Моя політика

Моя политика

Контроль над спецслужбами (розвідкою і контррозвідкою) – ознака реальної влади в сучасній конкуренції «груп впливу і тиску» з публічною владою держав

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

У попередніх номерах „Юридичного журналу”[1] автор розглянув питання визначення оперативної (розвідувальної/ контррозвідувальної) діяльності спецслужб як особливого суспільно-політичного явища, специфічного різновиду практики реалізації правлячими колами (держави, недержавного національного чи транснаціонального корпоративного утворення) політикиу внутрішніх суспільно-політичних (підпорядкованих територіально юрисдикції національного права, визначеного у формі певної системи законодавства держави) і міжнародних відносинах (підпорядкованих на загально цивілізаційному рівні юрисдикції міжнародного публічного і міжнародного приватного права).

Сьогодні ставиться за мету спроба розширити уявлення читача щодо особливостей умов і тенденцій сучасного розвитку розвідувальної (контррозвідувальної) діяльності не лише як явища у суспільному житті, а й специфічного інструменту в конкурентній боротьбі за владу у посткомуністичних державах, особливо на пострадянському просторі.

Так, результати дослідження розвідувальної діяльності та інших різновидів таємної політичної практики сучасних учасників міжнародних відносин, проведеного автором за період з 1986 по 2006 роки не лише в якості простого дослідника, а й безпосереднього активного учасника визначених нижче подій, свідчать про те, що в сучасних геополітичних умовах змінилися не лише політичні пріоритети, а й власне якісний склад суб’єктів розвідувальної діяльності, тобто організаторів таємної (конспіративної, розвідувальної, контррозвідувальної) діяльності та споживачів оперативної продукції. Про це, зокрема, свідчать такі факти.

З одного боку:

·  розвал Організації Варшавського Договору, Радянського Союзу, Чехословаччини і Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії;

·  військова агресія держав НАТО проти останньої і повалення антинатівськи та антиамериканські спрямованого останнього комуністичного режиму в Європі Слободана Мілошовича;

·  військова агресія коаліції держав на чолі зі США проти Іраку, його окупація і знищення антиамериканські спрямованого режиму Саддама Хусейна;

·  вторгнення військ США на чолі держав „антитерористичної коаліції” в Афганістан;

·  знищення влади антизахідно налаштованого радикального руху „Талібан” і „Аль-Каїди”, раніше створених пакистанської розвідкою за безпосередньою участю ЦРУ США для протидії радянським військам, пізніше позбавивши себе контролю з боку американців;

·  проведення спеціальних операцій ізраїльською розвідкою і ЦРУ США щодо послаблення радикально налаштованого палестинського руху „Хамас”, раніше утвореного за участю розвідки Ірану для боротьби проти сіонізму та ізраїльської окупації територій Палестини, фізичне знищення незручних для США та Ізраїлю палестинських лідерів;

·  погрози агресією на адресу антиамериканські налаштованого режиму Ірану;

·  участь всупереч положень конституції ФРН і вимог Потсдамської угоди 1945 року бундесверу об’єднаної Німеччини в бойових операціях за межами території ФРН проти Югославії, Іраку, Афганістану;

·  низка так званих „помаранчевих революцій” в посткомуністичних державах (в Сербії і Чорногорії, Литві, Латвії, Грузії, Україні) у передвиборний період, котрі привели до влади політичні сили, що морально та економічно підтримуються Сполученими Штатами, що призвело до тимчасового зниження зовнішнього впливу Росії і вжиття адекватних заходів щодо відновлення втрачених позицій з боку російської правлячої еліти;

·  – невдалі спроби повалення тоталітарних режимів і приведення до влади лояльних до Заходу та антиросійські спрямованих сил в Узбекистані та Киргизстані, що призвело до посилення позицій Росії в цих державах, а також в Азербайджані, Казахстані, Таджикистані та Туркменистані.

З іншого:

·  об’єднання держав Західної Європи у межах Європейського союзу та приєднання до них колишні держав „комуністичного блоку” – Польщі, Угорщини, Чехії, Литви, Латвії, Естонії, Румунії, Болгарії, – на підставі добровільного певного обмеження власного суверенітету (це виявляється, зокрема, у втраті національної валюти як однієї з ознак суверенності держави, у створенні наддержавних управлінських структур в особі Європарламенту, у спробі затвердження „наддержавної” конституції ЄС);

·  низкаподальших подій свідчать, що в умовах формування нової системи європейської і світової безпеки, регіонального та світового правопорядку спостерігається помітна втрата монополії на здійснення зовнішньої політики головними учасниками міжнародних відносин – державами. В умовах глобалізації все більшого значення й ваги набувають інші учасники – керівники транснаціональних фінансово-промислових груп, об’єднань, науково-виробничих та інших різновидів корпорацій; керівники закритих (часто таємні) транснаціональні елітарні співтовариства; групи так званих „міжнародних чиновників” міжнародних політичних, військово-політичних, торговельно-економічних організацій, фінансово-банківських установ, утворених державами на підставі міждержавних і міжурядових угод, – які під час „холодної війни” в умовах жорсткого контррозвідувального режиму, запровадженого державами на підвладній території, не мали достатньої можливості претендувати на власну зовнішню політику.

Висновки, яких автор дійшов у ході тривалого дослідження сучасних (1986–2004 рр.) геополітичних процесів, були вперше оприлюднені в кандидатській дисертаційній роботі на спеціальну тему (червень 2000 р.) і на Третій всесвітній конференції „Діалог цивілізацій: місце і роль латентних структур в управлінні світом” 28 травня 2004 року [2]. Матеріали, отримані останнім часом, підтверджують наукову гіпотезу про те, що сьогодні насправді відбувається таємна боротьба на таких рівнях:

·  світових суспільно-політичних рухів (ліберал-демократизму‚ соціал-демократизму, сіонізму, комунізму; націонал-соціалізму та інших новітніх різновидів крайніх правих політичних течій нацизму, фашизму тощо);

·  світових релігійних рухів (католицизму‚ православ’я‚ магометанства‚ конфуціанства‚ іудаїзму‚ індуїзму тощо);

·  громадських елітарних закритих об’єднань‚ союзів‚ лож, громад масонського типу;

·  транснаціональних фінансово-економічних і військово-політичних об’єднань;

·  мафіозних та іншого роду організованих транснаціональних злочинних угруповань;

·  міждержавних відносин [3].

Отже, можна зробити такі висновки:

·  нинішня геополітична і геостратегічна (військово-стратегічна) ситуація в Східній, Південній і Центральній Європі є наслідком тривалої взаємної підривної діяльності спеціальних служб конкуруючих у „холодній війні Схід-Захід” сторін – НАТО і Організації Варшавського Договору;

·  розвиток нинішніх геополітичних тенденцій тяжіє до стихійності, в певних регіонах світу часто ситуація виходить з-під контролю і може, в разі некоректної зовнішньої діяльності правлячих еліт провідних держав – визнаних регіональних і світових центрів сили, – спровокувати перманентний процес виникнення „гарячих точок”, котрі, у свою чергу, – спричинити глобальний воєнний конфлікт;

·  найважливішим завданням в нинішній стратегії спецслужб іноземних держав, в тому числі й України, мають бути заходи, спрямовані на організацію оперативного стеження за міжнародними процесами і тенденціями в конфліктних зонах, на розробку відповідних загальнодержавних заходів щодо нейтралізації зовнішніх ризиків, небезпек, викликів і загроз державі та рекомендацій щодо поводження президента, уряду, парламенту, інших владних і управлінських структур у кризових ситуаціях [4].

 Функції сучасних спеціальних службу сфері міжнародних відносин, як засвідчило детальне вивчення досвіду оперативної діяльності іноземних держав [5], у сучасних умовах спрямовані на розв’язання чотирьох стратегічних завдань:

·  розвідувально-інформаційного забезпечення прийняття і реалізації правлячою елітою держав чи інших учасників міжнародних відносин стратегічних і поточних рішень;

·  проведення заходів вигідного прихованого впливу на партнерів, конкурентів, супротивників чи ворогів;

·   проведення заходів безпосереднього підриву, тобто завдання безпосередньої шкоди наявним потенціалам (політичному, економічному, військовому, науково-технічному, оборонному тощо) ворогів, супротивників чи конкурентів;

·  створення відповідних розвідувальних позицій та забезпечення умов безпеки учасникам розвідувального процесу [6].

Виконання завдань щодо інформаційно-аналітичного забезпечення спецслужбами вищих органів влади у проведенні як зовнішньої, так і внутрішньої політики нині відбувається на чотирьох етапах: 1) збір первинної інформації; 2) її обробка в інформаційних підрозділах (класифікація, формалізація, порівняння з вже наявною в базах даних, накопичення, збереження, поточне інформування зацікавлених споживачів); 3) аналітична робота (виробництво нового знання на підставі спеціальної розумової діяльності співробітників шляхом дослідження і тлумачення наявних фактів, пошуку їх взаємозв’язків з невідомими фактами, моделювання певних процесів і подій, формулювання прогностичних висновків, підготовка рекомендацій для правлячих кіл і варіантів їх поводження в кризових ситуаціях тощо); 4) наукова робота – науковий аналіз і оцінка оперативної інформації у сукупності з „відкритою”, узагальнення практичного оперативного досвіду і формування системи теоретико-прикладних напрацювань для практики реалізації зовнішньої політики, особливо в галузі таємної боротьби.

Таким чином, набуває актуальності оприлюднений раніше автором висновок, що розвідувальна – а також її антипод контррозвідувальна – діяльність перетворилася в особливий вид організації і здійснення політичної практики держав (зовнішньої і внутрішньої), тобто приховану, таємну, конспіративну політичну діяльність, здійснювану спецслужбами або під їхнім контролем іншими державними та неурядовими організаціями. З точки зору змістовного визначення процесу її реалізації – в агентурно-оперативну діяльність. Одночасно оперативна діяльність спецслужб стала невід’ємним інструментом реалізації зовнішньої політики, тобто спецслужби все більше наділяються організаційно-розпорядчою функцією в державному управлінні зі збереження у більшості держав світу також і виконавчої правоохоронної функції, що призводить до загрозливої концентрації влади у керівників спецслужб, підпорядкованих напряму лише першим посадовим особам держав.

Знаходить своє підтвердження також теза автора про те, що розвідувальна і контррозвідувальна (агентурно-оперативна) діяльність нині стала не лише для різних політичних сил і угруповань особливим (прихованим, негласним, конспіративним) видом організації і реалізації як зовнішньополітичних, так і внутрішньополітичних заходів, а й для всіх учасників міжнародно-правових відносин (держав, неурядових організацій, маргінальних міжнародного значення угруповань, фізичних осіб так званого „міжнародного рівня інтересів та наявного в них фінансово-економічного потенціалу та інших), спрямованої на отримання певних переваг над іноземними партнерами чи конкурентами, насамперед у політико-дипломатичній царині, шляхом заволодіння і використання їхніх секретів чи завдання шкоди безпосереднім підривом їхнього політичного, економічного, військового, науково-технічного потенціалу, міжнародного авторитету, займаних позицій у світі чи регіоні, міжнародних чи міждержавних зв’язків, або для задоволення інтересів і потреб власної правлячої еліти – шляхом надання вигідного впливу на іноземних партнерів.

 З урахуванням зазначеного вище, під час вивчення сучасних міжнародних подій дослідники повинні привертати підвищену увагу до фактів, котрі засвідчують, яким чином міжнародні наддержавні структури та неурядові організації в реалізації поставлених перед ними державами-учасниками завдань, а також власних корпоративних інтересів, – використовують не лише можливості публічної політики, заснованої на міжнародному праві, а й поступово вдаються до технологій так званої „таємної дипломатії”, більш точно – до залучення розвідувальних можливостей спецслужб держав-учасниць цих організацій, навіть без погодження цих заходів з урядами суверенних держав.

Про це свідчать, зокрема, непоодинокі випадки, коли за ініціативою керівництва в структурі цих міжнародних організацій створюються „координаційні органи з питань безпеки, розвідки, контррозвідки, боротьби з тероризмом, організованою злочинністю” тощо (ради, комітети, дорадчі групи та ін.) [7]. Це свідчить також про прагнення відповідних представників латентних структур вийти з-під владного впливу держав, про прагнення мати власні спеціальні служби, котрі могли б напряму забезпечувати їх не лише цінною розвідувальною чи контррозвідувальною інформацією при прийнятті відповідальних рішень, а й, використовуючи наддержавний статус утворених транснаціональних спецслужб (поки що з функцією планування і координації), встановити контроль над національними спецслужбами держав-членів певної коаліції як виконавчими суб’єктами оперативних заходів і таємних операцій, котрі проводяться коаліційними силами. Можливість під час проведення відповідних операцій підтримання санкціонованих урядами прямих тривалих контактів і „оперативна доцільність” підвищення конспірації в роботі створюють умови для поступового виводу з-під контролю урядів певних відповідальних співробітників чи груп і використання них відповідно до суто корпоративних цілей і потреб латентних структур.

Поряд із цим, потребує прискіпливого спостереження тенденція до застосування „подвійних стандартів” у політиці керівників транснаціональних структур: пропагування на словах демократизму, прозорості в політичній діяльності, а в реальності – до переведення значного її об’єму на рівень „таємної дипломатії”. Так, для досягнення корпоративних інтересів так звані „міжнародні чиновники” міждержавних структур та функціонери міжнародних неурядових організацій намагаються встановлювати конфіденційні контакти з представниками національних спецслужб для надання вигідного впливу на правлячі кола держави, об’єкта таємних спрямувань і навпаки – за завданням керівників держави для посилення впливу на зазначені міжнародні організації та структури інших учасників міжнародних відносин національні спецслужб здійснюють агентурне проникнення в середовище саме „міжнародних чиновників”, більшість з яких пов’язана із закритими елітарними співтовариствами, в тому числі й таємними. Зазначений процес взаємопроникнення створює негативні умови для діяльності офіційної публічної влади в сучасних державах, послаблює необхідний державний вплив і регулювання правових відносин всередині власних суспільств і на міжнародній арені.

Таким чином, створюються передумови для значних зловживань, що призводить до узурпації необмеженої влади купкою осіб, пов’язаних корпоративними інтересами (які часто не збігаються з інтересами держав, котрі їх відряджали), в тому числі й маргінальними чи відверто злочинними, та завдання шкоди як національному, так і міжнародному праву, приниженню можливості забезпечення стабільності та безпеки [8].

Саме це може пояснювати причини виникнення сучасної не теоретичної, а вже реальної проблеми – настирливої боротьби представників латентних структур з офіційною публічної владою держав за контроль над національними спецслужбами, а також над міжнародними структурами, котрі відповідають за проведення таємних операцій в межах відповідних систем колективної безпеки,зокрема НАТО, ЄС, ЗЄС, ОДКБ (Організація Договору колективної безпеки), ШОС (Шанхайська організація співробітництва), ЦАС (Центральноазіатський союз), Ради безпеки ООН тощо.

Аналіз історичних процесів, котрі відбуваються у світі, свідчить про те, що події виникають, розвиваються, досягають свого апогею і зникають у залежності від об’єктивно існуючих реалій і від суб’єктивних чинників. Одним із таких суб’єктивних чинників, що істотно впливає на особливості протікання тих чи інших катаклізмів у світовому співтоваристві, є ставлення до них одного з наймогутніших транснаціональних латентних рухів – Масонського Ордена.

Історія протистояння по лінії „Схід-Захід” двох світових коаліцій держав та їх лідерів США і СРСР наочно проілюструвала відповідну тактику політичної практики впливу зовнішніх сил на внутрішні конфлікти в різних державах світу, оскільки вони, по-перше, частіше за все провокувалися державами-конкурентами і, по-друге, майже завжди використовувалися ними шляхом підтримки опозиційних внутрішніх рухів, партій та угруповань. У сучасних умовах, коли іноземна експансія стає все менш військовою і все більше економічною і культурологічною, не менш важливою темою є проблема визначення ступеню впливу масонства на нинішні світові події та хід історії, зокрема на процеси в державах, що утворилися на терені колишнього СРСР, на посткомуністичному просторі Східної і Центральної Європи. Відповідь на це питання не може лежати на поверхні [9].

Масонство – це не регламентоване відповідними (писаними) міжнародними чи державними законами громадянське співтовариство світової еліти, яке бере на себе відповідальність розробки моделей розвитку людського суспільства у відповідності з об’єднуючою їх ідеєю щодо гармонізації співіснування народів та міжнародних відносин, котре намагається реалізувати цю ідею у вигляді формування нового чи вдосконалення існуючого світового порядку з метою подальшого упорядкування правил та звичаїв управління соціально-політичними і економічними процесами розвитку земної цивілізації.Масонство є історично обумовленим явищем, яке в певні періоди відігравало більшу або меншу роль.

Нинішній курс масонських співтовариств різних держав найбільш всього визначається Сполученими Штатами Америки, де масонство найбільш чисельне, має значну політичну владу та економічно могутніше. Іншим потужним центром є Ізраїль – стратегічний партнер США. Фундаментальними для такої орієнтації є позиції транснаціональних монополій, більшість керівників яких складають члени масонських лож англосаксонського, тобто „шотландського обряду”. Під їхнім впливом вченими-масонами розроблено теоретичне підґрунтя проекту майбутньої перебудови світу і світових правовідносин. Критерії цих наукових напрацювань менш утопічні, ніж можна було б уявити. Проект припускає ліквідацію національних державних кордонів при збереженні етнічних, релігійних і традиційних регіональних особливостей різних народів. Основним законом цієї теоретичної „утопії” є просто закон прибутку та створення всесвітнього „економічного уряду” так званого „клубу найбагатших людей світу”, які мають бути покликані керувати всесвітніми економічними відносинами через своїх „найманців” – представників легітимних урядів нинішніх держав – за встановленими масонськими ідеологами законами і правилами.

За тією ж логікою транснаціональні монополії, де переважають також американські масони, ставлять завдання щодо підпорядкування собі економіки інших менш розвинених держав, до яких належить і Україна. Іншими словами, відбувається реалізація політики глобалізації світової економіки під егідою, насамперед, американського капіталу.

У цьому контексті становлять інтерес для досліджень джерела іншої ідеї, пов’язаного з масонами колишнього Президента Франції Франсуа Міттерана, котра нині реалізується в рамках Маастрихтського процесу (створення єдиної Європи із загальноєвропейським урядом), а також колишнього президента СРСР М. Горбачова – щодо „деідеологізації міждержавних відносин, нове політичне мислення і створення „загальноєвропейського дому”, що з’явилися в період „перебудови” в Радянському Союзі. Вражаючий збіг у часі появи цих ідей та точність розвідувальної оцінки проведеного ЦРУ США у 1979–1980 роках і англійською розвідкою СІС у 1984–1985 роках на замовлення американського і британського урядів аналізу стану і тенденцій економічного та соціально-політичного розвитку держав Центральної і Східної Європи [10]. Одночасно такі дослідження проводилися закритими елітарними транснаціональними організаціями, зокрема – Радою із зовнішньої політики (США), „Римським клубом”, „Більдерберзьким клубом”.

У ході „холодної війни” США і Велика Британія, котрі прагнули до лідерства в Євразії, реалізували відповідні програми зовнішньої стратегії щодо СРСР і держав колишньої ОВД з метою викликати в них зміни в соціально-політичному ладі, пониження і надалі позбавлення можливості впливати на міжнародні справи, а потім були доведені навіть до розпаду Чехословаччини, Радянського Союзу, Югославії. Після цього США набули статусу „єдиної наддержави світу”, що спровокувало, за визнанням геостратегів, початок наступного перегляду світового економічного і правового порядку [11].

У провідних західних державах масонство заохочує розвиток тенденцій, відповідно до яких законним соціальним інструментом повинна розглядатися власність. При цьому ставиться завдання використовувати вплив цієї власності, насамперед, для встановлення контролю над торгівлею і промисловістю, особливо через транснаціональні або загальнонаціонального значення корпорації, що ототожнює собою взяття не лише економічної, а передусім „прямо або опосередковано політичної влади”. У зв’язку із цим, у зовнішній політиці нинішніх США спостерігається прагнення взяти під надійних контроль відповідні світові транспортні комунікації, в тому числі й за допомогою розташування там власних і коаліційних збройних сил під егідою миротворчих чи антитерористичних операцій НАТО. Аналогічну політику проводять правлячі кола цих держав щодо нинішніх країн СНД, зокрема щодо України.

Багато дослідників вказують, що в масонстві лідирують представники вищого прошарку сучасної буржуазії, тому в ньому віддзеркалюється багато процесів, котрі притаманні розвитку класу підприємців та його правлячих структур, що сформувалися останніми десятиріччями ХХ століття. Це, насамперед, фізичне зрощування монополій і державної влади, з домінуючою роллю транснаціональних структур. Найбільш разючий приклад дає міграція одних і тих самих людей із посад керівників тієї чи іншої монополії, частіше всього пов’язаної з військовим та нафтогазовим бізнесом, до натовських керівних структур, до управлінського апарату спецслужб або ж до зовнішньополітичного апарату не лише держав Західної спільноти, а і новоутворених країн на посткомуністичному просторі. Так, незважаючи на розпад СРСР і формальне зникнення з політичної арени номенклатури КПРС, у владних структурах держав СНД спостерігається аналогічний процес руху у вищих ешелонах влади та управління осіб із числа колишніх вищих функціонерів компартії, „дисидентів” (нині „демократичних” сил), а також представників „тіньової економіки”. Нині практично всі колишні керівники республіканських структур КПРС та відповідальні радянські господарники автоматично стали президентами новоутворених держав і міцно утримують у них владу.

Як правило, створення умов для досягнення поставлених цілей у зовнішній політиці здійснювалося і здійснюється нині через групи впливу на зразок „американських лобі”: прошарок людей, які розглядають інтереси своєї країни з позиції іншої держави, іншої культури, тобто тих, кого в політичних колах і в спецслужбах іноді називають, у тому числі й американських, „агентурою впливу”. Існує версія, що останні за завданням американських, німецьких, французьких, ізраїльських та інших „друзів” у державі-об’єкту розвідувальних спрямувань формують із числа однодумців або осіб, які мають інші мотиви, мережі так званого „політичного” лобі, куди включаються парламентарі, представники урядових структур, провідні вчені та впливові особи ділового світу, за допомогою яких у суспільстві нав’язуються ліберально-демократичні, насамперед, американського зразка, цінності в сфері політики, економіки, культури, міжнародних відносин, права тощо. Відбувається активний процес, з одного боку придушення, а з іншого – підвищення популярності „реформованих” компартій, які відіграють важливу роль у політичному житті посткомуністичних держав. Достеменно відомо, що представники посольств держав НАТО, Франції та Ізраїлю на початковому етапі формування політичної еліти незалежної України склали відповідні списки осіб, з якими потім була організована так звана „спеціальна робота по залученню їх до активного поширення і впровадження в політичну практику ідей ліберал-демократичного способу (американського зразка для іноземців, де „панамериканізм” замінений на виховання відчуття в аборигенів меншовартості та проамериканського блюзнірства) облаштування суспільства

Багатьма політологами визначається, що через представників „груп впливу і тиску” надається вигідний правлячим колам тієї чи іншої провідної держави світу (із числа головних учасників) вплив на формування сучасних міжнародних відносин, насамперед у галузі безпеки, не лише на планетарному чи регіональному рівні, а й на рівні суспільства конкретної держави, окремого етнополітичного чи соціального прошарку. Серед таких світового рівня геополітичних гравців нині можна визначити в Європі – Німеччину, Францію, Велику Британію, Росію; в Азії – Китай, Росію, Японію, Індію, Іран, Саудівську Аравію, Туреччину. Сполучні Штати Америки та Ізраїль належать до держав, які мають інтереси, спрямовані до встановлення глобального світового контролю і забезпечення умов для власного панування, тобто – утворення нових форм підкорення народів світу, об’єднавши їх у формі нової „світової імперії” американського чи ізраїльського зразка. В залежності на кого працюють найманці так званих „груп впливу і тиску”, вони впливають на прийняття важливих рішень у житті держави-об’єкту таємних спрямувань з метою нав’язування у суспільстві запропонованого іноземними „друзями” способу життя і моделі відносин. Поняття „агента впливу” так само старе, як і сама політика.

Здебільшого лобісти діють цілком у рамках закону, мають досить скромний власний бюджет і роблять усе, щоб домогтися оптимального вирішення проблеми для свого клієнта. Вони пропонують консультації з технічних і фахових питань та беруть участь у розробці майже всіх законів, котрі приймаються парламентом. Так чи інакше лобісти постійно впливають на роботу майже всіх урядових структур. До арсеналу лобістської діяльності входять: спеціальні виступи на слуханнях у парламентських комісіях; вплив на законодавця через контакти лобіста з впливовим виборцем, через контакти з його близькими родичами, особисто або через особу, яка користується в них довірою; запрошення законодавця на вечірки і розваги; внески грошей на виборчі кампанії; участь у веденні політичних кампаній та їх фінансування, надання іншої допомоги; організація кампанії написання листів і телеграм від імені виборців; поширення у виборчому окрузі законодавця (вигідних або невигідних) відомостей про те, як він голосує в парламенті з того чи іншого питання; організація пропагандистських кампаній; прямі або опосередковані хабарі.

Лобізм на Заході активно використовує великий бізнес. Провідні підприємницькі союзи і корпорації створили потужну систему тиску на органи влади як своїх, так й іноземних держав. В міру можливостей системою лобізму користується середній та дрібний бізнес, що домагається в умовах панування монополій від держави законодавчого захисту. Численні масонські угруповання лобіюють інтереси не лише провідних політиків ліберального, реформістського та іншого політичного спрямування, а й представників інших „незалежних” організацій, що виступають із програмами реформування буржуазних чи посткомуністичних державних політичних, військових чи економічних інститутів, на захист споживача, навколишнього середовища тощо.

Наявні матеріали щодо діяльності приватних спецслужб підприємницьких структур свідчать, що особливе місце в їх розвідувальній діяльності займає лобізм, котрий формується шляхом забезпечення політичної кар’єри відданими корпораціями кандидатам в депутати парламенту та місцевих органів влади. Функцію лобіста може виконувати і радник парламентарія‚ урядовий чиновник тощо.

Представники корпорації прагнуть встановити та підтримувати тісні ділові зв’язки з державними спецслужбами. Ці зв’язки встановлюються на основі особистих відносин‚ коли в спецслужби корпорації приймаються на роботу відставні офіцери та інші співробітники державних спецслужб. Державні спецслужби можуть передавати „супутню” продукцію розвідки корпораціям‚ котра не становить цінності з точки зору воєнно-політичних цілей держави і має важливе значення для підприємства.

Цей процес‚ при налагоджених зв’язках з діловими колами‚ має й зворотній зв’язок‚ коли приватна розвідка корпорації надає послуги державним органам. У свій час в Чилі американська корпорація ІТТ співробітничала з ЦРУ. Показовим є той факт, що попередження радянської розвідки щодо підготовки за домовленістю з ЦРУ США генералом Піночетом військового путчу президентом С. Альєнде сприймалися як не реальні. В одній із бесід з папським нунцієм в Сантьяго де Чилі С. Альєнде на це заявив, що генерал не здатний порушити норми „братерства” принаймні тому, що він з ним спілкується в одній масонській ложі [12].

Таким чином, штаб-квартира і агентства спецслужби корпорації мають власних агентів і резидентів з відповідною системою підпорядкування. Особливе місце в організації розвідувальної роботи корпорації займає створення різного роду благодійних фондів‚ організацій тощо. В центрі уваги таких структур можуть опинитися носії інформації щодо конкурента – через них зручно направляти заохочувальні кошти за отриману інформацію. Особливу роль фонди та організації відіграють у забезпеченні лобізму.

Важливим складовим елементом організаційної структури розвідувальної служби корпорації є її закордонна мережа, розгортання котрої здійснюється також на декількох напрямках. Так, філантропічні фонди‚ як правило‚ в державах‚ що переживають серйозні соціально-політичні та структурні економічні кризи. Буржуазія цих держав у погоні за твердою валютою готова за безцінь продавати сировину‚ інформацію; все‚ що можна продати. Тому благодійні фонди надають прекрасну можливість для вербування агентів по збору необхідної інформації і відповідного їх заохочування‚ забезпечення лобізму.

У дисертаційному дослідженні автором було доведено, що як для Франції, так і для багатьох розвинених держав Заходу властиво те‚ що не лише правляча еліта‚ а й інші політичні‚ релігійні та громадські рухи‚ різні емігрантські угруповання‚ транснаціональні „закриті елітарні союзи‚ клуби‚ ордена” та опозиційні організації практикують проведення (в тому числі й таємними методами) власної політики‚ яка може не співпадати з офіційною. Для досягнення своєї політичної мети у сфері зовнішньої політики вони можуть використовувати впливові зв’язки у спецслужбах‚ МЗС‚ Міністерстві зовнішньоекономічних зв’язків‚ торгівлі тощо. Таким чином‚ спецслужби‚ зі свого боку‚ мають можливість не лише контролювати таку діяльність‚ а й часто використовують ситуацію на свою користь‚ якщо це не суперечить інтересам державної безпеки. Як правило‚ всі заходи на рівні державних програм у сфері міжнародної діяльності‚ оборони і безпеки розробляються безпосередньо за участю спецслужб‚ на які потім Президентом і урядом Франції покладається функція контролю за ходом реалізації заходів і координація дій учасників окремих запланованих акцій.

Фонди‚ комітети‚ асоціації використовуються для забезпечення лобізму за кордоном в інтересах корпорацій. Завдання лобі полягає у створенні сприятливої атмосфери у зовнішньому середовищі корпорації і нейтралізації впливу несприятливих чинників цього середовища: в політичній‚ економічній‚ соціальній сферах‚ в засобах масової інформації. Головним завданням цих структур є забезпечення лобізму в іноземних державах на різних рівнях — від урядових структур до муніципальних органів та окремих корпорацій.

Найчастіше співробітники комітетів відіграють роль агентів-експертів‚ готують з окремих економічних проблем для комітетів різного роду довідки‚ огляди‚ доповідні записки‚ узагальнення тощо. Працюючи на фірму‚ наймані особи із громадян держави базування філії формально набувають „подвійного громадянства”‚ оскільки їх добробут забезпечується іноземною фірмою. Крім того‚ представники самостійних агентства займаються вербуванням так званих „внутрішніх агентів”. Підготовка „свого” агента для проникнення — дуже дорога і складна справа для корпорації. Таких агентів починають готувати ще в студентські роки. Не виключаються випадки використання розвідувальними службами корпорації послуг незалежних розвідувальних агентств. Наприклад‚ „Джордж Уокнехт”‚ „Континентл телефон енд сеплай компані”‚ „Спайз інкорпорейтед” та інші, котрі в окремих випадках мають тисячі агентів‚ а їх послугами користуються сотні та тисячі корпорацій [13].

Таким чином, реальне політичне життя, зокрема в державах Заходу, показує, що більшість лобістів – це люди, які протягом багатьох років працювали на різних посадах в урядових та інших офіційних установах. Лобізм процвітає не лише в центрі, а й на периферії. Наприклад, в США, Ізраїлі, Великій Британії, Франції „клуби еліт” в значній мірі визначають курс зовнішньої чи внутрішньої політики держави. Зокрема, на віллах окремих американських мільярдерів регулярно проводяться зустрічі з першими особами, главами урядів, керівниками банків і фінансових відомств іноземних держав. Фундаментальним для такої орієнтації є ставлення і позиції транснаціональних монополій (ТНК), більшість керівників яких члени масонських лож і входять в один із закритих елітарних (найчастіше таємних) клубів: „Боєм’єн”, „Серкль”, „Лайнлойз”, „Ротарі інтернешнл” тощо [14].

Вирішальну роль у визначенні зовнішньої політики в Сполучених Штатах відіграє Рада із зовнішньої політики (РЗП), що фінансується потужними монополіями [15]. Під патронажем цієї Ради діють численні державні комітети (в тому числі й ті, що репрезентують розвідувальну спільноту США), котрі націлені (зокрема, на позаурядовому рівні) на необмежене втручання у міжнародні справи. Рада відіграла вирішальну роль у народженні та трансформації наймогутніших спеціалізованих міжнародних клубів політиків-багатіїв „Більдерберзького”, „Римського”, фінансових кредиторів – „Паризького” та „Лондонського”, змішаного – „Тристоронньої комісії”. Сильні світу цього, хоча і побоюються конкуренції з боку жреців, духівництва, проте потребують в їх існуванні та співробітництві з ними. На одній лише силі влада не може бути достатньо стабільною, якщо її не доповнюватимуть матеріальною залежністю і владою над духовним життям підданих. Так, впродовж сторіч уклався симбіоз політичної, економічної, військової та духовної влади. Секретні спіритуалістичні співтовариства відіграли не другорядну роль, породжуючи фантазію, уяви людей шляхом поширення прагнення залучитися до знань таємниці та ритуалів, багатств декору і пишності театральних дійств-містерій. Історично масонство виявилося спроможним увібрати до своїх лав чимало людей шляхетних, відданих, талановитих, навіть геніальних.

Серед більш ніж двох тисяч представників зазначеного „бомонду” знаходяться колишні президенти США та інших провідних держав світу, видатні діячі урядових адміністрацій, мільярдери, велика кількість керівних осіб Пентагона, ЦРУ та інших спецслужб. Так, американське масонство, „шотландського ритуалу”, котре пишається кревністю з лицарями-хрестоносцями, „храмовниками”, як і „тевтонське” або німецьке – в значній мірі народжувалося як військово-політичне об’єднання. Нині реквізити міфологічного багажу масонства служать зручним флером для босів військово-промислового комплексу. У лондонському клубі „Антинеум” засідають 14 директорів військово-промислових компаній. Військовий прошарок у масонстві завжди був традиційно великим і може зрівнятися лише з відсотком бізнесменів і фінансистів. Багато „братів” є серед верхівки НАТО, в її комітетах. При кожній базі США або НАТО в державах дислокування існують спеціальні ложі [16].

У цих же „клубах” влада багатих осіб світу врегульовує на компромісній основі під час спілкування свої конфлікти, знайомиться з ідеями та результатами робіт експертів, яких вона оплачує, визначає наперед багато подій на міжнародній арені, закладає основи кроків, що мають на меті розширити її могутність, змінює тих чи інших лідерів, тактику їх поведінки, виробляє програми зміни стратегії. Мережа груп з розробки політики слугує також місцем, де виявляються нові лідери з рядів правлячої еліти. Саме там господарями провідних компаній можуть вибиратися ті особи, які мають найбільш придатні дані для зайняття урядових посад. Через цю мережу замовляються у компетентних експертів дослідження з різних важливих питань, надається вплив на „суспільну думку” окремо взятої держави або регіону, конкретного суспільства.

Саме існування і функціонування відповідної мережі планування політики вказує, що, по-перше, головні керівники різних секторів економіки зустрічаються саме для того, щоб обговорювати проблеми як у масштабах певної держави, так і міжнародного рівня. По-друге, представники правлячої еліти, призначені на урядові посади, вже в курсі загальних політичних перспектив, із якими вони познайомилися у певних організаціях і групах. По-третє, експерти, які є вихідцями із середовища буржуазії, фактично дають поради тим, хто їм платить. Таким чином, ясно те, що вся система розробки політики утримується на кошти значного капіталу і безпосередньо підпорядкована його інтересам. Увесь цей механізм впливу фінансового капіталу на політику і практику апарату влади (не тільки своєї держави, а й інших) функціонує на „мастилі” підкупів і хабарів, послуг, підношень, надання незаконних пільг і всіляких привілеїв. Іншими словами, корупція складає ту атмосферу, де відбуваються вище згадані переговори, зустрічі, наради, домовленості та угоди. Бесіди та зустрічі представників фінансових кіл з вершителями долі своїх держав теж не обходяться без допомоги корупції.

Уряди, як і лідери масонських „слухняностей”, мають потребу в інформації щодо реальної чи ймовірної загрози як власним економічним і політичним інтересам, так і своєї держави в цілому. Крім того, вони прагнуть одержати дані щодо уразливих сторін інших держав та їхніх ідеологічних конкурентів, які можуть бути використані для досягнення поставлених корисливих цілей. Під час криз урядами поряд із військовими та напіввійськовими акціями здійснюються заходи по дипломатичних каналах, економічні санкції, інші форми таємних операцій. Це означає замасковане втручання у внутрішні справи іноземних держав, здійснюване із метою впливу на їх внутрішній і зовнішньополітичний курс. Таємні операції майже завжди здійснюються розвідувальними службами, за виключенням напіввоєнних дій – вони здійснюються завжди спецслужбами. При цьому застосовуються такі методи, притаманні агентурній розвідці, тобто шпигунству через вербування агентів, створення „підставних організацій”, опозиційних рухів чи „груп опору” тощо.

Так, останніми роками безпосередніми учасниками (із числа відомих нині масонів) подій у 1980–1990 рр. у Польщі оприлюднені дані щодо безпосередньої участі польських масонів та їх „братів” із Франції, Сполучних Штатів, Німеччини, Великої Британії у створенні в ПНР антикомуністичного підпілля, знищення ідеологічного підґрунтя впливу правлячої Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП), поваленні прорадянського комуністичного режиму в державі та в її поверненні в лоно Західної спільноти і НАТО. Зі свого боку, Римський папа Павло ІІ в одному з інтерв’ю назвав спільну таємну операцію Ватикану і ЦРУ США проти Польщі „розвідувальною операцією століття” [17].

Сучасна інформація свідчить, що з 1988 року під керівництвом „Великого Сходу Франції” і „Великої національної ложі Франції”, а з 1994 р – „Бнай Брит” розпочався процес відродження нелегальних структур франкмасонів, а також інших течій масонських організацій, на території України, Росії, Бєларусі та інших держав СНД. Зокрема, у 2003 році відбувся „маленький політичних скандал” у політичних колах України з приводу оприлюдненням у парламенті інформації про причетність переважної більшості державних чиновників і провідних політиків України до „закритих іноземного елітарних співтовариств” – Ордена Святого Станіслава, Ротарі клуб інтернейшнл та інших [18], що реально створює певну загрозу для державної безпеки [19].

Перші офіційні дані щодо формування за участю спецслужб відповідних впливових нелегальних прозахідних структур на території колишнього Радянського Союзу оприлюднив 17 червня 1991 року на сесії Верховної Ради голова КДБ СРСР В.А. Крючков: „ЦРУ розробило програми індивідуальної підготовки агентів впливу, котрі передбачають придбання навичок шпигунської діяльності, а також їх концентровану політичну та ідеологічну обробку...”. У квітні 1989 р. КДБ СРСР орієнтувало регіональні органи безпеки про те, що „характер таємних операцій ЦРУ на території СРСР у 1989–1994 рр. буде визначатися в залежності від змін внутрішньої стабільності в СРСР за такими параметрами, як економічна ситуація, міжнаціональні протиріччя і наявність політичної опозиції”. Директор ЦРУ У. Уебстер у доповіді президентові США повідомив свого часу „про завершення першого етапу програми придбання особливо важливої агентури, а також про стан розробки нової концепції розвіддіяльності проти СРСР та держав Організації Варшавського Договору” [20].

Наявні дані та відомості, отримані автором у ході дослідження проблеми, свідчать про те, що під керівництвом спецслужб дипломатичні представництва, наукові центри, неурядові структури та дуже впливові приватні особи, зокрема із США, Франції, Великої Британії, Німеччини, Ізраїлю тощо, розгорнули на території колишнього СРСР активну роботу щодо вивчення радянських громадян, які мали можливості впливати на діяльність органів влади та управління як союзного Центру, так і республік, країв і областей, встановлення і закріплення з ними контактів. При цьому особлива увага приділялася пошуку молодих перспективних політиків, господарських службовців, представників технічної і творчої інтелігенції. Матеріали свідчать про конкретні спроби встановлення з останніми неофіційних контактів і переводу їх на конфіденційну основу.

Велика точність оцінки тенденцій розвитку ситуації в зазначеному регіоні та переджувальні заходи з боку нерозвідувальних урядових структур щодо захисту своїх національних інтересів можуть свідчити про те, що розвідкам США та провідних держав Заходу вдалося придбати на території комуністичних держав ряд цінних джерел, спроможних робити вигідний вплив, добувати особливо конфіденційну інформацію щодо планів, намірів та заходів, що планувалися і здійснювалися державними структурами та їхніми керівниками, одночасно знаходитися в недосяжності для органів безпеки зазначених країн. Окремі з них мали можливості здійснення впливу навіть на міжрегіональному рівні. Відповідно до даних, що з’явилися як у радянських, так й закордонних ЗМІ, щодо проблеми „агентури впливу”, головна ставка в тодішній програмі ЦРУ (1990 р.) робилася на опозиційні у той час так звані „демократичні сили в СРСР”. Робота з ними планувалася і проводилася як усередині Радянського Союзу, так і за кордоном. Ставилося за мету встановлювати контакти з найбільш помітними фігурами в науці, літературі, мистецтві, у державному управлінському апараті, з народними депутатами всіх рівнів. Як правило, ця робота проводилася і проводиться нині по лінії Конгресу, ЮСІА та „Корпусу миру” США різними недержавними організаціями, благодійними фондами, політологічними, економічними, соціологічними та іншими науково-дослідними центрами. Крім того, ця робота проводилася також у рамках розроблених за участю спецслужб спеціальних урядових програм щодо перехоплення і використання у своїх інтересах відтоку за кордон вчених та провідних фахівців із держав СНД.

Результати спостереження, проведені автором, свідчать також про те, що для стимулювання і закріплення сталих відносин із виділеними особами організовуються їхні поїздки за кордон за рахунок сторони, що приймає, де „гостям” надавалася і надається нині підвищена увага щодо створення особливо комфортних умов перебування і почестей на прийомах, організовуються зустрічі з представниками вищих рівнів еліти Заходу. У ході роботи з даною категорією громадян держав СНД представники іноземних держав одержували та одержують нині інформацію (особливо закритого або секретного характеру) щодо процесів, котрі відбуваються в державі та регіоні; на основі її аналізу і розробки своїх підходів планується надання моральної і фінансової підтримки, за допомогою порад, рекомендацій і т.ін. робити вигідний Заходу вплив на політичну, військову, економічну і моральну обстановку як у цілому в посткомуністичних державах, особливо в СНД, так і в Україні зокрема; це давало і дає можливість орієнтуватися на інформацію і прогнози поважних осіб, більш об’єктивно оцінювати стан і перспективи розвитку ситуації в тих чи інших регіонах, в тій чи іншій області економіки та науки, соціально-політичній проблемі.

З викладеного вище, на думку автора, випливає, що відмінність „агента впливу” від звичайного „лобіста” полягає в тому, що „агент” підтримує прямий або опосередкований контакт з іноземною спецслужбою і за її завданням здійснює особисто відповідний вигідний вплив на хід подій і характер розробки, на процес прийняття рішень представниками різних рівнів органів державної влади і управління держав-об’єктів таємних спрямувань або створює для цього відповідні умови, групи впливу (лобі), члени яких можуть і не мати ніякого відношення до розвідувальних органів, і здійснює цілеспрямоване керування їхньою діяльністю відповідно до інтересів спецслужби іноземної держави.

У даному випадку втрачаються ознаки класичного шпигунства: таємна інформація не збирається і не переміщується від агента до розвідцентру, відсутні як традиційні засоби шпигунства (засоби тайнопису, документальні матеріали щодо розвідзавдань, шифри, коди, контейнери для тайникових операцій тощо), так й фаза зберігання шпигунської інформації. За своїми власними та діловими якостями, а також внаслідок посадового рівня чи соціального положення в суспільній ієрархії, джерело здатне досягти самостійно кінцевого стратегічного результату, котре прагне за його допомогою досягти спецслужба іноземної держави чи впливової іноземної недержавної організації. Організація оперативної роботи зазначеними спецслужбами з такими агентами здійснюється за межами правового поля національного законодавства, що регламентує діяльність національних розвідувальних і контррозвідувальних служб, тобто агентурні відносини з джерелами регулюються неправовими формами організації розвідувальної діяльності. Як правило, оперативні відомості щодо такої агентури, доступні обмеженому колу осіб, або зазначена робота проводиться поза офіційним діловодством.

У подальшому, при виході „агентів впливу” на вищі посадові рівні, зв’язок з ними підтримується напряму через впливових осіб із державних, політичних чи ділових кіл іноземної держави. В даному випадку представникам іноземних спецслужб добре відомо, що більшість служб контррозвідки посткомуністичних держав мають обмежені можливості для законного контролю подібних контактів „агента впливу” з іноземцями. Крім того, у разі необхідності реалізації отриманих матеріалів їхнє керівництво постійно ризикує викликати негативні для себе наслідки, зокрема з причини можливого витоку секретної інформації та розшифровування оперативних заходів. У цьому випадку іноземна розвідка, яка здійснює оперативне супроводження „таємної операції” лише консультує так званих „зв’язкових” із числа високопоставлених осіб і здійснює оперативний контроль за розвитком ситуації навколо агента, створює умови для його безпечної діяльності, у тому числі й пропагандистське прикриття через свою агентуру в ЗМІ на випадок появи в місцевої контррозвідки відповідних матеріалів і намірів обмежити або припинити діяльність „агента впливу”.

Слід зазначити, що в законодавствах переважної більшості держав світу (Україна тут не є виключенням) відсутнє правове визначення не лише поняття агентури впливу і розвідувальної діяльності, а й навіть правова оцінка діяльності таких осіб та їх відповідальність за завдану шкоду суспільству та державі, а й навіть поняття меншої вади для суспільства – „лобізму” – і законодавча регламентація діяльності лобістів. Розвідувальна діяльність законодавцем невиправдано звужується до поняття шпигунства, тобто незаконного збирання, зберігання і передачі до розвідцентру секретної інформації та даних. Проте, безпосереднє втручання у внутрішні справи держави або сприяння цій діяльності, інші подібні розвідувальні дії з боку іноземців формально не підпадають під поняття „шпигунство” і відповідно не можуть бути переслідувані за Кримінальним кодексом України. У зв’язку із цим публічна влада позбавляється юридичного важеля впливу на діяльність так званих „груп впливу і тиску”, керованих із-за кордону, якщо вони не займаються протиправним збором, зберіганням і передачею іноземній державі, організації чи особі інформації та даних, що охороняються державою.

Література:

1.  Див.: А. Кузьменко. Розвідувальна діяльність як явище в сучасних міжнародних відносинах // Юридичний журнал. – 2006. – № 2. – C. 48-58.; А. Кузьменко. Розвідувальна діяльність як суспільно-політичне явище // Юридичний журнал. – 2006. – № 3. – C. 46-56.

2.  Кузьменко А.М. Особливості сучасної конкуренції „груп впливу і тиску” з публічною владою держав: контроль над спецслужбами (розвідкою і контррозвідкою) – ознака реальної влади // Діалог цивілізацій: місце і роль латентних структур в управлінні світом: Зб. наук. пр. Третьої всесвітньої конференції, 28.05.2004. – К.: МАУП, 2005. – С. 146-160.

3.  Див: там само.

4.  Див: там само.

5.  Див: Schmidt-Eenboom, Erich. Nachrichtendienste in Nordamerika, Europa und Japan Länderporträts und Analysen Weilheim. STÖPPEL-Verlag 1995. – S. 3-70.

6.  А.М. Кузьменко. Розвідувальна діяльність як явище сучасних міжнародних відносин //Міжнародне право і національне законодавство: Зб. наук. пр. за загальною редакцією д.ю.н. В.Л. Чубарєва. – К.: КиМУ, 2003. – Вип.3. – С. 31-42.

7.  Див: Schmidt-Eenboom, Erich. Nachrichtendienste in Nordamerika, Europa und Japan Länderporträts und Analysen Weilheim. STÖPPEL-Verlag 1995. – S. 3-70.

8.  Див.: Brigitte Henri. Le Renseignement:un enjeu de pouvoir. Economica. 49, rue Hericart, 75015 Paris, 1998. – P. 121– 163.

9.  Див.: Брент Бредлі, віце-президент і директор стратегічних досліджень проекту «RAND» для ВПС США, Залмай М.Задзад та ін., доповідь «Від стримування до глобального лідерства? Америка і Світ після холодної війни», вид. Фонду підтримки досліджень у сфері національної безпеки, 1995.

10.      Див.: А. М. Кузьменко. О некоторых особенностях формирования и перспективах французско-украинских отношений: Научно-практическое пособие. – К., 1994 г. – 80 с.

11.      Див.: Брент Бредлі, віце-президент і директор стратегічних досліджень проекту «RAND» для ВПС США, Залмай М.Задзад та ін., доповідь «Від стримування до глобального лідерства? Америка і Світ після холодної війни», вид. Фонду підтримки досліджень у сфері національної безпеки, 1995.

12.      Див: А.М. Кузьменко. Новітні та нетрадиційні культи, транснаціональні об’єднання і безпека України. (ч.2). – К., 2001. – 194 с.; В. Кустов. Тайные и закрытие общества в Украине: вчера и сегодня: Авторское исследование. (обновленные данные на 28.01.2006 г.). – 45 с. (www.oto.com.ua, www.urmason.org).

13.      Див.: Кузьменко А.М., Багрій В.О., Єрко А.В. Економічна розвідка іноземних держав і підприємницьких структур в сучасних умовах: Монографія, – К., 2000. – 104 с.

14.      Там само.

15.      Там само.

16.      Див: А.М. Кузьменко. Новітні та нетрадиційні культи, транснаціональні об’єднання і безпека України. (ч. 2). – К., 2001. – 194 с.

17.      Див: Schmidt-Eenboom, Erich. Vatikanstaat//Nachrichtendienste in Nordamerika, Europa und Japan Länderporträts und Analysen Weilheim. STÖPPEL-Verlag 1995. – S. 590–598.

18.      Див: А.М. Кузьменко. Новітні та нетрадиційні культи, транснаціональні об’єднання і безпека України. (ч.2). – К., Вид-во НА СБУ, 2001. – 194 с.

19.      Масонський скандал набирає обертів. Заява парламентських фракцій „Наша Україна”, Комуністичної партії України, Соціалістичної партії України та виборчого блоку Юлії Тимошенко від4 лютого 2003 року (http://maidan.org.ua/n/free/1044369558).

20.      В. Степанков, Е. Лисов. „Кремлевский заговор” (версия следствия по ГКЧП). – М.: Изд-во „Огонек”, ОГИЗ, 1992. – С. 59-60, 80-83.

Кузьменко Анатолій Михайлович,

к.ю.н, доцент, завідувач кафедри господарського і міжнародного права юридичного факультету Навчально-наукового інституту права та безпеки підприємництва ПВНЗ „Європейський університет”

Стаття надрукована в Юридичному журналі видавництва „Юстиніан”:

А. Кузьменко. Контроль над спецслужбами (розвідкою і контррозвідкою) – ознака реальної влади в сучасній конкуренції «груп впливу і тиску» з публічною владою держав// Юридичний журнал.–2006. – № 4. – C. 82-92. — Режим доступу до публ.:http://www.justinian.com.ua

Ukrainian English French German Polish Russian