління зовнішньої безпеки (ДЖСЕ – DGSE – Direction Gйnйrale de la Sйcuritй Extйrieure): „Стаття 2. Першочерговим завданням Головного управління зовнішньої безпеки є добування в інтересах уряду в тісній взаємодії з іншими відповідними структурами відомостей, які становлять інтерес для безпеки Франції, та їх використання, а також викриття і припинення поза територією країни шпигунських дій, спрямованих проти французьких інтересів з метою попередження негативних наслідків”.

DGSE – найбільш чисельна і могутня загальнодержавна розвідувальна служба Франції, яка здійснює свою діяльність по трьох основних напрямках: зовнішня розвідка – добування розвідувальної інформації (переважно агентурним шляхом) з широкого спектра питань в інтересах національної безпеки, зовнішня контррозвідка – викриття та попередження шпигунської та іншої розвідувально-підривної діяльності з боку іноземних держав та проведення спеціальних операцій. Крім того, DGSE може виконувати безпосередньо окремі персональні завдання Президента або прем’єр-міністра Франції. Після 1990 року її щорічний бюджет розподіляється таким чином: на дипломатичну та політичну розвідку 50%‚ на військову та економічну – по 25% [8].

Основним завданням Управління захисту і безпеки МНО Франції (УОБ – DPSD – Direction de la protection et de la sйcuritй de la Dйfense) як відомчого органу (військової контррозвідки) є запобігання проникненню агентури іноземних розвідок та „комуністичному впливу на французьку армію” – протидія шпигунству‚ саботажу та диверсії‚ а також викриття фактів таємних транспортів зі зброєю‚ оперативне спостереження та розробка пацифістських і антимілітарних угруповань. У 1983 році оперативні співробітники, зайняті стеженням за військовослужбовцями, були переорієнтовані на забезпечення фізичної безпеки військових об’єктів [9].

Діяльність щодо викриття, попередження та припинення розвідувально-підривної діяльності іноземних держав на території Французької Республіки виконує головна загальнодержавна контррозвідувальна служба – Управління спостереження за територією („безпекитериторії”, ДСТ – DST – Direction de la Surveillance du Territoire).

ЗавданняконтррозвідкиДСТсформульованівдекретіПрезидента № 82-1100 від 22 грудня 1982 року: УправліннябезпекитериторіївідповідаєзавикриттятазапобіганнянатериторіїФранцузькоїРеспублікидіяльності, інспірованої, організованої, абоякапідтримуєтьсяіноземнимидержавами, характеркотроїзагрожуєбезпецікраїни, убільшзагальномупланізапротидіютакійдіяльності” [10].

Декрет № 81-514 від 12 травня 1981 рокурегламентуєпорядокорганізаціїзахистузасобівтавідомостей, якіторкаютьсянаціональноїоборонитадержавноїбезпеки: «Захиствідомостей, предметів, документівтатехнологій, щостановлятьінтересдлянаціональноїоборонитадержавноїбезпеки, розголошенняякихнекомпетентнимиособамиможезавдатишкодинаціональнійобороніабодержавнійбезпеці, атакожпризвестидорозголошеннятаємниць, вагомихдлянаціональноїоборониідержавноїбезпеки, здійснюєтьсязгіднозвизначенимпорядком» [11].

Такимчиномна DST покладенофункціїконтррозвідкиборотьбизтероризмомзабезпеченнябезпекиіноземнихдипломатичнихпредставництвуФранціїтафранцузькихзакордономрозробкаіноземнихдипломатівоперативнийрозшуквикриттяперевіркасигналівтарозробкафактівдержавноїзради. Здійснюєагентурнепроникненняувідповідніантисуспільніугрупованнятаіноземніспецслужби.

ВідповіднододекретуПрезидентавід 17.11.1951 р. добуваннятазбіроперативноїінформації, необхідноїдляпідтриманнягромадськогопорядкутаінформуваннякерівництвадержавипрополітичнусоціальнутаекономічнуситуаціювдержаві, покладенонаЦентральнеуправліннязагальногорозвідувальногоінформуванняМВС (ЦУЗОабоРЖ – RG – Direction Cеntrale des Renseignements Gеnеraux). Завдання RG передбачаютьспостереженнязадіяльністюпресививченняшляхомопитуваньгромадськоїдумкинапередоднівиборівконтрольдіяльностірелігійно-містичнихсектіменшинжурналістів, політичнихпартійзметоювикриття, попередженнятаприпиненнядіяльностіантиконституційнихугрупованьмасовихзаворушеньстрайківтощо. Офіцери RG не мають юридичного права на затримання‚ арешти або допити. Вони отримують інформацію із відкритих джерел‚ шляхом таємного проникнення (насамперед агентурного) на збори та інші масові заходи‚ в групи та організації‚ а також шляхом контролю поштового‚ телефонного та електронних каналів зв’язку [12].

Головне управління кримінальної поліції МВС (ГУKП або ПЖ – PJ або DCPJ – Direction centrale de la police judiciaire) Франції є одним із найчисельніших підрозділів Головного управління національної поліції. ГУКП складається з низки Центральних служб (Services centrals) і координує оперативну роботу та дізнання 20 територіальних підрозділів – зовнішніх служб (Services extrieures) у загальнокримінальному середовищі [13].

Загальновідомо, що політика з’явилася на світ разом із державою, разом із політикою – оперативна (розвідувальна і контррозвідувальна) діяльність. Розвідка (контррозвідка) стала інструментом управління взаємовідносинами між суб’єктами політичної системи (партіями, громадськими об’єднаннями тощо), котрі формувалися поступово. Таємна, конспіративні діяльність також поступово набувала практику впливу на розробку і здійснення політики. Політика, як і її породження – оперативна (розвідувальна, контррозвідувальна) діяльність – може проводитися на:

·  внутрідержавному рівні (контррозвідка), тобто в різних територіальних межах – держава, регіон, область, селище тощо;

·  на міжнародному (міждержавному) рівні: іноземна держава, організація, регіон або у глобальному світовому масштабі.

Коли ми говоримо про політику держави чи іншого суб’єкта міжнародних правовідносин, котра може бути визначена як стратегічний курс, мається на увазі три види діяльності:

·  перший – розробка курсу (політичних настанов) зовнішньої чи внутрішньої політики;

·  другий – вибір (затвердження) цього курсу,

·  третій – реалізація обраного курсу [14].

Відповідно до теорії держави і права розробка курсу політики, як правило, – прерогатива політичних партій, котрі формують правлячу еліту держави. Виборці, які голосують на виборах за програму тієї чи іншої партії, визначають курс держави [15].

Проте, в реальності на стратегічний курс впливає один із найвпливовіших чинників – спецслужби (розвідка і контррозвідка), котрі на підставі спільності корпоративних інтересів об’єднують в собі відповідну групу осіб, насамперед кадрових співробітників, їхніх агентів, інших конфідентів (залучених до оперативного процесу фізичних і юридичних осіб із нерозвідувальних державних і неурядових структур або міжнародних організацій), їхніх близьких родинних та інших зв’язків.

Реалізація публічної (владної) частини обраного курсу політики держави чи іншого суб’єкта міжнародно-правових відносин здійснюється через відповідний політико-дипломатичний механізм, сформований партією (чи блоком партій), яка перемогла на виборах, а таємний – через розвідувальний і контррозвідувальний механізм, сформований урядом чи вищими посадовими особами владних інституцій. Держава чи інший суб’єкт міжнародних правовідносин є відповідальними за реалізацію обраного політичного курсу, котрий має, як правило, не суперечити інтересам суспільства. Відповідно розвідка як владно-виконавча інституція відповідальна за все перед державою чи відповідним суб’єктом міжнародно-правових відносин.

Політика і право, як і розвідка та політика, – тісно пов’язані. Процес прийняття закону (законодавчий процес) також є політичним за своїм характером, тому він постійно знаходиться під пильною увагою розвідувальних, контррозвідувальних та інших спеціальних служб як національних, так й іноземних, котрі мають, як правило, геометрично протилежні цілі та завдання.

Принципи справедливості та свободи, закріплені в праві, формуються соціальними групами, класами, кланами, народами, націями. В будь-якому випадку процес їх реалізації набуває політичного характеру. У зв’язку із цим спецслужби (розвідка та контррозвідка) беруть у цьому процесі найактивнішу участь через створені відповідні агентурні мережі, котрі пронизують всі зазначені вище соціальні групи, класи, клани, народи, нації.

Якщо принципи справедливості та свободи вірно віддзеркалюються в політиці, а потім отримують законодавче закріплення, можна сказати, що політика відповідає праву. Якщо політика викривляє зазначені принципи, то вона не відповідає праву, а існує в формі довільного законодавства. У даному випадку розвідка і контррозвідка як специфічні виконавчі суб’єкти політичної практики покликані створювати сприятливі умови для проведення правлячою елітою непопулярного політичного курсу в межах правового поля на підзаконному рівні певної національної держави чи іноземного партнера, конкурента або супротивника.

Право залежить від політики:

·  будь-які інтереси людей перед тим, як стати закріпленими в праві, мають бути сприйняті державною політикою (діяльністю законодавчих та інших правотворчих органів держави);

·  політика в праві формується у вигляді формально закріплених прав і обов’язків. Політичні вимоги стають правом лише в тій мірі, в якій вони закріплені в системі загальнообов’язкових норм, що охороняються державою або іншим суб’єктом міжнародно-правових відносин.

Зі свого боку, політика залежить від права, яке є засобом вираження політики, її реалізації, гарантом пропаганди на користь певної політики. Оперативна діяльність, зі свого боку, залежить від внутрішніх чинників політики, відповідних умов, за яких вона реалізується, цілей і завдань, котрі вона прагне досягти. В рамках окремих оперативних заходів чи таємних операцій реалізуються завдання, оприлюднення котрих може завдати не лише моральної чи політичної шкоди суб’єкту розвідувальної діяльності (іноземній державі чи організації) у вигляді збитків для політичного іміджу правлячої еліти, щонайменше – перших посадових осіб, а й потягти за собою відповідну міжнародно-правову чи просто кримінальну відповідальність.

Таким чином, політика і право впливають на характер оперативних (розвідувальних і контррозвідувальних) технологій, котрі застосовуються спецслужбами. Проте, з одного боку, політика потурає більш активному застосуванню оперативних заходів, дозволяючи порушувати право, тобто діяти за межами юрисдикції закону в „ім’я вищих інтересів”.

Першим посадовим особам правлячих кіл навіть надається право звільняти виконавців „гострих оперативних заходів” від кримінального переслідування, навіть якщо в їхніх діях відверто з’являються беззаперечні ознаки скоєння злочину. Надмірно застосовуючи в оперативній (розвідувальній, контррозвідувальній) та оперативно-розшуковій (правоохоронних органів) діяльності положення таких категорій права, як „діяльність в умовах крайньої необхідності” та „самозахист”, політика принижує функції права. Зі свого боку, розвідувальні технології в політичній практиці дозволяють правлячим колам обходити закони, тобто нехтувати правом, звужувати його соціальні функції. Іншими словами, розвідувальна діяльність і політика прямо зачіпають напрямки взаємодії права та інших соціальних явищ як за єдністю форм, так і за змістом.

Зокрема, вони завдають шкоди притаманним праву ідеологічній, політичній, економічній та іншим функціям. Аналогічний процес відбувається із спеціально-юридичною функцією права – напрямками власне правового впливу на суспільні відносини. Від цього потерпає також регулятивна функція права.

Загальновідомо, що регулюючий вплив права на суспільні відносини полягає в тому, що воно в своїх нормах конструює модель обов’язків або дозволеної поведінки різних суб’єктів цих відносин. У реальному житті право має не лише юридичний вплив на суспільні відносини, а й вплив виховного, інформаційного та іншого характеру. Тому розрізняються два явища: правовий вплив і правове регулювання.

Предмет правового впливу охоплює значно ширше коло відносин, ніж предмет правового регулювання. Це є коло економічних, політичних, соціальних та інших відносин, котрі не врегульовані правовими нормами, але на які право впливає. Як об’єкт свого впливу право має нормальні, позитивні, корисні суспільні відносини, які фіксуються шляхом:

·  закріплення сталих, розвинених відносин у нормативних актах, у такий спосіб гарантується їхня недоторканість (статична функція);

·  заохочення, стимулювання розвитку таких суспільних відносин, котрі, відображаючи певні цінності, знаходяться на етапі свого становлення (динамічна функція).

Охоронна функція права спрямована на захист позитивних суспільних відносин шляхом усунення соціально шкідливих і небезпечних діянь людей та їхніх об’єднань, відновлення порушених прав і свобод суб’єктів правовідносин. У цьому виявляється інша його функція – правового регулювання, котра реалізується через пряму дію права на суспільні відносини за допомогою певних юридичних засобів, насамперед норм права.

Відтак, функція правового впливу – це дія права на широке коло суспільних відносин, свідомість і поведінку людей. Якщо правове регулювання здійснюється за допомогою виключно юридичних засобів, то правовий вплив – в тому числі й за допомогою не юридичних, а соціальних, ідеологічних, психологічних і т. ін. механізмів. Одним із них є оперативна діяльність розвідувальних, контррозвідувальних та інших спецслужб. У цьому випадку спостерігається позитивна взаємодія і взаємний вплив права і оперативної діяльності спецслужб. Природно, оперативна діяльність спецслужб повинна створювати відповідні умови, за яких потенційні суб’єкти правопорушень і злочинних намірів взагалі не мали б можливості їх реалізувати (усунення причин і умов для здійснення злочинів і правопорушень); а через систему негласних засобів – проводити профілактичні заходи, спрямовані на переконання потенційних суб’єктів відмовитися від скоєння правопорушень і злочинів (попереджувально-профілактична функція) або своєчасно припиняти їх на ранній стадії приготування тощо (випереджувальна функція). Проте, коли до взаємодії права і оперативної діяльності підключається політика, то виникають негативні тенденції.

Так, політика в разі необхідності через оперативну (розвідувальну і контррозвідувальну) діяльність намагається нейтралізувати зазначені вище функції права в ім’я так званих „вищих інтересів” або „політичної доцільності”. У такому випадку дія закону і права взагалі припиняється. Саме таке зловживання політичної влади розбещує „вседозволеністю” суспільство чи окремі верстви населення. Саме це веде до встановлення антидемократичних тоталітарних режимів влади.

Міжнародні відносини, зовнішньополітична практика, міжнародне право і розвідувальна діяльність: їхній взаємозв’язок і взаємовплив

Міжнародні відносини та міжнародне право є історичним явищем у людському суспільстві. Вони виникають одночасно і в процесі розвитку змінюють свій зміст і форму таким чином, що кожному історичному типу суспільної формації відповідає певний тип міжнародно-правових відносин. Беззаперечним фактом є те, що їхнє зародження безпосередньо пов’язане з виникненням і розвитком держави та права. Об’єктивні умови розвитку держави та людської цивілізації породжують необхідність встановлення між членами міжнародного суспільства політичних, економічних, військових, науково-технічних, культурних та інших відносин.

Міжнародні відносини – це сукупність різноманітних відносин, встановлених між членами міжнародного співтовариства. Міжнародні відносини розподіляються як на ті, що визначаються та регулюються на основі міжнародного права, так і ті, котрі не охоплені правом і регулюються відповідними морально-етичними нормами, правилами, традиціями тощо.

Крім цього, політичні, економічні та інші міжнародні відносини в силу тих чи інших обставин можуть мати фактичний характер і не бути закріплені у відповідній міжнародно-правовій формі [16]. Головна особливість такого роду відносин полягає у відсутності в них моменту формальності юридичних обов’язків. Фактичні відносини між державами та іншими членами міжнародного співтовариства набувають форму міжнародно-правових, як правило, тоді, коли вони врегульовані відповідною міжнародною угодою. Проте, важливо підкреслити, що на сучасному етапі відносини між суб’єктами міжнародних відносин, котрі мають фактичний характер, повинні розбудовуватися у відповідності до загальновизнаних принципів міжнародного права, закріпленими, насамперед, в Уставі ООН.

Виходячи з того, що специфічні відносини, котрі складаються в сфері розвідувальної (контррозвідувальної) діяльності, фахівцями та науковцями з діяльності спецслужб визначаються як різновид фактичних міжнародних відносин. Нині вони поки що не достатньо вивчені юридичною наукою і, як наслідок – не регламентовані міжнародно-правовими нормами. Саме це утворює велику прогалину в юриспруденції. Причиною є те, що тривалий час розвідувальна (контррозвідувальна) діяльність знаходилася „поза законом” і була відповідним табу для пересічних дослідників. Вона не охоплювалася не лише положеннями норм права, а й сфера її існування була надто закритою для загалу пересічних представників юридичної науки.

Проте, не лише реалії сучасного міжнародного життя, а й сучасний рівень розвитку міжнародного права, потребують ліквідувати цю прогалину. Така тенденція стимулюється також оприлюдненими теоретичними положеннями різного роду сучасних концепцій „цивілізованої розвідувальної діяльності” [17]. Останнім часом відбувається помітний процес формування міжнародно-правової регламентації співробітництва в розвідувальній та контррозвідувальній сферах, хоча це відбувається в закритій формі на рівні представників спецслужб, контакти яких санкціонуються вищим керівництвом держав.

Міжнародне право – це сукупність юридичних принципів, норм та інституцій, котрі регулюють правовідносини в міжнародному суспільстві з метою встановлення в ньому миру, справедливості та сприяння його розвитку [18].

Як зазначалося вище, першочерговим об’єктом міжнародного публічного (владного) права є, насамперед відносини між державами, причому такі відносини, в котрих держава виступає як носій верховних суверенних прав, тобто як суверен, суб’єкт публічної влади. Основу міжнародних відносин складають міждержавні відносини.

Міждержавні відносини – це, насамперед, міжвладні (публічні) відносини. Реалії сучасних міжнародних відносин свідчать, що відносини суверенів (міжвладні) можуть мати місце не лише поміж державами, а й між народами (вищими носіями влади, як формально юридично визначає більшість конституцій демократичних держав), котрі виступають за утворення власних держав (Абхазія, Карабах, Курдистан, Придністров’я, держави колишньої СФРЮ, Чечня і т. ін.); міжнародними неурядовими організаціями, а також між ними та державами тощо [19]. Проте, суб’єктами міжнародного публічного права міжнародне право визнає лише держави та міжнародні організації, утворені державами на підставі міждержавних договорів та угод для виконання спеціальних функцій. Решта учасників міжнародних відносин утворюють невладних суб’єктів, котрі регулюють свої цивільно-правові, сімейні, трудові та соціальні відносини на основі принципів і норм міжнародного приватного права, тобто за принципами і нормами спеціальної частини національного цивільного права, яке вирішує у зазначених вище відносинах проблеми з іноземним елементом).

Нині владні та невладні міжнародні відносини розвиваються і мають:

1.   у політичній царині статус:

o  міждержавних відносин, що є прерогативою дипломатії;

o  неурядових об’єднань (міжнародні асоціації рухів за мир, політичні партії тощо);

2.   в економічній царині (вони чисельні й різноманітні) статус:

o  міждержавних, що є прерогативою відповідних державних структур;

o  неурядових об’єднань – найчастіше вони є результатом дій приватних осіб, але держави також широко беруть у них участь через своє економічне і політичне втручання;

3.   у науково-технічній царині статус:

o  міждержавних, що є прерогативою відповідних державних структур;

o  неурядових – як і в економічній сфері найчастіше вони є результатом дій приватних осіб, але держави також широко беруть у них участь через своє економічне і політичне втручання;

4.   у гуманітарно-культурологічній царині статус:

o  міждержавних, що є прерогативою відповідних державних структур;

o  неурядових – як і в економічній та науково-технічній сферах найчастіше вони є результатом дій приватних осіб, але держави також широко беруть у них участь через своє економічне і політичне втручання. До суб’єктів недержавних відносин відносяться різного роду релігійні рухи та громади, закриті елітарні транснаціональні громадські союзи, клуби, ордени, співтовариства, благодійні організації з гуманітарної допомоги або для розвитку тощо.

Зазначені міжнародні відносини не позбавлені гострих проблем і складаються з конфліктів та антагонізмів, взаємодоповнюваності та взаємозалежності, солідарності та об’єднання зусиль, в окремих випадках з єдності та спільності поглядів і дій. Приміром, міждержавні відносини можуть бути чинником насильства: держави застосовують власні збройні сили та спецслужби, але існують недержавні збройні сили та служби безпеки (військові формування визвольних рухів, терористичні угруповання, мафіозні об’єднання і т. ін.), котрі заявляють про себе як на міжнародному рівні, так і на національному в межах кордонів певної держави.

Автор статті визначає об’єктами (предметом) міжнародно-правових відносин все те, з приводу чого суб’єкти права вступають у правовідносини між собою на підставі загальновизнаних принципів і норм міжнародного спілкування. Головними з них є: 1) територія і міжнародний простір; 2) дії та 3) утримання від дій.

Територія виступає як об’єкт міжнародно-правових відносин дуже часто, особливо після закінчення війни, приміром у мирних договорах.

Дії можуть бути об’єктом у найрізноманітніших правовідносинах поміж державами, приміром, у пактах щодо взаємодопомоги, союзних договорах тощо.

Утримання від дій також є об’єктом міжнародно-правових відносин, приміром у пактах про ненапад, нейтралітет, закони та звичаї ведення війни [20].

Реальність сьогодення свідчить, що без взаємного застосування партнерами один до одного в зовнішньополітичній практиці розвідувальних технологій здійснити надійний та ефективний контроль за дотриманням учасниками міжнародних домовленостей практично неможливо. Необхідно зазначити також, що об’єкт міжнародно-правових відносин не безмежний. Основним критерієм його визначення має бути лише його правомірність: він має не суперечити принципам і нормам сучасного міжнародного права.

Приміром, втручання у внутрішні справи держав, котре нині здійснюється за допомогою найсучасніших розвідувальних технологій, як правило, не може бути об’єктом (предметом) міжнародно-правових відносин (угод) під час вирішення питань про співробітництво, тому що воно заборонено міжнародним правом, зокрема Уставом ООН.

Проте, з одного боку, сучасна тенденція до глобалізації економіки та культурного життя, а з іншого – протилежні процеси фрагментації (розпаду) в певних регіонах та окремих багатонаціональних державах; транснаціоналізація кримінальних співтовариств, посилення міжнародної ваги політизованих радикальних угруповань, тоталітарних релігійно-окультних сект та містично-релігійних рухів загрожують людству захопленням влади як в окремих державах, так і в цілих регіонах. Наслідки реалізації зазначених намірів і планів – тотальний тероризм, незаконна і шкідлива для здоров’я підприємницька діяльність (приміром наркобізнес, торгівля людьми та людськими органами) тощо.

Одночасно, в умовах глобалізації у своєму прагненні позбавити держави монополії на управління міжнародними відносинами і міжнародне публічне право, прагненні набути статусу суверена і посісти місце суб’єкта міжнародного публічного (владного) права керівники міжнародних транснаціональних корпорацій (ТНК) вже не загрожують, а на практиці через латентні структури (закриті транснаціональні елітарні співтовариства) вирішують питання захоплення влади, зокрема в новоутворених державах на посткомуністичному просторі, шляхом приведення до реальної влади маріонеткових президентів та урядів. У зв’язку з тим, що контроль над національними спецслужбами (розвідкою і контррозвідкою) є ознакою реальної влади, то нині точиться гостра конкуренція щодо контролю над спецслужбами між публічною владою держави та „групами впливу і тиску”, сформованими із числа представників міжнародних латентних співтовариств [21].

Саме це потребує мобілізації зусиль міжнародного співтовариства на протидію зазначеним вище загрозам. Знову ж без залучення розвідки і контррозвідки зусилля будуть марними.

Таким чином, можна зазначити, що оперативна діяльність розвідки і контррозвідки стала нині самостійним суспільно-політичним явищем, котре розвивається у своєму специфічному середовищі, формуючи власні специфічні принципи, норми, форми та методи вияву, має власні цілі, об’єкт спрямувань, механізм реалізації завдань, методи досягнення цілей, Крім того, розвідка і контррозвідка (як вияви схожих специфічних організаційних форм практика реалізації політики) нині є властивим атрибутом не лише правлячої еліти держав, а й керівників будь-яких корпоративних угруповань, особливо ТНК.

Звідси настала нагальна потреба міжнародно-правової регламентації співробітництва між партнерськими державами в галузі розвідувальної і контррозвідувальної діяльності, котра обумовлює:

·  виділення до переліку сучасних міжнародно-правових відносин „цивілізовану”, тобто дозволену міжнародним співтовариством, розвідувальну діяльність як особливий специфічний вид міжнародно-правових відносин;

·  визначення критеріїв, ознак і принципів ідентифікації розвідувальної і контррозвідувальної діяльності.

Для вирішення порушеної проблеми має бути започаткований в правознавчій науці самостійний науковий напрямок – теорія розвідувальної діяльності, – котрий:

·  узагальнить набутий оперативною практикою досвід;

·  утворить систему принципів, закономірностей, законів, основних понять, наукових фактів, теоретичних положень і наукових висновків;

·  створить відповідну методології, теорію організації і проведення науково-дослідницької діяльності та інформаційно-аналітичного забезпечення безпеки від розвідувальної діяльності іноземних партнерів України.

Література:

1.  Тускоз Жан. Міжнародне право: Підручник. Пер. з франц. –К.: „АртЕк”, 1998. –С.7-9.

2.  Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. –Харьков: Консум, Университет внутр. дел, 2000. –С.253.

3.  Там само. –С.254.

4.  Там само.

5.  Див: Закон України „ Про Службу зовнішньої розвідки України”, № 3160-IV, 1 грудня 2005 р.

6.  Див: Закон України „ Про Службу безпеки України”, № 374-IV, 26 грудня 2002 р.

7.  Див: Schmidt-Eenboom, Erich. Nachrichtendienste in Nordamerika, Europa und Japan Länderporträts und Analysen Weilheim. STÖPPEL-Verlag 1995. –S. 3-70.

8.  Див: Schmidt-Eenboom, Erich. Franzоsische Republik// Nachrichtendienste in Nordamerika, Europa und Japan Länderporträts und Analysen Weilheim. STÖPPEL-Verlag 1995. –S. 212–262.

9.  Schmidt-Eenboom, Erich. Op. Cit.

10.      Schmidt-Eenboom, Erich. Op. Cit.

11.      Schmidt-Eenboom, Erich. Op. Cit.

12.      Schmidt-Eenboom, Erich. Op. Cit.

13.      Schmidt-Eenboom, Erich. Op. Cit.

14.      Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. –Харьков: Консум, Университет внутр. дел, 2000. –С.253.

15.      Там само.

16.      Международное право: Учебник/ кол. авторов/ отв. ред. Ф.И. Кожевников. –М.: Междунар. отношения, 1987. –С.29.

17.      Кузьменко А. М. Розвідувальна діяльність як явище сучасних міжнародних відносин// Міжнародне право і національне законодавство: Зб. наук. пр. за загальною редакцією д.ю.н. В. Л. Чубарєва. – К.: КиМУ, 2003. – Вип. 3. –С. 31-41.

18.      Туском Жан. Міжнародне право: Підручник. Пер. з франц. –К.: „АртЕк”, 1998. –С.7-9.

19.      Международное право: Учебник кол. авторов/ отв. ред. Ф. И. Кожевников. –М.: Междунар. отношения, 1987. –С.29.

20.      Там само.

21.      Кузьменко А. М. Особливості сучасної конкуренції „груп впливу і тиску” з публічною владою держав: контроль над спецслужбами (розвідкою і контррозвідкою) – ознака реальної влади// Діалог цивілізацій: місце і роль латентних структур в управлінні світом: Зб. наук. пр. Третьої всесвітньої конференції, 28.05.2004. – К.: МАУП, 2005. – С. 146-160.

Кузьменко Анатолій Михайлович,

к.ю.н, доцент, завідувач кафедри господарського і міжнародного права юридичного факультету Навчально-наукового інституту права та безпеки підприємництва ПВНЗ „Європейський університет”

Стаття надрукована в Юридичному журналі видавництва „Юстиніан”:

А. Кузьменко.Розвідувальна діяльність як суспільно-політичне явище// Юридичний журнал. – 2006.      – № 3. – C. 46-56. — Режим доступу до публ.: http://www.justinian.com.ua

Ukrainian English French German Polish Russian