Моя політика

Моя политика

Транснаціональні корпорації як суб'єкти розвідувальної діяльності

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Актуальність постановки проблеми,зазначеної в назві статті, викликана певною закінченістю попереднього етапу досліджень і бажанням автора поділитися з науковим співтовариством їх результатами, а також виявленими новими малодослідженими проблеми і тенденціями розвитку таємною діяльності в сучасних міжнародних відносинах.

Доцільно також особливо підкреслити, що на характер інформаційного наповнення змісту даного повідомлення вплинули, з одного боку, власний досвід автора як співробітника оперативного та інформаційно-аналітичного підрозділів спецслужби і науковця з безпекознавства, з іншого − ті обставини, що проведені тривалий час дослідження документальних даних, в тому числі закритих, і різносторонньої інформації свідків та учасників подій, котрі відбулися і продовжують розвиватися після серпня 1991 року на:

1) „пострадянському просторі” (зокрема, після понад 40-річної інформаційно-психологічної „холодної війни”, розпаду Радянського Союзу; одночасно − проведення нескінченних спеціальних інформаційних операції (передвиборних „піарів” на підтримку конкуруючих за владу тих чи інших політичних сил) з боку США, Франції, Росії, представництва інформаційного бюро НАТО в Києві, іноземних дипломатичних представництв у Києві, Мінську, Кишиневі щодо України, Молдови та Бєларусі);

2) у „посткомуністичних” державах Східної, Центральної і Південної Європі (зокрема, за аналогією з СРСР − розвал Чехословаччині; Югославії, поглинання ФРН Німецької Демократичної Республіки за зразком „аншлюсу Австрії у 1939 р.”, перехід зі статусу „геостратегічного ворога” в статус „геополітичного блокового союзника НАТО” Польщі, Угорщини; Литви, Латвії, Естонії, кандидатами в союзники Румунії, Болгарії, Словенії, Хорватії); одночасно − проведення нескінченних спеціальних інформаційних операції проти Сербії та інших держав регіону з боку США, Франції, Росії, представництв інформаційного бюро НАТО, іноземних дипломатичних представництв);

3) на Близькому Сході (тривала інформаційно-психологічна війна США та Ізраїлю, періодичні військові операції Ізраїлю проти Палестини і Лівану з метою фізичного знищення антиамериканських та антиізраїльських сил; тривала інформаційно-психологічна війна США проти Сирії);

4) в Центральній Азії (зокрема, тривала інформаційно-психологічна війна та всупереч резолюції ООН − військова агресія, окупація США і Великою Британією Іраку в складі так званої „антисаддамівської коаліції” і знищення його державності, інформаційно-психологічна війна США проти Ірану); спеціальні інформаційні операції з боку США, Туреччини, ФРН, Франції і Росії щодо Грузії, Вірменії, Азербайджану, республік Північного Кавказу Росії, Казахстану, Узбекистану, Киргизії, Таджикистану і Туркменістану;

5) у Південній Азії (спеціальні інформаційні операції з боку Туреччини, Росії, США, Франції, Німеччини, Китаю щодо держав регіону; нетрадиційна військова присутність США, ФРН, Великої Британії, Франції, в Афганістані, Киргизії, Узбекистані, Таджикистані, на кордоні з Китаєм; „ядерний шантаж” один одного з боку Пакистану та Індії);

6) на Далекому Сході (тривала інформаційно-психологічна війна з боку США щодо Китаю та Північної Кореї і навпаки; проведення спеціальних інформаційних операцій Росії щодо держав регіону; практичні дії щодо формування США військової інфраструктури навколо Китаю і Північної Кореї як передумови майбутнього блокового протистояння між ними на межі 2025 р.);

7) інформаційно-психологічна напруженість у відносинах між США і державами Європейського Союзу; дискусії, що розпочалися після знищення регіональної колективної системи безпеки − Організації Варшавського Договору та Ради економічної взаємодопомоги,− навколо місця і ролі ООН, військових структур ЄС, США і НАТО в нових колективних регіональних, глобальних та універсальній системах безпеки; спеціальні інформаційні операції спецслужб і федерального дипломатичного відомства ФРН з метою приспання світової суспільної свідомості щодо „історичної провини Німеччини” (у вигляді офіційного вибачення Федерального канцлера та компенсаційних виплат „остарбайтерам”) та виправдання міжнародного прецеденту − участі всупереч конституції ФРН і рішень Потсдамської конференції 1945 р. підрозділів бундесверу в бойових діях поза територією Німеччини (в Югославії, Афганістані та Іраку) та військової експансії Німеччини щодо євразійського простору у вигляді розміщення підрозділів бундесверу в Узбекистані, Киргизії та Таджикистані (місцях компактного проживання „радянських фолькс дойче” після 1941 р. Нинішня експансія − це перший крок у таємному відновленні політики „Драг нах Остен”);

8) встановлення латентними (таємними) транснаціональними елітарними співтовариствами повного контролю над національними політичними елітами та процесами в пострадянських і посткомуністичних державах та залежність характеру політичних подій від їх впливу.

Всі ці обставини підтверджують висунуту автором ще у 1990 р. наукову гіпотезу про те, що сьогодні насправді відбувається таємне протистояння за перерозподіл сфер геостратегічного впливу на таких рівнях:

1) світових суспільно-політичних рухів (ліберал-демократизму‚ соціал-демократизму, сіонізму, комунізму; націонал-соціалізму та інших новітніх різновидів крайніх правих політичних течій нацизму, фашизму тощо);

2) світових релігійних рухів (католицизму, православ’я, магометанства, іудаїзму, конфуціанства, індуїзму, новітніх культів тощо);

3) громадських елітарних закритих об’єднань‚ союзів‚ лож, громад масонського типу;

4) транснаціональних фінансово-економічних і військово-політичних об’єднань;

5) мафіозних та іншого роду організованих транснаціональних злочинних угруповань;

6) міждержавних відносин [1-12].

Зазначені процеси таємного протистояння обумовлюють потребу його учасників вдаватися до організаційних і тактичних методів, застосування котрих у роки „холодної війни” держава як генеральний суб’єкт розвідувальної діяльності дозволяла лише загальнонаціональним розвідувальним та іншим спеціальним службам і мала можливість до серпня 1991 року контролювати ситуацію на відповідних театрах бойових дій. Саме це обумовлює сьогодні розширення кола реальних сучасних суб’єктів розвідувальної діяльності.

Зміни в масовій та індивідуальній свідомості громадян у ставленні до розвідувальної діяльності

Бурхливий розвиток відкритих інформаційно-телекомунікаційних систем (надалі − ВІТКС) і мережних технологій можна розглядати як безсумнівне благо для людства. Це зовсім інший підхід до роботи з інформацією, як з погляду можливостей її одержання та обробки, так і з погляду можливостей обміну цією інформацією практично з необмеженою кількістю абонентів. Чи давно папір, що виходить з надрукованим текстом з факсимільного апарату, викликав подив? Нині мало кого здивуєш можливостями Інтернету та інших інформаційно-телекомунікаційних технологій.

Проте, новітні досягнення в інформаційно-телекомунікаційній сфері, психології та інших галузях наук, як правило, беруться на озброєння спецслужбами для використання їх у заходах таємних операцій щодо об’єктів розвідувальних спрямувань.

Саме з цієї причини бурхливий розвиток ВІТКС і мережних технологій спричинив можливість могутнього як прихованого, так і відкритого впливів на свідомість не лише окремих людей чи груп, а й суспільства в цілому.

З одного боку, йдеться про можливу ідеалізацію ВІТКС і мережних технологій аж до їхнього обожнювання. У свідомості деяких людей формується думка, що роль людини у вирішенні найбільш складних і відповідальних проблем зведена нанівець, що управління всіма процесами в сучасному суспільстві може здійснюватися винятково за допомогою ВІТКС і мережних технологій. Тільки на перший погляд у такому випадку для зміни свідомості немає нічого небезпечного. Насправді як у бізнесі, так і в суспільних процесах неможливо вирішувати абсолютно всі проблеми тільки за рахунок ВІТКС і мережних технологій. Заниження у свідомості ролі людського чинника може призвести до формування комплексу неповноцінності та сформувати стійку залежність від сучасних телекомунікаційних технологій. Саме це розуміють фахівці спецслужб, тому поряд із розвитком розвідувальних технологій із застосуванням новітніх науково-технічних досягнень активно удосконалюється методика застосування особливо політичною розвідкою агентурних (тобто людських) засобів під час проведення складних оперативних інформаційно-психологічних заходів у межах таємних операцій щодо конкурентів, супротивників і навіть партнерів.

Зворотною стороною зазначеного процесу може бути також сформованість зайвої довіри до інформації, котра надходить для ухвалення рішення, отриманої з використанням ВІТКС і мережних технологій. Вже нині світова практика має чимало сумних прикладів, коли технічні збої призводили або до прийняття неадекватних, неправильних рішень, або до паралічу систем управління всілякого рівня. Залежність від якості ВІТКС і мережних технологій також очевидна, коли великі обсяги інформації, необхідні для аналізу, перед прийняттям того чи іншого рішення, знаходяться винятково в електронному вигляді, оскільки будь-який збій може призвести не лише до перекручування, а й до фізичної втрати необхідної інформації. Якщо до цього додаються спрямовані таємні підривні дії іноземних спецслужб, то природні проблеми ще значніше ускладнюються.

Усвідомлення цієї обставини формує у деяких людей страх перед ВІТКС і мережними технологіями. Це іноді призводить до формування стійкого небажання користуватися можливостями ВІТКС і мережних технологій, що на кілька порядків знижує ефективність управління, особливо систем безпеки держави.

Іншою, не менш значною обставиною, що характеризує зміни в свідомості як сучасної ділової особи, окремого політика, відповідального співробітника спецслужб, державного службовця в системі забезпечення безпеки тощо, так і суспільства в цілому, є саме різко зростаючі можливості прихованого вторгнення в ділове, політичне, державне, громадське і особисте життя з використанням можливостей ВІТКС і мережних технологій.

Фахівці з розробки таємних операцій спецслужб добре усвідомлюють, що зміни зазначеного характеру полягають у тому, що в реальності у людей формується уявлення, що начебто все їхнє життя, буквально кожен крок відслідковується кимсь, що таємниці ділового, політичного, громадського і особистого життя не існує. Це явище підсилюється ще і за рахунок могутньої інформаційної інтервенції з боку засобів кіно, телебачення, друкованих ЗМІ. Насправді, можливості сучасних ВІТКС і мережних технологій досягли такого рівня, що здійснити вторгнення в сферу професійного і особистого життя, довідатися секрети тієї чи іншої держави, не кажучи вже про пересічну підприємницьку структуру, − практично безмежні, й тотальне використання цих можливостей стримується поки тільки відносною дорожнечею їхнього застосування.

В одних людей формується стійке небажання використовувати ВІТКС і мережні технології, інші намагаються застосовувати засоби захисту від несанкціонованого доступу до їх інформації, у третіх формується ефект психологічного заміщення, тобто коли вони розуміють, що вторгнення в їхнє професійне і особисте життя можливе, але ніяких заходів захисту не застосовують і нічого не змінюють в способі власного життя.

Ще один аспект порушеної проблеми не може не представляти інтересу для безпекознавців. Йдеться про зміни у свідомості людей, пов’язаних із формуванням стійкого уявлення про те, що вони можуть робити проникнення в сферу професійного, політичного, громадського і особистого життя як тільки їм цього заманеться. З одного боку, це −_спроба задоволення хворобливої цікавості, з іншого − усвідомлення практичної безкарності за це, а з третього − формування переконання власної винятковості та значимості, що нерідко веде до серйозних психічних захворювань.

Фахівці зі спеціальних інформаційно-психологічних операцій інформаційних війн вважають, що відбувається деяка трансформація визначених принципів моралі та етики [13, 14]. Насправді, можливості сучасних інформаційно-телекомунікаційних мереж і мережних технологій в деяких людей і цілих співтовариств формують думку про вседозволеність і безкарність, та чим далі це буде продовжуватися, тим глибше такі зміни будуть відбуватися. А це призводить до бажання у фахівців зі спецслужб організовувати і здійснювати таємні операції з маніпулювання професійною діяльністю і особистим життям окремих людей, так і суспільними процесами на державному і міждержавному рівнях на „умові оперативної доцільності”, в тому числі й з вигідного прихованого впливу не лише на перших осіб і населення іноземної держави, а й власної держави, як це сталося свого часу з „касетними скандалами” в США, Україні тощо.

Загроза корпоратизації інтересів представників спецслужб і ТНК та узурпації права прийняття рішення щодо проведення таємних операцій з впливу на вищих посадових осіб і населення не лише іноземних держав і організацій, а й власних держав нині є реальністю. В умовах глобалізації міжнародних відносин зазначені процеси спостерігаються на рівні так званих „міжнародних чиновників” спеціальних координаційних органів міжнародних організацій, міждержавних військово-політичних структур, керівних органів систем колективної безпеки, штабів, груп, комітетів, рад з питань розвідки, контррозвідки, боротьби з організованою злочинністю і тероризмом, спецслужб транснаціональних фінансово-економічних утворень і транснаціональних науково-технічних корпорацій [13, 14].

Зазначені складні умови висувають не менш складні вимоги до інформаційно-аналітичних підрозділів різних ланок державного управління, науково-дослідних установ, навчальних закладів України щодо підготовки високого класу фахівців інформаційників, аналітиків і науковців з безпекознавства, на яких безпосередньо покладаються не прості завдання щодо інформаційно-аналітичного і наукового забезпечення розробок відповідних програмних і нормативно-правових документів, створення сприятливих умов прийняття і реалізації рішень структурами державного управління в сфері національної безпеки.

Саме ця ідеологія закладена в змістову частину навчального посібника „Соціально-правові аспекти інформаційної безпеки”, що нині готується авторським колективом до видання. У даній статті автором викладені лише в концентрованому вигляді висновки по основних напрямках дослідження проблем, котрі мають враховуватися фахівцями під час розробки та реалізації державою інформаційної політики в умовах загроз використання іноземними державами та іншими учасниками інформаційного протиборства акцій, заходів інформаційно-психологічної агресії і спеціальних інформаційних операцій інформаційно-психологічної війни в політичних цілях.

Одночасно, хотілося б звернути увагу читача на те, що у попередній статті «Аналіз соціально-правової регламентації діяльності новітніх і нетрадиційних культів у конкурентній боротьбі з публічною посткомуністичною владою України», опублікованій в № 9/2006 „Юридичного журналу”, під час розгляду проблеми, пов’язаної із визначенням характерних рис та ознак соціальної корисності або шкідливості в такому соціальному явищі як діяльності новітніх і нетрадиційних культів, автором була запропонована достатньо зручна схема логічної побудови оцінки та аналізу: головна сутність зазначеного соціального явища розкривалася через визначення характерних рис і ознак саме суб’єктів цієї латентної діяльності, опозиційної до публічної влади держави. Саме такий методологічний прийом дав змогу виявити ознаки конспіративних дій в діяльності керівників і керівних ланок зазначених латентних структур, схожих з оперативною діяльністю державних спецслужб щодо своїх супротивників і ворогів, так і що стосується організації та забезпечення внутрішньої безпеки в угрупованні. Саме це було закладено у висновок − угруповання неокультів і тоталітарних сект займаються розвідувальною і контррозвідувальною діяльністю проти публічної влади держави, а їх керівники та відповідні керівні структури є повнокровними генеральними суб’єктами оперативної (розвідувальної і контррозвідувальної) діяльності угруповання (тобто замовниками і організаторами).

Вважається, що саме аналогічний підхід є доцільним і при аналізі та оцінки інформації та інформаційних даних щодо ТНК з метою визначення зазначеного господарського (підприємницького) об’єднання на предмет можливого його статусу суб’єкта розвідувальної діяльності. Під час оцінки та аналізу наявних матеріалів автор намагається дати відповідь на такі питання:

1.   Суб’єкт діяльності ­– його потреби та інтереси, права і обов’язки, котрі закладають основи його правосуб’єктності та правоздатності. Які вони?

2.   Цілі діяльності визначаються потребами, інтересами, правами та обов’язками, – це кінцева мета, котру прагне досягти суб’єкт. Яка вона?

3.   Завдання – визначаються потребами реалізації цілей, тобто це сукупність заходів та тактичних особливостей використання шляхів, напрямків, способів та інструментарію у досягнення цілі. Які вони?

4.   Об’єкт спрямувань діяльності визначається її метою і відповідними завданнями. З юридичної точки зору, у діяльності ТНК може бути визначений загальний, спеціальний та об’єкт проникнення. Які вони?

5.   Механізм реалізації завдань і досягнення цілі – визначаєтьсястворенням відповідної структури (організації в цілому чи її спеціального структурного підрозділу), котрий визначає відповідні сили (професійних адептів) та засобів (людських – агентів чи інших різновидів конфідентів; технічних – ЗМІ тощо; силової підтримки – парамілітарні чи інші воєнізовані групи спеціального призначення, кілери, груп впливу чи тиску на супротивників або ворогів тощо). Який він?

6.   Методи діяльності визначаються відповідною технологію, способами, порядком застування сил, засобів та іншого інструментарію для вирішення визначених завданнями проблем чи певних питань. Які вони?

7.   Форми діяльності–це зовнішній прояв функціонування відповідного механізму реалізації завдань і досягнення цілей у відповідності до застосованої сукупності методів. З юридичної точки зору, форми можуть виявлятися через відповідну правову і неправову поведінку, визначену, зокрема, дисциплінарними чи адміністративними нормативними актами, господарським, цивільним, митним, кримінальним та іншими кодексами національного права і нормативними актами міжнародного права. Які вони?

Відповівши на поставлені вище питання можна дати чітку відповідь – чи відповідає реальності порушена в даній статті проблема? Чи відповідає вона критеріям наукової проблеми? Чи існує ця проблеми як така взагалі? Чи не з віртуальною реальністю ми маємо справу?

Загальна характеристика організаційно-правового статусу ТНК 

Аналіз діяльності ТНК показує, що їхні прямі капіталовкладення є важливим чинником у розвитку економіки багатьох держав. Так, промислово розвинені країни, зокрема США, ФРН, Швейцарія, Великобританія, Нідерланди, Швеція, є інвесторами. Проте Іспанія, Португалія, частковоІталія, Греція вважаються країнами, які приймають інвестиції. Використання ТНК як форми діяльності дозволяє отримувати високий прибуток у державах з порівняно низькими податковими ставками, а в тих країнах, де податки високі, зосереджувати менший за обсягом прибуток.

За даними ООН, уже на початок 80-х років ХХ ст. ТНК мали в країнах, що розвиваються, 27 відокремлених підрозділів (філій, дочірніх і спільних підприємств тощо). Із них 44,2% − американські, 22,8% – британські, 6,6% – японські, 5,3% – французькі, 4,9% – німецькі. Загальний обсяг прямих приватних капіталовкладень корпорацій індустріально розвинених країн оцінювався на початок 1982 р. у 130 млрд. дол. (на початок 1972 р. – 45 млрд. дол.). На зарубіжних підприємствах ТНК працювало близько 14 млн. осіб. Каналами ТНК уже в середині 70-х років ХХ ст. здійснювалося 90% експорту приватного капіталу. Переважно він спрямовувався в країни Азії, Африки, Латинської Америки. На початок третього тисячоліття виробництво товарів і послуг на підприємствах ТНК становило 7% світового обсягу ВВП.

Слід зазначити, що вкладання коштів через ТНК дуже вигідне. Підраховано, наприклад, що за період 1975-1984 рр. американські корпорації вклали в економіку країн, що розвиваються, 22,5 млрд. дол., а отримали прибутків за цей самий період 84,4 млрд. дол., з яких 31,6 млрд. дол. реінвестовано в економіку молодих держав, а 52,8 млрд. дол. (чистий прибуток) переведено в США. Проте, діяльність ТНК, особливо в молодих державах, веде до величезних фінансових збитків, поглиблює диспропорції в розвитку їх економіки, руйнує її, погіршує становище населення і є причиною інших негативних явищ.

Так, приміром, у Пуерто-Рико шкода, заподіяна американськими ТНК цукровій промисловості та рибальству у зв’язку з викидами відходів нафтохімічного виробництва, набагато перевищує доходи від розвитку в цій країні нафтохімії. Загалом у цій маленькій країні з площею 8,9 тис. кв. км і населенням 3,3 млн. американському капіталу належить виробництво 80% промислової і 50% сільськогосподарської продукції, 85% − роздрібної торгівлі, 80% земель, 100% − засоби зв’язку, повітряного і морського транспорту.

Сучасний глобалізований світ характеризується тим, що здійснення господарської діяльності обумовлюється переважним виходом суб’єктів господарської діяльності за межі території і юрисдикції правової системи однієї держави; одночасною поступовою втратою державою свого статусу головного суб’єкта міжнародних правовідносин і підвищенням ризику втратити навіть монопольного статусу суб’єкта міжнародного публічного права, властивого лише суверену − державі. На міжнародній арені все голосніше заявляють про себе „нові геополітичні, геоекономічні та геостратегічні гравці”. Зрівнявшись за своїм економічним потенціалом, а в деяких випадках навіть перевищуючи сукупний потенціал певних коаліцій держав, саме наддержавні, неурядові та недержавні структури і організації все настирливіше заявляють про свої претензії на аналогічний з державами політико-правовий статус. Саме ця риса притаманна нинішнім транснаціональним корпораціям (надалі – ТНК) − найвпливовішим учасникам міжнародної економічної конкуренції, визнаним безпекознавцями суб’єктам підприємницької розвідувальної діяльності, як наслідок − найактивнішим суб’єктам інформаційно-психологічних відносин.

Перше уявлення про ТНК як категорію можна одержати через з’ясування значення слів «корпорація» і «транснаціональна». Корпорація – пізньолатинське слово, яке означає певні об’єднання, спілки, що створюються для досягнення певних цілей. Коли вживають слова «транснаціональне», «транснаціональний», то під ними розуміють щось таке, що виходить за межі однієї держави, що пов’язане з міжнародною або регіональною діяльністю, але не має визначеної державної приналежності. Отже, можна сказати, що ТНК – це відповідні об’єднання, спілки, діяльність яких не обмежена рамками однієї нації або держави.

Як правило, ТНК створюються в межах функціонування світового господарства. Вони не лише певною мірою підривають суверенітет держав, що розвиваються, та низки провідних індустріально розвинених, а й посягають на їхні національні інтереси та безпеку.

ТНК притаманні такі ознаки:

1) економічно єдина система;

2) група юридичних осіб − самостійних підприємств − суб’єктів господарювання;

3) керівництво і контроль здійснюється з єдиного центру (головного офісу, за місцем дислокації якого найчастіше може визначається національність ТНК);

4) корпорація, будучи сукупністю юридичних осіб різної «національності» та інших утворень, наділених правосуб’єктністю за законами різних держав, проте, навіть так звана „національно-державна” належність материнської компанії (центрального офісу) не створює підстав для того, щоб законодавство країни її базування поширювалося на діяльність своїх відокремлених підрозділів − дочірніх товариств, філій та відділень, що розташовані на території інших держав;

5) діяльність проводиться на національній території та в правовому полі кількох держав, проте, ТНК в цілому не може бути об’єктом регулювання системи права якоїсь однієї окремої держави (як місця базування, під якою розуміють країну, де розташована материнська компанія, «штаб-квартира», так і країн, що приймають її, тобто де здійснюється діяльність дочірніх товариств, інших відділень ТНК);

6) відокремлені структурні підрозділи є об’єктами регулювання системи національного права держави, місця їх дислокації, тобто вони є суб’єктами правовідносин, що регулюються міжнародним приватним правом даної держави.

За характером взаємовідносинз материнським підприємством (центральним офісом) залежні відокремлені підрозділи ТНК (підприємства, суб’єкти господарювання) поділяються на:

1) філії;

2) дочірні підприємства;

3) спільні підприємства.

Філіїне є юридичними особами, діють на підставі положення, затвердженого для них материнським підприємством корпорації.

Дочірні підприємства утворюються в договірному порядку або ж їхня залежність від материнського підприємства (холдингу) визначається тим, що останнє має контрольні пакети акцій дочірнього підприємства і визначає загальну політику корпорації.

Спільні підприємства (змішані товариства) мають у своєму статутному фонді частку, що належить і національному капіталові, в тому числі й державному.

У сучасних умовах серед правознавців переважає думка, що правове регулювання діяльності ТНК має здійснюватися як на національному рівні, так і на міждержавному. Викладене вище дає підстави зробити висновок про те, що ТНК являє собою економічну та організаційну систему (єдине економічне угруповання підприємств) суб’єктів господарювання різної національності (державної реєстрації), яка не має єдиної правової основи та здійснює свою діяльність, керовану з єдиного центру, на території кількох країн на основі їх національного законодавства.

Міжнародно-правові засади регулювання діяльності ТНК

Більшість країн, які стали на шлях розвитку, добре розуміють політику ТНК і намагаються об’єднуватись для захисту своїх інтересів. Інколи вони звертаються з цього приводу і в міжнародні організації, зокрема в спеціалізовані глобальні та регіональні чи універсальні − типу ООН. Так, у 1980 р. Генеральною Асамблеєю ООН були схвалені „Принципи щодо контролю за обмеженням ділової практики монополій і корпорацій”.

Взагалі стосовно питань правового регулювання діяльності ТНК з боку країн, що розвиваються, та індустріально розвинених держав вимальовуються два відмінні підходи. Країни, які стали на шлях свого самостійного розвитку, намагаються виробити такі міжнародно-правові акти, які б дали змогу контролювати діяльність ТНК, а індустріально-розвинені держави – зберегти та закріпити свій вплив через ТНК в цих державах.

З цієї причини міжнародно-правове регулювання діяльності ТНК як на регіональному, так і на глобальному рівнях, а також в межах універсальних міжнародних організацій (приміром ООН) нині ще далеке від бажаного, хоча вже напрацьована певна кількість міжнародно-правових документів, що використовуються в міжнародній практиці для регулювання діяльності ТНК. По більшості розроблюваних положень – приміром, Кодексу поведінки ТНК між індустріально розвиненими державами і країнами, що розвиваються – вже досягнуто порозуміння.

Розглядаючи проблему міжнародно-правового регулювання діяльності ТНК, потрібно зважати також на те, що, як правило, ТНК являють собою багатогалузеві концерни, котрі мають великий економічний вплив у багатьох державах світу. Хоч транснаціональні корпорації і не визнані в якості суб’єктів міжнародного публічного в загалі, а міжнародного економічного права зокрема, їх „потужний економіко-політичний потенціал впливу і роль у сучасній світовій економіці,світогосподарських відносинах, вимагають правового регулювання їх діяльності як об’єктів застосування міжнародного економічного права”.

Слід також мати на увазі, що ТНК у світогосподарських відносинах репрезентують структурні ланки з виробництва, торгівлі, надання послуг і проведення робіт у різних державах світу в статусі юридичних осіб, що діють на основі та в межах вимог відповідних національних правових систем держав з метою отримання прибутку. ТНК за міжнародним публічним правом не визнаються суверенами, вони не прирівняні до правового статусу держави, про що вже згадувалося у попередніх розділах статті. З відомих організаційних особливостей побудови ТНК як цілісна підприємницька система (об’єднання) не може бути об’єктом регулювання з боку правової системи якоїсь лише однієї держави, зокрема, де розміщується „материнська” компанія (центральний офіс). Зважаючи на це, в юридичній літературі останнім часом висловлюється думка про те, що в сучасних умовах правове регулювання діяльності ТНК має здійснюватися як на національному рівні, так і на міжнародному. Останнє входить у протиріччя із її статусом пересічної юридичної особи. З цього виходить, що навіть на території держави, де знаходиться материнська компанія (центральний офіс) мають застосовуватися лише норми міжнародного приватного права даної держави (до американської − законодавство США), а до її відокремлених підрозділів – міжнародне приватне право держав перебування.

Виходячи з вищезазначеного, у 1974 р. у рамках ООН було утворено Центр і Міжурядову комісію з транснаціональних корпорацій. Зазначені структури мали на меті розробити Кодекс поведінки ТНК, який міг би формалізувати діяльність ТНК і підкорити її певним уніфікованим міжнародним правилам (нормам), обов’язкових для застосування щодо ТНК на території держав, що його підписали і ратифікували.

Цьому завданню підпорядковувалася і робота ЮНКТАД, яка підготувала для прийняття Генеральною Асамблеєю ООН у 1980 р. „Комплекс узгоджених на багатосторонній основі справедливих принципів і правил контролю за обмежувальною діловою практикою”. Зазначений документ уже враховував досвід прийнятої в 1975 р. резолюції Генеральної Асамблеї ООН 3514 (XXX) „Заходи проти корупції, що практикується ТНК та іншими корпораціями, їх посередниками та іншими причетними до справи сторонами”. Однак всі ці документи з міжнародно-правової точки зору мають лише рекомендаційну силу.

З цієї причини на глобальному універсальному рівні проблема підпорядкування ТНК чинній міжнародній юридичній регламентації залишається поки що нерозв’язаною.

Як свідчить практика, більш ефективними виявилися спроби регулювання правових відносин за участю ТНК на субрегіональному рівні, зокрема на Латиноамериканському континенті. Це, з одного боку, пов’язано з активністю ТНК у цьому регіоні, з іншого – свідчить про активність держав Латинської Америки в напрямку обмеження руйнівної для національних економік діяльності ТНК на континенті.

Важливу роль у регулюванні міжнародних правових відносин за участі ТНК відіграють країни Антської групи — субрегіонального торговельно-економічного об’єднання, створеного в межах Латиноамериканської асоціації інтеграції. Антський пакт укладено у 1969 р. Болівією, Колумбією, Перу, Чилі та у 1976 р. − Еквадором. Основними цілями групи цих країн є:

·  використання інтеграції для прискорення економічного розвитку країн-учасниць;

·  сприяння поступовому перетворенню іноземних компаній в національні та змішані; врівноваження впливу Аргентини, Мексики та Бразилії в цій Асоціації;

·  протистояння засиллю іноземного капіталу в країнах регіону.

У межах цього ж регіону в 1970 р. був прийнятий Кодекс іноземних інвестицій. 21 червня 1976 р. − Декларація про міжнародні інвестиції і багатонаціональні підприємства. Зазначені нормативні акти містять у собі деякі уніфіковані правила діяльності іноземних інвесторів, у тому числі ТНК. До Декларації додавався ще й такий документ як Керівні принципи для багатонаціональних підприємств. Проте, норми цього документу не мають імперативного обов’язкового характеру, їх виконання є добровільною справою. Разом з цим, у системі Керівних принципів діяльностіюридично задекларовано зобов’язання ТНК:

·  дотримуватися принципів і норм міжнародного права;

·  підпорядковуватися праву країни перебування;

·  враховувати політику країни перебування в галузі національного розвитку і права;

·  співробітництво з країною перебування і недопущення практики підкупу державних службовців та субсидій,

·  невтручання у внутрішні справи держави перебування.

Країни – члени Антської групи виступають за розвиток торговельно-економічного співробітництва, проти засилля іноземного капіталу в країнах регіону.

Додатково у межах цієї групи країн-учасниць була створена спеціальна Комісія Картахенської угоди,котра покликана сприяти розробці понятійного апарату і відповідних нормативних актів, що регулюють правові відносини в міжнародному економічному співробітництві. Так, за рішенням зазначеної комісії було визнано і введено в практичний юридичний і науковий обіг поняття „багатонаціональні” та „транснаціональні” підприємства.

Багатонаціональні підприємства – це акціонерні підприємства, місце перебування та центр управління якими знаходяться в регіоні країн-учасниць. Контролюються вони ззовні.

Транснаціональні підприємства – це такі підприємства, центр управління якими знаходиться за межами регіону країн Антського пакту, а їхня діяльність здійснюється в межах цього регіону через дочірні підприємства, відділення чи якісь інші їх структурні ланки.

Отже, міжнародно-правове регулювання діяльності ТНК на регіональному рівні відіграє певну позитивну роль, але воно ще не спроможне захистити країни, особливо ті, які стали на шлях самостійного розвитку. Тому саме ці країни і висунули вимоги про встановлення нового міжнародного економічного порядку, в межах якого здійснювалося б правове регулювання діяльності ТНК. У даному випадку йдеться про міжнародно-правове регулювання діяльності ТНК на глобальному та універсальному рівні.

Велике значення у міжнародному економічному праві приділяється Хартії міжнародної торговельної організації, яка була підписана в Баварії (ФРН) у 1948 р. Вона як багатостороння угода була спрямована на захист закордонних інвестицій корпорацій, а також на здійснення контролю за діяльністю ТНК з боку урядів приймаючих країн. Але уряди США, Великобританії та деяких інших країн, що підписали цей документ, відмовилися його ратифікувати.

Як відомо, Хартія економічних прав та обов’язків (1974 р.) закріпила положення, спрямовані на обмеження діяльності ТНК.

Як зазначалося, важливим кроком на шляху створення умов міжнародно-правового регулювання діяльності ТНК стало розроблення Кодексу поведінки ТНК. Для цього у 1974 р. засновані Міжурядові комісії ООН з транснаціональних корпорацій і Центр по ТНК, які розпочали розробку проекту Кодексу поведінки ТНК.

Уже під час попереднього обговорення окремих положень і норм проекту цього документу виявилися дві позиції щодо їх формулювання. Дискусії розгорілися передусім з приводу визначення ТНК. Країни, що розвиваються, і соціалістичні держави запропонували визначення, сутність якого полягає в такому: „ТНК – це підприємство, яке має свої відділення у двох і більше країнах незалежно від юридичної форми і галузі їхньої діяльності. Воно функціонує відповідно до певної системи прийняття рішення, яке дає змогу проводити узгоджену політичну і загальну стратегію через один або більше центрів з прийняття рішень”.

З погляду західних країн у такому визначенні має бути вказано, що „ТНК – це будь-яке державне, приватне або змішане підприємство”. А це означає, що ТНК можуть бути створені в країнах з різною соціально-економічною системою, тобто ТНК мають універсальний характер. Якщо виходити з такої позиції, то не слід обмежувати діяльність ТНК, оскільки вона має в даному випадку загальносвітовий, універсальний характер і властива не лише капіталістичним країнам, тобто державам з ринковою економікою, а й державам з іншими формами організації економічного життя.

Дискусії відбувалися також з приводу інших питань, що стосувалися міжнародно-правового регулювання ТНК. Позиції західних країн здебільшого зводились не до того, щоб юридично певною мірою обмежити діяльність ТНК, а навпаки, легалізувати їх, виробити зобов’язання країн, які приймають їхні структурні ланки (відділення, філії), зокрема надати всім структурам ТНК національний режим. Країни, що розвиваються, вважають, що ТНК не повинні претендувати на преференційний режим або на відповідні стимули та пільги, які надаються національним (державним) підприємствам.

Це лише деякі приклади розбіжностей щодо нормативно-правової регламентації поведінки ТНК.

У проекті Кодексу діяльності ТНК, який має прогресивний характер, сформульовані такі принципи:

·  повага суверенітету країн, в яких вони здійснюють свою діяльність;

·  підпорядкування законам цих країн;

·  урахування економічних цілей та завдань політики, що проводиться в цих країнах;

·  повага до соціально-культурних цілей, цінностей та традицій країн, в яких вони здійснюють свою діяльність;

·  невтручання у внутрішні справи;

·  відмова вести діяльність політичного характеру;

·  утримання від практики корупції;

·  дотримання законів і постанов, що стосуються обмеженої ділової практики, утримання від її застосування;

·  дотримання положень, що стосуються передання технологій та охорони навколишнього середовища.

Деякі принципи, що мають важливе значення в регулюванні діяльності ТНК, були предметом спеціального обговорення в ООН. Так, на 30-й сесії Генеральної Асамблеї була прийнята резолюція «Заходи проти корупції, що практикуються ТНК та іншими корпораціями, їх посередниками та іншими причетними до справи сторонами», в якій ГА ООН суворо засудила злочини, пов’язані з протиправною практикою підкупу державних службовців країн місцеперебування ТНК з метою досягнення вигідних для неї рішень, всупереч економічним і національним інтересам цих країн.

Було визнано, що за дотриманням норм Кодексу повинна здійснювати нагляд спеціальна комісія ООН, а також Центр ООН з ТНК. У 1977 році розпочала діяльність спеціальна «група 77» з вивчення та узагальнення матеріалів, що розкривають зміст, форми і методи діяльності ТНК. Було викрито низку ТНК, які втручаються у внутрішні справи держав, де розташовані їхні філії, і документально доведено, що вони намагаються поширювати на цих територіях дію законів тих країн, де розміщені їхні центри управління. З метою ухилення від нагляду за їхньою діяльністю і оподаткування, ТНК приховують дані про свої структурні підрозділи. Усе це, звичайно, вимагає відповідного втручання міжнародного співтовариства.

Підсумовуючи можна зазначити, що нині діяльність ТНК регулюють нечисленні міжнародно-правові документи, які є переважно або регіональними, або ж їх норми не мають імперативного (обов’язкового) характеру.

Серед конвенцій, що регулюють діяльність ТНК, можна назвати:

·  Конвенцію про транснаціональні корпорації, підписану Україною 6 березня 1998 р. та ратифіковану 13 липня 1999 р. (із застереженнями).

·  Регіональну Декларацію про міжнародні інвестиції та багатонаціональні підприємства від 21 червня 1976 p.

·  Керівні принципи для багатонаціональних підприємств (додаток до Декларації) − мають диспозитивний характер.

Зазначені документи включають, зокрема, такі правові принципи:

1) дотримання норм міжнародного права;

2) підпорядкованість праву країни перебування;

3) співробітництво з країною перебування.

·  Кодекс іноземних інвестицій, прийнятий у 1970 р. латиноамериканськими державами – членами Антського пакту 1969 p.: Болівією, Колумбією, Перу, Еквадором (Чилі – до 1976 p.). Питаннями ТНК займається й Комісія Картахенської угоди, створена в межах цієї групи держав.

·  Хартію економічних прав та обов’язків держав, затверджена у 1974 р. резолюцією ООН, містить норми, які спрямовані на захист економічних прав країн, що розвиваються, на обмеження діяльності ТНК. Відповідно до неї кожна держава має право в межах своєї юрисдикції регулювати та контролювати діяльність ТНК.

·  Кодекс поведінки ТНК, котрий розробляється з 1974 р. міжурядовою комісією ООН з транснаціональних корпорацій та Центром із ТНК. Кодекс має містити рекомендаційні норми («м’яке» право). Насамперед, у ньому визначатиметься поняття ТНК, принципи їхньої діяльності, зокрема:

o  повага суверенітету країн, в яких вони здійснюють свою діяльність;

o  підпорядкування законам цих країн, наприклад, щодо обмеження ділової практики, дотримання положень із передачі технологій і т. ін.

У зв’язку з діяльністю ТНК у міжнародній практиці виникло питання про порядок визнання ТНК міжнародними юридичними особами. Нині такими міжнародними юридичними особами вважаються ТНК, створені:

1) безпосередньо на підставі міжнародного договору або

2) на підставі національного законодавства, прийнятого відповідно до вимог міжнародного договору.

Безпосередньо міжнародним договором у 1945 р. було засновано Міжнародний банк реконструкції та розвитку, учасницею якого з 1992 р. є Україна. Зазначений банк може, зокрема, надавати кредити приватним структурам для здійснення конкретних детально розроблених інвестиційних проектів. Уряд держави повинен гарантувати повернення кредиту з відсотками.

Прикладом міжнародної юридичної особи, створеної на підставі національного законодавства, є Банк міжнародних розрахунків.

 

Організаційні аспекти системи забезпечення безпеки ТНК та інших недержавних підприємницьких структур 

Організація підприємницької розвідки має свою специфіку і залежить від значимості та економічного потенціалу фірми в світі бізнесу. Виходячи з цього, існує особливість організації розвідки у великих корпораціях‚ середніх та малих підприємствах.

1. Особливості організації побудови розвідки у великих корпораціях (ТНК). Більшість великих корпорацій‚ як правило‚ є олігополістами та мають на ринку 2-4 подібних собі конкурентів. Маючи великі капіталовкладення і міцну виробничу інфраструктуру‚ вони не можуть піти з ринкової ніші й приречені на нескінченну конкуренцію між собою. Тому всі вони мають добре розгалужену мережу розвідки і служби безпеки. Сфера діяльності розвідки настільки вигідна‚ що вона не може залишатися поза увагою великих корпорацій. Деякі з них мають тисячі й навіть десятки тисяч агентів економічної розвідки і служби безпеки. Ефективність розвідки залежить від її організації.

Розвідувальна служба великої корпорації‚ найчастіше‚ уособлена у формі холдингової компанії‚ штаб-квартира якої також знаходиться окремо від основного офісу корпорації. Підприємницькі структури з річними оборотами в десятки мільярдів доларів мають ринки як у середині держави базування‚ так і в десятках інших. Тому всі спецслужби розвідувальної організації корпорації поділяються на дві групи:

1) спецслужби в державі базування;

2) спецслужби в іноземних державах.

Спецслужби в державі базування‚ як і за кордоном ведуть роботу по різних напрямках:

·  зв’язок з державними розвідувальними і контррозвідувальними службами, держави базування або держави базування головного офісу;

·  організація лобістської діяльності в державних і місцевих законодавчих та управлінських органах влади держави базування;

·  безпосередньо розвідувальна робота проти конкурента.

Насамперед‚ представники корпорації прагнуть встановити зв’язки з державними спецслужбами. Ці зв’язки встановлюються на основі особистих відносин‚ коли в спецслужби корпорації приймаються на роботу відставні офіцери та інші співробітники державних спецслужб. Державні спецслужби можуть передавати „супутню” продукцію розвідки корпораціям‚ котра не становить цінності з точки зору воєнно-політичних цілей держави і має важливе значення для підприємства.

Цей процес‚ при налагоджених зв’язках‚ має й зворотній зв’язок‚ коли приватна розвідка корпорації надає послуги державним органам. У свій час в Чилі американська корпорації ІТТ співробітничала з ЦРУ. Перша‚ обслуговувала телефонну мережу всередині США і за кордоном‚ надаючи таким чином свої послуги‚ а ЦРУ допомагала ІТТ відновити свої економічні позиції в Чилі.

Особливе місце в розвідувальній діяльності спецслужби корпорації займає лобізм. Він дозволяє захищати інтереси корпорації на місцевому і державному рівні‚ а іноді й на регіональному. Це робиться шляхом отримання інформації про державні закупки‚ положення законодавчих актів‚ що готуються‚ співвідношення сил у політичних колах з тих чи інших питань законотворчої діяльності тощо. Лобізм формується шляхом забезпечення політичної кар’єри відданим корпорації кандидатам в депутати парламенту та місцевих органів влади. Функцію лобіста може виконувати і радник парламентарія‚ урядовий чиновник тощо.

Безпосередньо розвідка проти конкурента в організаційному плані здійснюється через діяльність філій розвідувальної служби корпорації‚ котрі дислоковані по регіонах держави базування. При цьому вони можуть спеціалізуватися по окремих напрямках економічної розвідки: фінансової‚ технологічної‚ кадрової тощо.

У системі корпорації поряд з філіями центрального апарату (штаб-квартири) спецслужби можуть мати окрему штатну одиницю з відносно самостійним статусом (наприклад, агентства)‚ котра також працює по багатьох напрямках. На відміну від філій‚ агентства можуть виконувати й замовлення ззовні на збір таємної інформації‚ хоча вся основна діяльність підпорядковується інтересам корпорації.

Штаб-квартира і агентства спецслужби корпорації мають власних агентів і резидентів з відповідною системою підпорядкування. Цих розвідників‚ як правило‚ поділяють на п’ять категорій (у світі не сформовано конвенційно затвердженої наукової дисципліни з проблем підприємницької безпеки − використовується відповідний професійний сленг, який не співпадає з науковою термінологією початкових розробок фахівців з безпекознавства і державних спецслужб):

·  „місцевий розвідник”’ завербований із рядових співробітників підприємств’ організацій’ який має доступ до інформації;

·  „внутрішній розвідник”’ завербований із управлінського персоналу об’єкта розвідки;

·  „розвідник’ що повертається” – подвійні агенти’ які були викриті службою безпеки і перевербовані;

·  „розвідники смертники”’ які не повертаються і постачають неправдиву інформацію конкуренту’ за що можуть бути страчені;

·  „розвідники життя”’ „агенти проникнення” або нелегали;

·  „агенти-експерти”’ які обробляють легальні матеріали’ відбирають необхідну економічну інформацію стосовно конкурента.

Особливе місце в організації розвідувальної роботи корпорації займає створення різного роду благодійних фондів’ організацій тощо. В центрі уваги таких структур можуть опинитися носії інформації щодо конкурента. Через такі структури зручно направляти заохочувальні кошти за отриману інформацію. Особливу роль фонди та організації відіграють у забезпеченні лобізму.

Служба розвідки корпорації доповнюється службою безпеки. Остання має свою‚ не менш складну організаційну структуру. Штаб-квартира розвідки‚ як правило‚ дислокується за межами‚ а служби безпеки – в центральному офісі корпорації.

Важливим складовим елементом організаційної структури розвідувальної служби корпорації є її закордонна мережа. В першу чергу вона розгортається в державах базування філій корпорації – ринків капіталу‚ сировини та збуту продукції. Потім – в державах‚ де є потенційні ринки‚ на яких планується вихід корпорації. Розгортання розвідувальної мережі здійснюється також на декількох напрямках.

Насамперед‚ організуються філантропічні фонди – як правило‚ в державах‚ що переживають серйозні соціально-політичні та структурні економічні кризи. Їх економіка буває зруйнована або дуже підірвана і послаблена‚ населення знаходиться на низькому життєвому рівні. Буржуазія цих держав‚ що народжується‚ у погоні за твердою валютою готова за безцінь продавати сировину; інформацію; все‚ що можна продати. Внутрішні ринки являються потенційно-перспективними. Тут дешева робоча сила і гостра потреба у закордонних інвестиціях. Тому благодійні фонди надають прекрасну можливість для вербування агентів зі збору необхідної інформації і відповідного їх заохочування‚ забезпечення позицій лобізму.

Якщо філантропічні об’єднання підпорядковані‚ головним чином‚ для вербування „туземців”‚ то для забезпечення високоповажних внутрішніх агентів створюються різного роду дорадчі комітети‚ ради підтримки окремих акцій тощо. Вони організуються в державах з різним рівнем розвитку економіки для забезпечення контактів з банківськими‚ промисловими‚ військовими та політичними колами держави‚ котрі цікавлять корпорацію.

Так‚ через подібні комітети американська корпорація ІТТ встановила контакти з прем’єр-міністром Бельгії Ж.П. Спааком‚ який деякий час обіймав посаду Генерального секретаря НАТО‚ з Трюгве Лі – колишнім Генеральним секретарем ООН‚ з генералом Бароссо в колишньому уряді Франко в Іспанії. До 80-х років ІТТ розгорнула мережу економічної розвідки і безпеки‚ в котру залучено близько 20 тис. Співробітників.

Головним завданням цих комітетів є забезпечення лобізму в іноземних державах на різних рівнях – від урядових структур до муніципальних органів та окремих корпорацій. Рядові службовці цих комітетів також залучаються до розвідувальної діяльності. Зрозуміло‚ що їм не доручається роль „внутрішніх” чи „агентів проникнення”, тому що в разі викриття їх діяльності місцевими службами безпеки‚ може бути завдано шкоду іміджу цьому комітету. Найчастіше вони відіграють роль агентів-експертів‚ готують з окремих економічних проблем для комітетів різного роду довідки‚ огляди‚ доповідні записки‚ узагальнення тощо.

Фонди‚ комітети‚ асоціації використовуються для забезпечення лобізму за кордоном в інтересах корпорацій. Завдання лобі‚ на мові менеджменту‚ полягає в створенні сприятливої атмосфери у зовнішньому середовищі корпорації і нейтралізації впливу несприятливих чинників цього середовища. Тому лобізм розгортається в політичній‚ економічній‚ соціальній сферах‚ в засобах масової інформації. Останній аспект набуває найвагомішого значення у сучасних умовах в Україні.

Переважна більшість співробітників закордонних філій корпорації‚ в тому числі з управлінського персоналу‚ наймаються з громадян держави базування філії. Водночас‚ працюючи на фірму‚ вони формально набувають „подвійного громадянства”‚ оскільки їх добробут забезпечується іноземною фірмою. Одночасно вони є фахівцями певних галузей економіки‚ знають її стан‚ кон’юнктуру функціонального ринку, здатні збирати необхідну для корпорації інформацію‚ що надходить у формі різного роду доповідей‚ довідок‚ записок‚ оглядів тощо.

Крім того‚ за кордоном можуть діяти й самостійні агентства та агенти. Такі агентства займаються вербуванням „туземців” і внутрішніх агентів. Агенти проникнення‚ найчастіше‚ із найбільш підготовлених „туземців” та внутрішніх агентів. Не виключаються випадки використання розвідувальними службами корпорації послуг незалежних розвідувальних агентств. Існує багато таких фірм. Наприклад‚ „Джордж Уокнехт”‚ „Континентл телефон енд сеплай компані”‚ „Спайз інкорпорейтед” та інші. Ці незалежні агентства нараховують в окремих випадках тисячі агентів‚ їх послугами користуються сотні та тисячі корпорацій.

Таким чином‚ в цілому структура організації розвідки великої корпорації виглядає таким чином:

1) Рада корпорації’ президент;

2) Служба безпеки‚ незалежні розвідувальні агентства;

3) Холдингова компанія (розвідувальна служба):

o    розвідувальна мережа в державі базування‚

o    закордонна розвідувальна мережа (робота організується під прикриттям самостійних агентств‚ благодійних організацій та фондів‚ самостійних агентів‚ системи лобі‚ комітетів сприяння).

2. Організація розвідки в середніх корпораціях і підприємствах. Середнього рівня підприємства і корпоративні об’єднання, на відміну від великих‚ не можуть дозволити собі утримувати міцну і широко розгалужену мережу розвідки та служби безпеки‚ оскільки вони не володіють відповідними фінансовими ресурсами. Особливістю організації їх розвідки є таке:

1) організація розвідки проводиться вузьким колом людей (у межах декількох осіб);

2) до розвідувальної роботи на конфіденційній основі залучаються кваліфіковані фахівці фірми;

3) більшою мірою використовуються послуги незалежних розвідувальних агентств‚ агентів і фахівців за разовими контрактами.

Загальне керівництво розвідувальною роботою здійснюється однією із перших осіб адміністрації фірми – перший президент‚ генеральний директор чи перші їх заступники‚ які наділені широким колом розпорядчих функцій‚ що необхідно для оперативного вирішення питань в розвідувальній роботі.

Середнє підприємство може дозволити собі „витрати” на утримання лише спеціального розвідвідділу або незалежної групи‚ про які знає вкрай обмежене коло колег. Відділ може бути самостійним або групою в структурі будь-якого підрозділу фірми. Він може називатися „Відділ з досліджень зовнішнього середовища” або „Відділ із зовнішніх зносин”‚ який відповідає за організацію розвідувальної діяльності відносно таких напрямків:

·  обробка співробітниками фірми легальної економічної інформації щодо конкурентів;

·  вербування „туземців” і „внутрішніх” агентів на фірмах конкурентів;

·  встановлення ділових контактів на постійній основі з незалежними агентствами та агентами‚ залучення фахівців до виконання разових завдань;

·  організація лобізму на місцевому рівні.

Зазначені напрямки роботи потребують спеціального бюджетного забезпечення. Крім витрат на утримання організаторів розвідки – спеціальних співробітників‚ створюється відповідний бюджетний фонд заохочування. Головне завдання співробітників розвідпідрозділів полягає не в добуванні інформації‚ а в організації її добування‚ насамперед‚ конспіративним шляхом. Витрати на цю роботу визначаються об’ємом і цінністю інформації‚ що надходить і обробляється.

Першочерговим завданням є обробка доступного‚ проте іноді об’ємного матеріалу про конкурентів із відкритих джерел: газет‚ теле- і радіопередач‚ статистичної звітності‚ рекламних проспектів‚ від постачальників‚ покупців тощо. Для відбору та обробки відповідної інформації стосовно конкурентів у всіх відділах і службах фірми можуть виділятися спеціальні фахівці. Як правило‚ вони мають право доступу до інформаційних матеріалів‚ для чого відвідують виставки‚ бібліотеки‚ презентаційні заходи тощо. Така робота з безпосередніми виконавцями може бути організована на конфіденційній основі‚ про що оговорюється окремо частково в службових обов’язках‚ а частково виконання окремих розвідувальних завдань заохочується відповідними надбавками до заробітної платні‚ преміями‚ пільгами тощо. Так‚ фінансисти відслідковують фінансову сталість‚ платіжну спроможність конкурентів‚ покупців‚ постачальників; співробітники служби головного інженера та технолога – за НДОКР‚ патентами‚ ліцензіями‚ організацією виробництва; кадрові служби – за персональними переміщеннями у зовнішньому середовищі.

Безпосередньо оперативна робота з вербування місцевих („туземних” і „внутрішніх”) агентів виконується безпосередньо спеціально виділеними співробітниками фірми‚ які мають досвід оперативної‚ зокрема агентурної‚ роботи. Найчастіше – це колишні співробітники спецслужб‚ поліції‚ жандармерії або військовослужбовці. В їх обов’язки також входить підтримання оперативних контактів з незалежними розвідувальними агентствами і окремими агентами‚ робота щодо забезпечення лобізму‚ налагодження і підтримання ділових зв’язків з місцевою адміністрацією. Для цього вони можуть організовувати також окремі благодійні акції за рахунок фірми.

3. Особливості організації розвідки малими підприємствами. Для того‚ щоб мати успіх‚ малі підприємства також повинні проводити комерційну розвідку того середовища‚ в якому вони функціонують. Особливості їх організації і середовища функціонування позначаються відповідним чином на характері цієї роботи.

Як правило‚ малі підприємства діють на вільних‚ хоча й локальних ринках. У них багато конкурентів‚ а тому організація економічної розвідки проти них нераціональна і недоцільна з точки зору ефективності. Для малого підприємства об’єктом розвідувальних спрямувань є ринкова інфраструктура: банки‚ страхові компанії‚ постачальні та збутові фірми (постачальники та покупці)‚ різного роду посередницькі структури‚ котрі виступають кредиторами‚ гарантами‚ замовниками.

Організатором збору цієї інформації виступає менеджер малого підприємства‚ який має бути майстром на всі руки. Необхідні відомості він отримує:

·  у консультантів спеціалізованих консалтингових фірм‚ що на основі огляду відкритої інформації можуть дати відповідний висновок про стан того чи іншого підрозділу ринкової інфраструктури;

·  у співробітників підрозділів ринкової інфраструктури‚ які можуть працювати консультантами в малому підприємстві на умовах сумісництва та за відповідні гонорари постачати необхідну інформацію‚ давати поради;

·  у незалежних агентств і агентів;

·  у представників спонсорської фірми.

Таким чином‚ особливості організації підприємницької розвідки на підприємствах різного організаційно-правового типу полягає у використанні відповідного співвідношення між зовнішніми і внутрішніми джерелами отримання інформації. Відповідно з розширенням розмірів підприємства скорочується і доля інформації‚ що купується у незалежних розвідувальних агентств‚ агентів‚ консалтингових фірм‚ окремих консультантів і зростає значення спеціальних розвідувальних підрозділів корпорації. Як правило, діяльність спецслужб корпорації найчастіше обмежується у більшості держав світу правом займатися лише охоронною діяльністю, розвідка і контррозвідка залишається найвищим пріоритетом держави. Україна в цьому питанні не є виключенням [4, 5, 15].

У таких умовах ефективність підприємницької розвідки і контррозвідки залежить від трьох умов‚ котрі дозволяють з найвищою користю використовувати принципи і методи організації розвідувальної і контррозвідувальної діяльності в цілому та в економічній сфері зокрема:

·  майстерність співробітника підприємницької спецслужби‚ котра визначається інтелектуальними критеріями: знання і навики в галузі спеціальної і загальної компетенції‚ ерудиція‚ роботоспроможність‚ рухливість розуму, спроможність до навчання, навики пошуку і обробки економічної інформації‚ наполегливість‚ вміння спілкуватися з людьми – носіями та утримувачами інформації‚ навики прийняття ризикованих рішень в критичних ситуаціях‚ грати роль за легендою;

·  найраціональніша організація розвідувальної діяльності;

·  щасливий випадок.

В цілому‚ ефективність підприємницької розвідки і контррозвідки можна оцінювати не по кількості їх співробітників‚ відділів та технічному оснащенні‚ а по наступних показниках – своєчасності отримання інформації, її точності, повноти та вмінні з найвищим коефіцієнтом її використання.

Тенденції у конкурентній боротьбі з публічною владою держав і тактичні особливості реалізації ТНК розвідувальних програм

1. Деякі підсумки „холодної війни” як форми реалізації системи таємних операцій у блоковому протистоянні.

Із плином часу розвідувальна діяльність в умовах „холодної війни” поступово перетворилася в найефективніше знаряддя зовнішньої політики, захисту національних інтересів і забезпечення безпеки, відвернення умов розв’язання світової ядерної війни. Останніми роками все більша група фахівців з безпекознавства, політології, правознавства, військових та інших наук схильна оцінювати події, котрі відбулися після 1985 року в СРСР, Східній, Центральній і Південній Європі, на Близькому Сході, Афганістані та Іраку, навколо Ірану, Північної Кореї, Китаю − як кульмінацію „третьої світової війни”, основні заходи якої реалізовувалися засобами розвідувальних служб протидіючих коаліцій держав.

Масштаб цієї діяльності можуть проілюструвати деякі приклади. Так, німецький фахівець із проблем оперативної діяльності іноземних спецслужб Е. Еенбум, говорячи про проблему рівня наукової вивченості такого соціального явища, як розвідувальна діяльність, зазначає: „Тут йдеться про два мільйони людей у всьому світі, які в 1989 році перебували на грошовому утриманні спецслужб, зокрема, 650000 осіб – у Радянському Союзі, 150000 осіб – в інших державах Організації Варшавського Договору, 190000 осіб – у США і 185000 осіб – в інших державах НАТО. На двадцять мільярдів американських доларів оцінювалися далекосяжні таємні бюджети розвідувальних служб в усьому світі” [16].

Його британський колега Філіп Найтлі оцінив „міжнародне розвідувальне співтовариство”, яке репрезентувало учасників протистояння по обидва боки по лінії „Схід-Захід”, у 1,25 мільйон осіб із річним бюджетом у 52 млрд. німецьких марок і назвав галузь таємної діяльності спецслужб однією з індустрій, котра найшвидше за інші розвивалася у ХХ столітті [17].

Реальність сьогодення констатує – останню чверть XX століття і, особливо, після розпаду СРСР та впровадження нових комунікаційних технологій (комп’ютеризація, Інтернет, мобільний зв’язок тощо) процеси глобалізації різко прискорилися та охопили практично увесь світ. Сучасний світ після „холодної війни” має сталу тенденцію до глобалізації, тобто до підвищення загальної взаємозалежності учасників світогосподарських відносин та певної уніфікації всіх сфер життєдіяльності національних суспільств, держав, неурядових організацій, транснаціональних корпорацій, окремих регіонів, котрі утворюють цивілізаційні об’єднання.

Сутністю нинішньої глобалізації є «створення структурно-функціональної системи, організованої за ієрархічним принципом, на чолі якої має стояти певний наддержавний центр, так званий «світовий уряд», під егідою міжнародного фінансового капіталу[1-12, 18]. Таким чином, ініціатором глобалізації виступають світові фінансові організації в особі США, а також інших індустріально розвинених держав. Так історично склалося, що нині за капіталом (і, відповідно, за потенціалом світового впливу) серед провідних ТНК домінують представники англосаксонських та іудейських кланів.

Таким чином, з бурхливим розвитком ВІТКС та інформаційно-телекомунікаційних технологій в умовах інформаційної глобалізації пов’язана поява нового типу наддержавних (владних, публічних, тобто створених групою держав на договірній основі) і транснаціональних (невладних, приватних, недержавних) утворень, котрі практично володіють поруч з ознаками, властивими лише суверенній державі (хоча міжнародним публічним правом їхній статус визначений лише невладною юридичною особою, приватним положення), – також ознаки великих корпорацій-провайдерів, котрі спеціалізуються на розробці та впровадженні мережних технологій, що підтримують надійність функціонування ВІТКС, котрі контролюють циркулюючі по каналах ВІТКС інформаційні потоки [13, 14].

У роки „холодної війни” такими можливостями користувалися лише спецслужби держав, головних суб’єктів глобального конфліктного протистояння. Як відомо, породженням тих років є нині відповідні системи радіоперехоплення і радіоелектронного спостереження „Еchelon” (США, Велика Британія, Нова Зеландія, Канада), супутникової розвідки „SPOT” (Франція) тощо; інформаційні агенції „Reuter”, „France-press”, „Assechated-press”, „ITAR-TASS”, ADN тощо; радіокорпорацій „Голос Америки” (США), „Ві-ві-сі” (Велика Британія), RTF (Франція), „Радіо Свобода” (США), „Німецька хвиля” (ФРН), „Радіо Ізраїлю”, „Радіо Ватикану”, „Радіо Пекіну”, за аналогією − сучасні „Русское радио” (Росія), „Радіо Бухаресту”, „Мові Варшава” (Польща) тощо, котрі розраховані для віщання на закордонного слухача [20].

Після прийняття рішення про розширення НАТО на Схід, оголошення відомим американським геостратегом З. Бжезінським Сполучених Штатів євразійською державою [21, 22]‚ а американським Сенатом колишніх радянських республік Прибалтики, Кавказу, Прикаспію та Середньої Азії, України, Молдови та Бєларусі зоною особливих інтересів США,− нині вимальовується досі прихована кінцева мета американської правлячої еліти другої половини XX століття − створення умов для формування нової, на цей раз «американської всесвітньої імперії» (після розвалу «радянської») і створення за рахунок посткомуністичного (зокрема пострадянського) простору плацдарму (іншими словами «санітарного коридору») для стратегічного економічного або воєнного протистояння зі Східною цивілізацією, насамперед з Китаєм.

Таке припущення робиться на підставі даних про те‚ що ЦРУ США здійснює низку програм таємних операцій‚ завданням яких є розповсюдження американського впливу на колишні радянські республіки. Зокрема стало відомо про наявність так званої «Директиви № 14» (1993 р.)‚ яка передбачає оперативні заходи розвідки США щодо врегулювання конфліктів в Грузії‚ Азербайджані й Таджикистані‚ надання допомоги в пошуку мирних рішень щодо утримання етнічної напруги в країнах Балтії‚ Молдові‚ Україні, Росії та інших країнах СНД [9]. Зазначена директива закликає офіційний Вашингтон використати фінансові та дипломатичні важелі для вирішення зазначених проблем. У центрі уваги ЦРУ і надалі буде знаходитися ситуація в Росії‚ вибухонебезпечне становище і конфлікти на Кавказі та в Центральній Азії‚ зокрема в Таджикистані. На думку аналітиків‚ американська розвідка в цьому напрямі зміцнюватиме і безпеку США‚ оскільки «демократичні» рухи і уряди будуть з більшою ймовірністю не лише захищати права людини та національних меншин‚ а й більш ефективно вирішувати етнічні‚ релігійні та територіальні конфлікти мирними засобами; вони стануть надійними партнерами Сполучених Штатів у дипломатичній‚ торговій діяльності‚ а також у зусиллях щодо укладання договорів про обмеження озброєнь [9].

Останніми роками правління адміністрація Б. Клінтона започаткувала один із основних напрямків у зовнішній стратегії США − розповсюдження ідей «американської демократії» на інші держави. До цієї діяльності залучена значна частина урядових і громадських організацій США‚ дипломатичні відомства‚ які діють згідно з положеннями програм‚ узгоджених з Конгресом. Координацію та інформаційно-розвідувальне забезпечення запланованих заходів доручено розвідувальним службам‚ у тому числі з використанням агентурних і легальних можливостей в країні перебування. Аналогічна робота проводиться і в Україні.

У цьому напрямі об’єднуються розвідувальні можливості НАТО. Реальним прикладом може слугувати Спеціальний аналітичний центр (САЦ) об’єднаного розвідувального центру командування США в Європі‚ розташований на авіабазі Моулсворт (Велика Британія). САЦ забезпечує необхідною інформацією всі сили коаліції НАТО на Європейському континенті‚ а також сили миротворчих операцій‚ як це було‚ наприклад‚ у країнах колишньої Югославії‚ в ході операцій в Іраку‚ під час подій в Албанії‚ евакуації в Заїрі‚ діяльності стабілізаційних сил у Боснії‚ Східній Славонії тощо. До складу центру входять фахівці з різних країн‚ він має міцні зв’язки з головним розвідувальним центром НАТО. Складовою частиною САЦ є підрозділи спостереження за ВМС регіону та фоторозвідки (розвідувальні супутники‚ літаки-розвідники U-2 та P-3) [23].

Один із унікальних аспектів діяльності САЦ − сектор координації багатонаціональної розвідувальної діяльності‚ куди входять 12 членів з шести країн НАТО. Він має чотири основні завдання:

·  забезпечення організації взаємодії розвіддіяльності НАТО та об’єднаних миротворчих сил;

·  визначення завдань та експлуатація розвідувальних безпілотних літаючих апаратів (БЛА) та іншої розвідувальної техніки. Так‚ наприклад‚ у 1997 році було здійснено понад 500 польотів БЛА;

·  отримання‚ обробка та накопичення інформації‚ підвищення ефективності роботи локальних мереж‚ інших джерел інформації;

·  розподіл обов’язків між структурами взаємодії та обмін інформацією.

Поступово розвідувальною інформацією охоплюються й нові регіони. Зараз − це африканська Сахара‚ країни Балтії. Ефективність такої роботи було‚ зокрема‚ підтверджено під час подій в Албанії (березень 1997 року) [23].

Основою обміну розвідувальною інформацією стала локальна мережа LOGE − загальна система зв’язку та обміну даними НАТО‚ яка об’єднує понад 300 абонентів і має дуже широкі можливості. САЦ − якісний крок уперед у системі загального об’єднання розвідувальної діяльності розвідувальної спільноти Північноатлантичного альянсу.

2. Особливості сучасної теоретико-правової парадигми таємної боротьби.

В умовах сучасної геополітичної конкуренції за перерозподіл сфер впливу в світі, вийшовши з-під жорсткого контролю з боку державної влади, великі можливості отримали національні приватні неурядові та транснаціональні корпорації, котрі займаються бізнесом у сфері телерадіокомунікаційних послуг і ЗМІ. Зазначені неурядові корпорації, покриваючи увесь світ павутиною власної мережної інфраструктури, контролюють проходження значного потоку інформації.

2.1. Тенденції в розвитку теорії і методології проведення таємній боротьбі. Оцінюючи можливості нових суб’єктів інформаційно-психологічних відносин доцільно врахувати іншу важливу тенденцію розвитку в таємній боротьбі.

Так, у роки „холодної війни” розвідувальна – а також її антипод контррозвідувальна – діяльність перетворилася в особливий вид організації і здійснення політичної практики держав (зовнішньої і внутрішньої), тобто приховану, таємну, конспіративну політичну діяльність, здійснювану спецслужбами або під їхнім контролем іншими державними та неурядовими організаціями. З точки зору змістовного визначення процесу її реалізації – в агентурно-оперативну діяльність. Одночасно оперативна діяльність спецслужб стала невід’ємним інструментом реалізації зовнішньої політики, тобто спецслужби все більше наділяються організаційно-розпорядчою функцією в державному управлінні зі збереження у більшості держав світу також і виконавчої правоохоронної функції, що призводить до загрозливої концентрації влади у керівників спецслужб, підпорядкованих напряму лише першим посадовим особам держав.

Знаходить своє підтвердження також теза автора про те, що розвідувальна і контррозвідувальна (агентурно-оперативна) діяльність нині стала не лише для різних політичних сил і угруповань особливим (прихованим, негласним, конспіративним) видом організації і реалізації як зовнішньополітичних, так і внутрішньополітичних заходів, а й для всіх учасників міжнародно-правових відносин (держав, неурядових організацій, маргінальних міжнародного значення угруповань, фізичних осіб так званого „міжнародного рівня інтересів та наявного в них фінансово-економічного потенціалу та інших), спрямованої на отримання певних переваг над іноземними партнерами чи конкурентами, насамперед у політико-дипломатичній царині, шляхом заволодіння і використання їхніх секретів чи завдання шкоди безпосереднім підривом їхнього політичного, економічного, військового, науково-технічного потенціалу, міжнародного авторитету, займаних позицій у світі чи регіоні, міжнародних чи міждержавних зв’язків, або для задоволення інтересів і потреб власної правлячої еліти – шляхом надання вигідного впливу на іноземних партнерів.

З урахуванням зазначеного вище, під час вивчення сучасних міжнародних подій дослідники повинні привертати підвищену увагу до фактів, котрі засвідчують, яким чином міжнародні наддержавні структури та неурядові організації в реалізації поставлених перед ними державами-учасниками завдань, а також власних корпоративних інтересів, – використовують не лише можливості публічної політики, заснованої на міжнародному праві, а й поступово вдаються до технологій так званої „таємної дипломатії”, більш точно – до залучення розвідувальних можливостей спецслужб держав-учасниць цих організацій, навіть без погодження цих заходів з урядами суверенних держав.

Про це свідчать, зокрема, непоодинокі випадки, коли за ініціативою керівництва в структурі цих міжнародних організацій створюються „координаційні органи з питань безпеки, розвідки, контррозвідки, боротьби з тероризмом, організованою злочинністю” тощо (ради, комітети, дорадчі групи та ін.) [10, 11]. Це свідчить також про прагнення відповідних представників латентних структур вийти з-під владного впливу держав, про прагнення мати власні спеціальні служби, котрі могли б напряму забезпечувати їх не лише цінною розвідувальною чи контррозвідувальною інформацією при прийнятті відповідальних рішень, а й, використовуючи наддержавний статус утворених транснаціональних спецслужб (поки що з функцією планування і координації), встановити контроль над національними спецслужбами держав-членів певної коаліції як виконавчими суб’єктами оперативних заходів і таємних операцій, котрі проводяться коаліційними силами.

Можливість під час проведення відповідних операцій підтримання санкціонованих урядами прямих тривалих контактів і „оперативна доцільність” підвищення конспірації в роботі створюють умови для поступового виводу з-під контролю урядів певних відповідальних співробітників чи груп і використання них відповідно до суто корпоративних цілей і потреб латентних структур.

Поряд із цим, потребує прискіпливого спостереження тенденція до застосування „подвійних стандартів” у політиці керівників транснаціональних структур: пропагування на словах демократизму, прозорості в політичній діяльності, а в реальності – до переведення значного її об’єму на рівень „таємної дипломатії”.

Так, для досягнення корпоративних інтересів так звані „міжнародні чиновники” міждержавних структур та функціонери міжнародних неурядових організацій намагаються встановлювати конфіденційні контакти з представниками національних спецслужб для надання вигідного впливу на правлячі кола держави, об’єкта таємних спрямувань і навпаки – за завданням керівників держави для посилення впливу на зазначені міжнародні організації та структури інших учасників міжнародних відносин національні спецслужб здійснюють агентурне проникнення в середовище саме „міжнародних чиновників”, більшість з яких пов’язана із закритими елітарними співтовариствами, в тому числі й таємними. Зазначений процес взаємопроникнення створює негативні умови для діяльності офіційної публічної влади в сучасних державах, послаблює необхідний державний вплив і регулювання правових відносин всередині власних суспільств і на міжнародній арені.

Таким чином, створюються передумови для значних зловживань, що призводить до узурпації необмеженої влади купкою осіб, пов’язаних корпоративними інтересами (які часто не збігаються з інтересами держав, котрі їх відряджали), в тому числі й маргінальними чи відверто злочинними, та завдання шкоди як національному, так і міжнародному праву, приниженню можливості забезпечення стабільності та безпеки.

Саме це може пояснювати причини виникнення сучасної не теоретичної, а вже реальної проблеми – настирливої боротьби представників латентних структур з офіційною публічної владою держав за контроль над національними спецслужбами, а також над міжнародними структурами, котрі відповідають за проведення таємних операцій в межах відповідних систем колективної безпеки, зокрема НАТО, ЄС, ЗЄС, ОДКБ (Організація Договору колективної безпеки), ШОС (Шанхайська організація співробітництва), ЦАС (Центральноазіатський союз), Ради безпеки ООН тощо.

2.2. Тактичні особливості політичної практики впливу зовнішніх сил на внутрішні конфлікти держав. Історія протистояння по лінії „Схід-Захід” двох світових коаліцій держав та їх лідерів США і СРСР наочно проілюструвала відповідну тактику політичної практики впливу зовнішніх сил на внутрішні конфлікти в різних державах світу, оскільки вони, по-перше, частіше за все провокувалися державами-конкурентами і, по-друге, майже завжди використовувалися ними шляхом підтримки опозиційних внутрішніх рухів, партій та угруповань.

У сучасних умовах, коли іноземна експансія стає все менш військовою і все більше економічною і культурологічною, не менш важливою темою є проблема визначення ступеню впливу масонства на нинішні світові події та хід історії, зокрема на процеси в державах, що утворилися на терені колишнього СРСР, на посткомуністичному просторі Східної і Центральної Європи. Відповідь на це питання не може лежати на поверхні.

Масонство – це не регламентоване відповідними (писаними) міжнародними чи державними законами громадянське співтовариство світової еліти, яке бере на себе відповідальність розробки моделей розвитку людського суспільства у відповідності з об’єднуючою їх ідеєю щодо гармонізації співіснування народів та міжнародних відносин, котре намагається реалізувати цю ідею у вигляді формування нового чи вдосконалення існуючого світового порядку з метою подальшого упорядкування правил та звичаїв управління соціально-політичними і економічними процесами розвитку земної цивілізації. Масонство є історично обумовленим явищем, яке в певні періоди відігравало більшу або меншу роль [8].

Нинішній курс масонських співтовариств різних держав найбільш всього визначається Сполученими Штатами Америки, де масонство найбільш чисельне, має значну політичну владу та економічно могутніше. Іншим потужним центром є Ізраїль – стратегічний партнер США. Фундаментальними для такої орієнтації є позиції транснаціональних монополій, більшість керівників яких складають члени масонських лож англосаксонського, тобто „шотландського обряду”. Під їхнім впливом вченими-масонами розроблено теоретичне підґрунтя проекту майбутньої перебудови світу і світових правовідносин. Критерії цих наукових напрацювань менш утопічні, ніж можна було б уявити. Проект припускає ліквідацію національних державних кордонів при збереженні етнічних, релігійних і традиційних регіональних особливостей різних народів. Основним законом цієї теоретичної „утопії” є просто закон прибутку та створення всесвітнього „економічного уряду”, так званого „клубу найбагатших людей світу”, які мають бути покликані керувати всесвітніми економічними відносинами через своїх „найманців” – представників легітимних урядів нинішніх держав – за встановленими масонськими ідеологами законами і правилами.

За тією самою логікою транснаціональні монополії, де переважають також американські масони, ставлять завдання щодо підпорядкування собі економіки інших менш розвинених держав, до яких належить і Україна. Іншими словами, відбувається реалізація політики глобалізації світової економіки під егідою, насамперед, американського капіталу.

У цьому контексті становлять інтерес для досліджень джерела іншої ідеї, пов’язаного з масонами колишнього Президента Франції Франсуа Міттерана, котра нині реалізується в рамках Маастрихтського процесу (створення єдиної Європи із загальноєвропейським урядом), а також колишнього президента СРСР М. Горбачова – щодо „деідеологізації міждержавних відносин, нове політичне мислення і створення „загальноєвропейського дому”, що з’явилися в період „перебудови” в Радянському Союзі. Вражаючий збіг у часі появи цих ідей та точність розвідувальної оцінки проведеного ЦРУ США у 1979-1980 роках і англійською розвідкою СІС у 1984-1985 роках на замовлення американського і британського урядів аналізу стану і тенденцій економічного та соціально-політичного розвитку держав Центральної і Східної Європи [8]. Одночасно такі дослідження проводилися закритими елітарними транснаціональними організаціями, зокрема – Радою із зовнішньої політики, „Комітетом 300”, „Радою 33” (США), „Римським клубом”, „Більдерберзьким клубом” [24].

У ході „холодної війни” США і Велика Британія, котрі прагнули до лідерства в Євразії, реалізували відповідні програми зовнішньої стратегії щодо СРСР і держав колишньої ОВД з метою викликати в них зміни в соціально-політичному ладі, пониження і надалі позбавлення можливості впливати на міжнародні справи, а потім були доведені навіть до розпаду Чехословаччини, Радянського Союзу, Югославії [25]. Після цього США набули статусу „єдиної наддержави світу”, що спровокувало, за визнанням геостратегів, початок наступного перегляду світового економічного і правового порядку [21, 22].

У провідних західних державах масонство заохочує розвиток тенденцій, відповідно до яких законним соціальним інструментом повинна розглядатися власність. При цьому ставиться завдання використовувати вплив цієї власності, насамперед, для встановлення контролю над торгівлею і промисловістю, особливо через транснаціональні або загальнонаціонального значення корпорації, що ототожнює собою взяття не лише економічної, а передусім „прямо або опосередковано політичної влади”. У зв’язку із цим, у зовнішній політиці нинішніх США спостерігається прагнення взяти під надійних контроль відповідні світові транспортні комунікації, в тому числі й за допомогою розташування там власних і коаліційних збройних сил під егідою миротворчих чи антитерористичних операцій НАТО. Аналогічну політику проводять правлячі кола цих держав щодо нинішніх країн СНД, зокрема щодо України.

Багато дослідників вказують, що в масонстві лідирують представники вищого прошарку сучасної буржуазії, тому в ньому віддзеркалюється багато процесів, котрі притаманні розвитку класу підприємців та його правлячих структур, що сформувалися останніми десятиріччями ХХ століття. Це, насамперед, фізичне зрощування монополій і державної влади, з домінуючою роллю транснаціональних структур. Найбільш разючий приклад дає міграція одних і тих самих людей із посад керівників тієї чи іншої монополії, частіше всього пов’язаної з військовим та нафтогазовим бізнесом, до натовських керівних структур, до управлінського апарату спецслужб або ж до зовнішньополітичного апарату не лише держав Західної спільноти, а і новоутворених країн на посткомуністичному просторі. Так, незважаючи на розпад СРСР і формальне зникнення з політичної арени номенклатури КПРС, у владних структурах держав СНД спостерігається аналогічний процес руху у вищих ешелонах влади та управління осіб із числа колишніх вищих функціонерів компартії, „дисидентів” (нині „демократичних” сил), а також представників „тіньової економіки”. Нині практично всі колишні керівники республіканських структур КПРС та відповідальні радянські господарники автоматично стали президентами новоутворених держав і міцно утримують у них владу [20, 24].

Як правило, створення умов для досягнення поставлених цілей у зовнішній політиці здійснювалося і здійснюється нині через групи впливу на зразок „американських лобі”: прошарок людей, які розглядають інтереси своєї країни з позиції іншої держави, іншої культури, тобто тих, кого в політичних колах і в спецслужбах іноді називають, у тому числі й американських, „агентурою впливу”. Існує версія, що останні за завданням американських, німецьких, французьких, ізраїльських та інших „друзів” у державі-об’єкту розвідувальних спрямувань формують із числа однодумців або осіб, які мають інші мотиви, мережі так званого „політичного” лобі, куди включаються парламентарі, представники урядових структур, провідні вчені та впливові особи ділового світу, за допомогою яких у суспільстві нав’язуються ліберально-демократичні, насамперед, американського зразка, цінності в сфері політики, економіки, культури, міжнародних відносин, права тощо. Відбувається активний процес, з одного боку придушення, а з іншого – підвищення популярності „реформованих” компартій, які відіграють важливу роль у політичному житті посткомуністичних держав. Достеменно відомо, що представники посольств держав НАТО, Франції та Ізраїлю на початковому етапі формування політичної еліти незалежної України склали відповідні списки осіб, з якими потім була організована так звана „спеціальна робота по залученню їх до активного поширення і впровадження в політичну практику ідей ліберал-демократичного способу (американського зразка для іноземців, де „панамериканізм” замінений на виховання відчуття в аборигенів меншовартості та проамериканського блюзнірства) облаштування суспільства [2].

Багатьма політологами визначається, що через представників „груп впливу і тиску” надається вигідний правлячим колам тієї чи іншої провідної держави світу (із числа головних учасників) вплив на формування сучасних міжнародних відносин, насамперед у галузі безпеки, не лише на планетарному чи регіональному рівні, а й на рівні суспільства конкретної держави, окремого етнополітичного чи соціального прошарку. Серед таких світового рівня геополітичних гравців нині можна визначити в Європі – Німеччину, Францію, Велику Британію, Росію; в Азії – Китай, Росію, Японію, Індію, Іран, Саудівську Аравію, Туреччину. Сполучні Штати Америки та Ізраїль належать до держав, які мають інтереси, спрямовані до встановлення глобального світового контролю і забезпечення умов для власного панування, тобто – утворення нових форм підкорення народів світу, об’єднавши їх у формі нової „світової імперії” американського чи ізраїльського зразка. В залежності на кого працюють найманці так званих „груп впливу і тиску”, вони впливають на прийняття важливих рішень у житті держави-об’єкту таємних спрямувань з метою нав’язування у суспільстві запропонованого іноземними „друзями” способу життя і моделі відносин. Поняття „агента впливу” так само старе, як і сама політика [25].

Здебільшого лобісти діють цілком у рамках закону, мають досить скромний власний бюджет і роблять усе, щоб домогтися оптимального вирішення проблеми для свого клієнта. Вони пропонують консультації з технічних і фахових питань та беруть участь у розробці майже всіх законів, котрі приймаються парламентом. Так чи інакше лобісти постійно впливають на роботу майже всіх урядових структур. До арсеналу лобістської діяльності входять: спеціальні виступи на слуханнях у парламентських комісіях; вплив на законодавця через контакти лобіста з впливовим виборцем, через контакти з його близькими родичами, особисто або через особу, яка користується в них довірою; запрошення законодавця на вечірки і розваги; внески грошей на виборчі кампанії; участь у веденні політичних кампаній та їх фінансування, надання іншої допомоги; організація кампанії написання листів і телеграм від імені виборців; поширення у виборчому окрузі законодавця (вигідних або невигідних) відомостей про те, як він голосує в парламенті з того чи іншого питання; організація пропагандистських кампаній; прямі або опосередковані хабарі.

Лобізм на Заході активно використовує великий бізнес. Провідні підприємницькі союзи і корпорації створили потужну систему тиску на органи влади як своїх, так й іноземних держав. В міру можливостей системою лобізму користується середній та дрібний бізнес, що домагається в умовах панування монополій від держави законодавчого захисту. Численні масонські угруповання лобіюють інтереси не лише провідних політиків ліберального, реформістського та іншого політичного спрямування, а й представників інших „незалежних” організацій, що виступають із програмами реформування буржуазних чи посткомуністичних державних політичних, військових чи економічних інститутів, на захист споживача, навколишнього середовища тощо.

Наявні матеріали щодо діяльності приватних спецслужб підприємницьких структур свідчать, що особливе місце в їх розвідувальній діяльності займає лобізм, котрий формується шляхом забезпечення політичної кар’єри відданими корпораціями кандидатам в депутати парламенту та місцевих органів влади. Функцію лобіста може виконувати і радник парламентарія‚ урядовий чиновник тощо.

Представники корпорації прагнуть встановити та підтримувати тісні ділові зв’язки з державними спецслужбами. Ці зв’язки встановлюються на основі особистих відносин‚ коли в спецслужби корпорації приймаються на роботу відставні офіцери та інші співробітники державних спецслужб. Державні спецслужби можуть передавати „супутню” продукцію розвідки корпораціям‚ котра не становить цінності з точки зору воєнно-політичних цілей держави і має важливе значення для підприємства.

Цей процес‚ при налагоджених зв’язках з діловими колами‚ має й зворотній зв’язок‚ коли приватна розвідка корпорації надає послуги державним органам. У свій час в Чилі американська корпорація ІТТ співробітничала з ЦРУ. Показовим є той факт, що попередження радянської розвідки щодо підготовки за домовленістю з ЦРУ США генералом Піночетом військового путчу президентом С. Альєнде сприймалися як нереальні. В одній із бесід з папським нунцієм в Сантьяго де Чилі С. Альєнде на це заявив, що генерал не здатний порушити норми „братерства” принаймні тому, що він з ним спілкується в одній масонській ложі.

Таким чином, штаб-квартира і агентства спецслужби корпорації мають власних агентів і резидентів з відповідною системою підпорядкування. Особливе місце в організації розвідувальної роботи корпорації займає створення різного роду благодійних фондів‚ організацій тощо. В центрі уваги таких структур можуть опинитися носії інформації щодо конкурента – через них зручно направляти заохочувальні кошти за отриману інформацію. Особливу роль фонди та організації відіграють у забезпеченні лобізму.

Як зазначалося вище, важливим складовим елементом організаційної структури розвідувальної служби корпорації є її закордонна мережа, розгортання котрої здійснюється також на декількох напрямках. Так, філантропічні фонди‚ як правило‚ в державах‚ що переживають серйозні соціально-політичні та структурні економічні кризи. Буржуазія цих держав у погоні за твердою валютою готова за безцінь продавати сировину‚ інформацію; все‚ що можна продати. Тому благодійні фонди надають прекрасну можливість для вербування агентів по збору необхідної інформації і відповідного їх заохочування‚ забезпечення лобізму.

У дисертаційному дослідженні автором було доведено, що як для Франції, так і для багатьох розвинених держав Заходу властиво те‚ що не лише правляча еліта‚ а й інші політичні‚ релігійні та громадські рухи‚ різні емігрантські угруповання‚ транснаціональні „закриті елітарні союзи‚ клуби‚ ордена” та опозиційні організації практикують проведення (в тому числі й таємними методами) власної політики‚ яка може не співпадати з офіційною. Для досягнення своєї політичної мети у сфері зовнішньої політики вони можуть використовувати впливові зв’язки у спецслужбах‚ МЗС‚ Міністерстві зовнішньоекономічних зв’язків‚ торгівлі тощо. Таким чином‚ спецслужби‚ зі свого боку‚ мають можливість не лише контролювати таку діяльність‚ а й часто використовують ситуацію на свою користь‚ якщо це не суперечить інтересам державної безпеки. Як правило‚ всі заходи на рівні державних програм у сфері міжнародної діяльності‚ оборони і безпеки розробляються безпосередньо за участю спецслужб‚ на які потім Президентом і урядом Франції покладається функція контролю за ходом реалізації заходів і координація дій учасників окремих запланованих акцій.

Фонди‚ комітети‚ асоціації використовуються для забезпечення лобізму за кордоном в інтересах корпорацій. Завдання лобі полягає у створенні сприятливої атмосфери у зовнішньому середовищі корпорації і нейтралізації впливу несприятливих чинників цього середовища: в політичній‚ економічній‚ соціальній сферах‚ в засобах масової інформації. Головним завданням цих структур є забезпечення лобізму в іноземних державах на різних рівнях – від урядових структур до муніципальних органів та окремих корпорацій.

Найчастіше співробітники комітетів відіграють роль агентів-експертів‚ готують з окремих економічних проблем для комітетів різного роду довідки‚ огляди‚ доповідні записки‚ узагальнення тощо. Працюючи на фірму‚ наймані особи із громадян держави базування філії формально набувають „подвійного громадянства”‚ оскільки їх добробут забезпечується іноземною фірмою. Крім того‚ представники самостійних агентства займаються вербуванням так званих „внутрішніх агентів”.

Підготовка „свого” агента для проникнення – дуже дорога і складна справа для корпорації. Таких агентів починають готувати ще в студентські роки. Для цього використовуються різного роду конкурси для обдарованої молоді держави-об’єкту розвідувальних спрямувань, переможці яких отримують відповідні гранди для навчання за кордоном чи стажування у закордонних фірмах. Потенційні кандидати дуже ретельно вивчаються на предмет визначення особистих і ділових якостей та перспектив просування по кар’єрних сходинах у науково-технічній, господарській, політико-дипломатичній, військовій, громадській сфері чи на державній службі.

Таким чином, реальне політичне життя, зокрема в державах Заходу, показує, що більшість лобістів – це люди, які протягом багатьох років працювали на різних посадах в урядових та інших офіційних установах. Лобізм процвітає не лише в центрі, а й на периферії. Наприклад, в США, Ізраїлі, Великій Британії, Франції „клуби еліт” в значній мірі визначають курс зовнішньої чи внутрішньої політики держави. Зокрема, на віллах окремих американських мільярдерів регулярно проводяться зустрічі з першими особами, главами урядів, керівниками банків і фінансових відомств іноземних держав. Фундаментальним для такої орієнтації є ставлення і позиції транснаціональних монополій (ТНК), більшість керівників яких члени масонських лож і входять в один із закритих елітарних (найчастіше таємних) клубів: „Боєм’єн”, „Серкль”, „Лайнлойз”, „Ротарі інтернешнл” тощо.

Вирішальну роль у визначенні зовнішньої політики в Сполучених Штатах відіграє Рада із зовнішньої політики (РЗП), що фінансується потужними монополіями [15]. Під патронажем цієї Ради діють численні державні комітети (в тому числі й ті, що репрезентують розвідувальну спільноту США), котрі націлені (зокрема, на позаурядовому рівні) на необмежене втручання у міжнародні справи. Рада відіграла вирішальну роль у народженні та трансформації наймогутніших спеціалізованих міжнародних клубів політиків-багатіїв „Більдерберзького”, „Римського”, фінансових кредиторів – „Паризького” та „Лондонського”, змішаного – „Тристоронньої комісії”. Сильні світу цього, хоча і побоюються конкуренції з боку жерців, духівництва, проте потребують в їх існуванні та співробітництві з ними. На одній лише силі влада не може бути достатньо стабільною, якщо її не доповнюватимуть матеріальною залежністю і владою над духовним життям підданих. Так, впродовж сторіч уклався симбіоз політичної, економічної, військової та духовної влади. Секретні спіритуалістичні співтовариства відіграли не другорядну роль, породжуючи фантазію, уяви людей шляхом поширення прагнення залучитися до знань таємниці та ритуалів, багатств декору і пишності театральних дійств-містерій. Історично масонство виявилося спроможним увібрати до своїх лав чимало людей шляхетних, відданих, талановитих, навіть геніальних.

Серед більш ніж двох тисяч представників зазначеного „бомонду” знаходяться колишні президенти США та інших провідних держав світу, видатні діячі урядових адміністрацій, мільярдери, велика кількість керівних осіб Пентагона, ЦРУ та інших спецслужб. Так, американське масонство, „шотландського ритуалу”, котре пишається кревністю з лицарями-хрестоносцями, „храмовниками”, як і „тевтонське” або німецьке – в значній мірі народжувалося як військово-політичне об’єднання. Нині реквізити міфологічного багажу масонства служать зручним флером для босів військово-промислового комплексу. У лондонському клубі „Антинеум” засідають 14 директорів військово-промислових компаній. Військовий прошарок у масонстві завжди був традиційно великим і може зрівнятися лише з відсотком бізнесменів і фінансистів. Багато „братів” є серед верхівки НАТО, в її комітетах. При кожній базі США або НАТО в державах дислокування існують спеціальні ложі.

У цих же „клубах” влада багатих осіб світу врегульовує на компромісній основі під час спілкування свої конфлікти, знайомиться з ідеями та результатами робіт експертів, яких вона оплачує, визначає наперед багато подій на міжнародній арені, закладає основи кроків, що мають на меті розширити її могутність, змінює тих чи інших лідерів, тактику їх поведінки, виробляє програми зміни стратегії. Мережа груп з розробки політики слугує також місцем, де виявляються нові лідери з рядів правлячої еліти. Саме там господарями провідних компаній можуть вибиратися ті особи, які мають найбільш придатні дані для зайняття урядових посад. Через цю мережу замовляються у компетентних експертів дослідження з різних важливих питань, надається вплив на „суспільну думку” окремо взятої держави або регіону, конкретного суспільства.

Саме існування і функціонування відповідної мережі планування політики вказує, що, по-перше, головні керівники різних секторів економіки зустрічаються саме для того, щоб обговорювати проблеми як у масштабах певної держави, так і міжнародного рівня. По-друге, представники правлячої еліти, призначені на урядові посади, вже в курсі загальних політичних перспектив, із якими вони познайомилися у певних організаціях і групах. По-третє, експерти, які є вихідцями із середовища буржуазії, фактично дають поради тим, хто їм платить. Таким чином, ясно те, що вся система розробки політики утримується на кошти значного капіталу і безпосередньо підпорядкована його інтересам. Увесь цей механізм впливу фінансового капіталу на політику і практику апарату влади (не тільки своєї держави, а й інших) функціонує на „мастилі” підкупів і хабарів, послуг, підношень, надання незаконних пільг і всіляких привілеїв. Іншими словами, корупція складає ту атмосферу, де відбуваються вище згадані переговори, зустрічі, наради, домовленості та угоди. Бесіди та зустрічі представників фінансових кіл з вершителями долі своїх держав теж не обходяться без допомоги корупції.

Уряди, як і лідери масонських „слухняностей”, мають потребу в інформації щодо реальної чи ймовірної загрози як власним економічним і політичним інтересам, так і своєї держави в цілому. Крім того, вони прагнуть одержати дані щодо уразливих сторін інших держав та їхніх ідеологічних конкурентів, які можуть бути використані для досягнення поставлених корисливих цілей. Під час криз урядами поряд із військовими та напіввійськовими акціями здійснюються заходи по дипломатичних каналах, економічні санкції, інші форми таємних операцій. Це означає замасковане втручання у внутрішні справи іноземних держав, здійснюване із метою впливу на їх внутрішній і зовнішньополітичний курс. Таємні операції майже завжди здійснюються розвідувальними службами, за виключенням напівводяних дій – вони здійснюються завжди спецслужбами. При цьому застосовуються такі методи, притаманні агентурній розвідці, тобто шпигунству через вербування агентів, створення „підставних організацій”, опозиційних рухів чи „груп опору” тощо.

Так, останніми роками безпосередніми учасниками (із числа відомих нині масонів) подій у 1980-1990 рр. у Польщі оприлюднені дані щодо безпосередньої участі польських масонів та їх „братів” із Франції, Сполучних Штатів, Німеччини, Великої Британії у створенні в ПНР антикомуністичного підпілля, знищення ідеологічного підґрунтя впливу правлячої Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП), поваленні прорадянського комуністичного режиму в державі та в її поверненні в лоно Західної спільноти і НАТО. Зі свого боку, Римський папа Павло ІІ в одному з інтерв’ю назвав спільну таємну операцію Ватикану і ЦРУ США проти Польщі „розвідувальною операцією століття”.

Сучасна інформація свідчить, що з 1988 року під керівництвом „Великого Сходу Франції” і „Великої національної ложі Франції”, а з 1994 р – „Бнай Брит” розпочався процес відродження нелегальних структур франкмасонів, а також інших течій масонських організацій, на території України, Росії, Бєларусі та інших держав СНД. Зокрема, у 2003 році відбувся „маленький політичних скандал” у політичних колах України з приводу оприлюднення у парламенті інформації про причетність переважної більшості державних чиновників і провідних політиків України до „закритих іноземного елітарних співтовариств” – Ордена Святого Станіслава, Ротарі клуб інтернейшнл та інших, що реально створює певну загрозу для державної безпеки.

Перші офіційні дані щодо формування за участю спецслужб відповідних впливових нелегальних прозахідних структур на території колишнього Радянського Союзу оприлюднив 17 червня 1991 року на сесії Верховної Ради голова КДБ СРСР В.А. Крючков: „ЦРУ розробило програми індивідуальної підготовки агентів впливу, котрі передбачають придбання навичок шпигунської діяльності, а також їх концентровану політичну та ідеологічну обробку...”. У квітні 1989 р. КДБ СРСР орієнтувало регіональні органи безпеки про те, що „характер таємних операцій ЦРУ на території СРСР у 1989-1994 рр. буде визначатися в залежності від змін внутрішньої стабільності в СРСР за такими параметрами, як економічна ситуація, міжнаціональні протиріччя і наявність політичної опозиції”. Директор ЦРУ У. Уебстер у доповіді президентові США повідомив свого часу „про завершення першого етапу програми придбання особливо важливої агентури, а також про стан розробки нової концепції розвіддіяльності проти СРСР та держав Організації Варшавського Договору”.

Наявні дані та відомості, отримані автором у ході дослідження проблеми, свідчать про те, що під керівництвом спецслужб дипломатичні представництва, наукові центри, неурядові структури та дуже впливові приватні особи, зокрема із США, Франції, Великої Британії, Німеччини, Ізраїлю тощо, розгорнули на території колишнього СРСР активну роботу щодо вивчення радянських громадян, які мали можливості впливати на діяльність органів влади та управління як союзного Центру, так і республік, країв і областей, встановлення і закріплення з ними контактів. При цьому особлива увага приділялася пошуку молодих перспективних політиків, господарських службовців, представників технічної і творчої інтелігенції. Матеріали свідчать про конкретні спроби встановлення з останніми неофіційних контактів і переводу їх на конфіденційну основу.

Велика точність оцінки тенденцій розвитку ситуації в зазначеному регіоні та попереджувальні заходи з боку нерозвідувальних урядових структур щодо захисту своїх національних інтересів можуть свідчити про те, що розвідкам США та провідних держав Заходу вдалося придбати на території комуністичних держав ряд цінних джерел, спроможних робити вигідний вплив, добувати особливо конфіденційну інформацію щодо планів, намірів та заходів, що планувалися і здійснювалися державними структурами та їхніми керівниками, одночасно знаходитися в недосяжності для органів безпеки зазначених країн. Окремі з них мали можливості здійснення впливу навіть на міжрегіональному рівні.

Відповідно до даних, що з’явилися як у радянських, так й закордонних ЗМІ, щодо проблеми „агентури впливу”, головна ставка в тодішній програмі ЦРУ (1990 р.) робилася на опозиційні у той час так звані „демократичні сили в СРСР”. Робота з ними планувалася і проводилася як усередині Радянського Союзу, так і за кордоном. Ставилося за мету встановлювати контакти з найбільш помітними фігурами в науці, літературі, мистецтві, у державному управлінському апараті, з народними депутатами всіх рівнів. Як правило, ця робота проводилася і проводиться нині по лінії Конгресу, ЮСІА та „Корпусу миру” США різними недержавними організаціями, благодійними фондами, політологічними, економічними, соціологічними та іншими науково-дослідними центрами. Крім того, ця робота проводилася також у рамках розроблених за участю спецслужб спеціальних урядових програм щодо перехоплення і використання у своїх інтересах відтоку за кордон вчених та провідних фахівців із держав СНД.

Результати спостереження, проведені автором, свідчать також про те, що для стимулювання і закріплення сталих відносин із виділеними особами організовуються їхні поїздки за кордон за рахунок сторони, що приймає, де „гостям” надавалася і надається нині підвищена увага щодо створення особливо комфортних умов перебування і почестей на прийомах, організовуються зустрічі з представниками вищих рівнів еліти Заходу. У ході роботи з даною категорією громадян держав СНД представники іноземних держав одержували та одержують нині інформацію (особливо закритого або секретного характеру) щодо процесів, котрі відбуваються в державі та регіоні; на основі її аналізу і розробки своїх підходів планується надання моральної і фінансової підтримки, за допомогою порад, рекомендацій і т.ін. робити вигідний Заходу вплив на політичну, військову, економічну і моральну обстановку як у цілому в посткомуністичних державах, особливо в СНД, так і в Україні зокрема; це давало і дає можливість орієнтуватися на інформацію і прогнози поважних осіб, більш об’єктивно оцінювати стан і перспективи розвитку ситуації в тих чи інших регіонах, в тій чи іншій області економіки та науки, соціально-політичній проблемі.

2.3. Проблема визначення поняття „агента впливу”. З викладеного вище, на думку автора, випливає, що відмінність „агента впливу” від звичайного „лобіста” полягає в тому, що „агент” підтримує прямий або опосередкований контакт з іноземною спецслужбою і за її завданням здійснює особисто відповідний вигідний вплив на хід подій і характер розробки, на процес прийняття рішень представниками різних рівнів органів державної влади і управління держав-об’єктів таємних спрямувань або створює для цього відповідні умови, групи впливу (лобі), члени яких можуть і не мати ніякого відношення до розвідувальних органів, і здійснює цілеспрямоване керування їхньою діяльністю відповідно до інтересів спецслужби іноземної держави.

У даному випадку втрачаються ознаки класичного шпигунства: таємна інформація не збирається і не переміщується від агента до розвідцентру, відсутні як традиційні засоби шпигунства (засоби тайнопису, документальні матеріали щодо розвідзавдань, шифри, коди, контейнери для тайникових операцій тощо), так і фаза зберігання шпигунської інформації. За своїми власними та діловими якостями, а також внаслідок посадового рівня чи соціального положення в суспільній ієрархії, джерело здатне досягти самостійно кінцевого стратегічного результату, котре прагне за його допомогою досягти спецслужба іноземної держави чи впливової іноземної недержавної організації. Організація оперативної роботи зазначеними спецслужбами з такими агентами здійснюється за межами правового поля національного законодавства, що регламентує діяльність національних розвідувальних і контррозвідувальних служб, тобто агентурні відносини з джерелами регулюються неправовими формами організації розвідувальної діяльності. Як правило, оперативні відомості щодо такої агентури, доступні обмеженому колу осіб, або зазначена робота проводиться поза офіційним діловодством.

У подальшому, при виході „агентів впливу” на вищі посадові рівні, зв’язок з ними підтримується напряму через впливових осіб із державних, політичних чи ділових кіл іноземної держави. В даному випадку представникам іноземних спецслужб добре відомо, що більшість служб контррозвідки посткомуністичних держав мають обмежені можливості для законного контролю подібних контактів „агента впливу” з іноземцями. Крім того, у разі необхідності реалізації отриманих матеріалів їхнє керівництво постійно ризикує викликати негативні для себе наслідки, зокрема з причини можливого витоку секретної інформації та розшифровування оперативних заходів. У цьому випадку іноземна розвідка, яка здійснює оперативне супроводження „таємної операції”, лише консультує так званих „зв’язкових” із числа високопоставлених осіб і здійснює оперативний контроль за розвитком ситуації навколо агента, створює умови для його безпечної діяльності, у тому числі й пропагандистське прикриття через свою агентуру в ЗМІ на випадок появи в місцевої контррозвідки відповідних матеріалів і намірів обмежити або припинити діяльність „агента впливу”.

Слід зазначити, що в законодавствах переважної більшості держав світу (Україна тут не є виключенням) відсутнє правове визначення не лише поняття агентури впливу і розвідувальної діяльності, правова оцінка діяльності таких осіб та їх відповідальність за завдану шкоду суспільству та державі, а й навіть поняття меншої вади для суспільства – „лобізму” – і законодавча регламентація діяльності лобістів. Розвідувальна діяльність законодавцем невиправдано звужується до поняття шпигунства, тобто незаконного збирання, зберігання і передачі до розвідцентру секретної інформації та даних. Проте, безпосереднє втручання у внутрішні справи держави або сприяння цій діяльності, інші подібні розвідувальні дії з боку іноземців формально не підпадають під поняття „шпигунство” і відповідно не можуть бути переслідувані за Кримінальним кодексом України. У зв’язку із цим публічна влада позбавляється юридичного важеля впливу на діяльність так званих „груп впливу і тиску”, керованих із-за кордону, якщо вони не займаються протиправним збором, зберіганням і передачею іноземній державі, організації чи особі інформації та даних, що охороняються державою.

Висновки щодо інформаційно-психологічного протиборства навколо визначення правового суб’єктивного статусу ТНК у міжнародних відносинах

Процеси інформаційно-комунікаційної глобалізації нині майже вийшли з-під монопольного контролю держав як головних суб’єктів міжнародних правовідносин. Вони вже стали фактичним каталізатором багатьох об’єднавчих процесів сучасної історії. Варто очікувати збереження цієї ролі інформаційно-комунікаційної глобалізації в побудові майбутнього планетарного устрою.

Саме з цієї причини інформаційно-комунікаційна глобалізація нині є найбільш показовою з решти інтеграційних процесів і містить у собі:

·  розвиток комунікаційних можливостей та використання космічного простору для передачі інформації;

·  появу і швидке зростання глобальних інформаційних мереж;

·  комп’ютеризацію багатьох процесів життєдіяльності людства.

Основними напрямками інформаційно-комунікаційної глобалізації необхідно вважати:

·  створення глобальних по охопленню комунікаційних систем на базі космічних комплексів;

·  переважний розвиток космічних систем подвійного призначення;

·  розвиток персональних систем зв’язку і глобального позиціонування;

·  створення глобальних систем управління бізнесом, виробничими процесами і домашнім господарством на базі інформаційно-комунікаційних комплексів;

·  комп’ютеризацію і роботизацію усе більшого числа процесів життєдіяльності людства;

·  обмеження де-факто з боку ТНК державної монополії в управлінні інформаційно-комунікаційними системами, а також в галузі розробки та реалізації політики в інформаційно-психологічній сфері з подальшим вимушеним закріпленням цього процесу де-юре.

На цьому тлі в межах глобалізації розвивається процес витиснення традиційних держав транснаціональними інформаційними суперкорпораціями. Фахівці з безпекознавства зазначають, що варто очікувати, як зазначалося вище, появу в найближчі 10-15 років потужних приватних компаній, котрі володіють де-факто, але не закріплених де-юре, ознаками „суверенних держав”:

·  екстериторіальність;

·  наявність власних легітимних збройних формувань, спецслужб (розвідки, контррозвідки, охоронних);

·   участь на початковому етапі в якості спостерігачів у міжнародних організаціях, утворених державами на підставі міжнародних угод і договорів, тобто в міжнародних організаціях суб’єктів міжнародного права [13].

Як зазначалося вище, сучасне міжнародне публічне право визначає суб’єктами права лише суверенів в особі держав, котрі мають виключне право за взаємною договірною домовленістю утворювати закриті для невладних міжнародних структур організації, наділені правами і обов’язками представляти суб’єктів міжнародного публічного права [26]. Однією з версій появи глобалізаційного проекту розвитку світового співтовариства є прагнення транснаціональних корпорацій домогтися від суверенів (держав) визнання за ТНК статусу суб’єктів міжнародного права. З цієї причини нині відбуваються інформаційно-психологічні заходи щодо обробки населення світового співтовариства, налаштовуючи його на підтримку заходів послаблення політико-правових та економічних позицій з подальшою руйнацією традиційного суспільного утворення − держави.

Фахівці з безпекознавства вважають, що, не зважаючи на визначені в статті тенденції, поки що паралельно з цим процесом розвиватимуться і державні утворення традиційного типу. Таким чином, процеси інформаційно-комунікаційної глобалізації, територіальної глобалізації, глобалізації економічних форм і урбанізації вже сьогодні зливаються в єдиний процес глобалізації управління суспільними процесами [13, 14].

Одночасний розвиток як держав традиційного типу, так і екстериторіальних суперкорпорацій (котрі сучасним міжнародним приватним правом визнаються лише як суб’єкти невладних, міжнародних цивільно-правових відносин, тобто суб’єктами (невладного) міжнародного приватного права, котре регулює цивільно-правові (власності), міжнародні соціальні, сімейні, спадкові, трудові відносини з іноземним елементом) − протікатиме якийсь час без силових конфліктів між ними.

Традиційна державність одержить свій подальший розвиток у тих регіонах, де приватний бізнес недостатньо розвинений, щоб сформувати усередині себе екстериторіальний суб’єкт недержавного типу (суперкорпорацію) − у Латинській Америці, Південно-Східної і Центральної Азії, Африці.

У постіндустріальних регіонах (Північна Америка і Європа) процеси взаємодії держави та суперкорпорацій відбуватиметься на базі наявних правових механізмів, визначених нормативно-правовими актами міжнародного публічного (владного) права і національним законодавством держав-суверенів, врегульованим науковими положеннями міжнародного приватного права. Наочним прикладом може служити невдала спроба утворення першої в історії глобальної суперкорпорації на базі компанії Microsoft. На нинішньому етапі американська держава зуміла призупинити процес суверенізації приватної корпорації на підставі антимонопольного законодавства США, але це не убезпечує суспільство від повторень подібних ситуацій в майбутньому.

З викладеного вище виходить, що у державах-власників інформаційно-телекомунікаційних мереж і розробників мережних технологій особливу роль відіграватимуть мережні інформаційні корпорації (ТНК-ВІТКС) та корпорації-провайдери (надалі – ТНК-пр), котрі забезпечують циркуляцію життєво важливих потоків інформації. Роль зазначених ТНК можна охарактеризувати в такий спосіб.

Як відомо, в інформаційному суспільстві умови диктує той, у чиїх руках знаходяться інформаційні мережі, ресурси і технології. Контроль за мережними ресурсами зосереджений у руках ТНК-пр, що забезпечують доступ у відкриті телекомунікаційні мережі для інших компаній, організацій та приватних осіб і гарантують стабільність роботи з інформаційними потоками та мережними ресурсами. Діяльність ТНК-пр може піддаватися контролю і тиску як з боку приватних фірм і корпорацій, так і органів влади тих держав, на території яких знаходяться їхні сервери, представництва та інші активи. Однак у тих випадках, коли мережні ресурси ТНК-пр знаходяться на територіях декількох держав, забезпечуючи стабільну роботу державних органів влади та інших організацій з різною формою власності, втручання органів влади однієї держави в роботу такої компанії може завдати шкоди політичним і економічним інтересам інших держав, що, з одного боку, може призвести до небажаних ускладнень у зовнішньополітичних відносинах, а з іншого − це стає гарною гарантією безпеки та стабільності для таких компаній, тому що у випадку порушення їхньої діяльності на захист компанії, що забезпечує циркуляцію потоків інформації, обов’язково прийдуть урядові структури і закони тих держав, котрі зацікавлені в надійній роботі цього каналу обміну інформацією та інформаційним впливом.

Такі умови існування великих інформаційних компаній, що контролюють мережі та потоки циркулюючої в них інформації, багато в чому подібні з умовами діяльності банківської системи Швейцарії, що забезпечили безпеку і недоторканність кордонів цієї невеликої альпійської країни протягом двох світових воєн [13, 14].

Таким чином, ТНК, котрі контролюють відкриті інформаційні мережі та інформаційні потоки в них, усе більше здобувають риси транснаціональних „держав-корпорацій”, інтереси яких лежать на територіях різних країн з різними законами, традиціями, геополітичним положенням і державним устроєм. На підставі цього можна дійти ще наступного висновку, що унайближчому майбутньому в будь-якому збройному конфлікті будуть задіяні сили та засоби як мінімум трьох сторін− агресора, жертви агресії і (однієї чи декількох) ТНК, котрі забезпечують безперебійне функціонування ВІТКС і систем, що контролюють циркулюючу в них інформацію. У цьому випадку слід зазначити, що, незважаючи на те, що всі три сторони, мабуть, є активними учасниками конфлікту і мають саме безпосереднє до нього відношення, тільки дві з них (агресор і жертва) знаходяться в юридично оформленому і закріпленому стані війни, третя ж сторона (ТНК-провайдер чи ТНК-ВІТКС) дотримується нейтралітету.

З огляду на те, що без сприяння (чи хоча б при невтручанні) провайдера, що контролює ВІТКС, сили спеціальних інформаційно-психологічних операцій обох сторін навряд чи зможуть досягти бажаних результатів. Активна ж позиція структур, котрі контролюють інформаційні мережі та потоки, може стати вирішальною для забезпечення успішних дій наступаючої чи сторони, що обороняється. З цієї причини ТНК-провайдер і ТНК-ВІТКС стають полем діяльності сил спеціальних інформаційно-психологічних операцій держави-агресора і держави-жертви агресії, насамперед їхніх політичних розвідок. Саме з цієї причини ще у мирний час між спецслужбами конкуруючих держав буде точитися таємна боротьба за оперативні позиції впливу в зазначених ТНК, що буде наштовхуватися на корпоративні інтереси служби підприємницької безпеки та керівництва ТНК. Останні, в свою чергу, використовуватимуть існуючі протиріччя на власну користь, що за певних обставин і умов закладатиме основи потенціалу небезпек не лише для зацікавлених держав.

Крім того, поява наддержавних міжнародних інформаційно-мережних корпорацій, котрі розташовують мережні ресурси на територіях різних держав світу, може призвести у випадку проведення силами спеціальних інформаційно-психологічних операцій ворогуючих сторін активних бойових дій на каналах ВІТКС і ЗМІ до завдання по збройних силах, населенню і комунікаціях супротивника ударів з територій держав, які не тільки є нейтральними щодо цього конфлікту (не мають у цьому регіоні своїх інтересів) і які безпосередньо не межують територією з театром воєнних дій, а і пов'язаних з державами − учасниками конфлікту дипломатичними угодами різного характеру (зовнішньополітичними, зовнішньоекономічними, торговими, соціальними, культурними тощо). Немає сумнівів, що раптовість таких ударів буде новим і досить важливим чинником, здатним уплинути на характер бойових дій у цілому і при певному трактуванні таких дій ворогуючими сторонами може призвести до розширення вогнища конфлікту і залучення в конфлікт нових учасників.

У даному випадку виникає реальна можливість з боку ТНК не лише диференційовано маніпулювати свідомістю і надавати психологічний тиск на населення і правлячі кола залучених до конфлікту держав, а й, в разі необхідності, з корисливих причин створювати відповідні штучні передумови для провокування соціально-психологічних і політичних проблем у держави, з якою у ТНК можуть виникати власні протиріччя. При цьому особливу роль мережних корпорацій в інформаційно-психологічній боротьбі держав можна охарактеризувати так:

1.   Транснаціональні корпорації в інформаційному суспільстві мають всі ознаки суверенної держави: територією, обумовленої ареалом поширення їхньої мережної інфраструктури, стратегічними ресурсами (інформацією та інформаційними потоками, що циркулюють у приналежних ним чи підконтрольних ними інформаційно-телекомунікаційних мережах), аналогом населення (штатом лояльних співробітників і агентів впливу) і відносно повним суверенітетом, що виявляється в реальній можливості не тільки відстоювати власні інтереси на міжнародному рівні із залученням до вирішення власних політичних питань суб’єктів міжнародної політики та міжнародного публічного права, а і натискати на них, діяльність і стан безпеки яких залежить від стабільного функціонування мережної інфраструктури, припливу інформаційних і мережних ресурсів і нових інформаційно-телекомунікаційних технологій) [14].

2.   Транснаціональні мережні корпорації в інформаційному суспільстві, розробляючи нові інформаційні технології, розвиваючи належні ним глобальні інформаційно-телекомунікаційні мережі та контролюючи циркулюючі по них потоки, не кажучи вже про не належну їм інформацію, утворюють той театр воєнних дій, на якому потім розгортатимуться бойові дії між учасниками інформаційно-психологічного протиборства. Нові інформаційні та телекомунікаційні технології дають ворогуючим сторонам той арсенал сил і засобів нападу та оборони, що потім і буде використаний в інформаційно-психологічному конфлікті. Таким чином, можна вважати, що інформаційна війна ведеться суб’єктами інформаційного протиборства в сфері, штучно створюваній людиною в результаті розробки нових засобів впливу (інформаційних технологій) і засобів доступу до уразливих об’єктів нападу (мережної інфраструктури), тобто, фактично в умовах і за законами, обумовленим розробниками та власниками мереж і технологій [14].

3.   Національні приватні компанії, що утворюють основу військово-промислові комплекси Німеччини, Сполучених Штатів, Великої Британії та інших провідних держав, перетворюючись нині шляхом поглинання своїх іноземних конкурентів в суперкорпорації, не лише мають у перспективі потенційну можливість, а й нині використовують власну державу (місця розташування центрального офісу, головного підприємства) як інструмент реалізації власних корпоративних геоекономічних інтересів. Яскравим прикладом є тиск на адміністрацію Дж. Буша (молодшого) нафтогазовим і військово-промисловим лобі США, котрий завершився американською агресією проти Іраку та ізраїльською − проти Палестини та Лівану та взяттям під контроль збройних сил США головних світових покладів і шляхів енергопостачання, мотивованих, як доводять контрольовані монополіями ЗМІ, необхідністю боротьби зі світовим тероризмом.

У цих умовах національні ВІКТС (ступінь їхньої розвиненості на території держави і контрольованості нею) можна розглядати як один із найважливіших чинників інформаційної геополітики, котра визначає геополітичний ландшафт в інформаційно-психологічному просторі сучасного суспільства. В інформаційній сфері інформаційно-телекомунікаційні мережі та мережна інфраструктура, в яких циркулюють потоки найважливішого стратегічного ресурсу інформаційного суспільства − інформації, визначають масштаби інформаційного простору держави, а при оцінці могутності держави та її геополітичного потенціалу ВІКТС витісняють за своєю значимістю на другий план їх традиційні критерії оцінки − розміри і географічні особливості території, акваторії і повітряного простору держави, ступінь розвиненості та ефективності її наземних, повітряних і морських комунікацій.

Зазначені в статті аргументи дають підстави визначити ТНК самостійним гравцем в міжнародних відносинах з власною зовнішньою політикою; як наслідок: ТНК − самостійний суб’єкт розвідувальної діяльності, котрий стає конкурентом державі як суверену і раніше визнаному генеральному суб’єкту розвідувальної діяльності у міжнародних відносинах.

Саме це й визначатиме, на думку автора статті, характер, інтенсивність та ефективність розвідувально-підривної діяльності ТНК проти держав в інформаційно-психологічній сфері, їхнє місце і внесок у виникнення і розвиток міждержавних конфліктів у першій половині ХХІ століття.

Література:

1.  А. Кузьменко. Розвідувальна діяльність як особливий вид політичної практики латентних структур// Діалог цивілізацій: Зб. наук. пр. Четвертої всесвітньої конференції, 03.06.2005. – К.: МАУП, 2006. – С. 56-72.

2.  А. Кузьменко. Глобалізація, національні духовні цінності, таємні операції спецслужб// Юридичний журнал. − К: Юстініан, 2006. − № 5. – C. 77-94.

3.  А. Кузьменко. Контроль над спецслужбами (розвідкою і контррозвідкою) – ознака реальної влади// Юридичний журнал. − К: Юстініан, 2006. – № 4. –  C. 82-92.

4.  Кузьменко А.М. Особливості проблеми формування концептуальних основ реформування спецслужб (розвідки і контррозвідки) та правоохоронних органів України у сучасних умова євроінтеграції// Юридичний журнал. – К.: Юстініан, 2006. – № 8. − C. 66-81.

5.  Кузьменко А.М. Рівень розвиненості системи недержавного забезпечення національної безпеки – чинник стійкого розвитку суспільства// Юридичний журнал. – К.: Юстініан, 2007. – № 1.

6.  Кузьменко А.М. Розвідувальна діяльність як явище сучасних міжнародних відносин// Міжнародне право і національне законодавство: Зб. наук. пр. за загальною редакцією д.ю.н. В.Л. Чубарєва. – К.: КиМУ, 2003. – Вип.3. – С. 31-41.

7.  Кузьменко А.М. Особливості сучасної конкуренції „груп впливу і тиску” з публічною владою держав: контроль над спецслужбами (розвідкою і контррозвідкою) – ознака реальної влади// Діалог цивілізацій: місце і роль латентних структур в управлінні світом: Зб. наук. пр. Третьої всесвітньої конференції, 28.05.2004. – К.: МАУП, 2005. – С. 146-160.

8.  А.М. Кузьменко. Новітні та нетрадиційні культи, транснаціональні об’єднання і безпека України. (ч. 2). – К., 2001. – 194 с.

9.  А. Кузьменко. Контроль над спецслужбами (розвідкою і контррозвідкою) – ознака реальної влади// Юридичний журнал. − К: Юстініан, – 2006. – № 4. – C. 82-92.

10.  А. Кузьменко. Розвідувальна діяльність як явище в сучасних міжнародних відносинах// Юридичний журнал. − К: Юстініан, 2006. – № 2. – C. 48-57.

11.  А. Кузьменко. Розвідувальна діяльність як суспільно-політичне явище// Юридичний журнал. − К: Юстініан, – 2006. – № 3. – C. 46-56

12.  А. Кузьменко. Новітні та нетрадиційні культи, транснаціональні об’єднання і безпека України. (ч. 2). – К., 2001. – 194 с.

13.  Манойло А.В., Петренко А.И., Фролов Д.Б. Государственная информационная политика в условиях информационно-психологической войны: Монографія. − 2-е изд, стереотип. – М.: Горячая линия-Телеком, 2006. − 541 с.

14.  Сучасні технології та засоби маніпулювання свідомістю, ведення інформаційних війн і спеціальних інформаційних операцій: Навч. пос./ Авт. кол. В.М. Петрик, О.А. Штоквиш, В.І. Полевий та ін. − К.: Росава, 2006. − 207 с.

15.  Ліпкан В.А. Національна безпека України: Нормативно-правові аспекти забезпечення. – К.: Текст, 2003. – 180 с.

16.  Schmidt-Eenboom, Erich. Nachrichtendienste in Nordamerika, Europa und Japan Länderporträts und Analysen Weilheim. STÖPPEL-Verlag 1995. –S. 3-70.

17.  Knightley, Phillip, Die Geschichte der Spionage im 20. Jahrhundert, –Bern. 1989. – S. 8.

18.  В. Кустов. Тайные и закрытие общества в Украине: вчера и сегодня: Авторское исследование. (обновленные данные на  28.01.2006 г.). – 45 с.

19.  Сучасні технології та засоби маніпулювання свідомістю, ведення інформаційних війн і спеціальних інформаційних операцій: Навч. пос./ Авт. кол. В.М. Петрик, О.А. Штоквиш, В.І. Полевий та ін. − К.: Росава, 2006. − 207 с.

20.  Яковлєв Н.Н. ЦРУ против СССР. −М.: Правда, 1983. − 141 с.

21.  Бжезинский. Великая шахматная доска (Господство Америки и его геостратегические императивы)/ Пер. с англ. − М.: Междунар. отношения, 1998. − с. 224.

22.  Бжезинский. Выбор. Глобальное господство или глобальное лидерство/ Пер. с англ. − М.: Междунар. отношения, 2005. – 288 с.

23.  Гаращук П.Г.‚ начальник Управління Головного управління розвідки МО України‚ «Три виміри розвідки: минуле‚ сучасне‚ майбутнє»‚ журнал МЗС України «Політика і час»‚ № 4‚ 1998‚ стор. 51-52.

24.  Н. Богомолов. Тайные общества ХХ века. − С. Пб-г.: Издательство Вера. − 1997. −117 с.

25.  В. Лисичкин, Л. Шелепин. Третья мировая информационно-психологическая война. − М., 1999. − 197 с.

26.  Тускоз Жан. Міжнародне право: Підручник. Пер. з франц. –К.: АртЕк, 1998.

Кузьменко Анатолій Михайлович,

к. ю. н, доцент, завідувач кафедри господарського і міжнародного права юридичного факультету Навчально-наукового інституту права та безпеки підприємництва ПВНЗ „Європейський університет”

Стаття надрукована в Юридичному журналі видавництва „Юстиніан”:

А. Кузьменко. Транснаціональні корпорації як суб'єкти розвідувальної діяльності// Юридичний журнал. – 2007. – № 2. – C. 64-89. — Режим доступу до публ.: http://www.justinian.com.ua

Ukrainian English French German Polish Russian