Моя політика

Моя политика

Глобалізація, національні духовні цінності, таємні операції спецслужб

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Винесену в заголовок цієї статті проблему розглянути в усіх її аспектах доволі проблематично. Поставлене автором завдання настільки складне, що, якщо поділити назву статті на складові: глобалізація, національні духовні цінності, сучасні таємні операції спецслужб, то навіть трьох статей не буде достатньо.

Розуміючи це, автор намагається принаймні визначити та описати центральне проблемне питання, а саме: причини, які викликали постановку проблеми у зазначеній редакції. Своєю статтею автор намагається привернути увагу науковців, політиків, громадських діячів, представників ділових кіл, військових, правоохоронців, співробітників спецслужб, служителів церкви, студентів, аспірантів, докторантів і всіх тих, хто не байдужий і зацікавлений у вирішенні долі наших національних духовних цінностей, у зміні суспільного ставлення до них як до життєво важливішого об’єкту захисту від сучасних небезпек.

Автор запрошує всіх до наукової дискусії з порушених питань та пошуку шляхів вирішення проблеми на шпальтах „Юридичного журналу”.

Беззаперечним фактом є те, що нині серед політиків поговорити про національні цінності, про їх збереження і примноження дуже модно. Проте, більшість з них навіть не усвідомлює, про що йдеться. Мало хто нині може назвати коло того, що вважається офіційно визнаним, науково доведеним переліком національних цінностей. Прикро, але можна констатувати той факт, що більшість представників політичних, історичних, правових та інших гуманітарних наук не можуть відповісти на найважливіше питання – що є сучасним ідентифікаційним критерієм української нації; науково не доведене поняття „українська нація” і поки що воно не сформульоване, не визначені орієнтири стратегічного розвитку українського народу, зокрема в духовній сфері, стратегічні цілі української нації, її роль і місце на геополітичному просторі. Поки що не винайдено об’єднуючої ідеї або іншого стрижня, навколо якого формувалися б ідентифікаційні ознаки української нації. Одним із таких стрижнів можуть бути наші національні духовні цінності, які надихають народ, який проживає на території, котра називається Україна.

Після ліричного вступу хотілося б повернутися до реалій сьогодення. А вони свідчать про те, що український народ має давній потенціал духовної сили, родючу землю, багату на корисні копалини, сприятливий клімат, неабиякий рівень генофонду, талановитість та багато інших позитивних якостей, котрі здатні мобілізувати внутрішні сили на творіння щасливого майбутнього. Проте, нинішній історичний шанс може бути втрачений тому, що ми живемо у несприятливому оточуючому середовищі, котре вже негативно впливає на вирішення нашої власної долі. Характерні риси нинішнього середовища, в якому формується українська нація із частини того, що до недавно називалося „радянський народ”, визначаються, на думку автора статті, наступними термінами: „глобалізація”, „формування нового світового порядку”, „перерозподіл сфер впливу на світовій арені”, „таємна розвідувально-підривна діяльність іноземних спецслужб”.

Наприклад, не є секретом, що сьогодні різні сили намагаються використовувати в реалізації власних корисливих інтересів релігійний чинник (зокрема, „православні духовні цінності”): одні – як об’єкт політичних інсинуацій; другі – як інструмент передвиборчого чи іншого роду політичного піару; треті – як засіб таємного завдання шкоди життєво важливим потенціалам українського народу і держави Україна. Саме з цієї причини існує нагальна потреба захисту українських духовних національних цінностей, невід’ємною складовою та першоосновою яких природно є православні духовні цінності.

Порушену проблему не можна розглядати спрощено – все значно складніше, ніж уявляється на перший погляд. Однією з головних причин настороги щодо можливих ризиків, небезпек чи загроз національним цінностям є центральне явище сучасності, назва котрого – процес глобалізації світу. Так сталося, що в умовах глобалізації національні духовні цінності опинилися незахищеними: держава самоусунулася, а іншого суспільного механізму не створено.Так, попередні та нинішні правлячі еліти дуже активно експлуатували та продовжують експлуатувати у своїх корисних інтересах, приміром, чинник православних чи греко-католицьких духовних цінностей. Але водночас під демагогічними гаслами („демократизації суспільного життя”, „політичного і релігійного плюралізму” тощо) вони кинули ці духовні цінності напризволяще.

Реальність сьогодення констатує – останню чверть XX століття і, особливо, після розпаду СРСР та впровадження нових комунікаційних технологій (комп’ютеризація, Інтернет, мобільний зв’язок тощо) процеси глобалізації різко прискорилися та охопили практично увесь світ. Сучасний світ має сталу тенденцію до глобалізації, тобто до підвищення загальної взаємозалежності учасників світогосподарських відносин та певної уніфікації всіх сфер життєдіяльності національних суспільств, держав, неурядових організацій, транснаціональних корпорацій, окремих регіонів, котрі утворюють цивілізаційні об’єднання. Сутністю нинішньої глобалізації є «створення структурно-функціональної системи, організованої по ієрархічному принципі, на чолі якої має стояти певний наддержавний центр, так званий „світовий уряд”, під егідою міжнародного фінансового капіталу [1]. Таким чином, ініціатором глобалізації виступають світові фінансові організації в особі США, а також інших індустріально розвитих держав. Так історично склалося, що нині за капіталом (і, відповідно, за потенціалом світового впливу) серед провідних ТНК домінують представники англосаксонських та іудейських кланів.

На думку автора статті, саме цим пояснюється головна причина намагання відповідних атлантистських сил (геополітики називають їх Морською силою) і певної частини їх прихильників із числа європейських лібералів (євроатлантистів) знищити Радянський Союз та утворену ним „світову комуністичну імперію” – так званий „соціалістичний табір” – котрі де-юре і де-факто стояли на заваді реалізації нового масштабного цивілізаційного проекту нинішніх глобалістів. Крім того, монополія держав як суб’єктів міжнародного права та головних гравців в міжнародних відносинах також не дозволяло ТНК вирішити накопичені наприкінці ХХ століття геоекономічні та геостратегічні (військово-стратегічні) проблеми.

Зрозуміло, що без припинення блокового протистояння 50-90-х років ХХ століття між НАТО і Організацією Варшавського Договору, яке існувало у формі комплексу масштабних обопільних таємних операцій на глобальному рівні, узагальнених відомим поняттям „холодна війна”; без усунення жорсткого оперативного контролю за процесами з боку загальнодержавних і відомчих спецслужб на підвладній державі території – вирішити проблему з проектом було не можливо.

У подальшому зазначений цивілізаційний проект передбачав перерозподіл світу на нові сфери впливу та утворення нового світового порядку, вигідного нинішнім транснаціональним корпораціям (ТНК).

Як свідчать подальші зовнішньополітичні кроки після серпня 1991 року нинішньої правлячої еліти Сполучених Штатів та їхніх найближчих союзників по Північноатлантичному блоку – правлячих кіл Великої Британії, а також по Британській співдружності – атлантистів із Канади та найбільш наближених до британської корони із числа неатлантистів – правлячих еліт Австралії та Нової Зеландії, а також стратегічного союзника Сполучених Штатів на Близькому Сході – Ізраїлю, – нині відбувається процес створення на руїнах „радянської імперії” нової світової „Американської імперії” [2].

Поряд із цим, сьогодні за ініціативою французьких „континенталів” відпрацьовується інший альтернативний цивілізаційних проект – створення „Євразійської імперії” по лінії „Париж – Берлін – Москва – Пекін – Токіо” без американців [3]. На думку автора статті, як можливі складові цього проекту можна розглядати сучасні міждержавні регіональні утворення – Європейський союз, ЄврАзес, „Шанхайську шестірку”, так звані політико-координаційні тріумвіратні союзи „Франція – Німеччина – Польща” (утворений у 1991 році під назвою „Веймарський трикутник”) та „Франція – Німеччина – Росія” (утворений у Страсбурзі у 1996 році) [4].

Утворення відповідної імперії передбачає нав’язування метрополією власної ідеології, політичних уподобань та певного способу життя аборигенам на підвладній території. Зазначені стратегічні завдання реалізуються комплексно як по політико-дипломатичних і соціально-гуманітарних каналах, так і по каналах розвідувальних та інших спецслужб. В основу ідеології зазначеного цивілізаційного проекту атлантистів покладені англосаксонські та іудейські цивілізаційні традиції, цінності англіканської і католицької церков, ліберал-демократичні політичні уподобання американського зразка для іноземних аборигенів (частково експлуатуються ідеї сіонізму).

Сьогодні глобалізація як явище розглядається в декількох взаємозалежних аспектах, основними з яких є [5]:

1. «Ментальна» чи культурно-ідеологічна глобалізація. Вона має тривалу історію і репрезентує комплексний процес, який зачіпає національні традиції, релігію, культуру та ідеологію. Процес релігійної глобалізації розпочався з появи перших монотеїстичних релігій. Нині світ «розподілений» між шістьма релігійними системами, які контролюють владу (християнство та іудаїзм), фінанси (іудаїзм та іслам), трудові ресурси (індуїзм і конфуціанство), „ментальну” сферу (іслам і буддизм).

Іншим важливим аспектом «ментальної» глобалізації є безупинний процес уніфікації культурних переваг людства. Починаючи з італійського Ренесансу, культурна глобалізація пройшла через „французький”, „англійський” і „американський” впливи з географічним ареалом, що розширюється. Нині американський вплив (вірніше, англосаксонсько-іудейських у вигляді масонського руху в американській оболонці) є як ніколи домінуючим, зухвалим, із все зростаючим опором з боку континентальних народів Світового острову (Євразії).

2. Територіальна глобалізація – процес укрупнення державних і наддержавних утворень. Поряд із економікою державне будівництво і формування військово-політичних союзів максимально демонструють світу сутність глобалізації. Концентрація фінансових, трудових та інших ресурсів в обмеженому міському просторі (урбанізація) також є характерним прикладом територіальної глобалізації.

3. Економічна глобалізація репрезентує сукупність двох процесів:

·  глобалізації ринків (капіталу, трудових ресурсів, товарів і послуг) та

·  глобалізації економічних форм, під якими розуміється укрупнення організаційних структур економіки – від середньовічних цехових організацій до глобальних суперкорпорацій.

При цьому на держави усього світу з боку міжнародних фінансових організацій здійснюється безпрецедентний тиск з метою приведення їхніх економічних систем до світових стандартів, інакше проводиться насильницька інтеграція всіх економік у єдину світову економіку.

4. Інформаційно-комунікаційна глобалізація нині є найбільш показовою з інтеграційних процесів і містить у собі:

·  розвиток комунікаційних можливостей і використання космічного простору для передачі інформації;

·  появу і швидкий розвиток глобальних інформаційних мереж;

·  комп’ютеризацію багатьох процесів життєдіяльності людства.

Одночасно велика частина інформації, що проходить по світових комунікаційних мережах, нині знаходиться під контролем США. Висновок: хто володіє інформацією – той володіє світом.

5. Етнічна глобалізація складається з двох основних процесів:

·  ріст загальної чисельності населення планети та

·  взаємна асиміляція різних етнічних груп.

Причому, все зростаюча імміграція (як легальна, так і нелегальна) до країн Заходу значно прискорює цей процес і робить його загальним, ключовим чинником, котрий впливає на сучасні глобалізаційні процеси. Сьогодні певна (поки що чітко не визначена) наддержавна структура виконує роль головного штабу „Нового світового порядку”. Проте у своїй роботі ця транснаціональна організація орієнтується винятково на інтереси нечисленної еліти, об’єднаної етнічним спорідненням (в основному – це англосаксонські та іудейські клани) та організаційно об’єднаних у відповідних заритих ложах (фахівці з проблем таємних елітарних співтовариств вказують на хасидсько-парамасонську групу як головну).

Висновки, яких автор дійшов у ході тривалого дослідження сучасних (1986-2006 рр.) геополітичних процесів, були вперше оприлюднені у кандидатській дисертаційній роботі на спеціальну тему (червень 2000 р.) та на Третій і Четвертій всесвітній конференції „Діалог цивілізацій” (травень 2004 р. і травень 2005 р.) [6]. Матеріали, отримані останнім часом, сутність яких викладено автором вище, підтверджують наукову гіпотезу про те, що нині насправді відбувається таємна боротьба на таких рівнях:

·  світових суспільно-політичних рухів (ліберал-демократизму‚ соціал-демократизму, сіонізму, комунізму; націонал-соціалізму та інших новітніх різновидів крайніх правих політичних течій нацизму, фашизму тощо);

·  світових релігійних рухів (католицизму‚ православ’я‚ магометанства‚ іудаїзму, конфуціанства‚ індуїзму тощо);

·  громадських елітарних закритих об’єднань‚ союзів‚ лож, громад масонського типу;

·  транснаціональних фінансово-економічних і військово-політичних об’єднань;

·  мафіозних та іншого роду організованих транснаціональних злочинних угруповань;

·  міждержавних відносин [7].

Інформація, отримана під час дослідження, щодо діяльності підконтрольних глобалістам новітніх неокультів, ізотеричних та інших різновидів містичних організацій на пострадянському просторі (зокрема, в Україні, Росії та Бєларусі) та посткомуністичних державах Східної і Південної Європи, також підтверджує викладену автором статті теорію сучасної світової конкуренції в галузі впливу на свідомість, духовні цінності широких мас народів, суспільств і держав, визначених як такі, що повинні складати периферію або сировинний додаток майбутньої „Американської імперії”, з метою усунення їх конкурентної спроможності на ринку праці шляхом послаблення рівня їхнього ментального розвитку, освіченості, зниження загальної якості їх робочої сили тощо.

Саме цим можна пояснити появу в 1990 році та настирливі заходи, здійснювані з боку, зокрема, французької мовно-культурної напівурядової асоціації „Альянс франсез” і аналогічної англійської мовно-культурно-освітньої „Британської ради” щодо реалізації трансєвропейської програми „ТАСІС” з надання посткомуністичним державам Східної Європи та державам СНД допомоги в реформуванні системи освіти, утвореної комуністичними режимами, зокрема радянської. Крім того, через „Британську раду” уряд Великої Британії самостійно здійснював щодо України власну програму „Ноу-хау”, покликану взяти під контроль, зокрема, вузівську наукову діяльність в нашій державі.

Доцільно додати, що з огляду на викладене, виходить, що на формування оперативної обстановки в галузі забезпечення захисту національних інтересів і безпеки національних духовних цінностей (до яких належать і православні духовні цінності як осоновоформуючі), сьогодні впливають наступних чинники:

·  нинішня геополітична і геостратегічна (військово-стратегічна) ситуація в Східній, Південній і Центральній Європі є наслідком тривалої взаємної підривної діяльності спеціальних служб конкуруючих у „холодній війні Схід-Захід” сторін – НАТО і Організації Варшавського Договору;

·  розвиток нинішніх геополітичних тенденцій тяжіє до стихійності, в певних регіонах світу часто ситуація виходить з-під контролю і може, в разі некоректної зовнішньої діяльності правлячих еліт провідних держав – визнаних регіональних і світових центрів сили, – спровокувати перманентний процес виникнення „гарячих точок”, котрі, у свою чергу, – спричинити глобальний воєнний конфлікт;

·  найважливішим завданням в нинішній стратегії спецслужб іноземних держав, в тому числі й України, мають бути заходи, спрямовані на організацію оперативного стеження за міжнародними процесами і тенденціями в конфліктних зонах, на розробку відповідних загальнодержавних заходів щодо нейтралізації зовнішніх ризиків, небезпек, викликів і загроз державі та рекомендацій щодо поводження президента, уряду, парламенту, інших владних і управлінських структур у кризових ситуаціях [8].

У зв’язку з цим, на спецслужби покладаються завдання щодо моніторингу процесів і подій, а також розробки та реалізації таємних операцій щодо адекватного реагування на виклики, небезпеки та загрози. Таким чином, функції сучасних спеціальних служб у сфері міжнародних відносин, як засвідчило детальне вивчення досвіду оперативної діяльності іноземних держав, [9] у сучасних умовах спрямовані на розв’язання чотирьох стратегічних завдань:

·  Розвідувально-інформаційного забезпечення прийняття і реалізації правлячою елітою держав чи інших учасників міжнародних відносин стратегічних і поточних рішень.

·  Проведення заходів вигідного прихованого впливу на партнерів, конкурентів, супротивників чи ворогів.

·  Проведення заходів безпосереднього підриву, тобто завдання безпосередньої шкоди наявним потенціалам (політичному, економічному, військовому, науково-технічному, оборонному тощо) ворогів, супротивників чи конкурентів.

·  Створення відповідних розвідувальних позицій та забезпечення умов безпеки учасникам розвідувального процесу.

Під час вибору суб’єктами міжнародно-правових відносин пріоритетів у засобах досягнення переваг над своїми партнерами, конкурентами, супротивниками чи ворогами відбувається процес зміщення акцентів на користь вирішення стратегічних проблем розвитку власних націй і цивілізацій за рахунок опонентів чи партнерів. У нинішніх умовах традиційні методи силової військової експансії поступово поступаються економічній, культурологічній та ідеологічній експансії. Як наслідок – більш перспективними, а часом і значно ефективнішими, менш витратними та помітними для світової громадськості стають оперативні методи здійснення прихованого вигідного впливу на іноземних учасників міжнародно-правових відносин.

 Звідси, все більшого пріоритету нині набуває політична розвідка як інструмент, за допомогою котрого прихованими від широкого загалу засобами досягаються значні переваги в політичній, економічній, ідеологічній, військовій та інших сферах суспільного життя держави-об’єкта розвідувальних спрямувань.

Як свідчать накопичені автором фактологічні матеріали та теоретичні напрацювання, котрі висвітлюють практичний досвід фахівців з контррозвідки щодо вивчення тенденцій розвитку оперативної обстановки, викриття ознак, практику попередження і припинення розвідувальної діяльності іноземних партнерів, політична розвідка полягає не лише в зборі, придбанні чи добуванні політичної інформації щодо суспільно-політичної сфери життєдіяльності держави, що розвідується; не тільки в пасивному моніторингу подій в світі та інформуванні про них представників зацікавлених владних структур. Політична розвідка має не лише спостерігати, а й адекватно реагувати на зміни, котрі відбуваються на планеті. Іншими словами, для нормального розвитку певної держави чи іншого суб’єкта міжнародно-правових відносин треба не лише вміти передбачити тенденції, можливі негативні наслідки від них, визначати рівень ризиків, викликів, небезпек чи загроз, а й одночасно адекватно реагувати і вигідно на них впливати.

Аналіз ситуації в світі свідчить про все масштабніше застосування розвідувальних технологій у мирний час на театрах майбутніх воєнних дій. Ставиться за мету створити сприятливі умови підтримки та посилення ефекту невійськових заходів, доведення його до рівня аналогічного тому, що досягається за допомогою звичайних видів озброєнь. Історія знає безліч фактів неодноразового застосування різноманітних форм безпосереднього підриву і вигідного прихованого впливу як засобів скерованого впливу на противника, за допомогою чого досягалися перемоги в певній сфері суспільного життя, дестабілізувалася ситуація в державі чи, навіть, вдавалося одержати перемоги під час бойових дій озброєними формуваннями або ж при проведенні спеціальних таємних операцій.

У межах реалізації заходів таємних операцій заходи політичної розвідки можуть мати не лише потенційну можливість, а й бути реально спроможними вигідно керувати вже існуючими процесами або ж створювати необхідні для цього умови, щоб у майбутньому позбавити себе від випадкових неприємностей та непередбачуваних сюрпризів при невдалому розвитку подій. Ось саме тут і має можливість проявити себе в як найкращому вигляді політична розвідка з усім доступним лише їй розгалуженим апаратом сил і засобів, які дозволяють політичному керівництву держави, від імені якої діє спеціальна служба, впливати на розвиток подій у світі в потрібному напряму і темпах.

Саме тут і з’являється такий могутній засіб як прихований вигідний вплив і безпосередній підрив, котрі в разі вмілого використання можуть спричинити достатню шкоду державі чи іншому учаснику міжнародно-правових відносин, що розвідуються, та змусити їхніх лідерів піти на дії, на які б за нормальних умов вони ніколи б не погодилися. Тобто в створених розвідкою умовах оперативна обстановка вже змінюватиметься за передбаченим іноземним суб’єктом розвідувальної діяльності планом.

Одним із найгостріших і, можливо, найефективніших заходів безпосереднього підриву та вигідного прихованого впливу є ідеологічна диверсія.

Сутність, мета і завдання ідеологічної диверсії були викладені одним із головних ідеологів підривної діяльності проти СРСР, першим директором ЦРУ США Алленом Даллесом, який ще у 50-ті роки ХХ століття зазначив наступне: „...Посіявши там (у Радянському Союзі) хаос, ми непомітно підмінимо їхні цінності на фальшиві та примусимо їх в ці фальшиві цінності повірити. Як? Ми знайдемо своїх однодумців... своїх союзників і помічників у самій Росії.

Епізод за епізодом розігруватиметься грандіозна за своїм масштабом трагедія – загибель самого нескоренного на землі народу; остаточного, незворотного скніння його самосвідомості... Ми будемо всіляко підтримувати та піднімати так званих художників, які насаджатимуть культ сексу, насилля, садизму, зрадництва, – словом, всяку аморальність.

В управленні державою ми створимо хаос и безладдя... Ми станемо непомітно, але активно сприяти самодурству чиновників, хабарникам. Безпринципність, бюрократизм і зволікання підніматимуться до рівня благодаті... Чесність і порядність висміюватимуться і вони нікому не стануть потрібні, перетворяться у пережиток минулого. Хамство і наглість, брехня і обман, пияцтво та наркоманія, тваринний страх одного перед іншим та безсоромність, зрадництво, ворожість народів, насамперед ворожість і ненависть до росіян, – все це ми будемо спритно і непомітно культивувати, все це розквітне махровим кольором...”.

Історичний досвід таємного протистояння в роки „холодної війни” також засвідчив, що стратегія Заходу‚ зокрема США‚ щодо колишнього Радянського Союзу мала антагоністичний і достатньо жорсткий характер. Сприйняття цієї стратегії під таким кутом зору диктувалося причинами ідеологічного порядку. В цих умовах була необхідна тверезість самооцінки і гнучкість політики‚ об’єктивного ставлення до опонента та його можливостей. Проте‚ таких якостей не доставало радянському керівництву.

Як наслідок‚ під впливом ідеологічних стереотипів і вмілої спекуляції на них відомчих інтересів, уся увага колишнього радянського керівництва концентрувалася на воєнних і воєнно-політичних аспектах протиборства із Заходом. Військово-економічні аспекти залишилися поза увагою. Рішучу поразку радянській моделі соціалізму було завдано не у воєнній і навіть не у військово-економічній‚ а в соціально-економічній сфері. При цьому політикою не крайніх‚ а центристських‚ соціал-реформістських та ліберал-демократичних сил Заходу.

Таким чином‚ військово-політичне протистояння стало у довгостроковому плані лише відволікаючим маневром Заходу. Стратегічно ж удар задавався по радянській моделі в соціально-економічній сфері: особливо – по міжетнічних‚ національних і міжконфесійних відносинах. По суті все‚ що відбулося‚ – це плата за величезний прорахунок‚ який скоїли радянські лідери у 60-ті роки та який був закріплений в середині 70-х‚ коли вони дозволили втягнути СРСР у довгострокове воєнно-економічне протиборство. Захід‚ зі свого боку‚ винайшов можливості зробити поворот до соціально орієнтованої ринкової економіки‚ використавши можливості науково-технічного прогресу. Одночасно‚ соціально-політична еліта радянського суспільства не бажала бачити реальність і змінювати застарілий порядок‚ який встановився в державі‚ що став вже дуже звичний‚ зручний і вигідний.

Крім того‚ поразка СРСР і його союзників у „холодній війні” свідчить про те, що інститути психологічної війни‚ інші державні (насамперед, політичні) та міждержавні структури Заходу були більш досконалі й мобільні у пристосуванні до процесів‚ що виникали в еволюції відносин між Сходом і Заходом. Позбавлення, передусім Радянського Союзу, можливості вирішувати силовими, військовими засобами гострі світові проблеми, призвело існуючі в державах ОВД режими до самознищення. Почавши реформування радянського суспільства без відповідної розробки програми перебудови, радянські лідери не змогли впоратися з управлінням центробіжними силами, що були підготовлені попередніми роками протистояння двох антагоністичних світових систем‚ в тому числі й спецслужбами у межах цілеспрямованих таємних операцій. Це призвело до трагічних наслідків для народів колишнього СРСР‚ держав Східної і Центральної Європи, особливо Югославії та окремих середньоазіатських і кавказьких держав СНД (зокрема Абхазії‚ Карабаху‚ Південної Осетії‚ Чечні‚ Дагестану‚ Таджикистану‚ Придністров’я).

Отже‚ політична еліта в нових державах на пострадянському просторі, особливо в Україні, повинна була б зробити відповідні висновки з прорахунків попередників‚ щоб не в стані ейфорії‚ а на підставі науково обґрунтованих оцінок і прогнозів формувати свою власну геополітичну‚ геоекономічну і військово-стратегічну політику‚ в тому числі здійснювати відповідні заходи розвідувальної підтримки зовнішньої політики держави.

Проте, з розвалом СРСР і дискредитацією комуністичної ідеології, розвитком гіпертрофованого розуміння поняття демократії в українському суспільстві виник ідеологічний вакуум, а в населення зник інстинкт до самозбереження в плані національної самобутності. Взамін цього нині ми спостерігаємо в ЗМІ певне плазування перед всім іноземним, європейським, американським... Відсутня на державному рівні пропаганда традиційних національних цінностей, особливо духовних. Водночас політичні сили, які прийшли до влади в незалежній Україні, були і зараз залишаються не готовими запропонувати альтернативну державницьку чи іншу ідеологію, яка була б привабливою з точки зору національної духовної цінності для більшості членів українського суспільства в плані його відродження.

Останнім часом привнесена невластива для українського народу помаранчева символіка замість природної – жовто-блакитної. На професійній мові співробітників спецслужб, які займаються ідеологічними диверсіями, цей спосіб підміни понять і символів визначається як „термінологічне мінування свідомості населення”.

У зв’язку із цим, православні духовні цінності, котрі використовуються нині для підняття духовності та єднання народу України, природно стають об’єктом підривних спрямувань саме тих сил, які не зацікавленні у відродженні української нації, котрі вбачають в Україні економічного і військово-політичного конкурента в сучасній геополітичній грі. Зазначене вимагає від провідних сил в українському суспільстві, особливо у владних структур, поставитися до православних духовних цінностей як до першочергового об’єкту захисту в переліку загальнонаціональних цінностей та інтересів.

Для поширення знань щодо методики сучасної ідеологічної диверсії, котра здійснюється спецслужбами іноземних держав щодо України, та сприяння підвищення професійного рівня організації протидій її проявам доцільно викласти для ознайомлення широкого загалу основні терміни з понятійного апарату.

ВИКОНАВЧИЙ СУБ’ЄКТ прихованого вигідного впливу (ПВВ) – найвищі ланцюги всіх структур (державних, відомчих, комерційних, правових, суспільно-політичних, виробничих, інформаційно-пропагандистських, управлінських, спеціальних тощо), об’єктивно тим чи іншим чином причетних до процесу безпосереднього планування, підготовки, організації та практичного здійснення відповідних операцій прихованого вигідного впливу.

ГОЛОВНИЙ ВИКОНАВЧИЙ СУБ’ЄКТ ПВВ – завжди є люди з кола певного щабля еліти, найбільш компетентні, уповноважені та освічені представники конкретного ієрархічного зрізу будь-якої структури, за допомогою (з позиції або в інтересах) якої здійснюється ПВВ. На практиці це кваліфіковані фахівці та особи, які мають право визначати рівень допустимого ризику. У зв’язку з цим, відповідальні (кульмінаційні) дії виконують звичайно або самі замовники ПВВ (перші особи відповідних структур та їхніх ієрархічних ланцюгів), або відібрані на підставі ретельного тестування, особливо уповноважені професіонали спеціальних організацій, закладів, компаній. Зазначене означає, що фактично головними гравцями є перші особи держави та відомі політичні чи громадські діячі з потужним потенціалом, представники ділових кіл, які є носіями певної ідеології, тобто певних духовних цінностей. Спецслужбам у даному випадку відводиться лише функція інформаційного і координаційно-технологічного забезпечення.

ОБ’ЄКТИ ПОЛІТИЧНОЇ РОЗВІДКИ – 1) Різного роду міжнародні або двосторонні урядові та громадські організації, з позиції яких можуть вирішуватися відповідні розвідувальні завдання по держав-об’єкту розвідувальних спрямувань: ООН, ЮНЕСКО, Всесвітня Рада миру, Всесвітня федерація профспілок, ПАРЕ, Парламентська асамблея СНД тощо; 2) Державні органи об’єкта розвідувальних спрямувань, котрі забезпечують планування та управління різними сферами зовнішньої і внутрішньої політики держави: Парламент, Парламентські комісії, РНБ, РНО, Кабінет міністрів, МЗС, МВС, органи безпеки, спецслужби тощо; 3) Політичні партії, громадські організації, неформальні об’єднання та різного роду опозиційні угруповання; 4) Політичні та громадські діячі, які можуть здійснювати вплив на розробку та здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави-об’єкта розвідувальних спрямувань або які володіють важливими відомостями в цьому плані.

ОСНОВНІ ОБ’ЄКТИ ПРИХОВАНОГО ВИГІДНОГО ВПЛИВУ – це основні орієнтири (цілі) прихованого вигідного впливу – економіка, політика (владні структури держави), ідеологія (свідомість народу, котра формується своїм волевиявленням реальну владу), органи державного управління.

ГОЛОВНИЙ (ВИРІШАЛЬНИЙ) ОБ’ЄКТ операції прихованого вигідного впливу – об’єкт, що завжди визначає успіх загального задуму по будь-якому напрямку. Він загальний для всіх сфер впливу – це людина.

ДИВЕРСІЯ – 1) У буквальному перекладі з латині означає відволікання, відхилення, переорієнтування в інтересах досягнення якої-небудь більш важливої мети; 2) У професійно-прикладному значенні – будь-який таємний, прихований вигідний вплив стосовно будь-якого об’єкта впливу: система заходів прихованого надання вигідного впливу на конфронтуючу сторону в якій-небудь сфері її життєдіяльності.

З урахуванням специфіки основних об’єктів ПВВ найбільш актуальними є ідеологічна та економічна диверсії, реалізовані на практиці в таких трьох видах як: теоретико-концептуальна діяльність, агітаційно-пропагандистська діяльність і розвідувально-організаційна діяльність. Кожний з цих видів диверсії реалізується, у свою чергу, в таких двох формах як інспірація і провокація.

ІНСПІРАЦІЯ – 1) Відносно самостійна форма організації ПВВ, що базується на використанні в потрібному напрямку вже існуючих в об’єкта впливу яких-небудь «хронічних проблем» шляхом прихованого ініціювання їхнього загострення до рівня «керованої кризи»; 2) Відносно м’яке (поступове) спонукання конкретних відомств, установ, підприємств, суспільних рухів, організацій, партій чи окремих осіб до дій та вчинків, котрі відповідають інтересам замовника: комплекс заходів чи спосіб дій (тактичний прийом), що обумовлює еволюційно-поступальний розвиток подій у потрібному напрямку шляхом прихованого ініціювання яких-небудь процесів і забезпечення необхідних умов для їхньої повної реалізації.

ПРОВОКАЦІЯ – 1) Відносно самостійна форма організації ПВВ, що базується на штучному створенні яких-небудь реальних чи уявних проблем для об’єкта впливу, що інтенсивно змушують його діяти необхідним чином; 2) Досить тверде спонукання конкретних відомств, установ, підприємств, суспільних рухів, організацій, партій чи окремих осіб до дій і вчинків, що відповідають інтересам замовника: комплекс заходів чи спосіб дій (тактичний прийом), що обумовлює штучне виникнення яких-небудь проблем для об’єкта впливу і досить інтенсивний їхній розвиток до критичного рівня, що неминуче примушує діяти його певним чином.

РОЗВІДУВАЛЬНО-ОРГАНІЗАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ – 1) Діяльність розвідувальних органів по безпосередній організації (розробка, планування, узгодження, координування, контроль виконання тощо) яких-небудь таємних операцій за доручення вищих державних інстанцій; 2) Діяльність розвідувальних органів по створенню відповідних таємних (нелегальних) організацій у тилу чи безпосередньо на території супротивника.

РОЗВІДУВАЛЬНО-ОРГАНІЗАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ по прихованому вигідному впливу – 1) У популярному загальнонауковому змісті – діяльність по організаційному забезпеченню прихованого вигідного впливу на будь-який об’єкт, безпосереднім виконавцем чи координатором, яким виступає розвідка; 2) У суто професійно-прикладному значенні – будь-який аспект (і суто організаційний, і безпосереднє виконавський) надання прихованого вигідного впливу, виконання якого покладається переважно на спецслужби на чолі з розвідувальними органами.

Це тактичний рівень ідеологічної та економічної диверсій щодо конкретного зовнішнього супротивника, реалізований повсюдно, включаючи і територію об’єкта впливу. Тому об’єктивно піддається своєчасному та адекватному викриттю.

НАДАННЯ ВИГІДНОГО ВПЛИВУ В СФЕРІ СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ – відносно самостійний підвид організації ПВВ, що спеціалізується на заходах щодо «нівелювання» (переорієнтуванню) та утримання свідомості населення країни, що розвідується, у вигідному самій спецслужбі чи конкретному замовнику плані.

ІДЕОЛОГІЧНА ДИВЕРСІЯ – 1) Коректування світогляду окремої особистості, групи людей, усього населення країни, що розвідується, відхилення (відволікання, переорієнтування) їх на інші моральні, соціально-політичні та особистісні цінності; 2) Сукупність агітаційно-пропагандистських і розвідувально-організаційних дій, заходів, акцій і операцій ідеологічного характеру, спрямованих на приспання пильності, нейтралізацію патріотизму і спонукання конкретних соціальних груп чи їхніх представників до визначеного способу життя чи поводження.

Безпосередній вплив на свідомість людини досягається трьома методами: переконання, вселяння і примус по черзі чи в комплексі.

МАНІПУЛЯЦІЯ СЕРЕДОВИЩЕМ – обов’язкова передумова успішної «матеріалізації» генезису конкретної діяльності: система заходів прихованої оптимізації(забезпечення сприятливих умов) реальної дійсності під специфіку механізму «життя» кожного конкретного фрагмента діяльності.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ЛІДЕРІВ І ФАХІВЦІВ – 1) Окремий випадок і відносно самостійна форма організації розвідувально-організаційної діяльності, котра спеціалізується на прихованій персоналізованій обробці людини за допомогою інструментарію ідеологічної диверсії в плані «перетворення активу в пасив»; 2) Окремий випадок придбання «агента впливу» шляхом трансформації в нього (перетворення «в темну») конкретного кандидата з числа визначеного кола громадсько-політичних лідерів чи відповідних фахівців.

Це означає, що трансформування особистості людини досягається двома шляхами: або за допомогою агітаційно-пропагандистської обробки, або шляхом створення щодо конкретної людини хронічних «болючих» ситуацій, котрі невблаганно провокують відповідний спосіб його поводження. В останньому варіанті обраній жертві дається можливість осмислити суть ситуації, в якій вона знаходиться, і як вона повинна поводитися в ролі заручника обставин.

«НЕЙТРАЛІЗАЦІЯ» ЛІДЕРІВ І ФАХІВЦІВ – «вимикання (вилучення) із гри» відповідних лідерів і фахівців за допомогою переорієнтування їх на будь-які інші проблеми аж до суто побутових склок, компрометації, деморалізації, таємної фізичної ізоляції чи знищення, провокування щодо об’єктів спрямувань карного переслідування тощо.

БЮРОКРАТИЧНЕ «МІНУВАННЯ» – окремий випадок і найбільш витончена форма організації саботажу з позицій конкретних установ (організацій чи відомств), що спеціалізується на прихованому формуванні та пристосуванні вже існуючих бюрократичних механізмів у різних управлінських структурах для вирішення яких-небудь довгострокових завдань з надання прихованого вигідного впливу чи безпосереднього підриву в будь-якій сфері життєдіяльності країни, що розвідується.

ТЕРМІНОЛОГІЧНЕ «МІНУВАННЯ» – викривлення справжнього значення принципово важливих (методично базових) термінів і визначень загально світоглядного та національно-прикладного характеру, приміром „Україна”, „Українська національна ідея”, підміна традиційних національних кольорів і символів, приміром партійною символікою тощо.

«ПРИСПАННЯ ПИЛЬНОСТІ» – будь-які дії, спрямовані на суттєве притуплення пильності як особистісної якості особи на визначений період часу або повністю її нейтралізації.

Тактичні особливості застосування методів і заходів ідеологічної диверсії в умовах глобалізації визначаються тим, що основним протиріччям глобалізації є зростаючий розрив між групою найбільш розвитих країн Заходу та іншим людством, експлуатованим світовими лідерами, котре усе більш відстає від них. Це відставання (розрив) у багатьох випадках набуває незворотного характеру, основним з який є інформаційно-технологічний.

У результаті монополізації контролю над інформацією і виробництвом передових технологій, Захід реалізує на світовому ринку новітні товари кращої якості, одночасно встигає обновляти свою технологічну базу і налагодити випуск товарів наступного покоління до того, як технологічно менш розвиті країни встигають досягти цих стандартів. У результаті чого ці держави (не вхідні до кола індустріально розвинутих) приречені або тиражувати його вже морально застарілі виробничі можливості, одержуючи від цього мінімальний прибуток, чи задовольнятися сферами, що не вимагають високих технологій (сільське господарство, гірничо-видобувна промисловість), ціни на продукцію яких на світовому ринку невисокі. Причому акумульований за рахунок такого нееквівалентного обміну останніх сторіч гігантський капітал нині концентрується переважно в транснаціональних корпораціях (ТНК), що базуються, насамперед, у США. Зрозуміло, що вигоду від його функціонування одержують країни базування центрального офісу або країни місця його заснування (принцип національної належності юридичної особи), тоді як більшість інших держав виявляється в залежності від неконтрольованих ніякими міжнародними організаціями потоків цього капіталу і догоджають керівництву ТНК (правлячі еліти), як правило, за рахунок інтересів власних народів.

В результаті у світі затверджується глобальна, наддержавна структура з надкласу бідних і надкласу багатих.

Однак основою для успішного здійснення глобалізації у всесвітньому масштабі нині є не економічна, а культурно-ідеологічна глобалізація. Саме на цьому напрямку розгортається основна і найзапекліша сучасна боротьба за подальші шляхи розвитку та виживання людства.

Так, незважаючи на всі масштаби безпрецедентного культурно-ідеологічного тиску західної маскультури на народи світу, нині вже багато фахівців говорять про основні рівні культурних протиріч епохи глобалізації: у самій західній культурі та у масштабах культурного розвитку всього людства.

Рівень перший був розкритий американським соціологом культури Дж. Беллом. Тут утворився небезпечний розрив (несумісність) протестантських духовних цінностей, що забезпечили саму можливість утвердження капіталізму в світовому масштабі, та, що нав’язуються з допомогою реклами (особливо останнім часом) установками масової культури сучасного суспільства споживання. Нинішнє споживчо-гедоністичне ставлення до життя прямо протилежно аскетично-трудовому духу раннього і класичного капіталізму, блокує самовідтворення його ідейно-мотиваційних основ і всього західного соціокультурного типу.

Але набагато більш гострим, ніж у межах самого Заходу, культурнепротиріччя виявляється в планетарному масштабі. Тут усе більше загострюється нездоланний конфлікт між специфічними ідейно-ціннісно-мотиваційними підставами традиційних цивілізацій і псевдоцінностями комерціоналізованої квазікультури одномірного суспільства масового споживання. Тієї квазікультури, чия американізована продукція виробляється не в ім’я цілей культури, орієнтованих на цінності істини, добра і краси, а в ім’я одержання прибутку в системі розширеного відтворення.

А оскільки зміст цієї масової культури є суто економічним, то для неї не має значення, з яким ідейно-ціннісним матеріалом працювати, аби дістати максимальний прибуток. При цьому масова квазікультура виступає в якості антигуманного та антикультурного початку і прямо суперечить базовим ціннісним установкам усіх цивілізацій, у тому числі й Західної.

Таким чином, можна сказати, що основна мета культурно-ідеологічної глобалізації, що нині відбувається, – створення в масштабах усього світу нової людини, яка легко піддається впливу, керованої через засоби комунікації з єдиного культурно-ідеологічного Центру.

Глобалізації зачіпає також і релігійну сферу. Нині фахівцями зафіксовані ознаки того, що глобалісти прагнуть здійснити певну уніфікацію релігійних і національно-культурних цінностей під реалізацію свого всесвітнього проекту. У зв’язку з цим, зазначений процес нині наштовхується на несприйняття континентальними народами Євразії атлантистських цінностей і способу життя. Раціоналізм, дух торгашества та індивідуалізм глобалістів наштовхується на духовний початок континентальних народів Євразії, в основі якого завжди була ідея, а не економічний розрахунок, колективізм та вождізм. Доцільно зробити відповідне роз’яснення. Ініціатори нинішньої глобалізації мають подвійне ставлення до змісту ліберал-демократичної ідей.

Так, ліберал-демократизм для американців в реалізації зовнішньої політики США заснований на „панамериканському шовінізмі” – „Америка понад усе!”; „Народи світу живуть погано, тому що вони не визнають американські цінності та американський спосіб життя”; „Америка зобов’язана здійснити світову місію...”. Ліберал-демократизм для іноземних аборигенів заснований на визнанні носіями цієї ідеології із числа представників еліти континентальних націй (апологетів або агентів впливу глобалістів) меншовартості власних національних (насамперед, духовних) цінностей, корисності плазування перед усім американським та доцільності за допомогою американських друзів перевиховувати населення власної держави, позбавляючи його рудиментів, успадкованих із минулих режимів, і запровадити до його свідомості американських стандартів способу життя, ліберальні цінності, навіть всупереч внутрішній природі континентальних народів, які населяють Євразійський простір. У цьому випадку робиться ставка на організацію спрямованого прихованого впливу на прозахідно налаштовані сили в політичних і ділових колах, на представників системи освіти та виховання, а також на молодь.

Як наслідок – православні духовні цінності, які є історичною першоосновою у формуванні решти загальнонаціональних духовних цінностей, способу життя, сприйняття світу і мислення, визначаються як такі, що не визнані авторами англосаксонського цивілізаційного проекту як основоформуючі елементи нової суспільної ідеології у посткомуністичних суспільства. Причиною такої їх оцінки може бути той факт, що православні духовні цінності були вже скомпрометовані активним використанням радянським режимом для формування особливої спільності „радянський народ” та відповідного „радянського менталітету”, заснованого на приматі „колективізму”, „радянського патріотизму”, вождізмі” тощо. З цієї причини православні духовні цінності, поряд з іншими духовними цінностями нашого народу, на думку глобалістів, можуть стати на заваді впровадженню ліберальної ідеології та ринкових економічних відносин в Україні та у суспільствах інших нових посткомуністичних держав.

З цієї причини православні та інші національні духовні цінності стають об’єктом ворожих посягань: критики, висміювання, паплюження, ревізування або відкритого придушення з боку ідеологічних конкурентів. Нинішнє загострення протиріч, приміром, у сучасних міжконфесійних відносинах православної церкви частково обумовлено й глобалізаційними процесами, тобто зовнішнім чинником. Зазначене виявляється в діяльності окремих представників новітніх культів, так званих „модернізованих церков”, утворених в США, як правило, за участю ЦРУ та інших американських спецслужб для використання в роки „холодної війни” в таємних операціях проти носіїв комуністичної та інших нелояльних до Сполучених Штатів ідеологій. В діяльності керівників сучасних угруповань новітніх культів в Україні, зокрема афро-американського (Посольства божого), корейсько-американського (Церков Муна) походження, спостерігається прагнення:

– нав’язати населенню нашої держави природно невластиві модернізовані теологічні уявлення про світ, бога, людину, сім’ю, суспільство, владу і державу, – тобто змінити свідомість народу, нав’язати інші цінності життя;

– поставити їх у психологічну та економічну залежність від керівництва угруповання, тобто здійснюється спеціалізований психологічних тиск на адептів за допомогою найсучасніших методик психології в галузі управління свідомістю великими масами народу; постійне психологічне спонукання обов’язкового внесення грошових пожертв у зростаючих масштабах на користь „церкви”;

– здійснювати приховане спостереження і керування поведінкою української пастви, в тому числі й в періоди підвищеної соціально-політичної напруги в суспільстві, таким чином втручаючись у внутрішні справи Української держави (найбільш характерно було виявлено у „Білому братерстві”).

Зазначена діяльність, якщо не завдає помітної шкоди одразу, то принижує роль традиційних церков, вносить відповідний додатковий розбрат у душі віруючих, примушує відходити їх від сповідання вірувань традиційних для України церков.

У результаті – на території України нині зареєстровано більш 23 тис. сект по 350 напрямках (за деякими даними – навіть більше). В Україні ці процеси також набирають велику силу. Приміром, громади сатаністів діють у Харкові, Києві, Вінниці, Львові, Одесі, Севастополі, Миколаєві, а Крим узагалі стає «Меккою» сатаністів. Шабаші сатаністів у Києві проходять на Байковому цвинтарі, раніше – у Зеленому театрі, на закинутому цвинтарі біля Фролівського монастиря та на знаменитій Лисій горі.

З точки зору наукової оцінки новітніх культових об’єднань чи груп – це не є різновид протестантизму в релігійному русі, а скоріше – різновид бізнесу на людських душах, котрий в багатьох державах світу законодавчо заборонений або значно обмежений.

Автор ще раз наголошує на тому факті, що більшість з неокультових рухів виникло на території США штучно за участю американських спецслужб для боротьби зі всесвітнім комунізмом. Нинішній їхній деструктивізм полягає в тому, що з самого початку зазначені угруповання створювались для розвалу, привнесення негативів у суспільні відносини та у свідомість людей. Крім того, набувши значного фінансового капіталу і високого суспільно-політичного впливу в США та світі в цілому, сучасні керівники зазначених структур, на зразок „Аль-Каїди”, частково вийшли з-під контролю спецслужб і здійснюють власну зовнішню політику з амбіціями на монопольне управління світом. Від негативних наслідків їх діяльності нині потерпають й колишні європейські партнери американців по „холодній війні”.

Так, зокрема, „неокульти” визнані у Франції як шкідливі для суспільної моралі та здоров’я. Спеціальній службі „РЖ” (політичного розшуку) законодавчо надано право оперативно контролювати подібні тоталітарні секти та організації з метою викриття, попередження, припинення чи зниження їхнього негативного впливу на французьке суспільство [10].

Девід Рісмер у своїй науковій роботі „Одинокий натовп” запропонував поділ індивідів на наступні три можливі людські орієнтації: у внутрішнє середовище, на традицію та у зовнішнє середовище [11]. Людина, орієнтована на внутрішнє середовище, спирається на програму, закладену в нього батьками, норми поведінки вона вивіряє по внутрішніх настановах. Людина, орієнтована на традицію (старообрядець, масон тощо), користується нормами із минулого. Індивід, орієнтований на зовнішнє середовище, спирається на норми, котрі вводяться його оточенням, його співвітчизниками: сьогодні він бачить правильним одне, завтра інше. В нього закладено динамізм, а не програма. Саме на цьому типі розбудовуються будь-які революційні зміни, котрі власне відбулися нині на всьому просторі СНД. Зазначена людина більше зацікавлена у поп-зірках, ніж у книгах. Поп-зірка диктує політику, формує для нього зразки поведінки, оскільки зовнішньо орієнтований індивід не здатний слідкувати за аналітичними роздумами.

Для того, щоб створити „нову людину”, підлеглу зовнішньому керуванню, необхідно нейтралізувати перші дві категорій і закласти в неї відповідну культурно-ідеологічну програму, що нині й робіться в заходах ідеологічної диверсії.

Як же можна нейтралізувати вплив людей, орієнтованих на традицію? Лише свободою віросповідання і свободою критики будь-яких священних символів (під знаком демократії та плюралізму думок). Таким способом з ідеологічно незміцнілих розумів молоді вибивається трепетне відношення до усіх священних символів. Немає нічого святого, усе піддається сумніву, критиці та осміянню. Однак крім знищення традиційних релігій, також закладається зневажливе ставлення і до державних символів, тобто підводиться база для ослаблення, а згодом і знищення національної держави. Спочатку підміна державних кольорів і символіки партійною, а потім – знищення державницької ідеї.

З впливом батьків справа обстоїть ще більш простіше. Нині, коли відбувається стрімка зміна середовища людини, її адаптаційні, можливості знаходяться на межі. Тільки молодь є психологічно більш підготовленою до цих змін. А батьки – не те будували, не в те вірили і не туди йшли. Молодь же з’являється більш прогресивною і сучасною (а вірніше – більш керованою). Найбільш яскравий приклад – вибори Президента України, коли проводилися молодіжні мітинги та влаштовувалися молодіжні пікети в центрі Києва на підтримку Л. Кучми. Аналогічним було маніпулювання свідомістю молоді під час „помаранчевої революції” та останньої виборчої кампанії до Верховної Ради України.

Федерн вважає, що родина складає саму велику перешкоду для стійкої перемоги робочих рад. А як знищити таку традиційну родину? – вивільненням сексу. Сексуальна революція сама поставить хрест на родині та зробить масу ще більш слухняною своїм кумирам (та їх керівникам). Саме під знаком сексуальної революції нині функціонує переважна більшість засобів масової інформації (без голої красуні не виходить практично жоден журнал чи газета, не випускається на екран жоден фільм).

Науково-технічна революція загнала тисячі підлітків у квартири – спілкування з реальними людьми все більше підміняється „спілкуванням” з телебаченням, а тепер – і з комп’ютером. Дитячі психіатри та психологи вважають, що основними хворобами дітей у ХХІ столітті стають ті, що пов’язані з тривалим переглядом телепередач і роботою за комп’ютером. Діти йдуть з реального у віртуальний світ, стають не здатними керувати адекватно своєю поведінкою в реальному світі.

Одним із наймогутніших чинників, що впливав і продовжує з усе зростаючою силою впливати на психологію людини – це гроші (і пов’язані з ними відносини). Їх суспільний, моральний, естетичний зміст підмінюється зовсім далеким по сутності меркантильним значенням, і вони стають елементами квазікультури масового споживання та масової пропаганди. Відбувається редукція глибоких змістів до банальних і розхожих кліше. Виникає квазімова, котра втрачає властивість будь-якої мови, – властивість акумуляції та трансляції значень глобалізація в її квазівестернізаторській формі містить серйозніший виклик і для природних мов традиційних цивілізацій. У той же час власні цивілізаційні основи в різних культурах ще не настільки відпрацьовані та сильні, щоб ефективно протистояти цьому квазівестернізаційному потоку.

Дана обставина збільшується ще й тим, що значна частина представників утвореного прошарку вважає себе „майже західними”, не бажаючи бачити тих принципових і нездоланних бар’єрів, що ніколи не дозволять Еквадору з Бразилією чи Росії з Україною стати повноправними членами західного світу. Адже в свідомості західного обивателя європейство як таке асоціюється зовсім не з проживанням на території від Атлантики до Уралу, а з причетністю до протестантсько-католицької традиції, що й визначає їхній культурно-цивілізаційний тип. Польща до цієї традиції причетна і належить до їхнього типу, а Україна і Росія – ні. У силу цієї обставини ми завжди будемо для них не своїми, а іншими, бо ми є православні, представники іншого цивілізаційного типу.

Історична правда свідчить про наявність в Україні серед населення титульного етносу розмежування на носіїв різних релігійних духовних цінностей: православної, греко-католицької, римо-католицької і протестантської традиції. Саме це вказує на наслідки попередніх намагань представників західноєвропейського і атлантичного цивілізаційного типу здійснити культурологічну протестантсько-католицьку експансію (в тому числі й за допомогою військової сили у межах двох світових війн), на території, населеній носіями слов’янсько-православного типу, з метою „уніфікувати європейський культурний простір” за рахунок знищення православних духовних цінностей. Дуже дивно, що нинішня правляча еліта, прагнучи увійти до ЄС, сприяє експансії протестантсько-католицькій традиції, добровільно створює умови для нав’язування населенню України „євроатлантичних і західноєвропейських стандартів способу життя”, позбавляючи вільного розвитку культурологічних і духовних цінностей, заснованих на слов’яно-православній традиції, проголошуючи їх таким чином меншовартісними.

На завершення доцільно навести яскравий приклад, де загальні християнські духовні цінності використовуються як засіб таємних операцій, а православні та інші духовні цінності стають мимоволі об’єктом підривних розвідувальних спрямувань. Саме це віддзеркалюється в особливостях сучасного періоду розвитку розвідувальної діяльності державоподібного за міжнародним правом утворення – Ватикану.

Вивчення матеріалів різних іноземних дослідників свідчить, що ватиканськими ієрархами офіційно заперечується наявність в державних управлінських структурах Ватикану спеціального органу, призначеного для збору розвідувальних відомостей політичного, економічного, військового і науково-технічного характеру. Визнається лише те, що потрібна для центральних ієрархічних структур Католицької церкви церковно-релігійна інформація постачається до Риму Апостольськими нунціатурами.

Так, на запит Дослідного інституту політики миру (ФРН) 9 серпня 1993 року Апостольська нунціатура в Бонні повідомила, що Святий Престол або Держава Ватикан не має у своєму розпорядженні будь-яких розвідувальних служб [12].

З цього випливає, [13] що поняття „збору розвідувальної інформації” виключено із повсякденного вживання в діловодстві Ватикану і позначено терміном „канал інформаційного забезпечення церковно-релігійних аспектів”, що поглинає різні делікатні нюанси, пов’язані зі збором конфіденційної інформації. Таким чином виникає певне протиріччя: з одного боку, із загально визнаним науковим визначенням поняття розвідувальної діяльності, що зустрічається в спеціальній фаховій літературі, а з іншого – це наслідок того, що у фахових теоретичних виданнях з питань розвідки не достатньо чітко визначені всі чинні суб’єкти, котрі діють на міжнародній арені з використанням специфічних засобів розвідки як інструменту реалізації власної зовнішньої і внутрішньої політики.

Так, у 1993 році з’явилася об’ємна наукова праця Гансякоба Штеле (Gansjakob Stehle), присвячена розкриттю „таємної дипломатії Ватикану” з 1917 по 1992 рік. Автор стверджує, що у повоєнні роки Святий Престол не тільки був справжньою повноправною державою, а й одночасно самим глобальним (на скільки це можна уявити), розвідувальним центром з розробки „східної політики” серед політичних кіл Заходу (німецьких, американських, британських, французьких тощо). Не підпорядкований жорсткій схемі міжнародних відносин Ватикан здійснював і продовжує здійснювати незалежну від світських держав свою міжнародну політику [14].

Після Другої світової війни блокова конфронтація відбилася і на ставленні Ватикану щодо Радянського Союзу та інших держав Східного блоку, а у перші роки „холодної війни” Ватикан беззастережно діяв проти східноєвропейських комуністичних режимів. Без сумніву, для здійснення свого впливу в державах Організації Варшавського Договору, де панував жорсткий контррозвідувальний і адміністративно-правовий режим, незважаючи на шалений там утиск з боку влади релігійних свобод, католицькі ієрархи мали користуватися й користувалися притаманними розвідувальним службам таємними методами. Як шпигуни до вищої міри покарання були засуджені, зокрема, у 1948 році в Угорщині кардинал Міндсенті, у 1951 році в Румунії ксьондз Боссілков.

Гансякоб Штеле зазначає, що використання таємної дипломатії і конспіративних методів боротьби з ворожими католицькій церкві законами цих держав призвело до того, що у сорокові роки радянські владні структури взяли під підозру у причетності до „таємних служб Заходу” багато високоповажних католицьких ієрархів. Було відзначено, що „червоною стрічкою через діяльність католицької церкви у довоєнний і повоєнний час проходить історія шпигунства”. Її роль різноманітна.

Нині відомо, що свого часу засновник нинішньої німецької розвідувальної служби БНД Рейнгард Гелен (Reinhard Gehlen, засновник німецької розвідки БНД) поряд з американцями постачав розвідувальну інформацію Ватикану. Для налагодження контактів він особисто багато разів відвідував у службових справах Рим.

Так, за словами автора монографії „Таємні справи БНД” (1977 р.) [15], західнонімецького дослідника Удо Ульфкотте, „нинішній представник БНД у Вашингтоні „Розенленер” (Rosenlehner, справжнє ім’я Генріх Гелльманн – Henrich Hellmann) розповідав йому про свої відносини з представниками Ватикану. Гелен, не будучи католиком, співпрацював одночасно з таємною службою Святого Престолу: він спрямовував свої погляди на Ватикан. Після приватної аудієнції у Папи Пія ХІІ (Pius XII) через декілька днів було все зорганізовано. Зведений брат Гелена (псевдонім „Джованні”) отримав посаду секретаря при директораті „Мальтійського ордена” [16]. При цьому використовувався досвід співпраці нацистів з Ватиканом. „Джованні” таємно платив одному з шифрувальників по 100 доларів за те, щоб він передавав звітові документи, що готувалися на підставі інформації, котра надходила по каналах розвідувальної мережі Святого Престолу та папських нунціїв (послів) з усього світу. Нині у БНД є співробітник, який відповідає за зв’язки з представниками Ватикану” [17].

Зі свого боку, американська публіцистка Мері Елен Різ (Mary Ellen Reese) у своїй книзі на прикладі однієї з бесід Р. Гелена і американського офіцера Еріка Вальдмана (Eric Waldmann), у якого майбутній шеф західнонімецької розвідки був на зв’язку, показала, що „католицька церква подавала себе, на думку співрозмовників, як всеохоплююча, централізована організація з усіма необхідними розвідувальними атрибутами, серед яких – агентурна мережа, що постійно вдосконалюється. Організація настільки темна та інтриганська, наскільки можливо це уявити”.

Час від часу регулярно оприлюднюються факти, котрі викликають нові пересуди або оживляють старі, пов’язані зі шпигунською діяльністю Ватикану. Все це добре документується дослідниками. Фактом є також і те, що після звільнення Рима у червні 1944 року американська розвідка одержала повідомлення про нового папського нунція в Японії, який завчасно одержав і повідомив у Ватикан необхідні докази про заплановану бомбову атаку США проти японських міст” [18]. Якби Святий Престол своєчасно втрутився в цю справу, можна було б запобігти ядерній атаці американців щодо японських міст Хіросіма і Нагасакі та загибелі тисячі мирних жителів.

За допомогою союзних спецслужб, що проводили розшук військових злочинців, було отримано чимало матеріалів про причетність Ватикану до приховування осіб, які були у міжнародному розшуку. Так, у 1989 році французькими спецслужбами в результаті обшуку, проведеного у приміщенні адміністрації Французької католицької церкви в ході оперативно-розшукових заходів по справі на Поля Тувьє, шефа спецслужби маріонеткового французького уряду у Віші, було отримано велику кількість документальних доказів щодо таємного співробітництва Ватикану з нацистами. Зокрема, французьке слідство довело безпосередню причетність Ватикану до подій з Полем Тувьє. У зв’язку з цим представники кліру проводили інтенсивні контакти з колишнім Президентом Франції Жоржем Помпіду для надання впливу на французьку сторону з метою вигідного вирішення для ватиканських ієрархів делікатної проблеми.

Занепокоєність Святого Престолу була викликана тим, що слідство мало матеріальні прямі докази особистої участі держсекретаря Ватикану Жана Вілло (Jean Villot) в організації приховування воєнного злочинця П. Тувьє з 1944 року до його арешту в 1989 році.

Фахівці з проблем розвідки вказують на те, що під час Другої світової війни спостерігалися активні заходи „таємної дипломатії” Ватикану і щодо Хорватської усташської держави, де Рим підтримав геноцид над сербами, а після поразки залежної від Німеччини Хорватії надав допомогу в приховуванні нацистських ватажків від переслідування з боку правоохоронних органів Федеративної Республіки Югославії. З 1945 року до відокремлення сучасної Хорватії від СФРЮ Ватикан підтримував інтенсивні контакти з хорватською еміграцією та її організаціями у вигнанні. Матеріали свідчать також про те, що таємну дипломатію і методи розвідувальних служб Ватикан використовує на цьому напрямку з ХІХ сторіччя з метою створення умов для того, щоб хорватська правляча еліта проводила проватиканську політику, зокрема спрямовану на створення католицької національної держави.

Найсерйозніші матеріали були отримані одним із агентів КДБ, який діяв на радіостанції „Свобода” та передав до Москви мікрофільми з інструкціями, підготовленими спільно з закордонною антирадянською організацією Народно-трудовий союз (НТС) спецслужбами Ватикану. З цих матеріалів виходило, що на першій фазі політики розрядки щодо Східної Європи Ватикан не відмовився від використання форм і методів, характерних для діяльності спецслужб [19]. Таким чином, загальний напрямок папської східної політики змінився лише наприкінці шістдесятих років.

Колишній співробітник КДБ СРСР Олег Туманов повідомив американським засобам масової інформації, що зв’язок між спеціальним відділом „Радіо Ватикану” та його джерелами в Радянському Союзі підтримувався через храм „Модесто” (Modesto-Kloster) у Мілані. Він визнавався конспіративним центром зустрічі агентів із резидентурою Ватикану. О. Туманов повідомив також про те, що за вказівкою секретного відділу так званого „Російського католицького семінару в Римі” віруючих навчали навичкам проведення підривної діяльності на радянській території [20].

У своїй праці публіцист Ніно ло Белло у 1982 році вперше розкрив розвідувальну систему Святого Престолу, де „Російський відділ” (Officum Russicum) відіграє одну із головних ролей. Белло робить висновок: „Без сумніву Ватикан підтримує ефективні усні зв’язки зі своїми людьми за кордоном через спеціальні радіопередачі або по інших таємних каналах закритого відділу „Радіо Ватикану”, котре має найбільшу в світі мережу передавачів, навіть більшу, ніж у Бі-Бі-Сі. Радіовіщання ведеться щодня на більш ніж 30-ти іноземних мовах. Для одержання актуальної інформації Ватикан має самий розгалужений розвідувальний апарат у світі. Він має агентуру практично у всіх державах, на крайній випадок – впливову довірену особу. Передача інформації між Римом і його агентами та інформаторами відбувається різними каналами, частково поштовим”.

В аудиторіях „Колегіум Руссикум” (Collegium Russicum) під наглядом священиків проводяться спеціальні навчання, де курсанти настирливо вивчають історію, економіку і сучасний політичний розвиток тієї чи іншої держави, щоб потім спеціалізуватися по ній. Курсанти поглиблено вивчають іноземні мови, приділяється серйозна увага навіть доскональному оволодінню діалектів місцевого населення. В той же час, „Колегіум Руссикум” знаходиться під своєю офіційною назвою в будь-якому римському телефонному довіднику.

Ніно ло Белло повідомляє також про ще один Центр підготовки таємних агентів Ватикану, назва якого не фігурувала ні разу в газетах, як і багато інших розвідувальних осередків Святого Престолу. Цей центр діяв у будівлі ХVІІІ сторіччя, що належала Ватикану в Римі по вулиці Віа Кауліно Каттанео (Via Caulino Cattaneo). Її мешканці знають, що одного разу їх відрядять для виконання небезпечного завдання в іноземній державі.

У розвідці Ватикану є багато людей, які здійснюють розвідувальну діяльність на професійній основі, тобто як кадрові співробітники. Одним із таких був представник Святого Престолу священик Вальтер М. Сисцек, який діяв у Радянському Союзі під ім’ям Володимира Ліпинського і багато років водив місцеву владу «за ніс», доки його не заарештували і не засудили як „шпигуна Ватикану” на 23 роки ув’язнення.

 Агенти Ватикану – це, як правило, чоловіки, які мають професії, котрі дозволяють їм займатися одночасно з виконанням фахових обов’язків під прикриттям і розвідувальною діяльністю, при цьому в більшості випадків вони не мають від цієї діяльності жодних прибутків.

У зв’язку з тим, що нині Ватикан майже не цікавиться воєнною інформацією, то цьому аспекту приділяється мало уваги. Виключенням у період „холодної війни” був Радянський Союз, НДР, Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія і Болгарія, а нині залишилася лише Сербія, Бєларусь, Україна та Росія.

У зовнішньополітичній сфері визначена стратегічна мета розвідувальноїдіяльності – створення умов для розповсюдження католицизму в світі. Перед спецслужбою Ватикану і закритими католицькими організаціями („Мальтійським орденом”, „Опус деї” та інші) ставиться завдання забезпечення реалізації зовнішньої політики Святого Престолу. Таким чином, головним напрямком розвідувальної діяльності Ватикану є соціально-політична сфера іноземних держав. Звідси випливає завдання щодо створення відповідних позицій отримання конфіденційної інформації із вищих та регіональних структур влади і управління держави-об’єкту розвідувальних спрямувань, а також позицій вигідного впливу.

Для вирішення певних розвідувальних завдань Ватикан активно використовує можливості, котрі надає співробітництво з представниками спецслужб, окремими впливовими політичними і державними діячами іноземних держав. Так, італійський прем’єр-міністр Джуліо Андреоті на початку 1992 року заявляв, що „Отче підтримує тісні зв’язки з представниками західних спецслужб. З часів Другої світової війни Сполучені Штати стали серед них найтіснішим партнером у проведенні таємних розвідувальних операцій Ватикану.

Так, за даними з різних джерел, відповідно до ідеї ченця Фелікса Андреу Морліона (Felix Andrew Morlion), фундатора європейської католицької розвідувальної спецслужби і католицького університету Ватикану „Про део” (Pro Deo), під прикриттям однойменної організації мала здійснюватися спільна із ЦРУ США розвідувальна діяльність. Секретарем Морліона (Morlion) у 1945 році був Джуліо Адреотті. За його словами, у 1943-1944 роках Управління стратегічних служб (УСС) – попередниця ЦРУ – фінансувало створення закордонних осередків зазначеного Ордена „Pro Deo” у всіх стратегічних точках світу з керівними центрами, зокрема, у США і Португалії (Лісабоні).

У своїх мемуарах бельгійський чернець вказує на наявність активної координації з Ватиканом на вищому рівні американської зовнішньої політики та спільних заходів її реалізації по каналах спецслужб.

Прикладом такої практики може бути, зокрема, один із візитів американського президента Ніксона до Папи навесні 1969 року: „У ході бесід було порушено багато тем. Була приділена значна увага проблемі протистояння між Сходом і Заходом, Близькосхідній кризі та необхідності забезпечення недоторканості святих міст трьох великих релігій. З Ніксоном були обговорені також проблеми європейської єдності, Східної Азії й особливо на той час в’єтнамської війни. Папа висловив повне розуміння зусиль Сполучених Штатів, спрямованих на „порятунок південнов’єтнамців від комунізму.

Використовуючи наявну у Ватикана конфіденційну інформацію, голова Святого Престолу цілеспрямовано загострював увагу президента США на загрозах інтересам Західної спільноти у зазначених регіонах. Папа висловив стурбованість із приводу посилення комуністичного впливу в Латинській Америці, зокрема в Чилі. В той час чилійським комуністам вдалося підпорядкувати собі Християнсько-демократичний рух і навіть Католицький університет. У цьому контексті, було порушено питання щодо доцільності зняття напруженості в міжнародних колах навколо діяльності Вернона Вальтерса (Vernon Walters), який з сорокових років як дипломат-розвідник США брав участь у численних світових конфліктах.

Після цієї зустрічі у Ватикані в 1971 році Вернон Вальтерс став заступником директора ЦРУ США по Латинській Америці. Під його керівництвом американська розвідка шляхом організації військового путчу усунула чилійську демократію, очолювану соціалістом Сальвадором Альєнде. На одному із засідань координаційної ради з проведення таємної операції проти прокомуністичного режиму С. Альєнде, оцінюючи ситуацію в Чилі, В. Вальтерс заявив, що, на його думку, „Католицький університет має тільки назву „католицький”. Такого не повинно бути”.

У 1990 році Малачі Мартін (Malachi Martin), який входив до найближчого оточення трьох останніх вищих ієрархів Ватикану, в італійській газеті „Саббато” опублікував інформацію про деякі моменти закулісної боротьби між СРСР і Ватиканом у часи „холодної війни” та співробітництва в цій сфері з ЦРУ США. У листопаді 1991 року додатково він повідомив цій же газеті, що керована ним таємна єзуїтська антикомуністична мережа утримувалася на кошти ЦРУ США. Гроші американських спецслужб він одержував через італо-американську адвокатську контору [21].

Як свідчать матеріали, виняткову роль в міжнародній діяльності католицької церкви відіграє „Мальтійський орден”, котрий діє на п’ятьох континентах. Нині його кістяк складає вельможне панство: 40% із 10 тис. мальтійських лицарів – вихідці із найстаріших і найвпливовіших католицьких сімей Європи. Близько тисячі лицарів, у тому числі 300 „кавалерственних дам”, складають американську секцію „Мальтійського ордена”. Вони репрезентують аристократію американського католицизму, котра об’єднує інтереси Ватикану і правлячої еліти США. Центр „Мальтійського ордена” у США – це фірма „Грейс енд колігані”. Пітер Грейс – голова Ради, котра керує компанією. Одночасно він є президентом американської секції „Мальтійського ордена”. До числа лицарів Ордена входять окремі високопоставлені співробітники ЦРУ або особи, які мають впливові зв’язки у спецслужбах США. У 1991-1992 рр. у пресі неодноразово з’являлися повідомлення про те, що титул почесного лицаря „Мальтійського ордена” одержав також перший Президент Росії Б.Н. Єльцин, який присягнув на вірність Ордену під час одного з візитів до Ватикану.

Після повалення комуністичних режимів в державах Східної і Центральної Європи та розвалу Радянського Союзу, Ватикан активізував „таємну дипломатію” з метою створення умов для поширення своєї сфери впливу на Польщу, Угорщину, Румунію, Чехію, Словаччину, держави, що утворилися на терені колишньої Югославії, Балтійські держави, Бєларусь та Україну.

Так, за наявними даними, Ватикан здійснює низку заходів, спрямованих на обмеження автономії Української греко-католицької церкви. Це викликано побоюваннями Папи Римського з приводу того, що надмірна популярність ідеї заснування патріархату УГКЦ серед її єпископів може призвести до обмеження чи навіть припинення контролю з боку Папської курії над значною частиною віруючих у західних регіонах України.

За оцінками обізнаних фахівців, нині у Ватикані триває процес переоцінки ставлення до унії, котра, як вважає більшість римсько-католицьких ієрархів, виконавши свою історичну роль, остаточно вичерпала можливості в плані просування католицької віри на схід України і перешкоджає тепер поширенню екуменічного руху. Крім того, міжконфесійні конфлікти між УГКЦ і православ’ям стали причиною припинення зростання кількості віруючих і деякого обмеження сфери впливу греко-католиків на заході України. Враховуючи ці обставини, Ватикан вважає за необхідне зберегти домінуючу роль римо-католицької церкви відносно УГКЦ.

Реалізація політики Риму проводитиметься через введення інституту так званих апостольських адміністраторів і призначення в УГКЦ єпископів, підпорядкованих безпосередньо Святому Престолу. Вирішується також питання щодо переходу деяких малочисельних і на даний час „безперспективних” автономно діючих приходів УГКЦ в Східній Україні під юрисдикцію римо-католицьких єпископів, які при фінансовій підтримці Риму зможуть дещо пожвавити окатоличування населення, а також обмежити владу українського кардинала М. Любачівського.

Одночасно із зазначеними організаційними заходами в Україні нині направляється значна фінансова допомога своїм прихильникам. Зокрема, через „Renavabis” (фонд солідарності німецьких католиків з віруючими в Центральній і Східній Європі, м. Фрайзвінг, земля Баварія) та Європейський фонд допомоги (Відень, Австрія) лише на будівництво катехічного центру при кафедральному соборі Івано-Франківської єпархії УГКЦ, резиденції єпископа Коломійсько-Буковинського в семінарії у м. Коломія (Івано-Франківської області) виділялося 240 тис. німецьких марок. Надані Ватиканом валютні кошти надходять також через інші католицькі громади ФРН.

Крім того, як вважає лідер Унії Демократичної Б. Лабуда, на підставі проведеного нею приватного розслідування фінансової діяльності Костьолу в Республіці Польща, останній приховує певну частину прибутків (близько 10%), в обхід уряду фінансує католицькі громади та місіонерську діяльність в Україні.

В України зафіксована активізація діяльності емісарів „Мальтійського ордена”. Так, активісти його німецької філії періодично відвідують Україну для надання гуманітарної допомоги представникам католицької церкви. Одночасно є ознаки втручання іноземців у внутрішні справи нашої держави, постачання під прикриттям гуманітарних вантажів матеріально-технічної допомоги деяким радикально налаштованим угрупованням в Західній Україні, що сповідують католицизм.

Вищі ієрархи Римо-католицької церкви уважно слідкують за розвитком суспільно-політичної обстановки в нашій державі. Нині католицьких ієрархів найбільше турбують результати виборів до Верховної Ради та Президента України, характер відносин і розстановка сил на українській політичній арені, можливість „лівого реваншу”, інші загрози, які можуть виникнути для існування римо-католицької церкви в Україні. Приймаються відповідні заходи щодо формування відповідних груп підтримки (лобі) в різних структурах державної і церковної влади в нашій державі.

Проведене автором дослідження свідчить, що Святий Престол в розвідувальній діяльності використовує тактику масонів для формування в Україні нелегальних структур із агентури впливу з метою організації вигідного впливу на політичну, особливо правлячу еліту, і отримання конфіденційної інформації із державних владних і управлінських структур різного рівня. Заслуговує на увагу той факт, що в Україні, особливо в її західних областях, спостерігається процес заснування закритим католицьким орденом „Опус деї” своїх осередків.

Релігійний католицький орден „Опус деї” („Велика справа Господня”) заснований іспанським священиком Ескріва де Балагера, який народився 9 січня 1902 року в іспанському містечку Барбастро. Його батько був співвласником невеликої шоколадної фабрики. Обдарований від природи розумом та хваткою пам’яттю Ескріва рано виявив інтерес до оточуючих його подій.

Ставши дорослим, він дуже вболівав, що багато священиків втрачали авторитет, а відкрите прагнення деяких з них до збагачування підривало довіру до церкви. 2 жовтня 1928 року він дійшов висновку, відчувши „поклик Бога”, щодо необхідності взяти на себе місію творити на землі „Велику справу”. Як молодий священик, викладач академії, який готувався до захисту дисертації, Ескріва сформулював концепцію і позицію, розробив прийоми переконання та вербування прибічників Ордена тощо. Головна ідея полягає в тому, що „релігія не повинна розділяти людей на священиків та мирян. Кожен на своєму місці має робити „Велику божу справу”. Адепти „Опус деї” мають бачити і відчувати дух у всьому: в горах, храмі, законах, навіть в поліцейській дубині.

Нинішні керівники Ордена проголошують його „великою сім’єю”, „неорганізованою організацією”. Всі члени цієї „великої сім’ї” поділяються на декілька ієрархічних категорій: н’юмерари – одиниці, персони; обдейти – насамперед церковники; суперн’юмерари – особи, від яких на відміну від церковників не вимагається дотримання закону про безшлюбність. В Ордені існують ложі до яких приймаються жінки та іновірці, а також так звані „асоційовані”: робітники, селяни, представники інтелігенції, котрі використовуються на „брудних роботах”.

Відповідно до статуту н’юмерари мають бути не лише багаті особи, а й мати привабливі зовнішні дані. Вони – супермени, „білокурі бестії”, які, крім солідних рахунків в банках, повинні мати відповідну освіту на рівні Сорбони чи Оксфорда. Це – еліта, решта – плебеї, слуги. Останні залучаються для виконання тієї частини „божої роботи”, якою не хочуть „забруднювати руки” н’юмерари.

Кожен, хто вступає до Ордена, промовляє клятву на вірність перед розп’яттям, на якому знята постать Христа: „кожен новий адепт має уяснити – місце вільне для нього, воно очікує кожного, хто видасть таємницю, до якої він посвячується. Рядових адептів „Опус деї” всіляко огороджують від „шкідливого впливу” оточуючих. Для виробки відповідного імунітету щодо крамоли організуються курси, відкриваються навчальні заклади. Провідним серед них є елітарний Університет в м. Наварре в Іспанії.

Одне з головних правил – це збереження суворої таємниці про причетність до Ордена. За залізними воротами „келії”, де живуть адепти „Опус деї” під час навчання спеціальних учбових закладах, встановлено суворі порядки. Закриті люди майже не розмовляють при зустрічі один з одним. По телефону, що з’єднує „келії”, заборонено питати навіть про здоров’я. Чоловіки та жінки суворо ізольовані один від одного. Жінки до сорока років постійно сплять на дошках. Чоловіки – один раз на тиждень. Крім того, раз на тиждень організовуються „шмагання”. Кожен б’є сам себе батогом з гострими шипами. Жінки – по плечах, чоловіки – по спині та ребрах. Через такі шмагання адепти йдуть до „необхідної досконалості”, вибиваючи скверну, перетворюючись у власну тінь, щоб сконцентрувати все оточуюче життя на собі – лише так можна підготуватися до кращого виконання своєї місії. Після напруженої духовної муштри адепти „Опус деї” повинні рішуче, енергійно і безжалісно діяти. Покинувши „келії”, вони стають більш активними та комунікабельними.

Кожного адепта переконують в тому, що він має стати елітою людства, для чого необхідно навчитися бути технократом, виконавцем, піднятися над ідеологією, щоб „відвоювати землю в ідеологів”. Звідси на Заході „Опус деї” часто ототожнюють з орденом єзуїтів. Адепти „Опус деї” перевершили свого учителя. Одна справа – священик, який шукає популярність в народі, інша – той самий священик, проте у звичайному платті. Єзуїти дійшли до розуміння цього. Експериментатори від ордена скидали сутану, одягаючи мирську одежу. Проте оточення знало, що увечері сутана знову повернеться на звичні плечі, тому що єзуїт у звичайному платті не може з’явитися перед парафіянами. Інша справа, коли мирське плаття на людині завжди. Віртуально воно перетворюється в сутану. Ії хазяїн має бути завжди своїм...

Як зазначалося вище, наведені політичні скандали, в котрих були замішані представники різних нетрадиційних для східних слов’ян церков та масонства, розкривають факти не лише прямого використання цих організацій спецслужбами світських іноземних держав у своїх інтересах, а й викривають багато чого спільного у формах і методах їх таємної діяльності. Для досягнення далекосяжної мети між такими суб’єктами міжнародних правовідносин відбувається справжнє агентурне взаємопроникнення, встановлення легальних і нелегальних контактів для координації заходів та обміну інформацією в рамках так званого співробітництва. Це відбувається як при вирішенні зовнішніх міжнародних проблем, так і при втручанні у внутрішні справи інших держав. Тут є місце тісному переплетенню взаємних інтересів (чи протиріч) – досягнення прихованої від партнерів чи конкурентів мети таємними способами, оприлюднення яких може завдати значної політичної чи іншої шкоди їх іміджу та благополуччю.

Висновки

1.                      Аналіз особливостей внутрішньополітичної боротьби в державах‚ які виникли на території колишнього СРСР‚ свідчить‚ що Захід одержав перемогу в „холодній війні” і тепер на правах переможця закріплює в СНД демонтаж не лише основного свого геополітичного суперника – Радянського Союзу‚ сприяючи його безповоротному роздробленню, а й загалом соціалістичного устрою‚ створюючи умови деіндустріалізації, деінтелектуалізації, маргіналізації пострадянських суспільств, послаблюючи політичний‚ економічний‚ військовий та інтелектуальний потенціал народів на пострадянському просторі‚ „африканізації” його суспільного життя‚ незворотному їх сповзанню до рівня держав „третього світу”.

2.                      Багато західних та вітчизняних теоретиків продовжує активно мусувати тезу‚ що поворот посткомуністичних держав до лібералізму, ринкової економіки і політичної демократії‚ відмова від комунізму, соціалізму‚ практично позбавляє їх будь-яких протиріч з державами Заходу‚ веде до збігу стратегічних інтересів і цілей‚ що Захід начебто має зацікавленість на ділі активно сприяти формуванню нових держав і навіть забезпечувати безпеку їх зовнішніх позицій [22].

3.                      Проте, виходячи із викладених у статті теоретичних положень і фактологічних даних, автором робиться слушний висновок про те, що новий підйом сучасного ідеологічного протистояння викликаний міжцивілізаційними процесами, котрі були спричинені дисбалансом співвідношення сил через зникнення з міжнародної арени значної геополітичної потужності в особі Радянського Союзу та „соціалістичної співдружності”, а також – спільного для Заходу ворога в особі „комуністичної загрози”; процесом нового перерозподілу карти світу та реалізацією геополітичного проекту атлантистів на Євразійському просторі. У нинішній ідеологічний боротьбі представники ліберальних ідей як носії інших цивілізаційних цінностей визначають наші національні духовні цінності за об’єкти недружніх спрямувань. Православні духовні цінності не є в даному випадку винятком. Автори зазначеного у статті геопроекту лібералів визначають наші національні духовні цінності як такі, що стоять на заваді досягнення ними мети – світового панування „вестернізованих духовних цінностей”, „американського способу життя”.

4.                      Таким чином, ідеологічні диверсії існуватимуть доти, доки існуватимуть носії різних ідей, підходів до способу організації суспільного життя та управління ними. У зв’язку з цим держава зобов’язана мати відповідний механізм і правову базу протидії заходам ідеологічної диверсії з боку іноземців, готувати відповідних фахівців та постійно піклуватися над підвищенням їхнього професіоналізму. Від цього залежить надійність системи національної безпеки та благополуччя народу України.

Література

1.      Лопатин В. Мова глобалізації: Інтерв’ю головного наукового співробітника Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, к.і.н, доктором філософії Юрієм Павленкою/Дзеркало тижня, – 2000 р., – 12.08.

2.      Кузьменко А. М. Особливості сучасної конкуренції „груп впливу і тиску” з публічною владою держав: контроль над спецслужбами (розвідкою і контррозвідкою) – ознака реальної влади// Діалог цивілізацій: місце і роль латентних структур в управлінні світом: Зб. наук. пр. Третьої всесвітньої конференції, 28.05.2004. – К.: МАУП, 2005. – С. 146-160.

3.      Кузьменко А. М. Особливості впливу на економічну безпеку України інтересів Китаю в Східноєвропейському, Чорноморському та Кавказькому регіонах: Монографія. – К.: 1998. – 400 с.

4.      Там само.

5.      Игнатов А., генеральный директор информационно-аналитического агентства при Управлении делами Президента РФ. Стратегія „глобализационного лидерства” для Росії/ Независимая газета. – 2000 р. – 07.09.

6.      Кузьменко А. М. Особливості сучасної конкуренції „груп впливу і тиску” з публічною владою держав: контроль над спецслужбами (розвідкою і контррозвідкою) – ознака реальної влади// Діалог цивілізацій: місце і роль латентних структур в управлінні світом: Зб. наук. пр. Третьої всесвітньої конференції, 28.05.2004. – К.: МАУП, 2005. – С. 146-160.

7.      Див: там само.

8.      Див: там само.

9.      Див: Schmidt-Eenboom, Erich. Nachrichtendienste in Nordamerika, Europa und Japan Länderporträts und Analysen Weilheim. STÖPPEL-Verlag 1995. – S. 3-70.

10.  Еріх Шмідт Еенбум. Спецслужби Ватикана//Розвідки Північної Америки‚ Європи та Японії. Країнознавчий портрет і аналіз: Монографія. Вайнгайм: Дослідний інститут політики миру (ФРН), вид.STOPPEL. -1995‚ ISBN 3- 89306-726-4.

11.  Почепцов Г.Г. Символы в политической рекламе. - К.: Принт Сервис. - 1997. - 331 с.

12.  Еріх Шмідт Еенбум. Спецслужби Ватикана// Розвідки Північної Америки‚ Європи та Японії. Країнознавчий портрет і аналіз: Монографія. Вайнгайм: Дослідний інститут політики миру (ФРН), вид.STOPPEL. -1995‚ ISBN 3- 89306-726-4.

13.  Там само.

14.  Там само.

15.  Ulfkotte, Udo. Verschlußsache BND: Monographie. -MÜnchen; Berlin: Koehler und Amelang, 1997. ISBN 3-7338-0214-4.-С.82.

16.  Там само.

17.  Там само.

18.  Еріх Шмідт Еенбум. Спецслужби Ватикана// Розвідки Північної Америки‚ Європи та Японії. Країнознавчий портрет і аналіз: Монографія. Вайнгайм: Дослідний інститут політики миру (ФРН), вид. Stoppel. -1995‚ ISBN 3-89306-726-4.

19.  Там само.

20.  Там само.

21.  Там само.

22.  Кузьменко А. М. Особливості впливу на стан економічної безпеки України геополітичних інтересів Китаю у Східноєвропейському та Чорноморсько-Кавказькому регіонах: Монографія/ за редакцією Бєляєва А.М. – К: Академія СБУ, 1998. – 400 с.

Кузьменко Анатолій Михайлович,

к. ю. н, доцент, завідувач кафедри господарського і міжнародного права юридичного факультету Навчально-наукового інституту права та безпеки підприємництва ПВНЗ „Європейський університет”

Стаття надрукована в Юридичному журналі видавництва „Юстиніан”:

А. Кузьменко. Глобалізація, національні духовні цінності, таємні операції спецслужб// Юридичний журнал. – 2006. – № 5. – C. 77-94. — Режим доступу до публ.: http://www.justinian.com.ua

Ukrainian English French German Polish Russian