Моя політика

Моя политика

Особливості реформування спецслужб та правоохоронних органів України у сучасних умовах євроінтеграції

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

На перший погляд порушена проблема може сприйматися на диво банальною, проте не потрібно легковажно спрощено до неї ставитися. В Україні, на жаль, не вироблена узгоджена, загальновизнана в наукових та фахових колах ідеологія реформування не лише правоохоронної системи, а і всього силового блоку держави. Навіть поки що не вироблено єдиного розуміння стратегії розвитку нації та держави (мізерна кількість монографічних і відсутність фундаментальних дисертаційних розробок), на підставі чого можна було б визначити відповідні ризики, небезпеки, виклики і загрози національній безпеці та життєво важливим інтересам українського суспільства. Кожна політична сила в Україні має свою позицію з цього питання...

 

Такий висновок автор робить на підставі результатів аналізу прослуханих доповідей на декількох науково-практичних і наукових конференціях, проведених у першому півріччі 2006 року: Науково-практичний семінар „Небезпеки психологічного простору як національна проблема” (Інститут соціальної і політичної психології АПН України), Четверта міжнародна науково-практична конференція „Православні духовні цінності в умовах глобалізму” (04.02.06., МАУП), Міжнародний круглий стіл „Реформування держави і права у контексті євроінтеграції” (19.05.06. Національний університет податкової служби України), П’ята всесвітня наукова конференція „Діалог цивілізацій чи четверта світова війна?” (25.05.06., МАУП), ІІІ Міжнародний антитерористичний форум „Держава і суспільство – соціальні партнери у боротьбі з тероризмом” (1-2.06.06., МАЄ – Міжнародна антитерористична єдність).

До цього слід додати, що незважаючи на дуже поширене при розгляді спеціальних тем застосування ЗМІ, відкритими спеціальними науково-популярними та фаховими виданнями таких понять як: „розвідувальна діяльність”, „шпигунство”, „таємні операції”, „підривна діяльність”, „ідеологічні диверсії”, „оперативна діяльність спецслужб”, „оперативні джерела”, „контррозвідувальна діяльність”, „оперативно-розшукова діяльність правоохоронних органів”, – у наукових колах поки що немає систематизованого уявлення про етимологію і гносеологічні корені змісту цих понять [1].

Однією з причин такого положення значна закритість у „роки холодної війни” для широкого загалу науковців зазначеної теми не лише у Радянському Союзі, а й в державах НАТО та інших військово-політичних блоків [2]. Саме це призводить до різного тлумачення, подвійного розуміння традиційно відомих для вузького кола фахівців зі спецслужб і правоохоронних органів термінів, недооцінки та спрощеного висвітлення сучасних глобальних, геополітичних, світових процесів, проблем і тенденцій суспільно-політичного розвитку суспільств, небезпек, ризиків, викликів і загроз особливо посткомуністичних держав.

Дана обставина потребує вжиття професійної мови, тобто введення в загальний науковий обіг деяких спеціальних понять, які використовуються у вузькому колі фахівців зі спецслужб і правоохоронних органів у всіх державах світу. Крім того, це обумовлено тим, що за своєю специфікою порушена наукова проблема визначається як міждисциплінарна, то звичайними загальноприйнятими поняттями окремо взятої наукової галузі визначити всі її специфічні особливості неможливо.

Метою цієї статті є поширення серед зацікавленого кола науковців і фахівців з розбудови „силового блоку” держави деяких теоретичні міркувань і наукових положень автора у підході щодо визначення наукової сутності та змісту діяльності спецслужб і правоохоронних органів у межах визначених організаційних форм виконавчого механізму системи забезпечення безпеки громадської, державної, господарської діяльності, захисту національних та корпоративних інтересів.

Вивчення базового матеріалу свідчить, що під час проведення аналітичної роботи та фахової оцінки важливе місце займає свідоме неупереджене розуміння дослідником природи виникнення і механізму взаємодії сукупності економічної, політичної, ідеологічної, соціальної, криміногенної та інших видів обстановок. Зазначену сукупність обстановок у спецслужбах і правоохоронних органах, як правило, фахівці багатьох держав визначають (з незначними розбіжностями у змісті) через поняття „оперативна обстановка”. Саме оперативна обстановка є тим чинником, котрий впливає на формування ідеології, тобто концептуальних основ побудови відповідної системи національної безпеки, визначення функцій відповідних складових елементів (підсистем) механізму і методів реалізації політики в галузі національної безпеки. Саме оперативна обстановка визначає ризики, небезпеки, виклики та загрози національній безпеці та життєво важливим інтересам. Відповідно до них розбудовується й система забезпечення національної безпеки держави.

Певна група фахівців і політиків стверджує, що нинішня оперативна обстановка нагально вимагає формування системи національної безпеки за європейськими стандартами. А хто може навести ці стандарти? Їх немає. На Заході також, як і на Сході та Півночі латають застарілі системи безпеки. Ніхто не очікував, що так швидко зникне Радянський Союз та система „блокового протистояння” світових сил. Ніхто до цього не готувався.

Наявні, в тому числі й закриті матеріали, з якими довелося автору ознайомитися, свідчать про те, що, не зважаючи на наявність розроблених після 1945 року за участю американських військових стратегів багатьох програм ведення ядерної війни проти СРСР на випадок „радянської агресії проти держав Заходу”, ні одна державна програма США, Великої Британії, Німеччини, інших країн НАТО і Франції – окрім ослаблення – у кінцевому рахунку – розчленування СРСР не передбачала, як це сталося у серпні 1991 року. Зокрема, ЦРУ та інші спецслужби США не мали від уряду завдання на розробку сценаріїв подій на випадок розвалу Радянського Союзу. Принаймні для правлячих кіл Франції це був шок. Певні політичні сили Франції намагалися протидіяти розпаду СРСР і навіть спробували у лютому 1991 році вплинути на М. Горбачова щодо вжиття ним радикальних заходів із застосуванням всіх наявних можливостей КДБ, МВС і Збройних Сил для припинення деструктивних процесів у радянському суспільстві [3].

Нині між представниками ЄС і НАТО поки що точиться гостра дискусія щодо майбутньої системи європейської безпеки. Немає єдиного розуміння ролі структури, успадкованої з часів „холодної війни”, у вигляді НАТО. Швидкий приплив нових посткомуністичних і пострадянських членів не додали ані могутності, ані новизни Альянсу. Швидке розширення НАТО за рахунок так званих „утриманців” призводить до втрати оперативності та керованості альянсу. Окрім розмов у НАТО поки що нічого радикального не зроблено в плані модернізації озброєння і військових структур для виконання бойових завдань у нових умовах, в тому числі й антитерористичних операцій. Устав НАТО не змінений, має редакцію часів „холодної війни”. Структури НАТО поки що залишаються пристосованими для військового протистояння по лінії „Схід – Захід”.

Хотілося б навести ще деякі мало відомі громадськості чинники, котрі негативно впливають на оперативну обстановку навколо зовнішньополітичних спрямовань правлячих кіл, які нині намагаються визначати нові зовнішньополітичні орієнтири України. Хоча нового в цьому нема, це те, що одного разу вже втратили.

Так, з припиненням „холодної війни” представники Франції в ЄС наполягають на створенні Європейської системи безпеки без американців або з обмеженими їх повноваженнями в межах НАТО. Доцільно нагадати, що з 1964 року Франція не є членом НАТО, хоча має тісні партнерські відносини. Партнер не пов’язаний із членами Альянсу союзницькими зобов’язаннями та не відповідає за некоректну поведінку союзників. Такий статус відносин повністю задовольняє національні інтереси Франції. Представники Німеччини, не заявляючи в голос, на ділі підтримують французькі ініціативи. Неспроста у 1996 році в Страсбурзі був укладений політико-стратегічний альянс, так званий тріумвірат „Франція – Німеччина – Росія”. Його учасники заявили, що саме ці три великі європейські держави без американців мають формувати континентальну систему безпеки. Ще раніше у 1993 році був утворений тріумвірат „Веймарський трикутник” – Франція – Німеччина – Польща. Дослідники сходяться у висновках, що зазначені заходи проводяться в межах цивілізаційного проекту „континентальних сил” щодо створення так званої „Євразійської імперії” по лінії „Париж – Берлін – Москва – Пекін – Токіо” без американців [4].

З жовтня 1991 р. по листопад 1996 р. за ініціативою групи депутатів Національних зборів із парламентської фракції дружби „Франція – Україна”, депутатів Європарламенту, вищих військових чинів, представників спецслужб, ВПК та інших верств ділових кіл Франції разом із колегами із ФРН проводилися подібні „Веймарському трикутнику” заходи щодо створення політико-економічного тріумвірату „Франція – Німеччина – Україна”, проте з причини пасивного ставлення української сторони (зокрема з боку МЗС і МО України, де домінують проатлантисти) до запропонованої французькими партнерами ідеї та надмірної демонстрації у цей період проамериканської орієнтації у зовнішній політиці українських правлячих кіл у листопаді 1996 р. іноземці відмовилися від продовження контактів з українською стороною на користь розвитку відносин у тріумвіратному процесі з Польщею і Росією. Автор статті вважає, що з цього моменту Україна втратила на далеку перспективу реальну підтримку з боку Франції та Німеччини в політиці входження її в європейські структури. Саме цим може пояснюватися така негативна позиція щодо нинішніх намірів України стати повноправним членом структур загальноєвропейської інтеграції з боку певної частини впливових чиновників із ЄС, де французькі представники займають ключові позиції впливу.

З цього виходить, що нинішній „наскок до НАТО” залишиться на рівні балачок, бо чиновники із НАТО роблять „хорошу міну при поганій грі їхніх українських однодумців”. Вони постійно натякають – „поки це питання передчасне”. А останні роблять вигляд, що не помічають цього, чують лише самих себе. Разом з тим, безвідповідальні заяви певних українських державних чиновників не лише можуть, а вже провокують (принаймні в Криму) радикально налаштованих громадян України та їхніх іноземних однодумців до екстремістських проявів, котрі можуть перерости в терористичні та диверсійні акти – спочатку проти військових контингентів НАТО на території нашої держави. Мабуть це не додасть політичного авторитету Україні та не підвищить безпеку її населення, розколотого на різні політичні уподобання. Здається, що ініціатори входження до НАТО прагнуть своєю поспішністю і настирливістю отримати зворотній результат зі складними наслідками для безпеки України.

В автора статті постійно виникає риторичне запитання: „Чому ми, українці, повинні припасовувати себе всупереч національним традиціям та цінностям до якихось іноземних стандартів? Чому хтось намагається нас уніфікувати за іноземними зразками? Коли вже припиниться нав’язування нам меншовартості? Постійно ми повинні під щось підстроюватися. Якщо ми чогось варті, то повинні розробити та запропонувати власний проект принаймні регіональної безпеки. Якщо навпаки, то повинні визнати, що на далеку перспективу Україна залишатиметься „маріонетковою державою”, яку розіграватимуть в геополітичній грі „сильні світу цього”.

 Поради, які лунають як від партнерів з НАТО, так і від північних сусідів, неприйнятні тому, що там немає новизни. Всі вони зашорені застарілими стереотипами „часів холодної війни”. Поки світовому співтовариству невідомі молоді талановиті імена, погляди нової генерації науковців і фахівців з міжнародної безпеки. З цього виходить, що проблема реформування системи національної безпеки України вимагає від вітчизняних науковців і фахівців самостійного пошуку науково обґрунтованих підходів з урахуванням власних національних особливостей. Бажано, щоб політики та владодержці прислуховувалися до власних інтелектуалів, а не іноземних. Інтелектуального потенціалу в нас достатньо. Прикладом може слугувати нинішній проект „Міжнародна антитерористична єдність”. Близько десяти років владні структури намагаються стояти осторонь від цього проекту. Ніхто не заперечує, проте і ніхто не допомагає. Лише настирливість ініціаторів цього руху призвела до нинішнього рівня популяризації об’єднуючої ідеї не лише українського суспільства. Вона вже почута і сприйнята в Раді Європи. В НАТО поки що розмірковують щодо можливої вигоди... Телеміст зі штаб-квартирою в Брюсселі, проведений МАЄ під час міжнародного антитерористичного форуму в Києві (червень 2006 р.), це засвідчив. Стверджувати, що нинішнє гасло „Держава і суспільство – соціальні партнери у боротьбі з тероризмом” досягло своєї мети, – поки що передчасно.

Автор статті закликає не байдужих вітчизняних науковців і фахівців спрямувати зусилля в межах проектів „Міжнародної антитерористичної єдності” на „інтелектуальний прорив” у сфері реформування концептуальних основ систем безпеки.

Вважається, що в основу наукових теоретичних напрацювань має бути покладено науково доведені наступні положення. 

Сутність поняття „безпека” 

Визнання того, що в межах наукового забезпечення реалізації проекту реформування системи національної і регіональної безпеки поняття „безпека” має розглядатися в трьох аспектах:

·  безпека як соціальне явище. У даному випадку предметом (тобто змістом) нового наукового напряму – безпекознавство, що розробляється молодим талановитим вітчизняним науковцем кандидатом юридичних наук Ліпканом В.А., мають визначатися закономірності, характерні риси, структурні елементи, взаємозв’язки між ними, чинники, що впливають на її стан і характер, економічні, науково-технічні та інші аспекти, тобто все те, що визначає безпеку в розумінні соціального явища;

·  безпека як особлива соціальна діяльність. У даному випадку предметом (тобто змістом) безпекознавства, військових, спеціальних оперативних і правоохоронних дисциплін мають бути сутність поняття, ознаки та характерні риси суб’єкту, цілей, завдань, об’єктів спрямувань, стратегії та тактики, виконавчого механізму та його елементів, форм і методів реалізації поставлених завдань діяльності у межах такого соціального явища як безпека взагалі, державна і громадська безпеки, безпека економічної та господарської діяльності зокрема; які існують у ньому закономірності, правила, закони, традиції, логіка формування соціальної мотивації до зазначеної діяльності. Тут йдеться про те, щоб з’ясувати, яку користь або шкоду матиме суспільство від зазначеної суспільної діяльності; чи має потребу в цій діяльності суспільство взагалі? Хто конкретно? Всі члени суспільства чи окремі їх групи, чи окремі індивіди? Яка соціальна значимість діяльності, котра визначається як забезпечення безпеки бізнесу?

·  безпека як відповідний організаційно-правовий процес, процедура чи порядок реалізації соціальних завдань у сфері забезпечення безпеки, тобто створення сприятливих і вільних від небезпек умов функціонування відповідних державних та бізнесового механізмів, зокрема правове і неправове забезпечення; процедури організації та управління оперативної, охоронної і режимної роботи відповідних служб (органів) державних та бізнесових структур. У даному випадку предметом (тобто змістом) наукового напряму управління системою безпеки має бути сутність, критерії визначення генерального суб’єкта (замовника і організатора) і виконавчого суб’єкта (тобто безпосередньо виконавчого механізму), особливості його структурних елементів, їхній взаємозв’язок, ієрархія підпорядкованості під час функціонування виконавчого механізму; питання планування, керування і контролю, тобто адміністрування, а також правова регламентація відносин, законодавче визначення меж відповідальності та повноважень, сфери так званої „юрисдикції” служб безпеки підприємницьких структур недержавного сектору та державних спецслужб, причетних до забезпечення безпеки держави та суспільства в цілому.

Важливу роль відіграє також чітке розуміння наявності принципових відмінностей заходів забезпечення безпеки з боку певної спеціальної структури (спецслужби) від відповідних форм організації правоохоронної діяльності держави в галузі виявлення, попередження і припинення різного роду протиправної та кримінальної діяльності в основних сферах життєдіяльності держави і суспільства в цілому. Зокрема, це стосується розуміння сутності та принципів розмежування функціональних особливостей оперативних (агентурно-оперативної розвідувальної та контррозвідувальної) та правоохоронних(непроцесуальної – оперативно-розшукової діяльності, процесуальної – слідчої та інших досудової діяльності) функцій відповідних служб безпеки підприємницьких структур, державних спецслужб і правоохоронних органів. 

Принципи типологізації спецслужб та їхніх співтовариств  

Нинішні геополітичні процеси потребують постійного накопичення та систематизації наукових знань і практичного досвіду дослідження тенденцій у визначенні критеріїв і принципів типологізації спеціальних служб та їхніх співтовариств, котрі мають стати надійним інструментом під час аналітичної оцінки оперативних завдань і функцій конкретних спецслужб, загальної спрямованості системи спеціальних органів у межах загальнодержавної військової організації певної держави, а також її відповідності зовнішньополітичним настановам і стратегії розвитку нації.

Проблема визначення принципів типової класифікації спеціальних служб дуже складна. Це обумовлено, насамперед, тим, що їхні структури за напрямками спеціалізації по завданнях і функціях в різних державах не уніфіковані та не збігаються одна з одною. Проте, якщо за критерій типологізації брати сферу діяльності, то можна визначити досить загальні риси, характерні для певної групи спеціальних формувань, що може утворювати основу узагальненого типу спеціальних органів і служб.

Фахівці з проблем оперативної діяльності за функціямивизначають так званий класичний тип, котрий, як правило, репрезентується конкретним самостійним органом (спецслужбою) або відносно самостійним (автономно діючим) підрозділом у вигляді Головного управління чи Департаменту більш багато аспектного за функціями та завданнями органу. Саме принципи останнього типу структурної організації стають більш слушними під час визначення місця розвідувальних та контррозвідувальних служб в системі спеціальних органів.

Одночасно, зростаюче технічне забезпечення розвідувальної діяльності призводить до більш широкого спектру застосування новітніх технічних досягнень у радіоелектроніці, фотографічних і телекомунікаційних пристроях. Саме ця тенденція призвела до подальшого розшарування та виділення окремих технічних підрозділів спецслужб в самостійні спеціальні органи. Зокрема, це стосується технічної розвідки, радіоконтррозвідки, шифрувально-дешифрувальних служб, органів із забезпечення захисту оперативних даних і безпеки передачі інформації по закритих каналах телекомунікаційного чи електрозв’язку.

Більшість дослідників з проблем таємної діяльності виділяють чотири типи організаційних форм спецслужб в розвідувальній сфері [5].

Перший тип класичні органи зовнішньої розвідки, котрі репрезентують самостійні органи та виконують розвідувальні функції в міжнародно-правових відносинах. Типовим прикладом можуть слугувати британська МІ-6, німецька БНД, американське ЦРУ, російська СЗР, українська СЗР, французька ДЖСЕ, румунська РСІ тощо.

До класичного типу відносяться також і розвідувальні підрозділи органів, котрі за загальними функціями визначаються як міністерства чи служби безпеки. Зазначені розвідувальні підрозділи мають статус „головних” і, як правило, наділені великою автономією щодо здійснення власних оперативно-службових функцій і бюджетною незалежністю. Типовим прикладом можуть слугувати колишнє Перше головне управління КДБ СРСР; нещодавнє Головне управління розвідки СБ України; Перше, Друге, Третє та П’яте управління МДБ Китаю; Головне управління зовнішньої розвідки та контррозвідки Міністерства інформації Ірану тощо.

Дослідження особливостей і принципів організації розвідувального співтовариства США свідчить, що американський уряд вважає за доцільне утримувати декілька спецслужб зі схожими функціями, котрі мають конкурувати між собою, в тому числі й під час виконання завдань за кордоном.

Другий типрадіоелектронні служби. Будучи, як правило, Центральними органами електронної або технічної розвідки (контррозвідки), вони відповідальні за організацію та проведення в повному обсязі радіоелектронної розвідки, тобто добування первинної інформації, її різноаспектна інформаційно-аналітична обробка та наукове доопрацювання, підготовка вихідних документів і розповсюдження серед зацікавлених споживачів розвідувальної продукції. Дуже поширено також, що до їхніх основних функціональних обов’язків додаються похідні завдання з організації та розвитку шифрувально-дешифрувальної справи, а також вирішення проблем практичного забезпечення захисту баз інформаційних даних і безпеки закритих каналів їхньої передачі. Прикладом такого типу спеціальних органів можуть слугувати американська НСА, німецька Федеральна служба із захисту інформаційної техніки, британська Штаб-квартира урядового зв’язку тощо.

Третій типвнутрішні розвідувальні служби, тобто ті, що здійснюють агентурно-оперативну діяльність на території власної держави не лише щодо іноземців і осіб без громадянства, а також щодо власних громадянах. Відомі вони широкому загалу як таємні, інформаційні чи контррозвідувальні органи, котрі репрезентують самостійні державні виконавчі структури спеціального призначення (приміром, німецька БФФ, британська МІ-5, російська ФСБ – Федеральна служба безпеки, американське ФБР – Федеральне бюро розслідування) або є штатною одиницею більш значного органу (приміром, ДГУ – Друге головне управління КДБ СРСР, Шосте управління МДБ КНР, Головне управління внутрішньої безпеки МІ Ірану, контррозвідка ДСТ Національної поліції Франції, Департамент контррозвідки СБУ).

Як правило, зазначені спецслужби виконують класичні функції держбезпеки, тобто їхня оперативна діяльність спрямована на контррозвідувальну протидію розвідувальній діяльності (головним чином, на викриття, попередження і припинення фактів шпигунства). Дуже поширено також, що одночасно на зазначені спецслужби покладається обов’язок захисту конституційного ладу держави та боротьби з антидержавними проявами, котрі організуються із-за кордону; з екстремістськими, деструктивними релігійними, політизованими та іншими антиконституційної чи антисуспільної спрямованості угрупованнями, рухами та організаціями (як правило, вони мають транснаціональне поширення), котрі завдають шкоду духовному і моральному стану суспільства та здоров’ю її громадян [6].

Останнє збігається з виконанням правоохоронної функції. З цієї причини, як правило, правлячі кола і законодавець покладають на контррозвідувальні служби виконання також поліцейських функцій, надаючи їм право здійснювати оперативно-розшукові заходи по державних та особливо загрозливих для суспільства злочинах.

Саме це призводить до того, що надані розвідувальним і контррозвідувальним службам поліцейські функції сприяють перевищенню повноважень їхніх співробітників. А це, в свою чергу, створює умови для зловживання правом застосування окремих оперативно-розшукових методів і засобів під час вирішення суто оперативних заходів (таємні арешти, затримання, процесуальне документування певних, не пов’язаних з підставою заведеної справи дій об’єктів розробки, допити, використання цих матеріалів не за призначенням тощо).

У зв’язку з цим у політичних, фахових і наукових колах часто виникає дискусія щодо правомірності надання поліцейських функцій контррозвідувальним і розвідувальним органам під час виконання ними основного завдання – політичного контролю за додержанням у суспільстві конституційних норм і виконання спеціальних урядових функцій щодо управління соціально-політичними процесами в державі, з метою запобігання виникненню негативних наслідків для держави, суспільства та громадян а також забезпечення сприятливих умов для реалізації зовнішньої та внутрішньої політики [7].

Четвертий типвійськові спецслужби, котрі найчастіше репрезентують різновид відомчих спеціальних інформаційних органів і служб безпеки. Їхнє структурування відбувається за напрямками наступних різновидів головних оперативних завдань:

·  боротьба зі шпигунською діяльністю іноземних колег (військова контррозвідка МАД ФРН);

·  розвідувальна діяльність армійських підрозділів (німецька розвідслужба бундесверу – ASMw, американська INSCOM – Intelligence and Security Command);

·  агентурно-оперативна діяльність підрозділів військової розвідки генеральних штабів армій держав (американське РУМО – Розвідувальне управління МО США, ГРУ – Головне розвідувальне управління ГШ РФ, ДГУ – Друге головне управління ГШ НВА Китаю).

Крім цього, налічується велика кількість спеціальних служб, котрі мають подвійне призначення, тобто це відповідні поліцейські, напіввійськові або військові підрозділи зі спеціальними функціями, які визначаються як „війська спеціального призначення” (спецнази). Спецнази виконують окремі військові чи напіввійськові операції, спрямовані на створення сприятливих умов для реалізації агентурно-оперативних заходів спецслужб. З цієї причини багато дослідників не зараховують спецнази до спеціальних органів. Найчастіше їх визначають як засоби силової підтримки агентурно-оперативних заходів або таємних операцій розвідувальних чи контррозвідувальних служб [8].

Зі свого боку, в державах, подібних США, в котрих правлячі кола утворюють велику кількість конкуруючих між собою спецслужб, у межах цієї грубої класифікації виділяються самостійні інформаційно-аналітичні структури, котрі підпорядковуються різним міжміністерським координаційним органам. Зазначені органи в своєму складі не мають підрозділів, котрі б займалися збором оперативної інформації. Розвідувальні дані вони отримують від ЦРУ, РУМО, АНБ та інших спецслужб, котрі займаються збором і добуванням первинних оперативних матеріалів.

Таким чином, виходячи із зазначених вище принципів типологізації спеціальних служб, може бути слушним наступне визначення: „Спецслужби – це сукупність різного роду напіввійськових структур із секретним характером діяльності: розвідувальні, контррозвідувальні, поліцейські, каральні, пропагандистські, дослідні та інші воєнізовані органи та підрозділи особливого (спеціального) призначення. Кожна із вказаних структур (спецслужб) є відповідною юридичною особою, має власні характерні риси прояву спеціальної секретної (прихованої) державної діяльності” [9].

Аналіз організаційних особливостей систем спеціальних органів іноземних держав, тобто принципів організації структури розвідувальних співтовариств держав ОБСЄ, США, Канади, Китаю та Японії, свідчить про те, що в основі їхньої розбудови покладено три різновиди типових форм [10].

При цьому доцільно зазначити, що у багатьох невеликих державах, особливо „карликових”, існує лише одна спецслужба, до складу котрої входять всі розвідувальні, контррозвідувальні служби, а також підрозділи із суто поліцейськими та іншими спеціальними урядовими функціями [11]. У більшості розвинених держав дослідниками зафіксований цікавий факт: військові спецслужби в розвідувальних співтовариствах поки що займають домінуюче положення або навіть репрезентують єдині державні служби зовнішньої розвідки.

Такий стан речей зберігається, незважаючи на те, що останні дослідження політологів свідчать про появу тенденції до зміни ідеологічних настанов на користь економічної та політико-культурної експансії до сусідніх країн. Зазначене може свідчити, що правлячі кола зазначених держав ще не повністю відмовилися від мілітаристської ідеології в зовнішньополітичній практиці.

Наявні матеріали наукових досліджень розвитку національних систем спеціальних органів у військовій організації держави також свідчать про те, що під час проведення типологізації розвідувального співтовариства певної держави доцільно враховувати той факт, що на менталітет правлячих еліт іноземних держав впливають принципи наступних традиційних моделей: американської (федеральної), британської (парламентської) та тоталітарної.

Так, хоча вамериканській моделі розвідувального співтовариства Центральне розвідувальне управління займає домінуюче положення, до його складу входить значна кількість різних розвідувальних організацій (понад 30), кожна з яких має власні чітко визначені національним законодавством функції та конкретну сферу оперативної відповідальності. Директор Центральної розвідки одночасно є керівником ЦРУ і головним радником Президента США з питань розвідки.

У зв’язку з цим, формально на нього покладений обов’язок координації оперативної діяльності решти спеціальних служб держави, визначати для них певні вимоги та завдання, їхній бюджет і витрати на проведення операцій. Насправді ж багато членів співтовариства (приміром, РУМО і АНБ) практично діють автономно. Приміром, АНБ, займаючись створенням власних і зламом чужих кодів, за розмірами бюджету та штатної структури в багато разів перевершує ЦРУ. Військові, зі свого боку, в основному забезпечують тактичні розвідувальні можливості, надаючи допомогу командуванню армії США під час прийняття рішень щодо військових операцій на театрах воєнних дій.

За американською моделлю розвиваються розвідувальні співтовариства тих держав, котрі тривалий час знаходяться в сфері впливу США, зокрема з певними зауваженнями це стосується ФРН, Японії, Південної Кореї та Тайваню. Нині американці намагаються нав’язати свою модель у посткомуністичних державах Східної Європи, Прибалтики та СНД.

Британська модель упорядкування розвідувального співтовариства репрезентує так звану „конфедерацію агентств”, діяльність яких координується комітетами та підкомітетами Кабінету Міністрів, напряму підпорядкованих певним керівникам Кабміну та прем’єр-міністру. Головні спецслужби МІ-5 і МІ-6, хоча й мають рудименти минулого військового походження (Military Intelligence), але нині знаходяться в цивільному секторі. Крім цього, британці мають низку інших спеціалізованих підрозділів. З урахуванням певних національних особливостей, до британської моделі можна віднести розвідувальні співтовариства Франції, Італії, Ізраїлю та держав Британської співдружності.

Тоталітарна модель передбачає високу централізацію системи спеціальних органів. Приміром, в Радянському Союзі влада КДБ поширювалася на всі сфери життя держави. Його голова звичайно був впливовим членом Політбюро ЦК КПРС. У структурі КДБ було три головних управління: ПГУ – Перше головне управління, ДГУ – Друге головне управління і Третє головне управління. Найбільш важливим було ПГУ КДБ, котре займалося добуванням первинних розвідувальних даних і проведенням таємних операцій стратегічного значення за кордоном. Головними завданнями ДГУ КДБ були контррозвідка та вербування іноземних громадян на території СРСР. Третє головне управління – звичайна військова контррозвідка. Більшість держав Східної Європи під час створення власних систем спеціальних органів успадкували традицію радянського КДБ. Це також стосується Китаю, Монголії, Куби, Республіки Північного Ємену, Лівії, Іраку, КНДР, Сирії та інших держав колишньої сфери радянського впливу.

Під час формування типового портрету конкретної спецслужби та розвідувального співтовариства певної держави в межах дослідження доцільно спрямовувати зусилля на пошук відповідей на наступні питання:

1.                      Назва спецслужби: офіційна, закрита та її скорочення.

2.                      Правовий статус її легітимності: наявність і сутність правових документів, котрі визначають порядок заснування спецслужби, визначення компетенції та її розпуску, контролю за її діяльністю з боку урядових і парламентських структур, підпорядкованість та місце в державній структурі влади.

3.                      Функціональні обов’язки: описання сутності завдань по класичних сферах оперативної відповідальності: зовнішня і внутрішня оперативна діяльність із використанням людських та технічних засобів (джерел отримання первинних даних, протидія шпигунству та іншим видам розвідувальної діяльності, боротьба зі злочинністю, інші види оперативної, конспіративної діяльності).

4.                      Керівництво: форми управління оперативно-службовою діяльністю, установчі дані на керівників та найбільш відомих і провідних співробітників, сутність їхніх функціональних обов’язків і конкретних результатів їхньої оперативної діяльності.

5.                      Місце дислокації центрального офісу та філій: офіційні та підставні адреси офісів, поштові скриньки, телефони, факси, Інтернет, інші канали зв’язку; офіційні заклади, котрі використовуються як прикриття, власні легендовані структури; закордонні резидентури та розвідувальні пості (точки).

6.                      Внутрішня організаційна структура: адміністративні та оперативні підрозділи, особливості їхніх структурних елементів та розподілу функціональних обов’язків.

7.                      Рівень технічного забезпечення: наявні розвідувальні засоби наземного, повітряного, космічного, водного (підводного) базування, місця їхньої дислокації та функції, тактико-технічні можливості.

Умови вивчення і дослідження зазначених питань мають певні особливості та складності з точки зору визначення їхніх організаційних форм і відомчої підпорядкованості. Дослідження елементів певної розвідувальної інфраструктури стикається з наявністю різних змішаних форм розвідувальних структур. Зокрема, технічні підрозділи:

·  з технічної точки зору, нині вони репрезентують багатофункціональні станції – радарного спостереження (розвідувальні та/або системи раннього попередження ППО), радіоперехоплення або ретранслятори, наземного управління польотами супутників, наукових досліджень та експериментів тощо;

·  з точки зору власності – належать державі, громадським організаціям чи приватним особам: за своєю суттю репрезентують цивільні структури теле- та інших засобів масової комунікації, а насправді мають подвійне призначення – паралельно використовуються військовими та спецслужбами;

·  у багатьох випадках технічні служби однієї держави мають статус наднаціональних, дво- чи мультинаціональних (власність лідерів певних коаліцій держав) або колективні міждержавні, котрі спільно фінансуються, експлуатуються та використовуються.

Таким чином, під час класифікації має братися до уваги один єдиний головний принцип – структури технічної розвідки стають суто розвідувальними організаціями за умови, коли на них покладається один єдиний обов’язок – виробництво розвідувальної продукції.

8. Особовий склад: кількість, соціально-політична характеристика, кошторис на утримання кадрового складу, його класифікація за відношенням до служби, функціональними обов’язками, система підбору кандидатів, їхня професійна підготовка та перепідготовка. Окремо мають висвітлюватися дані щодо допоміжного складу, тобто конфідентів, які як оперативні засоби мають велике значення під час оцінки розвідувальних можливостей спецслужби. Решта – подвійного призначення, незалежно від форми власності.

9. Господарська діяльність:дані про підрозділи та їхніх суміжників, тобто обслуговуючі та постачальні державні, а також неурядові структури, котрі беруть участь у життєзабезпеченні підрозділів спецслужб (енерго- і теплопостачання, комунальні послуги, харчові продукти тощо).

10. Співробітництво зі сторонніми організаціями та спорідненими структурами: зміст, форми та методи співробітництва з партнерами, міжнародні та міждержавні відносини, одночасно рівень залучення до участі в міжнародних угодах чи переговорах щодо міжнародного співробітництва в галузі оперативної діяльності (TREVIL, ІНТЕРПОЛ, Kilowatt-Gruppe, NATO, WEU, СНД тощо).

Сутність поняття і функцій розвідки, розвідувальної діяльності

Практика свідчить, що кожен аналітик або вчений, який займається дослідженням особливостей функціонування виконавчого механізму оперативної діяльності та механізму формування оперативної обстановки, має спиратися на наукові положення щодо взаємозв’язку права, економіки, політики, розробленими науковцями з теорії держави і права [12]. Саме взаємозв’язок та взаємозалежність зазначених явищ породжує умови для виникнення і розвитку такого соціально-політичного явища як розвідувальна (або контррозвідувальна), тобто агентурно-оперативна діяльність (цілого комплексу специфічних прихованих, конспіративних, таємних відносин). Характер їхнього взаємозв’язку і взаємовпливу є головною передумовою формування характерних рис умов реалізації спецслужбами завдань, тобто оперативної обстановки.

Реальне життя свідчить, що міжнародна економічна конкуренція, як правило, створює проблеми, котрі неможливо вирішити з партнерами чи конкурентами в звичайних правових межах на підставі положень чинних міжнародних чи національних правових норм обов’язково на свою користь. Суб’єкти міжнародних чи внутрішніх національних економічних відносин застосовують один до одного приховані, таємні (розвідувальні чи контррозвідувальні) заходи для отримання необхідних переваг, що передбачає порушення вимог права. У даному випадку виникає конфліктна взаємодія між національним і міжнародним правом, котра дозволяє представникам спецслужб відходити від цивілізованої публічної міжнародної практики та через відповідну політику правлячих кіл у галузі права здійснювати розвідувальну та контррозвідувальну діяльність щодо іноземних партнерів і навпаки – нехтувати певними цивілізованими нормами, закріпленими в праві.

Виходить, що національні економічні інтереси починають домінувати над правом і впливати на нього (економіка впливає на право), створюючи певні правові умови для майже необмеженої свободи дій спецслужб. Таким чином, розвідувальна (або контррозвідувальна) діяльність через економіку (тобто через потребу забезпечення правових умов реалізації оперативних завдань щодо захисту національних економічних інтересів) впливає на право.

Політика– це система відносин між людьми та їхніми об’єднаннями щодо вирішення питань влади, держави, демократії. За аналогією – розвідувальна діяльність як різновид політичної практики, тобто спосіб реалізації політики, також є системою відповідних відносин між суб’єктами політичної діяльності, але негласних, прихованих, конспіративних. Іншими словами – це спосіб функціонування системи специфічних конспіративних відносин між людьми та їхніми об’єднаннями, котрі спрямовані на досягнення не публічними, а прихованими способами і методами „непопулярних” цілей чи задоволення нецивілізованими, неправомірними та навіть у деяких випадках – злочинними способами власних потреб або інтересів [13].

Таємні технології розвідувальної діяльності породжуються специфікою боротьби за владу та її утримання. Участь у справах держави чи іншого суб’єкта міжнародно-правових відносин, формування і функціонування інститутів влади (котрим є також і спецслужби) – це сфера політики, як наслідок – на неї поширюється також й розвідувальна (і контррозвідувальна) діяльність [14].

Політика з’явилася на світ разом із державою, разом із політикою – розвідувальна (контррозвідувальна) діяльність. Розвідка і контррозвідка стали інструментом управління взаємовідносинами між суб’єктами політичної системи (партіями, громадськими об’єднаннями тощо), котрі формувалися поступово. Таємна діяльність також поступово набувала практику впливу на розробку і здійснення політики. Політика, як і її породження – оперативна (розвідувальна/ контррозвідувальна) діяльність – може проводитися на: внутрідержавному рівні (контррозвідка), тобто в різних територіальних межах – держава, регіон, область, селище тощо; та на міжнародному, міждержавному чи міжцивілізаційному рівні (розвідка): іноземна держава, регіон або у глобальному світовому масштабі.

Коли ми говоримо про політику держави чи іншого суб’єкта міжнародного права, котра може бути визначена як стратегічний курс, мається на увазі три види діяльності:

·  перший – розробка курсу (політичних настанов) зовнішньої чи внутрішньої політики;

·  другий – вибір (затвердження) цього курсу,

·  третій – реалізація обраного курсу [15].

Відповідно до теорії держави і права розробка курсу політики, як правило, – прерогатива політичних партій, котрі формують правлячу еліту держави. Виборці, які голосують на виборах за програму тієї чи іншої партії, визначають курс держави [16].

Проте в реальності на стратегічний курс впливає один із найвпливовіших чинників – спецслужби (розвідка і контррозвідка), котрі на підставі спільності корпоративних інтересів об’єднують в собі відповідну групу осіб, насамперед кадрових співробітників, їхньої агентури, інших конфідентів, залучених до оперативного процесу фізичних осіб із нерозвідувальних державних і неурядових структур чи міжнародних організацій, їхніх близьких родинних та інших зв’язків. Як би ми до цього не ставилися, але це реальність сучасного суспільного буття.

Реалізація публічної частини обраного курсу політики держави чи іншого суб’єкта міжнародно-правових відносин здійснюється через відповідний політико-дипломатичний механізм, сформований партією (чи блоком партій), яка перемогла на виборах, а таємний – через розвідувальний та контррозвідувальний механізм, сформований урядом чи вищими посадовими особами владних інституцій. Держава чи інший суб’єкт міжнародного права відповідальні за реалізацію обраного політичного курсу, котрий має не суперечити інтересам суспільства. Відповідно розвідка і контррозвідка як владно-виконавчі інституції відповідальні за все перед державою чи відповідним суб’єктом міжнародно-правових відносин. У зв’язку із цим розвідка та контррозвідка беруть у цьому процесі найактивнішу участь (хоча офіційно через відповідні національні закони це може бути й заборонено) через створені відповідні агентурні мережі, котрі пронизують всі зазначені вище соціальні групи, класи, клани, народи, нації.

Якщо принципи справедливості та свободи вірно віддзеркалюються в політиці, а потім отримують законодавче закріплення, можна сказати, що політика відповідає праву. Якщо політика викривляє зазначені принципи, то вона не відповідає праву, а існує в формі довільного законодавства. У даному випадку розвідка і контррозвідка як специфічні виконавчі суб’єкти політичної практики покликані створювати сприятливі умови для проведення правлячою елітою в тому числі й непопулярного політичного курсу в межах правового поля певної національної держави чи іноземного партнера, конкурента або супротивника [17].

Політика залежить від права, котре є засобом вираження політики, її реалізації, гарантом пропаганди на користь певної політики. Розвідувальна і контррозвідувальна діяльність, зі свого боку, залежить від внутрішніх чинників політики, відповідних умов, за яких вона реалізується, цілей (кінцевого результату) і завдань (шляхів і методів досягнення кінцевого результату), котрі вона прагне реалізувати. Як правило, в рамках окремих розвідувальних або контррозвідувальних заходів і таємних операцій реалізуються завдання, оприлюднення котрих може завдати не лише моральної чи політичної шкоди суб’єкту розвідувальної діяльності (іноземній державі чи організації) у вигляді збитків для політичного іміджу правлячої еліти, щонайменше – перших посадових осіб, а й потягти за собою відповідну міжнародно-правову чи просто кримінальну відповідальність.

Таким чином, політика і право впливають на характер розвідувальних (і контррозвідувальних) технологій, котрі застосовуються спецслужбами. Проте, з одного боку, політика потурає більш активному застосуванню оперативних (розвідувальних і контррозвідувальних) заходів, дозволяючи порушувати право, тобто діяти за межами юрисдикції закону в „ім’я вищих інтересів”.

Першим посадовим особам правлячих кіл навіть надається право звільняти виконавців „гострих оперативних заходів” від кримінального переслідування, навіть якщо в їхніх діях відверто з’являються беззаперечні ознаки скоєння злочину. Надмірно застосовуючи в розвідувальній і контррозвідувальній діяльності положення таких категорій права, як „діяльність в умовах крайньої необхідності” та „самозахист”, політика принижує функції права. Зі свого боку, розвідувальні та контрозвідувальні технології в політичній практиці дозволяють правлячим колам обходити закони, тобто нехтувати правом, звужувати його соціальні функції. Іншими словами, розвідувальна та контррозвідувальна діяльність і політика прямо зачіпають напрямки взаємодії права та інших соціальних явищ як за єдністю форм, так і за змістом.

Зокрема, вони завдають шкоди притаманним праву ідеологічній, політичній, економічній та іншим функціям. Аналогічний процес відбувається із спеціально-юридичною функцією права – напрямками власне правового впливу на суспільні відносини.

Інше важливе питання, котре має чітко розуміти дослідник, – це сутність і критерії визначення суб’єкта розвідувальної (контррозвідувальної) діяльності, тобто замовника, організатора і спонсора. Відповідно до положень міжнародного права членами міжнародного суспільства є: держави, міждержавні організації, неурядові організації, приватні юридичні особи, впливові фізичні особи міжнародного рівня [18].

Позицію автора статті підтримують провідні фахівці сучасної української контррозвідувальної науки. Зазначена позиція полягає у визнанні дефініції Жана Тускоза суб’єкта міжнародних відносин, котрий поряд із державою та міжнародними організаціями, що створюються на підставі міждержавних і міжурядових угод та членами яких вони є, визначає суб’єктами міжнародних правовідносин також юридичних осіб, метою яких є одержання прибутків (транснаціональні компанії) або які мають безкорисливі цілі (неприбуткові, неурядові організації), так само, як і фізичних осіб з високим міжнародним авторитетом [19]. Крім того, доцільно зазначити, що проведені автором статті та іншими фахівцями дослідження свідчать, що міждержавні та міжурядові організації, утворені на основі міжнародних договорів і угод, теж набувають в умовах глобалізації нової якості щодо держав-членів цих об’єднань. Так, сьогодні спостерігається певна тенденція до об’єднання „міжнародних чиновників” на засадах корпоративних інтересів у відповідні „групи впливу і тиску”, котрі вступають у конкуренцію не лише з публічною владою окремої держави, а й навіть групи держав, прагнучи встановити контроль над владою і керувати нею у вигідному плані, приміром при прийняття рішень щодо бюджетного фінансування міжнародної організації чи при визначенні заходів і методів вирішення гострих міжнародних проблем [20].

Саме вони мають інтереси та потреби, котрі можуть бути задоволені лише на міжнародному рівні. Саме ці обставини спонукають їх вступати в міжнародно-правові відносини й, таким чином, ставати не лише суб’єктами міжнародного приватного права, а й міжнародного публічного права, виступаючи в ролі зацікавлених осіб та активних ініціаторів формулювання правових засад міжнародних відносин. Зазначена ініціатива державами та міжнародними організаціями, утвореними на підставі міждержавних і міжурядових угод, як монопольними суб’єктами міжнародного права закріплюється згодом в міжнародних нормативних актах міжнародного публічного права. У свою чергу, не публічні (невладні) учасники міжнародних відносин потребують також великої кількості знань, особливо конфіденційної інформації, котра може бути зібрана і підготовлена для використання лише в межах оперативної діяльності спецслужб, зокрема розвідувальної. Як наслідок, – зазначені невладні юридичні та фізичні особи, маючи відповідні власні повноваження високого рівня та відповідний капітал, стають її замовниками та фінансовими спонсорами, а також споживачами розвідувальної продукції, тобто суб’єктами розвідувальної діяльності.

Загальна риса відмінності загальнонаціональної розвідки від ділової підприємницької розвідки полягає в масштабах, цілях і завданнях, наявних силах і засобах, коштах та інших можливостях, а також й потребах і характері розвідувальній продукції. 

Зовнішньополітична практика і розвідувальна діяльність

Під час розгляду науковцями та іншими фахівцями положень щодо складових елементів предмету спеціальної контррозвідувальної дисципліни майже ніколи не виникає дискусій щодо визначення об’єкта її дослідження. Тут об’єкт закладений в самій назві спецдисципліни – розвідувальна діяльність (РД)іноземних держав та інших суб’єктів міжнародно-правових відносин.

Проте, беззаперечним фактом є те, що для реалізації політичних цілей на міжнародній арені в своїй практиці політична еліта винайшла певний вид організації зовнішньополітичної діяльності – політико-дипломатичну. Головним її інструментом стали державні підрозділи МЗС та інші зовнішньополітичні структури неурядових національних організацій, котрі, як правило, погоджують свою діяльність за кордоном із зовнішньополітичним відомством.

Одночасно, у правлячої еліти часто виникає потреба у вирішенні „непопулярними” методами спірних питань та протиріч, котрі виникають у відносинах із партнерами, конкурентами чи супротивниками. Такі „делікатні питання” не можуть бути вирішені на її користь загально визнаними цивілізованими політико-дипломатичними заходами, тому що можуть викликати небажані етичні, політичні або навіть міжнародно-правові наслідки. У цьому зв’язку було винайдено іншу форму організації зовнішньої діяльності – приховану, відому спочатку як таємна дипломатія, а згодом як – розвідувальна діяльність. Головним її інструментом стали спецслужби, відомі найчастіше як розвідувальні служби.

Спочатку вони були інструментом вирішення вузько відомчих інтересів, зокрема військових відомств. Нині, як вже зазначалося, розвідувальна діяльність як елемент політичної практики всієї правлячої еліти, поряд із політико-дипломатичною, є особливим (прихованим) видом організації сучасної зовнішньополітичної діяльності [21]. З цієї причини нині розвідка (а також і контррозвідка) підпорядкована першим вищим посадовим особам держави чи іншого суб’єкта міжнародно-правових відносин.

Вважається, що розвідувальна діяльність у міжнародно-правових відносинах – це особливий (прихований, конспіративний, оперативний) вид організації і реалізації зовнішньополітичної діяльності суб’єктів міжнародно-правових відносин, спрямованої на отримання певних переваг над іноземними партнерами чи конкурентами, насамперед у політико-дипломатичних, шляхом заволодіння і використання їхніх секретів чи завдання шкоди шляхом безпосереднього підриву їхньої політичної могутності, політичного авторитету, займаних позицій в світі чи регіоні, міжнародних чи міждержавних зв’язків, або для задоволення інтересів і потреб власної правлячої еліти – надання вигідного впливу на іноземних партнерів.

Такими перевагами може бути можливість:

·  використання обізнаності в політичних, економічних, науково-технічних, військових чи інших секретах партнерів або конкурентів для використання на свою користь природних чи створення штучних сприятливих умов під час вирішення поточних чи стратегічних питань або певних політико-дипломатичних, військово-політичних чи зовнішньоекономічних проблем на свою користь;

·  на їх підставі правильно поводитися в природних умовах чи, в разі потреби, створювати для себе штучну сприятливу ситуацію;

·  усунення заздалегідь несприятливих умов для себе, зокрема шляхом нейтралізації волі, фізичних чи технічних можливостей опонента обмежити чи перешкодити досягнення суб’єктом розвідувальної діяльності поставленої політичної цілі [22].

У більш вузькому значенні (для оперативних підрозділів спецслужб) розвідка – особливий вид діяльності представників іноземних суб’єктів міжнародно-правових відносин (зокрема держав) щодо збору, придбання і добування політичної та іншої розвідувальної інформації, насамперед секретного чи обмеженого поширення, з метою її використання для зміцнення політичних позицій та розробки зовнішнього курсу, а в разі необхідності завдання шкоди іноземному партнеру, конкуренту чи ворогу в межах таємних операцій чи окремих комплексних оперативних заходів. 

Сутність поняття і функції контррозвідки, контррозвідувальної діяльності

Закон України „Про контррозвідувальну діяльність” визначає поняття, правові основи організації та здійснення контрозвідувальної діяльності. Стаття 1: „Контррозвідувальна діяльність – спеціальний вид діяльності у сфері забезпечення державної безпеки, яка здійснюється з використанням системи розвідувальних, контррозвідувальних, пошукових, режимних, адміністративно-правових заходів, спрямованих на попередження, своєчасне виявлення і запобігання зовнішнім та внутрішнім загрозам безпеці України, розвідувальним, терористичним та іншим протиправним посяганням спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на інтереси України”.

Стаття 2: «Метою контррозвідувальної діяльності є попередження, своєчасне виявлення і запобігання зовнішнім та внутрішнім загрозам безпеці України, припинення розвідувальних, терористичних та інших протиправних посягань спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на державну безпеку України, усунення умов, що їм сприяють, та причин їх виникнення».

 Закон України „Про Службу безпеки” визначає у ст. 1, що Служба безпеки України – це державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. Служба безпеки України підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України.

У такому варіанті законодавець широко тлумачить поняття «контррозвідувальна діяльність», наділяючи спецслужбу (контррозвідку) правом здійснення функції поліцейського органу – ОРД та інші досудові процесуальні заходи – тобто спецслужба наділяється не властивими для неї функціями. Зазначена ідеологія побудови спецслужб успадкована із радянської традиції і властива всім державам з авторитарними чи тоталітарними режимами. У багатьох демократичних і посткомуністичних державах (приміром, Велика Британія, Болгарія, Румунія) контррозвідувальні служби мають інформаційно-довідкову, організаційно-розпорядчу, спеціальну контролюючу функції. Тобто контррозвідка з використанням агентурно-оперативних засобів, режимних, адміністративно-правових заходів спрямовує зусилля на попередження, своєчасне виявлення і запобігання зовнішнім та внутрішнім загрозам безпеці держави, розвідувальним, терористичним та іншим протиправним посяганням спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на інтереси держави.

Безпосередню розробку викритих шпигунів та досудові процесуальні заходи здійснюють спеціальні поліцейські служби, котрі тісно взаємодіють з контррозвідкою і розвідкою. Останні створюють сприятливі умови для документування злочинної діяльності та здійснення досудових заходів.

Як свідчать наявні матеріали, в Україні загальнодержавна контррозвідка не має достатніх можливостей забезпечувати повну безпеку державних і недержавних структур; одночасно не існує нормативних актів, котрі б регулювали проблему контррозвідувального забезпечення безпеки недержавних підприємницьких структур і неурядових організацій власними силами. Поки що в Україні немає законодавчого дозволу навіть на проведення детективної діяльності. Законом дозволена лише охоронна діяльність недержавних підприємницьких структур. 

Співвідношення ОРД (оперативно-розшукової діяльності) та КРД (контррозвідувальної діяльності)  

Оперативно-розшукова діяльність правоохоронних органів має три основних значення:

·  по-перше, власне це специфічний вид юридичної державної діяльності правоохоронних органів та спецслужб щодо протидії злочинності та забезпечення національної безпеки;

·  по-друге, це самостійна юридична наука, заснована на комплексних міждисциплінарних знаннях;

·  по-третє, це самостійна навчальна дисципліна в системі юридичної освіти.

Відповідно до Законів України „Про Службу безпеки України”, „Про Державну прикордонну служба України”, „Про розвідувальні органи України” СБ, ДПС України та деякі інші українські спецслужби правомочні проводити оперативно-розшукову діяльність (ОРД). Одночасно законодавець визначив КРД на загальнонаціональному рівні як прерогативу лише органів Служби безпеки України. Таким чином, СБ України в межах своїх повноважень здійснює виявлення, попередження, припинення розвідувальної діяльності та іншої діяльності іноземних спецслужб і організацій, а також окремих осіб, спрямованих на завдання шкоди безпеці України [23]. У даному випадку під поняття „іноземні” підпадають спецслужби іноземних держав, організацій (юридичних осіб) і навіть приватних осіб (фізичних осіб).

Контррозвідувальна діяльність, поряд з розвідувальною, є різновидом оперативно-службової діяльності низки спецслужб України (СБ, СЗР, ДПС, ГУР МО України тощо), але у межах ОРД. Тобто КРД здійснюється в сфері боротьби зі злочинність як нормальних правоохоронних органів, тобто вирішення проблеми здійснюється поліцейськими заходами, визначеними законодавством. Зі свого боку, суть контррозвідувальної діяльності щодо протидії розвідувальній діяльності спеціальних служб іноземних держав, іноземних організацій та їх представників з метою забезпечення безпеки України, насамперед державної, полягає в проведення більш широкого спектру заходів ніж „викрадання чужих секретів”. За стратегічними завданнями розвідувальна діяльність здійснюється по наступних напрямках: 1) розвідувально-інформаційній – шпигунство; 2) прихований вигідний вплив – різновид прихованого втручання у внутрішні справи держави чи іншого об’єкту розвідувальних спрямовань; 3) розвідувально-підривний – безпосередній підрив, тобто різні види диверсій та теракти; 4) створення розвідувальних позицій і забезпечення умов безпеки учасникам розвідувальних заходів і операцій [24].

Реалізація поставлених контррозвідувальних завдань протидії, як правило, досягається переважно застосуванням конспіративних засобів та прийомів в межах спеціальних оперативних заходів чи таємних операції. Найбільш ефективною протидією у даному випадку визначається „оперативна гра”, бо припинення деяких видів (зокрема, прихованого впливу) поліцейськими заходами просто неможливе.

Велика схожість змісту ОРД і КРД потребує чіткого визначення особливих принципових відмінностей ОРД від контррозвідувальної та розвідувальної (по суті агентурно-оперативних видів) діяльності:

·  по-перше, метою ОРД є захист людини, суспільства і держави від злочинних посягань, а КРД – забезпечення безпеки, насамперед державної, України шляхом протидії розвідувальній, особливо підривного характеру, та іншої діяльності, котра проводиться іноземними спецслужбами і організаціями на шкоду безпеці в широкому розумінні та життєво важливим інтересам України; [25]

·  по-друге, коло суб’єктів ОРД значно ширший кола державних органів, котрі проводять контррозвідувальну роботу (ОРД МВС, Державна прикордонна служба, Податкова міліція Державної податкової адміністрації, Митна служба України, Служба зовнішньої розвідки, Головне розвідувальне управління МО, Державна служба охорони, СБ України тощо; [26] КРД на загальнонаціональному рівні законодавець санкціонує лише СБ України; на відомчому – СЗР (зовнішня контррозвідка), Держприкордонній службі та ГУР МО Україні; [27] розвідувальна діяльність – СЗР, СБ, ГУР МО, Держприкордонній службі України); [28]

·  по-третє, загальні правила ОРД викладені в нормах Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність”, а контррозвідувальна діяльність здійснюється відповідно до вимог Законів України „Про контррозвідувальну діяльність”, „Про Службу безпеки України”, „Про розвідувальні органи України”, „Про Службу зовнішньої розвідки України”, Закон України „Про Державну прикордонну службу України”, Закон України „Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб” [29].

·  по-четверте, контррозвідувальна діяльність здійснюється переважно реалізацією не процесуальних, а оперативних заходів (контррозвідувального пошуку, контррозвідувального розшуку тощо). Разом з тим, контррозвідувальна робота включає в себе й комплекс інших специфічних заходів, частина з яких спрямована на забезпечення деяких адміністративно-правових режимів (режим захисту державної таємниці, режим в’їзду і перебування на території України іноземних громадян або осіб без громадянства тощо). Таким чином, в органах контррозвідки СБ України ОРД існує як самостійно (при реалізації такого виду їх діяльності, як боротьба зі злочинністю), так і як частина контррозвідувальної діяльності. Іншими словами, якщо об’єкт оперативної розробки не доцільно використовувати в оперативних цілях, або вже пізно (він натворив вже такого, що „по ньому в’язниця плаче”), оперативна розробка переводиться в оперативно-розшукову справу і далі за законом спрямовується до суду. 

Співвідношення оперативно-розшукової і розвідувальної діяльності українських спецслужб 

На пострадянському просторі законодавцем вперше зроблена спроба розкрити поняття розвідувальної діяльності в тексті Закону Російської Федерації „Про зовнішню розвідку” – через вказівку на засоби її проведення (ст. 2): «Розвідувальна діяльність – це системне застосування спеціальних сил, засобів і методів та здійснення специфічних дій, котрі здійснюються з метою отримання інформації щодо задумів, планів і заходів іноземної держави та іноземної організації (їхніх представників), які потенційно або реально загрожують безпеці Росії».

Зі свого боку Закон України „Про розвідувальні органи України” (ст. 1) передбачає:«Основні терміни, наведені в цьому Законі, вживаються в такому значенні: розвідувальна діяльність – діяльність, яка здійснюється спеціальними засобами і методами з метою забезпечення визначених законом органів державної влади розвідувальною інформацією, сприяння реалізації та захисту національних інтересів, протидії за межами України зовнішнім загрозам національній безпеці України; розвідувальна інформація – усні та зафіксовані на матеріальних носіях (у тому числі у зразках виробів і речовин) відомості, які неможливо отримати офіційним шляхом, про реальні та потенційні можливості, плани, наміри і дії іноземних держав, організацій та окремих осіб, що загрожують національним інтересам України, а також про події і обставини, що стосуються національної безпеки і оборони; розвідувальні органи України – спеціально уповноважені законом органи на здійснення розвідувальної діяльності. Розвідувальний орган України може функціонувати як самостійний державний орган, так і у складі центрального органу виконавчої влади».

Як слідує із цього положення, розвідувальна діяльність має власну ціль, котра відрізняється від мети оперативно-розшукової. Вона здійснюється в основному за межами України (саме вже це відрізняє її від ОРД). Її основними „контрагентами” є, з одного боку, Україна (в особі представників – СЗР, ГУР МО, Прикордонна служба, Служба безпеки України та інших спецслужб), з іншої – іноземні держави, міжнародні організації та інші іноземні структури. І насамкінець, розвідувальна діяльність регламентована спеціальними законодавчими актами – „Про розвідувальні органи України”, „Про Службу зовнішньої розвідки України”, „Про Службу безпеки України”, Закон України „Про Державну прикордонну службу України”, нормативні приписи котрих не поширюються на ОРД.

Суб’єктами ОРД, котрі мають законодавче і нормативно закріплені функції розвідки і контррозвідки в Україні є СБУ, СЗР, ГРУ МО, Прикордонна служба, Служба охорони державної влади України та посадових осіб. Суб’єкти ОРД, котрі не мають законодавчо і нормативно закріплених функцій розвідки та контррозвідки – МВС, Податкова адміністрація, Митна служба, Мін’юст, прокуратура.

Окрім прямого призначення, термін „розвідка” застосовується і в розширеному значенні цього слова, в тому числі як елемент розшукової діяльності. Говорячи про „давній спір” про те, яке із понять „оперативно-розшукова діяльність” або „розвідка” ширше, необхідно виходити із того, що ОРД включає в собі найширший комплекс як гласних, так і негласних заходів, більшість із котрих має розвідувальний характер, тобто пізнання невідомого.

Безумовно, „розвідка” в широкому розумінні є надзвичайно ємне поняття, котре вбирає в себе велику багатобарвність діяльності як щодо таємного, так і щодо відкритого отримання найрізноманітнішої інформації та щодо застосування для цього найрізноманітніших засобів і методів (радіорозвідка, космічна, радіоелектронна розвідка тощо). Більш того, не буде перебільшенням сказати, що поняття «розвідка» в певній мірі відображає багатовіковий досвід боротьби за інформацію, котра проводилася на протязі всієї історії людства. Проте нині ми спостерігаємо нову тенденції у застосуванні розвідки – це створення сприятливих умов реалізації політичного курсу правлячої еліти, навіть без потреби збору, тимчасового переховування і передачі розвідданих до розвідцентру потім уряду та передачі проміжних завдань у зворотному напрямку до агента.

Проте, стосовно проблеми боротьби зі злочинністю домінуючою (в ОРД) залишається така позиція, що поняття „оперативно-розшукова діяльність” є більш широим, ніж поняття „розвідка”, і природно включає в собі весь комплекс розвідувальних заходів, зокрема в аналітичній розвідці, і комп’ютерні розвідку, і заходи, котрі можна позначити як криміналістична розвідка (розвідка в кримінальному середовищі), і як інформаційна розвідка.

Пріоритет ОРД в даному випадку пов’язаний із тим, що цінність інформації, отриманої в результаті тих чи інших оперативно-розшукових розвідувальних заходів, у значній мірі визначається ступенем її правового статусу, тобто тим, наскільки вона має доказовий характер і може бути використана в подальших слідчих дій та безпосередньо в судовому процесі. Ця обставина відрізняє розвідувальні заходи (як вид розвідки) в межах оперативно-розшукової діяльності від інших видів розвідки, потребує для їх проведення обґрунтування відповідно до діючих законів, відповідного правового оформлення та документування отриманих розвідувальних даних.

Водночас, як вже зазначалося, сучасна організована злочинність репрезентує настільки міцне соціально-економічне, транснаціональне, а в певній мірі вже й політичне явище, що достойно застосування в боротьбі з нею найрізноманітніших заходів і впливу, заснованих на інформаційних технологіях.

Необхідно мати на увазі, що саме розвідка передбачає оцінку тих загроз, котрі таїть в собі проникнення організованої злочинності не лише в різні сфери діяльності, а й в сфери суспільних відносин. Якщо заходи, котрі проводяться в межах ОРД, націлені на попередження і розслідування злочинів, то розвідувальні заходи передбачають виявлення тих загроз, котрі можуть знаходитися поза кримінально-правовим полем. Саме в межах розвідувальної діяльності можуть здійснюватися пошукові заходи, зокрема, в радіо ефірі, в інформаційних системах, в „сітьовому ефірі” глобальної комп’ютерної мережі Інтернет тощо. І насамкінець, розвідувальна діяльність передбачає і найрізноманітніші варіанти реалізації отриманої інформації (не лише в межах кримінально-процесуальної діяльності), що надзвичайно важливо під час розробки нетрадиційних підходів у боротьбі з організованою злочинністю.

Організація практичної роботи в значній мірі визначається тим, що нові напрямки інформаційно-технічного забезпечення боротьби зі злочинністю будуть збігатися з методами та прийомами ОРД, що вже склалися.  

Висновки 

Викладені у цій статті наукові положення мають розумітися як свідчення того, що в Україні для:

·  високо професійного рівня, заснованого на справжніх наукових підвалинах,

·  відтворення цілісної у всіх деталях картини та висвітлення в динаміці процесу розвитку сучасної розвідувальної та контррозвідувальної діяльності як особливого явища правовідносин у соціально-політичній і міжнародній сфері,

·  системного і неупередженого визначення серед природних негативних чинників штучних факторів впливу на нинішні процеси в економічному і соціально-політичному житті, а також на формування несприятливих правових засад розвитку українського суспільства, спровокованих розвідувальною діяльністю іноземних партнерів у рамках довгострокових „таємних операцій”, – автором та його однодумцями формується власна наукова школа, котра ставить за мету заснування повнокровної фундаментальної правознавчої науки „Теорія розвідувальної діяльності суб’єктів міжнародно-правових відносин” (ТРД СМПВ).

Реалізація цього проекту зробить значний практичний крок у забезпечення безпеки громадянина, суспільства і держави. 

Література:

1.  Еріх Шмідт Еенбум. Розвідки Північної Америки‚ Європи та Японії. Країнознавчий портрет і аналіз: Монографія. Вайнгайм: Дослідний інститут політики миру (ФРН), вид. Stoppel. 1995‚ ISBN 3-89306-726-4. С.10-19.

2.  Еріх Шмідт Еенбум. Розвідки Північної Америки‚ Європи та Японії. Країнознавчий портрет і аналіз: Монографія. Вайнгайм: Дослідний інститут політики миру (ФРН), вид. Stoppel. 1995‚ ISBN 3-89306-726-4. – С.10-19. А. Кузьменко. Розвідувальна діяльність як явище в сучасних міжнародних відносинах// Юридичний журнал. –2006. –№ 2. – C. 48-58.

3.  А. Кузьменко. О некоторых особенностях формирования и перспективах французско-украинских отношений: Научно-практическое пособие. –К., 1994 г. – 80 с.

4.  А.Кузьменко. Особливості впливу на економічну безпеку України інтересів Китаю в Східноєвропейському, Чорноморському та Кавказькому регіонах: Монографія. –К.:1998. -400 с.

5.  Еріх Шмідт Еенбум. Розвідки Північної Америки‚ Європи та Японії. Країнознавчий портрет і аналіз: Монографія. Вайнгайм: Дослідний інститут політики миру (ФРН), вид. Stoppel. 1995‚ ISBN 3-89306-726-4. –С.10-19

6.  Там само.

7.  Там само.

8.  Там само.

9.  А. Кузьменко. Розвідувальна діяльність як суспільно-політичне явище// Юридичний журнал. –2006. –№ 3. – C. 46-56.

10.  Еріх Шмідт Еенбум. Розвідки Північної Америки‚ Європи та Японії. Країнознавчий портрет і аналіз: Монографія. Вайнгайм: Дослідний інститут політики миру (ФРН), вид. Stoppel. 1995‚ ISBN 3-89306-726-4. С.10-19.

11.  Там само.

12.  Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. –Харьков: Консум, Университет внутр. дел, 2000. –С.253.

13.      А.М. Кузьменко. Розвідувальна діяльність як явище сучасних міжнародних відносин //Міжнародне право і національне законодавство: Зб. наук. пр. за загальною редакцією д.ю.н. В.Л. Чубарєва. – К.: КиМУ, 2003. – Вип.3. – С.31 – 42.

14.      Кузьменко А.М. Розвідувальна діяльність як особливий вид політичної практики латентних структур// Діалог цивілізацій: Зб. наук. пр. Четвертої всесвітньої конференції, 03.06.2005. – К.: МАУП, 2006. –С. 56-72.

15.      Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. –Харьков: Консум, Университет внутр. дел, 2000. –С.253.

16.      Там само.

17.      А. Кузьменко. Розвідувальна діяльність як суспільно-політичне явище// Юридичний журнал. –2006. –№ 3. – C. 46-56.

18.      Жан Тускоз. Международної публичное право: Підручник.

19.      А. Кузьменко. Розвідувальна діяльність як явище в сучасних міжнародних відносинах// Юридичний журнал. –2006. –№ 2. – C. 48-58.

20.      Кузьменко А.М. Особливості сучасної конкуренції „груп впливу і тиску” з публічною владою держав: контроль над спецслужбами (розвідкою і контррозвідкою) – ознака реальної влади// Діалог цивілізацій: місце і роль латентних структур в управлінні світом: Зб. наук. пр. Третьої всесвітньої конференції, 28.05.2004. – К.: МАУП, 2005. –С. 146-160.
А. Кузьменко. Контроль над спецслужбами (розвідкою і контррозвідкою) – ознака реальної влади// Юридичний журнал. –2006. –№ 4. – C. 82-92.

21.      Там само.

22.      Там само.

23.      Там само.

24.      А.М. Кузьменко. Розвідувальна діяльність як явище сучасних міжнародних відносин //Міжнародне право і національне законодавство: Зб. наук. пр. за загальною редакцією д.ю.н. В.Л. Чубарєва. – К.: КиМУ, 2003. – Вип.3. – С.31 – 42.

25.      А. Кузьменко. Розвідувальна діяльність як суспільно-політичне явище// Юридичний журнал. –2006. –№ 3. – C. 46-56.

26.      Кузьменко А.М. Розвідувальна діяльність як особливий вид політичної практики латентних структур// Діалог цивілізацій: Зб. наук. пр. Четвертої всесвітньої конференції, 03.06.2005. – К.: МАУП, 2006. –С. 56-72.

27.      Там само.

28.      Там само.

29.      Там само.

Кузьменко Анатолій Михайлович,

к. ю. н, доцент, завідувач кафедри господарського і міжнародного права юридичного факультету Навчально-наукового інституту права та безпеки підприємництва ПВНЗ „Європейський університет”

Стаття надрукована в Юридичному журналі видавництва „Юстиніан”:

А. Кузьменко. Особливості реформування спецслужб та правоохоронних органів України у сучасних умовах євроінтеграції// Юридичний журнал. – 2006. – № 8. – C. 66-81. — Режим доступу до публ.: http://www.justinian.com.ua

Ukrainian English French German Polish Russian