Моя політика

Моя политика

Розвідувальна діяльність як явище сучасних міжнародних відносин

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

В умовах формування нової системи європейської і світової безпеки, регіонального та світового правопорядку спостерігається помітна втрата монополії на здійснення зовнішньої політики головними учасниками міжнародних відносин – державами. Останнім часом все більшого значення й ваги набувають ті учасники міжнародних відносин, котрі під час „холодної війни” в умовах жорсткого контррозвідувального режиму, запровадженого більшістю держав на підвладній території, не мали достатньої можливості претендувати на власну зовнішню політику. Насамперед, це стосується таких міжнародних організацій як НАТО і Європейський союз, які наразі реформуються та інтенсивно розвиваються, дедалі більше набуваючи іміджу впливових транснаціональних наддержавних утворень.

 

Підвищену увагу дослідників привертає ще й той факт, що подібні міжнародні наддержавні структури у реалізації поставлених перед ними державами-учасниками завдань використовують не лише можливості публічної політики, заснованої на міжнародному праві, але й поступово вдаються до технологій так званої „таємної дипломатії”, тобто до залучення розвідувальних можливостей спецслужб держав-учасниць цих організацій. За ініціативою керівництва цих організацій в їх структурі створюються „координаційні органи з питань безпеки, розвідки, контррозвідки, боротьби з тероризмом, організованою злочинністю” тощо (ради, комітети, дорадчі групи та ін.) [1].

Історія розвитку НАТО, зокрема, свідчить, що за певних обставин і у деяких випадках військово-політичне керівництво Північноатлантичного альянсу зловживало своїми повноваженнями та проводило таємні операції щодо „нестабільних партнерів” навіть без погодження з урядами відповідних держав-учасниць Альянсу. Так було, наприклад, під час прийняття рішення щодо проведення НАТО недавньої військової операції проти режиму С. Мілошовича в Югославії, а також США проти Афганістану та Іраку. В основі прийняття відповідних рішень стояли „достовірні” розвідувальні дані, отримані в результаті таємної операції, що складалася із цілого комплексу агентурно-оперативних заходів спеціальних служб. Саме подібний комплекс заходів позначається терміном „розвідувальна діяльність”.

Актуальність розкриття змісту даного поняття викликається потребою наукового узагальнення наявного теоретичного та практичного оперативного досвіду і попередніх аналітичних напрацювань‚ котрі мають допомогти з’ясувати місце, роль і зміст розвідувальних спрямувань у зовнішній стратегії правлячих кіл іноземних держав чи інших учасників міжнародно-правових відносин; розробити найбільш доцільні методи виявлення конкретних виконавчих суб’єктів розвідувальних заходів; умови та процедури збору необхідної конфіденційної інформації про відповідну державу та проведення спеціальних таємних заходів проти неї для одержання переваг у міждержавних відносинах; засоби просування вигідних ідей‚ спонукання керівництва відповідної держави до прийняття сприятливих для іноземної сторони управлінських рішень тощо.

При цьому слід мати на увазі, що протягом останніх десятиліть ХХ століття розвідка набула значення вирішального інструменту в системі визначення і реалізації зовнішньої політики учасників у міжнародних відносинах. Нині вона безпосередньо впливає на формування зовнішньополітичного курсу будь-якої держави, розробку її геополітичної стратегії та оборонної доктрини. Володіючи потужним апаратом отримання первинної інформації, виконання владних замовлень на моніторинг, оцінку, аналіз, прогнозування та моделювання можливих сценаріїв глобальних світових чи регіонального значення подій і процесів, спецслужби беруть активну участь у перспективному й поточному плануванні, у формуванні інформаційної основи для прийняття високими посадовими особами владних структур доленосних політичних рішень.

До того ж, у сучасних умовах високої динамічності розвитку міжнародних відносин і геополітичних процесів розвідка відіграє важливу роль в оперативному інформаційному забезпеченні дипломатії, в прийнятті її структурними підрозділами поточних політичних рішень найбільш вигідних для власної держави. На розвідку покладаються також функції здійснення прихованого спостереження за виконанням іншими партнерами умов підписаних міжнародних договорів та угод.

Із плином часу розвідувальна діяльність поступово перетворилася в найефективніше знаряддя зовнішньої політики, захисту національних інтересів і забезпечення безпеки, відвернення умов розв’язання нової світової війни. Масштаб цієї діяльності можуть проілюструвати деякі приклади.

Так, німецький фахівець із проблем оперативної діяльності іноземних спецслужб Е. Еенбум, говорячи про проблему рівня наукової вивченості такого соціального явища, як розвідувальна діяльність, зазначає: „Тут ідеться про два мільйони людей у всьому світі, які в 1989 році перебували на грошовому утриманні спецслужб, зокрема, 650000 осіб – у Радянському Союзі, 150000 осіб – в інших державах Організації Варшавського Договору, 190000 осіб – у США і 185000 осіб – в інших державах НАТО. На двадцять мільярдів американських доларів оцінювалися далекосяжні таємні бюджети розвідувальних служб в усьому світі” [2].

Його британський колега Філіп Найтлі оцінив „міжнародне розвідувальне співтовариство”, яке репрезентувало учасників протистояння по обидва боки по лінії „Схід-Захід”, у 1,25 мільйон осіб із річним бюджетом у 52 млрд. німецьких марок і назвав галузь таємної діяльності спецслужб однією з індустрій, котра найшвидше за інші розвивалася у ХХ столітті [3].

Проте як іноземні, так і вітчизняні фахівці із питань оперативної діяльності спецслужб зазначають, що обсяг невивченості у науковому плані розвідувальної сфери та й самого поняття „розвідка” (а також, похідних від нього – „розвідувальна діяльність”, „розвідувальний процес”, „шпигунство” тощо) є значним.

При цьому Е. Еенбум підкреслив, що сфера діяльності спецслужб для колег-науковців у більшості випадків є „terra incognita”: „При організації будь-якого дослідження дуже важливо знати, що в сучасних умовах у державах ОБСЄ існує суттєвий дефіцит наукових досліджень із питань оперативної діяльності спецслужб. Під час дослідження, проведеного Дослідним інститутом проблем миру й безпеки ФРН, було встановлено, що в державах ОБСЄ нараховується більше ніж 200 спеціальних органів, проте місце, роль і значення значної частки з них у міжнародних відносинах науково не оцінені, не вивчені й не проаналізовані” [4].

Зі свого боку, Герд Клаус Кальтенбрунер, колишній керівник зовнішньої розвідки нацистської Німеччини, зазначив наступне: „Неуцтво представників найбільшої частини нашої академічної та оплачуваної правлячими колами політичної науки свідчить про те, що вони не є здатними виявляти найелементарніші факти розвідувальної діяльності. Незважаючи на те, що у ФРН є велика кількість політологічних підручників і словників, котрі використовуються багатопрофільно та мають гарну репутацію, проте марно там шукати хоча б один розділ або параграф про секретні служби чи шпигунство” [5].

Не кращою у цьому відношенні є ситуація і в Україні, де за останні якнайменш 10–15 років не проводилося будь-яких фундаментальних досліджень із порушеної проблеми. Аналіз багатьох, зокрема й закритих, матеріалів, проведений автором статті, засвідчив, що фахівці, які намагаються висвітлювати у відкритих публікаціях проблему агентурно-оперативної діяльності розвідувальних і контррозвідувальних служб, поки що не віднайшли достатнього порозуміння навіть у визначенні принципів формування понятійного (термінологічного) апарату та загальних підходів до створення і розвитку основ власної системи методів у проведенні наукових досліджень такого специфічного явища, як розвідувальна діяльність.

Взагалі, американські, німецькі, французькі, британські та російські дослідники, висвітлюючи порушену проблему, вдаються до двох крайнощів. Перша група є представленою політологами та колишніми кадровими розвідниками, які розглядають розвідувальну діяльність як суто специфічний вид політичної діяльності, ігноруючи при цьому її міжнародний та соціально-правовий аспекти. Друга група репрезентується фахівцями правоохоронних органів, які розглядають розвідувальну діяльність як звичайну злочинну діяльність, залишаючи осторонь її владну функцію – специфічну форму організації та спосіб реалізації влади суб’єктом міжнародно-правових відносин, – яка виходить далеко за межі поняття правоохоронної діяльності та становить специфічний елемент зовнішньополітичної практики вищих ешелонів влади, спрямованої на розв’язання як поточних політичних питань, так і геостратегічних проблем.

На думку автора, однією з причин такого стану речей є відсутність розуміння доцільності ставлення до розвідувальної діяльності як до цілісного самостійного соціально-політичного і правового явища міжнародних відносин, як до специфічної форми організації і практики реалізації зовнішньої політики їх учасниками, котре в сучасних умовах здійснюється як у правових, так і неправових формах.

Правові форми організації оперативної діяльності спецслужб у зовнішньополітичній сфері є тісно пов’язаними із публічною політико-дипломатичною і здійснюються шляхом видання правових актів, котрі спрямовуються на розв’язання таких питань організації повсякденної діяльності спецслужб іноземних держав, як створення відповідних органів, посад-прикриттів або навіть спеціальних зовнішньополітичних структур, визначення їхньої компетенції, порядку і джерел фінансування, співробітництво з іншими аналогічними органами, регулювання взаємовідносин з дипломатичними, недипломатичними державними органами (міністерствами, відомствами, місцевою владою, поліцією, судом тощо) та неурядовими організаціями, призначення на посади.

Доцільно підкреслити, що нині розвідувальна діяльність із відомчого, насамперед військового, інструменту реалізації політики набула специфічних тільки цій діяльності організаційних якостей і переросла у винятковий вид організації зовнішньополітичної практики (нині це є не лише крадіжкою чужих секретів). Функції реалізації найбільш делікатних таємних заходів зі сфери „таємної дипломатії” у зовнішньополітичній діяльності іноземних держав покладаються на розвідувальні органи. Сучасна розвідувальна діяльність проводиться у політичній, фінансово-економічній, науково-технічній, воєнній і сфері безпеки (зовнішня контррозвідка [6]). У даному випадку дипломатія використовується лише як засіб легалізації результатів розвідувальної діяльності або як прикриття для таємної діяльності учасників міжнародних відносин.

У зв’язку із цим, у всіх державах поряд із системою органів, котрі займаються публічною зовнішньополітичною діяльністю, сформувалася паралельна система спеціальних служб і відпрацьований механізм реалізації таємних зовнішньополітичних заходів у вигляді розвідувального співтовариства [7], до котрого входять усі державні структури (зокрема, представники МЗС), відповідальні за забезпечення оборони, національної безпеки, практичну реалізацію зовнішньополітичних заходів і захист життєво важливих інтересів держави, суспільства, нації, громадян.

Сучасні функції спеціальних служб у сфері міжнародних відносин, як свідчить детальне вивчення досвіду оперативної діяльності іноземних держав, [8] є спрямованими на розв’язання чотирьох стратегічних завдань:

1.   Розвідувально-інформаційного забезпечення прийняття і реалізації правлячою елітою держав чи інших учасників міжнародних відносин стратегічних і поточних рішень;

2.   Проведення заходів вигідного прихованого впливу на партнерів, конкурентів, супротивників чи ворогів;

3.   Проведення заходів безпосереднього підриву, тобто завдання безпосередньої шкоди наявним потенціалам (політичному, економічному, військовому, науково-технічному, оборонному тощо) ворогів, супротивників чи конкурентів;

4.   Створення відповідних розвідувальних позицій та забезпечення умов безпеки учасникам розвідувального процесу.

Виконання завдань щодо інформаційно-аналітичного забезпечення спецслужбами вищих органів влади у проведенні як зовнішньої, так і внутрішньої політики нині відбувається на чотирьох етапах: 1) збір первинної інформації; 2) її обробка в інформаційних підрозділах (класифікація, формалізація, узагальнення із уже наявною в базах даних, накопичення, збереження, поточне інформування зацікавлених споживачів); 3) аналітична робота (виробництво нового знання на підставі спеціальної розумової діяльності співробітників шляхом дослідження і тлумачення наявних фактів, пошуку їх взаємозв’язків із невідомими фактами, моделювання певних процесів і подій, формулювання прогностичних висновків, підготовка рекомендацій для правлячих кіл і варіантів їх поводження у кризових ситуаціях тощо); 4) наукова робота – науковий аналіз і оцінка оперативної інформації у сукупності з „відкритою”, узагальнення практичного оперативного досвіду і формування системи теоретико-прикладних напрацювань для практики реалізації зовнішньої політики, особливо в галузі таємної боротьби.

За загальними характеристиками майже нема нині технологічних відмінностей між діяльністю у цій сфері та діяльністю звичайних політико-дипломатичних відомств, тобто сьогодні інтенсивно розвивається така форма організації розвідувальної діяльності як легальна і умовно легальна розвідка. У першому випадку розвідники навіть не приховують своєї приналежності до спецслужб перед державними органами країни перебування, збір інформації здійснюють за точним дотриманням вимог законів і міждержавних домовленостей або міжнародного мандату, як це робилося нещодавно під час інспекцій до Іраку груп експертів із роззброєння під егідою ООН.

У межах умовно легальної розвідки розвідники, використовуючи законний в’їзд і перебування в іноземній країні, також самостійно збирають інформацію, проте діють під дипломатичним чи іншим прикриттям, приховуючи свою приналежність до спецслужб і справжню місію перед владою держави перебування. Як правило, під час виконання зазначених завдань розвідники координують свої дії із „чистими” дипломатами та обмінюються з ними отриманими даними, готують спільні повідомлення в центр.

Аналогічна координація заходів відбувається, але не так відкрито, між спецслужбами та дипломатичними відомствами під час виконання завдань щодо вигідного впливу на керівників, певні політичні, військові та ділові кола, окремі етнічні та соціальні групи держави перебування. Проте, тут відбувається чітке розподілення ролей – дипломати діють лише публічними, а розвідники – оперативними, тобто прихованими, конспіративними методами.

Аналіз матеріалів, які висвітлюють рівень правового забезпечення публічної зовнішньополітичної діяльності політико-дипломатичних відомств та оперативної діяльності спецслужб, свідчить про те, що у міжнародно-правовому аспекті як змістовна сторона, так і рівень легітимності розвідувальної і контррозвідувальної діяльності учасників міжнародних відносин не є визначеними. У межах національного законодавства переважна більшість сучасних держав законодавчо конституціювали агентурно-оперативну діяльність власних спецслужб як правомірну, а іноземних партнерів – визначають як таку, що підпадає під кримінальну відповідальність.

У даному випадку спостерігається певна подвійність у ставленні до такого соціального явища, як розвідувальна діяльність. Зокрема, це стосується одного із напрямків оперативної діяльності спецслужб – розвідувально-інформаційного й конкретних дій агентів і кадрових співробітників спецслужб, які виконують оперативні заходи щодо завдання безпосереднього підриву, котрі визначаються як шпигунство. Одночасно їхня діяльність щодо реалізації вигідного впливу на політичні чи економічні процеси певної держави, яка проводиться, залишаються поза увагою контррозвідувальних та інших спецслужб, у зв’язку із тим, що існує велика проблема юридичного визначення поняття „втручання у внутрішні справи держави”, а також певні складності у документуванні цієї протиправної діяльності іноземців і пов’язаних із ними дуже впливових громадян власної держави.

Проблема міжнародної невизначеності щодо поняття „розвідувальна діяльність” уже породжує певні проблеми під час реалізації спільних міжнародних заходів. Так, відповідно до ст. 52 Статуту ООН кожний член організації має невід’ємне право на індивідуальну або колективну самооборону [9]. Ґрунтуючись на цій нормі Статуту, збір інформації є поширеною практикою держав, представляє життєво необхідний елемент забезпечення національної безпеки будь-якої держави і тому, по суті, є невід’ємною складовою права на самозахист. Збір розвідувальних даних у загальній практиці розглядається як абсолютно необхідний процес національної безпеки, як закінчене логічне продовження права нації на самооборону.

Проте деякі документи, які приймаються міжнародним співтовариством, містять забороняючі правові норми щодо збору розвідувальних даних як таких, що порушують норми міжнародного права, але через мовчазне визнання націями важливості такої діяльності вони її застосовують на практиці. Судове переслідування відповідно до норми внутрішнього законодавства встановлює форми, котрі забезпечують певні види захисту інформації або кримінальності окремих засобів щодо її отримання. Вважається, що такий стан речей є кращим, аніж наявність встановленої правової норми у міжнародному праві, котра постійно порушуватиметься [10].

Міжнародне право відпрацювало механізм регулювання взаємовідносин між учасниками міжнародних відносин під час ведення війни та розв’язання післявоєнних проблем. Це було зроблено із метою обмеження її негативних наслідків шляхом визначення недопустимих методів і засобів ведення бойових дій і захисту жертв війни. Основу цього права складають Женевські та Гаазькі Конвенції, котрі, в свою чергу, формують окремі частини загальних правил ведення війни. Найбільший інтерес у контексті цієї роботи представляє IV Гаазька Конвенція про закони та звичаї сухопутної війни від 18 жовтня 1907 року [11]. Хоча положення зазначеної Конвенції є чинними лише у період воєнного часу, проте вони можуть слугувати основою наукового аналізу і юридичного визначення поняття шпигунства в мирний час, передусім, в умовах проведення міжнародним співтовариством будь-яких миротворчих операцій.

Відповідно до положень Конвенції шпигунами визначаються особи, які діють прихованим способом або шляхом обману збирають чи намагаються збирати відомості в районі бойових дій однієї із воюючих сторін із наміром передати їх супротивнику. Отже, аналіз цієї правової норми свідчить, що не тільки прихований збір інформації, а й намір її збору із метою передачі іншій стороні визначається закінченим злочинним діянням.

Разом із тим, заслуговують на увагу положення, котрі визначають, якщо під час збору первинних розвідувальних даних на ворожій території військовослужбовець був в уніформі, а не в цивільному одязі, то його не можна розглядати як шпигуна поза законом. При затриманні на лазутчика поширюється статус військовополоненого. Одночасно, навіть якщо під час виконання шпигунського завдання особа не мала відповідної уніформи, то після повернення на свою територію вона вважається такою, що припинила шпигунську діяльність. У випадку арешту зазначена особа не може бути притягнута до відповідальності за давню шпигунську діяльність, якщо вона на момент затримання вже не займалася розвідувальною роботою.

Отже, аналіз тексту Конвенції надає можливість зробити висновок, що її положення приховано визнають право на використання шпигунів за певних умов для здійснення відповідної таємної діяльності. До того ж, навіть під час війни не всі методи та засоби „гуманітарної розвідки”, котра здійснюється в миротворчих операціях, починаючи з 1948 року, визначаються як шпигунство.

Проте слід підкреслити, що нині будь-яка розвідка або збір оперативними методами інформації в миротворчих операціях офіційно міжнародним правом не дозволяється, тобто збір інформації не може виглядати як прихована, таємна діяльність. Миротворці повинні не просто додержуватися закону, вони повинні діяти відповідно до норм міжнародного права, відповідних норм своєї держави, а також дотримуватися правових норм держави перебування.

Збір первинних розвідувальних даних, який здійснюється із порушенням правових норм або створює умови для появи таких порушень, по суті, є прихованою діяльністю. Саме це, призводячи до небезпеки виконання миротворчої операції в неправовому полі, провокує застосування відповідних санкцій, зокрема й силових, щодо миротворців з боку учасників внутрішнього конфлікту, звинувативши їх у шпигунстві [12]. Одночасно слід зазначити, що успіх будь-яких воєнних операцій є неможливим без застосування прихованих розвідувальних дій. У зв’язку із цим виникає протиріччя, котре важко розв’язати без міжнародно-правового врегулювання відповідних правил ведення „цивілізованої розвідувальної діяльності” (дозволеної міжнародним правом), зокрема, у миротворчих операціях. А це наштовхується на проблему наукового визначення поняття розвідувальної діяльності, її змісту і меж, так званої, „цивілізованості”.

Окрім цього, підставою визначення шпигунства може слугувати Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року. Відповідно до її положень особи, щодо яких застосовується дипломатичний імунітет, користуються правом недоторканості, тобто непідвладності кримінальній юрисдикції держави перебування, не підлягають кримінальному переслідуванню. Одночасно особи, які користуються дипломатичним імунітетом, є зобов’язаними поважати закони, правила, звичаї та традиції держави перебування, а також – не втручатися у внутрішні справи цієї держави [13]. 

Положення зазначеної Конвенції також визначають, що держава перебування може у будь-який час повідомити представникам іноземної держави, котрих акредитує, про визнання персоною „нон-грата” будь-якого із членів дипломатичного персоналу іноземного представництва або про те, що будь-який член його персоналу є неприйнятним. При цьому представники держави-перебування не є зобов’язаними мотивувати своє рішення [14]. Отже, хоча від осіб, які користуються дипломатичним імунітетом, очікують поваги до законів, правил і традицій держави перебування, але вони інколи під час виконання своїх функцій порушують домовленості. Якщо ці факти встановлюються і належним чином документуються, то до іноземних дипломатів застосовуються відповідні заходи припинення. Після цього вони оголошуються персоною „нон-грата” і їхнє перебування в державі припиняється, навіть закривається в’їзд на певний час до цієї країни.

Очевидним фактом є те, що більшість держав у своєму законодавстві забороняють шпигунську діяльність. США, Велика Британія, Франція, Німеччина, Російська Федерація, Україна та інші держави мають цілу систему внутрішнього законодавства, котре чутливо і обережно регулює діяльність у сфері інформаційного забезпечення спецслужбами, державними нерозвідувальними органами та неурядовими структурами у сфері зовнішньої діяльності власних урядів. Відповідні національні закони про інформацію визначають цивілізований порядок інформаційної діяльності, котрим користуються також співробітники легальної та умовно легальної розвідки, а також їхні конфіденти із числа співвітчизників, які використовують для цього різноманітні канали міжнародних зв’язків. Решта конспіративних, тобто оперативних дій, визнається незаконною і переслідується адміністративно чи кримінально за законом конкретної держави перебування.

Щодо взаємовідносин розвідувальної (контррозвідувальної) діяльності та внутрішньої політики треба зазначити таке: політика є системою відносин між людьми та їхніми об’єднаннями щодо розв’язання питань влади, держави, демократії. За аналогією – розвідувальна (контррозвідувальна) діяльність, тобто агентурно-оперативна, як різновид політичної практики або спосіб реалізації політики правлячої еліти, також є системою відповідних стосунків між суб’єктами політичної діяльності як у середині держави, так і навколо неї. Іншими словами, це є способом функціонування системи специфічних негласних (конспіративних) взаємин між людьми та їхніми об’єднаннями, котрі спрямовуються на досягнення не публічними, а прихованими (таємними) способами і методами „непопулярних” цілей чи задоволення нецивілізованими, неправомірними або навіть злочинними способами власних потреб або інтересів. Насамперед – це стосується просування до влади та її утримання.

Таємні технології розвідувальної діяльності породжуються специфікою політичної боротьби. Участь у справах держави чи іншого учасника міжнародно-правових відносин, формування і функціонування інститутів влади (котрим є також і спецслужби) є сферою політики, як наслідок – на неї поширюється також й розвідувальна (агентурно-оперативна) діяльність.

Коли ми говоримо про політику держави, іншого суб’єкта міжнародного права чи простого учасника міжнародних відносин, котра може бути визначена як стратегічний курс, мається на увазі три види діяльності виконавчих суб’єктів: перший – розробка курсу (політичних настанов) зовнішньої чи внутрішньої політики; другий – вибір (затвердження) цього курсу; третій – реалізація обраного курсу [15].

Відповідно до теорії держави і права розробка курсу політики, як правило, є прерогативою політичних партій, котрі формують правлячу еліту держави. Виборці, які голосують на виборах за програму тієї чи іншої партії, визначають курс держави [16].

Проте реально на стратегічний курс впливає ще один із найвпливовіших чинників – спецслужби (розвідка і контррозвідка як власної держави, так й іноземних), котрі на підставі спільності корпоративних інтересів об’єднують у собі відповідну групу осіб, насамперед кадрових співробітників, їхньої агентури, інших конфідентів або залучених опосередковано (в темну) до агентурно-оперативного процесу фізичних осіб із нерозвідувальних державних і неурядових структур чи міжнародних організацій, їхніх близьких родинних та інших зв’язків тощо.

Реалізація публічної частини обраного курсу політики держави чи іншого учасника міжнародно-правових відносин здійснюється через відповідний політико-дипломатичний механізм, сформований партією (чи блоком партій), яка перемогла на виборах, а таємної – через розвідувальний/контррозвідувальний механізм (розвідувальне співтовариство), сформований урядом чи вищими посадовими особами владних інституцій. Держава чи інший суб’єкт міжнародного права відповідальні за реалізацію обраного політичного курсу, котрий має, зазвичай, не суперечити інтересам суспільства. Відповідно розвідка, як владно-виконавча інституція, є відповідальною майже за всі напрямки внутрішньої і зовнішньої політики перед державою чи відповідним учасником міжнародно-правових відносин, власністю котрого вона є.

Політика і право, як розвідка і політика, є тісно пов’язаними. Процес прийняття закону (законодавчий процес) також є політичним за своїм характером, тому він постійно перебуває під пильною увагою розвідувальних, контррозвідувальних та інших спеціальних служб як національних, так й іноземних, котрі мають геометрично протилежні цілі та завдання.

Принципи справедливості й свободи, закріплені у праві, формуються соціальними групами, класами, кланами, народами, націями. У будь-якому випадку процес їх реалізації набуває політичного характеру. У зв’язку із цим національні та іноземні органи розвідки і контррозвідки беруть у цьому процесі найактивнішу участь через створені відповідні агентурні мережі, котрі пронизують усі зазначені вище соціальні групи, класи, клани, народи, нації.

Якщо принципи справедливості та свободи правильно віддзеркалюються в політиці, а потім отримують законодавче закріплення, можна сказати, що політика відповідає праву. Якщо політика викривляє зазначені принципи, то вона не відповідає праву, а існує у формі довільного законодавства. У даному випадку розвідка і контррозвідка як специфічні виконавчі суб’єкти політичної практики є  покликаними створювати сприятливі умови для проведення правлячою елітою непопулярного політичного курсу в межах правового поля певної національної держави чи іноземного партнера, конкурента або супротивника, а якщо це не вдається, то й поза правовим полем.

Право залежить від політики:

·  будь-які інтереси людей перед тим, як стати закріпленими в праві, мають бути сприйняті державною політикою (діяльністю законодавчих та інших правотворчих органів держави);

·  політика в праві формується у вигляді формально закріплених прав і обов’язків. Політичні вимоги стають правом лише тією мірою, якою вони закріплюються у системі загальнообов’язкових норм, що охороняються державою або іншим суб’єктом міжнародно-правових відносин.

Політика залежить від права, котре є засобом вираження політики, її реалізації, так би мовити „гарантом пропаганди” на користь певної політики. Розвідувальна (контррозвідувальна) діяльність, зі свого боку, залежить від внутрішніх чинників політики, відповідних умов, за яких вона реалізується, цілей і завдань, котрі вона прагне досягти. У рамках окремих розвідувальних (агентурно-оперативних) заходів чи таємних операцій реалізуються завдання, оприлюднення котрих може завдати не лише моральної чи політичної шкоди суб’єкту розвідувальної діяльності (сучасній державі чи неурядовій організації) у вигляді збитків для політичного іміджу правлячої еліти, щонайменше – перших посадових осіб, а й потягти за собою відповідну міжнародно-правову чи просто кримінальну відповідальність.

У зв’язку із цим першим посадовим особам правлячих кіл навіть законодавчо надається право звільняти виконавців „гострих агентурно-оперативних заходів” від кримінального переслідування, навіть якщо в їхніх діях відверто з’являються беззаперечні ознаки скоєння злочину. Такими „пільгами” політика потурає більш активному застосуванню розвідувальних заходів, дозволяючи порушувати право, тобто діяти за межами юрисдикції закону в „ім’я вищих інтересів”.

Надмірно застосовуючи в розвідувальній діяльності положення таких категорій права, як „діяльність в умовах крайньої необхідності” та „самозахист”, політика принижує функції права. Зі свого боку, розвідувальні (контррозвідувальні) технології в політичній практиці дозволяють правлячим колам обходити закони, тобто нехтувати правом, звужувати його соціальні функції. Іншими словами, розвідувальна діяльність і політика прямо зачіпають напрямки взаємодії права та інших соціальних явищ як за єдністю форм, так і за змістом.

Зокрема, вони завдають шкоди притаманним праву ідеологічній, політичній, економічній та іншим функціям. Аналогічний процес відбувається зі спеціально-юридичною функцією права – напрямками власне правового впливу на суспільні відносини. Від цього потерпає також регулятивна і охоронна функції права. Зрештою, функція правового впливу пов’язується із дією права на широке коло суспільних відносин, свідомість і поведінку людей. Якщо правове регулювання здійснюється за допомогою винятково юридичних засобів, то правовий вплив, зокрема й за допомогою не юридичних, а соціальних, ідеологічних, психологічних і т. ін. механізмів, формує правову свідомість суспільства. Одним із них є агентурно-оперативна діяльність розвідувальних, контррозвідувальних та інших спецслужб. У цьому випадку спостерігається позитивна взаємодія і взаємний вплив права й агентурно-оперативної діяльності спецслужб. Проте, коли до цієї взаємодії підключається політика, то виникають негативні моменти. Таким чином, політика і право впливають на характер розвідувальних технологій, котрі застосовуються спецслужбами.

Так, у разі потреби політика через розвідувальну (контррозвідувальну) діяльність намагається нейтралізувати зазначені вище функції права в ім’я, так званих, „вищих інтересів” або „політичної доцільності” не тільки у сусідній державі, а й у власному суспільстві на користь правлячої еліти, замовника – суб’єкта розвідувальної діяльності. У такому випадку дія закону й права взагалі припиняється. Саме таке зловживання політичної влади розбещує „вседозволеністю” суспільство чи окремі верстви населення. Саме це веде до встановлення антидемократичних тоталітарних режимів влади.

Підсумовуючи, можна зазначити, на думку автора, що розвідувальна (агентурно-оперативна) діяльність у міжнародно-правових відносинах має багатоаспектний характер, і є особливим (прихованим, негласним, конспіративним, тобто оперативним) видом організації і реалізації зовнішньополітичної діяльності учасників міжнародно-правових відносин (держав, неурядових організацій, маргінальних міжнародного значення угруповань, фізичних осіб, так званого, „міжнародного рівня інтересів та наявного в них фінансово-економічного потенціалу та інших), спрямованої на отримання певних переваг над іноземними партнерами чи конкурентами, насамперед у політико-дипломатичній царині, шляхом заволодіння і використання їхніх секретів чи завдання шкоди шляхом безпосереднього підриву їхнього політичного, економічного, військового, науково-технічного потенціалу, міжнародного авторитету, позицій у світі чи регіоні, міжнародних чи міждержавних зв’язків, або для задоволення інтересів і потреб власної правлячої еліти – шляхом надання вигідного впливу на іноземних партнерів.

Такими перевагами можуть бути можливості:

·  використання обізнаності у політичних, економічних, науково-технічних, військових чи інших секретах партнерів або конкурентів для використання на свою користь природних або створення штучних сприятливих умов під час розв’язання поточних чи стратегічних питань або певних політико-дипломатичних, військово-політичних чи зовнішньоекономічних проблем;

·  на їхній основі – правильного поводження в природних умовах чи, в разі потреби, створення для себе штучної сприятливої ситуації;

·  усунення заздалегідь несприятливих умов для себе, зокрема, шляхом нейтралізації волі, фізичних чи технічних можливостей опонента обмежити чи перешкодити досягнення суб’єктом розвідувальної діяльності поставленої політичної цілі.

У більш вузькому значенні (для оперативних підрозділів спецслужб) розвідка є особливим видом діяльності учасників міжнародно-правових відносин (зокрема, держав) щодо збору, придбання і добування політичної та іншої розвідувальної інформації, насамперед, секретного чи обмеженого поширення, із метою її використання для зміцнення політичних позицій і розробки зовнішнього курсу, а в разі потреби, надання вигідного впливу чи завдання шкоди іноземному партнеру, конкуренту чи ворогу.

Саме із цієї причини існує нагальна потреба у відпрацюванні ефективного механізму здійснення громадського контролю над політикою, економікою, оперативною діяльністю спецслужб, правоохоронних органів, інших силових структур держави та регулювання їхніх взаємовідносин із правом.

Як наслідок, таємні операції вигідного впливу, заходи агентурної (людської) і технічної розвідки, особливо спрямовані на виконання завдань безпосереднього підриву держави чи іншого учасника міжнародних відносин, об’єкта розвідувальних спрямувань, створення оперативних позицій та організації протидії заходам місцевої контррозвідки, інших спецслужб в плані забезпечення безпеки учасникам розвідувального процесу потребує застосування іноземними державами та іншими учасниками міжнародних відносин неправових форм організації діяльності власних спецслужб.

Неправові форми організації поточної зовнішньополітичної діяльності полягають у визначенні інтересів, цілей, завдань стратегічного розвитку нації, розробці зовнішньополітичної доктрини, загальної стратегії, окремих стратегічних планів і тактики їх реалізації, планів поточної діяльності, в цілому, та окремих заходів, визначення об’єктів стратегічних і тактичних спрямувань, комплектування особового складу апарату зовнішньополітичного відомства, спецслужб та інших структур, керівництво силами і засобами, розв’язання конкретних поточних завдань, інструктажі виконавців, контроль, координація дій учасників зовнішньополітичного процесу тощо.

Специфіка засобів залежить від особливостей міжнародних відносин та, насамперед, від тієї обставини, що вони застосовуються до співтовариств, на які у більшості своїй не поширюється влада окремої держави. Фахівці визначають багато типів засобів, котрі використовуються учасниками міжнародних відносин в їхній взаємодії, а саме: 1) сила, переконання та обмін; 2) сила та переговори; 3) переконання, торг, погроза і насилля [17].

Організація поточної діяльності дипломатичних відомств має в основному гласний, публічний характер. Тільки деякі її аспекти, котрі містять загрози розкриття поточних дипломатичних задумок або оперативної діяльності спецслужб щодо реалізації певних „делікатних справ”, мають закритий характер. Окрім цього, негласне вирішення вищезазначених питань використовується правлячими колами, щоб уникнути певних небажаних наслідків для своєї держави. У зв’язку із цим історичний процес визначив наступні форми організації дипломатичної діяльності: публічна або відкрита; секретна або таємна („таємна дипломатія”); змішана (конфіденційні переговори між дипломатами, котрі супроводжуються або завершуються деклараціями, інформацією про досягнуті угоди тощо) [18]. Нині це, як правило, стає прерогативою оперативної (негласної) діяльності розвідувальних і контррозвідувальних органів.

Звідси виходить, на думку автора, що розвідувальна діяльність перетворилася на особливий вид організації зовнішньополітичної практики, тобто приховану, таємну, конспіративну зовнішньополітичну діяльність здійснювану спецслужбами або під їхнім контролем іншими державними та неурядовими організаціями. Процес її реалізації змістовно можна визначити як агентурно-оперативну діяльність. У цьому контексті існує велика спільність цілей, завдань, а у деяких випадках, способів, методів, сил і засобів між розвідувальною та дипломатичною діяльністю. Різнить їх лише специфіка сфери застосування. Для дипломатії – це публічна сфера політики, для розвідки (чи контррозвідки) – оперативна, тобто конспіративна, таємна, прихована. Політична розвідка спецслужб може вважатися спадкоємницею „таємної дипломатії”.

Одним із головних аспектів організації спільної поточної дипломатичної зовнішніх відомств та оперативної діяльності спецслужб є створення, підготовка та зведення в системи спеціальних сил і засобів. Сюди належать також залучені до роботи сили з інших органів держави та неурядові організації, а також деякі категорії осіб (іммігранти, представники діаспори тощо); визначення правового положення чиновників і службовців зовнішньополітичних органів (зокрема, обмеження низки їхніх прав і свобод); розробка системи підготовки та перепідготовки штатного й позаштатного складу зовнішньополітичних служб; забезпечення відповідних посад в оперативних підрозділах, прикриттів для цілих підрозділів на основі використання правового статусу державних і неурядових закладів і їхнього персоналу тощо.

Проведене автором даної статті дослідження свідчить, що види зовнішньополітичної діяльності мають визначатися науковцями стосовно до наукових положень теорії держави і права за функціями держави. Головними напрямками та видами діяльності держави, котрі обумовлюються її завданнями та цілями, характеризують її сутність, – є її функції по відповідних сфер (об’єктів) діяльності, котра розподіляється на внутрішні та зовнішні функції [19]. Як наслідок – подібно розподіляються державою й повноваження серед дипломатичних відомств і спецслужб: внутрішня сфера покладається на місцеві органи влади, МВС і контррозвідку, зовнішня – на МЗС, відомчі зовнішньополітичні структури та розвідку.

Зовнішні функції держави полягають у забезпеченні власної зовнішньої політики із таких напрямків (видів діяльності): політична (дипломатична); економічна; екологічна; культурна (гуманітарна); інформаційна; оборонна; підтримання світового правопорядку [20]. В ієрархії сучасних пріоритетів у зовнішніх функціях держави нині можна виділити два основних напрямки: зовнішньополітична і зовнішньоекономічна діяльності. Саме тут особливе значення мають функції оборони й безпеки держави, а також захисту національних інтересів. Саме потреба забезпечення належних сприятливих умов для реалізації державою зовнішніх функцій на цих двох напрямках визначає головні завдання і сфери розвідувальної та контррозвідувальної відповідальності спецслужб.

Таким чином, через відповідний механізм стимулювання поточної дипломатичної та оперативної діяльності зовнішньополітичних відомств і спецслужб „матеріалізуються” їхня зовнішня та внутрішня структури, а також загальна тактика. Їхня зовнішня структура діяльності обумовлюється, як вже зазначалося, основними сферами її спрямувань і включає політичну, економічну, науково-технічну (технологічну) і військову розвідку, а також зовнішню контррозвідку. Внутрішня структура розвідувальної діяльності із зазначених напрямків, тобто сфер оперативної відповідальності, є нічим іншим, як поелементним змістом її видів: забезпечення умов і безпеки учасників розвідувального процесу, розвідувально-інформаційна діяльність, надання прихованого вигідного впливу, таємний безпосередній підрив. Аналогічні види діяльності поширюються і на дипломатичні відомства, але в межах публічної зовнішньополітичної практики.

Види організації поточної діяльності – це встановлені в процесі тривалої практики здійснення цієї діяльності дипломатичними відомствами та спецслужбами сучасних держав щодо самостійних систем організації їхніх сил і засобів, які забезпечують учаснику міжнародних відносин найбільш вигідне групування цих сил та засобів, ефективність управління ними, оптимальну результативність їх використання в інтересах правлячих кіл.

В основі виникнення таких систем лежать відмінності в природі сил і засобів, що використовуються, в характері контрольованих ними позицій, у зовнішніх умовах їх функціонування. Зрештою, у сучасних державах сформувалися порівняно самостійні системи організації та управління специфічними силами і засобами або види організації поточної діяльності. Серед видів організації сучасної зовнішньої діяльності можна виділити два основних: публічна (політико-дипломатична) і таємна (оперативна – розвідувальна і контррозвідувальна).

У підсумку автор статті висуває наступну наукову гіпотезу: розвідувальна діяльність, як і дипломатія, є складним, відносно самостійним соціально-політичним та правовим явищем у міжнародних відносинах. Воно має міжгалузеве значення і може претендувати на визнання відповідним інститутом права контррозвідувальної галузі правознавства, що формується на зразок оперативно-розшукової діяльності правоохоронних органів. Це означає, що розвідувальна діяльність має свою сферу існування, власні закони й закономірності розвитку, котрі обумовлюють утворення особливої специфічної сукупності як загальнонаукових, так і власних, придатних лише для неї методів, засобів, способів та іншого інструментарію наукового дослідження.

 Узагальнення напрацьованого теоретичного та практичного досвіду, класифікації, групування розвитку наукової думки тощо має відбуватися в межах окремої наукової дисципліни „Теорія розвідувальної діяльності учасників міжнародно-правових відносин” як основоформуючої контррозвідувальної галузі правознавства.

Література

1.  Див: Schmidt-Eenboom, Erich. Nachrichtendienste in Nordamerika, Europa und Japan Länderporträts und Analysen Weilheim. STÖPPEL-Verlag 1995. –S. 3-70.

2.  Schmidt-Eenboom, Erich. Op. Cit. –S.4.

3.  Див.: Knightley, Phillip, Die Geschichte der Spionage im 20. Jahrhundert, –Bern. 1989. –S. 8.

4.  Schmidt-Eenboom, Erich. Op. cit. – S. 3.

5.  Kaltenbrunner, Gerd-Klaus, Vorwort. Wozu Geheimdienste? –Münchenю. 1985.–S. 9.

6.  Зовнішня контррозвідка є самостійним оперативним підрозділом у розвідувальній службі будь-якої держави, відповідальний за контррозвідувальне забезпечення безпеки учасників розвідувального процесу, закордонних дипломатичних та інших представництв і громадян власної держави, які перебувають на іноземній території, організує протидію розвідувальним посяганням іноземних спецслужб в умовах закордону (прим. автора).

7.  „Розвідувальне співтовариство” (нім.: Geheimdienstgemeinschaft, агл.: Intelligence Community) є нештатною структурою‚ пов’язаною із відповідною системою об’єднання спецслужб та інших нерозвідувальних державних структур, відповідальних за реалізацію зовнішньої політики, оборони, національної безпеки та захист життєво важливих інтересів держави і нації, з метою концентрації їх зусиль з найефективнішого розв’язання розвідувальних та інших гострих зовнішньополітичних завдань правлячої еліти. Німецький дослідник Еріх Еенбум відносить до розвідувального співтовариства „всі спецслужби та урядові агентства‚ котрі проводять (безпосередньо чи опосередковано) в цілому або з окремих напрямків розвідувальну діяльність і, тим самим, служать інтересам зміцнення національної безпеки іноземної держави”. Див.: Schmidt-Eenboom, Erich. Op. Cit. – S.1012.

8.  Schmidt-Eenboom, Erich. Op. Cit. –S. 1013–1032.

9.  Див.: Международное право в документах / Составитель сб. Н. Т. Блатов. – М.: Юрид. лит-ра, 1982. – С.124–138.

10.  Див.: Правові аспекти міжнародних військових і миротворчих операцій: Курс підготовки для вищого командного складу / Юридична школа ВМС США. –1997.

11.  Див.: Права людини і професійні стандарти для військовослужбовців в документах міжнародних організацій: Книга 2. Гаазькі та Женевські Конвенції / Українсько-Американське бюро захисту прав людини. – Амстердам – Київ, 1996. – С.12.

12.  Див.: Правові аспекти миротворчих операцій: семінар для вищого командного складу 15-й етап / Військовий інститут міжнародно-правових досліджень. – Newport, RI 02841.

13.  Див.: Международное право в документах/ Составитель сб. Н. Т. Блатов. – М.: Юридическая литература, 1982. – С.124–138.

14.  Див.: там само.

15.  Див.: Скакун О. Ф.. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консум, 2000. – С.51–53.

16.  Див.: там само.

17.  Див.: Цыганков П.В. Теория международных отношений: Учеб. пособие. – М.: Гардарики, 2002.. – С.258.

18.  Див.: там само.

19.  Див.: Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консум, 2000. – С.51–53.

20.  Див.: там само.

Кузьменко Анатолій Михайлович,

к.ю.н, доцент, завідувач кафедри господарського і міжнародного права юридичного факультету Навчально-наукового інституту права та безпеки підприємництва ПВНЗ „Європейський університет”

Стаття надрукована в Юридичному журналі видавництва „Юстиніан”:

А. Кузьменко.Розвідувальна діяльність як явище сучасних міжнародних відносин// Юридичний журнал. – 2006. – № 2. – C. 48-57. — Режим доступу до публ.: http://www.justinian.com.ua

Ukrainian English French German Polish Russian