Моя політика

Моя политика

„Кольорові революції” як соціально-політичне явище кінця ХХ – початку ХХІ століття і технологія зовнішньої інформаційно-психологічної агресії іноземних спецслужб: міжнародно-правові та безпекознавчі аспекти

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Моїм студентам для того, щоб допомогти їм формувати контури світу завтрашнього дня…”,

– Збігнев Бжезинський,

екс-помічник Президента США з питань національної безпеки, видатний учений,

геополітик, геостратег епохи „холодної війни” і зародження глобалізації:

„Велика шахівниця” (Панування Америки та її геостратегічні імперативи)”, 1998 р.

 

Актуальність теми. По-перше, у сучасних умовах без розвідувального і контррозвідувального супроводу не обходиться жоден зовнішньополітичний захід уряду США. У цьому зв’язку планування, підготовка і оперативний супровід таємних операцій у сфері інформаційно-психологічного протиборства з „недружніми” іноземними урядами покладені на спецслужби – ЦРУ, РУМО, ФБР і спеціальні НДІ, так звані ідеологічні центри, а реалізація конкретних практичних заходів цих операцій — на Держдепартамент, дипломатичні представництва за кордоном, неурядові організації, ЗМІ США. Такий тактичний підхід до зовнішньополітичної діяльності в американській адміністрації викликаний тим, що після зникнення комуністичних режимів значно понизилася ефективність роботи спеціальних служб безпеки посткомуністичних держав, а також підвищився військово-політичний тиск США на уряди цих держав з метою примусити їх зменшити застосування сили як у зовнішній, так і особливо у внутрішній політиці. Переклавши реалізацію вказаних заходів втручання у внутрішні справи іноземних держав на офіційну основу під месіанським гаслом „порятунку людства від тоталітарних режимів і тероризму” шляхом „поширення основ демократії та американського способу життя”, керівники США створили умови „безкарності” для учасників цих заходів. Вся ця діяльність подається як приватна діяльність фізичних і юридичних осіб, за яких держава Сполучені Штати Америки ніякої відповідальності не несе. Фактично реалізація державної політики у сфері підривної діяльності проти конкурентів, супротивників і ворогів США формально перекладена на неурядові американські організації. Вказана тактика стала несподіванкою для американських опонентів. Нині вони не мають ефективної протидії [1, 2, 3, 4].

По-друге, інформація, отримана під час дослідження діяльності підконтрольних глобалістам неокультів, ізотеричних та інших різновидів містичних організацій на пострадянському просторі та в посткомуністичних державах Східної, Центральної і Південної Європи, зокрема в Україні, Росії, Бєларусі, Польщі, Угорщині, Чехії, також підтверджує викладену автором статті наукову гіпотезу про посилення сучасної світової конкуренції у сфері впливу на свідомість, духовні цінності широких мас народів, суспільств і держав, які, за визначенням, повинні складати периферію або сировинний додаток майбутньої „американської світової імперії” (так званого „золотого мільярду”), з метою усунення їх конкурентної спроможності на ринку праці шляхом ослаблення рівня їх ментального розвитку, освіти, зниження загальної якості їх робочої сили тощо.

Вказані принципи зовнішньої політики Сполучених Штатів розквітли в науково сформульованій так званій доктрині „експорту американської демократії в суспільства тоталітарних держав”, яка останніми роками реалізується на території посткомуністичних і пострадянських держав під виглядом „кольорових революцій”. Практичні рекомендації щодо її реалізації викладені Дж. Шарпом (Gene Charp), академіком із фонду ім. А. Ейнштейна, в книзі „Від диктатури до демократії”, яка була вперше опублікована в Бангкоку в 1993 р. Комітетом з відновлення демократії в Бірмі. Дж. Шарп впродовж сорока років займався розробкою методів повалення „комуністичних та інших тоталітарних режимів у світі”. Його дослідницька робота проводилася при активній участі офіцерів ЦРУ, РУМО та інших спецслужб, які спеціалізувалися в роки „холодної війни” на проведенні практичної підривної діяльності проти іноземних урядів. У основу книги „Від диктатури до демократії” закладений, зокрема, оперативний досвід офіцера військової розвідки США Боба Хелві (нині наукового співробітника фонду ім. А. Ейнштейна), який впродовж тридцяти років навчав опозицію Бірми та інших держав Південноазіатського регіону тонкощам повалення антиамериканські налаштованих урядів [1, 2].

Пізніше книга неодноразово перевидавалася, зокрема у Сербії, Індонезії, Таїланді та Україні. У США книга „Від диктатури до демократії” видавалася двічі. Вона стала свого роду „Біблією” підривної діяльності. У ній шукали практичне натхнення опозиційні рухи Югославії, Грузії, України, Киргизстану, Узбекистану, Бєларусі та багатьох інших країн світу. Нині вона активно використовується опозиційними рухами Арабського Сходу для повалення тоталітарних режимів в державах Північної Африки, Близького Сходу і Перської затоки. Вказана книга представляє інтерес як класичне керівництво до дії, яка детально розкриває тактику і стратегію підривної діяльності усередині „тоталітарних і авторитарних держав”. Необхідно уточнити: „тоталітарних” — з погляду так званих розвинених західних демократій. Яку силу може мобілізувати опозиція, щоб вона виявилася достатньою для руйнування антидемократичного режиму, його військової та поліцейської системи? Загальною рисою приведених прикладів руйнування або ослаблення диктатур є рішуче масове застосування політичної непокори з боку населення та чиновників державних інститутів. Диктаторський режим має характерні особливості, які роблять його дуже чутливим до уміло вживаної політичної непокори. Саме останнє і певні теоретичні положення щодо визначення сучасного соціально-політичного явища „революція” закладені в тактику розвідувальних операцій щодо повалення будь-якого незручного Вашингтону іноземного уряду [1, 2, 3,4].

По-третє, насправді розвиток сучасних національних суспільств в умовах нового підйому світової фінансово-економічної кризи відбувається в умовах значних соціально-економічних і політико-ідеологічних проблем.: тобто відбувається певна світоглядна криза. Більшість держав світу, які знаходилися в зоні так званого „радянського впливу”, опинилися у тупиковій ситуації. Хоча комуністична ідея суспільного розвитку не виправдала себе, проте, у диктаторів та їхнього оточення немає бажання міняти звичний спосіб життя. Що ж далі?... Повернення до іншого способу управління суспільством, зокрема ліберального, який настирливо нав’язується імперіалістами, для них не прийнятне… Крім того, Захід дуже дратує ще й те, що більшість з цих не лояльних до США диктаторів свого часу або навчалися в радянських військових закладах (зокрема, в Україні), або в інших умовах мали контакти з радянськими спецслужбами і тривалий час підтримували добрі офіційні та приховані контакти з керівництвом СРСР, яке вже пішло з політичної арени, а їхні сателіти ще панують (приміром, Хосні Мубарак в Єгипті, Муамар Каддафі в Лівії, Башар Ассад в Сирії, Алі Абдалли Салех в Йемені, Абдельазиз Бутефлік в Алжирі, Мішель Сулейман в Лівані тощо).

По-четверте, останнім часом поряд зі спеціальною пропагандистською літературою, підготовленою за участю американських спецслужб, почали з’являтися кон’юнктуро упереджені, часто схоластичного характеру, тенденційні наукові дослідження проблеми, пов’язаної із визначення „помаранчевої”, „бархатної”, „трояндової” та інших так званих „кольорових революцій”: „Помаранчева революція” в політичному дискурсі” (www.politik.org.ua), Правова генеза „помаранчевої революції” в Україні (К. ), О причинах „Оранжевой революции” в Украине (В. Малинкович), Посткомуністичні революції (О. Романюк), Визрівання помаранчевої революції (Кульчицький), Так, революція (Грабовський), From Kuchma to Yushchenko. Ukraine’s Presidential Election and the Orange Revolution (T. Kuzio.), Оранжевая революция – анализ и следствия (Д. Арел), Майбутнє ліберальної революції (Б. Акерман) тощо.

Мета доповіді. Поважаючи наукову точку зору зазначених авторів та їхніх прихильників, автор даної доповіді прагне понизити рівень тенденційності в знаннях про „кольорові революції”.

Завдання – поширити менш відомі для суспільства і наукового співтовариства відомості (документальні дані, як правило, засекречені, що обмежує доступ до них пересічним науковцям і фахівцям з безпеки) щодо сучасних процесів і оперативних технологій у сфері діяльності спеціальних служб, які беруть участь в інформаційно-психологічному протиборстві в міждержавних і міжнародних відносинах.

1. Особливості сучасної парадигми наукового знання про „революцію”

Загально відомо, що розвідувальні служби споконвічно, підтримуючи морально, політично і фінансово, використовують напряму (як агентів) або опосередковано (в темну) опозиційні сили (принаймні їх лідерів) в іноземних державах на свою користь. У ХХ ст. жодна революція або іншого масштабу антиурядове заворушення не обходилися без політично-фінансової підтримки іноземних спецслужб: 1) партія більшовиків В. Леніна фінансувалася німецькою розвідкою через посередництво Олександра Парвуса (Ізраїля Лазаровича Гельдфанда, який запропонував у 1915 р. німецьким партнерам план по виведенню Росії із війни шляхом здійснення більшовиками революції і повалення царської влади) [5]; 2) комуністичні партії держав світу і Національно-визвольні рухи з соціалістичною орієнтацією – підтримувалися і фінансувалися радянською розвідкою; 3) антикомуністичні сили у державах ОВД, Африки, Азії та „дисиденти” в СРСР – західнонімецькою БНД, британською СІС, французькою ДЖСЕ, американським ЦРУ, ізраїльським „Мосадом”. У зв’язку з цим, при сучасному теоретичному визначенні „революції” як явища не можна спиратися лише на природні суспільні процеси. Необхідно враховувати й ту обставину, що сучасна розвідувальна діяльність спецслужб передбачає проведення низки спеціальних заходів прихованого спрямованого вигідного впливу з метою штучного створення передумов кризових суспільних процесів і здійснення оперативної роботи щодо підтримання „керованої кризи” у суспільстві держави, об’єкта розвідувальних спрямувань. Одного разу подібна „криза” вийшла з під контролю спецслужб – спрямовані оперативні заходи лише на пониження потенціалу впливу Радянського Союзу на світові процеси та заходи протидії радянських спецслужб не впорались із навантаженням, що призвело до планетарних зрушень: розвалу СРСР, ОВД, Ялтинської системи світового правопорядку тощо. Останнє викликало навіть неабиякі панічні настрої в лавах ЦРУ, БНД, СІС і ДЖСЕ: вони не були готові до подібного сценарію, бо урядові програми не ставили перед ними завдання „розвалу” та підготовки сценаріїв поведінки силових структур і власних урядів в умовах зникнення, за визначенням Р. Рейгана, „імперії зла” та кардинальної зміни геостратегічної ситуації в світі [6, 7].

1.1. Революція як явище в загальнонауковому сенсі (від пізнє лат. –  revolutio — поворот, переворот, перетворення): радикальна, докорінна, глибоко якісна зміна, стрибок у розвитку природи, суспільства або пізнання, пов’язане з розривом із попереднім станом [8].

1.2. Революція як явище у політичному житті: 1) радикальний спосіб переходу від одного суспільно-політичного ладу до іншого, прогресивнішого, за допомогою активних дій самих громадян; 2) радикальна зміна політичної ситуації, заснована на зміні правлячих осіб, структури, підтримуючої міфології та функцій уряду, методами, не закріпленими у чинній конституції. Такі методи майже завжди припускають насилля або загрозу застосування насилля як щодо політичної еліти, так і до пересічних громадян. Революція часто спричиняє контрреволюцію, яка шукає іноземних союзників, одночасно революціонери також не цураються допомоги із-за кордону – тим самим країна, як правило, впадає у вир громадянської війни та іноземної воєнної інтервенції. У той же час, якщо цілі революційного руху можуть бути різними, відносно засобів менше різноманітності: від тероризму через селянську партизанську війну і загальні страйки до державного заколоту. Всі ці дії можуть відбуватися роздільно, але як свідчить життя, в ході революції застосовуються найрізноманітніші способи одночасно. У зв’язку з цим революцію слід розглядати швидше як процес, а ніж як подію. Головним питанням будь-якої революції є питання про владу, бо, не поваливши колишню державно-політичну владу, яка стоїть на варті застарілих порядків, і не затвердивши у владі провідні сили, зацікавлені у змінах, не можна вирішити соціально-економічні завдання революції, забезпечити заміну одного режиму влади іншим, колишнього – новим. Зазначені два головних аспекти центрального питання – питання про владу – 1) повалення колишньої і 2) затвердження нової – найчастіше здійснюються одними й тими ж революційними силами – революційним народом країни. Проте, обставини можуть скластися і так, що зазначені завдання історія покладає на різні сили, як це було при звільненні від фашизму країн Центральної і Південно-східної Європи, де завдання щодо повалення і руйнування гітлерівського „нового порядку” виконувала Радянська Армія-визволительниця у союзі звнутрішніми силами цих країн (відтвореними армійськими формуваннями та партизанами), які, враховуючи потужність гітлерівської воєнної машини, самі, поодинці були не в змозі вирішити це завдання. Друге ж завдання – затвердження нової політичної влади у цих країнах – вирішувалася вже їх народами, але у присутності радянських військ, що породило особливий комплекс проблем [9].

1.3. Революція як явище в соціально-економічному житті:головне питання революції – питання про державну владу, хоча найчастіше революція – це соціальний зсув і якісне перетворення у всій соціально-економічній структурі суспільства; відносно різка і суттєва зміна у розподілі благ у соціальній структурі [8].

1.4. Революція як явище у соціально-політичній конфліктології і теорії безпеки. Зміст революції соціальної”, як способу переходу від суспільно-економічної формації, що історично зжила себе, до прогресивнішої, до докорінно якісного перевороту у всій соціально-економічній структурі суспільства класично розкрито К. Марксом в Передмові до „Критики політичної економіки”: „На відомому рівні свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства входять у протиріччя з існуючими виробничими відносинами, що є лише юридичним виразом останніх, або –– з відносинами власності, усередині яких вони до цих пір розвивалися. З форми розвитку продуктивних сил зазначені відносини перетворюються на їх окови. Тоді настає епоха соціальної революції. Зі зміною економічної основи більш менш швидко проходитьпереворот у всій велетенській надбудові. При розгляді таких переворотів необхідно завжди відрізняти з природничо-науковою точністю матеріальний переворот, який фіксується в економічних умовах виробництва, від юридичних, політичних, релігійних, художніх або філософських, коротше – від ідеологічних форм, в яких люди усвідомлюють цей конфлікт і борються за його розв’язання [10].

Таким чином, революція – це соціально-політичний конфлікт, який всупереч твердженням вульгарної політології, котра намагається зобразити революцію як щось завжди руйнівне і негативне в ході історії, справжня революція – по своїй суті позитивна, творча форма суспільного розвитку, націлена не на руйнування, а на порятунок і множення головного суспільного багатства – вже створених суспільством продуктивних сил. Руйнівна функція будь-якої справжньої революції обмежується усуненням сил, які перешкоджають суспільному прогресу, які ставлять свої егоїстичні інтереси вище за інтереси всього суспільства, більшості його громадян. Але трапляється і так, що революційний процес, вийшовши за свої природно історичні рамки, руйнує не лише сили і структури, що перешкоджає прогресу, а й самі загальнолюдські механізми прогресу. Тоді йдеться вже не про революцію, а про її трансформацію, переродження в принципово інший процес – масове безладдя, бандитизм, державний переворот, громадянську війну, іноземну інтервенція тощо.

Жовтнева революція 1917 р. – озброєне повалення Тимчасового уряду і прихід до влади партії більшовиків, яка проголосила встановлення радянської влади, початок ліквідації капіталізму і переходу до соціалізму, по суті, була завершальною стадією майже сторічного революційного процесу в Росії. Революція в Росії багато в чому визначила вектор розвитку усесвітньої історії ХХ століття. Жовтнева революція принесла також й Громадянську війну, а разом з нею і величезні лиха. У зв’язку з цим існує широкий спектр оцінок Жовтневої революції як національної катастрофи, що призвела до значних жертв і встановлення тоталітарної системи, до апологетичних тверджень про те, що революція була спробою створення соціалізму як демократичного ладу соціальної справедливості. Історія й донині не дала свою остаточну відповідь [9].

Все ж таки, хоча економічною основою революції завжди є протиріччя економічного розвитку, але зовсім не завжди вони зводяться до суперечності між зростанням продуктивних сил і віджилими виробничими відносинами, що стали гальмом, як це стверджують марксистські догматики. Історії, особливо XX ст., відомі революції (наприклад, антитоталітарні, посткомуністичні), економічною основою яких є протиріччя між збільшеними економічними потребами суспільства і застоєм, деградацією мобілізаційної економіки, казармового псевдосоціалізму, який попав у соціально-економічну безвихідь. Тому історичне покликання революції може полягати як у тому, щоб зруйнувати віджилі виробничі відносини, які втратили стимули для розвитку продуктивних сил та стали оковами їх розвитку, так і в тому, щоб порвати з тупиковим напрямком еволюції та відновити загальнолюдські механізми прогресу. Проте, у всіх випадках революція – це локомотив історії, прискорювач її розвитку, бо, рятуючи вже створені виробничі сили від руйнування, вона разом із тим затверджує нові, ефективні стимули їх швидкого зростання. Творцями або рушіями революції є суспільні групи, прошарки, класи, громадяни, об’єктивно зацікавлені в назрілих змінах, чия незадоволеність існуючими порядками виявляється в активних виступах проти них. Оскільки міра потреби та інтереси таких груп різна, а також рівень їх свідомості та організованості неоднаковий, то не кожен соціальний прошарок чи група з народу об’єктивно зацікавлений в суспільному прогресі, щоб активно діяти, просувати революцію. Революцію творять лише політично активні, передові представники цих соціальних груп і сил, складові революційного народу, ті, що активно діють як авангард народу. Суспільно-політична сила, клас, група, що діє в революції найбільш послідовно, рішуче і радикально, як правило, стає гегемоном революції, який об’єднує навколо себе всіх її творців.

З погляду форм боротьби за владу, форм політичного перевороту, принципове значення має розмежування мирної і немирної форм розвитку революції. Суть цього розмежування зводиться до того: чи мало місце у ході революції застосування озброєного насильства, чи було кровопролиття при поваленні колишньої влади, затвердженні та захисті нової? Так, відносно безкровне озброєне повстання Жовтня 1917 р. в Росії було пов’язано пізніше зі кровопролитною громадянською війною 1918-1921 рр., яка мала на меті захистити нову владу „червоних” від „білих”. Мирним був перехід від першого до другого етапу революцій в країнах так званої „народної демократії” наприкінці 40-х рр. ХХ ст., мирними та немирними, „бархатними” і „небархатними” були антитоталітарні революції в цих країнах наприкінці 80-х рр. ХХ ст. По-різному нині вони відбуваються в арабських держава Північної Африки та Перської затоки.

Як наголошувалося вище, характер (зміст) революції визначається, передусім, характером ключових соціально-економічних і суспільно-політичних протиріч, котрі вирішуються революцією, а також природою її рушійних сил, соціальним зрушенням і реальною зміною влади, її перетвореннями. Якщо в основі революції лежить внутрішня суперечність між зростанням продуктивних сил і віджилими відносинами, що сковують цей розвиток, то відповідно до характеру затверджуваних відносин і природи соціальної сили, покликаних затвердити ці відносини, революція може бути, наприклад антифеодальною, буржуазною. Історії відомі й революції, що вважали своїм завданням затвердження робочим класом соціалістичних порядків. Якщо ж в основі революції лежать не лише внутрішні суперечності розвитку, а й суперечність між інтересами національного розвитку і засиллям іноземного капіталу, тоді це ми маємо революцію національно-визвольну, національно-демократичну тощо. Важливо також мати на увазі, що революції, здійснювані широкими шарами народу, народними масами, незалежно від соціально-економічного змісту перетворень (буржуазного, національно-визвольного, антифашистського або антитоталітарного тощо) являються народними революціями на протилежність „верхівковим” революціям або палацовим переворотам.

Всупереч догматичним уявленням, згідно з якими ніби то революція відбувається тому, оскільки виник якісний перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої, – а значить, їх всього чотири: при переході від рабства до феодалізму, від феодалізму до капіталізму, від капіталізму до соціалізму, тепер знову до капіталізму – сучасне різноманіття революцій виглядає інакше. Перш за все треба довести, наскільки загальноприйнятна схема поділу всієї історії на відомі суспільно-економічні формації. Але навіть якщо погодитися із цією спірною схемою, то й тоді, по-перше, зовсім не кожен якісний перехід у суспільному розвитку є революцією: про останню можна говорити лише там, де така форма переходу забезпечується відкритим зіткненням суспільно-політичних сил, а головне – наявністю у революційних сил класу або соціальної групи – носія нового суспільного устрою. Враховуючи це, мабуть, не можна говорити про революцію при переході від безкласового суспільства до класового, а також при переході від рабовласництва до феодалізму. По-друге, невірна догма, котра зводить все різноманіття революцій лише до революцій міжформаційних, оскільки є й інші причини, котрі формують певне різноманіття. Широко відомо, що й усередині однієї й тієї ж суспільно-економічної формації можлива низка революцій, пов’язаних із різними соціально-політичними зрушеннями та боротьбою різних сил. Слід нагадати й про те, що низка нинішніх ліберал-демократичних революцій, націлених на затвердження капіталізму, пройшли й в Україні, Росії та інших пострадянських і посткомуністичних країнах. Проте, у марксистсько-ленінській філософії соціально-політичні зрушення подібного характеру (зворотній процес –повернення від соціалізму до капіталізму) називають контрреволюцією).

Тепер очевидне й те, що трапляються революції й зовсім іншого роду, пов’язані з виникненням позаформаційних устроїв: суспільств-монстрів, казармового псевдосоціалізму тощо. В цьому випадку революційні зміни спрямовані на розрив із тупиковою еволюцією. Тут ми маємо антитоталітарні, посткомуністичні, демократичні революції. Навряд чи можна стверджувати, що історія вже вичерпала все різноманіття можливих революцій. Проте, невдоволення є невдоволенням, а революція – це щось абсолютно інше. Люди можуть відчувати невдоволення щодо того або іншого аспекту суспільного життя: селяни – відносно цін на сільськогосподарську продукцію, інтелігенція – з приводу недостатньої свободи, бізнесмени – відносно корупції тощо. Проте, якщо не існує якої-небудь організації (об’єднаної політичної сили), здатної сфокусувати їх невдоволення, то, можливо, із цього цілком нічого не вийде. Безладдя і заворушення самі по собі не призводять до падіння режиму; для того, щоб це відбулося, обов’язково необхідна організаційна робота.

У дослідженні, присвяченому вивченню політичних течій в Бразилії, Пітер Мак Доноху і Антоніо Лопес Піна виявили „наявність суттєвого рівня ні на що не спрямованого невдоволення авторитарним режимом”, проте це було „стихійне обурення”, особливо орієнтоване проти тих військових, які перебувають при владі. Дослідники дійшли висновку, що „відсутність організованих альтернатив найчастіше виражається у формі апатії і байдужості”. Розглянуті ними чинники можуть привести до насильства – безладдя і страйків – проте, без організації (партії) із цього не вийде революції. Хто ж створює таку організацію? Щоб з’ясувати це, нам необхідно розглянути роль інтелігенції в революції[9].

Інтелігенти і революція. Інтелігенти майже скрізь висловлюють невдоволеність існуючим положенням речей, оскільки вони здобули хорошу освіту та знайомі із широким спектром теорій, багато з яких має утопічний характер. Проповідники, викладачі, юристи, журналісти та інші, хто має справу з ідеями, частенько мають професійний інтерес до критики системи. Якби все було у повному порядку, тоді не про що було б говорити або писати. Інтелігенти, як правило, не бідні люди, проте рідко бувають багачами. Вони схильні без ентузіазму ставитися до тих, хто краще забезпечений матеріально, але не настільки розумний, як вони – до бізнесменів і урядовців.

Подібні чинники підштовхують деяких інтелігентів – але у жодному випадку не всіх і навіть не більшість із них – до розвитку в собі того, що Джеймс Біллінгтон назвав „революційною вірою” в те, що наявна система може бути замінена чимось набагато кращим. Згідно Біллінгтону, революції починаються, перш за все, з такого „горіння у думках людей”. Пересічні представники народу, прості робітник чи селяни рідко виявляють цікавість до абстрактних ідеологій інтелігентів. Вони прагнуть лише до поліпшення свого матеріального положення. Проте, саме ідеалістичні переконання інтелігенції надають революційним рухам той цемент, який скріплює їх разом – цілі, на які вони спрямовані, та прошарок їх керівників. Цікаво відзначити, що біля витоків і у керівництві більшості революційних рухів XX ст. стояли освічені люди. Біллінгтон виявив наступні загальні риси визрівання революційної ситуації і розпаду старого режиму: система управління приходить до розладу; відбувається зростання податків і цін на товари; народ більше не вірить у свій уряд; більш того, сам уряд вже не вірить в себе; інтелігенція втрачає лояльність до режиму і висловлює відданість новій системі, яка ідеалізується. І все це відбувається в той час, коли економіка, як правило, перебуває на підйомі, проте якраз це викликає невдоволення і заздрість[Там само].

Перший етап революції. Утворюються численні комітети, рухи, осередки і таємні товариства, які мають на меті повалення старого режиму. Населення відмовляється виплачувати податки. Виникає політична безвихідь, з якої немає виходу, оскільки протистояння зайшло надто далеко. І коли уряд викликає на допомогу війська – цей крок призводить до зворотних результатів, оскільки війська відмовляються підкорятися, а гнів населення зростає. Початкове захоплення влади не складає труднощів, оскільки старий режим вже й сам майже відсторонився від справ. Народ торжествує свою перемогу.

Другий етап революції. Початковий прихід до влади помірних сил. Ті, хто боровся із старим режимом, але все ще залишаються пов’язаним з ним через своє походження або освіту, приймають владу. Вони починають проводити помірні, половинчасті реформи. Зазначені перетворення недостатні для екстремістського крила революціонерів. Його представники звинувачують помірних в боязкості та у спробах піти на компроміс із силами старого режиму. Помірні – „добрі хлопці” і не настільки рішучі, щоб скрушити радикалів.

Третій етап революції. Прихід до влади екстремістських сил. Екстремісти, які більш безжалісні та краще організовані, ніж помірні сили, та які точно знають, чого вони хочуть, витісняють помірних і доводять революцію до божевільного апогею. Скидається все старе. Від населення вимагають слідувати канонам нового ідеалістичного суспільства, яке намагаються створити екстремісти. Тих, хто з цим не згоден, знищують у розгулі терору. Ведуть на страту навіть революційних соратників, які нібито відійшли від вірного шляху: „революція пожирає своїх дітей”. Схоже, що все суспільство близьке до безумства, яке Біллінгтон порівнює з лихоманкою під час хвороби. „Термідор”, кінець розгулу терору.

Четвертий етап революції. Врешті-решт, суспільство вже не може терпіти подальшого нагнітання напруги. Населення приходить до думки про те, що непогано було б заспокоїтися, знову налагодити економіку і знайти певний рівень особистої безпеки та благоденства. Людям набридла революція. Навіть екстремісти від неї втомилися. Потім наступає „термідор” – так називався місяць у французькому революційному календарі, коли лідер екстремістів Робесп’єр сам був гільйотинований, – цей період Біллінгтон порівнює з одужанням від лихоманки. Часто який-небудь диктатор, який зрештою мало чим відрізняється від тиранів колишнього режиму, береться за відновлення порядку – і більшість населення нічого не має проти. Майже за подібним сценарієм відбуваються нині суспільні процеси у незалежній Україні [Там само].

2. Кримінально-правова характеристика основних структурних елементів спеціальних інформаційних операцій та актів зовнішньої інформаційної агресії в межах сучасної інформаційно-психологічної війни

Останніми роками вітчизняні фахівців з безпекознавства і теорії інформаційної безпеки відпрацювали значну кількість понять, які дають можливість сформувати наукове уявлення про сутність Спеціальних інформаційних операцій (СІО) і Акцій зовнішньої інформаційно-психологічної агресії (АЗА). А саме:

1. Розвідувальна діяльність− таємний, конспіративній, прихований елемент менеджменту політичної діяльності, який, як правило, виходить за межі права держави-об’єкта розвідувальних спрямувань [11].

2. Розвідувально-організаційна діяльність – 1) діяльність розвідувальних органів по безпосередній організації (розробка, планування, узгодження, координування, контроль виконання тощо) яких-небудь таємних операцій за доручення вищих державних інстанцій; 2) діяльність розвідувальних органів по створенню відповідних таємних (нелегальних) організацій у тилу чи безпосередньо на території супротивника [Там само].

3. Надання прихованого вигідного впливу (ПВВ) у сфері суспільної свідомості – відносно самостійний підвид організації ПВВ, що спеціалізується на заходах щодо „нівелювання” (переорієнтування) та утримання свідомості населення країни, що розвідується, у вигідному самій спецслужбі або конкретному замовнику плані [Там само].

4. СІОспеціальна інформаційна операція −це сплановані та проведені іноземними спецслужбами скоординовані таємні заходи, окремі цільові операції та акції негативного, деструктивного або навіть ворожого ідеологічного, ідейно-політичного та соціально-психологічного впливу на особу, групу осіб або суспільство в цілому з метою їх переорієнтації на інші цінності та ідеали, підштовхування до вчинення протиправних дій підривного характеру та послаблення державного і суспільно-політичного устрою. СІО спрямовуються на ворожу, дружню або нейтральну аудиторію з метою спрямованого впливу на її свідомість і поведінку за допомогою використання спеціально організованої інформації та інформаційних технологій для досягнення суб’єктом СІО запланованої мети [6, 7, 11].

5. АЗАакції зовнішньої інформаційно-психологічної агресії −легальні та/або приховані протиправні інформаційно-психологічні акції спецслужб іноземних держав та/або інших іноземних сил, реалізація яких спрямована на здійснення негативного впливу на безпеку інформаційного простору держави-об’єкту агресії, з усіма негативними наслідками для окремої особи, суспільства і держави [Там само].

Головний виконавчий суб’єкт прихованого вигідного впливу (ПВВ) – найвищі ланцюги всіх структур (державних, відомчих, комерційних, правових, суспільно-політичних, виробничих, інформаційно-пропагандистських, управлінських, спеціальних тощо), об’єктивно тим чи іншим чином причетних до процесу безпосереднього планування, підготовки, організації та практичного здійснення відповідних операцій прихованого вигідного впливу [11].

Спеціальний виконавчий суб’єктПВВ – завжди є, з точки права, „спеціальні суб’єкти протиправної діяльності”, − це люди з кола певного щабля еліти, найбільш компетентні, уповноважені та освічені представники конкретного ієрархічного зрізу будь-якої структури, за допомогою (з позиції або в інтересах) якої здійснюється ПВВ. На практиці це кваліфіковані фахівці та особи, які мають право визначати рівень дозволеного ризику. У зв’язку з цим, відповідальні кульмінаційні дії виконують звичайно або самі замовники ПВВ (перші особи відповідних структур та їхніх ієрархічних ланцюгів), або відібрані на підставі ретельного тестування, особливо уповноважені професіонали спеціальних організацій, закладів, компаній. Зазначене означає, що фактично головними гравцями є перші особи держави та відомі політичні чи громадські діячі з потужним потенціалом, представники ділових кіл, які є носіями певної ідеології, тобто певних духовних цінностей. Спецслужбам у даному випадку відводиться лише функція інформаційного і координаційно-технологічного забезпечення [Там само].

Об’єкти проникнення політичної розвідки – об’єкти проникнення визначаються для створення відповідних розвідувальних позицій, тобто позицій з яких здійснюється розвідувальні заходи, а саме: 1) різного роду міжнародні або двосторонні урядові та громадські організації, з позиції яких можуть вирішуватися відповідні розвідувальні завдання по державі-об’єкту розвідувальних спрямувань: ООН, ЮНЕСКО, Всесвітня Рада миру, Всесвітня федерація профспілок, ПАРЕ, Парламентська асамблея СНД тощо; 2) державні органи об’єкта розвідувальних спрямувань, котрі забезпечують планування та управління різними сферами зовнішньої і внутрішньої політики держави: Парламент, Парламентські комісії, РНБ, РНО, Кабінет міністрів, МЗС, МВС, органи безпеки, інші спецслужби тощо; 3) політичні партії, громадські організації, неформальні об’єднання та різного роду опозиційні угруповання; 4) політичні та громадські діячі, які можуть здійснювати вплив на розробку та здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави-об’єкта розвідувальних спрямувань або які володіють важливими відомостями в цьому план [Там само].

Основні (загальні) об’єкти безпосереднього прихованого вигідноговпливу – це основні орієнтири (цілі) прихованого вигідного впливу – ідеологічно-психологічне середовище суспільства, інформаційні ресурси та інформаційна інфраструктура; інформаційні ресурси, які розкривають духовні, культурні, історичні, національні цінності, традиції, надбання держави, нації в різних сферах суспільства, насамперед в економіці, політиці, військовій справі, освіті та науці; владні структури держави; системи формування суспільної свідомості, системи формування громадської думки, системи розробки і прийняття державних рішень (органи державного управління);ідеологія (свідомість народу, котра формується своїм волевиявленням реальну владу) [Там само].

Головний (генеральний, вирішальний) об’єкт протиправних посягань операцій прихованого вигідного впливу – об’єкт, який завжди визначає успіх загального задуму по будь-якому напрямку. Він загальний для всіх сфер впливу – це людина,яка уособлює в собі низку спеціальних об’єктів впливу, а саме − відповідну розумово-біологічну і соціально-психологічну сукупність, яка виділяє людину із тваринного світу як особистість. З цього виходить людина може класифікуватися як сукупний, тобто генеральний об’єкт протиправних посягань.

Спеціальний об’єкт посягань операції прихованого вигідного впливу −це свідомість і поведінка людини, її психіка, естетичні, етичні, моральні та інші традиційні настанови соціального поводження [Там само]..

Розвідувально-організаційна діяльність з прихованого вигідного впливу– 1) У популярному загальнонауковому сенсі – діяльність щодо організаційного забезпечення прихованого вигідного впливу на будь-який об’єкт, безпосереднім виконавцем або координатором, яким виступає спеціальна служба, як правило − розвідувальна; 2) У суто професійно-прикладному значенні – будь-який аспект (і суто організаційний, і безпосереднє виконавський) надання прихованого вигідного впливу, виконання якого покладається переважно на спецслужби на чолі з розвідувальними органами. Зазначений тактичний рівень ідеологічної та економічної диверсій щодо конкретного зовнішнього супротивника, реалізований повсюдно, включаючи і територію об’єкта впливу. Тому об’єктивно піддається своєчасному та адекватному викриттю [Там само].

Спеціальні служби у своїй агентурно-оперативній діяльності використовують наступні форми реалізації розвідувально-підривних завдань: 1) спеціальні інформаційні операцій та 2) акції зовнішньої інформаційно-психологічної агресії. При кримінально-правовій оцінці, аналізі та характеристиці основних структурних елементів спеціальних інформаційних операцій та актів зовнішньої інформаційної агресії в межах інформаційно-психологічної війни слід мати на увазі, що настання кримінальної та іншої (приміром, міжнародної) відповідальності за діяння, віднесені до структурних елементів до зазначених великомасштабних комплексних заходів спецслужб не завжди можливі, оскільки в законодавстві більшості держав світу механізм регулювання відносин у сфері інформаційно-психологічних воєн не достатньо розроблений або практично відсутній, як це має місце й в Україні, Росії та інших держав пострадянського простору. Крім того, не завжди позначені як структурні елементи заходів, операцій, актів зовнішньої інформаційної агресії та самої інформаційно-психологічної війни як явища можна віднести до злочинних діянь у зв’язку з недостатньою науковою визначеність поняття „дерструктивності” заходів СІО і АЗА: завдання розпорошені на велику кількість виконавців (деякі з них використовуються „в темну” і не підозрюють, що беруть участь у заходах інформаційно-психологічної війни), розтягуються в часі та просторі. З цієї причини дуже важко довести не лише суб’єктивну сторону даного діяння як єдиного цілого і керованого з єдиного центру, а й обґрунтовувати міжнародно-правові підстави для звинувачення щодо причетність до цього діяння генерального суб’єкта − суверена, тобто держави в особі першої посадової особи, законодавчих та урядових органів. Додатково – відповідні документальні докази складають державну таємницю, дуже суворо охороняються зазначеними суверенами та ніколи не надаються судовим інстанціям, які здійснюють судовий розгляд справ по іноземних позовах. З кримінально-правової та криміналістичної точок зору, можливі лише фіксація кола учасників і документування протиправних діянь окремих виконавців та розрізнених заходів таємної операції [11].

Проведені останніми роками дослідження, в тому числі й в рамках оперативних розробок контрозвідки, свідчать, що особливо правлячі кола США зі спецслужбами відпрацювали новітню технологію втручання у внутрішні справи іноземних держав із використання внутрішніх опозиційних сил у заходах протидії політиці іноземних урядів за „безнасильницькими методами”. Аби зняти звинувачення щодо причетності уряду Сполучених Штатів до внутрішнього безладдя в іноземній державі, яке організується, фінансується і стимулюється із-за кордну, активні заходи СІО і АЗА здійснюються під прикриттям неурядових організацій під гаслами поширення знань „про основи демократії”, „морально-політичної підтримки демократичних сил у боротьбі з тоталітарними режимами” тощо. У разі виникнення міжнародного конфлікту з цього приводу уряд і Президент США мають можливість відхреститися від звинувачень, посилаючись на те, що американський уряд не втручається у справи неурядових організацій і не несе за їх діяльність ніякої відповідальності.

В арсеналі спецслужб, які займаються плануванням, організацією і реалізацією СІО і АЗА налічується велика кількість спеціальних технологій деструктивного впливу на окрему особу, певний прошарок та населення держави-об’єкті ворожих спрямувань в цілому та керування їх поведінкою у вигідному напрямні та необхідних темпах. У низці наукових праць автор і його однодумці оприлюднили найбільш відомі та найбільш поширені інформаційні технології вигідного деструктивного впливу, зокрема: дезінформація, лобіювання, маніпулювання, спеціальна пропаганда, управління кризами, політичний шантаж, піар-кампанії (PR-компанії, технологія „Вибори”) [6, 7, 11, 12].

Дезінформування спеціальний технологічний процес доведення до конкуруючої або ворогуючої сторони навмисно спотвореної або сфабрикованої інформації про події, людях для спонуки здійснення цією стороною дій або формування громадської думки у вигідній для ініціатора дезінформації напрямі.

Дезінформування − може бути лише спеціально підготовленою інформацією, котра містить частково або повністю вигадані інформаційні дані. Суб’єктомдезінформування можуть бути як окремі особи, так і групи осіб. Як правило, дезінформуванням займаються спеціально підготовлені особи (співробітники спецслужб та їх агенти), у зв’язку з чим суб’єкт дезінформування обов’язково має визначатися як спеціальний суб’єкт протиправного діянні або злочину. Суб’єктивна сторонадезінформування відображає мотивацію суб’єкта, його винність, тобто суб’єкт усвідомлює, що робить, і бажає ввести в оману або спонукати до здійснення дій, вигідних для генерального або виконавчого суб’єкта, або завдати шкоди чи спричинити збитку об’єкту дезінформаційного посягання. Об’єктом  дезінформування є як окремі люди, так і групи людей. Причому для дезінформування характерним є те, що об’єкт, як правило, вже втягнений до цього процесу правом ухвалення рішення (керівники фірм, міністерств, відомств, країн). Нерідко об’єктом дезінформування виступають досить великі групи, а іноді й цілі народи. Об’єктивною стороноюдезінформування є підготовка (виготовлення) і розповсюдження інформації, повністю або частково спотвореної про дійсне положення справ з того чи іншого питання. Особливістю об’єктивної сторони даного діяння є те, що його кінцевою метою є не просте доведення якоїсь інформації, а перш за все, введення в оману об’єкта з метою ініціації його до дій у вигідному для генерального або/та виконавчого суб’єкта напрямі [Там само].

Лобіювання.Суб’єктомлобіювання можуть виступати як окремі особи, так і групи людей, які переслідують мету спонукати об’єкта, як правило владного, до здійснення дій у вигідному для суб’єкта лобіювання напрямі. Суб’єктивна сторонавиражається в мотивації суб’єкта досягти поставленої мети через надання відповідної дії (впливу) на об’єкта. В даному випадку йдеться про прямий намір, який ніяк не приховується від об’єкту Об’єктом лобіювання є особи або групи людей, які наділені статусом ухвалення тих або інших рішень (керівники міністерств і відомств, депутати законодавчих зборів всіх рівнів і т. ін.). У відмінності від дезінформування, де об’єкт практично співпадає, при лобіюванні немає елемента введення об’єкта суб’єктом в оману щодо того, до якого роду діянь його спрямовують. Об’єктивною стороноюлобіювання є створення ситуації, яка може спонукати об’єкта впливу до реалізації інтересів суб’єкта лобіювання. [Там само].

Маніпулювання.Суб’єкт маніпулювання − як окремі особи, так і групи людей, які переслідують мету спонукати об’єкта до здійснення дій у вигідному для суб’єкта напрямі. Обов’язковим атрибутом в даному контексті є відсутність усвідомлення з боку об’єкта в тому, що його спонукають до яких-небудь змін в поведінці, настановах, світосприйнятті тощо. Суб’єктивна сторона прямий намір, сукупність спеціальних дій, спрямованих на формування фальшивих образів у свідомості об’єктів впливу – окремих особи, групи осіб, суспільства в цілому – та неадекватних оцінок дій, подій і процесів, що спостерігаються ними в реальності; тобто внесення потрібних змін в у свідомості об’єкту впливу щодо ставлення до своєї поведінки, настанов, емоційної реакції, висловлювань тощо за відсутності усвідомлення об’єктом, що зазначені його внутрішні ментально-психологічні процеси сприйняття реальності та формування певних висновків відбуваються під впливом суб’єкта маніпулювання. Об’єктом маніпулювання є як окремі люди, так і групи людей, точніше – сфера їх підсвідомості. Об’єктивна сторона маніпулювання полягає у виборі суб’єктом ефективних технологій психологічної дії (впливу) на об’єкта і надання цієї дії (впливу) на підсвідомому для об’єкта рівні. [Там само].

Спеціальна пропаганда.Суб’єкт пропаганди − спеціально підготовлені особи (як правило співробітники спецслужб, спеціальних пропагандистських органів чи ЗМІ), які готують і поширюють спеціальні пропагандистські матеріали. Суб’єктивна сторона− формування у свідомості людей настанови на ухвалення положень і цілей, закладених у пропагандистській інформації. Об’єктом спеціальної пропаганди, як правило, є великі групи людей. Об’єктивна сторона− діяльність по підготовці та розповсюдженню спеціальної пропагандистської інформації. Приведені характеристики об’єкту, суб’єкта, об’єктивної і суб’єктивної сторін відносяться тільки до так званої „білої”. „сірої» і „чорної” пропаганди, котрі містять у собі елементи, характерні маніпулюванню і дезінформуванню [Там само].

Управління кризами.Суб’єкт управління кризами − особи або групи осіб (як правило співробітники спецслужб та їх агентура), зацікавлені в створенні та підтриманні на певних час кризової ситуації (на фірмі, в сегменті економіки або в економіці в цілому, в політичній ситуації і т. ін.). Суб’єктивна сторонауправління кризами − умисне створення і стимулювання запланованої у часі та просторі тривалості протікання кризових ситуацій на об’єкті підривних посягань для вирішення власних корпоративних цілей. Об’єктом управління кризами є політична, фінансово-економічна, військова, соціальна, криміногенна та інша ситуація, яку необхідно довести і підтримувати в стані кризи. Об’єктивна сторона управління кризамиполягає в підборі (створенні) і впровадженні спеціальних кризових технологій, які дають можливість створення кризових ситуацій, стимулювання їх розвитку і управління ними в потрібному для суб’єкта напрямі та темпах [Там само].

Політичних шантаж.Суб’єктом даного діяння виступає як окрема особа, так і група. Суб’єктивна стороназавжди виражається в умисних діях, спрямованих на надання на об’єкта дії (впливу) в потрібному для суб’єкта напрямі. Об’єктом даного діяння є як окремі особи (політичні, державні чи громадські лідери, впливові активісти), так і групи людей із зазначеного кола впливових осіб. Як правило, додатковим об’єктом даного діяння може виступати життя і здоров’я людей, незаконне утримання, загрози, незаконне вживання зброї і т. ін. Об’єктивна сторона шантажу − погроза настання небажаних наслідків [Там само].

Піар-кампанія (PR-компанія)− найбільш поширений різновид легальної форми спеціальної операції спрямованого інформаційно-психологічної вплив на широкі маси населення. PR − по суті, інформаційна технологія, технологія управління інформацією для досягнення цілей організації та за допомогою інформації. PR є самостійним видом діяльності організації. Суб’єктом PR є фізичні особи або групи осіб, зацікавлені у створенні вигідної для них ситуації, частіше всього спрямованої на формування привабливого іміджу самого суб’єкта або іншої особи (структури), певного змісту, порушеної проблеми. Суб’єктивна сторона PR − умисне створення певних ситуацій, котрі формують задане ставлення у об’єкта PR до подій, подій, фактів, людей, конкретних структур і т. ін. Характерною особливістю PR є те, що його технології можуть мати як конструктивний зміст, так і деструктивний. Саме тому розділяють „білий” і „чорний” PR. Зазначене поняття у синонімічному ряді відносяться до пропаганди, дезінформації та маніпулювання. Загальним об’єктом PR є як окремі особи, так і групи людей. Безпосереднім об’єктом PR визначається як свідомості, так і підсвідомість. Об’єктивною стороною PR є досягнення певної мети організації за допомогою спрямованих інформаційної дії у вигляді спеціальної пропаганди, реклами, дезінформування, маніпулювання, заходів спрямованого психологічного впливу (іміджмейкерства, залякування тощо) і т. ін. [Там само].

Технологія „Вибори”.Як вже відзначалося вище, процедура виборних кампаній в різних державах в достатній мірі регулюється загальнодержавними (федеральними) і регіональними законами про вибори. Як спеціальна інформаційна операція інформаційно-психологічної війни „технологія вибори” може мати свою кримінально-правову характеристику. Суб’єктом частіше за все виступають групи осіб, нерідко об’єднані в різного роду співтовариства, у тому числі й злочинні. Суб’єктивна стороназавжди містить прямий намір на досягнення певної мети. У синонімічному ряді понять, за допомогою яких можливе регулювання відносин у сфері цього діяння, можна розглядати практично все, що було запропоновано автором доповіді при характеристиці дезінформації, спеціальної пропаганди, лобіювання, маніпулювання, кризового управління, політичного шантажу, піар-кампанії. Об’єктомданого діяння є великі групи людей, при чому не тільки ті, яких закон про вибори відносить до категорії виборців. Об’єктивна сторонахарактеризується підготовкою і здійсненням інформаційної дії спрямованого вигідного впливу на сферу свідомості людей [Там само].

Висновки. Реальність сьогодення констатує:

1. Останню чверть XX ст., особливо після розпаду СРСР і впровадження нових комунікаційних технологій (комп’ютеризації, Інтернету, мобільного зв’язку тощо) процеси глобалізації різко пришвидшилися, охопивши практично всі держави світу. Нині сучасне світове співтовариство у своєму розвитку має сталу та незворотну тенденцію до глобалізації, тобто до підвищення загальної взаємозалежності учасників світогосподарських відносин і певної уніфікації усіх сфер життєдіяльності національних суспільств, держав, неурядових організацій, транснаціональних корпорацій, окремих регіонів, які утворюють цивілізаційні об’єднання. Саме ця суспільна значимість викликає у наукових та фахових безпекознавчих колах нагальну потребу і доцільність проведення постійного прискіпливого різноаспектного інформаційно-аналітичного моніторингу сучасних процесів та тенденцій у міжнародних відносинах і наукового узагальнення практики оцінки, аналізу, прогнозування та моделювання особливостей інформаційно-психологічного протиборства суб’єктів геополітичної, геоекономічної, геостратегічної конкуренції, місця і ролі в цій галузі специфічних суспільних відносин сил та систем засобів.

2. Результати досліджень також свідчать про докорінні зміни у тактиці застосування в інформаційному протиборстві специфічних сил і засобів, які обумовлюють залучення новітніх наукових досягнень політології, геополітики, військової справи, психології, навчально-педагогічної, рекламно-пропагандистської сфери, оперативної (таємної, конспіративної) діяльності спецслужб щодо надання прихованого вигідного впливу на широкі верства населення, тобто щодо спрямованого управління розумовою діяльністю, свідомістю і підсвідомістю не лише окремої людини, а й великих груп людей). Науково і фактологічно доведено (в т. ч. на рівні кандидатської дисертації), що – у сучасних умовах у зазначеному світовому і міждержавному протиборстві можуть брати участь не лише 1) держави у вигляді погоджених дій всієї системи органів законодавчої і виконавчої влади та окремих спеціалізованих державних виконавчих структур (насамперед спеціальних розвідувальних, контррозвідувальних, інформаційно-пропагандистських служб і навіть розвідувально-диверсійних підрозділів військ спеціального призначення, спеціалізованих на проведенні інформаційно-психологічних заходів і силового тиску на населення, командний та особовий склад збройних сил, правоохоронних органів і спецслужб супротивника), а й інші 2) нерозвідувальні державні, неурядові громадські або приватні організації як суто національні, так і транснаціональні, зокрема різних екстремістських, терористичних та інших радикальних спрямувань. Останні у більшості своїй були свого часу утворені спецслужбами держав, які ворогували у „холодній війні”, для проведення „спеціальних операцій” в регіонах, контрольованих супротивником. Решта природно виникла у результаті безладдя, після втрати над ними і процесами контролю з боку супердержав США і СРСР, їхніх коаліцій в результаті зникнення однієї із ворогуючих сторін по лінії „Схід – Захід”. До адекватного реагування на загострення протиріч по лінії „Північ – Південь” США і НАТО як переможці не були готові. Як результат на світовій арені виникла низка радикальних, ніким не контрольованих маргінальних угруповань, котрі стали претендувати на гегемонію спочатку в окремих державах і регіонах світу. „Аль Каїда”, „Талібан”, „Хамас” та інші радикальні  політизовані організації поряд з державами також вдаються до проведення підривних заходів інформаційно-психологічного впливу на свідомість широких верств населення держав світу.

3. Досягнувши статусу єдиної супердержави світу керівництво США перетворилося з антикомуністичних контрреволюціонерів у ліберал-демократичних революціонерів. У Вашингтоні почали визначати світові стандарти демократії, а також хто не відповідає цим стандартам і має бути усунений з геополітичної карти світу. Спецслужби США розробляють, готують і здійснюють низку Спеціальних інформаційних операцій (СІО) і Акції зовнішніх інформаційно-психологічних агресії (АЗА). У межах таємних операцій спецслужби формують провідний прошарок внутрішньої опозиції, фінансують і навчають методам підривної діяльності за методами Дж. Шарпа, створюють передумови для опозиційного виступу із залученням великих мас населення, створюють осередки локальних масових безладь, здійснюють блокування діяльності влади, провокуючи її до застосування сили з метою відновлення керованості держави і суспільних процесів. Одночасно міжнародне співтовариство в особі США, НАТО і держав ЄС позбавляють суверенного права іноземних суверенів, які опинилися у скрутному становищі, захищатися із застосуванням наявних сил і засобів, передбачених міжнародним правом і внутрішніми національними законами. Теоретична мотивація – держави з тоталітарними режимами – це „геополітичні чорні діри”: там, на думку англосаксів, не діє право, а з цієї причини класичне міжнародне право на „опального суверена” не поширюється. Він не має право застосовувати на свій розсуд наявні сили і засоби захисту. Таким чином, англосаксонські геостратеги вдаються до подвійних стандартів у тлумаченні міжнародного публічного права, поділяючи держави на „повнокровних” і „обмежених” суверенів. З цієї причини у випадку застосування  „опальним сувереном” проти опозиціонерів сили у Вашингтоні та НАТО залишають право на військовий захист „мирного населення”, починаючи від повітряних атак (Югославія, Ірак, Лівія) до наземних військових операцій (Ірак, Афганістан) проти „диктаторів”.

Література

1. Документальный фильм французских телевизионщиков Революция.com – США: завоевание Востока”, 2007 г. – с демонстрацией прямых интервью и комментариями организаторов и активистов „цветных революций” в Сербии, Грузии, Киргизстане, Украине, сотрудников американских спецслужб, политиков и активистов неправительственных организаций.

2. Джин Шарп. От диктатуры к демократии. Концептуальные основы освобождения. – Массачусетс, США: Институт им. Альберта Эйнштейна, 06.10.1993. –49 с. (1430, Massachusetts Avenue, Cambridge Massachusetts 02138, USA).

3.Е. Токов, А. Касюк. Психологические операции вооруженных сил США в войнах и конфликтах ХХ века/ Зарубежное военное обозрение, 1996. – №6.

4. С. Белогуров. Психологические операции США в Боснии и Герцеговине/ Солдат удачи, 1999. – №11.

5. Документальный фильм российских телевизионщиков „Кто заплатил Ленину?”, сценарий Елены Чавчавадзе, АНО Дирекция президентских программ Российского фонда культуры и ФГУП ГТК „Телеканал – Россия”, 2004 г., – с посыланием и демонстрацией документов Государственных архивов Германии и России.

6. Манойло А. В., Петренко А. И., Фролов Д. Б. Государственная информационная политика в условиях информационно-психологической войны. –2-е изд. Стереотип. –М.: Горячая линия – Телеком, 2006. –C. 273 – 295.

7. Кальницький Ю. П. Інформаційні відносини в умовах сучасного інформаційно-психологічного протиборства: кримінально-правові та криміналістичні аспекти”: Дипломна робота. −К.: ЮФ ННІПБП ЄУ, 2010. −113 с.

8. Википедия. Свободная энциклопедия. http://ru.wikipedia.org/wiki/Революция

9. Мир словарей. http://mirslovarei.com/content_pol/REVOLJUCIJA-993.html

10. К. Маркс, Ф. Энгельс, Соч., 2-е изд., т. 13, –С. 7.

11. Кузьменко А. М. Розвідувальна діяльність як особливий вид політичної практики латентних структур// Діалог цивілізацій: сіонізм – найбільша загроза сучасній цивілізації: Зб. наук. пр. Четвертої всесвітньої конференції, 03.06.2005. – К.: МАУП, 2006. – С. 56-72.

12. Соціально-правові основи інформаційної безпеки: Навчальний посібник. Кол. автор. Кузьменко А. М., Петрик В. М., Остроухов В. В./ За ред. В. В. Остроухова. –К.: Росава, 2007. –495 с.

Кузьменко А. М.,

кандидат юридичних наук, доцент кафедри міжнародного права та

порівняльного правознавства Київського університету права НАН України

Доповідь оприлюднена 28 квітня 2011 року на ІІ-й Всеукраїнській науково-практичній конференції у Київському університеті права НАН України „Актуальні проблеми правотворення в сучасній Україні”.

Доповідь надрукована у збірнику матеріалів конференції:

Кузьменко А. М.Кольорові революції” як соціально-політичне явище кінця ХХ – початку ХХІ століття і технологія зовнішньої інформаційно-психологічної агресії іноземних спецслужб: міжнародно-правові та безпекознавчі аспекти// Актуальні проблеми правотворення в сучасній Україні. Матеріали ІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції, 28 квітня 2011/ Київський університет права НАН України [редкол.: Ю. С. Шемшученко, Ю. Л. Бошицький, О. В. Чернецька та інші]. -К.: Вид-во Європейського ун-ту,  2011. −С. 221-231.

Ukrainian English French German Polish Russian