Моя політика

Моя политика

Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації (Частина 1. Гносеологічні корені та антологія проблеми, доктринальний підхід Сполучених Штатів Америки

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

«Простір – це енергія. Геополітика вивчає перерозподіл енергії на території планети в поняттях кордонів і національних інтересів...

ЦРУ займається передбаченням майбутнього не стільки для того, щоб попереджати про неприємності, котрі очікуються, а для того, щоб творити це майбутнє в напрямку, сприятливому для Сполучених Штатів Америки...»

Досье секретных служб. – № 1. – 2000. – С. 14

 

В інформаційній війні можуть брати участь не тільки держави у вигляді погоджених дій всієї системи органів законодавчої і виконавчої влади та окремих спеціалізованих державних виконавчих структур (насамперед, спеціальних розвідувальних, контррозвідувальних, інформаційно-пропагандистських служб і навіть розвідувально-диверсійних підрозділів військ спеціального призначення, спеціалізованих на проведенні інформаційно-психологічних заходів і силового тиску на населення, командний і особовий склад збройних сил, правоохоронних органів і спецслужб супротивника), а й інші нерозвідувальні державні, напівдержавні, громадські чи приватні організації як суто національні, так і транснаціональні, у тому числі різних екстремістських, терористичних та інших радикальних спрямувань. При цьому в кожній з таких організацій у залежності від масштабів їхньої діяльності та власних можливостей (не в останню чергу – фінансових) може бути власна концепція інформаційної війнисистема поглядів на специфіку організації, управління, стратегію і тактику реалізації окремих комплексних легальних і конспіративних заходів, таємних операцій, актів інформаційно-психологічної агресії; на специфіку використання в них всього арсеналу сил, засобів і методів вигідного інформаційно-психологічного впливу і тиску, насамперед агентурно-оперативного, на супротивника для досягнення запланованих тактичних і стратегічних цілей.

Однак, сучасна реальність свідчить, що найбільшими можливостями для організації і проведення інформаційно-психологічних операцій володіє саме спеціальна політична надбудова суспільства − держава в особі системи органів влади і державного управління. Тому саме системи поглядів військово-політичного керівництва держав – генеральних суб’єктів інформаційного протиборства − на ведення інформаційних воєн (як в агресивних цілях, так і з метою захисту) найбільш повно відбивають існуючу реальність і представляють найбільший практичний інтерес.

У запланованому автором циклі статей, що розпочинається даною публікацією, розглядатимуться в основному погляди керівництва іноземних держав на ведення інформаційних війн (як форми організації розвідувальної діяльності) і протидію (як форми організації контррозвідувальної діяльності) спеціальним інформаційним операціям та актам інформаційної агресії, здійснюваної спеціальними службами іноземних партнерів, для яких концепція інформаційної війни – це система поглядів військово-політичного керівництва держав-суб’єктів інформаційного протиборства на способи досягнення інформаційної переваги над супротивником і завдання йому матеріального, ідеологічного чи іншого збитку в результаті проведення комплексу спеціальних інформаційно-психологічних операцій і заходів. Концепції інформаційної війни інших недержавних суб’єктів інформаційного протиборства (наприклад, радикальних ісламістських організацій та угруповань) також становлять певний інтерес, тому що, володіючи меншими економічними, інтелектуальними та іншими можливостями для організації і проведення масштабних інформаційно-психологічних операцій, вони, як правило, не обмежені в своїх діях (і у виборі засобів досягнення власних цілей) твердою системою не лише національного законодавства, а й міжнародного права.

Слід зазначити, що сьогодні у більшості розвинених країн світу вже сформувалися досить повні та мало суперечливі власні системи поглядів щодо використання інформаційно-психологічної війни як інструменту зовнішньої політики. Кожна з таких теоретичних систем (концепцій) досить індивідуальна та служить гарним матеріалом для дослідження національних особливостей, напрямків і пріоритетів інформаційної політики цих держав, тому що в сучасних умовах інформаційне суспільство ще не винайшло і не розробило ефективний спосіб універсальної протидії інформаційно-психологічній агресії (війні): виявлення, попередження і придушення її джерел; використання арсеналу сил, засобів і методів інформаційно-психологічного впливу, який має активний, переважно наступальний (агресивний) характер практично повсюди.

Починаючи з даної публікації, автор послідовно оприлюднюватиме напрацьовані результати дослідження доктринальних підходів і погляди військово-політичного керівництва НАТО, Європейського Союзу, національних урядів США, Німеччини, Франції, Швеції, Китаю, Росії, Індії, Пакистану та інших держав, а також керівництва деяких радикальних національних і міжнародних неурядових організацій та воєнізованих угруповань на ведення інформаційних воєн.

І. Гносеологічні корені та антологія процесу формування концептуальних основ сучасної парадигми інформаційно-психологічної війни

Перспективи входження в сучасні європейські структури надають Україні, з одного боку, певні переваги у забезпеченні безпечних умов існування в порівнянні з нинішнім статусом, з іншого – будь-яке приєднання до союзів, Альянсів, іншого роду міжнародних об’єднань призводить до відповідного вимушеного обмеження власного суверенітету на користь наддержавних структур, що утворюються. У зв’язку з цим, при прийнятті відповідальних рішень і відпрацюванні текстів договорів важливо враховувати особливості тенденцій у сучасній оперативній обстановці та попередній історичний досвід щодо особливостей функціонування сучасних глобальних і регіональних структур, зокрема Європейської колективної безпеки.

1.1. Оцінка тенденцій в сучасній оперативній обстановці навколо формування нинішніх колективних регіональних і глобальної систем міжнародної безпеки свідчить, що процеси, які відбулися протягом останнього десятиріччя ХХ століття і продовжують розвиватися на початку ХХІ століття в країнах Центральної, Південної та Східної Європи, а також на терені держав СНД, являють собою заміну соціально-політичної системи, суспільних відносин і поглядів на них, характер та поняття власності, в тому числі й інформаційної. Поява елементів ринкової економіки, розширення демократії та плюралізму думок щодо шляхів подальшого розвитку суспільства і міждержавних відносин легалізували феномен політичної боротьби в суспільному житті в рамках національних територій колишніх соціалістичних держав. До цих процесів додалися також суттєві зміни геополітичного балансу, зокрема, на європейському континенті, та в розстановці сил у світі в цілому.

Продовжує поглиблюватися криза економік як в окремих державах, так і в цілих регіонах світу. В результаті порушення балансу сил і виникнення проблеми його відновлення (хоча й на новому співвідношенні центрів сили) в умовах боротьби за вигідний вплив без завдання шкоди власним інтересам є проблематичним: до протиборства або взаємодії нині залучені сили, які репрезентують різні рівні взаємовідносин у світі – від маргінальних структур (типу „Аль Каїди”) до конвенційних (ООН, неурядові транснаціональні об’єднання та держави). Після припинення „холодної війни” виникли кризові явища в існуючих міжнародних військово-політичних союзах. У свою чергу, в державах та країнах так званого третього світу посилилися націонал-патріотичні та сепаратистські тенденції, нестабільність соціально-політичної обстановки на етнічній та економічній основі. В нових країнах і окремих регіонах виникла проблема подолання „вакууму влади” та протидії претендуванню певних авторитарних режимів держав, що розвиваються, на досягнення світової або регіональної гегемонії‚ погрожуючи застосуванням зброї масового знищення (зокрема‚ Іран, Сирія, Китай, Північна Корея, Лівія, Пакистан, Індія, Ізраїль).

Як зазначають вітчизняні та зарубіжні фахівці з геополітики та проблем глобальної безпеки, у „холодній війні” 1946-1991 років одвічний геополітичний дуалізм досяг максимальних пропорцій, таласократія (атлантизм) ототожнилася зі США, а телурократія (ідеологія континентальних держав) – зі СРСР. Два глобальних типи цивілізації, культури, метаідеології набули завершених геополітичних обрисів, які резюмували всю геополітичну історію протиставлення стихій. При цьому вражає той факт, що цим формам закінченого геополітичного дуалізму на ідеологічному рівні відповідали дві досить синтетичні реальності – ідеологія марксизму (соціалізму) та ідеологія ліберал-капіталізму. В даному випадку можна констатувати, що мова йде про реалізацію на практиці двох типів «редукціоналізму»: економічний – зводиться до протистояння ідей Сміта і Маркса, а геополітичний – до розподілу всіх секторів планети на зони, підконтрольні таласократії (англосаксонській цивілізації зі США на чолі) і телурократії (Новому Риму, тобто СРСР).

Свого часу англійський геостратег сер Хелфорд Дж. Макіндер сформулював важливий геополітичний закон: „Той, хто контролює Східну Європу, домінує над heartland’ом (серцевинна земля – Авт.); той, хто домінує над heartland’ом, домінує над Світовим Островом (Євразія – Авт.); той, хто домінує над Світовим Островом, домінує над світом...” [1]. „Росія займає в цілому світі таку саму центральну стратегічну позицію, як і Німеччина щодо Європи. Вона може здійснювати напади на всі боки й відкрита для них з усіх сторін, крім півночі. Повний розвиток її залізничної мережі – справа часу” [2].

Саме з цієї причини Велика Британія та Франція, а після 1945 року – й Сполучені Штати Америки, прагнули всіляко дестабілізувати східноєвропейські народи, проводячи (примітивні у порівнянні з нинішнім рівнем розвитку) заходи ідеологічного впливу для нав’язування народам та їхнім правлячим колам думки про необхідність „незалежності” та „визволення” з-під німецького та російського впливу.

У нинішніх умовах також залишаються актуальними та дуже поширеними ідеї утворення розподільчого коридору між Заходом в особі держав Західної Європи та Росією. Саме ці обставини спонукали автора дослідити наявний базовий матеріал, у тому числі й у межах дисертаційної роботи, та знайти підтвердження раніше висунутої у монографії „Особливості впливу на економічну безпеку України інтересів Китаю в Східноєвропейському, Чорноморському та Кавказькому регіонах [3] версію про те‚ що нині в країнах Центральної, Південної та Східної Європи‚ Чорноморського‚ Кавказького, Прикаспійського та Центральноазіатського регіонів відбувається боротьба за перерозподіл сфер впливу на трьох умовних рівнях:

Перший – між країнами Європейського союзу та Сполученими Штатами;

Другий – між Росією‚ Іраном‚ Китаєм, з одного боку‚ і державами Заходу‚ насамперед США‚ Великою Британією та Туреччиною‚ з іншого;

Третій – між новоутвореними державами‚ колишніми радянськими республіками та країнами „соціалістичного табору”‚ котрі претендують на визнання їх як регіональними центрами політичної та економічної сили‚ з одного боку‚ та Росією‚ колишньою метрополією‚ і державами Західної цивілізації‚ з іншого.

Наявні тенденції у формуванні балансу сил у постбiполярнiй Європі допомагають добре зрозуміти класифікацію, котра зроблена відомим американським геостратегом З. Бжезінським. За його визначенням, є три Європи:

·  Європа-1, до котрої належать держави Західної Європи та Європейського Союзу;

·  Європа-2 – центральноєвропейські країни із західними традиціями;

·  Європа-3 – „східні європейці колишнього Радянського Союзу, деякі з них сподіваються стати, врешті-решт, частиною Європи, а натомість бояться наслідків тривалого відлучення від загальноєвропейського інтеграційного процесу” [4].

Аналітики вітчизняних спецслужб та інші зацікавлені фахівці не можуть залишати поза увагою також те, що визначальним чинником впливу на регіональну оперативну обстановку є факт значних розбіжностей між офіційною публічною політикою Французької Республіки та геостратегічним баченням нового світового порядку представниками досить впливових політиків із числа французьких „атлантистів”, які пішли ще далі своїх американських однодумців.

Так‚ лідер правого політичного крила Національних зборів Франції‚ депутат Європарламенту Ален Ламассур у своїй промові ще 25 листопада 1994 року в Європейському коледжі м. Натолін (передмістя Варшави) на відміну від інших західноєвропейських геостратегів уперше відкрито та безапеляційно заявив: „Франція вважає, що за межами Балтійських держав закінчується географічна межа європейського континенту і починається кордон того, що ми сьогодні називаємо СНД. Розширення ЄС на Росію, Україну, Бєларусь недоцільне ні з точки зору політичної рівноваги, ні зі стратегічних міркувань” [5].

Сутність викладеної французькими військовими та проатлантистськи налаштованими політиками ідеї створення безпеки Західноєвропейської цивілізації передбачає подібну З. Бжезінському структуру:

·  Західноєвропейська спільнота, котра безпосередньо оберігається власними структурами (військовими інститутами ЄС і НАТО);

·  „перший санітарний коридор” (щодо Росії) – східноєвропейські держави та республіки Балтії, котрі включаються до „розширеної Західноєвропейської спільноти, а також не включені до неї і формально віднесені до російської сфери впливу „буферні держави” – Україна, Молдова та Бєларусь;

·  „другий санітарний коридор” (щодо мусульманського та азіатського світу) – Росія й країни „сфери її впливу, куди, окрім України, Бєларусі та Молдови, віднесені кавказькі та середньоазіатські держави СНД” [3].

Сучасні (після 1991 року) тенденції у геополітичних процесах позначилися на нинішній зовнішньополітичній практиці правлячої еліти Французької Республіки‚ де домінують антиатлантисти‚ прихильники „європейської солідарності”. Їхні стратегічні плани спрямовані на:

1) створення противаги зростанню гегемонії у Європі головного світового конкурента – Сполучених Штатів Америки;

2) використання потенціалу Німеччини та Росії для інтеграції Європи в рамках проекту „Європейська Імперія” на основі (як вважають французи) „схильності європейців до автократії та до геополітичної незалежності від Вашингтона”‚ а саме за рахунок створення „тріумвіратного політико-стратегічного союзу Франція – Німеччина – Росія”, антиамериканської спрямованості, що доповнюється іншим тріумвіратом – „Веймарським трикутником” (Франція − Німеччина − Польща). (Аналогічний тріумвіратний процес „Франція – Німеччина − Україна”, котрий розвивався з жовтня 1991 року за ініціативою французької сторони, у 1995 році був припинений іноземцями у зв’язку з пасивним ставленням до цього проекту правлячих кіл України);

3) використання можливостей Росії (додатково до власних) для впливу на процеси в регіональному „трикутнику” Росія – Китай – Іран, що формується також на антиамериканській та антитурецькій основі [3].

Аналітики сходяться на тому, що в найближчі роки Франція приділятиме більше уваги середземноморським та африканським державам, насамперед – франкомовним, які французькою правлячою елітою розглядаються як чинник „проникнення й закріплення французької присутності” у цьому регіоні. Фахівці прогнозують найближчими роками загострення суперечностей в Африці між французами, американцями та німцями, особливо в країнах із традиційним французьким впливом, де Вашингтон, зокрема, має намір істотно потіснити французьких партнерів. Німеччина також посилює свою присутність‚ створюючи з 1985 року в столицях країн африканського континенту мережу нових посольств, інших представництв та на їх базі – розвідпостів БНД [6]. Зі свого боку, Париж прагне потіснити Сполучені Штати в Південно-Африканській Республіці в галузі військово-технічного співробітництва. Тому відносинам із країнами вказаного регіону французьке керівництво надає статусу „привілейованої солідарності” [3].

Як відомо, у межах „третьої Європи”, на думку З. Бжезінського, мають об’єднуватися Балкани, Балтія, Україна, Бєларусь, Молдова i сама Росія. Десятиліттями, на думку американського дослідника, країни „Європи-3”, особливо Росія, а можливо й Україна, переживатимуть внутрішні кризи. „Європа-2”, завдяки більш ранньому поєднанню з „Європою-1”, більш імовірно, що подолає свої внутрішні проблеми. Щодо Росії, то вона, стверджує З. Бжезінський, буде для Європи особливо складною проблемою: „Хоч яким був би її внутрішній розвиток, Росія залишатиметься надто великою i надто „євразійською”, щоб повністю інтегрувати в Європу” [3].

За визнанням класиків геополітичної науки, Німеччина, як і Росія, – одна з континентальних „ідеократичних” сил, за складом характеру протилежна „демократичним силам” так званого блоку атлантистів [2], і входить до складу Північноатлантичного альянсу в силу тимчасових історичних обставин. Ідеократичні сили Євразії прагнуть утворити на Світовому Острові „Євразійську імперію” по лінії „Париж-Берлін-Москва-Токіо”, де ФРН відводиться провідне місце.

Як свідчать події останнього десятиліття ХХ і початок ХХІ століття, протиріччя, насамперед економічне, по лінії „Схід-Захід” завершилося розпадом „східного блоку”, поразкою СРСР, розчленуванням Радянського Союзу, Чехословаччини, Югославії та (усупереч бажанню еліт найбільш визнаних європейських центрів сили – Великої Британії та Франції) об’єднанням Німеччини, яка, відновившись у повноцінну центральноєвропейську силу, як і у минулі часи, в перспективі протиставлятиме себе в міжцивілізаційних відносинах „атлантистам”.

Зазначене свідчить, що слов’янська цивілізація з Російською імперією, Радянським Союзом, а нині Росією на чолі, в міжцивілізаційній конкуренції ніколи не мала світової економічної могутності. Через ці обставини СРСР у післявоєнні роки репрезентував лише воєнно-технічну проблему для Заходу (за наявністю у нього ядерної зброї та великої кількості танків). Основна ж економічна конкуренція в міжцивілізаційному протистоянні відбувається між Заходом і країнами Південно-східного поясу (ПСП), насамперед Китаєм – не лише регіональним, а і ймовірним світовим лідером. Така тенденція залишиться до другої половини XXI століття, що обумовлюватиме періодичну напруженість відносин по лінії „Північ-Південь”.

У цьому контексті, з військової точки зору, розширення НАТО і, як результат, зміни геостратегічної ситуації та утворений сучасний баланс сил об’єктивно можуть призвести до зростання чинника ядерної зброї у вирішенні суперечливих питань, оскільки інша протидіюча сторона зовсім не зобов’язана приймати (немає визначених міжнародно-правових підстав) свої контрзаходи у вигляді «дзеркальних кроків» у відповідь із застосуванням лише можливостей звичайної зброї.

Фактом залишається й те, що, роззброївши від ядерного арсеналу Україну, Бєларусь і Казахстан, керівники держав Північноатлантичного альянсу, маючи в розпорядженні значні угруповання стратегічних і передстратегічних (тактичних) ядерних та звичайних високоточних засобів ведення війни 5-6-го покоління, ухиляються від предметного обговорення подальших кроків пониження, зокрема, ядерного чинника в європейських справах. Проводячи політику, спрямовану на пониження рівня військової могутності новоутворених посткомуністичних, особливо пострадянських держав, керівники провідних Західних держав фактично затягують реформування НАТО. Вона залишається, перш за все, переважно наступальною військовою організацією, котра спирається переважно на силові методи вирішення спірних питань у міжнародних справах. Саме це підтверджується останніми подіями навколо Іраку, Афганістану, на Балканах − під час вирішення проблеми Косово і відповідних санкцій щодо останнього державного комуністичного режиму С. Мілошовича в СФРЮ та авторитарних режимів Саддама Хусейна в Іраку та „Талібан” в Афганістані.

Інша провідна західноєвропейська держава – Велика Британія – у новому розумінні багатьох світових геостратегів геополітично не вважається європейською державою, тому що її стратегічні інтереси традиційно протилежні тенденціям у Європі. Водночас, паралельно посиленню ролі США та захопленню ними у 60-ті роки ХХ століття практично повного контролю над англійськими колоніями, стратегічна роль Великої Британії у світі значно зменшилася, і сьогодні в Європі ця країна виступає скоріше як екстериторіальна плавуча база Вашингтона, ніж як самостійна сила. Звідси наявність такої міцної взаємодії у галузі дипломатії, військової стратегії, економіки, безпеки, особливе співробітництво у сфері розвідки та контррозвідки з розподілом відповідних регіональних зон відповідальності між Лондоном і Вашингтоном‚ із підключенням до цього особливого партнерства колишніх англійських колоній – Нової Зеландії, Австралії та Канади. Для глобального контролю американці та британці разом із зазначеними державами утворили світову розвідувальну мережу електронного стеження за діяльність конкурентів – „Ешелон”.

1.2. Сучасна парадигма історичного досвіду в сфері інформаційно-психологічної війни.Сьогодні не є секретом, що зовнішні сили в особі США і НАТО організовували й підтримували внутрішні сили розпаду в країнах Організації Варшавського Договору та їхніх сателітів у світі. Представники Північноатлантичного альянсу заявляли про це відкрито і неодноразово, починаючи із засновника розвідувальної організації, попередника сучасного ЦРУ США –А. Далласа. В геополітологічних працях сучасних геостратегів-атлантистів Д. Мейнига, У. Кірка, С. Коена, К. Грея й особливо у Г. Кiссінджера та З. Бжезинського „програвалися” всі сценарії [7] щодо „ослаблення східного блоку та повалення тоталітарних комуністичних режимів”. Вплив цих науковців на практичну політику цілком очевидний, він підкреслюється і значенням їхніх посад – держсекретаря та радників американських президентів із питань національної безпеки.

Коли „справу було зроблено” за допомогою певних внутрішніх сил у Москві та союзних радянських республіках, президент Д. Буш (старший) мав можливість відкрито сказати на з’їзді республіканської партії 20 серпня 1992 року: „Так, не сумнівайтеся, повалення комунізму не було чимось таким, що само собою сталося. Для цього добре попрацювали команди кількох американських президентів від обох партій” [8].

Здавен відомо, що війна є продовженням політики силовими засобами, а за неможливості застосовувати відкриту силу – оперативними (таємними) засобами розвідувальних та інших спецслужб. Історія військово-політичного блокового протистояння по лінії „Схід-Захід” двох світових антагоністичних в ідеологічному плані коаліцій держав та їхніх лідерів США й СРСР наочно проілюструвала відповідні філософії політичної практики, особливо її тактичні особливості в здійсненні таємного впливу зовнішніх сил на внутрішні конфлікти в різних державах світу, оскільки вони, по-перше, частіше за все провокувалися державами-конкурентами й, по-друге, майже завжди використовувалися ними шляхом підтримки опозиційних внутрішніх рухів, партій та угруповань. При цьому виходить, ідеологічні розбіжності супротивників були кардинальні, проте форми та методи застосування розвідувальних та інших спеціальних служб і збройних сил були майже однакові.

Насамперед, це було обумовлено домінуванням підходу, загальновизнаного в людській цивілізації, до вирішення експансіоністських завдань щодо партнерів чи супротивників виключно військовими засобами: тобто передбачалося шляхом окупації їхньої території та встановлення жорсткого мілітарного контролю над населенням використати ці умови для захоплення чужого потенціалу та експлуатації його на користь власної нації. У зв’язку з цим, у сфері таємної боротьби тривалий час військова розвідка займала домінуюче положення над політичною, економічною і науково-технічною.

Так, із боку Північноатлантичного альянсу та його прихильників для зовнішньої військово-силової підтримки реалізації експансіоністських завдань атлантистів щодо континентальних держав була розроблена і застосовувалася стратегія так званої „Морської Сили” та тактика її реалізації на принципі „анаконда”. На практиці − все це репрезентувалося низкою відносно самостійних розвідувальних концепцій, в яких військова розвідка займала провідне місце, а саме: військове стримування СРСР на базі силової блокової геостратегічної підтримки за допомогою низки спеціально утворених навколо СРСР транснаціональних військово-політичних структур – НАТО‚ АСЕАН, АНЗЮС, СЕНТО тощо. Саме на їхні військові організації та розвідувальні співтовариства покладалося завдання протистояння ідеологічно ворожим режимам держав так званого „соціалістичного табору”, тобто розташованих у геостратегічній зоні, підконтрольній Радянському Союзові.

Зазначені стратегії були розроблені „батьками атлантизму” – американцями Альфредом Мехеном і Ніколасом Спікменом. Сутність розроблених А. Мехеном тактичних принципів боротьби з геополітичними супротивниками так званої „анаконди” полягає в блокуванні збройними силами ворожої території з моря і по узбережній лінії та проведення активних розвідувальних заходів у межах таємних операцій, що призводить, як правило, супротивника до поступового стратегічного виснаження.

Політологи визначають‚ що офіційно „холодна війна” (тобто воєнно-політичне блокове протистояння „Схід-Захід”) була проголошена у промові президента США Гарі Трумена у 1947 році у Фултоні‚ де він закликав правлячі кола Західної цивілізації до „хрестового походу проти комуністичної загрози”.

Глобальність‚ тотальність‚ коаліційність‚ антикомуністична спрямованість розвідувальної стратегії‚ комплексне використання сил і засобів у розвідувальних та підривних акціях‚ гострота умов протиборства та велика відповідальність за можливі фатальні наслідки для своїх народів і правлячої еліти обумовлювали відповідну тактику реалізації покладених на спецслужби іноземних держав завдань, особливо на військову розвідку. Розвідувальні акції та комплексні таємні операції у більшості випадків старанно планувалися й погоджувалися як на вищому державному рівні, так і з керівниками союзних держав. Саме цим пояснюється той факт, що спецслужби у межах такого роду міжнародної діяльності провідних держав Заходу займали й продовжують займати нині домінуюче місце. Представники союзних держав координували заходи‚ обмінювалися розвідувальною інформацією щодо держав-противників.

У цьому випадку спецслужби, залучені ними інші нерозвідувальні державні та неурядові організації, збирали матеріали як для інформаційного забезпечення прийняття управлінських рішень керівництвом своїх держав, так і для пропагандистських органів та своїх внутрішніх оперативних потреб. Представники спецслужб брали участь в опрацюванні так званих розвідувально-інформаційних‚ стратегічно-психологічних, пропагандистських‚ політико-дипломатичних‚ економічних та військових акцій. Таке завдання щодо інформаційного забезпечення заходів призводило просто до тотального шпигунства.

По суті діяльність спецслужб у період підготовки, здійснення та завершення „таємних операцій” у межах „психологічної війни” не була розвідкою в класичному розумінні цього слова, бо поєднувала різні заходи – від наукових досліджень до саботажу, збирання відомостей та збройних акцій, організації спеціальної пропаганди, масових заворушень і навіть політичних вбивств‚ що є складовими елементами тактики військово-політичної практики головного суб’єкта (держави) щодо інших суб’єктів міжнародно-правових відносин (іноземних держав‚ міждержавних і міжнародних організацій)‚ зокрема таємних заходів військової розвідки.

Антологія визначення поняття сучасного суб’єкта розвідувальної діяльностівизначається особливостями розвитку міжнародних відносин у військово-політичній сфері другої половини ХХ сторіччя.

Сучасне уявлення щодо суб’єкта (замовника і організатора) розвідувальної діяльності, котре склалося серед представників спецслужб України, засноване на аналізі наявних матеріалів, котрі висвітлюють особливості таємної боротьби в роки „холодної війни”. Саме ці матеріали засвідчили‚ що вимушене блокування учасників військово-стратегічної конкуренції (зокрема, держав) викликало потребу появи відповідних наддержавних структур, котрі поступово набули статусу самостійного суб’єкта розвідувальної діяльності (малоконтрольованого з боку окремих засновників) в міжнародно-правових відносинах.

Свого часу НАТО і Західноєвропейський союз (ЗЄС) не ставили перед собою завдання щодо створення наддержавних (транснаціональних) виконавчих розвідувальних структур. Проте, в їхніх міждержавних військових організаціях були створені відповідні Координаційні комітети‚ комісії та групи експертів із різних напрямків розвідувальної відповідальності. Аналогічна тенденція відбувалася і в структурах Організації Варшавського Договору (ОВД) та Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ). Представники радянських спецслужб у зазначених структурах Східного блоку, як і американські колеги в Західних військово-політичних альянсах, прагнули зайняти домінуюче положення щодо своїх партнерів: представники ЦРУ й РУМО США – у структурах НАТО, їхні опоненти з КДБ і ГРУ СРСР – в ОВД та РЕВ.

Кількісний склад апарату спецслужб та їхній бюджет‚ можливості глобального охоплення зон розвідувальної відповідальності та одночасного проведення різного роду за масштабами акцій‚ монополія в галузі космічної розвідки‚ а також збіг інших обставин у повоєнний час після Другої світової війни‚ створивши відповідні сприятливі умови, дали можливість американській стороні закріпити за собою статус головного геостратегічного гравця, а після припинення „холодної війни” зберегти певну монополію серед Західних партнерів у галузі розвідувальної діяльності та з розпадом структур КДБ та ГРУ ГШ МО СРСР стати світовим лідером.

Усередині військової організації Північноатлантичного альянсу – НАТО – найбільшого розвитку досягла багатостороння кооперація та координація діяльності серед загальнодержавних національних спецслужб і відомчих військових розвідувальних органів по таких напрямках:

1.   Добування та обмін інформацією‚ котра має важливе значення для управлінських структур НАТО під час формування основ військово-стратегічного і тактичного планування та оцінки перспектив геополітичних процесів. Суб’єктом цієї оперативної діяльності став Об’єднаний комітет з розвідки (ОКЗ) зі складним‚ суворо засекреченим і мало прозорим механізмом функціонування. ОКЗ призначений для централізованої оцінки розвідувальних даних спецслужб усіх держав-членів НАТО і надання впливу на характер діяльності різних штабів альянсу в галузі військового планування.

2.   Координація діяльності та залучення всього розвідувально-підривного потенціалу держав НАТО. Зазначений потенціал і механізм його функціонування обумовлювався характером розвідувальних завдань часів „холодної війни”‚ спрямованих на активізацію політичної‚ економічної та ідеологічної боротьби‚ насамперед‚ проти держав „соціалістичного табору”. Нині відбувається його адаптація до діяльності в умовах сучасних реалій.

За традицією, розробку основ політико-ідеологічної боротьби покладено на Політичний комітет НАТО. Єдиним виконавчим розпорядчим органом і координаційним центром проведення Заходом підривних операцій проти держав ОВД та їхніх прихильників, а нині – щодо пострадянських і посткомуністичних держав, Ірану, Іраку, Лівії, Північної Кореї та Китаю – стало створене у складі цього Політичного комітету Політичне управління‚ підпорядковане безпосередньо Генеральному секретареві НАТО.

Для розробки узгоджених концептуальних положень політики всієї євроатлантичної блокової системи в Північноатлантичному альянсі були створені відповідні за напрямками діяльності Директорати політичного управління: „Політика”‚ „Економіка” та „Інформація”. До цих директоратів щоденно надсилаються необхідні матеріали від спецслужб союзних держав. Після їхнього опрацювання та узгодження відповідні настанови реалізуються через пов’язані з конкретними проблемами оперативні сили та засоби шляхом координації політико-дипломатичних і оперативних заходів у межах таємних операцій світового масштабу.

Механізм прийняття рішення та його реалізація виглядає наступним чином: Рада НАТО приймає генеральне політичне рішення щодо цілі; Політичний комітет – розробляє конкретні головні напрямки та завдання розвідувально-підривних програм, а також тактику їхнього виконання; Політичне управління та його Директорати – конкретні політичні підривні операції та окремі акції, визначають завдання і роль кожного з учасників, а також порядок реалізації. Після узгодження особливостей застосування технологічних засобів і відповідної термінології надаються рекомендації щодо використання можливостей державних ЗМІ для забезпечення спрямованих пропагандистських кампаній на підтримку заходів НАТО.

Така схема залишилася й до сьогодні. Вона обслуговує зовнішньополітичну діяльність блоку в нових геостратегічних умовах‚ зокрема, так було під час реалізації заходів щодо Югославії‚ Іраку‚ Ірану‚ Лівії‚ Північної Кореї‚ Росії‚ Бєларусі, України, а також інших „проблемних”і посткомуністичних держав.

3. Застосування потенціалу держав НАТО для захисту внутрішніх відносин у владних державних структурах від зовнішнього комуністичного‚ антиглобалістського та іншого роду впливу, котрий може завдати шкоди Західним цінностям.

Координаційна діяльність та кооперація в цій сфері досягли високого рівня. Важливу роль як координаційний орган у цій галузі відіграє так званий „Комітет дій 46” (Actionskomitee 46 – AC 46). За своїм статусом він є підкомісією Комітету з питань безпеки НАТО. Через розпорядчий орган, підпорядкований безпосередньо Генеральному секретарю НАТО, – Директорат з питань безпеки – координуються всі заходи щодо „боротьби зі шпигунством” та безпосереднього придушення проявів внутрішніх опозиційних і підривних сил‚ насамперед комуністів та їхніх організацій‚ антивоєнних‚ екологічних та інших угруповань і рухів антиімперіалістичної спрямованості. Представники зазначеного комітету „AC 46” мають стабільний прямий зв’язок із керівниками контррозвідувальних служб держав НАТО.

Спецслужби США в НАТО постійно піклувалися щодо створення сприятливих умов затвердження за собою провідного положення та залучення на цій основі всього потенціалу натовського механізму, особливо спецслужб союзників по Північноатлантичному альянсу, для досягнення власної далекосяжної мети. Такі передумови були закладені ще в секретному додатку № 0021 до Договору про заснування НАТО‚ підписаному в 1949 році. У ньому було юридично закріплено право фактичного контролю за діяльністю спецслужб своїх партнерів і таким чином – використання їхнього потенціалу в інтересах американців. Партнери по НАТО дали принципову згоду на створення американськими спецслужбами на території їхніх держав стаціонарних розвідувальних позицій для проведення розвідувально-підривних заходів проти громадян і державних установ членів ОВД‚ в тому числі паралельної агентурної мережі та постів технічної розвідки. Були визначені також із зацікавленими союзними спецслужбами держав перебування правила на рівні дво- і багатостороннього співробітництва.

Аналогічні принципи були закладені не лише в основу двосторонніх відносин між спецслужбами держав НАТО‚ а й також із спецслужбами інших лояльних до альянсу держав, у тому числі Франції, яка вийшла з НАТО, та деяких нейтральних і держав‚ що розвивалися так званим „капіталістичним шляхом”‚ а також із спецслужбами лояльних до Заходу „національно-визвольних рухів”.

Збіг інтересів з основних питань боротьби проти антизахідник рухів‚ насамперед проти реального соціалізму‚ як об’єднуюче підґрунтя альянсу‚ не заважало‚ через власні інтереси‚ виникненню між союзниками певних елементів недовіри‚ конкуруючих відносин‚ і навіть елементів ворожості (приміром, між Грецією та Туреччиною)‚ що викликало необхідність взаємного контролю один одного‚ в тому числі й за допомогою засобів спецслужб‚ за діями, дотриманням союзницьких зобов’язань і домовленостей. Таким чином‚ діяльність спецслужб держав НАТО концентрувалася на виконанні таких завдань:

·  визначення тенденцій у розвитку економічного і військового потенціалу, в зростанні імперіалістичних протиріч‚ планів‚ намірів‚ спрямувань та можливої поведінки серед політичних лідерів партнерів і конкурентів у боротьбі за сфери та позиції впливу; забезпечення контролю процесів, тенденцій у подіях і сприяння зниженню гостроти протиріч у відносинах у межах конкуруючої боротьби;

·  контроль і надання вигідного впливу на розвиток внутрішніх соціально-політичних відносин у суспільствах держав із нестабільними режимами‚ особливо Західної Європи. Залучення фахівців-геостратегів до моніторингу, оцінки та розвідувального аналізу характеру розвитку тенденцій в урядових та управлінських структурах конкретних держав, у тому числі й союзних, і навколо них. Особлива увага приділялася державам, в котрих існувала постійна загроза посилення впливу або навіть приходу до влади комуністів чи їхніх прихильників (приміром, Італія та Франція), а також крайніх правих політичних сил (Португалія, Іспанія, Греція, Туреччина);

·  створення сприятливих умов для захисту інтересів власних монополістичних фінансово-економічних і науково-виробничих об’єднань‚ розширення можливостей безпечного інвестування національного капіталу за кордоном.

Характер конкуренції між державами НАТО, Францією та іншими представниками Західного співтовариства за зони впливу яскраво викрив себе в подіях останнього десятиріччя ХХ століття в державах Центральної, Східної та Південної Європи‚ особливо на Балканах і в СНД. Її інтенсивність підвищилася ще більше після розвалу Східного блоку і Радянського Союзу‚ а також унаслідок кардинальних змін у процесах‚ які розпочалися на посткомуністичному просторі та в регіонах традиційного радянського військово-політичного впливу. Це обумовило необхідність географічного поширення конкурентної боротьби на нові території.

Знаходить підтвердження припущення‚ що для досягнення економічних переваг над конкурентами набуває особливого значення боротьба з використанням специфічних засобів розвідувальних та інших спецслужб‚ що передбачає‚ насамперед‚ у стратегічному плані – проведення довгострокових операцій та у тактичному – окремих акцій підриву.

Вирішальний успіх у сучасних умовах залежить від здатності правлячих кіл забезпечити ефективне регулювання процесу реформування відповідних секретних органів і спецслужб.

Особливості контролю процесів у міждержавних та у внутрішніх відносинах у суспільствах держав НАТО та інших із нестабільними владними режимами можна проілюструвати на прикладі Португалії‚ Італії‚ Греції‚ Туреччини та Чилі. Як правило‚ внутріполітичні події у зазначених державах зачіпали інтереси певних головних членів НАТО. Таємні операції у них не були безпосередньою справою всього Північноатлантичного альянсу. Проте, нині документально підтверджені акції військової розвідки, зокрема, США, ФРН, Великої Британії та Франції у політичній сфері, а також відповідне пропагандистське забезпечення їхніх оперативних заходів за допомогою наявного потенціалу розвідувального співтовариства НАТО.

Так, оприлюднені наявні матеріали розкривають участь розвідувальних служб у подіях‚ пов’язаних із військовими путчами крайніх правих політичних сил у Греції‚ Туреччині та Чилі (були організовані та підтримані РУМО й ЦРУ США)‚ із „оксамитовою революцією” у Португалії в 1974 році (де провідну роль відіграли РУМО та ЦРУ США, БНД і військова розвідка МАД ФРН). Проте, ознак певної загальної координації діяльності спецслужб держав на рівні НАТО в цих таємних операціях не викрито. Фахівці зазначають‚ що подібні акції були організовані окремими провідними державами-членами Північноатлантичного альянсу з використанням розвідувальних та інших можливостей партнерів „у темну” без інформування їхніх представників щодо суті операцій‚ які проводилися.

Зазначені факти свідчать про те‚ що Західний військово-політичний альянс покликаний не лише для обміну військовою та військово-політичною розвідувальною інформацією‚ а має‚ насамперед‚ головну функцію – координатора заходів у питаннях внутрішньої безпеки суспільств партнерів від зовнішніх і внутрішніх загроз.

Таким чином‚ військові структури НАТО і особливо – розвідувальна спільнота держав-членів альянсу – стоять на варті захисту загальних інтересів їхніх правлячих еліт. У плані організації та проведення колективних заходів щодо „захисту конституційних засад” існують відповідні договірно закріплені всередині НАТО правові форми обмеження, тобто порушення суверенних прав держав-членів альянсу. Вони визначають певні процедури щодо інтенсивності та правил обміну відомостями: від процедури передачі розвідувальних матеріалів до процедур персональних опитувань і проведення спеціальної перевірки громадян союзних держав.

Центральною проблемою співробітництва є придушення радикальних проявів‚ особливо терористичної спрямованості. Для цього в Політичному комітеті НАТО створена спеціальна підкомісія. Предметом спільних або інших форм багатосторонніх розвідувально-підривних або оборонних акцій союзних спецслужб було проведення погоджених заходів із розробки західноєвропейських комуністів та інших соціально-політичних рухів, опозиційних політиці Заходу, − пацифістських‚ зелених, а нині антиглобалістських.

Оприлюднені наявні матеріали свідчать також, що не було об’єднаних наддержавних контррозвідувальних служб по спільному захисту інтересів і безпеки держав-членів НАТО. Документом С-М(55)15 „Про безпеку в організації Північноатлантичного пакту” передбачено лише‚ що додатково до спеціальної перевірки на предмет благонадійності та допуску до роботи із секретними документами відповідно до процедур‚ передбачених національними нормативними актами‚ і правил секретного діловодства, надається право здійснювати спеціальні перевірочні заходи спецслужбам союзної держави‚ котра організує зазначену секретну роботу за програмами НАТО. При цьому зацікавленими спецслужбами має здійснюватися постійний обмін відповідною інформацією щодо особи, об’єкта спеціальної перевірки чи оперативної розробки. Подальша перевірка службовців структур НАТО або інших закладів промисловості та наукових досліджень віднесена до компетенції спецслужб держави перебування.

Зі свого боку, Організація Варшавського Договору (ОВД) і Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) також не мали наддержавних виконавчих розвідувальних органів‚ котрі б могли бути підпорядковані та використані у військовій сфері Об’єднаним штабом ОВД‚ а в економічній – відповідними розпорядчими структурами РЕВ для Заходу.

У державах радянської зони впливу служби зовнішньої розвідки та прирівняні до них інші спецслужби‚ у тому числі підрозділи прикордонних військ‚ як правило‚ входили до структур Міністерств державної безпеки. У зв’язку з наявністю великого апарату‚ необхідністю з 1944 року реалізації глобальних військово-стратегічних завдань щодо консолідації прорадянських сил або створення із застосуванням силових методів підлеглих Москві режимів у державах Східної Європи, визволених від німецько-фашистської окупації, − ГРУ ГШ МО та НКВД, МГБ і, насамкінець, КДБ СРСР зайняли у розвідувальному співтоваристві Східноєвропейського блоку абсолютно домінуюче положення і дозволили собі мати у всіх союзних державах незалежну від національних спецслужб паралельну агентурну мережу. Водночас інші союзні держави не мали права проводити розвідувальну діяльність не лише проти, а й по Радянському Союзу та один проти одного.

Винятком у цьому питанні серед держав „соціалістичного табору” були режими Югославії‚ Румунії‚ пізніше – Китаю та Північної Кореї‚ спецслужби яких проводили за дорученням правлячої та партійної еліти обмежену і суворо законспіровану розвідувальну діяльність щодо СРСР і КПРС для забезпечення умов реалізації незалежної від радянських партнерів державної та партійної політики.

Розвинені у роки „холодної війни” розвідувальні структури держав ОВД‚ продовжуючи активне співробітництво між собою‚ перейшли під контроль реформованих східноєвропейських демократій (Чехії‚ Словаччини‚ Польщі‚ Румунії‚ Угорщини‚ Болгарії‚ спецслужби НДР були розпущені після об’єднання Німеччини‚ а їхні архіви перейшли у розпорядження спецслужб ФРН) та національних еліт держав, колишніх союзних республік Радянського Союзу. Режими східноєвропейських держав рішучіше пішли на тісні зв’язки із Заходом‚ насамперед у розвідувальній сфері.

Західні експерти зазначають‚ що‚ як правило‚ заходи щодо вербування та засилання агентури до структур НАТО були покладені на відповідні спецслужби держав Організації Варшавського Договору. Такі акції не погоджувалися з партнерами. Через це фахівці з НАТО вважають‚ що викриття такої агентури – непроста справа. Нині колишні співробітники спецслужб НДР‚ Угорщини‚ Польщі‚ Чехословаччини‚ Румунії‚ Болгарії тощо не можуть надати відповідні дані про заходи своїх партнерів по „соціалістичному табору”. Крім того‚ сформована на базі ЦБД КДБ СРСР об’єднана система інформаційного масиву спецслужб держав ОВД і загальносоюзна база даних нині дозволяє російським спецслужбам використовувати відомості щодо колишніх і діючих керівників‚ оперативних співробітників‚ агентів та інших осіб‚ пов’язаних із спецслужбами‚ лідерів політичних і громадських структур колишніх держав-союзників та союзних республік для організації і проведення операцій з агентурного проникнення в розвідувальну мережу та кадровий склад спецслужб‚ створення позицій впливу в державних і неурядових структурах, проведення активних контррозвідувальних заходів щодо своїх партнерів чи супротивників.

Зазначена проблема непокоїла раніше і непокоїть сьогодні партнерів по НАТО. Так‚ ще у 1976 році розпочалося обговорення питання про налагодження співпраці між державами ЗЄС щодо забезпечення внутрішньої безпеки. У 1977 році були прийняті відповідні рішення щодо співробітництва органів безпеки в оперативній діяльності та створено бюро ЗЄС у зв’язках із спецслужбами співтовариства. Крім того‚ розпочалися регулярні спільні наради та проведення інших заходів щодо координації діяльності в забезпеченні безпеки внутрішніх відносин у владних структурах зацікавлених держав і навколо них. У цих заходах почали брати участь також нейтральні держави (Швеція‚ Швейцарія і Австрія) та Ізраїль [6].

У подальшому, керівники розвідувальних‚ контррозвідувальних та інформаційно-аналітичних спецслужб західноєвропейських держав регулярно зустрічаються для обговорення поточних проблем. Так‚ у 1991 році темою обговорення в Комітеті були „Екстремізм та фундаменталізм‚ а також організована злочинність – як загроза державній безпеці”. Зазначені заходи часто проводяться за ініціативою німецької розвідки БНД на конспіративних дачах‚ зокрема у передмісті Обербауерна [6].

Таким чином‚ у 70-ті роки ХХ ст. виник новий рівень міжнародної координації та кооперації спецслужб провідних держав світу‚ а також відповідні передумови розширення розвідувальних можливостей між державами НАТО й ЗЄС, що, безумовно, сприяє наданню і розширенню відповідних владних повноважень об’єднаним координаційним структурам розвідувального співтовариства, а також утвердженню їх як суб’єктів розвідувальної діяльності.

Обопільна діяльність західних і східних розвідувальних центрів у період „холодної війни” включала: збирання відомостей військового, політичного‚ науково-технічного та економічного характеру; надання допомоги опозиційно налаштованим течіям у державах-супротивниках; створення таємних організацій; проведення пропагандистських, а також терористичних акцій та саботажу. Коли мова йшла про великомасштабні акції, організовувалися спеціальні навчальні табори, застосовувалися підрозділи військ спеціального призначення. Зазначені заходи беруться на озброєння й нинішніми міжнародними структурами, в складі котрих затверджені військово-політичні структури.

Ідеологічний фон боротьби із „комуністичною загрозою” протягом усього періоду військово-політичного та інформаційно-психологічного протистояння був прикриттям для американської еліти в реалізації своєї стратегічної мети – досягнення світового лідерства в конкуренції з іншими цивілізаціями (західноєвропейською, слов’янською, різновидами східних цивілізаційних утворень тощо). В умовах назрівання третьої світової економічної кризи це надавало можливість американцям втягувати інші провідні західні держави та країни Сходу до боротьби, котра не припиняється й нині, з „комуністичною небезпекою”, тим самим виснажуючи їхні моральні та матеріальні ресурси і поступово просуваючи США до статусу „єдиної в світі супердержави”.

ІІ. Сполучені Штати Америки: особливості доктринальних підходів до інформаційних воєн

Подаючи США як провідну військову могутність, заявляючи про необхідність захисту їхніх інтересів незалежно від міжнародних законів і угод, підкреслюючи незаперечне лідерство над іншими націями і глобальними інституціями, установлюючи безумовну глобальну моральну гегемонію і грубо захищаючи інтереси американського бізнесу, президент США Дж. Буш-молодший послабляє Америку і грає на руку її опонентам.

Він зміцнює уявлення про незаконність і насильницький характер американських дій, у той час як реальне багатство Америки могло б бути пов’язане з тим, що люди в усьому світі мають добровільно бажати купувати її товари і поділяти її цінності. Чим більше США виставляють свою військову міць, тим більший антагонізм, антипатію та непорозуміння вони зустрічають у світі. Американський бізнес уже відчув це.

Саме в цих умовах, зокрема, Пентагоном (міністерство оборони США), розробляються та здійснюються таємні плани надання іноземним засобам масової інформації (ЗМІ) спрямованих „інформаційних новин”, тенденційно підібраних й навіть сфальсифікованих. Зазначені заходи здійснюються в рамках нових зусиль американської адміністрації щодо надання вигідного впливу на суспільну світову думку та політиків як у дружніх, так і в недружніх державах. Для цього у 2002 році навіть створено Управління стратегічного впливу (Office of Strategic Influence), керівники якого пропонують розширити рамки завдань також і на союзні країни Близького Сходу, Азії та Західної Європи. Саме на зазначене Управління Пентагоном покладаються завдання щодо проведення „таємних операцій” в інформаційно-психологічній сфері, котрі традиційно були властиві цивільним спеціальним відомствам, зокрема, державному департаменту США.

У цьому зв’язку, можливо, в Європі, особливо у Великій Британії, не варто було б мовчазно сприймати нахабне нав’язування американських цінностей. Найбільшою загрозою для США зараз, на думку автора, є не ісламістський фундаменталізм, а самовпевненість сучасної американської влади, котра після розвалу „радянської імперії” розбудовує власну світову „американську імперію”, нав’язуючи народам світу модель „американського ліберального способу життя”. Саме з цією метою велика увага приділяється значному розвитку відповідного апарату і фінансування реалізації відповідних заходів щодо просування американської зовнішньої політики через інформаційно-психологічну сферу.

Дослідження свідчать, що у США чітко проглядаються два основних рівні реалізації концепції інформаційної війни: державний і військовий.

2.1. Метою інформаційної війни на державному рівні є доступ до закритих інформаційних ресурсів держави-конкурента та примус її керівництва до прийняття вигідних для Вашингтона рішень, а також захист власних ресурсів. Роботи з проникнення в системи державного управління ймовірних супротивників США проводяться ЦРУ, РУМО, Розвідувальною службою держдепартаменту, ФБР та іншими американськими спеціальними службами в суворій таємності.

У системі державного управління США розроблена і здійснюється єдина програма захисту інформації, в основу якої покладений принцип централізованого управління та контролю спеціальними державними органами за потоком інформації, котра прямо чи побічно зачіпає інтереси країни. Координатором цього напряму діяльності призначене ФБР.

Американські військові вже давно ведуть інформаційну війну проти ворожих держав − приміром, розкидаючи листівки та проводячи радіо- і телетрансляції на Афганістан, коли він ще був під владою талібів.

На початку 90-х років XX століття після оцінки результатів війни в районі Перської затоки американське військово-політичне керівництво прийняло рішення доповнити програму захисту інформації заходами щодо проникнення в системи державного управління потенційних супротивників та економічних конкурентів США, що і було реалізовано ЦРУ, РУМО і ФБР під керівництвом Центральної розвідки на практиці у формі концепції інформаційної війни.

Посилення ролі військового лобі в реалізації зовнішньої політики адміністрації Дж. Буша-молодшого свідчить факт створення Пентагоном уже згадуваного Управління стратегічного впливу.

Основними формами реалізації концепції інформаційної війни на державному рівні, як це відзначається в директиві МО США Т8 3600.1, є:

·  легальні політичні, дипломатичні та економічні акції;

·  спеціальні (таємні) інформаційні й психологічні операції;

·  підривні та деморалізуючі пропагандистські дії (як по каналах агентурної розвідки, так спеціальних ідеологічно-інформаційних центрів і ЗМІ);

·  сприяння (у межах спеціальних агентурно-оперативних операцій) опозиційним і дисидентським рухам;

·  надання усебічного прихованого (із застосуванням агентурною розвідкою спеціально створеної мережі агентів впливу в державі-об’єкті розвідувальних спрямувань) та відкритого (спецслужбами через довірених осіб із числа впливових політиків, громадських діячів, дипломатів, представників ділових кіл, державних чиновників власної держави) впливу на політичне та культурне життя із завданням розвалу національно-державних підвалин суспільства;

·  проникнення в систему державного управління іноземних партнерів (одне з найголовніших завдань Департаменту спеціальних операцій ЦРУ й РУМО);

·  захист національних інформаційних систем (ФБР, АНБ, військова контррозвідка).

2.2. Військовий рівень реалізації концепції інформаційної війни представляє комплекс заходів міністерства оборони, РУМО, Управління стратегічного впливу і військових штабів, спрямованих на досягнення „інформаційного панування над супротивником у збройному конфлікті та захист власних систем управління від аналогічних дій сторони, що протидіє.

У Директиві Комітету начальників штабів (КНШ) „Боротьба із системами управління”, виданої у березні 1993 року, підкреслюється, що боротьба із системами управління є самостійним видом оперативного забезпечення, що включає п’ять основних елементів: 1) психологічну боротьбу, 2) уведення супротивника в оману, 3) протидію розвідці супротивника, 4) радіоелектронну боротьбу і 5) фізичне знищення пунктів управління супротивника та його систем зв’язку. Кожний з цих елементів окремо досить повно розроблений теоретично і засвоєний практично в діяльності військ. Зміст нової концепції полягає в їхньому комплексному, цілеспрямованому і скоординованому використанні з метою впливу на процеси оцінки обстановки та прийняття рішень командуванням протидіючого угруповання у вигідному напрямку для американських військ, а також зниження ефективності функціонування чи знищення систем управління та зв’язку супротивника з метою завоювання й утримання інформаційної переваги.

Удосконалюючи форми та способи інформаційної війни, американське військове командування ввело поняття „інформаційні операції”, закріплене в новому статуті армії США РМ 100-6. Під час їхнього проведення ставиться завдання повною мірою використовувати можливості всіх наявних засобів і всіх видів зброї (інформаційної та іншої – агентурно-оперативної, класичної, ядерної тощо) для установлення всеосяжного контролю над системами управління супротивника і, при необхідності, негайного та повного їх руйнування. При цьому реалізуються такі принципи інформаційної війни, як „обезголовлення” („ліквідація головної ланки управління”), „першочерговість”, „оперативність”, „попередження дій супротивника” та „інтенсивність дій”.

З виходом згаданої Директиви КНШ у збройних силах США почалася активна реорганізація існуючих і створення нових організаційно-штатних структур, призначених для вирішення завдань планування, моделювання та здійснення дій щодо боротьби із системами управління в стратегічній та оперативно-тактичній ланках збройних сил.

Вирішальним чинником успішного вирішення завдань боротьби із системами управління є розвідувальне і контррозвідувальне забезпечення, яким американські експерти приділяють особливу роль в інформаційно-психологічному протиборстві.

Так, на випадок виникнення конфліктних ситуацій стратегічною військовою розвідкою (РУМО) і Управлінням стратегічного впливу МО США підготовлений план можливих дій щодо „поширення серед населення ворожих Сполученим Штатам країн дезінформації та спрямованих документальних даних із метою провокування вигідних для США змін у правлячих колах і у суспільних процесах держави. За оцінкою розробників цього плану, це перша спроба об’єднання прикладної психології з можливостями, наданими сучасною комп’ютерною технікою, що знаменує собою „настання нової ери в здійсненні наступальних інформаційних операцій”. При цьому визнається, що розвідка використовує мережу Інтернет в інтересах виконання програми управління людським сприйняттям інформації та управління людською свідомістю.

Слід зазначити, що інформаційну війну не можна зводити лише до „комп’ютерної війни”, спробам супротивника впливати на системи державного і військового управління тільки засобами програмно-математичного впливу. Вона містить у собі значно більш широкий комплекс відомих і нетрадиційних заходів щодо впливу на супротивника не як на щось ціле, сукупне, а диференційовано, спрямовано на окремі його складові − політичні, ідеологічні, соціальні, релігійні, етнічні, декласовані, маргінальні тощо.

Так, приміром, нечисленне, але добре фінансоване Управління стратегічного впливу, створене незабаром після нападів терористів 11 вересня, стало відповіддю на заклопотаність, що існувала в американській адміністрації, із приводу того, що Сполучені Штати втрачають суспільну підтримку їхньої війни з тероризмом за океаном, зокрема, в ісламських країнах. Як частина зусиль щодо протидії висловленням талібів, Усами бен Ладена (Osama bin Laden) та їхніх прихильників державний департамент США вже найняв на роботу колишнього менеджера рекламної фірми, поставивши його на чолі свого відділу суспільної інформації, а Білий дім (резиденція президента США у Вашингтоні) створив „оперативний зал” суспільної інформації із завданням координації розсилки поточної інформації по США і зарубіжжю.

Про Управління стратегічного впливу (УСВ) поки що відомо вкрай мало, і навіть багато високопоставлених чинів Пентагона і військових помічників у конгресі США заявляють, що майже нічого не знають про його цілі та плани. Бюджет УСВ не розкривається. Відомо, що Управління фінансується за рахунок частки затвердженого конгресом спеціального багатомільйонного бюджету, виділеного Пентагону у жовтні 2001 року в межах додаткових асигнувань на надзвичайні витрати у сумі 10 млрд. дол. Нове Управління очолив бригадний генерал ВВС США Сімон Уорден (Simon P. Worden). Відразу ж розпочалася розсилка засекречених пропозицій, в яких міститься заклик до проведення активних кампаній з використанням не тільки іноземних ЗМІ та Інтернету, а й також таємних операцій. Нове Управління „збирає в міністерстві оборони всі інструменти впливу на іноземну аудиторію”, – заявив на одній з конференцій заступник начальника Управління з оперативної роботи Томас Тиммс (Thomas A. Timmes), армійський полковник і фахівець із психологічних операцій.

Керівництво нового Управління передбачає „просування інформаційних новин” до іноземних ЗМІ за допомогою зовнішніх фірм, котрі можуть бути й без явних зв’язків із Пентагоном. Генерал Уорден має на увазі більш широкі завдання Управління − від проведення „чорних” інформаційних кампаній, що використовують дезінформацію та інші таємні акції, до „білої” інформації, котра поширюється через офіцерів у зв’язках із громадськістю, котра ґрунтується на правдивих збірниках новин. Для втаємничення авторства під час розсилки спеціальних повідомлень, в яких містяться вигідні американській стороні думки чи компрометуюча уряди недружніх держав інформація, − „зворотна адреса помічається „dot-com”, а не „dot-mil”, як традиційно іменується в Інтернеті військове відомство США.

Крім того, на допомогу новому Управлінню Пентагон найняв міжнародну консалтингову фірму „Rendon Group” із штаб-квартирою у Вашингтоні, на чолі якої стоїть Джон Рендон (John W. Rendon), колишній помічник із проведення виборчої кампанії президента Джиммі Картера (Jimmy Carter). Зазначена фірма, який виплачується 100000 дол. на місяць, вже давно співпрацює з Центральним розвідувальним Управлінням (ЦРУ) США, королівською родиною Кувейту та Іракським національним конгресом, опозиційним угрупованням, котре прагнуло скинути президента Саддама Хуссейна (Saddam Hussein).

За умовами контракту з Пентагоном, „Rendon Group” не має права розкривати напрямки співробітництва з військовим відомством. Проте, стало відомо, що у минулому її співробітники займалися пропагандистськими кампаніями в арабських країнах, включаючи кампанію щодо викриття іракських звірств під час окупації Кувейту в 1990 році. Цікавим є той факт, що зазначена фірма була залучена до співробітництва у момент, коли адміністрація Буша-молодшого розпочинала заходи щодо усунення від влади Саддама Хуссейна.

Прихильники нового Управління стверджують, що воно забезпечить достатньо необхідну координацію зусиль військових із надання впливу на ставлення до Сполучених Штатів за кордоном, особливо в момент, коли Вашингтон переносить війну з тероризмом за межі Афганістану до Іраку та Ірану. Однак нове Управління вже спровокувало також гострі дебати в Пентагоні, де ряд високопоставлених чинів запитують, чи не є завдання нового Управління надмірно широким, котре навіть межує з незаконними діями. Так, дезінформація, підкинута іноземним ЗМІ, приміром, „Reuters” чи „Agence France-Presse”, може бути в остаточному підсумку передрукована чи передана в ефір американськими інформаційними агентствами. А за законом, Пентагону і ЦРУ США заборонено вести спеціальну пропаганду на території Сполучених Штатів. Крім того, подібні заходи ризикують підірвати довіру до інформації, котра офіційно розповсюджується офіцерами міністерства оборони у зв’язках із громадськістю. Одночасно критики вказують також, що уряди союзних держав навряд чи будуть задоволені спробами американських військових впливати на їхні ЗМІ.

Автори американської концепції інформаційних воєн розробили спеціальну їхню класифікацію. Так, у навчальних програмах Університету національної оборони США виділяються наступні форми інформаційної війни:

·  радіоелектронна боротьба (РЕБ);

·  психологічна війна;

·  війна з використанням засобів розвідки, насамперед таємних вербувальних операцій агентури впливу у вищих управлінських ланках держави-об’єкту розвідувальних спрямувань;

·  війна з використанням потенціалу хакерів;

·  кібернетична війна.

Радіоелектронна боротьба у певному сенсі завжди була інформаційною війною. Створення перешкод радіолокаційним засобам супротивника позбавляло його інформації про реальну ситуацію, пов’язану з бойовими діями авіації і напрямками удару балістичних ракет. Радіолокаційна розвідка і радіолокаційні засоби підтримки військових з’єднань і частин мають завданням одержання інформації про місця розташування радіолокаційних систем станцій супротивника для завдання ударів по них. Створення перешкод системам зв’язку супротивника порушує їхнє нормальне функціонування, знижує ефективність і надійність, а перехоплення переданої ними інформації сприяє розкриттю планів бойових дій супротивника. Але останні досягнення в електронній війні, в інформаційних технологіях (застосування розподілених обчислювальних мереж і систем, псевдо випадкова перебудова несучої частоти в каналах зв’язку, широкополосна модуляція, багатостанційний доступ із кодовим поділом, методи коректив помилок і стиску інформації) ускладнюють як створення перешкод радіоелектронним засобам супротивника, так і перехоплення його інформації.

Операціям РЕБ щодо ушкодження нормальної роботи систем і мереж супротивника шляхом створення активних перешкод чи фізичного руйнування найбільш важливих їхніх компонентів повинні передувати розвідка та інформаційно-аналітична оцінка їхньої структури та значення. Повинні бути виявлені, наприклад, найбільш важливі та вразливі вузли мереж зв’язку, вплив на які вплине на функціонування всіє системи. Замість фізичного руйнування таких вузлів іноді виявляється більш доцільним тільки погіршення якості їхнього функціонування.

Так, виведення з ладу найбільш захищених наземних ліній провідного зв’язку супротивника змусить його перейти на радіозв’язок, канали якого легше контролювати, чи вести передачу зі зниженими швидкостями, що збільшить термін, необхідний для ухвалення рішення щодо дій у відповідь.

Так було в період воєнних дій проти Іраку в зоні Перської затоки. Цим діям передувало тривале вивчення супротивника з використанням інформації про досвід, отриманий Іраком у процесі тривалої війни з Іраном, і особливостей радянської військової доктрини, якої дотримувалося військово-політичне керівництво Іраку. Крім того, використовувалися дані, одержувані від систем розвідки джерел електромагнітних сигналів ELINT, і корисний досвід проведення військових навчань. У січні 1991 р. США та його союзники вже могли прийняти план проведення воєнних операцій з указівкою цілей для авіації на підставі точних знань про системи командування, управління та зв’язку Іраку.

Із самого початку війни проти Іраку і бойових операцій авіації союзники приступили до систематичного руйнування засобів командування та оперативного управління збройних сил Іраку. Більшість вузлів зв’язку було виведено з ладу, що часто порушувало зв’язок вищого командування Іраку з підлеглими військовими з’єднаннями та частинами по звичайних каналах. Тому воно було змушено шукати обхідні шляхи, де це можливо, включаючи використання систем радіозв’язку нафтових промислів, споруджені західними компаніями, що ведуть видобуток нафти по контрактах, і регіональні телефонні мережі (із лініями, прокладеними в обхід міст). За деякими повідомленнями, верховне командування збройних сил Іраку використовувало для зв’язку зі своїми військовими з’єднаннями навіть мережі Інтернет.

Збройні сили Іраку готувалися та навчалися веденню війни в стилі, близькому до бойових дій часів другої світової війни, й не були готові до ведення інформаційної війни.

Психологічна війна складається з організації та проведення різних психологічних операцій, котрі мають на меті:

·  перекручування інформації, одержуваної політичним керівництвом, командуванням і особовим складом збройних сил супротивника, а також нав’язування ним помилкової, беззмістовної інформації, котра позбавляє їх можливості правильно сприймати події чи поточну обстановку та приймати вірні рішення;

·  психологічну обробку особового складу військ і населення;

·  ідеологічні диверсії та дезінформацію;

·  підтримку сприятливої суспільної думки у державі-об’єкті розвідувальних спрямувань, у власній державі та в міжнародному співтоваристві;

·  організацію масових демонстрацій під хибними гаслами;

·  пропаганду та поширення хибних чуток.

У ході воєнної кампанії у зоні Перської затоки в 1991 р. американцями був врахований минулий досвід заходів психологічного впливу на супротивника. Коаліція багатьох держав, що діяла проти Іраку, хоча і була представлена у багатьох випадках лише символічними збройними силами, з’явилася прикладом класичної психологічної операції, котра повинна була засвідчити Саддаму Хусейну, що існує широкий міжнародний консенсус проти вторгнення Іраку в Кувейт, і натиснути на нього. Зіграла свою роль і дезінформація, розповсюджувана з літаків і супутників союзників та ЗМІ. Ця дезінформація спотворювала спрямовані інформаційні потоки на Ірак і викликала почуття жаху в його населення. Важливий психологічний вплив зробили проведені ВМС США облудні операції, котрі імітували висадження морських піхотинців. У результаті цього менше 20000 військових моряків і морських піхотинців союзників стримували близько 120000-й контингент солдатів Іраку, які очікували в окопах атаки морської піхоти США, котра так і не відбулися [9].

Аналогічна тактика скоординованого проведення наземних військових дій зі спеціальними інформаційними операціями спостерігалася і під час останньої військової кампанії США проти Іраку, що дало американській стороні можливість не вступати напряму в бойову взаємодію з іракськими підрозділами на ділянках фронту, де організація оборони була достатньою для ефективної відсічі агресору. Як тільки передові розвідувальні групи натикалися на такі осередки, просування основних військових частин припинялося. В дію вступала американська авіація і ракетні підрозділи з високоточною зброєю, розташовані за межами Іраку та кораблях ВМС США у Перській затоці. Саме це не дозволяло іракцям діяти ефективно у відповідь. Поряд із фізичною шкодою техніці та живій силі задавався великий моральний тиск, що значно деморалізувало не лише особовий, а й командний склад іракської армії. Одночасно через викриті канали зв’язку іракських збройних сил і заслану в мережу управління військами агентуру впливу, оперативні групи РУМО встановлювали прямі контакти з окремими командувачами бригад, дивізій, укріплених районів певних фронтів та здійснювали їхню індивідуальну ідеологічну і психологічну обробку, схиляючи припинити опір та перейти на бік військ „коаліції”, до співробітництва з американською окупаційною владою. Після того як канали зв’язку з головнокомандувачем Саддамом Хусейном були знищені, значна частина командувачів іракської армії, підданих спецслужбами США психологічній обробці, морально „зламалися” і почали здаватися разом із підлеглими підрозділами американцям, розраховуючи на милість переможців [9].

Враховуючи здобутий в бойових операціях в Югославії, Афганістані, Сомалі, Іраку досвід, Міністерство оборони (МО) США має намір також використовувати в інтересах психологічної війни міжнародну мережу Інтернет. Зазначена мережа може бути використана як система раннього політичного попередження, котра не дозволить правильно оцінити ситуацію в тому чи іншому регіоні. Розвідувальні органи США можуть контролювати трафіки цієї мережі для одержання інформації, котра може бути використана для проведення операцій інформаційної війни в окремих регіонах. По мережі Інтернет можна передавати інформацію співчуваючим групам у таких регіонах, які можуть самостійно проводити ті чи інші операції. Це може виключити необхідність посилки спеціальних збройних сил США в ці регіони.

В інформаційній війні з використанням засобів розвідки широко застосовуються різні системи та датчики для спостереження і контролю обстановки на полі бойових дій. Сучасні армії розробляють схеми використання інформації від датчиків у реальному чи близькому до реального часу для управління бойовими діями та наведення зброї на цілі. Операції інформаційної війни, спрямовані проти таких систем, можуть вивести з ладу вогневі засоби об’єкту, що атакується, але велика розмаїтість типів датчиків і широкий діапазон частот їхніх сигналів істотно утрудняють проведення таких операцій. Нові розробки розширюють можливості одержання та використання інформації від датчиків. Одні системи датчиків будуть видавати інформацію про все, що вони фіксуватимуть у зоні спостереження, а інші, з підвищеною чутливістю і гнучкістю, діятимуть по конкретних цілях. Інформація від систем спостереження, встановлених безпосередньо в зоні бойових дій, може зіставлятися та накладатися на відеозображення, одержувані від розвідувальних безпілотних літальних апаратів і літаків та даними агентурної розвідки для формування повної картини бойової обстановки. Поєднання можливо більшої кількості таких датчиків в єдину мережу створює оптимальні можливості для взаємодії родів військ і навіть збройних сил різних країн.

В інформаційно-психологічній війні широко використовується потенціал хакерів. Дії першої хвилі хакерів, які були в основному аматорами, можна вважати відносно нешкідливими, хоча в пресі їм приписувалися події, до яких вони не мали ніякого відношення. Пізніше з’явилися кваліфіковані та висококваліфіковані хакери, які діють із злочинними намірами (пошук інформації, яку можна продати, одержання доступу до секретної військової інформації тощо). Як правило, хакери використовують визначені слабкі місця в системі безпеки комп’ютерних мереж.

Для визначення вразливості військових обчислювальних систем і мереж управління інформаційних систем МО США провело протягом двох років перевірку 8932 військових систем із застосуванням методів і засобів проникнення в них, використовуваних хакерами-любителями [9].

Спроби проникнення в 7860 систем виявилися успішними, і тільки в 390 випадках вони були викриті законними користувачами. Але офіційно було повідомлено лише про 19 успішних проникнень. Таким чином, 88% військових комп’ютерних систем виявилися незахищеними від зовнішнього проникнення, 99% незаконних проникнень не були викриті та лише про 5% вторгнень було повідомлено офіційно [9].

Зростаюча кількість вторгнень у корпоративні, фінансові та військові інформаційні системи США свідчить про те, що хакери, злочинні угруповання та іноземні розвідувальні служби вважають ці системи важливою мішенню.

Добре спланована та успішно проведена атака хакерів може викликати істотні короткочасні ефекти, такі, як порушення роботи телефонної мережі та банківських систем і навіть систем управління промисловістю чи відключення систем енергопостачання та блокування систем управління повітряним рухом. Але в довгостроковому плані такі дії хакерів менш значимі. Однак варто враховувати, що в найближчі роки активність хакерів та інших злочинних елементів щодо проникнення в цивільні та військові інформаційні та комп’ютерні системи зростатиме, тому що з’являться нові технології, котрі вони зможуть використовувати, а також будуть розроблені нові методи та стратегії злому систем безпеки.

Найбільшу небезпеку в діях хакерів та інших злочинних елементів представляє можливість упровадження ними комп’ютерних вірусів у програмні засоби, які керують життєво важливими системами. Такі віруси можуть почати діяти в заздалегідь установлений час чи при настанні визначених подій.

Кібернетична війна − це війна в кібернетичному (віртуальному) просторі з використанням кібернетичних засобів. Це специфічна, вища форма інформаційної війни, що включає в себе всі інші її форми, але яка виключає звичайні воєнні дії. Тому неправильно називати кібернетичною війною звичайні воєнні дії з використанням операцій, методів і засобів інформаційної війни.

Кібернетична війна − це концепція ведення війни з використанням моделей та імітації подій, що відбуваються в об’єктивній реальності, й процесів. Враховуючи, що багато цілей, проти яких проводяться операції в інформаційній війні, не існують фізично (вони можуть бути представлені лише моделями), розробка таких високоточних моделей є однією з функцій кібернетичної війни. Ці моделі повинні відбивати всі аспекти фактичної війни в реальному часі.

Близьке до реальної дійсності кібернетичне моделювання бойової обстановки дозволяє не тільки заощадити кошти на навчання і тренування особового складу збройних сил, а й випробувати різні нові сценарії бойових дій та тактичні прийоми без людських і матеріальних утрат. Операції та засоби інформаційної війни усе більш широко застосовуватимуться для імітаційного моделювання, від індивідуального навчання особового складу до підтримки широкомасштабних навчань і планування воєнних операцій.

Теоретично за допомогою моделювання та імітації бойових дій у кібернетичному просторі можна довести, що одна зі сторін, яка бере участь у конфлікті, потерпить неминучу поразку. Це може означати для неї, що відпадає необхідність ведення фактичних бойових дій. Однак для цього необхідна згода цієї конфронтуючої сторони з такими результатами моделювання, що в реальному житті нереально. Тому суто кібернетична війна залишиться предметом наукової фантастики на кілька найближчих десятиліть.

Найбільшу тривогу викликає нарощування американцями зусиль щодо створення якісно нового виду зброї − інформаційної, а також розробка нових форм ведення інформаційної війни.

До інформаційної зброї американські фахівці відносять „комплекс програмних і технічних засобів, призначених для контролю інформаційних ресурсів конфронтуючої сторони та втручання в роботу її інформаційно-управлінських систем”. Інформаційна зброя включає засоби знищення, перекручування, розкрадання та затримки інформації, подолання систем захисту інформації, дезорганізації роботи технічних сегментів систем управління, інших можливостей.

Крім військової галузі, котра часто згадується в публікаціях, застосування інформаційної зброї (для порушення роботи систем командування й управління військами та бойовими засобами), фахівці також виділяють економічну, банківську, соціальну та інші сфери її потенційного використання з метою:

·  дезорганізації діяльності управлінських структур, транспортних потоків і засобів комунікації;

·  блокування діяльності окремих підприємстві та банків, а також цілих галузей промисловості шляхом порушення багатоланкових технологічних зв’язків і системи взаєморозрахунків, проведення валютно-фінансових махінацій тощо;

·  ініціювання великих техногенних катастроф на території супротивника в результаті порушення штатного управління технологічними процесами та об’єктами, що мають справу з великими кількостями небезпечних речовин і високих концентрацій енергії;

·  масового поширення і впровадження у свідомість людей визначених уявлень, звичок і поведінкових стереотипів;

·  викликати невдоволення чи паніку серед населення, а також провокування деструктивних дій різних соціальних груп.

В інформаційній війні американські фахівці виділяють наступальні та оборонні інформаційні операції, котрі можуть проводитися окремими особами, диверсійними та терористичними групами чи спеціально підготовленими військовими формуваннями. Важливе місце при цьому приділяється психологічним операціям, здійснюваним із метою впливу на суспільну думку чи конкретних людей.

Основними об’єктами застосування інформаційної зброї як у мирний, так і у воєнний час, є:

·  комп’ютерні та системи зв’язку, що використовуються державними та урядовими організаціями при виконанні своїх управлінських функцій;

·  військова інформаційна інфраструктура, котра вирішує завдання управління військами і бойовими засобами збору та обробки інформація в інтересах збройних сил;

·  інформаційні та управлінські структури банків, транспортних і промислових підприємств;

·  засоби масової інформації, і в першу чергу – електронні (радіо, телебачення і т.ін.), а також друковані.

Такий підхід відводить розвідувальному співтовариству США одну з ключових ролей в інформаційній війні. Зазначена роль визначається не тільки через високий технічний потенціал розвідувального співтовариства, що дозволяє добувати та обробляти величезні обсяги розвідувальної інформації у глобальному масштабі, а й наявністю у розвідки агентурних можливостей для проведення інформаційних операцій (особлива увага тут приділяється придбанню агентури впливу на різних рівнях державної влади, політичних і громадських організаціях, ЗМІ, соціальних верств населення).

Можна стверджувати, що окремі елементи інформаційної боротьби останніми роками не раз використовувалися США в різних міжнародних конфліктах. Разом із тим, тільки після закінчення війни у Перській затоці („Буря в пустелі”) США вперше відкрито заявили про широкомасштабне використання інформаційної зброї у ході бойових дій.Тоді масоване застосування американцями засобів радіоелектронної розвідки і боротьби, а також високоточної зброї проти іракських систем командування та управління призвело до значного зниження ефективності роботи цих систем, істотно вплинуло на результат війни. Крім того, у відношенні збройних сил і населення Іраку, а також населення США та інших країн застосовувалися методи психологічного впливу, спрямовані, з одного боку, на моральне придушення супротивника і, з іншого − на формування позитивного ставлення у світі до дій американських військових.

Незважаючи на те, що фахівці відзначали низку серйозних прорахунків у застосуванні інформаційної зброї в ході війни в Перській затоці, у США як під час бойових дій, так і після їх закінчення була розгорнута пропагандистська кампанія, не позбавлена елементів блефу, яка переслідувала декілька цілей.

По-перше, сприяти зусиллям американського керівництва щодо створення як усередині країни, так і за її межами уявлення про США як про „визнаного світового лідера”, продемонструвавши американську перевагу в галузі військових інформаційних технологій, котрі повинні стати, поряд із ядерною зброєю, одним з основних стримуючих чинників.

По-друге, переконати американських платників податків і законодавців у необхідності та доцільності виділення бюджетних коштів на вдосконалення інформаційної зброї, що, на думку його прихильників, має дозволити США здобувати перемоги в будь-яких військових конфліктах при мінімальних утратах серед американських військовослужбовців. Поряд із різними пропагандистськими кампаніями військово-політичним керівництвом США робляться конкретні практичні кроки щодо створення матеріальної бази інформаційної війни. Одночасно проблеми забезпечення інформаційної безпеки розглядаються ними в якості одного із пріоритетних напрямків забезпечення національної безпеки Сполучених Штатів.

Комітетом начальників штабів США розроблена та затверджена Об’єднана доктрина щодо проведення інформаційних операцій (joint Doctrine for information Operation − JDIO). В доктрині узагальнюється досвід щодо створення концепції інформаційної війни та безпеки, закріплюються чіткі поняття й визначення з метою розроблення однакових підходів і координації зусиль командування збройних сил усіх рівнів. JDIO містить наступальний та оборонний компоненти, котрі складаються з наступних розділів:

·  операційна безпека;

·  дезінформація;

·  психологічні операції;

·  електронна зброя;

·  фізичне руйнування об’єктів;

·  спеціальні інформаційні операції [9].

Особливе місце в доктрині приділяється проведенню наступальної інформаційної операції, що є невід’ємною частиною будь-якої військової кампанії та може бути застосована як при здійсненні „акцій на підтримку миру”, так і в період ескалації кризи. Елементи наступальної інформаційної операції можуть реалізовуватися в різних умовах та обставинах самостійно чи в сукупності з проведенням воєнної операції на стратегічному і тактичному рівнях. При організації комплексу заходів для нападу на комп’ютерні системи та мережі велике значення надається людському чиннику при здійсненні психологічного впливу на процес ухвалення рішення компетентними посадовими особами супротивника, позиції і думки політичних партій і поводження окремих лідерів держави-об’єкту розвідувальних спрямувань.

При цьому експерти МО США підкреслюють, що при затвердженні плану проведення кожної наступальної інформаційної операції враховуватимуться норми міжнародного права, міжурядових договорів та угод, проте реальні події в Іраку, Афганістані та Югославії свідчать про зворотне. Оборонні аспекти JDIO передбачають розширене фінансування програм у сфері інформаційної безпеки, а також здійснення комплексу організаційних заходів. Зокрема, передбачається:

1.   Розробити основні напрямки політики у сфері забезпечення національної безпеки з урахуванням новітніх інформаційних технологій. Для цього намічено переглянути існуючу систему захисту від інформаційної зброї, конкретизувати з урахуванням політичної ситуації цілі та завдання використання наступальної інформаційної зброї, а також визначити процедуру погодження, прийняття рішення і контролю за її застосуванням.

2.   Домогтися стратегічного інформаційного домінування, котре визначено в якості одного з ключових напрямків державної політики в галузі національної безпеки, і припускає постійний розвиток і впровадження нових інформаційних технологій.

3.   Забезпечити надійне та стійке функціонування мереж і систем федерального та місцевого урядів у випадку можливої інформаційної війни.

4.   Підвищити ефективність взаємодії державних структур і приватного сектора в плані підготовки до можливих інформаційних атак. При цьому приватні компанії та фірми повинні взяти на себе частку відповідальності за забезпечення власної інформаційної безпеки [9].

На вирішення цих завдань спрямовані ресурси, насамперед, міністерства оборони і розвідувального співтовариства США.

Нині у підрозділах зазначеного міністерства розробляється стратегія і тактика застосування інформаційної зброї, здійснюються відповідні організаційні заходи щодо підготовки до інформаційної війни, проводяться НДОКР з удосконалення наступальних та оборонних систем інформаційної зброї. При цьому американські експерти виходять із того, що у першій половині ХХІ-го століття в США можливе доповнення національної доктрини „ядерного стримування” доктриною „спрямованої сили” (Force Projection), одним з елементів якої, як очікується, стає інформаційна зброя [9].

В основу концепції інформаційної війни, що розробляється МО США, закладаються результати аналізу численних командно-штабних навчань із відпрацьовування завдань інформаційної війни. проведених останніми роками. Відповідно до цієї концепції, у забезпеченні операцій із застосуванням інформаційної зброї залучатимуться всі системи управління, зв’язку і розвідки всіх видів збройних сил − космічного, повітряного, морського та наземного базування. Для координації дій планується створити автоматизовану систему управління бойовими операціями інформаційної війни та розробити стратегічний план її ведення, подібний до плану ведення ядерної війни − SIOP (Strategic integrated Operation Plan). При цьому, за словами директора ЦРУ, буде зроблено все, щоб військове командування США та американські збройні сили в цілому були краще, ніж їхній супротивник, інформовані про те, що відбувається на землі, на воді та у повітрі [9].

В рамках підготовки до інформаційної війни проведена реорганізація низки підрозділів МО США. Зокрема, визначена провідна роль у цій галузі Управління інформаційних систем (Defense Information Systems Agency − DISA) та Управління стратегічного впливу. У збройних силах США створені спеціальні служби з інформаційної війни:

·  у військово-повітряних силах − Центр інформаційної війни ВВС (AF Information Warfare Center — AF IWC) зі штатом службовців більше 1000 чоловік;

·  у військово-морських силах – група забезпечення безпеки електронних засобів (Naval Security Group) перетворена на службу ВМС з інформаційної зброї (Navy Information Warfare Activity NIWA) [9].

Подібний підрозділ у сухопутних військах знаходиться в стадії формування. Крім того, у збройних силах уведені посади офіцерів з інформаційної війни (infowar officers), а у Національному університеті оборони у Вашингтоні відбувся перший випуск фахівців у галузі інформаційної зброї та стратегії її застосування [9].

Розширюється спектр досліджень МО США в галузі критичних технологій для створення інформаційної зброї. Планується організувати широкомасштабну програму з розробки систем такої зброї, а низка уже реалізованих військових програм, приміром, програма Copernicus, спрямовані на удосконалення військово-морських систем командування, управління, зв’язку і розвідки; на переорієнтування зазначених систем в інтересах підготовки до інформаційної війни. Розвідувальними службами видів збройних сил разом з АНБ досліджуються можливості створення принципово нових вірусів і засобів їхнього впровадження в комп’ютерні системи супротивника. Розробляється технологія створення спеціальних електронних пасток у мікросхемах, котрі як елементна базу в складі систем зброї поставляються американськими фірмами в інші країни. Зазначені мікросхеми-пастки при одержанні визначеної команди зможуть контролювати використання систем зброї чи порушувати їхню роботу. Подібні ж мікросхеми можуть встановлюватися й у системах цивільного призначення [9].

Ще в 1994 році Об’єднана комісія з питань безпеки (The Joint Security Commission), утворена директором ЦРУ і міністром оборони, визначила вразливість США до засобів інформаційної боротьби як головну проблему поточного десятиліття, а можливо, і наступного сторіччя. На думку американських експертів, у США нині від несанкціонованого проникнення надійно захищене тільки невелике число комп’ютерних мереж, котрі містять найбільш важливі (наприклад, ядерні чи розвідувальні) секрети і тому ізольовані від зовнішнього світу. У цьому зв’язку поставлено завдання щодо забезпечення безпеки США в інформаційній війні. Ключова роль у цьому відведена управлінню DISA МО США. Центром безпеки інформаційних систем (CISS) цього управління проводиться велика програма Info War щодо відпрацьовування інформаційного захисту бойових систем. Створення багаторівневої системи захисту військової інфраструктури в цілому координується Управлінням перспективних досліджень АКРА. У 1996 фінансовому році на ці цілі було виділено близько 1 млрд. дол. У цілому ж, за оцінками Асоціації електронної промисловості США, тільки прямі витрати МО США на проведення робіт в галузі підготовки до інформаційної війни найближчі десятиліття знаходитимуться в межах 1,7-2,1 млрд. дол. на рік [9].

У контексті підготовки до інформаційних воєн, очевидно, варто розглядати й ініціативу США щодо створення національної інформаційної інфраструктури Nil (National Information Infrastructure) і глобальної інформаційної інфраструктури (Global Information infrastructure) на базі міжнародної мережі Інтернет, котра в значній мірі знаходиться під контролем США.

2.3. Особливості чинників впливу на визначення виконавчих суб’єктів інформаційних війн, їхніх цілей, завдань та об’єктів враження. Глобалізація – це ще не глобальний світ, а об’єктивний процес, що нині стрімко розвивається. Він має далекі наслідки для кожної держави, для кожного народу як у національному, так і в міжнародному плані. Глобалізація – багатошарове явище, котре стосується всіх сторін суспільного та економічного життя людства. Представники різних політичних поглядів вкладають у цей термін іноді зовсім різний зміст. А від змісту самого розуміння змісту глобалізації залежать і реагування на неї, і нові виклики перед нашим світом.

Однак незважаючи на всі розбіжності, майже усі фахівці не ставлять під сумнів, що в основіглобалізації лежать якісні зміни в технічному, технологічному, транспортному, комунікаційному, інформаційному (часто називають інформаційною революцією) базисі економіки і суспільства. Головне при цьому, що забезпечується не тільки глобальне спілкування між людьми, а й реалізація фінансових операцій в обсязі, що значно перевищує розміри ВВП великих держав (уже наприкінці 1990-х рр. у такий спосіб стали можливі операції на валютних ринках світу в обсязі 1,5 трильйона доларів) [10].

Економічні зв’язки стають найважливішою формою існування світового господарства. У відриві від них не може розвиватися жодна національна держава. Інтереси в міжнародних відносинах значною мірою реалізуються через політику, рішення держав, їхніх еліт і суспільних сил. Стан принципів і сил, що домінують у цих зв’язках, впливає істотно на дієздатність держав. Тим більше, що йдеться про тенденцію до розвитку єдиного світового господарського комплексу при зневазі поступовим, довгостроковим характером цієї тенденції.

З одного боку, розвиток подій після 11 вересня 2001 р. засвідчив, що насправді з ліквідацією конкуренції між суспільними системами був загублений не лише демократичний механізм коректування соціального розвитку. Світ позбавився ідеалів суспільного прогресу, ідеології, маси людей розчарувалися в політиці, партіях, парламентах, урядах, у наслідках технологічного прогресу. Ідеологічний вакуум заповнюється пошуком нової, найчастіше релігійної віри, що має наслідком зловживання релігійних фундаменталістів і фанатиків, появу нових релігійних, етнічних та інших рятівних вчень. Усе це приводить до дезорієнтації, розчарування, спаду суспільної активності, до розкольницьких і ліквідаційних проявів у середовищі лівих партій та русі за мир.

З іншого − за своїм соціальним змістом в умовах глобалізації ми маємо справу з інтернаціоналізацією капіталу у всесвітньому масштабі, тобто з капіталізмом, що глобалізується. Це орієнтація на розмивання національних кордонів, на ліквідацію державного суверенітету, на верховенство уніфікованих моральних і політичних цінностей. На питання, про які цінності йдеться, відповідь серед інших дав професор П. Ратленд з університету Уеслі, США. Під глобалізацією він має на увазі „всесвітнє поширення ліберально-капіталістичної моделі з властивим їй поєднанням політичних і культурних цінностей” [10].

З урахуванням незаперечних фактів соціальної нерівності, штучний процес прискорення в створенні єдиного світового господарства, пов’язаний з нав’язуванням США далеких від наслідування моделей соціально-економічного розвитку іншим країнам,− вступає у протиріччя з їхніми об’єктивним інтересами. Таке прискорення виходить за межі економічних відносин, поширюється на всі сфери суспільного життя. Більш того, такого роду „штучне прискорення” стає відповідною формою агресії, агресії без застосування військової сили, з опорою на економічні та політичні чинники. Інакше як елементом нової доктрини світового панування США такий підхід не назвеш.

Війна, що розпочалася під гаслом „антитерористичної акції”, стала затяжною війною з метою встановлення „нового світового порядку” в інтересах неоконсервативних сил США, і надає для цього щодня нові докази. Так, починають виявляти себе такі моменти, як нові загрози для миру та існування людства: неприйняття гегемонії США; починає знаходити підтвердження те, що неоліберальна ринкова економіка не є стабільною; вона не тільки не підходить для таких країн, як Росія і Китай, Іран, Ірак, Пакистан, а й не здатна вирішити глобальних світових проблем, котрі капіталізм відтворює сам собі за допомогою криз.

Аналітики ЦРУ говорять про те, що вплив США у світі як по своїх розмірах, так і по якісному вираженню буде слабшати, і що можуть виникнути інші силові центри. Прогнози не лише аналітиків ЦРУ, а також і багатьох колег із різних держав підтверджують, що до 2015 року швидше за все візьме гору тенденція до розвитку багатополярного світу, в якому активну роль поряд із США будуть відігравати Китай, Росія, Європейський Союз, Японія, а також такі країни, як Індія, Мексика, Бразилія. Крім того, не виключається виникнення нових національних і інтернаціональних організацій. Крім того аналітики підкреслюють значення таких стратегічно важливих „трикутників”, як, наприклад, США − Росія − ЄС чи Китай − Індія − Росія, котрі утворюватимуть відповідні геостратегічні альянси для збалансування впливу США.

У цьому контексті заслуговує на увагу наступний збіг обставин. Так, після прийняття рішення про розширення НАТО на Схід, оголошення З. Бжезінським (одним із найвпливовіших ідеологів сучасної американської геостратегії) Сполучених Штатів євразійською державою‚ а американським Сенатом колишніх радянських республік Кавказу, Прикаспію та Середньої Азії – зоною особливих інтересів США, нині вимальовується досі прихована кінцева мета американської правлячої еліти другої половини XX століття − створення умов для формування нової, на цей раз „американської всесвітньої імперії” (після розвалу „радянської”) і створення за рахунок посткомуністичного (зокрема пострадянського) простору плацдарму (іншими словами „санітарного коридору”, тобто зони „прифронтових держав”) для стратегічного економічного або воєнного протистояння зі Східною цивілізацією, насамперед з Китаєм після 2025 року (запланованої керівництвом ЦК КПК КНР дати для проголошення „Великої піднебесної” єдиною супердержавою світу).

З цієї причини в центрі уваги ЦРУ на далеку перспективу знаходитимуться проблеми розвитку пострадянських спецслужб, соціально-політична ситуація в Росії, Бєларусі та Україні‚ процеси в державах Прибалтики, вибухонебезпечне становище і конфлікти в Придністров’ї, на Кавказі та в Центральній Азії‚ зокрема, в Таджикистані. У разі виникнення передумов для небезпеки американським інтересам спецслужбами США вживатимуться активні оперативні заходи щодо дискредитації та придушення антиамериканських і антинатовських політичних сил і громадських рухів у посткомуністичних суспільствах. Як свідчить тривалий оперативних досвід, зазначені оперативні заходи, як правило, здійснюються підрозділами спеціальних операцій ЦРУ і РУМО, які взаємодіють із представниками британської СІС (МІ 6, стратегічна розвідка) і ДІС (військова розвідка) [11].

Така версія підтверджується низкою реальних даних про те‚ що ЦРУ США здійснює програму серії таємних операцій‚ завданням яких є розповсюдження американського впливу на колишні радянські республіки з метою створення зони підтримки американських військово-політичних заходів у майбутньому геополітичному протистоянні.

Так, зокрема, відомо про наявність так званої „Директиви № 14” (1993 р.)‚яка передбачає оперативні заходи США щодо „врегулювання” конфліктів у Грузії‚ Азербайджані й Таджикистані‚ надання допомоги в пошуку мирних рішень щодо стримування етнічної напруги в країнах Балтії‚ Молдові‚ Росії, Україні та інших країнах СНД. Ця директива закликає офіційний Вашингтон використати фінансові та дипломатичні важелі для вирішення зазначених проблем. Одночасно аналітики ЦРУ в даній Директиві зазначають, що реалізація завдання забезпечення захисту особливих інтересів Сполучених Штатів на пострадянському просторі можливий лише за умови „подолання професіоналізму колишнього КДБ, що може бути досягнуте, в свою чергу, шляхом усунення за допомогою проамериканського лобі в пострадянських правлячих колах зі служби всіх співробітників місцевих спецслужб, які отримали спеціальну оперативну підготовку в системі КДБ СРСР [12].

На думку американських аналітиків‚ розвідка в цьому напрямі зміцнюватиме і безпеку США‚ оскільки підтримувані американським урядом „демократичні” рухи та уряди новоутворених посткомуністичних держав із більшою ймовірністю не лише захищатимуть права людини та національних меншин‚ а й більш ефективно вирішувати етнічні‚ релігійні та територіальні конфлікти мирними засобами; і головне − вони стануть надійними партнерами Сполучених Штатів у дипломатичній‚ торговельній діяльності‚ а також у зусиллях щодо укладання договорів про обмеження озброєнь у вигідному американській стороні плані(як це сталося з ядерним роззброєнням України, Бєларусі та Казахстану).

Останніми роками свого правління адміністрація Б. Клінтона започаткувала спеціальну урядову програму розповсюдження ідей „американської демократії” на інші держави як один з основних напрямків своєї зовнішньої стратегії. Зазначена програма залишається чинною й нині. До цієї діяльності залучена значна частина урядових і громадських організацій США‚ дипломатичні відомства, представники ЗМІ‚ які діють згідно з положеннями програм‚ узгоджених із Конгресом. Координацію та інформаційно-розвідувальне забезпечення запланованих заходів доручено розвідувальним службам‚ у тому числі з використанням агентурних і легальних можливостей у країнах перебування. Значний обсяг аналогічної роботи щодо створення політично різноспрямованих „опозиційних рухів” здійснено й в Україні. Особлива американська активність відзначається після 2004 року, коли до влади в Україні було протягнуте „проамериканське лобі”, котре тимчасово потіснило не лише „проросійське”, а й „пронімецьке та профранцузьке”. Саме це спровокувало в українському суспільстві нову хвилю політичного протистояння та поглиблення системної кризи.

Для вирішення нових геостратегічних завдань уряду США спецслужбами здійснюються заходи щодо об’єднання під американським патронатом можливостей розвідувального співтовариства держав НАТО; особливе значення надається співробітництву зі спецслужбами Польщі, Чехії, Угорщини, Румунії, колишніх республік Югославії, Литви, Латвії та Естонії.

Реальним підтвердженням цієї гіпотези є створення Спеціального аналітичного центру (САЦ) – об’єднаного розвідувального центру командування США в Європі‚ розташованого на авіабазі Моулсворт (Велика Британія). САЦ забезпечує необхідною інформацією всі сили коаліції НАТО на Європейському континенті‚ а також сили миротворчих операцій‚ як це було‚ наприклад‚ у країнах колишньої Югославії‚ у ході операцій у Північному Іраку‚ під час подій в Албанії‚ евакуації у Заїрі‚ діяльності стабілізаційних сил у Боснії‚ Східній Славонії тощо. До складу центру входять фахівці з різних країн‚ він має міцні зв’язки з головним розвідувальним центром НАТО. Складовою частиною САЦ є підрозділи спостереження за ВМС регіону та фоторозвідки (розвідувальні супутники‚ літаки-розвідники U-2 та P-3) [13].

Один з унікальних аспектів діяльності САЦ − сектор координації багатонаціональної розвідувальної діяльності‚ куди входять 12 членів з шести країн НАТО. Він має чотири основні завдання:

·  забезпечення організації взаємодії розвіддіяльності НАТО та об’єднаних миротворчих сил;

·  визначення завдань та експлуатація розвідувальних безпілотних літаючих апаратів (БЛА) та іншої розвідувальної техніки. Так‚ наприклад, лише у 1997 році було здійснено понад 500 польотів БЛА;

·  отримання‚ обробка та накопичення інформації‚ підвищення ефективності роботи локальних мереж‚ інших джерел інформації;

·  розподіл обов’язків між структурами взаємодії та обмін інформацією.

Поступово розвідувальним контролем охоплюються нові регіони. Зараз − це африканська Сахара‚ країни Балтії. Ефективність такої роботи було‚ зокрема‚ підтверджено під час подій в Албанії (березень 1997 року) [13].

Основою обміну розвідувальною інформацією стала локальна мережа LOGE − загальна система зв’язку та обміну даними НАТО‚ яка об’єднує понад 300 абонентів і має дуже широкі можливості. САЦ − якісний крок уперед у системі загального об’єднання розвідувальної діяльності розвідувальної спільноти Північноатлантичного альянсу [13].

Таким чином, для реалізації концепції інформаційної війни у США створені всі необхідні умови, в тому числі:

·  розроблено теоретичну базу інформаційної війни, котра пройшла перевірку практикою ведення війни в зоні Перської затоки проти Іраку (американські військові фахівці вважають війну в Затоці „першою інформаційною війною”), в Афганістані, у Панамі, Боснії, Югославії, а також нинішнє розгортання спеціальних інформаційних операцій проти Ірану, Сирії, Північної Кореї та інформаційне забезпечення ідеї розгортання в Чехії, Польщі, Грузії, Азербайджані та в Україні елементів системи американської ПРО;

·  теоретичні положення, закріплені в нормативних документах;

·  виконано значний обсяг робіт зі створення організаційних структур, на які в збройних силах США покладене завдання ведення інформаційної війни. У 1995 р. факультет інформаційної війни Університету національної оборони США зробив перший випуск офіцерів − фахівців в галузі ведення інформаційної війни.

У США також активно ведуться інтенсивні та широкомасштабні роботи в галузі психологічного компонента інформаційної війни, об’єктом якої є індивідуальна, групова і масова свідомість. Зазначені роботи фінансуються Управлінням перспективних досліджень США і проводяться під керівництвом ЦРУ й РУМО.

Необхідно відзначити, що проблеми інформаційної війни активно досліджують не тільки в США, ФРН і Великій Британії, а й у Канаді, Швеції, Франції, Австралії. У цих країнах постійно публікуються наукові праці та журнальні статті по даній проблематиці, проводяться наукові конференції. Усього, за даними американської Федеральної комісії з питань оборонних наукових досліджень, більше 25 держав проводять нині розробки засобів і методів ведення інформаційної війни.

В якості однієї із складових зовнішніх загроз інформаційної безпеки України варто виділити діяльність спецслужб та організацій США як найбільш зацікавлених у реалізації завдань придбання інформаційних переваг і домінування над своїми євразійськими конкурентами (Німеччиною, Францією й Росією) у питаннях контролю та прихованого вигідного управління процесами в Україні. Саме Сполучені Штати першими на урядовому рівні прийняли доктрину інформаційної війни, назвавши її найважливішою складовою частиною загальної військової стратегії. У березні 2007 року Конгресом США прийнятий Закон „Про підтримку заходів щодо вступу України в НАТО”, що може свідчити про початок фінансування і розгортання американською стороною цілеспрямованих інформаційно-психологічних заходів вигідного впливу на українське населення.

2.4. Характеристика виконавчих суб’єктів. Сьогодні в США питаннями інформаційного протиборства тією чи іншою мірою зайнято більш ніж 150 урядових організацій, не рахуючи приватних компаній та освітніх установ, дії яких координуються на найвищому державному рівні.

Агентство національної безпеки (АНБ) − світовий лідер в галузі радіоелектронного перехоплення, має завдання щодо виробництва інтегральних мікросхем для своїх обчислювальних систем. За наявною інформацією, на ньому також виготовляються мікросхеми, котрі за своїми характеристиками, функціями і зовнішнім виглядом практично не відрізняються від компонентів, використовуваних в електронних системах потенційного супротивника. Вони призначені для таємної установки в системах обробки даних і управління інших держав, де виконують роль електронних закладок і можуть передавати інформацію по радіоканалах, або реагуючи на зовнішній сигнал, паралізувати комп’ютери стратегічних систем.

АНБ контролює два вузлових центри мережі Інтернет у штатах Меріленд і Каліфорнія, а також проводить сканування значного числа вузлів підключення користувачів цієї мережі в інших регіонах США і за кордоном. На думку експертів, такі операції здійснюються з відома компаній Sprint, Ameritech Bell Communications і Pacific Bell, які володіють комерційними системами телекомунікацій.

Підрозділи АНБ, котрі працюють у цій галузі:

·  Об’єднаний технічний центр інформаційної війни міністерства оборони і розвідувальних служб (Joint Defense and Intelligence Community Information Warfare Technical Center). Розташований у будинку штаб-квартири АНБ у Форт-Міде;

·  Центр технологій проведення інформаційних операцій (Information Operations Technology Center, IOTC). Сформований у 1997 році. Безпосередньо підпорядкований директору АНБ. Організаційно складається з трьох підрозділів:

1) координаційна група розвідувального співтовариства (Community Coordination Group, CCG);

2) група аналізу та оцінок (Analysis and Assessment, A&A);

3) група високих технологій (Advanced Technology Group, ATG).

Проблемою інформаційної війни і, в першу чергу, питаннями інформаційно-технічного впливу займаються й інші підрозділи АНБ, наділені не тільки виконавчими, а й координаційними функціями як всередині США, так і серед аналогічних спецслужб країн НАТО.

Сервер АНБ США (http://www.nsa.gov/) містить матеріали національного музею криптології та архіви агентства [9].

Центральному розвідувальному Управлінню (ЦРУ) у забезпеченні зовнішньої безпеки США приділяється одне з головних місць.

Так, розроблений і реалізований план, спрямований на розширення можливостей розвідки, насамперед агентурної, з добування та обробки інформації про загрози національній інформаційній інфраструктурі з боку іноземних держав. Крім традиційних методів агентурної роботи, ЦРУ приділяє велику увагу аналізу відкритих джерел і проникненню в закриті бази даних технічним шляхом. Про це свідчить той факт, що останнім часом ЦРУ зайнято підбором фахівців в галузі інформаційних і комп’ютерних технологій, в тому числі з середовища хакерів.

В якості одного з пріоритетних напрямків роботи ЦРУ визначене добування даних про потенційні терористичні кіберзагрози США, котрі надходять із-за кордону. Так, управління зафіксувало факт кібератаки проти однієї з державних комп’ютерних мережних систем Шрі-Ланки. У результаті електронна пошта і сервери мережі були заблоковані. Кібератаку провела маловідома екстремістська група „Чат-тигри мережі Інтернет”, котра діяла від імені руху „Тигри визволення Таміл Ілама”. Зазначена організація кваліфікується в США як терористична.

ЦРУ складений список з приблизно 30 країн, котрі нині активно розробляють технології, призначені для ведення інформаційної війни, що може стати для США „кібернетичним Чорнобилем”, з огляду на високий ступінь залежності економіки та збройних сил держави від безперебійної роботи комп’ютерного парку.

Сервер ЦРУ (http://www.odci.gov/cia/) містить багато цікавої інформації, починаючи від віртуальної екскурсії по будинку ЦРУ в Ленглі та музею розвідувальної техніки, і закінчуючи електронними версіями таких інформаційних видань, що випускаються ЦРУ, як „CIA World Fact Book”, в якому міститься інформація про кожну країну світу [9].

Федеральне бюро розслідувань (ФБР) також бере участь у реалізації доктрини інформаційної війни і, насамперед, із позицій захисту інфраструктури США. З метою боротьби з комп’ютерними злочинами в Сполучених Штатах у 1996 році був прийнятий федеральний закон „Про шахрайство і зловживання з використанням комп’ютерів” (Federal Computer and Abuse Act of 1996), котрий передбачив створення у ФБР підрозділу з боротьби з даним видом злочинів.

Бюро займається розслідуванням таких інцидентів як шпигунство, розголошення секретних даних, обман державних інстанцій, тероризм, махінації та шахрайство, реалізованих через телекомунікаційні мережі. До його структури входить сім підрозділів з боротьби із комп’ютерною злочинністю (Computer Crime Squards), штат яких складає 300 чоловік.

ФБР має свій сервер (http://www.fbi.gov/), який містить, крім загальної інформації (історія бюро, адреси місцевих офісів по країні, публікації ФБР і про ФБР), ще кілька рубрик, серед яких „FBI Most Wonted” (злочинці, розшукувані ФБР) з повною інформацією про них та фотографіями, а також „Major Investigates” з матеріалами розслідувань найзначніших злочинів і терактів [9].

Міністерство оборони США, будучи прабатьком міжнародної мережі Інтернет, першим усвідомило нову загрозу безпеки країни і силу інформаційної зброї та нині займає провідні позиції у реалізації доктрини інформаційної війни у військовій сфері.

Комісія експертів наукової ради МО (Defence Scientist Board, DSB) підготувала доповідь про необхідність вживання екстрених заходів до забезпечення безпеки військових телекомунікацій і комп’ютерних мереж на випадок інформаційної війни. Експерти вказують, що якщо такі заходи не будуть вчасно прийняті, Сполученим Штатам може бути завдана „катастрофічна” шкода, порівнянна лише з наслідками японської авіаційної атаки на Перл-Харбор у Другій світовій війні. Пентагон приймає на роботу хакерів для перевірки військових АІС на уразливість на так звані „червоні команди” (Red Team), котрі займаються забезпеченням захисту військових комп’ютерних мереж. Безпосередню реалізацію проекту здійснює Центр інформаційної війни міністерства оборони США (Army Info war Center).

Стратегічне командування збройних сил США ввело систему оповіщення про інформаційні напади Infocon. У ній передбачено чотири рівні небезпеки: Alfa, Bravo, Charlie і Delta. Кожному з них відповідає за комплекс заходів для посилення режиму безпеки, у тому числі виключення АІС з Інтернет і цілодобовий моніторинг комп’ютерних мереж.

Спеціальна група при МО США (Training and Doctrine Command, TRADOC) розробляє концепцію інформаційної війни, визначає правомірність застосування інформаційної зброї.

Безпосередньо питаннями стратегії та тактики інформаційної війни у Пентагоні, крім названих, займаються наступні підрозділи:

·  Агентство (управління) із захисту інформаційних мереж (DISA) − штаб-квартира у Вашингтоні. Його керівник повідомив пресі про переорієнтацію цієї організації на переважне вирішення завдань, пов’язаних із забезпеченням інформаційної безпеки у збройних силах США. У DISA також сформовано оперативний підрозділ із протидії інформаційним нападам і відновленню комп’ютерних систем (Attack Assessment, Emergency Response and Recovery Capability Unit);

·  Управління перспективних дослідницьких проектів (Advanced Research Project Agency). Підзвітне МО США. Проводить наукові розробки у сфері інформаційної війни з 1995 року. Запропонована їхніми експертами доктрина інформаційної війни передбачає забезпечення безпеки технічних засобів, одержання та передачу розвідувальної інформації про обстановку на театрі бойових дій, блокування відповідних систем супротивника, а також навчання військовослужбовців діям в умовах інформаційної війни, оснащення їх необхідним спорядженням і устаткуванням.

У МО США створений підрозділ Сил швидкого реагування в засобах масової інформації (RapidMediaReactionForceRMRF). Його завдання у свій час сформулював колишній директор ЦРУ Студеманн. Він заявив, що RMRF повинне використовувати всі можливі пропагандистські прийоми та засоби для цільового інформаційно-психологічного впливу на населення тих країн і регіонів, де збройні сили США планують або здійснюють бойові операції. Крім RMRF, на його думку, можуть служити джерелом розвідувальної інформації:

·  Міністерство оборони та генштаб армії зацікавлені, головним чином, у розробці методів захисту військових ліній телекомунікацій. Відповідні дослідження ведуться у Форт-Бульвуаре, де знаходиться Управління розвідки та безпеки сухопутних сил (Army Intelligence and Security Command), під контролем якого діє Центр наземної інформаційної війни (Land Information Warfare Activity Center). У віданні міністерства знаходиться команда швидкого реагування на інциденти, що виникають із військовими комп’ютерними системами (Army Computer Emergency Response Team);

·  Генеральний штаб ВМС заснував у Норфолку (штат Вірджинія) Флотський центр інформаційної війни (Fleet Information Warfare Center, FIWC), метою якого є розробка заходів забезпечення безпеки систем військово-морських телекомунікацій і ЕОМ на бойових кораблях у кризових ситуаціях. Стратегічні та політичні питання протидії інформаційному нападу вивчаються фахівцями експертної групи (Naval Information Warfare Activity), що базується у Форт-Міде (штат Меріленд). Як заявив командуючий ВМС США в Атлантиці, пріоритетною проблемою для цих органів є реалізація концепції забезпечення інформаційної переваги над супротивником у бойовій обстановці та придушення його здатності передавати, одержувати та використовувати інформацію, необхідну для управління бойовими діями. Група стратегічних досліджень (Strategis Studies Group) створена в 1995 році в структурі міністерства ВМС, займається розробкою апаратури, здатної посилати могутні спрямовані електромагнітні імпульси, за допомогою яких можна управляти поведінкою людини;

·  Генеральний штаб ВВС. З 1994 року на базі ВВС Келлі (штат Техас) діє Центр інформаційної війни ВВС (Air Force Information Warfare Center), якому доручена розробка методів і засобів її ведення в повітряному, космічному і кібернетичному просторах. Commando Solo − технічна група в складі ВВС США. Так, наприклад, за допомогою встановленої на літаку апаратури група забезпечувала пряму трансляцію спеціально підготовлених пропагандистських матеріалів по телебаченню Гаїті під час вторгнення американських військ до цієї країни. Commando Solo також використовувалася для глушіння теле- і радіопередач боснійських сербів;

·  Комісія із захисту критичної інфраструктури при президентові США (Presidents Commission on Critical Infrastructure Protection, PCCIP). Створена в 1996 році. Її завданням є своєчасне інформування про стан інформаційної безпеки в державних і приватних установах США. За пропозицією голови Комісії, вивчення питань інформаційної безпеки планується включити навіть у шкільні програми. До складу комісії входять представники ЦРУ, АНБ, міністерств оборони, юстиції, фінансів, торгівлі, енергетики, а також Федерального агентства з управління в кризових ситуаціях;

·  Інші урядові та міжвідомчі організації. Проблема інформаційної безпеки залишається в полі пильної уваги уряду США. Діє ціла низка урядових організацій, покликаних забезпечувати координацію і вирішення зазначеної проблеми, котрі здійснюють дослідження та мають безпосереднє відношення до ведення інформаційної війни.

Аналогічні завдання вирішують такі організації, як Центр із поширення інформації та аналізу (InformationSharing & AnalysisCenter), Національна асоціація комп’ютерної безпеки (NationalComputerSecurityAssociation), Центр інформаційної політики і стратегії, Двостороння група управління проведенням інформаційних операцій (BIOSG), Центр технологій проведення інформаційних операцій (IOTS), Національна координаційна консультативна рада з інформаційної безпеки, Національний координаційний центр із запобігання комп’ютерних інцидентів.

До вирішення завдань з боротьби із комп’ютерними злочинами та забезпеченню інформаційної безпеки підключаються й правоохоронні органи. Так, роботою зі створення методик і програмного забезпечення для розслідування комп’ютерних злочинів опікуються вже 36 різних державних і громадських організацій. В їхньому числі: Служба з надзвичайних ситуацій у комп’ютерних мережах (Emergency News Service), Регіональні центри з розробки спеціальних технологій для правоохоронних органів (Regional National Law Enforcement and Correctiol Technology Centers), Каліфорнійський інститут кримінальної статистики, Міжнародний архів даних приватних детективних бюро (Investigative Resources International Site), Консорціум регіональних поліцейських організацій (Community Policil Consortium) тощо.

До проведених робіт із створення засобів інформаційного протиборства широко залучаються приватні фірми. Так, компанія Science Applications International Corp. (SAIC) має Центр інформаційної політики та стратегії, котрий на замовлення Пентагону досліджує питання впливу інформаційних технологій на військові конфлікти в XXI столітті. Компанія має в різних країнах 450 своїх філій (у тому числі представництво в Москві). Фірма тісно пов’язана з МО і розвідувальними органами США (у раді директорів компанії працюють колишній директор АНБ Р. Інмен, який за часів міністра оборони М. Лейрд, а також Д. Хикс, який у недалекому минулому керував науковими дослідженнями в Пентагоні).

Відповідно до рішення уряду для обліку осіб, які користуються серверами доменів високого рівня (домени високого рівня − прийнята в Інтернет одна із систем класифікації зареєстрованих користувачів, зокрема, військовим, урядовим, освітнім, фінансовим організаціям) привласнюються особливі адреси (використовуються буквосполучення .go, .corn, .edu, .org, .net тощо) мережі Інтернет, був створений Головний державний регістр Inter-NIC. Надалі він був переданий у ведення приватної компанії Network Solutions, Inc. (NSI), штаб-квартира якої знаходиться в м. Херідон (штат Вірджинія). Згодом уряд передав цій фірмі також монопольне право на керування сітковим трафіком служби WWW і на надання користувачам каналів комп’ютерного зв’язку. Нині NSI входить у структуру компанії SAIC, що створює можливість використання монополії NSI для ведення інформаційної війни.

Корпорація Booz-Allen & Hamilton Inc. уклала контракт із Пентагоном на суму 500 тис. дол., відповідно до якого вона зобов’язалася розробити матрицю основних вимог до інформаційних операцій і створити закриту базу даних, необхідних для їхнього проведення. В останній будуть зберігатися дані про інформаційні інфраструктури в країнах, які розглядаються в якості потенційних противників США, а також дані про їхні можливості в проведенні операцій інформаційної війни.

Компанія SRA International, котра спеціалізується на виконанні замовлень міністерства оборони та спецслужб США, створила експериментальний зразок пошукової інформаційної системи Name Tag. За допомогою програмного забезпечення Net Owl, система в автоматичному режимі контролює потоки інформації, що циркулюють по каналах Інтернет, відбираючи з них дані, котрі можуть становити інтерес для економічної розвідки. Останнім часом SRA Internal відкрила філію у Франції й представництво в Москві.

Компанія Autonomy Inc. розробила дві системи програмного забезпечення: Autonomy Web Resercher і Autonomy Press Agent, призначені для контролю за потоками інформації, що циркулюють по каналах Інтернету. Системи дозволяють по ключових словах і фразах „відфільтровувати” із переданих повідомлень дані, котрі представляють розвідувальний інтерес. З їхньою допомогою можна також витягувати необхідну інформацію із з’єднаних з Інтернет локальних комп’ютерних мереж і баз даних окремих ЕОМ. Обидві системи можуть працювати в автоматичному режимі.

Деякі організації розвідувального співтовариства США, насамперед РУМО, застосовували розроблене компанією MNIS унікальне програмне забезпечення DRLINK для електронного сканування великого числа патентів та інших подібних документів із метою виявлення тенденцій і напрямків науково-технічного розвитку та підготовки матеріалів прогностичного характеру.

Фірма Inslaw розробила програмний пакет Promis (Prosecutors Management Information System), що використовується американськими спецслужбами в електронній розвідці. Завдяки застосуванню складних алгоритмів Promis здійснює швидкий „мережний розшук”, підбираючи дані з різних джерел. Програма забезпечена системою закритого доступу Trap Doors, через яку АНБ може проникати в усі банки даних, орієнтовані на Promis. Стверджується, що Promis використовувалася також у вашингтонській штаб-квартирі Міжнародного банку реконструкції та розвитку, зокрема, у комп’ютерах VAX. Впровадження цієї системи в обчислювальний центр банку з’явилося, вірогідно, початком операції проникнення в інші банки даних світової фінансової мережі. Колишній директор ЦРУ США У. Кейси одного разу з гордістю зізнався, що один з його найбільших успіхів „пов’язаний із проникненням у міжнародну банківську систему” [9].

За заявами експерта корпорації Northrop із питань інформаційних воєн Дж. Ковасіча, корпорація успішно реалізує програму науково-дослідних робіт із створення засобів виявлення в інформаційних мережах комп’ютерних вірусів. Сформований також банк даних, в якому накопичуються комп’ютерні віруси, котрі уловлюються спеціальною апаратурою, із метою їхнього вивчення і розробки способів нейтралізації. При цьому Дж. Ковасіч дав зрозуміти, що зазначений банк даних може бути використаний для розробки наступальних засобів ведення інформаційної війни, тому що багато вірусів, які зберігаються в ньому, практично невідомі за кордоном і засобів протидії їм поки не існує [9].

Значна роль у розробці теоретичних способів і прикладних засобів інформаційної війни приділяється у цивільних і військових вищих навчальних закладах. Повним ходом іде підготовка необхідних кадрів у збройних силах країни. Ще в серпні 1994 року Школа інформаційної війни і стратегії при університеті національної оборони США у Вашингтоні (U.S. National Defense Unіvеrsіtу’s School of Information Warfare and Strategy) прийняла перших слухачів. Курс розрахований на 10 місяців.

Національний фонд знань (National Knowlege Foundation) − організація, покликана внести істотний вклад у розвиток нових форм збору розвідданих, у тому числі з використанням комп’ютерних мереж.

У локальній мережі Гарвардського університету в Бостоні обробляється секретна інформація: його мережа зв’язана із секретними мережами МО США (зокрема, ВМС), Національного управління з аеронавтики та досліджень космічного простору (NASA), Національної лабораторії у Лос-Аламосі, а також у декількох університетах Америки. В Гарвардському університеті проводяться семінари з проблем всесвітньої інформаційної інфраструктури.

Арізонський університет реалізує програму „Інформаційні технології і національна безпека”, в рамках якої, зокрема, вивчаються питання про використання сучасних телекомунікаційних технологій терористичними організаціями.

У Сандійській національній лабораторії (SNL) на замовлення міністерства енергетики фахівці проводять дослідження, націлені на комплексний аналіз як способів атак на інформаційні системи, так і способів захисту.

Група швидкого реагування на комп’ютерні інциденти (Computer Emergency Response Team, CERT) при університеті ім. К. Меллона в Пітсбурзі визначає кількість несанкціонованих вторгнень у мережі компаній через Інтернет і протидіє спробам „злому”. Її експерти на проханнях правоохоронних органів США розшукують в Інтернеті хакерів. Досвід CERT використовується в інтересах МО США.

Національна асоціація комп’ютерної безпеки (National Computer Security Association, NCSA) проводила експеримент у зборі даних, розміщених у системі електронної пошти, про секретні роботи американських фірм. Займається дослідженнями в приватних компаніях США для відстеження динаміки поширення комп’ютерних „вірусів” та їх вивчення.

Про увагу до університетських робіт говорить той факт, що через Національний науковий фонд (National Science Foundation) планується щорічно виділяти 10 млн. дол. на стипендії студентам університетів і коледжів, які беруть участь у наукових дослідженнях із проблем інформаційних воєн.

Аналіз ролі організацій США в реалізації доктрини інформаційного протиборства показує, що цей процес, незважаючи на значну кількість його учасників, поки знаходиться в стадії формування. Американські спецслужби змушені набирати хакерів шляхом опублікування газетних оголошень. Це свідчить про труднощі, котрі існують у пошуку фахівців подібної категорії. Разом із тим, у США відбувається спрямоване вивчення нових методів і способів інформаційного руйнування у військових цілях у рамках програм із проблематики інформаційних воєн. За оцінками американських експертів, щорічні витрати МО США на реалізацію програм досліджень в галузі інформаційних воєн сягають 2 млрд. дол. За період з 1996 по 2005 рр. вони в цілому складуть 16,7 млрд. дол. Значні зусилля витрачаються на забезпечення безпеки власної інформаційної інфраструктури США.

Сьогодні загальною тенденцією в діяльності організацій США є розробка основних концептуальних і організаційних принципів ведення інформаційної війни, пошук нових методів роботи з використанням інформаційних технологій.

У США реально існують різні форми інформаційної зброї, що, за оцінками військових фахівців, має можливості завдавати збитків, які можна прирівняти до наслідків від зброї масового знищення. Як вважає низка американських експертів, у міру подальшого розвитку інформаційної зброї на першій половині XXI століття національна доктрина „ядерного стримування” чи „залякування” внаслідок безперспективності може бути замінена на доктрину „орієнтованої сили” (Force Projection). Однак, незважаючи на наявність Директиви Пентагона від 1992 року про інформаційну зброю та інтенсивну розробку нових видів тактики ведення війни з використанням сучасних інформаційних і телекомунікаційних технологій, на національному рівні все ще не оприлюднена Директива Президента США „Про інформаційну війну”. На думку американських експертів, це заважає визначенню напрямків наукових досліджень і розробок інформаційної зброї, розрахунку обсягів їхнього фінансування.

Причин сучасного стану розробки порушеної проблеми може бути декілька:

1.   Протиріччя всередині розвідувального співтовариства. Спроби директора ЦРУ Джона Дейча створити Національне бюро фото-образотворчих матеріалів для обробки даних, що надходять із супутників-шпигунів, де під егідою ЦРУ повинні бути об’єднані ще дев’ять відповідних підрозділів цивільних спецслужб і військових розвідслужб, зустріли опір із боку Пентагона і поки не увінчалися успіхом. ЦРУ, в свою чергу, бойкотує щорічні збори організації Open Sources Solutions, в роботі якої у листопаді 1995 року взяло участь близько 600 представників різних розвідслужб США.

2.   Протиріччя всередині МО США. Практично кожен рід військ веде самостійну розробку інформаційної зброї, для чого створені відповідні центри, що призводить до певного розпилення сил і коштів. Так, у 1994 році у форті Чуачука (штат Арізона) при розвідувальному центрі армії США (Army Intelligence) створена нова лабораторія (battle command laboratory), в якій досліджуються і випробуються новітні технології та ідеї в галузі інформаційної зброї. У ході досліджень розроблені п’ять основних принципів нової розвідувальної доктрини США, заснованих на використанні новітніх інформаційних технологій.

Наприкінці 1994 року керівництво армії США планувало створити ще один центр із питань інформаційної зброї у форті Бельвор, штат Вірджинія (Ft. Belvoir, Va.).

У серпні 1994 року було оголошено про формування Служби ВМС США з інформаційної зброї (NavyInformationWarfareActivity-NIVA), що означало переорієнтацію органів із забезпечення безпеки в інтересах ВМС (NavalSecurityGroupCommand), що існували на той момент, на вивчення та оцінку інформаційної зброї, котра може мати вкрай важливе значення в майбутніх збройних конфліктах.

Наприкінці 1994 року на базі ВВС США Келії, штат Техас, де розташовується Управління розвідкою ВВС, створений Центр ВВС з інформаційної зброї (Air Force Information Warfare Center). За словами його керівника генерал-майора ВВС Кеннета А. Мініхана (Kennel A. Minihan), одним із основних завдань, що вирішуються його підлеглими, є розробка та реалізація концепції інформаційного домінування, суть якої полягає „...у кращому розумінні, ніж супротивник, оперативної, тактичної чи стратегічної ситуації і у використанні цих знань у вирішальний момент, одночасно позбавляючи супротивника цієї можливості”.

На думку цього генерала, нині існує настільки ж нагальна потреба у розгортанні засобів інформаційної боротьби, як і у відношенні ядерної зброї у 50-ті роки. Генерал упевнений, що „...так само як атомні бомби у свій час внесли нову вісь координат до звичайних систем озброєнь, так само інформаційна зброя додасть нову четверту координату кіберпростору (інформаційного простору) до існуючого повітряного, земного і морського”.

Представляється реальним, що об’єднуюча доктрина інформаційної війни у США існує, але не обнародувана. Це може бути пов’язано з тим, що фактична підготовка США до інформаційної війни та прагнення до домінування у світовому інформаційному просторі можуть призвести до сильної втрати репутації США в очах світового співтовариства, оскільки серйозно зачіпають проблеми політичної, економічної і військової безпеки всіх країн.

Разом із тим, простежується прагнення США одержати максимально можливу кількість даних про інформаційно-телекомунікаційні комплекси різних країн і, при необхідності, знаючи їхні технологічні особливості, використовувати свою інформаційну зброю з метою управління і контролю національними та міжнародними інформаційними ресурсами в інтересах США. До цієї думки приводять і деякі висновки з документа Інституту стратегічних досліджень у м. Вашингтоні: „Найрозумнішою стратегією для забезпечення національної безпеки США було б надання допомоги та особиста участь у розвитку глобальної інфраструктури. Проведення найбільш привабливої цінової політики, створення зручних для користувачів технологічних новітніх розробок американських стандартів, котрі згодом ставали б міжнародними”.

Є приклади, коли американцями здійснюється значний тиск на союзників по НАТО з метою нав’язування технологій, розроблених у США. Так, у 1994 році США зненацька припинили передачу своїх даних супутникової розвідки союзникам по НАТО. Коли ж західноєвропейці заявили про розробку власного проекту створення супутників-шпигунів, США стали лобіювати через ФРН пропозицію про закупівлю американських розвідувальних супутників, вироблених компанією «Lockheed Martin Corp.» [9].

Уже зараз закладаються маршрути інформаційних потоків, котрі могли б контролюватися американськими спецслужбами у відповідних центрах. Наприклад, виділена московська міська цифрова мережа „Канбелла” має виходи на міжнародні супутникові системи „Інтелсат” і „Еутелсат”, однак незалежно від адресування (Африка, Латинська Америка, США тощо) інформація спочатку попадає в телепорт в околицях м. Брюссель, і тільки потім направляється за призначенням [9].

Крім того, США вже розпочали реалізовувати програму контролю точок входу в Інтернет, створюючи спеціальні пункти в країнах НАТО і фіксуючи кореспондентів, які звертаються через Інтернет до окремих американських військових та інших важливих інформаційних баз і АІС.

На користь можливості існування в США об’єднаної доктрини інформаційної війни говорить і той факт, що в середині 1995 року в Управлінні перспективних науково-дослідних проектів (Advanced Research Projects Agency − ARPA) зроблена серйозна реорганізація. З дев’яти відділів, що раніше існували, сформовано шість, серед яких провідним став відділ інформаційних систем (Information Systems Office − ISO). Основною і єдиною метою ISO є розробка проекту „Системи систем”(Systems of systems), суть якого полягатиме в об’єднанні всіх форм і видів інформаційної зброї на базі сучасних інформаційних технологій і досягнень в галузі зв’язку. У цьому ж напрямку розпочала реорганізацію своїх науково-дослідних центрів одна з найбільших компаній УПК США „Макдональд Дуглас”. У переліку перспективних проектів вона висунула на перше місце розробку в інтересах Пентагона „Системи систем” і консолідацію свого наукового та промислового потенціалу для вирішення саме цього завдання, власне кажучи, пропонуючи свої послуги як генерального підрядника.

Таким чином, у США ведуться практичні роботи зі створення окремих видів інформаційної зброї. Розробляються методологічні аспекти ведення інформаційної війни. Багато питань по даній темі висвітлюється у фахових виданнях і обговорюється у відкритих друкованих та електронних виданнях, на семінарах і конференціях. У той же час ніде не зустрічається документального опису доктрини та директив адміністрації США щодо інформаційної війни. Отже, частина даних по цих проблемах є закритими і не підлягають розголошенню зі стратегічних міркувань.

Для практичної реалізації концепцій ведення інформаційних воєн на найближчі вісім-десять років у бюджеті МО США передбачене щорічне фінансування витрат порядку 2 млрд. дол., що складає близько 5,4% загального бюджету МО [9].

Для здійснення закладених у концепціях ідей щодо використання інформаційної зброї у рамках МО США проводяться різні практичні заходи. Так, у Національному центрі бойової підготовки (Форт Ірвін, штат Каліфорнія) була проведена низка навчань. Батальйон, „екіпірований” новими видами інформаційних технологій, атакував переважаючі „сили супротивника”. У результаті навчань були відпрацьовані конкретні методи і тактика ведення бойових дій з використанням інформаційної зброї. З кожним новим навчанням „інформаційному” батальйону вдавалося мінімізувати свої втрати і завдати більшої шкоди супротивнику.

У липні 1995 року Університет національної оборони у Вашингтоні випустив перших 16 офіцерів − фахівців у галузі інформаційних воєн. Вони навчалися всьому, що пов’язано із забезпеченням безпеки автоматизованих інформаційних систем і з управлінням військами з використанням віртуальних моделей бойових дій.

У січні 1995 р. при першому заступнику міністра оборони США була створена Виконавча комісія з питань інформаційних воєн, функціонування якої забезпечувалося відповідними документами та організаційними заходами. На неї було покладене завдання сприяти розвитку та досягненню цілей національної інформаційної війни. У рамках діяльності даної комісії фахівцями корпорації RAND була розроблена методологія військової гри під умовною кодовою назвою „Наступного дня після...” („The Day After...”). За сценарієм інформаційної війни, запропонованим у даному дослідженні, у 1995 р. у Військово-морському коледжі в Нью-Порті (Рід Айлонд, США) була проведена командно-штабна військова гра з використанням способів ведення інформаційної війни з метою враження комп’ютерних систем супротивника.

До осені 1996 р. у США корпорацією RAND була довершена чергова командно-штабна військова гра з новими сценаріями інформаційних воєн. Одним із сценаріїв був прихід у Росії до влади кримінальних елементів і проведення інформаційної війни проти США [9].

На підставі проведених ігор їхні учасники дійшли висновку, що необхідно створення центрального органа федерального уряду для управління та координації протидії з боку США загрозі стратегічної інформаційної війни. На їхню думку, такий орган повинен бути в складі виконавчого апарата президента, тому що тільки цей рівень дозволить ефективно здійснювати необхідну міжвідомчу координацію численних урядових організацій, котрі займаються даними проблемами, а також взаємодію з конгресом. На цей орган повинна також покладатися відповідальність за взаємодію з промисловістю, оскільки національна інформаційна інфраструктура розвивається майже винятково приватним сектором.

Був також зроблений висновок про необхідність зміни національної військової стратегії, в якій варто враховувати, що в кібернетичному просторі існують чотири театри воєнних дій:

1) зона військових дій;

2) трансокеанські телекомунікації;

3) внутрішні (національні) зони США;

4) зони держав-союзників.

Крім того, інформаційна війна ліквідує значення відстані у відношенні розгортання та застосування бойових засобів.

МО США узагальнило результати секретних ігор по веденню інформаційних війн, у результаті чого були зроблені наступні висновки:

·  існуючі системи в основній масі не задовольняють вимогам безпеки у випадку проведення інформаційної війни;

·  необхідно створювати резервні системи телекомунікації та автоматизованої обробки даних;

·  системи, що використовуються для обробки секретної інформації, повинні бути ізольовані від загальнодоступних телекомунікаційних мереж;

·  необхідно підсилити заходи безпеки при розробці програмного та апаратного забезпечення, зокрема, ввести як обов’язкове правило взаємного контролю двох груп провідних програмістів, що вже робиться при розробці програмного забезпечення для міжконтинентальних балістичних ракет [9].

Як відзначалося вище, характерною рисою стратегічної інформаційної війни є розмитість традиційних державних кордонів. Однак для неї, як і для будь-якого іншого виду воєнних дій, існує своє „поле бою”, котре нині представлено телекомунікаційними мережами, які найбільш широко використовуються іноземними спецслужбами, а також іншими організаціями при підготовці та здійсненні акцій інформаційної війни.

2.5. Концепція „інформаційного стримування”. У США продовжується активна розробка концепції „інформаційного стримування”, розрахована на управління кризовими ситуаціями за допомогою превентивних акцій з інформаційного впливу на населення і владні структури в зонах конфліктів. Однак відповідні фахівці зіштовхнулися із зовсім непростими проблемами військового, соціального та науково-технічного характеру [9].

На думку американських експертів, боротьба із супротивником тільки через комп’ютерні мережі в багатьох випадках не гарантує завдання неприйнятного для нього збитку. Насамперед, це пов’язано з достатньою кількістю даних про вражаючі властивості кіберзброї, а також із тим, що розглянуті як об’єкти впливу незаконні збройні формування, організована злочинність, наркомафія, а також тоталітарні режими слабо залежні від функціонування комп’ютерних систем. Крім того, скритність подібних операцій додатково утрудняє швидке досягнення „ефекту залякування” і створення у супротивника відчуття невідворотності відплати.

На даному етапі найважливіша роль в інформаційній війні, як і раніше, приділяється ЗМІ, особливо електронним. Могутня радіо- і телеіндустрія США, керівництво якої традиційно підтримує дії уряду в „гарячих точках”, здатні забезпечувати успіх. Паралельно через агентурно-оперативні можливості американських розвідувальних та інших спецслужб планується використовувати також ЗМІ держав – об’єктів таємних операцій. Визначається, що найбільша увага має приділятися державам із високим ступенем соціального розшарування, де значна частина населення знаходиться на грані убогості та, будучи підданою до стану „соціального песимізму” і „втрати загальнонаціональних духовних цінностей”, легко піддається впливу через ЗМІ.

Виходячи з того, що організація спеціальних інформаційних акцій впливу − справа трудомістка, а сучасні конфлікти відрізняються високою динамікою, автори концепції рекомендують проводити психологічні операції в кризових зонах заздалегідь, у так званих „профілактичних цілях”. При цьому відзначається, що зазначені заходи взагалі можуть виявитися безрезультатними в тоталітарних державах, де поведінка правлячої еліти мало залежить від суспільної думки.

Однак, вважають американські фахівці, „інформаційне стримування” у доступній для огляду перспективі здатне стати рівнозначними „військовому стримуванню”, особливо „ядерному”, у зв’язку з чим у США активно розробляються засоби наступальної та оборонної інформаційної війни. У даному контексті російські аналітики висловлюють думку, що інтереси безпеки Росії та її партнерів по СНД вимагають створення механізмів виявлення, попередження і припинення як таємних, так і відкритих масованих інформаційно-психологічних атак, проведення яких може мотивуватися наявністю великої кількості вогнищ реальних і потенційних збройних конфліктів на пострадянському просторі. Українській правлячій еліті доцільно прислухатися до ідеї створення механізму відповідної регіональної системи безпеки та протидії „актам інформаційної агресії” та „спеціальним інформаційним операціям”, від яких ще з часів „холодної війни” потерпає українське суспільство.

Література:

1.  Див.: H. Mackinder, «Democratic ideals and reality», New York, 1919.

2.  Див.: А. Дугин, „Основы геополитики. Геополитическое будущее Росии”: Учебное пособие по геополитике, кафедра Стратегии Военной Академии Генерального Штаба РФ, Центр специальных метастратегических исследований, «Арктогея». – М., 1997, – С. 47 (с отсылкой на С. 31, „Элементы”, № 7, op. cit.)

3.  А. Кузьменко. Особливості впливу на економічну безпеку України інтересів Китаю в Східноєвропейському, Чорноморському та Кавказькому регіонах: Монографія. – К., 1996.        – 400 с.

4.  Див.: Bzezinski Z. Out of Control: Global Turmoil on the Eve of Twenty-first Century. – N.Y. – 1993. – P.X. (З. Бжезінський. Поза контролем. Нью-Йорк, 1993).

В. Горбулін, професор, колишній секретар Ради національної безпеки і оборони України. Національна безпека та міжнародна безпека/ Політична думка, № 1, – 1997. –С. 79.

Т. Грищенко, докторант історичного факультету Київського університету ім. Т. Шевченка. Геостратегія постбіполярності (сучасні американські концепції та Україна)/Політична думка, № 1, 1997. – С. 112-129.

5.  Україна в східноєвропейській політиці Франції: Науково-практичний посібник/ А. Кузьменко, А. Єрко, Ю. Каташев та ін. – К., 1996 р. – 215 с.

6.  Див: Schmidt-Eenboom, Erich. Nachrichtendienste in Nordamerika, Europa und Japan Länderporträts und Analysen Weilheim. STÖPPEL-Verlag 1995. – S. 3-70.

7.  Див.: Польські спецслужби в умовах перехідного періоду до нового світового порядку: Науково-практичні посібник/ Кузьменко А.М., Єрко А.В., Літвінов Ю.В. та ін. − К., 1997 р. − 400 с.

8.  М. Руткевич, член-кореспондент РАН, стаття про конфліктологію, «Вестник Российской АН», 1994 р., т. 64, с. 479-489.

9.  Див.: Манойло А. В., Петренко А. И., Фролов Д. Б. Государственная информационная политика в условиях информационно-психологической войны -2-е изд., стереотип. – М.: Горячая линия. Телеком, 2006. – 541 с.

10.  Див.: Погляд німецьких лівих. – Незалежне Агентство «Намакон», передруковується з книги В. Л. Петрова „Геополитика Росії. Чи відродження загибель?”, – М.: „Вече”, 2003. – C. 237-261.

11.  Див.: Князев А. А. Афганский кризис и безопасность Центральной Азии (XIX - начало XXI в.). – Душанбе: Дониш, 2004. – 640 с.

12.  А. Кузьменко. Регіональні особливості оперативної обстановки на Євразійському просторі: геополітичний аналіз і контррозвідувальна оцінка наслідків для безпеки України: Монографія. – К., – 2001. – 714 с.

13.Гаращук П. Г.‚ начальник Управління Головного управління розвідки МО України‚ „Три виміри розвідки: минуле‚ сучасне‚ майбутнє”‚ журнал МЗС України „Політика і час”‚ № 4‚ 1998. – С. 51-52.

Кузьменко Анатолій Михайлович,

к. ю. н, доцент, завідувач кафедри господарського і міжнародного права юридичного факультету Навчально-наукового інституту права та безпеки підприємництва ПВНЗ „Європейський університет”

Стаття надрукована в Юридичному журналі видавництва „Юстиніан”:

А. Кузьменко. Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації (Частина 1. Гносеологічні корені та антологія проблеми, доктринальний підхід Сполучених Штатів Америки)/Юридичний журнал.   – 2007. – № 5. – C. 65-94. — Режим доступу до публ.: http://www.justinian.com.ua

Ukrainian English French German Polish Russian