Моя політика

Моя политика

Особливості новітньої розвідувальної технології і тактики усунення від влади недружніх США урядів іноземних держав

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

(Витяг із навчального посібника„Информационно-психологическая безопасность в эпоху глобализации”.Приложение 3)

«Моїмстудентамдлятого, щобдопомогтиїмформуватиконтурисвітузавтрашньогодня»

Збігнев Бжезинський, екс-помічник Президента США з питань національної безпеки,

видатнийучений, геополітик, геостратег епохи «холодної війни»

і зародження глобалізації

 

Вступ

З лютого 2006 р. по березень 2008 р. на сторінках «Юридичного журналу» видавництва «Юстиніан» автором опублікована низкастатей, в яких послідовно оприлюднювалися результати наукового дослідження проблем безпеки взагалі, соціально-правові та теоретичні аспекти безпеки сучасної зовнішньої політики іноземних партнерів України. Проблеми впливу зовнішньої політики Сполучених Штатів, особливої її формиреалізації — розвідувальної діяльності — і сучасної американської присутності в іноземних державах, зокрема, й в Україні, – займають центральне місце серед вказаних досліджень. Нині серед учених і фахівціврізних наукових течій у галузі теорії міжнародних відносин, політології, філософії, конфліктології, військовихсправ, міжнародного права й т. ін. активно дискутується питання визначення рівня позитивності або негативності впливу США і контрольованих ними міжнародних організацій, міждержавних структур, ТНК та інших утворень на глобальну, регіональну, державну та громадську безпеку окремої іноземної держави, суспільства, людини і громадянина.

Виявляється дуже цікавий факт: прихильники наукової течії транснаціоналізму в теорії міжнародних відносин, серед яких переважають американці, на підставі фактологічного матеріалу, застосовуючи методи історизму, порівняння, ретроспективної аналогії, інтерв'ювання і т. ін. доводять, що нинішній зовнішньополітичний курс Сполучених Штатів і внутрішня політика визначаються не народом (тобто виборцями), не президентом, не урядом, не Конгресом, а групою найбільш впливових керівників американських транснаціональних корпорацій, які делегують або вербують у владних структурах власну «агентуру впливу». Вказані фахівці стверджують, що унаслідок спрямованої маніпуляції суспільноюсвідомістю і корупції у вищих ешелонах владив своєму суспільному розвитку американська державна система переродилася, втративши можливість управляти процесами в суспільстві. Звідси як наслідок — США як держава втратили свій статус суверена, і сьогодні ТНК використовують «єдину супердержаву світу» в геоекономічній грі як інструмент (механізм) забезпечення безпеки бізнесу, придушенняконкурентів на світовій арені, а також в лобіюванні вООН та інших міжнародних структурах інтересів монополій. У зв'язку з цим американські ТНК та їх іноземні партнери є ініціаторами і фінансовими спонсорами багатьох воєн, перш за все, інформаційних, якіактивно ведуться з другої половини XX ст. не тількипроти іноземців, а й проти власного народу. Крім того, керівники ТНК є ініціаторами і натхненниками геополітичних проектів — зон вільної торгівлі та підприємництва — типу Європейського союзу, Північноамериканського союзу (США, Канада, Мексика), Євразійського союзу, кінцева мета яких — встановлення світового панування американських ТНК через так званий світовий уряд. На перший погляд вказаний проект може показатися примарною ідеєю тому, хто не посвячений в таємну діяльність ТНК, здійснювану в рамках закритих елітарних суспільств.

Насправді, аналізуючи зовнішньополітичні кроки після серпня 1991 р. нинішньої правлячої еліти Сполучених Штатів Америки та їх найближчих союзників по Північноатлантичному блоку правлячих кіл Великої Британії, по Британській співдружності — атлантистів із Канади, а також найбільш наближених до британської корони із числа неатлантистів правлячих еліт Австраліїта Нової Зеландії, стратегічного союзника СполученихШтатів на Близькому Сході – Ізраїлю, можна зробити висновокпро те, що нині на руїнах «радянської імперії»створюється нова світова «американська імперія».

Утворення відповідної імперії припускає нав'язування метрополією власної ідеології, політичних уподобаньі певного способу життя аборигенамна підвладній території. Вказані стратегічні завдання реалізуються комплексно як по політико-дипломатичних і соціально-гуманітарних каналах, так й по каналахрозвідувальних та інших спецслужб. В основу ідеологіївказаного цивілізаційного проекту атлантистів покладені англосакські та іудейські цивілізаційні традиції, цінності англіканської і католицької церков, ліберально-демократичній ідеології і політична практика американського зразка для іноземних аборигенів (частково експлуатуються ідеї сіонізму).

Проголошуючи США провідною військово-політичною і фінансово-економічною потужністю, заявляючи про необхідність захисту американських інтересів, незалежно від принципів і норм міжнародного права, міжнародних договорів і угод, підкреслюючи неспростовне лідерство над іншими націями і глобальними міжнародними організаціями, встановлюючи безумовну глобальну моральну гегемонію і грубо захищаючи інтереси американського бізнесу, президент США Дж. Буш (молодший), як і його попередники, одночасно ослабляє свою державу і грає на руку його опонентів.

Даний висновок зроблений на підставі того, що нинішнязовнішня політика американських правлячих кіл все більше зміцнює у свідомості світової спільноти уявлення про лицемірність, незаконність, антидемократичність і насильницький характер американських дій.

Тоді як, відповідно до тверджень американських ЗМІ та інших пропагандистських структур, реальне багатство США повинне було б визначатися тим, що люди в усьому світі добровільно купують американські товари і розділяють американські цінності, проте цього не відбувається насправді. Поступово наростає опір американській присутності в світі та американському способу життя. Чим сильніше США демонструють свою військову потужність, тим сильніше антагонізм, антипатія до американських цінностей і неприйняття американської політики в світі. Американський бізнес і економіка вже відчули це. Свідоцтвом тому економічні та фінансові нелади системного характеру в США, які приголомшують американське суспільство з 2007 р.

Саме у цих умовах Пентагон (Міністерство оборони США) розробляє і здійснює таємні плани про надання ЗМІ цілеспрямованих «інформаційних новин», тенденційно підібраних і навіть сфальсифікованих. Вказані заходи розробляються в рамках нових зусиль американської адміністрації по вигідному впливу на суспільну світову свідомість, свідомість політиків і фахівців як у дружніх, так і в недружніх державах, як на зарубіжну аудиторію, так і на американське суспільство. Для цього у 2002 р. навіть створено Управління стратегічного впливу (УСВ;OfficeofStrategicInfluence), керівники якого пропонують розширити межі завдань і на союзні країни Близького Сходу, Азії і Західної Європи. Саме вказаному Управлінню Пентагон доручає проведення таємних операцій в інформаційно-психологічній сфері, які традиційно були властиві лише цивільним спеціальним службам, зокрема підрозділам державного департаменту США.

З цієї причини, можливо, особливо в Європі, не слід мовчазно поглядати на зухвале нав'язування американських цінностей.Найбільшою загрозою для США зараз, на думку автора, є не ісламістський фундаменталізм, а самовпевненість сучасної американської влади, яка після розвалу «радянської імперії» формує власну світову «американську імперію», нав'язуючи народам світу модель «американського ліберального способу життя». Саме з цією метою велика увага відводиться значному розвитку відповідного апарату і фінансуванню реалізації заходів щодо просування американської зовнішньої політики через інформаційно-психологічну сферу. Провідне місце в цих заходах відводиться Розвідувальному співтовариству США.

1. Теоретичні основизовнішньої політики СполученихШтатів Америки у повоєнний(після«холодної війни») період світу, що глобалізується

Вивчення доктринальних основсучасної геополітичної стратегії СполученихШтатів Америки і практики їх реалізації у зовнішній політиці держави свідчить, що найбільший вплив на сучасну американську зовнішню політику зробив професор, колишній помічник Президента США з питань національної безпеки Збігнев Бжезінський. Його наукові праці останніх років «холодної війни» формували світогляд сучасних політичних лідерів Америки президентів БіллаКлінтона, Джорджа Буша (старшого і молодшого), наступниківна постудержсекретаря США Мадлен Олбрайт, Пауелла Коена, Кондолізи Райс, нинішнього кандидата в президенти США конгресмена Джона Маккейна, натхненника і фінансового покровителяреалізації новітньоїамериканської технології втручання у внутрішні справиіноземних держав і придушення антиамериканських сил за кордоном.Протенаписана у 1998 р. монографія «Великашахівниця (Панування Америки та його геостратегічні імперативи)» стала насправдіпрограмним документом, який покладений в основуполітики попередньої, — Б. Клінтона — і нинішньої — Дж. Буша (молодшого) — адміністрацій США.

У зв'язку з цим читачеві доцільно ознайомитися зокремими її положеннями, щоб достатньоглибоко зрозуміти відповідні причинно-наслідковізв'язки ідеології 3. Бжезінського, світоглядний образі психологію мислення посадових осіб на владному Олімпі у Вашингтоні, які ухвалюють відповідальні доленосні рішення та кардинально впливають на особливостіформування розвідувальної стратегії єдиної супердержави світуі на тактику її реалізації в умовах глобалізації.

Отже,3. Бжезінський відзначає наступне:

З тієї миті, якприблизно 500 років тому континенти сталивзаємодіяти в політичному відношенні, Євразія стає центром світової могутності. Різними шляхами в різний час народи, що населяють Євразію, головним чином народи, що проживають в її західноєвропейській частині, проникали в інші регіони світуі панували там, тоді як окремі євразійські держави добивалися особливого статусу і користувалися привілеямипровідних світових держав.

Останнє десятиліття XX ст. було помічено тектонічним зрушенняму світових справах. Впершев історії неєвразійська держава стала не тількиголовним арбітром у відносинах між євразійськими державами, а й наймогутнішоюдержавою в світі. Поразкаі розвал Радянського Союзустали фінальним акордом в тому швидкому піднесенніна п'єдестал держави Західноїпівкулі — СполученихШтатів Америки —єдиної і насправді першої, справжньої глобальної держави.

Євразія, проте, зберігає своє геополітичне значення. Як й раніше не тількиїї західна частина(Європа) ємісцем зосередження значної частинисвітової політичної та економічної потужності, а й її східна частина(Азія) останнім часом стала життєво важливимцентром економічного розвитку і зростаючого політичного впливу. Відповідно питання про те, яким чином Америка, яка має глобальні інтереси, повинна справлятися зіскладними відносинами між євразійськими державами і, особливо, чи зможе вона запобігти появі на міжнародній арені домінуючої та антагоністичної євразійської держави, – залишається центральним в плані визначення здатностіАмерики здійснювати своє світове панування.

Звідси витікає, що на додаток до розвитку різних новітніхсторін могутності (технологій, комунікацій, систем інформації, а також торгівлі та фінансів) американська зовнішня політика повинна продовжувати стежити за геополітичним аспектом і використовувати свій вплив в Євразії так, щоб створити стабільну рівновагу на континенті, де СполученіШтати виступаютьяк політичний арбітр.

Євразія, отже, є«шахівницею», на якій продовжуєтьсяборотьба за світове панування, і така боротьба зачіпає геостратегію — стратегічне управління геополітичними інтересами. Пригадаємо, що в 1940 р. два претенденти на світове панування — Адольф Гітлер а ЙосипСталін — уклали недвозначну угоду (під час секретних переговорів у листопаді 1940 р.) про те, що Америка повинна бути усуненазЄвразії. Кожен з них усвідомлював, що ін'єкція американської могутності в Євразію поклала б край їх амбіціям про світове панування. Обидва сходилися на тому, що Євразія єцентром світу, і той, хтоконтролює Євразію, здійснює контроль над всім світом. Півстоліття тому питання було сформульований по-іншому: чи продовжитьсяамериканська перевага в Євразії та в яких цілях вона може бути використана?

Остаточна метаамериканської політики повинна бути доброю і високою: створити насправді готову до співпрацісвітову спільноту відповідно до довготривалих тенденцій і фундаментальних інтересів людства. Проте,у той же час життєво важливо, щоб на політичній арені не виник суперник, здатнийпанувати в Євразії і, отже, який кине виклик Америці.

Гегемонія так стара, як світ. Проте,американська світова перевагавідрізняється стрімкістю свого становлення, своїми глобальними масштабами і способами здійснення. Протягом лише одного століттяАмерика під впливом внутрішніх змін, а також динамічного розвитку міжнародних подій, зкраїни, якаізольована в Західній півкулі, трансформувалася у державу світового масштабу за розмахом інтересів і впливу.

Американські домагання на статус єдиного хранителябезпеки Західної півкулі, проголошені раніше в цьому століттіу «доктрині Монро», виправдовувалися твердженнямипро те, що це «визначено долею», ще більше зросли післябудівництва Панамського каналу, який полегшив військово-морське панування в Атлантичному і Тихому океанах.

Фундамент зростаючих геополітичних амбіцій США забезпечувався швидкою індустріалізацією країни.Першасвітова війна з'явилася першоюможливістюдля масованого перекидання американських озброєнихсил до Європи. Не менш важливо, що війна також зумовилапершікрупні дипломатичні кроки, спрямованіна застосуванняамериканських принципів у вирішеннієвропейських проблем. Видатні «чотирнадцять пунктів» Вудро Вільсона були уприскуванням в європейську геополітику американського ідеалізму, підкріпленого американською могутністю. Проте, строгокажучи, Першасвітова війна була в першу чергувійною європейською, а не глобальною. Згодом Європа стане більше об'єктом, ніж суб'єктом глобальної державної політики.

Європейська ера в світовій політиці прийшла до остаточного завершення в ході Другої світової війни, першої насправді глобальної війни. Якби війна закінчилася явною перемогою нацистської Німеччини, єдина європейська держава могла б стати пануючою в глобальному масштабі. Натомість поразка Німеччини була завершена головним чином двома позаєвропейськими переможцями — Сполученими Штатами і Радянським Союзом, наступниками незавершеної в Європі суперечки, які розпочали суперниуцтво за світове панування. Наступні 50 років ознаменувалися переважанням двополюсної американо-радянської боротьби за світове панування. Геополітичнитй розклад не міг бути яснішим: Північна Америка проти Євразії в спорі за домінування у світі. Переможець добився одночасно справжнього панування на земній кулі.

Супротивникипоширювалипо всьому світу свої ідеологічні заклики, пройняті історичним оптимізмом, що виправдовував в очах кожного з них необхідні кроки і що зміцнювавїх переконаність в неминучій перемозі. Кожен із суперників явно панував усерединісвого власного простору, на відміну від імперських європейських претендентів на світову гегемонію, жодному з яких так і не вдалося коли-небудьвстановити вирішальнепанування на території самої Європи. І кожен використовував свою ідеологію для зміцнення влади над своїми васалами та залежними державами, що певною мірою нагадувало часи релігійних воєн. Комбінація глобального геополітичного розмаху і проголошувана універсальність догм, що змагаються між собою, додавалисуперництву безпрецедентну потужність. Поява ядерної зброї означала, що прийдешнявійна класичного типуміж двома головними суперниками не тількиприведе до їх взаємного знищення, а й може мати згубні наслідки для значної частинилюдства. У геополітичному плані конфлікт протікав, головним чином, на периферіїсамої Євразії.

На завершальній стадії «холодної війни» на карті Євразії з'явивсятретій оборонний фронт — Південний. Радянське вторгнення до Афганістану прискорило реакцію у відповідь, а саме: пряму допомогу з боку США національному руху опору в Афганістані в цілях зриву планів Радянської Армії і широкомасштабне нарощування американської військовоїприсутності в районі Персидської затоки як стримуючий засіб, що попереджує будь-яке подальшепросування на Південь радянської політичної або військовоїсили. СполученіШтати зайнялися обороною району Персидської затоки в рівній мірі іззабезпеченням своїх інтересів безпеки в Західній і Східній Євразії.

ВідомаСША коаліція зберегла свою єдність, тоді як китайсько-радянський блок розвалився упродовж менш ніж двох десятиліть. Частково таке положеннясправстало можливим через більшу гнучкість демократичної коаліції в порівнянні з ієрархічним і догматичним та у той же час крихким характеромкомуністичного табору. Перший блок мав загальніцінності, алебез формальної доктрини. Другий же зробивупор на догматичний ортодоксальний підхід, маючи тількиодин вагомий центр для інтерпретації своєї позиції. Головні союзники США були значно слабкіші, ніж самі Штати, тоді як Радянський Союзбезумовно не міг поводитися з Китаєм як зпідлеглою йому державою. Результатподій став таким також завдяки тому факту, що американська сторона виявилася набагато динамічнішою в економічних і технологічних відносинах, тоді як Радянський Союзпоступово вступав в стадію стагнації і не міг ефективно змагатися як в плані економічного зростання, так і у сфері військовихтехнологій. Економічний занепад, у свою чергу, підсилювавідеологічну деморалізацію. Обмеження ідеологічного характерутакож підривали творчий потенціал Радянського Союзу, роблячийого систему все більш відсталою, а економіку все більш марнотратною і менш конкурентоздатноюв науково-технічному плані.

США широко сприймалися як представник майбутнього, як суспільство, яке заслуговує на захоплення і гідне наслідування. Для представників Центральної Європиросійське панування означало ізоляцію від того, що вони вважалисвоїм будинкомз погляду філософії і культури: від Західної Європи та її християнських релігійних традицій. Гірше за все, це означало панування народу,який жителіЦентральної Європи часто несправедливовважалинижчим за себе в культурному розвитку. Китайці, для яких словоРосіяозначало «голодна земля», виявляли ще відвертіше презирство.

Нарешті, у середині Радянського Союзу 50% його населення, котре належало до російської нації, також відкидалопанування Москви. Поступове політичне пробудження неросійського населення означало, що українці, грузини, вірмени та азербайджанці стали вважатирадянську владу формоючужого імперського панування з боку народу, який вони не вважаливищими за себе в культурному відношенні. У Середній Азії національні устремління, можливо, були слабкішими, протетам настрої народів розпалювалися поступово зростаючим усвідомленням приналежності до ісламського світу, що підкріплювалося відомостями про деколонізацію, що здійснювалася повсюди. Подібнобагатьом імперіям, що існували раніше, Радянський Союз,насамкінець,вибухнув зсередини і розколовся на частини, ставши жертвою не стільки прямої військовоїпоразки, скільки процесу дезінтеграції, прискореного економічними і соціальними проблемами.

У результатікраху суперника СполученіШтати опинилися в унікальному положенні. Вони стали першоюі єдиною, насправді світовою державою. Проте, ж глобальне панування США в деякому відношеннінагадує колишні імперії, не дивлячись наїх більш обмежений, регіональний масштаб. Як і у минулому, застосуванняСША «імперської» влади значною мірою єрезультатом „домінуючої організації”.

Післязакінчення «холодної війни» статус СполученихШтатів як єдиної глобальної сили не викликавширокоготоржествагромадськості, а швидшевиявив тенденцію до більш обмеженого тлумачення американських завданьза кордоном.

Американська глобальна перевага, таким чином, підкріплюється складною системою союзіві коаліцій, яка буквально обвиває увесь світ.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) зв'язує найбільш розвинені та впливові держави Європи з Америкою, перетворюючи СполученіШтати на головну дійову особу навіть у внутрішньоєвропейських справах.

Двосторонніполітичні та військовізв'язки зЯпонією прив'язують наймогутнішу азіатську економіку до СполученихШтатів, причому Японія залишається (принаймні, нині), по суті, американським протекторатом. США беруть також участь у діяльності таких транстихоокеанських багатобічнихорганізацій, що зароджуються. Приміром, в Азіатсько-Тихоокеанському форумі економічного співробітництва (АРЕС), ставши головною дійовою особою у справахрегіону. Західна півкуля в основному захищена від зовнішнього впливу и дозволяє США відігравати головну роль в існуючих багатобічнихорганізаціях півкулі.

Спеціальні заходи безпеки в Персидській затоці,особливо післякороткої каральної операції протиІраку в 1991 р., перетворили цей економічно важливийрегіон на американську військовузаповідну зону. Навіть на колишніх радянських просторах знайшли розповсюдженнярізні, підтримувані матеріально американцями, схеми тіснішої співпрацізНАТО. Так, приміром, програма «Партнерство заради миру».

Крім того, слід вважатичастиноюамериканської системи глобальну мережуспеціалізованих організацій, особливо «міжнародні» фінансові інститути. Міжнародний валютний фонд(МВФ) і Усесвітнійбанк, можна сказати, представляютьглобальні інтереси, та їх клієнтами можна назвативесь світ. Насправді, в них домінують американці та в їх створенніпростежуютьсяамериканські ініціативи. На відміну від колишніх імперій, зазначена обширнаі складна глобальна система не єієрархічною пірамідою. США стоять у центрі взаємозалежного всесвіту, в якому влада здійснюється через постійне маневрування, діалог, дифузію і прагнення до формального консенсусу, хоча ця влада надходить, врешті-решт,з єдиного джерела, а саме: Вашингтона, округ Колумбія. І саме тут повинні вестися політичні ігри у сфері влади, причому за внутрішніми правилами країни. Наскільки це можливо, уряди зарубіжних країн прагнуть привернутидо співпрацітих американців, зякими у них єзагальнеетнічне або релігійне коріння.

Більшість іноземних урядів також наймають американських лобістів, щоб просунути свої питання, особливо в Конгресі, на додаток до приблизно тисячі іноземних «груп інтересів», які зареєстровані та діють в американській столиці. Американські етнічні общини також прагнуть робити вплив на американську зовнішню політику, причому єврейське, грецьке і вірменське лобі виступаютьяк найефективніше організовані.

Американська перевага, таким чином, породила новий міжнародний порядок, який не тількикопіює, а й відтворює за кордоном багато рисамериканської системи. Назвемоосновнізних:

• система колективної безпеки, зокрема об'єднанекомандування і збройних сили, наприклад НАТО, Американо-японський договір про безпеку і т. ін.;

•регіональне економічне співробітництво, наприклад АРЕС,NAPTA(Північноамериканська угода про вільну торгівлю), і спеціалізовані глобальні організації співпраці, наприклад Усесвітнійбанк, МВФ, ВТО, Усесвітняорганізація праці;

•процедури, за яких ухвалюються спільнірішення, навіть при домінуванні СполученихШтатів;

•перевага демократичному членству в ключовихсоюзах;

•рудиментарна глобальна конституційна і юридична структура (від Міжнародного суду до Спеціального трибуналу з розгляду військовихзлочинів у Боснії).

Велика частинацієї системи виникла в період «холодної війни» як частиназусиль СполученихШтатів, спрямованихна знищеннясвого глобального суперника — Радянського Союзу. Таким чином, як тільки цей суперник зник і США стали першоюі єдиною глобальною державою – вона вже була готова до глобального застосування.

Її суть добре виклав політолог Дж. Джон Айкененберрі: «Вона була гегемоністською в тому сенсі, що була сконцентрована навколоСполученихШтатів і відображалаполітичні механізми та організаційні принципи американського зразка. Це був ліберальний порядоку тому, що він був законним і характеризувався обопільною взаємодією...» Нині зазначена безпрецедентна американська глобальна гегемонія не має суперників. Головний геополітичний приз для США – Євразія. Половину тисячоліття переважаючийвплив у світових справахмали євразійські держави і народи, які боролися між собою один зодним за регіональне панування і намагалисядобитися глобальної влади. Сьогодні в Євразії керівнуроль відіграє неєвразійська держава та глобальна першість американців безпосередньо залежить від того, наскільки довго та ефективно збережеться їх перевагана Євразійському континенті. Раптове виникнення першоїі єдиної глобальної держави створило ситуацію,за якою однакове швидке досягнення кимось переваги(або через раптову появу успішного суперника, або видхід когось з-під владисупердержави) – створило б загальнуміжнародну нестабільність.

Гарвардський політолог Семюель П. Хантингтон має рацію в своєму сміливому твердженні: «У світі, де не буде верховенства СполученихШтатів, буде більше насильства і безладута менше демократії і економічного зростання, ніж в світі, де СполученіШтати продовжують більше впливати на вирішення глобальних питань, ніж яка-небудь інша країна. Постійне міжнародне верховенство СполученихШтатів єнайважливішимдля добробуту і безпеки американців, для майбутньої свободи, демократії, відкритихекономік і міжнародного порядкуна землі».

У зв'язку з цим критично важливимєте як США «управляє» Євразією. Контроль над Євразією майже автоматично спричинить за собою підпорядкуванняАфрики, перетворивши Західну півкулю і Океанію на геополітичну периферіюцентрального світового континенту.

Масштаби американської глобальної гегемонії, за загальним визнанням, великі, аленеглибокі, стримуються як внутрішніми, так і зовнішніми обмеженнями. Для СполученихШтатів євразійська геостратегія включає цілеспрямованекерівництво динамічними з геостратегічної точки зору державами і обережне поводження з державами-каталізаторами в геополітичному плані, дотримуючись двох рівноцінних інтересів США: у найближчій перспективі — збереженнясвоєї виняткової глобальної влади, а в далекій перспективі — її трансформацію у все більш інституційовану глобальну співпрацю. Вживаючитермінологію жорстокіших часів стародавніхімперій, три великі обов'язки імперської геостратегії полягають у запобіганні змови між васалами і збереженніїх залежності від загальноїбезпеки, збереженніпокірностіпідлеглих і забезпеченні їх захисту та у недопущенні об'єднання варварів.

Держави-нації продовжують залишатися основнимиланками світової системи. У поточних умовах в масштабі всього світу, принаймні, п'ять ключовихгеостратегічних дійових осіб і п'ять геополітичних центрів (при цьому два останніх, можливо, також частково кваліфікуються як дійові особи) можуть ідентифікуватися на новій євразійській політичній карті. Франція, Німеччина, Росія, Китай та Індія єкрупними і активними фігурами, тоді як Велика Британія, Японія та Індонезія (за загальним визнанням, дуже важливікраїни) не підходятьпід цю кваліфікацію. Україна, Азербайджан, Південна Корея, Туреччината Іран відіграють роль принципово важливихгеополітичних центрів, хоч й Туреччина, й Іран єв якійсь мірі — у межах своїх більш лімітованих можливостей— також геостратегічно активними країнами. На даній стадії досить сказати, що на західному краю Євразії ключовимиі динамічними геостратегічними дійовими особами єФранція і Німеччина. Франція, зокрема, має свою власну геостратегічну концепцію Європи, таку, яка в деяких істотнихмоментах відрізняється від концепції СполученихШтатів, і вона схильна брати участь у тактичних маневрах, спрямованихна те, щоб примусити Росію проявитисебе з невигідного боку перед США, а Велику Британію — перед Німеччиною, навіть покладаючись при цьому на франко-германський альянс, щоб компенсувати свою власну відносну слабкість.

Більш того, іФранція, і Німеччинадостатньосильніта напористі, щоб робити вплив у масштабахширшого радіусу дії. Франція не тількипрагне до центральної політичної ролі в Європі, що об'єднується, а й розглядаєсебе як ядро середземноморсько-північноафриканської групи країн, які мають єдині інтереси. Німеччинавсе більш і більш усвідомлює свій особливий статус як найбільш значуща держава Європи — економічний «тягач» регіону і лідер Європейського союзу, що формується (ЄС). Німеччинавідчуває, щонесе особливу відповідальність за зновемансиповануЦентральну Європу, яка в якійсь мірі туманно нагадує про колишні уявлення про провіднуНімеччину вЦентральній Європі. Крім того, і Франція, і Німеччинавважають, що на них покладений обов'язок представлятиінтереси Європи при веденні справзРосією, а Німеччинау зв'язку з географічним положенням, принаймні теоретично, навіть дотримується великої концепції особливих двосторонніхдомовленостей зРосією.

Інші середні за масштабами європейські держави, більшість зяких єчленами НАТО і/або Європейського союзу, або слідуютьпровідній ролі США, або потихеньку шикуютьсяза Німеччиноюабо Францією. Їх політика не має особливо широкогорегіонального впливу, і вони не в тому положенні, щоб мінятисвою основнуорієнтацію. На цій стадії вони не єні геостратегічними дійовими особами, ні геополітичними центрами. Це ж правомірно відносно й найбільш важливогоцентральноєвропейського члена НАТО і ЄС — Польщі.

Україна,новий і важливийпростір, на євразійській «шахівниці» єгеополітичним центром, тому щосаме її існування як незалежної держави допомагає трансформувати Росію. Без України Росія перестає бути євразійською імперією. Без України Росія все ще може боротися за імперський статус, алетоді вона стала б в основному азіатською імперською державою і, швидше за все, була б втягнута в конфлікти, що виснажували, зСередньою Азією, що піднімалаголову, яка, відбудься таке, була б скривджена у зв'язку з втратою недавньоїнезалежності та отрималаб підтримку з боку дружних їй ісламських держав Півдня. Китай, схоже, також чинив опір би будь-якого роду реставрації російського домінування над Середньою Азією, враховуючи зростаючий інтерес до держав цього регіону, що нещодавноотрималинезалежність. Проте,якщо Москва поверне собі контроль над Україною зїї крупними ресурсами, а також виходом до Чорного моря, то Росія автоматично зновдістане можливість перетворитися на могутню імперську державу,якарозкинулася в Європі та в Азії. Втрата Україною незалежності мала б негайні наслідки для Центральної Європи, трансформувавши Польщу в геополітичний центр на східних рубежах об'єднаноїЄвропи.

Не дивлячись наобмежені територіальні масштабиі незначнеза чисельністю населення,Азербайджанзйого величезними енергетичними ресурсами також у геополітичному плані має ключовезначення. Це пробкав судині, що міститьбагатства басейну Каспійського моря і Середньої Азії. Незалежність держав Середньої Азії можна розглядатияк практично безглузде поняття, якщо Азербайджан буде повністю підпорядкований московському контролю. Власні та вельмизначні нафтові ресурси Азербайджану можуть також бути підпорядковані контролю Росії, якщо незалежність цієї країни виявиться анульованою. Незалежний Азербайджан, з’єднаний зринками Заходу нафтопроводами,  які не проходять через контрольовану Росією територію, також стає крупною магістраллю для доступу передових і енергоспоживачих економік до енергетично багатих країн Середньої Азії. Майбутнє Азербайджану і СередньоїАзії майже в такому ж ступені, як і у випадку зУкраїною,принципово залежить від того, кимможе стати або не стати Росія.

Туреччината Іранзайнятівстановленням деякої міривпливу в каспійсько-середньоазіатському регіоні, використовуючи втрату Росією своєї влади. З цієї причини їх можна було б вважатигеостратегічними дійовими особами.Туреччинастабілізує регіон Чорного моря, контролює доступ знього до Середземного моря, врівноважуєРосію на Кавказі, все ще залишається протиотрутою від мусульманського фундаменталізму і служить південним якорем НАТО. Дестабілізована Туреччина, схоже, дала б велику свободу насильству напівденних Балканах, одночасно забезпечила б Росії відновленняконтролю над державами Кавказу, що нещодавноотрималинезалежність.

Іран,не дивлячись насвоє подвійнеставленнядо Азербайджану, аналогічним чином забезпечує стабілізуючу підтримку новій політичній різноманітності Середньої Азії. Він домінує над східним узбережжямПерсидської затоки, а його незалежність, не дивлячись насьогоднішню ворожість до СполученихШтатів, відіграє роль бар'єру для будь-якої перспективноїросійської загрозиамериканським інтересам в цьому регіоні.

Безумовно, з якоїсь точки зору могло б так скластися, що, можливо,Казахстан або Узбекистанпотрібно було б також внести до останньої категорії. Проте,на даному етапі ситуація навколокожної з цих країн непідводить нас до такого висновку. Зміни в статусі будь-кого з них представлялиб значні події та спричинилиб за собою деякі зрушенняу розстановцісил, алесумнівно, щоб їх наслідки виявилися далекосяжними. За нинішніх обставин розширення блоку НАТО на схід шляхом включеннядо 1999 р. в його склад Польщі, Республіки Чехії та Угорщини уявляється вірогідним. Проте, як тільки три першінові члени НАТО приєднаються до Європейського союзу, так відразу як Європейський союз, так і НАТО будуть вимушенізайнятися питанням про членство республікБалтії, Словенії, Румунії, Болгарії, Словаччини і, врешті-решт, ймовірно, й України. Десь між 2005 і 2010 рр. Україна, особливо тоді, коли вона доб'ється значного прогресу в проведенні реформ усерединікраїни та тим самим чіткіше визначиться як країна Центральної Європи, повинна бути готова до серйозних переговорів як зЄвропейським союзом, так і зНАТО (Проте цей прогноз не відбувся – прим автора статті)

Тим часомфранко-германо-польська співпрацязЄС і НАТОбуде, ймовірно, значно розширена, особливо у сфері оборони. Зазначена співпрацямогла б стати свого роду західною серцевиноюбудь-яких ширших європейських заходів із забезпеченню безпеки, які, насамкінець,можуть розповсюджуватисяяк на Росію, так і на Україну. Враховуючи особливу геополітичну зацікавленість Німеччиниі Польщі в незалежності України, цілкомможливою уявляється така ситуація, за якою Україна поступово буде втягнута в особливі франко-германо-польські відносини. До 2010 р. франко-германо-польско-українська співпраця, яка охоплюватиме приблизно 230 мільйонів чоловік, може, мабуть, перетворитися на партнерство, що заглиблюєгеостратегічну взаємодію в Європі. Росію необхідно постійно завірятив тому, що двері до Європи відкриті, як і двері для її остаточної участі в трансатлантичній системі безпеки, що розширюється, і, ймовірно, в майбутньому, в новій транс’євразійській системі безпеки. Проте,питання про офіційне членство Росії як про практичну реальність до певного часу не підніматиметься, і це, крім іншого, ще одна причина для того, щоб безглуздо не закривати перед нею дверей.

Отже, головна геостратегічна метаСША в Європі може бути сформульована вельмипросто: «шляхомщирішого трансатлантичного партнерства зміцнюватиамериканський плацдарм на Євразійськомуконтиненті зтим, щоб Європа, що росте, могла стати щереальнішим трампліномдля просування в Євразію міжнародного демократичного порядкуі співпраці...»

Коментар автора статті:Насправді, наявні матеріали свідчать про те, що американський уряд, організовуючи розвідувальну діяльність протиСРСР, прагнув значно ослабити і зменшити його роль в світових справах. Хоча украйправий спектр політичної еліти США прагнув знищити Радянський Союз, проте, в американських урядових програмах доведення його до дезінтеграції не передбачалося. Подібний геопроект оцінювався як мало реальний. Вказана думкапідтверджується ще і тим, що американські спецслужби, як правило, за власною ініціативою не розробляють можливі сценарії розвитку подій, а в урядових програмах спецслужбам не ставилося завданнярозробки сценаріїв подій на випадок розвалу СРСР і рекомендацій щодо лінії поведінки американської правлячої еліти в такій ситуації.

Таким чином, поступово просуваючись до статусу «єдиної в світі супердержави», СполученіШтати нині захопили ключовіпозиції в різних міжнародних структурах, світових військово-політичних альянсах, політичних і суспільнихрухах, у сфері ідеології, релігії, економічної думкиі т. ін. В умовах, що склалися, для захисту своїх інтересів американська еліта використовує всі важелівідкритогоі таємного впливу на ворогів, супротивників, конкурентів і партнерів.

Підсумок багаторічноїборотьби за світове пануванняв 1992 р. підвів і обнародував Президент США БіллКлінтону щорічній доповіді «Про основнінапрямкиполітики національної безпеки СполученихШтатів», в якому наголошувалося наступне: «…Ми живемо в новій ері. "Холодна війна" завершена. Розпад радянської імперії радикальним чином змінивситуацію у сфері безпеки. Головний виклик — загрозакомуністичній експансії і проблема запобігання ядерній війні — зникли. Не загрожуєбільше ні могутнє радянське угрупування на напряміпротистояння Схід — Захід, ні готові до пуску на США колишні радянські ракети.Значнозменшилася загрозавійни між розвиненими державами і реальність ядерного знищення. Динамічність глобальної економіки трансформуєторгівлю, культуру, світову політику і відкриваєнові можливостідля співпраціміж народами.

СполученіШтати єголовною державою світу, яка має глобальні інтереси і на яку покладена глобальна відповідальність. ВійськовіймогутностіСША немає рівних у світі. Озброєні сили кращеза всіх оснащені і вишколені. Америка — єдина держава, здатназдійснювати успішні широкомасштабні військовіоперації далеко за межами своїх кордонів. Нині держава володіє насправді глобальною економікою і об'єднаноюсистемою зв'язку, який працює в реальному масштабі часу і збільшує можливостідля створенняв Америці нових робочих місцьі зростання американських інвестицій. Ніколи ще лідируючароль США не була така необхідна для протидії новим погрозам».

Проте, така ейфорія в правлячих колахСША зменшилася після11 вересня 2001 р. післятерористичної атаки з боку прихильниківУсама бен Ладена протиНью-Йорка, Вашингтона, Пентагону і інших життєво важливихоб'єктів держави.

У той же час у світовій спільноті учені та фахівці з проблем безпеки неоднозначно ставляться до офіційної урядової версії адміністрації президента Дж. Буша (молодшого), що «це була самостійна терористична агресія світових радикальних антиамериканських сил». Велика група фахівців, вивчаючи матеріали трагічних подій, проводячи історичні паралелі, порівняльний аналіз і логічну реконструкцію моделі терористичної атаки, знаходитьбагато суперечностей, щоб по цих подіях зробити однозначний висновок.

Людський розум виступаєпроти«версії про причетність уряду США до організації, підготовки і реалізації провокації геостратегічного масштабу», протеверсія представників так званої доктринальної школи транснаціоналізму в теорії міжнародних відносин про «світову змову американських фінансово-банківських, військово-промислових і нафтогазових картелів» виглядає вельмилогічною. В усякому разі, її важко спростовувати. Дана версія зводиться до того, що представники вказаних монополістичних об'єднань зацікавлені у впровадженні в свідомість американського суспільстваобразу«нового ворога» як об'єднуючої і мобілізуючої мотиваційної сили американського народу, спрямованоїна реалізацію всіх потенціалів США для захисту, в першу чергу,інтересів вказаних американських ТНК на світовій арені, що глобалізується, кінцевою метою яких єзнищення держав взагалі як універсальної організації, інструменту управління людським співтовариством, усунення таким чином перешкод на шляху доотриманнянадприбутків і створення«світового уряду». Сучасна глобалізація — це, перш за все, спроба концентрації провіднимисвітовими центрами сили (промислово розвиненими державами таїх ТНК) необмеженоївлади в своїх руках і світове панування.

2. Особливості тактики реалізаціїгеостратегічної політикиСполучених Штатів Америки

Розробка різних сценаріїв звитяжної війни між США (НАТО) і Радянським Союзом (Організацією Варшавського договору) та їх перевірка в ході штабних військово-командних навчань поступово приводили до усвідомлення фахівцями і політиками обох сторін того факту, що вирішити класичними та ядерними засобами ведення війни проблеми геостратегічного протистояння по лінії „Схід — Захід”, яке до кінця XX ст. стало глобальним, – не реально. Ворогуючі блоки були вимушені шукати нетрадиційні методи таємної боротьби, а також нові технології створення і застосування інструментарію її силової підтримки. Це вивело на передові позиції оперативну (розвідувальну і контррозвідувальну) та інформаційно-аналітичну діяльність спецслужб. У військовій сфері — високоточні неядерні засоби. Таким чином, «третя світова війна» у формі «холодної» була завершена широкомасштабним застосуванням розвідувальних, контррозвідувальних, пропагандистських та інших спеціальних служб, в особливих випадках в таємних операціях як силова підтримка оперативних заходів — розвідувальний-диверсійні підрозділи військ спеціального призначення.

КДБ СРСР та інші спеціальні служби неодноразово акцентували увагу радянського керівництва на тактичних змінах ведення супротивником розвідувальний-підривної діяльності та на причинно-наслідковий зв'язок впливу зовнішніх і внутрішніх чинників на зростання негативних соціально-політичних, економічних та інших процесів в суспільстві. Проте у осіб, що ухвалювали відповідальні доленосні рішення для держави і народу, необхідних особистих та ділових якостей для того, щоб усвідомити реальність цієї загрози, не вистачило. Під впливом партійних догм, застарілих стереотипів, у багатьох випадках із-за простій недалекоглядності та відсутності політичної волі партійно-господарська номенклатура сподівалася на просте «може».

КДБ і ГРУ ГШ СРСР зафіксували перші ознаки зміни тактики оперативній діяльності підрозділів політичної розвідки і Управління таємнихоперацій ЦРУ США незадовго до приходу до влади в СРСРМ. Горбачова. У радянських спецслужбах інтенсивно проводилися комплексні заходи щодо оперативного моніторингу, оцінки, аналізу і узагальнення результатіввивчення даної проблеми.

Вже у квітні 1989 р. КДБ СРСРінформувало регіональні органи безпеки про те, що характер таємних операцій ЦРУ на території СРСР в 1989-1994 рр. визначатиметься залежно від змін внутрішній стабільності в СРСР по таких параметрах, як економічна ситуація, міжнаціональні суперечності та наявність політичної опозиції. У орієнтуванні вперше мова йшла про заходи американських спецслужб, спрямованих на придбання «агентури впливу» у вищих ешелонах влади Радянського Союзу.

Перші офіційні дані щодо формування за участю американських спецслужб відповідних впливових нелегальних прозахідних структур на території колишнього Радянського Союзу були оприлюднені 17 червня 1991 р. на сесії Верховної Ради Головою КДБ СРСР В. А. Крюковим: «ЦРУ розробило програми індивідуальної підготовки агентів впливи, які передбачають навчання навикам шпигунської діяльності, а також концентровану політичну та ідеологічну обробку...»

У цей же час директор ЦРУ У. Уэбстер в доповіді президентові США повідомив про завершення першого етапу програми придбання „особливо важливої агентури”, а також про стан розробки нової концепції розвідувальної діяльності проти СРСР і держав Організації Варшавського Договору.

Наявні дані та інформація, отримана автором статті в ході дослідження вказаної проблеми, свідчать про те, що під керівництвом спецслужб дипломатичні представництва, наукові центри, неурядові структури і дуже впливові приватні особи, зокрема із США, Франції, Великої Британії, Німеччини, Ізраїлю і т. ін., розгорнули на території колишнього СРСР активну роботу з вербувального вивчення радянських громадян, які мали можливості впливати на діяльність органів влади і управління як союзного Центру, так й республік, країв та областей, на встановлення і закріплення з ними контактів.

Оперативні підрозділи КДБ СРСР і союзних республік стали частішими фіксувати приїзди в Радянський Союз іноземців, що мають великий вплив в політичних, ділових і латентних (масонських) колах, Особлива їх увага приділялася пошуку молодих і здібних політиків, господарських службовців, представників технічної і творчої інтелігенції, які в перспективі могли б зайняти високе положення в урядових, партійних і суспільних структурах. Матеріали свідчать також про конкретні спроби встановлення з останніми неофіційних контактів і переводу їх на конфіденційну основу.

Велика точність оцінки тенденцій розвитку ситуації у вказаному регіоні та попереджувальні заходи з боку нерозвідувальних урядових структур щодо захисту своїх національних інтересів можуть свідчити про те, що розвідкам США і провідних держав Заходу вдалося придбати на території комуністичних держав низку цінних джерел, здатних робити вигідний вплив, здобувати особливо конфіденційну інформацію щодо планів, намірів і заходів, які планувалися і здійснювалися державними структурами та їх керівниками, одночасно знаходячись в недосяжності для органів безпеки вказаних держав. Окремі з них мали можливості здійснення впливу навіть на міжрегіональному рівні.

За даними, які з'явилися як у радянських, так і в закордонних ЗМІ з проблеми «агентури впливу», головна ставка в тодішній програмі ЦРУ США (1990 р.) робилася на опозиційні, так звані демократичні сили в СРСР. Робота з ними планувалася і проводилася як усередині Радянського Союзу, так і за кордоном.Контакти встановлювалися з найбільш помітними фігурамив науці, літературі, мистецтві, в державному управлінському апараті, з народними депутатами всіх рівнів. Як правило, зазначена робота проводилася і проводиться донині по лінії Конгресу, ЮСІА і «Корпуси миру» США різними недержавними організаціями, добродійними фондами, політологічними, економічними, соціологічними та іншими науково-досліднимицентрами. Крім того, вказана роботапроводилася також у рамках розроблених за участю спецслужб спеціальних урядових програм з перехоплення і використанню в своїх інтересах відтоку за кордон вчених і провідних фахівців із держав СНД.

Результати досліджень, проведених автором статті, свідчать також про те, що для стимулювання і закріплення постійних відносин з виділеними особами організовувалися і продовжують організовуватися за рахунок приймаючої сторони їх поїздки за кордон, де гостям приділяється підвищена увага в створенні особливо комфортних умов перебування і почестей на прийомах, організовуються зустрічі з представниками вищих рівнів еліти Заходу. В ході роботи з даною категорією громадян держав СНД представники іноземних держав отримували і отримують інформацію (особливо закритого або секретного характеру) про процеси, які відбуваються в державі та регіоні. На основі її аналізу і розробки своїх підходів планується надання моральної і фінансової підтримки. За допомогою порад, рекомендацій і т. ін. здійснюється вигідний Заходу вплив на політичну, військову, економічну і моральну обстановку як в цілому в посткомуністичних державах, особливо в СНД, так і в Україні. Зокрема; це давало і дає можливість орієнтуватися на інформацію і прогнози поважних осіб, об'єктивніше оцінювати стан і перспективи розвитку ситуації в тих або інших регіонах, в тій або іншій області економіки та науки, соціально-політичній сфері.

З викладеного вище, на думку автора статті, витікає, що відмінність «агента впливу» від звичайного «лобіста» полягає в тому, що «агент» підтримує прямий або опосередкований контакт з іноземною спецслужбою і за її завданням особисто здійснює відповідний вигідний вплив на хід подій і характер поведінки окремих осіб на процеси ухвалення рішень представниками різних рівнів органів державної влади і управління державами — об'єктами таємних спрямувань або створює для цього відповідні умови, групи впливи (лобі), члени яких можуть і не мати ніякого відношення до розвідувальних органів, і здійснює цілеспрямоване управління їх діяльністю відповідно до інтересів спецслужби іноземної держави.

У даному випадку втрачаються ознаки класичного шпигунства: секретна інформація не збирається і не переміщається від агента до розвідувального центру, відсутні як традиційні засоби шпигунства (документальні матеріали — розвідувальні завдання, шифри, коди, засоби тайнопису, контейнери для операцій тайників і т. ін.), так і фаза зберігання шпигунської інформації. За своїми особистими і діловими якостями, а також за посадовим рівнем або соціальним положенням у суспільній ієрархії джерело здатне досягти самостійно кінцевого стратегічного результату, якого прагне за його допомогою досягти спецслужба іноземної держави або впливової іноземної недержавної організації. Організація оперативної роботи вказаними спецслужбами з такими агентами здійснюється за межами правового поля національного законодавства, яке регламентує діяльність національних розвідувальних і контррозвідувальних служб, тобто агентурні відносини з джерелами регулюються не правовими (позаправовими) формами організації розвідувальної діяльності. Як правило, оперативні відомості щодо такої агентури доступні обмеженому колу осіб, і вказана робота проводиться поза офіційним діловодством, прийнятим в спецслужбах.

Надалі у разі виходу «агентів впливу» на вищі посадові рівні зв'язок з ними підтримується через впливових осіб з державних, політичних або ділових кіл іноземної держави. У даному випадку представникам іноземних спецслужб добре відомо, що більшість служб контррозвідки посткомуністичних держав мають обмежені можливості для законного контролю подібних контактів «агента впливу» з іноземцями.

Крім того, у разі потреби реалізації отриманих матеріалів їх керівництво постійно ризикує викликати негативні для себе наслідки, зокрема, унаслідок можливого просочування секретної інформації та розшифровки оперативних заходів. У цьому випадку іноземна розвідка, що здійснює оперативний супровід таємної операції лише консультує так званих зв'язкових з числа високопоставлених осіб і здійснює оперативний контроль за розвитком ситуації навколо агента, створюючи умови для його безпечної діяльності, у тому числі й пропагандистське прикриття через свою агентуру в ЗМІ на випадок появи у місцевої контррозвідки відповідного компрометуючого матеріалу і наміру обмежити або припинити діяльність «агента впливу». Останні роки практикується укладання «агентами впливу» шлюбів з громадянками США із впливових сімей, у тому числі й із співробітницями розвідувальних служб. Зважаючи на високе займане положення подружжя в країні проживання місцеві спецслужби не мають можливості приховано отримувати санкції на проведення по них оперативних заходів, тому такі «подружжя» зазвичай використовуються як зв'язкові з розвідувальним центром.

Сучасні зміни в міждержавних відносинах від конфронтаційного періоду «холодної війни» до рівня партнерських або навіть до формального статусу стратегічного партнерства, масоване використання недержавних структур в оперативних заходах для американських правлячих кіл набуває особливого значення, зокрема, для політичної розвідки, яка дуже тісно перетинається з легальною політико-дипломатичною діяльністю нерозвідувальних державних і неурядових структур. Саме це вимагає впровадження представниками спецслужб США покращених конспіративних технологій для проведення розвідувальної діяльності на пострадянському просторі.

Матеріали дослідження свідчать, що в 1982 р. завказівкою американського президента Р.  Рейгана як один з інструментів проведення в комуністичних державах політики американської адміністрації під прикриттям неурядових організацій представниками республіканської і демократичної партій, профспілок, об'єднань ділового світу і наукових кіл була заснована асоціація «Американський політичний дім». У цей же період активізувалися контакти співробітників ЦРУ США з представниками різних добродійних фондів: «Етурю Гамільтон фаундейшн», «Бікоп фаундейшн», «Бенджамин Розенталь фаундейшн», «Додж фаундейшн», «Фонд Сороса» та інших (всього біля тридцяти). Вказані структури з другої половини 60-х років XX ст. періодично використовуються розвідувальними службами США в своїх оперативних заходах як «прикриття». Нині до вищезазначених організацій додалися ще асоціація «Фрідомхауз»; Фонд Маккейна, кандидата в президенти США у 2008 р.; асоціація «Проект по перехідних демократіях», очолювана військовим розвідником у запасі Брюсом Джексоном; Національний демократичний інститут, очолюваний екс-держсекретарем США Мадлен Олбрайт, та інші.

У сучасних умовах планування, підготовка і оперативний супровід таємних операцій у сфері інформаційно-психологічного протиборства з «недружніми» іноземними урядами покладеніна ЦРУ, РУМО, ФБР і спеціальні НДІ, так званіідеологічні центри, а реалізація конкретних заходів цих операцій — на Держдепартамент, дипломатичні представництва за кордоном, неурядовіорганізації, ЗМІ США. Перевівши реалізацію вказаних заходів втручання у внутрішні справиіноземних держав на офіційну основу під месіанським гаслом порятунку людства від тоталітарних режимів і тероризму шляхом «розповсюдження основ демократії та американського способу життя», керівники США створили умови «безкарності» для учасників цих заходів. Вся ця діяльність подається як приватна діяльність фізичних і юридичних осіб, за яких держава Сполучені Штати Америки ніякої відповідальності не несе. Фактично реалізація державної політики у сфері підривної діяльності проти конкурентів, супротивників і ворогів США формально перекладена на неурядові американські організації. Вказана тактика стала несподіванкою для американських опонентів.

Звикнувши до силових методів боротьби з політичнимиопонентами у власних суспільствах, більшість урядів іноземних держав не готові та не здатні поки що психологічно або юридично протидіяти розвідувальній технології «ненасильницького усунення від влади в іноземних державах політичних конкурентів» за допомогою «внутрішньої опозиції», підтримуваної морально, політично і фінансово з боку президента, уряду і Конгресу Сполучених Штатів Америки. Крім того, військові агресії США і держав НАТО, фізичне знищення С. Милошевича та С. Хусейна — це дуже серйозне попередження для багатьох керівників іноземних держав при ухваленні ними рішень щодо застосування репресій проти своїх внутрішніх опонентів. Хоча не для всіх — вказане не перешкодило узбецькому президентові І. Каримову подавити за допомогою військ і спецслужб спробу опозиції розпочати «кольорову революцію»в Узбекистані. Проте, в Україні та Грузіїце дало позитивний результат — президент Л. Кучма та його оточення не зважилися застосувати силу проти «помаранчевих революціонерів», а президент Э. Шеварднадзе — проти організаторів і учасників «революції Роз». Хоча революціонер, «демократично обраний президент» М. Саакашвілі застосував водомети, спецназ і арешти проти представників грузинської опозиції в листопаді 2007 р.

Інформація, отримана під час дослідження, щодо діяльності підконтрольних глобалістам неокультів, ізотеричних та інших різновидів містичних організацій на пострадянському просторі,  зокрема в Україні, Росії і Бєларусі, та в посткомуністичних державах Східної і Південної Європи також підтверджує викладену автором статті теорію сучасної світової конкуренції у сфері впливу на свідомість, духовні цінності широких мас народів, суспільств і держав, які, за визначенням, повинні складати периферію, або сировинний додаток майбутньої «американської світової імперії», з метою усунення їх конкурентної можливості на ринку праці шляхом ослаблення рівня їх ментального розвитку, освіти, зниження загальної якості їх робочої сили тощо.

Суть, мета і завдання ідеологічної диверсії були викладені свого часу головним ідеологом підривної діяльності проти СРСР, першим директором ЦРУ США Аленом Даллесом, який ще в 50-і рр. XX ст. висловив наступне: «...Посіявши там (у Радянському Союзі) хаос, ми непомітно підмінимо їх цінності на фальшиві та примусимо їх у ці фальшиві цінності повірити. Як? Ми знайдемо своїх однодумців... своїх союзників і помічників у самій Росії... Ми всіляко підтримуватимемо та підніматимемо так званих художників, які насаджуватимуть культ сексу, насильства, садизму, зради, — словом, всяку аморальність. В управлінні державою ми створимо хаос і безлад... Ми станемо непомітно, але активно сприяти самодурству чиновників, хабарникам. Безпринципність, бюрократизм і тяганина підніматимуться до рівня благодаті... Чесність і порядність висміюватимуться і нікому не стануть потрібні, перетворяться на пережиток минулого. Хамство і нахабство, брехня і обман, пияцтво і наркоманія, тваринний страх один до одного і безсоромність, зрада, ворожість народів, перш за все, ворожість і ненависть до росіян — все це ми будемо вправно і непомітно культивувати, все це розцвіте махровим кольором...»

Вказані принципи зовнішньої політики Сполучених Штатів розцвіли в науково сформульованій так званій доктрині експорту американської демократії в суспільства тоталітарних держав, яка останніми роками реалізується на території посткомуністичних і пострадянських держав під виглядом «кольорових революцій».

Практичні рекомендації щодо її реалізації викладені Д. Шарпом (GeneCharp), академіком з фонду ім. А. Ейнштейна, в книзі «Від диктатури до демократії», яка була вперше опублікована в Бангкоку в 1993 р. Комітетом з відновлення демократії в Бірмі. Д. Шарп впродовж сорока років займався розробкою методів повалення «комуністичних та інших тоталітарних режимів у світі». Його дослідницька робота проводилася при активній участі офіцерів ЦРУ, РУМО та інших спецслужб, які спеціалізувалися на проведенні підривної діяльності проти іноземних урядів. У основу книги «Від диктатури до демократії» покладений досвід офіцера військової розвідки США Боба Хелві (нині наукового співробітника фонду ім. А. Ейнштейна), який впродовж тридцяти років навчав опозицію Бірми та інших держав регіону тонкощам повалення урядів.

Пізніше книга неодноразово перевидавалася, зокрема у Сербії, Індонезії, Таїланді та Україні. У США книга «Від диктатури до демократії» видавалася двічі. Вона стала настільною книгою підривної діяльності. У ній шукали практичне натхнення опозиційні рухи Югославії, Бєларусі, Грузії, України, Киргизстану та багатьох інших країн. Вказана книга представляє інтерес як класичне керівництво до дії, яка детально розкриває тактику і стратегію підривної діяльності усередині «тоталітарних і авторитарних держав». Необхідно уточнити: «тоталітарних» — з погляду так званих розвинених західних демократій. Яку силу може мобілізувати опозиція, щоб вона виявилася достатньою для руйнування антидемократичногорежиму, його військової та поліцейської системи? Загальноюмежею приведених прикладів руйнування або ослаблення Диктатур є рішуче масове застосування політичної непокори з боку населення та його інститутів. Диктаторський режим має характерні особливості, які роблять його дуже чутливим до уміло вживаній політичній непокорі.

Для наочності приводимо основні тези з книги Д. Шарпа до російського видання (1993 р.):

Розділ 4. Слабкості диктатури

Диктатура часто здається невразливою. Служба розвідки, поліція, озброєні сили, в'язниці, концентраційнітабори і каральні загони, підконтрольнідекільком представникам влади. Фінанси країни, її природні ресурси і виробничі потужності частозначно розоряються диктаторами для здійсненнясвоєї диктаторської волі.

Навпаки, демократичні опозиційні сили частопредставляються надзвичайно слабкими, неефективними і безвладними. Таке сприйняття невразливості диктатурив порівнянні з безпорадністю опозиційних силробить ефективну боротьбу маловірогідною...

Слабкості диктатур включають:

1. Співпраця великої кількості людей, груп або інститутів, необхідних для управління системою,які можуть бути обмежені або нейтралізовані повністю.

2. Вимоги і результати політики минулого режимунабагато обмежують його здатність розроблятиі проводити в життя конфліктну політику зараз.

3. Система в своєму функціонуванні може статиінертною, менш здатною швидко адаптуватися до нової ситуації.

4. Люди і ресурси, виділені для виконання існуючихзавдань, не можуть бути легко переорієнтованіна виконання нових викликів.

5. Підлеглі, боячись викликати незадоволеність начальства, можуть давати неточну або неповну інформацію, необхідну для ухвалення рішень диктаторами.

6. Ідеологія може стати розпливчатою, а міфи і символисистеми хисткими.Якщо існує сильна ідеологія, яка впливає насприйняття реальності, то посилення прихильностідо неї може викликати неадекватне відношення населеннядо відповідної дійсності, умов і потреб.

7. Зниження ефективності та компетентності бюрократичногоапарату або надмірний контроль і регулюванняможуть зробити неефективними політику та функціонування системи.

8. Внутрішні інституційні конфлікти, особистесуперництво і ворожнеча можуть пошкодити або навіть зруйнуватимеханізм функціонування диктатури.

9.  Інтелігенція і студенти можуть проявляти неспокійз приводу умов, що склалися, обмежень,доктринерства і репресій.

10.  Суспільство в цілому з часом може стати апатичним, скептичним або навіть ворожим по відношенню допредставників існуючого режиму.

11. Можуть загостритися регіональні, класові, культурно-мовніабо національні конфлікти.

12. Ієрархія влади диктатури завжди в деякій мірінестабільна, а часом надзвичайно нестабільна.Окремі особи не зберігають своє положення в системі, просуваючись по службових ієрархічнихсходах, переводяться до інших місць роботи, усуваютьсявід влади і замінюються іншими особами.

13. Окремі посадові особи з поліцейських абоозброєних сил можуть діяти у власних інтересах, навіть проти волі авторитетних диктаторів,включаючи організацію проти них заколотів.

14. Для нової диктатури потрібний час, щоб зміцнитисвоє положення.

15. Оскільки рішення в рамках диктатури приймаютьсяобмеженою кількістю осіб, вірогідні помилки в думках, політиці або діях.

16. Якщо режим, намагаючись уникнути таких помилок, удасться до децентралізації контролю в ухваленні рішень,його роль як центрального рівня влади може бути щебільш ослаблена.

Політична непокора маєнаступніхарактеристики:

• не визнає той факт, що результат боротьби визначатиметься засобами, вибраними диктатурою;

диктатурі важко боротися з політичною ненасильницькою непокорою;

воно може значно збільшити слабкості диктатурита перекрити джерела її сили;

•воно може насправді розповсюджуватися абошироко концентруватися на конкретній меті;

воно приводить до помилок у думках або діяхдиктаторів;

воно може ефективно втягувати населення в ціломуабо окремі суспільні групи та інститути в боротьбуза ліквідацію жорстокої влади окремих осіб;

• воно допомагає розподілити реальну владу в суспільстві, розширюючи можливості побудови та підтримкидемократичного суспільства.

Нижче приводяться деякі позитивні елементиефекту демократизації, пов'язаної з ненасильницькоюборотьбою.

Досвід ведення ненасильницької боротьби може підвищитиупевненість населення в протидії погрозамрежиму і здатності протистояти репресіям, іншим заходам, пов'язаним з насильством.

Ненасильницька боротьба полягає у відмові відспівпраці та в непокорі, за допомогою якихнаселення може чинити опір недемократичномуправлінню будь-якої диктаторської групи.

Ненасильницька боротьба може використовуватися якпротивага репресивному управлінню для затвердженняпрактики демократичних свобод, наприклад, свободислова, свободи друку, свободи діяльності незалежнихорганізацій і свободи зборів.

Ненасильницька боротьба сприяє виживанню, відродженню і зміцненню незалежних груп та інститутів суспільства, описаних вище. Вона є важливим чинником для демократії, оскільки здатна мобілізуватисили населення і обмежити реальну потужністьбудь-якого потенційного диктатора.

Ненасильницька боротьба дає засоби, за допомогоюяких населення може впливати на репресивні акціїполіції і озброєних сил, які належать диктаторськомууряду.

Ненасильницька боротьба дає методи, за допомогою яких населення і незалежні інститути можуть на користьдемократії обмежити або перекрити джерела сили правлячої еліти, створивши загрозу її здатності продовжувативолодарювати.

Диктатори потребують допомоги людей, якими вониправлять, без цього вони не в змозі забезпечити і зберегтиджерела політичної влади. Такі джерела політичної влади включають.

– авторитет, упевненість людей, що влада є законноюі що їх моральний борг підкорятися їй;

– людські ресурси, число та значення осіб і груп,які підкоряються, співробітничають або надають допомогуправителям;

– потреба режиму в уміннях і знаннях, наділенихповноваженнями осіб і груп, які співробітничаютьз ним; потреба у виконанні ними конкретних дій тав здійсненні відповідних функцій;

– нематеріальні, психологічні та ідеологічнічинники, які примушують людей підкорятися і надаватидопомогу диктаторам;

– матеріальні ресурси, ступінь контролю або доступу правителів до багатства, природних і фінансових ресурсів, економічна система, а також засоби зв’язкуі транспорту;

– санкції та покарання, необхідні для підтримкиумов існування режиму і проведення його політики, яка може бути застосована проти «неслухняних»або тих, хто відмовляється співробітничати, щоб змуситиїх підкорятися і співробітничати.

Всі дані джерела сили, проте, залежать від сприйняття ними режиму, від рівня підпорядкування і слухняностінаселення, від співпраці численних людейі багатьох інститутів суспільства. Їх присутність не можебути гарантованою:

– повна співпраця, слухняність і підтримка збільшують число необхідних джерел сили і, відповідно, розширюють можливості влади будь-якого уряду;

– з іншого боку, зі скороченням співпраціз агресорами і диктаторами з боку народу та інститутівможуть виснажуватися джерела сили, від яких залежатьвсі правителі. Без таких джерел сили влада правителів ослабляється і зрештою зникає. Природно, диктатори чутливі до дій ідей, які загрожують їх можливостям поводитися так, якїм хочеться. Тому диктатори спираються на погрози ізастосування покарань відносно тих, хто не підкоряється, бастує або відмовляється співробітничати. Проте це щене все. Репресії, навіть дуже жорстокі, не завжди забезпечуютьповернення до необхідного рівня підпорядкуванняі співпраці, які дозволяють режиму функціонувати.

– якщо, не дивлячись на репресії, джерела сили можутьбути ослаблені або перекриті на достатньо тривалийчас, первинним результатом для диктатуристануть невпевненість і замішання. Потім може початися явне ослаблення влади диктатури. З часомзникнення джерел сили може викликати паралічі безсилля режиму та в серйозних випадках — його розвал.Влада диктатури поступово або швидко зникнеунаслідок політичного виснаження.

Ефективний занепад диктатури з мінімальнимижертвами вимагає виконання чотирьох першочерговихзавдань, а саменеобхідно:

– зміцнити рішучість, упевненістьпригноблюваного населення в собі та виробити звичку до опору;

– зміцнити незалежні соціальні групи та інститути пригноблюваного народу;

– створити могутню силу опору;

– розробити мудрий стратегічнийплан звільнення з посад в апараті влади та чітко втілитийого вжиття.

Методи ненасильницьких дій

1.Методи ненасильницького протесту і переконання

Офіційні заяви:1. Публічні виступи.2. Листи протесту або підтримки. 3. Деклараціїорганізацій і установ. 4. Публічні заяви, підписанівідомими людьми. 5. Декларації звинувачення та намірів. 6. Групові або масові петиції.

Спілкування з широкою аудиторією:7. Гасла, карикатури і символи. 8. Прапори, плакати і наочні засоби.9. Листівки, памфлети та книги. 10. Газети і журнали.11. Магнітофонні записи, платівки, радіо, телебачення.12. Написи в повітрі (літаками) і на землі(оранкою грунту, посадкою рослин, каменями).

Групові акції:13. Депутації. 14. Сатиричнінагородження. 15. Групове лобі. 16. Пікетування. 17. Псевдовибори.

Символічні суспільні акції:18. Вивішування прапорів, використання предметів символічнихквітів. 19. Носіння символів. 20. Молитви і богослужіння.21. Передача символічних об'єктів.22. Роздягання на знак протесту. 23. Знищення своєївласності. 24. Символічне запалення вогнів (факелів, ліхтарів, свічок). 25. Виставляння портретів.26. Малювання на знак протесту. 27. Установка нових вуличнихзнаків і назв. 28. Символічні звуки.29. Символічне «освоєння» земель. 30. Грубі жести.

Тиск на окремих людей:31. «Переслідування по п'ятах» офіційних осіб. 32. Насмішка над офіційнимиособами. 33. Братання із солдатами. 34. Стеження («вахти»).

Театр і музика:35. Гумористичні пародії. 36. Постановка п'єс і музичних творів.37.Співи.

Процесії:38. Марші. 39. Паради. 40. Релігійні ходи, процесії. 41. Паломництво. 42. Автоколони.

Поминання померлих:43. Політичний траур. 44. Символічні поховання. 45. Демонстративніпоховання. 46. Поклоніння в місцях поховань.

Суспільні збори:47. Збори протесту абопідтримки. 48. Мітинги протесту. 49. Таємні мітинги протесту. 50. Семінари.

Відхід і відмова:51. Демонстративний відхід. 52. Мовчання.53. Відмова від почестей. 54. Поворот спиною при появіпредставників влади.

2. Методи відмови від соціальної співпраці

Остракізм окремих людей:55. Соціальнийбойкот. 56. Вибірковий соціальний бойкот. 57. Відмова відвиконання подружніх обов'язків («по Лісистрату»).58. Відмова від спілкування. 59. Припинення релігійної служби.

Відмова від участі в суспільних заходах, подіях, звичаях і роботі:60. Припинення соціальної і спортивної діяльності. 61. Бойкот суспільних заходів і подій. 62. Студентські страйки. 63. Громадянська непокора. 64. Припинення членства в громадських організаціях.

Відхід із соціальної системи:65. Відмова виходити з будинку. 66. Повна особиста відмова від співпраці. 67. Відхід з роботи. 68. Укриття в притулку. 69. Колективний виїзд з місць мешкання. 70. Еміграція на знак протесту («хиджрат»).

3. Методи відмови від економічного співробітництва

(1) Економічні бойкоти

Акції споживачів:71. Бойкот споживачів. 72. Невикористання бойкотованих товарів. 73. Політика аскетизму. 74. Відмова від виплати орендної плати. 75. Відмова орендувати. 76. Загальнонаціональний споживчий бойкот. 77. Міжнародний споживчий бойкот.

Акції робочих і виробників:78. Бойкот робочих. 79. Бойкот виробників.

Акції посередників:80. Бойкот постачальників і посередників.

Акції власників і управлінців:81. Бойкот торговців. 82. Відмова здавати в оренду або продавати власність. 83. Локаут (зупинка виробництва власником). 84. Відмова в наданні промислової допомоги. 85. Загальний страйк торговців.

Акції власників фінансових ресурсів:86. Зняття банківських внесків. 87. Відмова платити гонорари, виплати, суми обкладення. 88. Відмова виплачувати борги або відсотки. 89. Жорсткість фондів і кредитів. 90. Відмова від сплати податків. 91. Відмова від «тіньової» зарплати.

Дії урядів:92. Внутрішнє ембарго. 93. «Чорні списки» торговців. 94. Міжнародне ембарго постачальників. 95. Міжнародне ембарго покупців. 96. Міжнародне торгове ембарго.

Методи відмови від символічної співпраці

(2) Страйки

Символічні страйки:97. Страйки протесту. 98. Швидкий відхід («страйки-блискавки»).

Сільськогосподарські страйки:99.Селянські страйки. 100. Страйки сільськогосподарських робітників.

Страйки особливих груп:101. Відмова від примусової роботи. 102. Страйки ув’язнених. 103. Страйки ремісників. 104. Професійні страйки.

Звичайні промислові страйки:105. Страйк істеблішменту. 106. Промислові страйки. 107. Страйк солідарності.

Обмежені страйки:108. Частковий страйк. 109. страйк «Бампера» (вибіркова, почергова). 110. Зниження темпів роботи. 111. Робота «строго за інструкцією». 112. Невихід «із-за хвороби». 113. Страйк за звільнення. 114. Обмежений страйк. 115. Виборчий страйк.

Багатогалузеві страйки:116.Страйк, що розширюється. 117. Загальнонаціональний страйк.

Поєднання страйків та економічного закриття підприємств:118. Припинення роботи і торгівлі («хартал»). 119. Повне припинення економічної діяльності.

4. Методи відмови від політичної співпраці

Відмова від підтримки влади:120.Відмовавідлояльного відношення до влади. 121. Відмова в суспільній підтримці. 122. Література і промови, що закликають до опору.

Відмова громадян від співпраці з урядом:123. Бойкот законодавчих органів. 124. Бойкот виборів. 125. Бойкот роботи в державних установах і заняття державних посад. 126. Бойкот урядових установ, агентств та інших органів. 127. Відхід з урядових установ освіти. 128. Бойкот підтримуваних урядом організацій. 129. Відмова в допомозі силам по наведенню ладу. 130. Зняття знаків власностіта вуличної розмітки. 131. Відмова сприймати призначення офіційних осіб. 132. Відмова розпустити існуючіінститути.

Альтернатива цивільної покірності:133. Неохочета повільне підпорядкування. 134. Непокораза відсутності прямого нагляду. 135. Народна непокора.136. Замаскована непокора. 137. Непокоранаказу розійтися зборам або мітингу.138. Сидячий страйк. 139. Відмова від призову в арміюі депортації. 140. Поховання, втеча і виготовлення фальшивих документів. 141. Громадянська непокора несправедливим законам.

Акції урядового персоналу:142. Вибірковавідмова в допомозі представникам уряду. 143.Блокування передачі команд та інформації. 144.Затримки та протидія роботі установ. 145. Загальнавідмова від адміністративної співпраці.146. Відмова від судової співпраці. 147. Навмиснанеефективність роботи та вибіркова відмова від співпраці виконавських органів. 148. Заколот.

Внутрішні акції уряду:149. Псевдолегальні повернення і затримки, 150. Відмовавідспівпраці дрібних урядових органів.

Міжнародні акції уряду:151. Змінив дипломатичних та інших представництвах. 152. Затримка і відміна дипломатичних заходів. 153.Утримання від дипломатичного визнання. 154. Погіршеннядипломатичного відносин. 155. Вихід з міжнароднихорганізацій. 156. Відмова від членствав міжнародних організаціях. 157. Виключення з міжнароднихорганізацій.

5. Методи ненасильницького втручання.

Психологічне втручання:158. Самовіддачавлади стихії (самоспалення, втоплення і т. ін.). 159. Голодування:а) голодування морального тиску; б)  голодування-страйк;у) голодування у дусі «сатьяграха». 160. «Зворотний»суд (використання судових процесів для звинувачення обвинувачів). 161. Ненасильницьке психологічне виснаження опонента.

Фізичне втручання:162. Сидіння.163. Стояння. 164. Невихід з транспорту. 165. Використаннясегрегативних пляжів при расовій сегрегації.166. Ходіння на місці. 167. Моління в сегрегованихцерквах.168. Ненасильницькі маршіз вимогою передачі власності та влади. 169. Ненасильницькіповітряні польоти в зону, контрольовану опонентом. 170. Ненасильницьке входженняв заборонену зону (перетин кордону). 171. Ненасильницькапротидія насильству або іншим діям опонента власним тілом (психологічний вплив). 172. Ненасильницьке блокування власнимтілом (фізичний вплив). 173. Ненасильницькаокупація.

Соціальне втручання:174. Встановленнянових соціальних порядків. 175. Переобладнання приміщень.176. Блокування доріг. 177. Нескінченнепроголошення промов. 178. Самодіяльні концертн, заходи на вулиці. 179. Альтернативні соціальніінститути. 180. Альтернативні системи комунікацій.

Економічне втручання:181. Зворотнийстрайк. 182. Невихід після закінчення роботи. 183. Ненасильницьке збільшення ділянки землі. 164.  Відмова від виконання блокади. 185. Політично мотивоване виготовлення фальшивих грошей. 186. Попереджувальні масові закупівлі стратегічноважливих товарів. 187. Вилучення цінностей. 188.Демпінг. 189. Вибірковий патронаж над фірмами, установами. 190. Альтернативні ринки. 191. Альтернативні транспортні системи. 192. Альтернативні економічніінститути.

Політичне втручання:193. Надмірнезавантаження адміністративної системи. 194. Викриттясекретних агентів. 195. Прагнення до ув'язнення.196. Цивільна непокірність «нейтральним законам». 197. Роботабез співпраці. 198. Подвійнийсуверенітет і створення тіньового уряду.

Коментар автора статті:

Суть забезпечення оперативних позиційпротидіїіноземним політичним розвідкаму сфері інформаційно-психологічного протиборстваполягає в забезпеченні власної таємноїприсутності у сфері інтересів своїх супротивників, конкурентів або ворогів. Якщо врахувати хоча б суто моральний аспект вербувальної діяльності спецслужб, то вжеце досить для розуміння того, що характер такого родудіяльності маніпулятивно-підривний, оскільки безцього нікуди не подінешся — це однозначно приховане проникненняу свідомість людей.

Суть виявлення загрозтаємне оволодіннячужими конфіденційними відомостями. Таким чином, характер інформаційного аспекту оперативної діяльності контррозвідки та інших служб безпеки — безпосередній матеріальний підрив,а точніше — відвернення маніпулятивно-підривноїдіяльності іноземних розвідувальних таінших спеціальних служб на «помилковий об'єкт» або „фальшивий об’єкт”.

Суть попередження загроз— переорієнтація ходу подій або поведінки людей, тобтовиведення їх з-під негативно небезпечного впливу абовідвернення їх уваги від раніше намічених супротивникомцілей і подальше утримання ситуації у вигідномудля себе плані. „Відхилення”, „відвернення” на латинізвучить як диверсія, а утримання в даному контексті —як патерналізм. Це два обов'язкові склади проведенняманіпуляції. Значить, характер попередження загроз, як мінімум, диверсійний. Хоча диверсіяасоціюється багато в чому лише із знаком «мінус», у даному випадку вона можемати і позитивний характер.

Отже, з одного боку, виконавчий суб’єкт розвідувальний-підривноїоперації намагається маніпулятивно-підривнимспособом завдати шкоди або заподіятизбиток об'єкту розвідувальних спрямувань, а з іншого — контррозвідка та інші спецслужби цього об'єкту(жертви) намагаються здійснити у відповідь альтернативнізаходи маніпулятивно-підривного характеруз метою завдання шкоди або спричинення збиткувиконавчому суб'єктові розвідувально-підривної операції і нейтралізації можливих негативних наслідків від результатів таємної операції супротивника.Тобто в даному випадку клин вибиваєтьсяклином тому, що суть нейтралізації загроз — безпосередній їх підрив. Служби безпеки,контррозвідувальні органи,  державні ЗМІ таінші органи інформаційно-психологічної протидіїповинні застосовувати альтернативні методипротидії вказаним сучасним методамприхованого вигідного впливу іноземних політичнихрозвідок.

Навчившись самостійно долати наслідкиметодологічного підриву, багато хто зробить длясебе відкриття: сучасні наші політичні реалії — це цинічне маніпулятивне шоу як передумова, інструмент іта основа керованого хаосу, головнимидійовими особами якого є агентура супротивника. Навіть кадровим співробітникам спецслужбважко в це повірити, оскільки це не звична для нихкласична агентура, а саме елітне військо так званоготемного світу —трансформагентура.

Підсумковий висновок.Потрібно пам'ятати слова видатного українського політолога, одного з ідеологів національно-державної думки В. К. Липинського(05.04.1882 - 14.06.1931), висловлені ним свого часув «Листі до братів про ідею і організацію українськогомонархізму»: «...Якщо Україна й надалі матиме такий безвольний, національно індиферентний, бюрократично-клановий провідний прошарок, то досягти високого рівня політичної культури, патріотичної свідомості та конструктивного ентузіазму національно-державногостановлення буде надзвичайнопроблематично. Така нація може лише вічно "відроджуватися", знаходитися у стадії вічного політичного "булькотіння" і стихійного примітивізму, у стадії нерозвиненої, недержавної нації...»

Кузьменко Анатолій Михайлович,

к. ю. н., доцент кафедри міжнародного права та порівняльного правознавства

Київського університету права НАН України

(Витяг із навчального посібника„Информационно-психологическая безопасность в эпоху глобализации”. Острухов В. В., Петрик В. М., Штоквиш А. А., Кузьменко А. М. и др.; под. общ. ред. Острухова В. В. –К.: ОАО БЦКФ, 2008. – С. 468-511).

Ukrainian English French German Polish Russian