Моя політика

Моя политика

Держава як суб’єкт розвідувальної діяльності

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Не маючи можливості „створювати” держави, міжнародне право покликане визначати їхні критерії і повноваження. З урахуванням прикростей історичного розвитку міжнародного співтовариства, міжнародне право має також визначати правовий режим виникнення, розвитку і зникнення держав. Саме „принципи міжнародного права дозволяють визначати, за яких умов те чи інше утворення стає державою” [1].

 

Віддаючи перевагу то державі як правовому інституту, то державі як історичній реальності, правовий режим держави представляє амальгаму однорідних правил, заснованих на „суверенній рівності” держав, і різноманітних правил, котрі більш-менш встановлюють відмінності між державами в багатстві, могутності, економічному, соціальному і культурному устрої. Сам баланс між прагненням до однаковості та диверсифікованості міняється в залежності від конкретної історичної епохи.

Автор статті вдячний французьким юристам-міжнародникам, професорам Нгуен Куок Діню, Патрику Дайе та Алену Пелле, які в своїй Другій книзі „Міжнародне співтовариство / Міжнародне публічне право” найбільш вдало наблизили сучасний юридичний погляд на державу до безпекознавчого підходу. У зв’язку з цим в основу загальної організаційно-правової характеристики держави як суб’єкту розвідувальної діяльності покладений саме науковий підхід зазначеної групи французьких вчених, погляди яких поділяє автор статті [2].

Виходячи з цього короткого вступу, у першій частині статті автором розглядаються основні питання, які дають загально-правове уявлення про державу як соціально-політичне утворення і правовий інститут, у другій − безпекознавчі аспекти держави як суб’єкта розвідувальної діяльності.

Загальна характеристика держави як суб’єкта міжнародних відносин і міжнародного права

1. Визначення держави відповідно до міжнародного права

Держава являє собою історичне, соціологічне і політичне явище, що враховується правом. При визначенні держави ставиться насамперед завдання виділити це явище і цей правовий інститут із числа інших соціально-політичних утворень, котрі відіграють визначену роль у міжнародних відносинах. Держава повинна залишатися досить сильним і „винятковим” суб’єктом права, щоб мати можливість зберегти привілейоване місце в здійсненні міжнародних відносин. Держава – єдиний суб’єкт права, який володіє таким основним атрибутом, як суверенітет чи незалежність. Названий атрибут пояснюється історією сучасних держав. З’явившись у результаті розпаду імперій, вони самоутверджувалися, відмовляючись підкоритися іншим політичним утворенням, тому що, як мовляли французькі законники, „король Франції – імператор у своєму королівстві” [2]. До ознак будь-якої держави слід віднести наявність:1) публічної влади; 2) державного суверенітету; 3) територіального поділу населення; 4) державного апарату; 5) податкової системи; 6) права.

У міжнародному праві, характеризуючи державу, використовують й інші ознаки. Проте,доктрина одностайна в тім, що людська спільність може бути державою при наявності наступних мінімальних критеріїв: населення, території та політичної влади („уряду”). Зазначені основоформуючі складові елементидержави, котрі мають об’єктивний характер, є необхідними, проте все ж таки недостатніми. Потрібно також, щоб утворення, яке претендує на державність, мало ще суверенітет (чи незалежність). Держава − це, передусім, суверен, найвищий владодержець. Вище держави може бути лише бог.

Той факт, що державний суверенітет як другий елемент визначення має політичну функцію, особливо очевидний у нинішню епоху. Держави, яким загрожує розчленовування, відкидають одержання суверенітету „сепаратистськими” угрупованнями, щоб не допустити використання ними на рівних підставах військових і дипломатичних способів вчинення тиску. Зі свого боку, прихильники відокремлення виявляють політичну винахідливість, щоб домогтися якомога більш швидкого визнання їхньої „незалежності” іноземними представництвами.

Керуючись таким прагненням забезпечити свої переваги стосовно інших суб’єктів міжнародного права, держави не задовольняються визначенням, заснованим на „об’єктивних” критеріях, і вводять у нього більш суб’єктивні елементи, котрі дозволяють ним зберігати деякий контроль за виникненням нових держав, завдяки свого роду праву кооптації.

Історичні обставини створення держав є свідченням постійного бажання одержання виключного права контролю за складом міжнародного співтовариства. Сучасні держави виникли в складних політичних умовах, проти волі наймогутніших політичних утворень свого часу. Великі держави претендували на те, щоб самим закріплювати ситуацію, що змінилася, і вирішувати питання щодо визнання права на здійснення новими державами їхніх міжнародних прерогатив. Згодом нові держави, приєднавшись до „клубу суверенів”, займали аналогічну позицію стосовно інших політичних утворень, які намагаються брати участь у міжнародних відносинах у статусі держав. Після розпаду СРСР, Чехословаччини та СФРЮ ми спостерігаємо яскравий приклад такої політики з боку сучасних „метрополій” (зокрема, Росії та Сербії), котрі втратили контроль над колишніми підвладними територіями.

Така напруженість відносин між об’єктивним характером суверенітету та умовами його конкретної реалізації лежить в основі класичної суперечки про природу і значення визнання держави. „Держава визначається як спільність, що складається з території і населення, які знаходяться під визначеною політичною владою” і „характеризується суверенітетом” [1]. У цьому сенсі держава не підкоряється ніякому іншому члену міжнародного співтовариства, але при цьому на неї безпосередньо поширюється міжнародне право, котре надає державі визначений правовий захист. Таке визначення держави виглядає як певна тавтологія. Проте, визначення держави, насамперед, потрібне для того, щоб знати, чи може та чи інша людська спільність посилатися на принцип суверенітету на свою користь. Вважається, що чітке визначення держави розв’язує цю проблему. Зазначимо також, що визначення у даному випадку застосовується з більшою ефективністю, коли потрібно відрізнити державу від інших утворень, ніж для доказу її існування. З прикладної точки зору, дуже зручно використовувати дане положення для визначення відмінних ознак держави-суб’єкту розвідувальної діяльності від решти різновидів її супротивників (ТНК, транснаціональних політичних угруповань, антидержавних національних рухів тощо).

2. Складові елементи держави

2.1. Населення

А) Взаємини між державою і населенням.Держава – це, насамперед, людська спільність. Вона не може існувати без населення. Правило „немає населення – немає держави” призводить до логічного висновку, що держава зникає у випадку еміграції чи зникнення всього населення. Така ситуація схожа на шкільну гіпотезу в сучасному світі. Проте, лише діаспора єврейського народу являє собою унікальне виключне явище в історії держав.

Ще більш цікаве питання про те, чи є занадто нечисленне населення, чи занадто мігруюче (кочове) населення − нездоланною перешкодою для утворення держави. Сам по собі демографічний чинник не має вирішального значення. Якою б не була критика множення „мікродержав” (так званих „ліліпутських держав” у часи Ліги Націй), заперечувалася не можливість стати державою, а участь дуже малих спільнот на рівних правах з великими у міжнародних інститутах. Що стосується кочового способу життя, то він призводить до практичних незручностей у сучасному житті та може викликати сумніви в дієвості урядового контролю, але не дозволяє заперечувати визнаний за кочовими об’єднаннями статус держави, тому що це означало б порушити принцип політичної самостійності кожної держави.

У широкому сенсі населення держави складається з усіх жителів, які проживають і працюють на її території. Дана ознака має географічний і демографічний характер, занадто широкий та занадто вузький з правової точки зору. Занадто широкий, тому що містить у собі іноземців, які проживають у державі чи володіють у ній своїми основними підприємствами, але не відмовилися від свого первісного громадянства. Дана обставина аж ніяк не обґрунтовує їхнє включення до складу головних ознак держави. З іншого боку, це поняття занадто вузьке, оскільки не враховує громадян, які живуть за кордоном, але продовжують брати участь у політичному житті їхньої рідної держави.

Як складовий елемент держави населення розглядається скоріше як сукупність осіб, стійко пов’язаних з державою правовими відносинами та відносинами громадянства. До цієї сукупності відносяться всі громадяни держави.

Громадянство породжує зобов’язання особистої вірності та підпорядкованості особи щодо її національної держави. На громадянстві базується особиста юрисдикція держави, котра дозволяє йому здійснювати визначені повноваження щодо своїх громадян, де б вони ні знаходилися.

Символічне і політичне значення цього зв’язку за допомогою громадянства таке, що держави гальмують прийняття загальних міжнародних норм у цьому питанні. Місія ж міжнародного права обмежується врегулюванням чи попередженням конфліктів, пов’язаних із громадянством. Таким чином, питання громадянства залишається, як і раніше, відзначеним своїми історичними джерелами. В епоху монархій люди були зобов’язані дотримуватися особистої вірності королю, чиїми підданими вони були. У наш час вірності потрібно дотримуватися щодо держави. З цієї причини, як і колись, за традицією, громадян продовжують інколи називати підданими держави, хоча з юридичної точки зору ми маємо справу з „громадянами Республіки” та „підданими Королівства”.

Населення держави позначають іноді спільністю її „вихідців”.Однак цей термін, що використовується в дуже різних контекстах у міжнародних договорах, тлумачиться неоднаково. У деяких випадках терміни „виходець” і „громадянин” використовуються як синоніми: „поняття «виходець»... відноситься також до фізичних осіб, правовий статус яких визначається особистим громадянським зв’язком з державою” [3].

В інших випадках термін „вихідці” має більш широке значення, ніж поняття „громадянин”, і відноситься до осіб, прирівняних до громадян, наприклад, до підданих держави, що захищається: „.. висловлення „виходець”, включене в ст. 297 Версальського договору, стосується не тільки громадян тієї чи іншої держави, а й... містить у собі також і всіх осіб, які відносяться до держави не в силу громадянства, а в силу якого-небудь іншого виду правового зв’язку” [4].

Б) Населення, нація і народ.З погляду складових елементів держави, істотним є тільки перше з наведених понять [2].

Таким чином, у міжнародному праві відсутні норми, котрі встановлювали б, що кожній державі повинна відповідати одна і тільки одна „нація”. Міжнародне право, зрозуміло, не виключає те, що саме держава може містити в собі декілька „націй”, усі члени яких мають те саме громадянство в тому сенсі, в якому даний термін вживається в міжнародному праві. Прикладів багатонаціональнихдержав існує чимало. Це, як правило, великі держави – США, Росія, Китай, Україна або ж держави, утворені в регіонах, де співіснують численні етнічні групи, як це має місце в більшості африканських держав. Саме поняття «нація» є втім, лише умовністю для багатьох держав, створених на основі об’єднань етнічних груп колоніальною владою. Це також характерне і для українського суспільства. Найпершим прагненням „постколоніальної влади” офіційно з’являється створення власних нації за допомогою державного механізму. У такому випадку поняття нації не може бути складовим елементом таких держав і, тим більше, попереднім критерієм їхнього визначення. І все-таки поняття населення недостатньо для того, щоб охопити всі реалії, котрі враховуються правом і міжнародною політикою. Нерідко доцільним вважалося вийти за рамки такої простої статистичної та правової реалії, якою є поняття населення, і скористатися таким соціологічним і політичним поняттям, якнація чи народ,щовідображає визначену однорідність населення.

З приводу критеріїв поняття нації серед учених немає жодної злагоди. Відповідно до суб’єктивної концепції для утворення нації необхідно і досить того, щоб складові її індивіди мали бажання жити разом. На думку прихильників об’єктивної концепції, існування нації ґрунтується на реальних чинниках історичної спільності, расової, етнічної, релігійної, мовної, культурної та соціально-психологічної, ментальної однорідності тощо. Деякі автори заявляють навіть, що законним є включення до складу держави – навіть проти їхньої волі – всіх індивідів, які входять до складу нації у відповідності із зазначеними „критеріями” [2].

Гострота розбіжностей у цьому питанні відповідає політичному значенню, котре політики прагнули додати поняттю „нація”. У XIX ст. виник принцип громадянства, відповідно до якого всі індивіди, які належать до однієї й тієї ж нації, мають право – але не обов’язок – жити на території держави, до якої вони відносяться. У випадку, коли держава збігається з нацією, вона визначається „національною”. Хоча принцип національного самовизначення і не був прийнятий в якості загального принципу міжнародним правом, він лежав в основі багатьох договірних режимів у XIX і XX ст. (мирні договори, колективне визнання нових держав, захист меншостей). Цей же принцип ми знаходимо в центрі деяких конфліктів сучасності (в Югославії, у колишньому СРСР) [2]. Його відображенням у нинішню епоху є принцип права народів на самовизначення, закріплений чинним правом в його антиколоніальному значенні. Однак це всього лише часткове закріплення принципу національного самовизначення, тому що в сучасному міжнародному праві усе ще не міститьсявизнання законності відокремлення.

Спроби деяких держав конкретизувати расовий підхід до принципу національного самовизначення(нацистська Німеччина, ідеології „Великої Сербії”, „Великої Румунії”, „Великої Угорщини до Уралу”, „Возз’єднання кресових земель з Великою Польщею”) вказують на небезпеку надмірної маніпуляції „принципом політичного мистецтва”. Міжнародне співтовариство не може погодитися з потрясіннями породжуваними безмежними територіальними претензіями, що випливають з цього. Показовим у цьому відношенні є той факт, що Рада безпеки і Комісія ООН з прав людини активно виступили проти політики „етнічних чищень” проведених різними угрупованнями на території колишньої Югославії, і зокрема в Боснії-Герцеговині [5]. З іншого боку, не підтримуючи сепаратистські рухи, міжнародне співтовариство пристосовується до змін, що відбувають у результаті їхніх дій.

В якому ступені поняття самовизначення грає на користь конкретного населення, тобто нації чи народу? Принцип права народів на самовизначення лежить у точці перетинання таких основних понять, як принцип національного самовизначення і демократична ідея. Вийшовши з першого з них, він припускає, що територіальні поступки і надбання не можуть робитися без вільно вираженої волі відповідних груп населення. Якщо ж прив’язати його до демократичної ідеї, то він наперед передбачає право населення кожної держави вільно обирати політичний лад і конституційний устрій. Для народів, що вже утворили держави, даний принцип змішується з принципом конституційної і політичної самостійності держави, тобто можливістю вибору політичного ладу і правом призначати правлячі органи без іноземного втручання. Єдині обмеження стосуються дотримання деяких прав людини (заборона расизму та апартеїду) і поступового переходу до демократичної ідеї.

Хоча, з огляду на історичні обставини деколонізації, за народами і були визнані деякі права для полегшення одержання ними незалежності; ніколи не ставилося питання про те, щоб надавати народам повноваження і права, традиційно визнаних тільки за державами. З моменту свого створення держава відбирає в народів формально визнані за ними права. Однак події, що відбувалися наприкінці 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст. у Східній Європі (розпад СРСР, Югославії і Чехословаччини), свідчать про визначене відродження принципу права народів на самовизначення.

Рівнобіжна діяльність в економічній сфері також не приносить користі народам. Доктрина постійного суверенітету над природними ресурсами та економічною діяльністю дійсно з’являється в якості „основного чинника” права народів на самовизначення. Народи володіють даним „суверенітетом” доти, доки не перешкоджають правлячій еліті держави у використанні на свою користь вигоди із її політичного суверенітету. Як тільки, здобувши незалежність, нові держави одержують можливість прямого здійснення суверенітету, вони висувають вимогу щодо виняткового „економічного суверенітету”.

2.2. Територія

А) Зв’язок між державою та її територією.Точно так само, як не може бути „держави без населення”, держави не може бути і без території. Даний принцип твердо встановлений міжнародно-правовим звичаєм. Держава зникає з повною утратою своєї території. Міжнародне право стосується тільки питань зв’язку між деякими географічними чинниками і суверенітетом, який і визначає державна територія. Значення, котре наддається території як складовому елементу держави, доводить до висновку про сильну взаємозалежність державної території та інших складових елементів, а саме населення і апарату державного управління.

Не слід недооцінювати при цьому внеску інших дисциплін, котрі вивчають територіальні простори та їхні ресурси. Розподіл у просторі людських мас, геополітичне положення кожної держави, кліматичні умови і випадкове розміщення природних ресурсів, геологічні умови тощо лежать в основі типологічної класифікації держав і певної диверсифікованості правового режиму держави. Для утворення держави немає необхідності, щоб територія мала значні розміри. Здавна відомі „мікродержави”, однак їхнє існування не піддається сумніву.

Територія і населення. Між цими двома поняттями існує прямий і необхідний зв’язок − не може бути державної території без населення. Сучасне населення держави являє собою осіле населення, яке устоялося в рамках кордонів державної території. Ідея кочової державиє „безглуздою”, і будь-який уряд, який зіштовхується з проблемою прикордонного кочевництва, проводить найчастіше жорстку політику переводу кочових груп на осілий спосіб життя.

Розмірковуючи у цьому ж напрямку, можна сказати, що присутність індивіда на державній території являє собою якщо не доказ його громадянства, то, принаймні, елемент зв’язку з державою, що виявляється корисною ознакою у випадку доведення дійсного громадянства даної особи [6]. Такий необхідний збіг державної території і населення не перешкоджає значним демографічним перетіканням, держава не перестає бути такою якщо навіть вона проводить чи заохочує політику масової еміграції свого населення, або тому, що допускає значну імміграцію іноземних громадян.

Територія і апарат влади та управління. Зв’язок між даними двома елементами також необхідний, тому що неможливо уявити собі державу без стабільної влади. Сучасні умови здійснення політичної та адміністративної влади вимагають управління територією, якою б малою вона не була.

Таким чином, володіння територією виступає попередньою умовою існування „апарату влади та управління”. І навпаки, територія являє собою простір, на якому держава здійснює сукупність функцій, визнаних за суверенними утвореннями міжнародним правом. Такий тісний зв’язок між повнотою функцій управління і територією держави призводить до необхідності інакше визначати простір, де державні органи не здійснюють повних і виняткових повноважень (у даному випадку йдеться про зони чи простори „під юрисдикцією” держави).

Необхідною і достатньою для держави є умова, відповідно до якої апарат управління повинний мати мінімальну територіальну базу. Якою б маленькою не була територія, її цілісність охороняється основним принципом сучасного міжнародного права, котрий припускає зміну території тільки мирними способами. Принцип територіальної цілісності, викладений у ст. 2 п. 4 Статуту ООН, повторюється в багатьох інших міжнародних документах: Заключне комюніке Бандунзької наради країн Африки та Азії („принципи мирного співіснування”), установчі акти регіональних організацій (ОАГ, ОАЕ), Заключний акт Хельсінкської наради (НБСЄ) [2].

„Декларація про принципи, котрі регулюють відносини держав-учасниць”, включена в Заключний акт Хельсінкської наради, містить нагадування в п. 1 („суверенна рівність”) про те, що кордони можуть змінюватися, відповідно до міжнародного права, мирним шляхом і за домовленістю», а в пп. III-IV вказується, що „держави-учасники розглядають як нерушимі всі кордони один одного” і „утримуватимуться від будь-яких дій, несумісних з цілями і принципами Статуту Організації Об’єднаних Націй, проти територіальної цілісності [...] будь-якої держави-учасника”; нарешті, у даному документі говориться, що всі викладені принципи „мають першорядну важливість, і, отже, вони будуть однаково і неухильно застосовуватися при інтерпретації кожного з них з урахуванням інших”. Зі сказаного можна зробити висновок, що статус держави не втрачається тільки через зменшення території. Зміни кордонів можливі, проте державність колишнього утворення не порушується змінами його географічного положення.

Так, приміром, Парагвай зберіг свою державність після того, як у 1870 р. утратив двох третин своєї території, що відійшла до Аргентини. Проте, нинішня небезпека в Європі полягає в тому, що сучасні державні кордони не захищені міжнародним правом, тому що не існує ні одного міжнародного акту, котрий інституціював би їх і захистив би територіальний статус-кво сучасних держав. Заключний акт Хельсінкської наради був чинним лише для держав часів „холодної війни”. Нині не лише майбутнє певних державних кордонів, а й доля низки новоутворених держав виглядає проблематичною. Така думка, принаймні, у 1993 році висловлювалася офіційно з боку деяких французьких політиків високого рангу, які відвідували Україну.

Б) Правова природа території.У фахівців немає єдиної думки щодо найкращої юридичної формули, котра закріплювала б тісний зв’язок держави і території. Існує чотири головних теоретичних напрямки в цьому плані, з яких тільки два останніх можуть усерйоз розглядатися на сучасному етапі.

З урахуванням інтересів держави в перших двох напрямках робиться спроба затвердити якомога тісний зв’язок між поняттями держави та її території.

Відповідно до теорії території-суб’єкта, близької до концепції держави, запропонованої органицистами, територія розглядається як власне складова держави-особи. Її позначають або як „якість держави”, або як „корпус держави”, або як „елемент, що має характер держави”, або як „сутність держави”; у даному випадку держава є „територіальною організацією”. Дехто з вчених вважає, що додання такого юридичного значення території, коли вона прирівнюється до прямого власника прав і обов’язків, неприпустимо. Даний підхід сприяє множенню юридичних фікцій (наприклад, екстериторіальність судів) і спростовується чинним правом. За логікою, з нього випливає, що державність змінюється при кожній зміні кордонів, хоча, як ми бачили вище, це не завжди відповідає істині.

Теорія території-об’єкта вказує на прогрес у доктрині, тому що в ній держава відокремлюється від її території. При цьому між ними встановлюється найтісніший зв’язок: відносини власності. Вважається, що держава здійснює над своєю територією речове правоподібне тому, яким наділений власник тієї чи іншої речі. Дана теорія виходить з епохи абсолютної монархії, коли домінувала „майнова” концепція держави (об’єднання свободи в руках монарха). І хоча ця концепція вже „канула в Лету”, теорія, котра з неї народилася не зникла і нараховувала, аж до середини XX ст., численних прихильників (Хол, Лаутерпахт, Лабан, Донаті, Кавальєрі, Фошій) [2].

Насправді, теорія території-об’єкта побудована на помилковій ідеї влади держави – влади, що здійснюється безпосередньо щодо людей чи їхньої діяльності, а не щодо речей.

Якщо об’єднати дві останні теорії, то вони точно відбивають правову реальність, не порушуючи законні інтереси держави [2].

Відповідно до теорії, що представляється Мишу і Дюгі, територію пропонується розглядати як кордонивлади держави. Поняття території-кордонів представляються більш реалістичним, ніж попередні теорії, і відбивають тісний зв’язок між територією та апаратом управління. Його недолік полягає в тому, що в ньому не повно відображається правове значення території для самого існування держави [2].

В дійсності територія являє собою щось більше, ніж кордони. Вона є головною правовою підставою компетенції держави. Сформульована ще в 1905 р. Радницьким, теорія-території як підстави компетенції є нині найбільш визнаною в доктрині (Кельзен, Фердросс, Бадеван, Селль, Буркен) і прекрасно узгоджується з усіма аспектами територіальної влади держави [2].

Погодитися з даною теорією не значить виключити, а, навпаки − використовувати її паралельно з теорією території-кордонів. Тому що якщо територія є для держави підставою в її діях, то необхідно обмежити її владні повноваження її власною територією.

В) Сутність державної території. Територія – це простір, на якому здійснюються владні функції держави. Поняття державної території відповідає частині земної кулі, на якій держава здійснює сукупність своїх повноважень, які випливають з її суверенітету.

Складові частини території. Простір, що відповідає зазначеній вище умові, включається в територію у повному смислі слова. Насамперед – це вся наземна територія, включаючи водойми. До неї ж включаються деякі морські простори (внутрішні води, територіальне море) і весь повітряний простір (атмосферний шар, розташований над сухопутною і морською територією держави). „Основне юридичне поняття суверенітету держав у звичайному міжнародному праві, закріплене, зокрема, ст. 2, п. 1 Статуту ООН, поширюється на внутрішні води та на територіальне море всіх держав, а також на повітряний простір над його територією” [7]. У цьому відношенні можна не звертати уваги на суперечки навколо значення територіального суверенітету і точної довжини повітряного простору.

З іншого боку, простір, де держава здійснює тільки „суверенні права” чи „функціональну юрисдикцію”, не включається до державної території. До таких просторів відносяться континентальний шельф, т. зв. прилегла зона, зони рибних промислів і виняткова економічна зона. Норми, застосовувані до таких зон, належать, проте, до правил, що служать для визначення „територіального статусу” прибережної держави [8].

Чи складає єдине ціле належна державі територія? У міжнародному праві така умова не міститься, хоча вона, як правило, на практиці застосовується, якщо не вважати острівних володінь держав. Історичні обставини призводять іноді до утворення анклавів в іноземних територіях чи до створення держав, які не є географічним цілим утворенням. Безперервність частин сухопутної чи морської території держави може забезпечуватися територією третьої держави: польський „коридор” на німецькій території для забезпечення вільного сполучення між Польщею і Данцигом у період між двома світовими війнами; „гамбурзьке шосе” на території НДР, що з’єднувало ФРН із Західним Берліном до об’єднання Німеччини; територія Індії між двома частинами Пакистану до створення Бангладеш у 1972 р.; територія Калінінградської області (Кенігсберг), відділена від Росії Литвою внаслідок досягнення незалежності останньої в 1990 р.

 Делімітація державної території є безперечно корисним актом для запобігання конфліктів між сусідніми державами. Однак з юридичної точки зору вона не вважається необхідною та часто виконується із затримками. Відсутність делімітації чи її неточний характер не можуть служити запереченнями для визнання існування держави.

2.3. Апарат влади та управління

А) Зв’язок між державою і апаратом влади та управління.

Політичний апарат настільки ж необхідний для існування держави,як населення і територія. Як суб’єкт права держава має потребу в органах, котрі представляють її та виражають її волю, а свою компетенцію держава може реалізовувати лише за допомогою органів, що складаються з індивідів. Територія без апарату влади і управління (уряду) у сучасному значенні слова не може бути державою з погляду міжнародного права.

У консультативному висновку по Західній Сахарі від 1975 р. Міжнародний суд чітко визначив свою позицію: зв’язки різного характеру, що існували між сахарськими племенами та еміратами в XIX ст., не дозволяють стверджувати, що це не була terra nullis (територія без хазяїна), однак ця політична спільність „не мала характеру правового суб’єкта або утворення, котре відрізнялося б від еміратів і племен”. Визнаючи, що критерії державної діяльності повинні враховувати особливості зобов’язань політичної і релігійної вірності в деяких цивілізаціях, Суд вирішив, що в даному випадку наявні мінімальні умови (з погляду політичної влади та урядових структур) не дозволяють вважати зазначену територію окремою державою [9].

Міжнародне право підтверджує необхідність наявності органів влади та управління, хоча і не вимагає від держав порядку їхнього урядового представництва. Поняття державного правління розглядається, таким чином, у широкому сенсі, без твердої прив’язки до визначень, котрі додаються до внутрішнього правопорядку. З погляду міжнародного права, до апарату влади та управління відносяться не тільки органи виконавчої влади, а й всі органи державної влади в цілому, тобто уся внутрішня політична, судова та адміністративна система. Однак міжнародне право стосується тільки тих національних органів, котрі можуть породжувати міжнародну відповідальність держави. Міжнародне право не цікавить складна структура розподілу законодавчих та урядових повноважень, що існує в деяких державах. Якщо співіснування усередині держави багатьох галузей влади не спричиняє зриву міжнародних зобов’язань держави, міжнародному праву немає потреби досліджувати такі системи. З огляду на сказане, визначення „урядовий”, котре надається деяким органам влади внутрішнім правом, не має саме по собі особливого вирішального значення.

Існує ще один вид зв’язку між апаратом влади та державою, котрий також відноситься не до самої сутності існування держави, а до її функціональної компетенції. Уряд необхідний державі для того, щоб забезпечити виконання її головної функції, тобто задоволення потреб та інтересів свого населення. Поняття уряду прямо пов’язане з функціональною концепцією держави. Відповідно до цього поняття уряд НДР визнавався, щонайменше, де-фактоз боку ФРН. Кемп-Девідські угоди 1978-1979 рр. мали подібне значення у відносинах Єгипту та Ізраїлю. Те саме відноситься до надіслання або до збереження консулів на території нової держави, до переговорів із владою нової держави про виплату компенсацій громадянам, що постраждали при державотворенні.

У випадку припинення існування держави, котре виявилося в створенні двох чи більше нових держав, жодна з яких не може претендувати на „продовження” держави-попередниці, усі нові утворення мають право на визнання, і на жодне з них не поширюється ipso facto визнання, надане у свій час державі попередниці. У свою чергу, офіційне визнання може також приймати самі різні форми. Воно може бути виражене в однобічному акті колишньої держави (наприклад, у вигляді дипломатичної ноти), у висновку обопільної угоди між новою і державою, що раніше існувала, або між двома державами, що виникли в результаті припинення існування держави-попередниці [10]. Визнання може бути також оформлено прийняттям не договірного погодженого акту (спільна заява, комюніке, заключний акт чи конференції конгресу) або колективним договором.

2.4. Проблема визнання сил, які виступають проти державної влади

Визнання в якості повстанців і в якості воюючої сторони.Повстання, що піднімається в країні та ставить під загрозу національну єдність і дієздатність уряду (як наслідок − пов’язані з цим правопорушення майнової та особистої безпеки, відповідальних за які важко визначити), часто змушує треті держави займати визначену позицію для захисту своїх інтересів. Виникнувши на основі звичаєво-правової практики, визнання повстання і воюючих сторін призводить до зміни традиційних міжнародних механізмів (надання прав і обов’язків суб’єкту права, виникнення міжнародної відповідальності) в залежності від реалій збройного конфлікту із сумнівним результатом, котрий має одночасно характер міжнародного і не міжнародного збройного конфлікту. Це визначення має особливу підставу для здійснення державних повноважень, що стосуються організації та захисту державних структур, без яких держава позбавилася б необхідних інструментів для виконання своїх обов’язків.

3. Умова чинності компетенції апарату влади та управління

 Поняття чинності означає в даному випадкуреальну здатність здійснювати всі державні функції, у т.ч. підтримання порядку і безпеки усередині держави, а також виконання зовнішніх зобов’язань. Незважаючи на усі відхилення, котрі мають місце на практиці, дана вимога є юридичною умовою існування держави. Зрозуміло, в більшості випадків передбачається, що дана умова дотримується. У випадку обставин, що викликають сумніви щодо легітимності місцевої політичної влади та навіть спробу перевірки її існування, розцінювалися б як дії, несумісні з принципом невтручання у внутрішні справи держав. Більш дивно бачити, що таке ж цнотливе застереження застосовувалося щодо ситуацій, коли держава роздирається на частини громадянською війною (Чад, Ліван, Камбоджа, республіки колишньої Югославії, якщо брати тільки „найсвіжіші” приклади). З урахуванням висловлених вище умов, коли йдеться про державу, вже давно прийняту в міжнародне співтовариство, дозволено вважати, що безладдя, які відбуваються в ній, не ставлять під сумнів існування таких держав, і, виходячи із зазначеного посилання, інші держави роблять висновок про те, що недієздатність такої держави є тимчасовою [2].

Однак саме на початковій стадії існування нової держави така перевірка заслуговує на проведення та іноді виконується. Претенденти на державність усвідомлюють чітко, що якщо судити по діях рухів національного визволення, спрямованих на надання доказів щодо реальності та легітимності здійснюваного ними політичного і адміністративного контролю над даною територією або населенням, причому такі докази надаються в якомога більш символічному, якщо не карикатурному, вигляді. На практиці реальність здійснення влади перевіряється лише тоді, коли в досягненні незалежності новою державою значну роль відіграло зовнішнє військове втручання. У подібних випадках існують політичні умови для того, щоб великі держави, користаючись правом вето, зажадали більш серйозного розгляду питання (Бангладеш, південноафриканські бантустани, Південна Родезія [11].

Для поділених держав, як і для всіх інших, наявність діючого уряду може бути достатнім, щоб затвердити їхній статус держави та визнати існування двох держав. Справжня складність полягає в тому, що кожне з державних утворень претендує на представництво тільки ним усієї держави. Проблема ця має скоріше політичний, ніж юридичний характер, однак при цьому та чи інша сторона приводить в якості доведеної залежність противної сторони від іноземного чинника і відмовляється визнати будь-яку державність за іншим „національним” утворенням. Складні юридичні питання викликали саме з проголошення Палестинської державив 1988 році [12].

4. Обмежене значення визнання уряду

Визнання не є „складовим елементом” держави в сенсі її існування – це факт, з яким повинні рахуватися інші держави, незалежно від того, визнали вони її чи ні. Це правило справедливе і для визнання уряду. Хоча даний вид визнання і не впливає на фактичне існування держави, проте він має велике практичне значення. З цієї причини, незважаючи на свої обмежені наслідки і висловлювані в теорії заперечення, визнання уряду широко застосовується в практиці сучасних міжнародних відносин.

А) Наслідки визнання уряду. Навіть у випадках, коли новий уряд виникає в результаті різких змін у державі та заявляє про ліквідацію попереднього устрою, ясно одне: не ставиться питання про визнання держави, котра зазнала таких революційних перетворень. Колишня держава зберігається в силу принципу правонаступності держави, і для неї залишаються в силі попередні міжнародні зобов’язання. Визнання держави, котре один раз відбулося, не може переглядатися. З юридичної точки зору дане питання не викликає сумніву: у формальному визнанні немає необхідності. У цьому сенсі спостерігається повна аналогія між визнанням уряду і визнанням держави. Положення нового уряду до і після визнання, з урахуванням дії принципу правонаступності держави, аналогічне положення поширюється на знов створену державу до і після визнання. Фактичне визнання уряду, як і визнання держави, являє собою „декларативний” правовий акт, заснований на дійсності (тобто по факту), а не на законності нових органів урядової влади.

Такий „декларативний” правовий акт не має зворотної дії. Істотна різниця між цими двома видами визнання (уряду і держави) полягає в тому, що правовий акт щодо визнання нового уряду можна анулювати, а чинність нормативних актів попереднього уряду не може бути оскаржено подібно актам держави-попередниці, коли визнання держави відбувається в рамках процесу правонаступництва. Як виняток, у міжнародних відносинах можливе таке лише щодо дії не договірних погоджувальних актів (джентльменських угод), котрі укладені раніше між державами. Новий уряд, здійснюючи міжнародні функції держави, повинен виконувати зобов’язання, узяті від імені даної держави попереднім урядом. Він несе також відповідальність за незаконні – з погляду міжнародного права – дії держави.

Однак визнання уряду має важливе значення в силу його політичних і навіть правових наслідків. Воно дозволяє, зокрема, визначити чинний орган, котрий забезпечує міжнародне представництво держави (представництво на міжнародних нарадах і в міжнародних організаціях, володіння посольствами, користування юрисдикційним імунітетом та імунітетом від примусового виконання судових постанов), а також його міжнародну відповідальність.

Стосовно держави, котра повідомляє про визнання уряду, такий акт має наслідки, властиві будь-якому акту визнання; тобто існування визнаного уряду приймає юридичну чинність для даної держави з усіма правовими наслідками, що випливають звідси. Зокрема, факт визнання дозволяє відповідному уряду та його дипломатичним представникам користатися традиційними видами імунітету (від судово-процесуальних дій, примусового виконання постанов, податкових зобов’язань тощо). Він гарантує повагу до його законодавчих і адміністративних актів у місцевих судах – у загальноприйнятих кордонах, а також екстериторіальну дію його законодавства щодо осіб – у внутрішньому правопорядку іноземних держав, котрі заявили про визнання.

Неправомірна зміна уряду не робить прямого, механічного впливу на участь держави в міжнародних організаціях, оскільки принцип правонаступності держави не дозволяє вбачати в такій політичній події привід для виключення і повторного прийому держави в організацію. У даній ситуації принцип чинності має перевагу над принципом „законності”. Якнайбільше, що може бути розпочате, з урахуванням права міжнародних договорів і статуту кожної організації, − це розгляд питання про призупинення повноважень органів уряду в роботі організації, а не процедури режиму визнання уряду, або – у гіршому випадку – процедура виключення у вигляді санкції відповідно до процедури, котра діє в конкретній організації.

Згадана проблема виникає головним чином у рамках „закритих” організацій, заснованих на вузькій політичній солідарності (приміром, питання Греції та Туреччини в Раді Європи). Вона може виникати також, коли на участь в організації претендують два уряди (приклади з Китаєм − КНР і Тайвань, Камбоджею в ООН). У подібному випадку питання стосується представництва держави, а не її статусу держави-члена. Цю проблему передають на розгляд мандатному органу. Що стосується Камбоджі, то відповідна комісія протягом декількох років віддавала перевагу поваленому уряду, а потім, у 1984 р., прийняла рішення про відвід обох делегацій.

Б) Визнання уряду і дипломатичні відносини. Не слід змішувати зазначені інститути. Вони не завжди взаємопов’язані: питання про визнання саме по собі, аналогічно як і питання вибору між розривом і збереженням дипломатичних відносин. Обидва ці інститути, природно, дуже близькі та у певній мірі взаємозалежні, однак мають різні підстави та дію. За допомогою визнання та чи інша держава визнає чинність нового уряду, що утворюється, як правило, при неясних політичних обставинах, не передбачених внутрішнім правопорядком і, можливо, котрі суперечать деяким міжнародним нормам (створення маріонеткового уряду в результаті збройного іноземного втручання). Така іноземна держава вправі не підтримувати відносин із зазначеним урядом, а визнаний уряд також може жити без тісних відносин з іншими державами. Дипломатичні зносини служать для встановлення якомога тісних і гармонійних міжнародних відносин, що може бути політично бажаним, але не є умовою чинності урядів з юридичної точки зору.

Саме цим пояснюється той факт, що практика визнання урядів є надзвичайно розвинутою, та іноземні держави використовують її як аргумент на користь більш тісних дипломатичних відносин з новою владою, а явне відмовлення у визнанні зустрічається, навпаки, украй рідко. Розрив дипломатичних відносин не є відмовою у визнанні уряду: у деяких випадках розірвання свідчить про бажання „спалити мости” стосовно політики, котра вважається неприйнятною (наприклад, застосування сили, недотримання прав іноземних громадян), а не про прагнення виразити сумнів у чинності правлячих органів. З іншого боку, як уявляється, складно було б підтримувати дипломатичні відносини з урядом, чинність якого ставиться під сумнів.

В) У деяких політичних доктринах стверджується, що визнання уряду є марним інститутом, без якого можна обійтися. Така позиція не є нелогічною і знаходить теоретичну підтримку в принципі, відповідно до якого вибір уряду являє собою наслідок права народів на самовизначення і відноситься до „заповідної зони”, котра належить кожній державі. Таким чином, заміна одного уряду іншим не повинна стосуватися інших держав, а будь-яке негативне висловлення з цього приводу може бути розцінене як недружній жест. У цьому виявляється нормальна дія принципу конституційної самостійності держав і нейтрального відношення міжнародного права до національних політичних режимів. Дана позиція не одержала загальної підтримки, з огляду на політичну привабливість принципу визнання уряду.

Г) Процедура визнання уряду. Визнання уряду відноситься до компетенції кожної держави, здійснюваної нею на свій розсуд, але, як правило, на основі чинності нового уряду. У багатьох політичних доктринах робилася спроба „додати моральності” характеру визнання уряду шляхом повернення до ідеї законності нового уряду. Однак у системі права зазначені доктрини не закріпилися, з огляду на вимоги міжнародного політичного життя і принципу невтручання. При цьому будь-який уряд вправі обумовити визнання ним якого-небудь „неконституційного” уряду поверненням до „нормального” політичного життя як заставою чинності. Поки новий уряд не проведе всенародного референдуму, іноземні уряди будуть вважати тим самим, що дотримуються суто об’єктивного критерію. Здійснення даного виду повноважень наштовхується на різні перешкоди в залежності від того, чи створено новий уряд без протистояння або ж, навпаки, повинне доводити свою чинність стосовно інших політичних органів. Оскільки інша з приведених ситуацій стосується незаконних урядів, які часто приходять до влади силоміць, вона не є чимось винятковим.

Визнання, на яке претендує єдина політична сила. Незважаючи на те, що рішення про визнання базується на легітимності влади нового уряду, на практиці оцінка даного чинника залишається дуже суб’єктивною, оскільки розуміння політичної доцільності часто виявляється вирішальними як з погляду часу визнання, так і його форми. Порядок визнання уряду настільки ж різноманітний, як і форма визнання держави. Застосовуються такі види визнання, як індивідуальне та колективне, беззастережне і з умовами, „де юре” та „де факто”, спеціальне і мовчазне. У даній процедурі зустрічаються такі самі труднощі здійснення, як і у випадку визнання держави.

На відміну від держави, що є за своєю природою правовим інститутом, уряд залишається „фактичним” доти, доки не одержить законних повноважень відповідно до внутрішньої правової системи. Воно стає урядом „по праву” після одержання зазначених повноважень. Таким чином, можна з повною підставою зберігати відмінність між визнанням уряду де юре та визнанням уряду де факто. Можуть спостерігатися певні розбіжності між визначеннями, що містяться у внутрішньому праві, та міжнародним визнанням: так, фактичний уряд може бути визнано де факто, і, навпаки, уряд де юре (з погляду внутрішнього конституційного права) може бути визнано тільки де факто.

Визнання нового уряду як представника держави – члена тієї чи іншої міжнародної організації не вважається колективним визнанням і не спричиняє визнання уряду [13]. Можливість зворотної ситуації не підтверджується: уряд, широко визнаний іншими державами, без труднощів визнається представником держави в міжнародних організаціях (приміром, заміна уряду Тайваню урядом Пекіна як представника Китаю в ООН у 1971 р.), однак дана ситуація є політичним наслідком.

Визнання, на котре претендують декілька урядів. Дана ситуація трапляється відносно часто та, як і раніше, не втратила актуальності. Вона стає особливо делікатною, коли у відповідній країні продовжується збройна боротьба, і ні одній із сторін не вдається забезпечити собі дійсний контроль над усією територією. Дана проблема виникає в результаті окупації території країни та формування уряду у вигнанні, причому положення надзвичайне ускладнюється, коли орган у вигнанні не володіє ніякими законними повноваженнями. У випадку суперництва між декількома „урядами” у вигнанні ступінь їхнього представництва важко оцінити об’єктивно. У зв’язку з цим треті держави діють, найчастіше виходячи з розуміння політичної доцільності та намагаються за допомогою визнання поставити в більш вигідне положення той уряд, який ним ближче по „ідеології” (ситуація з Люблінським і Лондонським Комітетами Польщі після Другої світової війни).

Суперництво між урядом у вигнанні та урядом, який контролює територію в результаті громадянської війни, як правило, обертається на користь останнього. У ситуації невизначеності іноземні уряди можуть коливатися при визнанні здійснення місцевим урядом повноти повноважень. З урахуванням важливості, що надається нині участі в міжнародних організаціях як показнику визнання знову створюваних урядів і політичного закріплення їхнього представництва, зрозуміле прагнення „суперників” до маневрування, щоб домогтися лояльного ставлення до себе як до представників держави в основних організаціях.

Відмінність між визнанням держави і визнанням уряду провести не завжди дуже просто. У деяких обставинах ці інститути змішуються, як, наприклад, у питаннях правонаступництва держав визнання нової держави рівнозначно визнанню перших урядових органів даної держави. В інших випадках держави підтримують таку невизначеність з політичних причин, зокрема коли та чи інша держава претендує на одноособове представництво декількох утворень, які мали до цього власну правосуб’єктність.

5. Суверенітет держави

5.1. Складові елементи держави і суверенітет.Держава – не єдина людська спільність, котра може пишатися наявністю населення, території та чинної політичної влади. Паралельно з нею або навіть усередині неї інші самостійні спільності можуть претендувати на привласнення таких самих ознак. При цьому не доводиться сумніватися, що такі „суперники” держави не займають однакового з нею місця як суб’єкти міжнародного права. Таким чином, тільки держава може претендувати на повну чинність з погляду і міжнародного, і внутрішнього права. На статус держави можуть розраховувати тільки ті спільності, які володіють такою єдиною властивістю, як суверенітет.

5.2. Поняття суверенітету

А) Прирівнювання суверенітету до незалежності.

Принцип суверенітету держави настільки ж старий, як і сама держава. Спочатку роль його полягала переважно в зміцненні держав, котрі утверджувалися в Європі у супротив опіки з боку Папи і німецької Священної Римської імперії. Монархи вбачали в суверенітеті підстави для своєї абсолютної влади. В силу цього зазначений суверенітет зазвичай визначали як верховну та необмежену владу. Суверенітет, який розуміється в такому смислі, відкриває державі широкі можливості для перевищення влади, котре не зникло разом із монархічною державою. Якщо брати тільки міжнародний правопорядок, то, хоча держава вправі вільно визначати свою компетенцію, ніщо більше, крім власної волі до самообмеження, не заважає їй не рахуватися з волею інших держав.Доктрина ж самообмеження прямо вступає в заперечення міжнародного права.

Попри все принцип державного суверенітету міцно укоренився в чинному праві. Він закладений в основу відносин між державами Об’єднаних Націй, як про це сказано в ст. 2 п. 1 Статуту ООН: „Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її Членів”. Позитивність поняття суверенітету не тільки не можна заперечувати, а його варто сприймати як важливіший критерій визначення держави. Це не означає, що потрібно приймати абсолютистську концепцію суверенітету, хоча б тому, що в сучасному міжнародному співтоваристві, яке характеризується широкими міждержавними відносинами, суверенітету кожної держави протистоїть рівний суверенітет всіх інших держав. Обмеження суверенітету випливає не із свободи держави, а із потреб співіснування суб’єктів міжнародного права. У таких умовах суверенітет виступає як джерело компетенції, одержуване державою від міжнародного права, компетенція ця не є безмежною, однак ніяке інше утворення не має більш високу компетенцію. Суверенітет залишається основною ознакою держави [2].

За допомогою суверенної рівності утверджувалася незалежність держави. У міжнародній судовій практиці суверенітет систематично ототожнюється з незалежністю. Незалежність і суверенітет держави не порушуються наявністю міжнародних зобов’язань держави [14].

Б) Пряма підпорядкованість міжнародному правопорядку.

Суверенітет не означає, що держава може вважати себе вільною від дотримання норм міжнародного права. Навпаки, держава може бути суверенною тільки у випадку прямої і безпосередньої підпорядкованості міжнародному праву.

Зв’язок між суверенітетом і нормативною правоздатністю в міжнародному правопорядку є необхідною попередньою умовою нормативної безпосередності стосовно держав, про що нагадує відома фраза з першого рішення Постійної палати міжнародного правосуддя: «Право укладати міжнародні угоди є ознакою суверенітету держави».Сам принцип нормативної безпосередності, систематизований Кунцем, був також підтверджений Міжнародним судом у висновку від 11 квітня 1949 р.: „Держава – це утворення, «напряму підпорядковане міжнародному праву” [15]. Суд має на увазі те, що за своєю природою держави напряму мають права і обов’язки в силу наявної чинності міжнародного права.

Поняття суверенітету і загальної міжнародної нормативної безпосередності характерні тільки для держави. Узяті разом, обидва ці критерії дозволяють відрізнити державне утворення в розумінні міжнародного права від інших суб’єктів міжнародного права і від автономних спільнот, які існують відповідно до внутрішнього права [2].  Доти, доки те чи інше державне утворення не відмовиться від такого прямого підпорядкування міжнародному праву, воно зберігає статус держави, навіть якщо і делегує деякі повноваження будь-якій іншій державі (явище „міжнародного представництва”: Економічний союз Бельгії і Люксембургу, відносини між Монако і Францією, між Ліхтенштейном і Швейцарією) або якій-небудь міжнародній організації.

У цьому сенсі систему Співтовариства, названу „дофедеральною”, можна дорівняти до конфедерації, держави – члени якої відмовляються від великих прерогатив суверенітету (у своїх взаєминах і у відносинах із третіми країнами), зберігаючи при цьому власну правосуб’єктність, тобто залишаючись напряму безпосередньо підпорядкованими міжнародному праву. В силу цього вони, як і раніше, залишаються державами з погляду міжнародного права.

Конфедерація державявляє собою „тендітне” утворення, більшість із значних прикладів у цьому смислі представляють лише історичний інтерес. З огляду на те, що конфедерації то розпадаються, і кожна держава стає цілком самостійним утворенням (Британська Співдружність, Голландсько-Індонезійський Союз тощо як перехідні політичні форми в процесі деколонізації), то перетворюються у федеральні держави (Швейцарська Конфедерація, 1815-1848 рр.; Німецька Конфедерація, 1815-1866 рр.; Конфедерація Боснії і Герцеговини та Хорватії, 18 березня 1994 р.).

Відзначений тендітний характер таких утворень пов’язаний не стільки з правовими умовами їхнього створення (тому що, як правило, вони створюються відповідно до договору), скільки з обсягом делегування міжнародних повноважень загальним органам, з огляду на те, що таке делегування поступово послабляє представництво і відповідальність держав – членів конфедерації в міжнародних відносинах. Накладаючи на себе обмеження в плані застосування сили права чи посольства права висновку договорів держави – члени конфедерації стають „жертвами” зростаючого динамізму органів конфедерації (або держави, яка очолює конфедерацію) або виникає бажання припинити її існування.

Якщо політичне утворення не може користатися принципом міжнародної нормативної безпосередності, то, незалежно від обсягу повноважень, визнаних за ним державою, до якого воно відноситься, таке утворення не може претендувати на державність у міжнародно-правовому смислі. Це положення поширюється на суб’єктів федеративної держави.

Федеративна держава – це об’єднання утворень, які не мають безпосередніх нормативних відносин з міжнародним співтовариством у силу того, що вони відмовилися від них (створення федерації шляхом злиття), або в силу того, що вони виникли в результаті відцентрового руху, який не досяг свого завершення, коли колишня унітарна держава передала частку своєї компетенції її складовим частинам (Бельгія). У будь-якому випадку так звані „держави”, що складають федерацію, як би вони не називалися, не можуть претендувати на правосуб’єктність держав відповідно до міжнародного права. З погляду міжнародного права існує тільки одна федеративна держава. Глава федеративної держави представляє всі держави – членів федерації в міжнародних відносинах, міністр закордонних справ є посадовою особою федеративної держави, дипломатичні та консульські працівники призначаються федеральними органами і працюють на всі держави – члени федерації, договори федеративною державою укладаються від імені всіх членів федерації, міжнародну відповідальність за поводження членів федерації несе федеративна держава (центр), нарешті іноземними судами може бути відмовлено в юрисдикційному імунітеті федеративній державі [16].

Проте, в реальності ситуація часто виявляється складнішою. Деякі суб’єкти федерації продовжують підтримувати відносини з міжнародним співтовариством, оминаючи федеративний центр (державу). Приміром, у радянській федеративній системі також відзначалися видимі порушення принципу виняткової правосуб’єктності союзної держави. Первісним обґрунтуванням таких порушень служила турбота про дотримання принципу національного самовизначення в умовах, коли федерація ще не набула достатньої чіткості політичної системи (1920 р.). Значні зовнішні повноваження союзні республіки теоретично одержали головним чином після зміни конституції в 1944 р. Згідно ст. 80 Конституції СРСР у редакції 1977 р., „союзні республіки мають право вступати в зносини з іноземними державами, укладатися договори з ними та обмінюватися дипломатичними і консульськими представниками, брати участь у діяльності міжнародних організацій”. У ст. 76 союзні республіки визнавалися суверенними. У такий спосіб забезпечувалося узгодження внутрішнього права з дуже незвичайним положенням України і Бєларусі в ООН та в більшості організацій системи ООН (власне представництво, забезпечене даним республікам з політичних причин під час створення ООН).

Не зважаючи на викладене, варто підкреслити, що у всіх випадках головною міжнародною компетенцією, тобто можливістю застосування сили, суб’єкти федерації не володіють. Навіть у тих випадках, коли суб’єкт федерації володіє певними міжнародними повноваженнями, завжди зберігається істотна різниця між ним і державами (федеральним центром) в повному смислі цього слова. У той час як компетенція держав (федерального центру) прямо випливає з міжнародного права і ним гарантується, компетенція суб’єктів федерації визначається федеральним конституційним правом і гарантується тільки внутрішніми процедурами. За допомогою зміни конституції можна в будь-який момент, і навіть проти волі суб’єкта федерації, розширити, звузити або анулювати його міжнародну компетенцію. Правосуб’єктність членів федерації є похідною від правосуб’єктності федеративної держави (центру).

Одночасно відомі приклади існування утворень, на які поширюється принцип міжнародно-правової безпосередності. Так, міжнародні організації, деякі політичні угруповання, такі як Рух національного визволення, мають правоздатність, напряму встановлену міжнародним правом, і у відповідній ступені безпосередньо йому підпорядковуються. Проте, зазначене не дає підстав для змішування правового статусу таких утворень зі статусом держави: „ Із цього не виходить, що Організація (ООН) є державою, і вона, природно, до таких не відноситься [...]. Це значить також, що Організація не являє собою „супердержаву”, який би зміст ні вкладався в це слово”, – підкреслює Міжнародний суд у своєму висновку про відшкодування збитку, завданого на службі ООН [17].

В) Принципи міждержавних відносин.

Міжнародне право скорочує та усуває фактичну різницю між державами. Незважаючи на те, що міжнародне право не може попередити або вирівняти різницю у розмірах, багатстві, могутності, воно репрезентує певну перешкоду на шляху до спроби юридичного закріплення несправедливої типології статусу держави. Для цього розробляються і ухвалюються відповідні принципи поводження суб’єктів у міждержавних відносинах.

Принцип суверенної рівності держав. У Заключному акті Наради в Гельсінкі (НБСЄ, 1975 р.) зроблена спроба визначити вплив принципу суверенної рівності на відносини країн Заходу і Сходу: „...У рамках міжнародного права всі держави учасники мають рівні права і обов’язки. Вони будуть поважати право один одного визначати та здійснювати на свій розсуд їхні відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права. Вони мають також право належати чи не належати до міжнародних організацій, бути чи не бути учасником двосторонніх або багатобічних договорів, включаючи право бути чи не бути учасником союзних договорів, вони також мають право на нейтралітет” [18]. Принцип суверенної рівності держав складається з двох основоположних основ:

·  як зазначено в Гельсінській Декларації, усі держави мають однакові міжнародні права і обов’язки;

·  за відсутності диференціації в статусі держав існують диференційовані режими здійснення державами міжнародних прав і зобов’язань.

Принцип свободи дій держав.Незважаючи на критику поняття суверенітету, як свободи дій, котра міститься в доктрині, держави занадто сильно піклуються про збереження цих „переваг”, щоб просто так відмовитися від зазначеного принципу. У даному контексті їхнє завдання полягає скоріше в більш точному визначенні юридичного значення поняття „свободи дій”, щоб краще закріпити їхні повноваження та права, не поступаючись при цьому своєю самостійністю щодо інших суб’єктів права. Незважаючи на застосування таких термінів, як „права” і „обов’язки”, у відповідних документах міститься визначення не дієздатності та суб’єктивних прав кожної держави, а основних принципів, котрі дозволяють оцінити правомірність того чи іншого поводження держав і можливі зловживання правом. У цьому сенсі встановлювані обмеження мають не меншу важливість, ніж визнані за державами права. А саме:

·  відсутність будь-якого органічного підпорядкування (підлеглості) держав іншим суб’єктам міжнародного права являє собою наслідок, а також і закріплення принципу нормативної безпосередності;

·  презумпція законності державних актів є ще одним прямим наслідком суверенітету держави.

Принципи, що обмежують свободу дій держав. Співіснування рівних за статусом державних співтовариств, котрі користуються рівними правами, обов’язково вимагає визначення зобов’язань одних, які гарантують здійснення прав інших. А саме:

·  вимога дотримання міжнародного права державами репрезентує першу пропозицію настільки, наскільки право гарантує інші наслідки принципу суверенітету;

·  заборона втручання у внутрішні справи і заборона на застосування сили являють собою, насамперед, гарантію і противагу виняткового характеру компетенції держави на власній території;

·  обов’язок мирного врегулювання конфліктів є логічним доповненням до заборони на застосування сили;

·  обов’язок співробітництва може здаватися дуже загальною пропозицією невеликого юридичного значення. Такий обов’язок, проте, вигідний тим, що, по-перше, доповнює суверенітет у тих сферах, де він визначається дуже енергійно, зокрема в економічній галузі [19]. По-друге, обов’язок співробітництва є продовженням принципу конституційної самостійності, тому що державам пропонується знаходити юридичні схеми, що відповідають розмаїтості їх економічних і політичних систем.

Г) Колізії між правами і обов’язками та їхнє розв’язання.

Держави навмисно формулюють у дуже абстрактному вигляді наслідки принципу суверенітету і не бажають вводити їх в яку-небудь ієрархічну схему. Найчастіше трапляється ситуація, коли кожна з держав, яка бере участь у суперечці, звинувачує іншу державу в порушенні принципу, котрий вважається основним, – приміром, одна держава стверджує, що мало місце порушення принципу невтручання у внутрішні справи, а інше посилається на порушення принципу самовизначення (пов’язаного з принципом конституційної самостійності). Рішення в такій ситуації можна знайти в розмежуванні сфери застосування кожного з обох принципів.

Коли протиставляються принцип органічної самостійності держав і обов’язок співробітництва, то в більшості випадків перевага віддається першому з них (необов’язковий характер рекомендацій, обмежувальне тлумачення зобов’язань про проведення консультацій і переговорів). Украй рідко до держав застосовуються санкції за недотримання обов’язку, закріпленого в договорі, чи розробленого нового правового режиму. Не можна виключати навіть таких випадків, коли державі приходиться вибирати з декількох видів обов’язків, причому кожний з них може бути обґрунтований необхідністю поважати суверенітет інших держав.

Так, наприклад, чи можна вважати, що держава, яка застосовує силу для порятунку своїх громадян на іноземній території («гуманітарне» втручання, боротьба проти тероризму), заслуговує більшого осуду, ніж держава, котра залишає без захисту іноземних громадян, які перебувають на її території. Держава може вибирати між необхідністю дотримання принципу невтручання і дотримання міжнародного права (стандарти в області прав людини), і тут ми зіштовхуємося з усім набором проблем „обов’язку втручання”. Чи може, приміром, держава задовольнити прохання про допомогу, що надходить від уряду, котрий не бажає підкоритися резолюції Ради безпеки ООН з вимогою не застосовувати силу (принцип органічної самостійності, обов’язок співробітництва), чи навпаки ж − зазначена іноземна держава повинна надати допомогу повстанському руху (принцип самовизначення) у боротьбі проти цього уряду. Рішення, пропоновані практикою, мають суперечливий характер, як це видно з позиції, зайнятої ООН у справах Біафри, Уганди або іракських курдів.

5.3. Захист суверенітету

У важливому консультативному висновку, зробленому в 1996 р. на прохання Генеральної Асамблеї ООН про законність загрози чи застосування ядерної зброї, Міжнародний суд надає особливого значення „основному праву будь-якої держави на життя”, з якого робиться висновок про „право на законну оборону, згідно ст. 51 Статуту, коли його існування поставлене під загрозу” [20], хоча Суд при цьому не зміг зробити остаточний висновок „про законність чи незаконність застосування державою ядерної зброї у виняткових обставинах законної оборони, коли ставиться під питання саме її існування”. Однак не тільки такі крайні обставини змушують державу піклуватися про захист свого суверенітету проти зазіхань ззовні чи про захист своїх „корінних інтересів”, пов’язаних, приміром, із природним навколишнім середовищем [21].

Держави занадто цінують абсолютне поняття свого суверенітету, щоб задовольнятися непрямими способами захисту, заснованими на невизначеності та суперечливості дії принципу суверенної рівності або на винятковому характері їхніх повноважень у межах державної території. „Загроза” може виходити від міжнародного права, котре поступово обмежує здійснення державами їхніх повноважень на свій розсуд, а уникнути цієї небезпеки можна шляхом апріорного обмеження сфери застосування міжнародного права і повноважень міжнародних організацій (теорія заповідних областей). Загроза може виходити також і від інших держав, які бажають спертися на звичайну сферу застосування їхнього внутрішнього права, тобто на їхню територію, щоб здійснювати контроль над суверенними діями інших держав, представниками державних органів чи державними ресурсами іноземних країн. З цією метою держави можуть прикриватися імунітетом, визнаним міжнародним правом, чи проводити політику „самообмеження” в надії на взаємність.

Поняття заповідної області або сфери невід’ємних суверенних прав держави не є якимсь „історичним залишком” абсолютного суверенітету епохи монархій. Воно тісно пов’язане з концепцією суверенітету. Дана концепція відбиває підпорядкованість держави міжнародному праву і свободу в прийнятті рішень у випадках, коли міжнародне право лише обґрунтовує компетенцію держави, а не регулює порядок її здійснення. Тому поняття області невід’ємних суверенних прав держави зберігатиме повною мірою свій смисл, доки не виникне „всесвітня держава” і доки держава матиме більш-менш широкий об’єм „дискредиційних” повноважень. „Область невід’ємних суверенних прав – це область державної діяльності, в якій повноваження держави не зв’язані з міжнародним правом. Обсяг даної області прав залежить від міжнародного права і від його розвитку. Укладення міжнародних угод у питаннях, котрі відносяться до області невід’ємних суверенних прав виключає можливість для учасників таких угод посилатися на заперечення, засноване на області невід’ємних суверенних прав, з будь-яких питань, що стосуються тлумачення чи виконання зазначених угод”.

Наслідком поняття області невід’ємних суверенних прав є заборона втручання інших держав у питаннях, що відносяться до даної області. Однак, незважаючи на те, що принцип невтручання держав у справи інших держав безперечно закріплений діючим правом, не можна стверджувати, що кордони його обкреслені досить точно.

На перший погляд, ставлення держав до міжнародних організацій здається парадоксальним. Держави створювали організації в надії, що вони зможуть запобігати та улагоджувати їхні конфлікти краще, ніж традиційні дипломатичні підходи. Усвідомлюючи, однак, що для досягнення цієї мети потрібно наділити організації можливістю надання колективного тиску, держави побоюються застосування такого тиску до них самих. І щоб уникнути цього, в установчі документи організацій включаються абстрактні формулювання („виняткова компетенція держав”, „за перевагою внутрішньої компетенції”), котрі покликані скоротити кількість питань, котрі могли б регулюватися організаціями. Ефективність методики залежить від багатьох чинників, в т.ч. і від можливостей блокування колективної процедури на різних етапах – починаючи від включення того чи іншого питання до порядку денного відповідного органа та аж до етапу прийняття ним відповідного документу чи резолюції − наявності чи відсутності процедур контролю чинності актів організації, їхнього судового чи політичного характеру.

Виникаючі в силу такого положення складності для держав мають більш-менш гострий характер у залежності від якісної і кількісної значимості втручання організацій. Чим ширше обсяг повноважень організації, тим сильніше держави реагуватимуть на небезпеку її втручання. Держави приймають перший запобіжний захід у вигляді надання організації досить обмежених прав прийняття рішень.

До того ж, і в цьому понятті варто брати до уваги відмінності між правом і обов’язком, втручанням і допомогою. Необхідно враховувати також, від кого надходить допомога: від держави чи від неурядової організації, і в яких ситуаціях надається, в результаті збройного конфлікту чи в інших випадках. Обов’язок надання гуманітарної допомоги, якщо така існує, відноситься більше до моральних понять, ніж до сфери дії позитивного права, хоча принципи захисту прав людини і права на розвиток додають їй визначену правову обґрунтованість. Традиційно такий підхід не дотримується лише в двох випадках: 1) у випадку збройного конфлікту та 2) у межах, установлених для „втручання” (якщо так можна висловитися) Червоного Хреста. Женевськими конвенціями 1949 р. , а також у тому випадку, коли Рада безпеки ООН, що діє відповідно до глави VII Статуту ООН, установить наявність загрози миру, порушення миру чи здійснення акту агресії.

6. Імунітет держави

Термін „імунітет” у перекладі з латинської мови означає звільнення від чогось. Імунітет держави у широкому розумінні – це принцип, згідно з яким до держави або її органів і представників не може бути заявлений позов в іноземному суді без її згоди. Імунітет держави призначений для забезпечення дотримання її суверенітету в тих випадках, коли її представники, майно чи законодавство напряму пов’язані з територіальним суверенітетом та законодавством іншої держави. У більш точному смислі слова, імунітет держави захищає її представників і майно, котрі знаходяться на іноземній території, а також її правові акти, котрі заперечуються за кордоном. Відсутність якого-небудь ієрархічного зв’язку між державами виключає можливість підпорядкування однієї з них владним актам, включаючи судові, іншої держави – відповідно до вислову „par in parem піп habet juridictio-nem” − рівний над рівним не має влади. У зв’язку з цим виникла необхідність виробити деяке виключення з принципу територіального суверенітету, причому прийняття його не викликало ускладнень, з огляду на те, що воно має взаємний характер і вже давно існує в звичаєвому міжнародному праві.

Юрисдикційний імунітет.У теорії та практиці держав розрізняють декілька видів юрисдикційного імунітету: 1) судовий; 2) від попереднього забезпечення позову; 3) від примусового виконання судового рішення; 4) майновий (власності).

Проте, з кінця ХХ століття деякі держави роблять винятки з імунітету у випадках, коли іноземна держава є суб’єктом цивільно-правового обігу. Це викликало протиріччя у питанні застосування імунітету. Неоднозначність поглядів виявилася й у доктрині права. Міжнародні конвенції, законодавство, практика і доктрина держав по-різному визначають такі поняття, як сутність та види імунітету. Імунітет відрізняється від не підпорядкування та непоширення дії законодавства однієї держави на іншу іноземну державу. Імунітет держави може розумітися як вилучення іноземної держави, її органів і майна з-під дії юрисдикції іншої держави.

У тому, що стосується юрисдикційного імунітету, можна виділити дві тенденцій протилежної дії. Принцип даного виду імунітету встановлений у ст. 5 проекту статей Кодексу міжнародного права від 1991 р.: „Держава має імунітет від юрисдикції судів іншої держави, який поширюється на неї і на її майно”. Таким чином, судовий імунітетполягає в непідсудності держави без її згоди судам іншої держави. Причини притягнення до відповідальності значення не мають. До держав, як правило, не можуть бути пред’явлені позови в іноземних судах, якщо тільки ці держави з власної волі не підпорядкували себе юрисдикції іноземних судів. Вказане стосується позовів, які порушуються безпосередньо проти іноземних держав, і „непрямих” позовів, як наприклад, позовів in rem (речових) про судно, що знаходиться у володінні іноземної держави. З цього випливає, що при відсутності визначеної згоди держави-відповідача вона не може бути притягнена до суду іноземної держави.

Коли ж йдеться про акти комерційного управління, державні підприємства не можуть посилатися на зазначений вид імунітету. Даний імунітет не поширюється також на структури, котрі не є урядовими чи адміністративними органами. При цьому „держава не може посилатися на юрисдикційний імунітет” у суді іноземної держави у справах з „комерційних позивів”; з трудових договорів (що уявляється дуже спірним); власності; володіння, користування і розпорядження майном; із завдання збитків майну чи приватним особам, з промислової чи інтелектуальної власності; за участь у капіталі чи компанії з експлуатації кораблів у комерційних цілях [22].

Імунітет від попереднього забезпечення позову полягає в тому, що не можна без згоди держави застосувати будь-які примусові заходи щодо її майна.

Імунітет від примусового виконання судових рішень означає, що без згоди держави не можна здійснити примусове виконання судового рішення, винесеного проти неї судом іншої держави. Даний імунітет поширюється на все майно, призначене для здійснення державних функцій, до якого відносяться, крім майна, необхідного для діяльності представників держави та його органів за кордоном (посольства, військові судна тощо), кошти навіть у приватних банках. Коли йдеться про інтереси приватних осіб, обмежити імунітет держави від виконання постанов неможливо, і тому законним уявляється забезпечити приватним особам можливість рівноцінного оскарження. Такий механізм передбачений ст. 1 Додаткового протоколу до Європейської конвенції про імунітет держав (Базель, 1972 р.).

Що стосується захисту інтересів третіх держав, котрі держава, в силу свого територіального суверенітету, повинна забезпечувати проти зазіхань інших держав, то така держава повинна зажадати від місцевих адміністративних і судових органів застосування правил суверенного імунітету у відношенні держави, чиї інтереси виявляються під загрозою, і, при необхідності, проти держави, котра робить тиск поза межами власної території. Імунітет даної держави не може ставитися вище імунітету інших держав на іноземній території у випадках, коли така ситуація поставить суверена в скрутне положення.

У випадку колізії між правами чи інтересами держави, що володіє територіальною компетенцією, і імунітетом третіх держав (здійснення злочинів чи правопорушень, таких, як, приміром, убивство чи шпигунство, їхніми дипломатами), такі колізії розв’язуються, як правило, відповідно до принципів дипломатичного права. Міжнародний суд у категоричній формі нагадав про це у своєму рішенні від 24 травня 1980 р. [23].

Характеристика держави як суб’єкта розвідувальної діяльності

Відповідно до наукових положень теорії держави і права функції держави – це головні напрямки та види діяльності держави, котрі обумовлюються її завданнями і цілями та характеризують її сутність. Функції цивілізованої держави по сферах (об’єктах) її діяльності розподіляються на внутрішні та зовнішні [24]. Як правило, відповідним чином державою розподілені й повноваження серед спецслужб: внутрішня сфера покладена на контррозвідку, зовнішня – на розвідку.

Зовнішні функції держави полягають у забезпеченні власної зовнішньої політики:

1) політична (дипломатична) – встановлення і підтримання дипломатичних відносин з іноземними державами у відповідності із загальноприйнятими нормами та принципами міжнародного права;

2) економічна – встановлення і підтримання торговельно-економічних відносин з іноземними державами; різними діловими партнерами та співробітництва в економічній сфері з усіма державами, незалежно від їхнього соціального устрою і рівня розвитку; інтеграція в світову економіку;

3) екологічна – підтримання екологічного виживання на планеті;

4) культурна (гуманітарна) – підтримання та розвиток культурних і наукових зв’язків з іноземними державами; забезпечення збереження історичних пам’ятників та інших об’єктів, котрі мають культурну цінність; вживання заходів до повернення культурних цінностей свого народу, котрі знаходяться за кордоном;

5) інформаційна – участь у розвитку світового інформаційного простору, встановлення режиму використання інформаційних ресурсів на основі рівноправного співробітництва з іншими державами;

6) оборонна – захист державного суверенітету від зовнішніх посягань як економічними, дипломатичними, так і воєнними способами, в тому числі розвідувальними та контррозвідувальними засобами;

7) підтримання світового правопорядку –участь у врегулюванні міжнародних і міждержавних конфліктів; боротьба з міжнародними злочинами [24].

У зовнішніх функціях держави можна виділити два основних напрямки: зовнішньополітична (тут особливе значення мають функції оборони та безпеки держави, а також захист національних інтересів) і зовнішньоекономічна діяльності. Саме потреба забезпечення належних сприятливих умов для реалізації державою зовнішніх функцій на цих двох напрямках визначає головні завдання і сфери розвідувальної та контррозвідувальної відповідальності спецслужб.

Таким чином, через відповідний механізм стимулювання життєвої енергії оперативної (розвідувальної і контррозвідувальної) діяльності „матеріалізуються” її зовнішня та внутрішня структури, а також загальна тактика. Зовнішня структура розвідувальної діяльності обумовлюється, як вже зазначалося, основними сферами її спрямувань і включає політичну, економічну, науково-технічну (технологічну) і військову розвідку, а також зовнішню контррозвідку. Внутрішня структура розвідувальної діяльності по зазначених напрямках, тобто сферах оперативної відповідальності, – це, не що інше, як по елементний зміст її видів забезпечення: 1) розвідувально-інформаційна діяльність, 2) надання прихованого вигідного впливу, 3) таємний безпосередній підрив.

У цьому контексті доцільно більш точніше зазначити наступне.

По-перше, міжнародні відносини – це сукупність різноманітних відносин, встановлених між членами міжнародного співтовариства. Міжнародні відносини розподіляються як на ті, що визначаються та регулюються на основі міжнародного права, так і ті, котрі не охоплені правом і регулюються відповідними морально-етичними нормами, правилами, традиціями тощо. Виходячи з того, що специфічні відносини, котрі складаються в сфері розвідувальної (контррозвідувальної) діяльності, фахівцями та науковцями з діяльності спецслужб визначаються як різновид фактичних міжнародних відносин. Нині вони поки що не достатньо вивчені юридичною наукою і, як наслідок – не регламентовані міжнародно-правовими нормами. Саме це утворює велику прогалину в юриспруденції. Причиною є те, що тривалий час розвідувальна (контррозвідувальна) діяльність знаходилася „поза законом” і була відповідним табу для пересічних дослідників. Вона не охоплювалася не лише положеннями норм права, а й сфера її існування була надто закритою для загалу пересічних представників юридичної науки.

Проте, не лише реалії сучасного міжнародного життя, а й сучасний рівень розвитку міжнародного права, вимагають ліквідувати цю прогалину. Така тенденція стимулюється також оприлюдненими теоретичними положеннями різного роду сучасних концепцій „цивілізованої розвідувальної діяльності” [25]. Останнім часом відбувається помітний процес формування міжнародно-правової регламентації співробітництва в розвідувальній та контррозвідувальній сферах, хоча це відбувається в закритій формі на рівні представників державних спецслужб, контакти яких санкціонуються вищим керівництвом держав.

Міжнародне право – це сукупність юридичних принципів, норм та інституцій, котрі регулюють правовідносини в міжнародному суспільстві з метою встановлення в ньому миру, справедливості та сприяння його розвитку [25].

Як зазначалося вище, першочерговим об’єктом міжнародного публічного (владного) права є, насамперед, відносини між державами, причому такі відносини, в котрих держава виступає як носій верховних суверенних прав, тобто як суверен, суб’єкт публічної влади. Основу міжнародних відносин складають міждержавні відносини.

Міждержавні відносини – це, насамперед, міжвладні (публічні) відносини. Реалії сучасних міжнародних відносин свідчать, що відносини суверенів (міжвладні) можуть мати місце не лише поміж державами, а й між народами (вищими носіями влади, як формально юридично визначає більшість конституцій демократичних держав), котрі виступають за утворення власних держав (Абхазія, Карабах, Курдистан, Придністров’я, держави колишньої СФРЮ, Чечня тощо); міжнародними неурядовими організаціями, а також між ними та державами [24]. Проте, суб’єктами міжнародного публічного права міжнародне право визнає лише держави та міжнародні організації, утворені державами на підставі міждержавних договорів та угод для виконання спеціальних функцій. Решта учасників міжнародних відносин утворюють невладних суб’єктів, котрі регулюють свої цивільно-правові, сімейні, трудові та соціальні відносини на основі принципів і норм міжнародного приватного права, тобто за принципами і нормами спеціальної частини національного цивільного права, яке вирішує у зазначених вище відносинах проблеми з іноземним елементом).

По-друге, оперативна діяльність розвідки і контррозвідки стала нинісамостійним суспільно-політичним явищем, котре розвивається у своєму специфічному середовищі, формуючи власні специфічні принципи, норми, форми та методи вияву, має власні цілі, об’єкти спрямувань, механізм реалізації завдань, методи досягнення цілей та форми вияву. Крім того, розвідка і контррозвідка (як прояви певного різновиду соціально-політичної діяльності, схожої за специфікою організаційних форм практики реалізації політики) нині є властивим атрибутом не лише правлячої еліти держав, а й керівників будь-яких корпоративних угруповань, особливо ТНК [26].

Щодо взаємовідносин розвідувальної (контррозвідувальної) діяльності та внутрішньої політики треба зазначити таке:політикає системою відносин між людьми та їхніми об’єднаннями щодо розв’язання питань влади, держави, демократії. За аналогією – розвідувальна (контррозвідувальна) діяльність, тобто насамперед агентурно-оперативна, як різновид політичної практики або спосіб реалізації політики правлячої еліти, також є системою відповідних стосунків між суб’єктами політичної діяльності як усередині держави, так і навколо неї. Іншими словами, це є способом функціонування системи специфічних негласних (конспіративних) взаємин між людьми та їхніми об’єднаннями, котрі спрямовуються на досягнення не публічними, а прихованими (таємними) способами і методами „непопулярних” цілей чи задоволення нецивілізованими, неправомірними або навіть злочинними способами власних потреб або інтересів. Насамперед – це стосується просування до влади та її утримання.

Таємні технології розвідувальної діяльності породжуються специфікою політичної боротьби. Участь у справах держави чи іншого учасника міжнародно-правових відносин, формування і функціонування інститутів влади (котрим є також і спецслужби) є сферою політики, як наслідок – на неї поширюється також й розвідувальна (агентурно-оперативна) діяльність.

Реалізація публічної частини обраного курсу політики держави чи іншого учасника міжнародно-правових відносин здійснюється через відповідний політико-дипломатичний механізм, сформований партією (чи блоком партій), яка перемогла на виборах, а таємної – через розвідувальний контррозвідувальний механізм (розвідувальне співтовариство) [26], сформований урядом чи вищими посадовими особами владних інституцій. Держава чи інший суб’єкт міжнародного права відповідальні за реалізацію обраного політичного курсу, котрий має, зазвичай, не суперечити інтересам суспільства. Відповідно розвідка, як владно-виконавча інституція, є відповідальною майже за всі напрямки внутрішньої і зовнішньої політики перед державою чи відповідним учасником міжнародно-правових відносин, власністю котрого вона є.

Підсумовуючи, можна зазначити, що розвідувальна (агентурно-оперативна) діяльність у міжнародно-правових відносинах має багатоаспектний характер, і є особливим (прихованим, негласним, конспіративним, тобто оперативним) видом організації і реалізації зовнішньополітичної діяльності учасників міжнародно-правових відносин (держав, неурядових організацій, маргінальних міжнародного значення угруповань, фізичних осіб, так званого, „міжнародного рівня інтересів та наявного в них фінансово-економічного потенціалу та інших), спрямованої на отримання певних переваг над іноземними партнерами чи конкурентами, насамперед у політико-дипломатичній царині, шляхом заволодіння і використання їхніх секретів чи завдання шкоди шляхом безпосереднього підриву їхнього політичного, економічного, військового, науково-технічного потенціалу, міжнародного авторитету, позицій у світі чи регіоні, міжнародних чи міждержавних зв’язків, або для задоволення інтересів і потреб власної правлячої еліти – шляхом надання вигідного впливу на іноземних партнерів.

Такими перевагами для держави-суб’єкта розвідувальної діяльності можуть бути можливості:

·  використання обізнаності у політичних, економічних, науково-технічних, військових чи інших секретах партнерів або конкурентів для використання на свою користь природних або створення штучних сприятливих умов під час розв’язання поточних чи стратегічних питань або певних політико-дипломатичних, військово-політичних чи зовнішньоекономічних проблем;

·  на їхній основі – правильного поводження в природних умовах чи, в разі потреби, створення для себе штучної сприятливої ситуації;

·  усунення заздалегідь несприятливих умов для себе, зокрема, шляхом нейтралізації волі, фізичних чи технічних можливостей опонента обмежити чи перешкодити досягнення суб’єктом розвідувальної діяльності поставленої політичної цілі.

У більш вузькому значенні (для оперативних підрозділів спецслужб) розвідка є особливим видом діяльності учасників міжнародно-правових відносин (зокрема, держав) щодо збору, придбання і добування політичної та іншої розвідувальної інформації, насамперед, секретного чи обмеженого поширення, із метою її використання для зміцнення політичних позицій і розробки зовнішнього курсу, а в разі потреби – надання вигідного впливу чи завдання шкоди іноземному партнеру, конкуренту чи ворогу.

По-третє, поняття суб’єкта розвідувальної діяльності, перш за все, пов’язане з наявністю владних повноважень виражати та реалізовувати стратегічні настанови, які визначаються зовнішньополітичним курсом держави чи іншого самостійного суб’єкта міжнародно-правових відносин. Отже, в загальнотеоретичному значенні суб’єктом розвідувальної діяльності в сучасних геополітичних умовах і міжнародних відносинах є певний суб’єкт міжнародно-правових відносин (держава, міжурядова, неурядова, приватна національна чи транснаціональна військово-політична, фінансово-економічна, торговельно-промислова, науково-виробнича та інша подібна структура), тобто конкретна юридична особа (у виняткових випадках – фізична особа зі світовим потенціалом впливу, приміром Дж. Сорос), яка має власні потреби та інтереси, а також владні повноваження виражати та реалізовувати відповідні ним стратегічні настанови, які визначаються у вигляді зовнішньополітичного курсу щодо іноземних партнерів, конкурентів, супротивників чи ворогів.

У нашому випадку держава як суб’єкт розвідувальної діяльності не є юридичною особою з точки зору права, вона є сувереном з усіма властивостями, викладеними у першій частині даної статті, який не лише не підвладний національному праву будь-якої іноземної держави, він просто вилучений із іноземних національних правових систем, а власну національну правову систему він утворює відповідно до „вищих інтересів” і контролює її застосування. Виходячи з основ міжнародного права, міжнародно-правові принципи та норми впливають лише на морально-етичну сторону ставлення держави до права, а не на невідворотність притягнення держави до правової відповідальності за правопорушення і злочини, вчинені нею.

У межах спеціальної навчальної дисципліни безпекознавства визнається, що суб’єктом розвідувальної діяльності є, насамперед, держава в особі:

·  її найвищих органів влади та управління, відповідальних за безпеку, оборону, зовнішню політику і захист інтересів держави, суспільства та її громадян, котрі на підставі загальнонаціональних потреб та інтересів визначають цілі, завдання і напрямки цієї специфічної діяльності, здійснюють загальне керівництво нею, фінансове та матеріально-технічне забезпечення;

·  спеціальних служб, котрі на замовлення найвищих органів влади та управління безпосередньо планують розвідувальну діяльність, розробляють таємні операції та окремі оперативні заходи, керують ними і самостійно виконують найбільш складні та відповідальні завдання. Спецслужби мають подвійний статус – суб’єкта розвідувальної діяльності, але нижчого владного рівня, тобто спеціального (виконавчого) суб’єкта розвідувальної діяльності – органу управління зі спеціальними функціями.

Як виходить із зазначеного вище тлумачення,поняття спеціального (виконавчого) суб’єкта розвідувальної діяльностівизначається владними функціональними обов’язками в розвідувальному процесі. Як правило, фахівцями з безпекознавства та практиками-контррозвідниками спеціальний (виконавчий) суб’єкт розвідувальної діяльності ототожнюється з поняттям спецслужб.

Так, на спецслужби суб’єктом розвідувальної діяльності покладається обов’язок здійснювати, з одного боку, на високому професійному рівні розробку проектів розвідувальних програм, таємних операцій та окремих оперативних заходів, а також ініціювати відповідні пропозиції щодо покращання системи забезпечення оборони, безпеки та захисту загальнонаціональних інтересів і окремих громадян; з іншого – здійснюватибезпосередню організацію розвідувального процесу, контроль за діями його учасників, їх відповідністю політичним настановам суб’єкта розвідувальної діяльності та його цілям, координація заходів щодо реалізації розвідувальних завдань, оцінка ефективності останніх.

Для виконання покладених обов’язків на спеціального (виконавчого) суб’єкта розвідувальної діяльності підрозділи розвідувальних та інших загальнонаціональних (загальнодержавних) чи відомчих спецслужбмають окреслені національним законодавством і деталізовані відомчими підзаконними актами відповідні повноваження для здійснення оперативної (тобто негласної) діяльності, а також відповідні ним специфічні „сили” (кадрових співробітників) і „засоби” (людські, оперативно-технічні та спеціальні військові).

Розглядаючи проблему визначення понять суб’єкта розвідувальної діяльності, науковці та фахівці з безпекознавства навмисно розрізняють загальне поняття „суб’єкта” на „суб’єкта розвідувальної діяльності − СРД” та „спеціального (виконавчого) суб’єкта розвідувальної діяльності − ССРД або ВСРД”. Така потреба викликана специфікою предмету зазначеної спец-дисципліни безпекознавчої науки. Як правило, в практичній оперативній діяльності контррозвідники повсякденно стикаються з виконавчими суб’єктами, тобто безпосередній генеральний суб’єкт розвідувальної діяльності знаходиться ніби осторонь.

Як вже зазначалося вище, суб’єкт розвідувальної діяльності є її підрядником, тобто замовником та інвестором для кожного конкретного випадку реальної дійсності, що розглядається: з точки зору певної держави, окремого її відомства чи, більш того, – будь-якої неурядової комерційної структури або транснаціональної організації – це різнорівневі та різнопланові величини [27].

Якщо розвідувальна діяльність (РД) розглядається як специфічний компонент міждержавних відносин (модель відносин: держава–держава), її суб’єктом завжди виступає та чи інша конкретна держава. На більш високому міжнародному чи міжцивілізаційному рівні (модель відносин: держава – транснаціональна організація і навпаки) її суб’єктом є конкретні супердержави, певні міждержавні альянси чи інші транснаціональні (неурядові) об’єднання. На більш низькому (модель відносин: держава – неурядова політична чи громадська організація, держава – підприємницька структура, підприємницька структура – підприємницька структура, неурядова організація – неурядова організація, держава – маргінальні співтовариства) її суб’єктом є певні неурядові національні чи транснаціональні громадсько-політичні, комерційні, фінансово-економічні, науково-виробничі та інші структури підприємницької чи громадсько-політичної діяльності, в тому числі мафіозні та інші маргінальні об’єднання і співтовариства. На найнижчому рівні (модель відносин: спецслужба – спецслужба) – суб’єктом розвідувальної діяльності виступає вже іноземний розвідувальний орган або інша рівноцінна іноземна спецслужба.

Саме з визначених причин для узгодженого єдиного тлумачення понять в оперативну практику та науковий обіг фахівцями з безпекознавства введено додаткові терміни „генеральний” і „виконавчий” суб’єкти розвідувальної діяльності.

Генеральний суб’єкт розвідувальної діяльності та чи інша держава, певна міжнародна структура (в тому числі й маргінальна), котрі виступають в якості самостійного суб’єкта міжнародного права (чи претендують на це), і таким чином є реальними генеральними підрядниками розвідувальної діяльності в міжнародних відносинах [27].

Виконавчий суб’єкт розвідувальної діяльності конкретна офіційна чи неофіційна (державна чи неурядова) спецслужба конкретної держави, неурядової чи недержавної організації, котра виступає в ролі юридичної особи, основного субпідрядника під час реалізації певного фрагменту розвідувальної діяльності, тобто репрезентує головного учасника розвідувального процесу [27].

Звідси доцільно зазначити, що загальна професійно-прикладна оцінка виконавчого суб’єкта розвідувальної діяльностіцепрофесійна оцінка співробітниками спецслужб безпеки виконавчого суб’єкта РД щодо власної держави на предмет його визначення „хто є хто”: союзник, партнер, конкурент чи супротивник, – приміром для України, в конкретний час і ситуації. Головним критерієм такого визначення для всіх випадків може бути лише один – ціль діяльності сторін. Якщо цілі по більшості параметрів збігаються чи дуже наближені, сторони є партнерами. Якщо цілі в них однакові, вони – союзники. Якщо цілі переважно не збігаються, сторони – конкуренти, а коли явно протилежні – супротивники. Якщо до цього й засоби досягнення цілі у будь-якої сторони не правомірні, вони – вороги [27]. Саме ця ідеологія закладена в основу методу класифікації міждержавних та інших міжнародно-правових відносин у розвідувальній галузі.

У цьому випадку важливу роль у сучасних умовах відіграє правильне визначення і розуміння поняття супротивника.

Так, супротивник,по-перше, в загальнонауковому обігу – це збірне і дуже широке поняття, котре уособлює в собі: вороже військо (іншого неприятеля); суперника в змаганнях, конкурсі чи бізнесі; опонента в дискусії; будь-хто по інший бік умовної „барикади”; по-друге, в професійно-прикладному значенні – це той, хто протистоїть, протидіє чи недружньо ставиться до будь-кого чи будь-чого. Це поняття доцільне у всякому випадку, коли чітко визначаються протиставлення: фізичної сили, інтересів, спрямувань, інтелекту тощо. Супротивник може бути зовнішнім і внутрішнім [27].

Предметом спеціальної дисципліни безпекознавства є, насамперед, зовнішній супротивник, який, зі свого боку, може бути загальнодержавним чи відомчим. Звідси виходить:

Зовнішній загальнодержавний супротивник – конкретна держава, іноземна організація чи їхня коаліція, котрі протидіють інтересам України в різних сферах міжнародного співробітництва.

Зовнішній відомчий супротивник – конкретний супротивник служби безпеки (контррозвідки) чи іншого відомства держави-об’єкта посягань, котрий ідентифікується по сферах міжнародних відносин як політичний, економічний, науково-технічний, воєнний та спеціальний супротивник.

Зовнішній спеціальний супротивник, по-перше, в загальнонауковому значенні – це зовнішній супротивник, який виявляє себе в спеціальній сфері міждержавних (міжнародних) відносин, котра формується сукупністю конспіративних складових частин всіх офіційних секторів міжнародного співробітництва; по-друге, в професійно-прикладному значенні в сфері контррозвідувальної, оперативно-розшукової чи іншої правоохоронної діяльності – зовнішній супротивник контррозвідки [27].

Зовнішній супротивник контррозвідки це, насамперед, конкретна спецслужба певної держави чи іншої іноземної організації; всі іноземні спецслужби разом взяті з моменту їхньої практичної протидії компетентним органам держави-об’єкту недружніх чи ворожих посягань у сфері забезпечення безпеки та захисту національних інтересів суспільства, тобто з моменту орієнтації своїх спрямувань у сферу суверенітету даної держави.

У сучасних умовах за певних обставин виконавчим суб’єктом розвідувальної діяльності (зокрема в політичній, економічній, науково-технічній сфері) може бути й нерозвідувальна урядова установа, котра за офіційним функціональним статутом може в рамках розвідувальної програми суб’єкта міжнародно-правових відносин або таємної операції чи окремих оперативних заходів його спеціального (виконавчого) суб’єкта, „найнятого” для безпосередньої організації розвідувальної діяльності, виконувати певні легальні, дозволені національними законами держави перебування та міжнародним правом дії, проте, підпорядковані єдиному оперативному задуму суб’єкта розвідувальної діяльності.

Крім того, до суб’єкта розвідувальної діяльності, котра розглядається безпекознавчою наукою як система взаємопов’язаних і підпорядкованих дій, не відносяться розвідники спецслужб тому, що вони виконують лише окремі дії, які є складовими елементами згаданої системи. Навіть керівники спецслужб найвищого рангу з юридичної точки зору розглядаються в розвідувальній діяльності як представники її суб’єкта (зокрема, держави). Члени колегій спецслужб мають подвійний статус внаслідок відповідного посадового положення. З одного боку, вони організаційно представляють спецслужбу в координаційних органах держави з проблем безпеки, котрі є складовими елементами суб’єкта розвідувальної діяльності (держави), і беруть участь в розробці розвідувальної доктрини, програми, стратегії, основних напрямків діяльності тощо, тобто розвідувальної політики держави. З іншого − за посадою в спецслужбі вони є безпосередніми організаторами та виконавцями таємних розвідувальних і контррозвідувальних операцій та комплексних оперативних заходів. За законами держави та відомчими нормативними актами керівник спецслужби делегує свої владні повноваження своїм заступникам, начальникам департаментів, головних управлінь; останні − начальникам відділів, начальникам напрямків і відділень, далі − конкретним оперативним співробітникам, які відповідно до безпекознавчої теорії є „силами спецслужб”.

Кадрові співробітники спецслужб (сили) займаються розвідувальною (контррозвідувальною) діяльністю на професійній основі. Оперативна діяльність − це їхній професійний обов’язок, за виконання якого співробітники отримують від держави як суб’єкта розвідувальної діяльності грошове утримання, соціальне і матеріально-технічне забезпечення, відповідну професійну підготовку і перепідготовку, правовий захист. Таємні джерела (із числа іноземців) співробітників іноземної розвідки та громадяни України, які знаходяться у відповідному організаційному зв’язку з нею, також не відносяться до суб’єктів розвідувальної діяльності. Вони виступають у ролі засобів згаданої діяльності, знаряддям політичних, економічних та інших маніпуляцій. Їхня оперативна діяльність не є професійним обов’язком. Останньою вони займаються в силу обставин паралельно з основною професійною діяльністю.

Співробітники іноземних розвідок, їхні таємні джерела та інші антидержавні, антиконституційні елементи (фізичні особи) є лише суб’єктами протиправних діянь, за які вони несуть кримінальну або іншу правову відповідальність у порядку, визначеному законами держави-об’єкту спрямувань, насамперед Кримінальним кодексом.

У випадку, якщо будь-яка іноземна держава визнає свою спецслужбу в якості виконавчого суб’єкта розвідувальної діяльності, це означає, що вона відносить розвідувальну діяльність до самостійного виду державної діяльності, здійснюваної в сфері міжнародних відносин і спрямованої проти іншої держави-об’єкта спрямувань.

Тому, з політичної точки зору, організовані іноземними спецслужбами проти конкретної держави розвідувальні дії будь-якого масштабу, які виходять за рамки міжнародних норм, включаючи здійснювані окремими їх кадровими співробітниками та агентами розвідувальні акції тактичного значення, оцінюються як зовнішньополітичні діяння цієї держави, з приводу котрих відповідні уповноважені державні органи України пред’являють претензії, заявляють протести тощо. Розкриття контррозвідкою розвідувальних акцій спецслужб іноземної держави, їхня оцінка закономірно пов’язується з критикою зовнішньополітичного курсу цієї держави чи іншого суб’єкта міжнародно-правових відносин щодо України.

З юридичної точки зору, розвідувальна діяльність завжди оцінюється в міжнародно-правовому аспекті. Вона розглядається як діяльність, котра, як правило, суперечить основним принципам і нормам міжнародного права. Це діяльність, яка порушує нормальні міждержавні чи міжнародні відносини. Виділення окремо самостійних суб’єктів розвідувальної діяльності та суб’єктів конкретних розвідувальних заходів, акцій чи операцій обумовлює підстави одночасного настання міжнародно-правової відповідальності іноземної держави чи іншого партнера за вчинки їх виконавців відповідно до українського законодавства, якщо їх дії здійснювались в межах юрисдикції нашої держави, а особи, які їх скоїли, не підпадали під імунітет, котрий звільняє їх від такої відповідальності.

Різноманітні неурядові організації, установи, заклади тощо, які використовуються спецслужбами, розглядаються як засоби розвідувальної діяльності. Тому у випадках, коли контррозвідка викриває протиправні дії будь-якої іноземної організації або її представника, іноземна держава та її спецслужби намагаються всіляко відмежуватись від них, уникаючи політичних та міжнародно-правових наслідків.

Враховуючи те, що згідно із законами, зокрема України, особа, яка скоїла протиправну дію, несе індивідуальну відповідальність, іноземна спецслужба намагається, як правило, надати акції видимість недержавного характеру, видаючи її як прояв „політичного плюралізму”, стихійний акт тощо. У зв’язку з цим, вірне визначення суб’єкта, спеціального (виконавчого) суб’єкта розвідувальної діяльності та статус конкретного учасника розвідувального процесу має не лише теоретичне значення для об’єктивної оцінки політично-правового характеру і реальної загрози чи шкоди згаданої діяльності, а й прикладне практичне значення з метою відпрацювання можливих політичних і правових заходів протидії.

Останнім часом у теоретичних розробках деякі учені в межах дослідження проблем безпекознавства відносять до суб’єкта розвідувальної діяльності так звані „інші суб’єкти міжнародно-правових відносин” тобто недержавні структури чи міжнародні транснаціональні утворення, приміром НАТО, ООН, Міжнародний валютний фонд, транснаціональні корпорації тощо, котрі за формальними ознаками міжнародним правом і політологією не визнаються як такі.

Проте, дана група фахівців має певні підстави для такого широкого тлумачення поняття „суб’єкта міжнародно-правових відносин” тому, що окремі зазначені організації нині насправді перетворюються в самостійні міжнародні утворення з певною великою групою людей, так званими „міжнародними чиновниками”, об’єднаними відповідними корпоративними інтересами, котрі не завжди збігаються навіть з національними інтересами держави, яку вони представляють. Окрім цього, деякі міжнародні структури мають власні органи, відповідальні за розробку і координацію реалізації відповідних розвідувальних програм, спрямованих проти „третьої сторони”, приміром Комітет з питань розвідки НАТО. У даному випадку, часто держави перетворюються на виконавчого суб’єкта запланованих таємних завдань, котрі делегують свої повноваження власним спецслужбам до безпосереднього виконання заходів.

Таким чином, держава як суб’єкт розвідувальної діяльності повинна уособлювати в собі критерії не пересічного суб’єкта міжнародних відносин (СМВ), а прирівняного до суб’єкта міжнародного публічного права (МПбП). На думку автора статті, такий суб’єкт розвідувальної діяльності має володіти конкретними відмінними рисами (критеріями) наступного характеру:

·  потреби та інтереси найвищого владного рівня у суспільстві (геополітичні, геоекономічні, геостратегічні, геоінформаційні);

·  владна функція, владні повноваження, в тому числі й в розвідувальній сфері, в суспільстві найвищого рівня;

·  суверенності (виключної незалежності) в прийнятті владних рішень та їх реалізації, в тому числі й спеціальними засобами та по каналах розвідувальних служб;

·  реального і достатнього владно-юридичного рівня набуття прав і виконання обов’язків (правоздатності та дієздатності);

·  економічного, фінансового, матеріально-технічного, інтелектуального та силового компоненту (спецслужб, правоохоронних органів, армії) потенціалу для реалізації владних функцій, забезпечення функціонування відповідного механізму задоволення існуючих суб’єктивних потреб і захисту суб’єктивних інтересів на міжнародній арені.

Література:

1.  Com. arb. Yougo., avis n 1, 29 nov. 1991, R.G.D.I.P., 1992 p. 264.

2.  Нгуен Куок Динь, Патрик Дайе та Алэн Пелле. Международное публичное право. В 2-х т. Т. 1. Кн. 2. Международное сообщество/ Пер. с фр. − К.: Сфера, 2000. − С. 243-352.

3.  C.P.J.I., рішення від 1926 р. у справі про інтереси Німеччини в польській Верхній Сілезії, серія А, № 7, р. 70.

4.  Рішення від 30 грудня 1927 р. Змішаного франко-германського арбітражного суду, Rec. T.A.M., vol. VII, p. 655.

5.  Резолюції 771 Ради безпеки від 13 р. 1992 р. і 1991/5-І/1 Комісії з прав людини від 18 серпня 1992 р.

6.  С I J, aff Nottebohm.Rec. 1955, р. 23.

7.  C.I.J., 27 juin 1986, Activites militaries аи Nicaragua (fond), Rec. 1986, p. 111.

8.  C.I.J., Plateau continental de la mer Egee.Rec. 1978, p. 37.

9.  «Західна Сахара», Rec. 1975, р. 39, 63.

10.  Див.: ст. 10 Дэйтонсько-Паризької угоди 1995 р., відповідно до якого Боснія і Герцеговина і Югославія взаємно визнали один одного, чи ст.2. Мирного договору між Ізраїлем та Йорданією від 1994 р.

11.  Див.: напр., V.Gowlland-Debbas, Collective Responses to the Unilateral Declarations of Independance of Southern Rhodesia and Palestine», B.Y.B.I.L., 1990, p. 135-153).

12.  Див.: R.W Piotrovicz, «The Status of Germany in International Law», / С L Q, 1989, p. 609-635.

13.  Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 396 (V) від 14 груд. 1950 р.

14.  Особлива думка Анцілотті в справі про митний режим між Австрією і Німеччиною, C.P.J.I., serie А/У, п 41, р. 57.

15.  Справа про відшкодування збитку, понесеного під час виконання службових обов’язків ООН, Rec. 1949, р. 178.

16.  Постійна практика Палат у цивільних справах Касаційного суду у 1932 р., С.A. Pans, 5 nov. 1969, Etat de Hesse з lean Neger, ROD IP, 1979, p. 1108-1111.

17.  Rec. 1949, р. 179.

18.  п. I Декларації про принципи, якими держави-учасники керуються у взаємних відносинах.

19.  Див., наприклад, ст. 3, 7, 8, 9, 11, 17 Хартії економічних прав і обов’язків 1974 р.

20.  Rec. 1996, р. 263.

21.  Див.: С I J , рішення від 25 вересня 1997 р., Projet Gabcikovo-Nagymaros, par 53.

22.  Див.: ст. 10-16 проекту КМП; а також ст. 7 Європейської конвенції 1972 р.

23.  Справа про дипломатичний персонал США в Тегерані, Ліс. 1980, р. 40-41

24.  О. Ф. Скакун. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консум, Ун-т внутр. дел, 2000. – С. 51-53.

25.  Див.: Цыганков П. В. Теория международных отношений: Учеб. пособие. – М.: Гардарики, 2002.. – С. 258.

26.  Див.: А. Кузьменко. Розвідувальна діяльність як явище в сучасних міжнародних відносинах // Юридичний журнал. – 2006. – № 2. – C. 48-58.; А. Кузьменко. Розвідувальна діяльність як суспільно-політичне явище // Юридичний журнал. – 2006. – № 3. – C. 46-56.

27.  А. Ткаліч. Тезаурус базового учебника. – К., 2001.

Кузьменко Анатолій Михайлович,

к. ю. н, доцент, завідувач кафедри господарського і міжнародного права юридичного факультету Навчально-наукового інституту права та безпеки підприємництва ПВНЗ „Європейський університет”

Стаття надрукована в Юридичному журналі видавництва „Юстиніан”:

А. Кузьменко. Держава як суб’єкт розвідувальної діяльності// Юридичний журнал. – 2007. – № 4. – C. 66-87. — Режим доступу до публ.: http://www.justinian.com.ua

Ukrainian English French German Polish Russian