Моя політика

Моя политика

Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації: Частина 3. Китай, Індія;Частина 4. Пакистан і радикальні мусульманські рухи

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

У попередніх номерах «Юридичного журналу» (№№ 5-6, 2007) автором були оприлюднені основні результати дослідження гносеологічних коренів та антології порушеної проблеми, а також дана характеристика доктринальним підходам керівництва НАТО і Європейського союзу, детально розкриті концептуальні положення доктрин Сполучених Штатів Америки, Федеративної Республіки Німеччини, Французької Республіки до інформаційно-психологічної війни як організаційної форми військово-політичної практики конфліктної взаємодії з опонентами у міжнародних відносинах.

 Частина 3. Доктринальні підходи Китайської Народної Республіки та Реcпубліки Індія

Підсумовуючи, можна зазначити, що реальність геополітичних процесів на Євразійському просторі свідчить про те, що для України як Сполучені Штати, так і Росія, Китай чи Індія мали б бути стратегічними партнерами у більшості галузей і сфер життєдіяльності. Проте, зазначені учасники міжнародних відносин є сторонами конкуренції за домінування і панування у сучасному світі, мають протилежні ідеологічні, геополітичні, геоекономічні, геостратегічні, геоінформаційні та інші інтереси. У такий ситуації політичні сили в Україні мають визначитися щодо надання відповідної ієрархії пріоритетів зазначеним міждержавним відносинам, котрі б відповідали інтересам українського суспільства. У даних геостратегічних умовах оперативної обстановки, коли Сполучені Штати Америки вже є одноосібною супердержавою, Росія намагається відновити статус «колишнього Радянського Союзу», Китай – після 2020 року проголосити себе єдиною світовою супердержавою, а Індія, зі свого боку, не роблячи гучних заяв, неупинно рухається в цьому ж напрямі, – на перший план виходять проблеми американської присутності та її впливу на безпеку конкретної держави Євразійського простору. Сьогодні відбувається процес наукового осмислення поняття американської присутності в Україні зокрема, і на Євразійському просторі загалом; а також вплив на національну, регіональну і глобальну безпеку. Саме до цієї проблеми з 1998 року була прикута увага автора статті, підготовлено низку досліджень (як самостійних, так і в співавторстві), які, нажаль, переважно носили конфіденційний характер. Нині можна оприлюднити лише загальні положення цих праць.

Так, можна зазначити, що американська присутність в Україні та сусідніх державах по формі репрезентована дипломатичними представництвами, іншими державними, неурядовими національними, міждержавними, міжнародними структурами, приватними організаціями, групами американських громадян та особами, діяльність яких, як правило, спрямована на реалізацію інтересів Сполучених Штатів Америки, їхніх правлячих кіл, політичних сил і забезпечення власної національної безпеки. Механізм формування американської присутності на власній території формує, як правило, держава перебування, тобто об’єкт розвідувальних спрямувань США, з урахуванням можливих рівнів небезпеки, ризиків, викликів і загроз національній безпеці та інтересам конкретної іноземної держави. Безумовно, американські спецслужби як один із основних інструментів вирішення геополітичних, геоекономічних і геостратегічних проблем виступають «тіньовими організаторами» зовнішньої діяльності як великої кількості державних установ, так і неурядових американських організацій, а також міжнародних структур, де американці мають домінуюче положення. Отже, ми маємо визнати наявність в іноземних державах такого чинника американської присутності, як гласна і негласна діяльність спецслужб США, а також пов’язаних з ними державних нерозвідувальних, насамперед політико-дипломатичних, і неурядових організацій.

Враховуючи, що уряд Сполучених Штатів проводить глобальну зовнішню політику, відповідно до цього проводиться глобальна (тобто стратегічна) розвідувальна діяльність, котра характеризується тотальним шпигунством і проведенням широкомасштабних регіональних таємних операцій. Одним із найяскравіших різновидів таких операцій є «кольорові революції» в посткомуністичних і пострадянських державах. «Режисери» із ЦРУ, Фридомхауза, Фондів Дж. Сороса, Маккейна та інших американських структур, на зразок експорту Радянським Союзом «світової комуністичної революції», займаються «експортом демократії» до держав з «тоталітарними режимами», а якщо казати простіше – втручанням у внутрішні справи іноземних держав.

Без розвідувальної присутності в світі взагалі відсутня американська присутність. Саме це розуміють керівники КНР – зокрема, військові та представники спецслужб. Поза їхньою увагою не залишаються відповідні зміни в тактиці та методиці розвідувальної діяльності головного світового конкурента.

Так, зокрема, китайська сторона прискіпливо вивчає тактику застосування розвідувальним співтовариством США найновітніших технологій політичної розвідки, котра виявляються у «ненасильницьких» формах «оксамитових», «тюльпанових», «помаранчевих» та інших кольорових революцій, що здійснюються в межах комплексних заходів таємних операцій. Саме антиамериканські налаштовані режими посткомуністичних держав останнім часом усуваються від влади шляхом використання основ демократії при проведенні передвиборчих кампаній та організації рухів масової непокори населення щодо власного уряду держави-об’єкту розвідувальних спрямувань (під гаслами боротьби з корупцією, проти попрання прав та свобод людини і громадянина, за визволення з-під тоталітарних режимів тощо). Китайське керівництво, як і їхні найближчі партнери – росіяни, прискіпливо розробляють методи «контрреволюційної протидії войовничим революціонерам із табору лібералів».

Загальновідомо, що розвідувальну діяльність організує держава в особі Президента, інших високих посадовців держапарату, які відповідальні за розробку і проведення зовнішньої та внутрішньої політики, безпеку, оборону та захист національних інтересів; а також чиновники меншого рангу, які відповідальні за координацію діяльності спеціальних структур у галузі розвідки, контррозвідки, національної безпеки, воєнно-стратегічного планування США. Спецслужби, як один із головних виконавчих суб’єктів таємної діяльності держави, безпосередньо планують і виконують найбільш складні та відповідальні оперативні заходи, контролюють виконання плану заходів іншими учасниками таємних операцій, аналізують наслідки від цих дій, координують діяльність, вносять пропозиції щодо коректування завдань, лінії поведінки та строки виконання наступних акцій, забезпечують безпеку учасників розвідувальних заходів.

Особливістю формування сучасних американських розвідувальних технологій у політичній сфері, є (відповідно до положень безпекознавчої теорії) те, що неурядові організації не можуть бути юридично визначені суб’єктами розвідувальної діяльності, оскільки вони не є органами держави і не можуть репрезентувати її де-юре та бути суб’єктом державної діяльності. У такому випадку організації, керовані спецслужбами через спеціально підготовлених агентів впливу із числа політиків, урядовців, громадських діячів, представників ділових кіл, військових і співробітників спецслужб держави-об’єкту розвідувальних спрямувань або «пенсіонерів» власних спецслужб, впроваджених в неурядові американські та міжнародні організації, мають розглядатися як засоби оперативної діяльності Сполучених Штатів. Природно, у випадку провалу розвідувальної акції, уряд США і представники спецслужб офіційно заявляють про свою непричетність до неї, надаючи викритим місцевими контррозвідувальними органами фактам втручання у внутрішні справи американських громадян, ознак приватного характеру – як прояви, скоєні за власною ініціативою, як намагання «навчати місцеве населення та правлячу еліту основам демократії».

Зміни в міждержавних відносинах від конфронтаційного періоду «холодної війни» до рівня партнерських чи навіть формального статусу стратегічного партнерства, масоване використання недержавних структур в оперативних заходах з боку американських правлячих кіл набуває особливого значення. Зокрема, це стосується політичної розвідки, котра дуже тісно перетинається з легальною політико-дипломатичною діяльністю нерозвідувальних структур. Саме це обумовлює впровадження представниками спецслужб США підвищених конспіративних технологій проведення розвідувальної діяльності на пострадянському просторі.

Так, накопичений фаховий досвід свідчить, що ще в 1982 році за вказівкою американського президента Р. Рейгана, як один із інструментів проведення в комуністичних державах політики американської адміністрації під прикриттям неурядових організацій представниками республіканської та демократичної партій, профспілок, об’єднань ділового світу та наукових кіл була заснована асоціація «Американський політичний дім» (сьогодні ж до неї додалися асоціація «Фридомхауз», «Фонд Сороса», «Фонд Маккейна» та інші).

Матеріали дослідження свідчать, що після 1982 року активізувалися контакти співробітників ЦРУ США з представниками різних благодійних фондів: «Етурю Гамільтон фаундейшн», «Бікоп фаундейшн», «Бенджамін Розенталь фаундейшн», «Додж фаундейшн», «Фонд Сороса» та інших (всього близько 30-ти). Зазначені структури, починаючи з другої половини 60-х років ХХ століття, періодично використовуються розвідслужбами США в своїх оперативних заходах як «прикриття». Треба бути дуже наївним, щоб повірити в те, що американці відмовилися від таких «піддахових структур» в умовах сучасної «глобалізації» міжнародних політичних, економічних та ідеологічно-культурологічних процесів; в умовах, коли США на правах єдиної світової супердержави має одноосібно контролювати більш значний, ніж у період «холодної війни», геостратегічний простір.

Так, свого часу перший керівник Управління таємних операцій Ф. Візнер особливо підкреслював, що при створенні власних «піддахових» банків, фірм, виробничих структур, консалтингових асоціацій, науково-дослідних закладів, авіакомпаній тощо співробітники ЦРУ мають встановлювати довгострокові багатосторонні оперативні зв’язки з діловим і науковим світом: «Надзвичайно важливо залучити до участі в створюваних фірмах людей, відомих завдяки власному багатству і науковим досягненням»[1].

Розглядаючи доктринальний підхід керівництва Китайської Народної Республіки, доцільно враховувати той аспект, що КНР, як суб’єкт глобальної міжнародної конфліктогенної взаємодії, виступає в нинішніх умовах глобалізації як єдиний стратегічний не лише економічний, військово-політичний, а насамперед – ідеологічний конкурент всього Західного світу, як носій комуністичної ідеології. З цієї причини можна констатувати, що початок ХХІ століття ознаменувався розширенням оперативних і військово-політичних позицій для прямого конкурування нинішнього конгломерату комуністичної ідеології, сформованої на постулатах Карла Маркса, Фрідріха Енгельса, Володимира Леніна, Віссаріона Сталіна, Мао Дзе-дуна, Ден Сяопіна, з експансіонізмом сучасної ліберальної ідеології американської еліти. Як свідчать наявні матеріали, кінцева мета обох учасників цієї глобальної конкуренції – досягнення одноосібного світового лідерства із залученням до своїх лав інших народів. На цій основі планується сформувати нові безальтернативні одна одній світові імперії – «американську» або «конфуціанську». Зазначене ідеологічне конкурування вже активно відбувається в умовах нового етапу інформаційно-психологічних воєн на знищення своїх опонентів.

Республіка Індія у цьому контексті розглядається фахівцями-безпекознавцями та геополітиками як третій конкурент за світове лідерство, як потенційний серйозний опонент Китаю та Сполученим Штатам Америки у нинішньому столітті.

 

Китайська Народна Республіка 

«Китайська історія говорить нам, що поза соціалістичним шляхом у нас немає іншого вибору. Якщо якось китайський соціалізм буде відданий забуттю, то Китай повернеться до напівколоніального і напівфеодального статусу... Світова війна може бути відстрочена, проте випадкові інциденти та локальні конфлікти попередити неможливо... Національні інтереси мають бути захищені стратегією національної безпеки... Це велика честь – любити свою країну і присвячувати всю свою енергію соціалістичному будівництву...»
 Ден Сяопін 

Третя світова війна у формі «холодної війни» в Європі протягом довгого часу мала малопомітний (латентний) характер, вириваючись спалахами серії таємних операцій, нескінченних спеціальних пропагандистських кампаній і дипломатичних дій, об’єднаних загальним стратегічним задумом, санкціонованих вищим керівництвом держави НАТО і ОВД, США та СРСР, забезпечених управлінням на рівні відповідних підрозділів Ради національної безпеки ворогуючих держави, національних комітетів з розвідки, контррозвідки, інших спеціальних органів, відповідальних за координацію зовнішньої політики у сфері безпеки, в тому числі й МЗС.

Протистояння не набувало характеру глобальної класичної озброєної війни, оскільки був серйозний стримуючий чинник – ядерна зброя. Тому основний тягар Третьої світової війни несли спецслужби ворогуючих сторін: співтовариства різного роду напіввійськових структур із секретним характером діяльності: розвідувальні, контррозвідувальні, поліцейські, каральні, пропагандистські, дослідні та інші воєнізовані органи та підрозділи особливого (спеціального) призначення. Кожна із вказаних структур (спецслужб) є відповідною юридичною особою, має власні характерні риси прояву спеціальної секретної (прихованої) державної діяльності.

Результати зазначеної таємної діяльності світове співтовариства спостерігало у вигляді берлінського (у 1954 р.), угорського (у 1956 р.), чеського (у 1968 р.) повстання, польського антикомуністичного руху «Солідарність». Як наслідок, заходи у відповідь − вторгнення військ СРСР і держав Варшавського Договору до Угорщини і Чехословаччини, спроби ЦРУ США повалити прокомуністичний режим у Кабулі, введення військ Радянського Союзу в Афганістан, участь кубинських військ у громадянській війні в Анголі та Мозамбіку; сутички Туреччини і Греції на Кіпрі, прикордонна війна між Іраном та Іраком, падіння тоталітарних режимів у Португалії та Іспанії, збройне протистояння в Ольстері, міжетнічні конфлікти на Балканах і Кавказі. Ці та інші конфлікти свідчать, що в Європі існують передумови для гострого й концентрованого перебігу Третьої світової війни. Прогнози почали виправдовуватися у 90-ті роки ХХ ст. на територій держав Східної, Центральної та Південної Європи, зокрема в СРСР, СФРЮ та Чехословаччині. До цього переліку сьогодні слід додати: спеціальні таємні операції ЦРУ та союзних спецслужб, спрямовані на повалення останнього комуністичного режиму в Європі С. Мілошовича, повітряну агресію США і НАТО проти Югославії, окупація США і військ держав, залежних від Вашингтона, «антисаддамівської коаліції» до Іраку, введення бойових частин американських збройний сил до Афганістану, розширення НАТО на Схід...

Розпад так званого «соціалістичного табору» та Організації Варшавського Договору на Заході розцінили як беззаперечну перемогу в глобальному протистоянні. Проте, це ілюзія. Повалення тоталітарних режимів у державах Східної та Центральної Європи не зняло протистояння між США і Росією, США і Китаєм, США та Іраном, США та Іраком тощо, як протистояння між єдиною потужною військово-політичною силою, супердержавою та іншими, котрі претендують, принаймні, на регіональне лідерство. Зокрема, боротьба між США і Росією набирає обертів за панування на пострадянському просторі СНД та колишньої Югославії, де російська еліта намагається відновити свій геополітичний якщо не вплив, то хоча б контроль.

За визнанням французьких і німецьких геостратегів [2], з серпня 1991 року розпочалася неоголошена війна за перерозподіл сфер впливу як на глобальному світовому, так і на регіональних рівнях. Іншими словами, це означає Третю світову війну, в котрій застосовуються специфічні технології зовнішньої боротьби –розвідувальні. Ми є свідками нового етапу перекроювання світової політичної карти та встановлення нових правовідносин, насамперед, між провідними державами і рештою світу. Саме з цих причин НАТО не розпускається, а, навпаки, стоїть на порозі свого подальшого географічного розширення. На тлі гіркого історичного досвіду зрад Чехословаччини англійським прем’єр-міністром Чемберленом та Польщі – радянським лідером Сталіним, потяг цих держав до членства в НАТО стає психологічно зрозумілим і стратегічно необхідним для політичної еліти, яка нині прийшла до влади в посткомуністичних державах. Природно, що інші східноєвропейські держави намагаються якнайшвидше «стрибнути під парасольку» Атлантичної безпеки, аби зберегти свій суверенітет і відродження, на західний зразок, демократії від російських зазіхань.

На підставі зазначеного, можна впевнено стверджувати, що Третя світова війна в Європі нині продовжується як наслідок зіткнення двох протилежних стратегічних тенденцій: прагнення США та їхніх західних союзників закріпитися на досягнутих результатах «холодної війни», а Росії – до відновлення статус-кво 1950-1980 років в Європі та світі. Сполучені Штати, як єдина супердержава, захопили ключові позиції в різних міжнародних структурах‚ світових військово-економічних об’єднаннях‚ політичних і громадських рухах‚ в сфері ідеології‚ релігії‚ економічної думки тощо. У зв’язку з цим американська еліта для захисту своїх інтересів використовує всі важелі відкритого і таємного впливу на конкурентів та противників. Росія, зі свого боку, не маючи можливості силовими методами вирішувати на свою користь спірні світові та регіональні питання, також розширює застосування розвідки у своїй зовнішній державній практиці. Китай як реальний центр світової сили ХХІ століття, у свою чергу, також прагне досягти світового лідерства за рахунок переваг над своїми конкурентами, створених за допомогою таємних операцій національних спецслужб.

Китайська Народна Республіка є тією державою, де спецслужбам традиційно відвдилась важлива роль в управлінні суспільством і зовнішніми зв’язками, де на їхню адресу не виникало жодних відкритих дорікань із боку громадськості. Країна з такою багатою і різноманітною культурною спадщиною, як Китай, звісно ж, не може не мати у своїй історії хоча б декілька сторінок, котрі представляють теоретичний і практичний інтерес для розвідників та контррозвідників усіх держав світу. Тут доречно пригадати давній трактат «Сунь-Дзи», котрий розповідає про стратегію і тактику військового мистецтва, категорії можливих агентів, а також вироблені китайською медициною та психологією методики опитування, розпізнання фальшивих свідчень і традиційну систему забезпечення громадської безпеки «баоцзя», організацію палацевого стеження та доносів, котрі при імператриці династії Цін Ци Сі були доведені до найвищої досконалості.

Дослідження базового матеріалу свідчить, що керівництво КНР чітко і прагматично усвідомлює тенденції в геополітичних процесах. На нинішньому етапі спостерігається помітна політико-дипломатична, економічна та розвідувальна китайська активність. Водночас, ознак практичної реалізації масованих заходів експансіоністської політики Китаю на Євразійському просторі поки що не спостерігається. Наявність китайських інтересів і рівень їхньої присутності залежить від рівня віддаленості певної держави від території КНР: збільшуються в міру наближення пострадянських, центрально-, південно- і східноазіатських країн до Китаю. Саме це підтверджує тезу китайського керівництва про те, що найближчі 10-15 років Китай утримуватиметься від участі в конкурентній боротьбі за перерозподіл сфер впливу на континенті, а концентруватиме свої зусилля на вирішенні внутрішніх проблем сучасного китайського суспільства.

Політико-дипломатична і розвідувальна активність Китаю спрямовується, в основному, на моніторинг різних аспектів розвитку суспільств сусідніх держав, визначення можливих загроз, створення умов для підтримання сприятливого геостратегічного балансу сил та інтересів у регіонах, котрі матимуть у перспективі певну вагу для реалізації китайською правлячою елітою зовнішньої політики. Оцінка нинішньої оперативної обстановки на пострадянському просторі та в інших регіонах Азії свідчить, що процеси, котрі в них відбуваються, в стратегічній перспективі поки не загрожують Китаю втягненням у великомасштабні збройні чи іншого роду конфлікти, які могли б порушити реалізацію планів стратегічного розвитку суспільства КНР, намічених ЦК КПК.

1. Характерні риси геополітики конфуціанської цивілізації та особливості її впливу на формування оперативної обстановки у сфері інформаційно-психологічного протиборства. У ході вивчення базового матеріалу, висновків науковців, аналітиків спецслужб та інших фахівців, які займаються дослідженням проблем сучасних міжнародних відносин, автор дійшов висновку, що в умовах соціальних деформацій, політико-ідеологічного та інформаційно-психологічного протиборства ХХ століття китайці змогли зберегти вірність конфуціанській культурі, своїй історії та національним традиціям. Соціалістичні цінності, засновані на марксизмі-ленінізмі та маоїзмі, поєднані ідеологами ЦК КПК з національними духовними цінностями китайської нації та філософією конфуціанства, були легко та органічно вписані в самобутність та історію китайського народу.

У даному підрозділі автором взята за основу російська оцінка геостратегічної ролі КНР як конкурента на Євразійському просторі. З цієї причини російські геополітики приділили найбільшу увагу порушеній проблемі та надали достатньо повні викладки наукових розробок щодо геостратегічної ролі китайського чинника: Китай, поряд із США, визначений як третій претендент на глобальне домінування в геополітичній грі першої половини ХХІ століття. Саме цей чинник має велике значення для врахування у визначенні стратегії та тактики правлячими елітами України під час формування зовнішньої політики щодо США, Росії та Китаю. Зокрема зазначається, що Китай є найбільш небезпечним геополітичним сусідом Росії на Півдні. Його роль порівнюється з Туреччиною. Проте, якщо остання є відвертим членом НАТО і в основу її стратегії однозначно закладено ідеї атлантизму, то з Китаєм – справи складніші.

Геополітика Китаю, як і європейської Франції, із самого початку мала подвійний характер. З одного боку, його східні території належать до «берегової зони» (rimland) Тихого океану, а з іншої – в цілому Китай ніколи не перетворювався в носія талассократії (морської могутності, Sea Power), а навпаки – завжди орієнтувався на континентальні архетипи. Тому існує стала політична традиція Китаю – так звана «Серединна Імперія», а цей термін характеризує якраз континентальні (теллурократичні, континентальні, heartland) утворення. При цьому від Індійського океану Китай відокремлений Індокитайським півостровом, на якому розташоване сузір’я держав із відверто талассократичною орієнтацією.

У ході освоєння (колонізації) Сходу Заходом Китай поступово перетворився в напівколонію із маріонетковим проанглійським урядом – останні генерації імператорів династії Цин. З початку XIX сторіччя аж до 1949 року (перемога КПК над Гомінданом) геополітика Китаю слідувала суто атлантистським тенденціям (при цьому Китай виступав не як самостійна талассократія, а як євразійська берегова база Заходу). Перемога Компартії змінила стан справ, і на короткий час (1949 –1958 рр.) Китайська Народна Республіка переорієнтувалася на євразійську проросійську (точніше – прорадянську) політику. Проте, в силу історичних традицій, євразійська спрямованість незабаром була залишена осторонь, і правляча еліта Китаю віддала перевагу так званій «автаркії».

Залишалося дочекатися того моменту, коли євразійська (континентальна) орієнтація ослабне настільки, що потенційний атлантизм і геополітична ідентичність Китаю як Rimland (берегової лінії) стане наочною. Це відбулося в середині 70-х років ХХ ст., коли лідери КНР розпочали активні переговори з представниками мондіалістської «Трьохсторонньої комісії». Це означало нове входження Китаю до структури атлантистської геополітики.

Не заперечуючи можливості Китаю, за певних умов, знову стати на шлях Євразійського Альянсу, автор вважає, що на це не варто розраховувати. Це обумовлено тим, що на стратегічну перспективу суто прагматичні контакти із Заходом Китаю набагато вигідніші, ніж із Росією, тому що «дружбою» з РФ він лише обмежить свою свободу геополітичних маніпуляцій на Далекому Сході, в Монголії та Південному Сибіру; це не сприятиме технологічному розвитку Китаю. Крім того, демографічне зростання КНР висуває перед цією країною проблему пошуку «вільних територій». В цьому випадку землі Казахстану і російського Сибіру (майже не заселені) є надто привабливими для китайської сторони.

Таким чином, російські геостратеги вважають, що Китай небезпечний для Росії з двох причин:

·  як потенційна геополітична берегова (rimland) база атлантизму в Євразії (як сьогодні, наприклад, використовується територія Південної Кореї);

·  Китай є країною з підвищеною демографічною перевантаженістю, котра знаходиться в пошуках «нічийних територій» для розширення «життєвого простору» для процвітання своєї нації.

Отже, сьогодні Китай створює потенційну загрозу, місцезнаходження якої є вкрай небезпечним – КНР займає землі, розташовані на півдні Євразії (Heartland). Крім того, Китай володіє замкнутою расово-культурною специфікою, і в історично відчутному періоді ніколи не брав участь у розбудові євразійських континентальних проектів.

Як відомо, до конфуціанської цивілізації вчені-геополітики різних держав і геостратеги із ЦК КПК відносять не лише континентальний Китай. До неї включають китайців Гонконгу, Сінгапуру, а також китайські анклави в Таїланді, Малайзії, Індонезії та на Філіппінах, некитайські за походженням меншини Сінгапуру, Синьдзяню і Тибету. Дисципліна, схильність до порядку, відповідальність за сім’ю, працелюбство, колективізм на національному рівні визнані як основоформуючі конфуціанські цінності [3].

На їх підґрунті Китай досяг внутрішньополітичної стабільності та високих темпів економічного розвитку. В міжнародній діяльності китайське керівництво також дотримується конфуціанських принципів «кожне слово – до свого місця» і «кожна дія – до свого часу».

Особливостями геополітики, геостратегії та геоекономіки сучасної конфуціанської цивілізації є те, що Китай усе більше стає геополітичним, геоекономічним, геостратегічним і геоінформаційним стрижнем, навколо якого утворюється чисельна азіатська громада. Остання, як відомо, відрізняється наполегливістю в досягненні поставленої мети. Вона переконана в тому, що шляхом накладання конфуціанства на всі переваги сучасного західного суспільства китайська громада вийде із стадії історичної принизливості перед Західним світом. Нині вже сформувалися передумови для створення чітко визначеного блокового утворення на чолі з КНР, куди входять вже чітко визначені суб’єкти конфуціанської цивілізації.

Після стратегічної поразки правлячої еліти Радянського Союзу в особі ЦК КПРС в протистоянні із Західною спільнотою на чолі зі Сполученими Штатами, керівництво ЦК КПК і Держради КНР більш гостро відчуває свою політичну відповідальність перед китайською нацією за визначення науково вивіреної стратегії розвитку китайського суспільства і тактики реалізації стратегічних завдань щодо міжцивілізаційної конкуренції в умовах нинішнього фактичного монополярного світу, контрольованого переможцем у «холодній війні», єдиною супердержавою – Сполученими Штатами Америки. У даній ситуації китайські лідери достатньо відповідально ставляться до забезпечення захисту не лише китайської, а й інших націй, об’єднаних у цивілізаційне співтовариство на основі ідеологічних та інших цінностей конфуціанства.

З точки зору нинішнього комуністичного китайського керівництва, всі азіати, які мають китайську кров, є членами єдиного китайського співтовариства, i в тій чи іншій мірі знаходяться під захистом китайської держави. «Китайці – це ті, хто належить до однієї раси, має одну кров i виріс в одній культурі» [4]. Китайці мають на увазі географічну карту, котра значно перевищує кордони КНР. До зони, яку вони розглядають, входять китайці Гонконгу, Тайваню і Сінгапуру, китайські анклави в Таїланді, Малайзії, Індонезії та Фiлiппiнах; некитайські за походженням меншини Синцзяню і Тибету, а також «віддалені конфуцiанськi родичі» – корейці та в’єтнамці [5]. Таким чином, створюючи пояс стабільної безпеки по всьому периметру своїх кордонів, керівництво Китаю планує завершити процес їх остаточного геополітичного формування, включаючи й повернення під юрисдикцію КНР Сянгану (Гонконгу), Аоменя (Макао) і Тайваню.

В контексті уявлення ролі КНР в якості світової супердержави та відповідно до цього місця в світовій спільноті, її лідери сформулювали певні критерії визначення внутрішніх і зовнішніх політичних цілей держави та відповідні завдання, котрі з цього випливають. До 2050 року передбачається перетворити Китай в супердержаву і зробити його головним геополітичним полюсом світу. Після цього розпочнеться етап утримання реальної ваги китайського суспільства та іміджу КНР як головного світового лідера.

Безумовно, для реалізації такого стратегічного курсу правлячих кіл КНР існують всі передумови та відповідний потенціал китайського суспільства. Наочним є те, що Китаю належить важливе геостратегічне місце в міжцивілізаційних відносинах, особливо в АТР. Останні 10-15 років суттєво змінили позиції КНР у системі міжнародних відносин, певним чином підвищилася роль і вплив у світовій політиці. Фактом є те, що економічне і культурне життя АТР та Південно-Східного азіатського регіону починає все більше залежати від Китаю. Цьому сприяє, насамперед, китайська діаспора (хуацяо), яка є найвпливовішою в регіоні.

Приміром, вже у 90-ті роки ХХ ст. китайці, налічуючи десять відсотків населення Таїланду, – взяли під свій контроль половину валового продукту держави; складаючи третину населення Малайзії − китайці-хуацяо контролюють всю економіку країни; в Індонезії китайська громада не перевищує трьох відсотків населення − проте контролює 70% економіки; на Філіппінах китайців не більше одного відсотку − на них припадає понад 35% промислового виробництва країни. КНР стає помітною центральною віссю «бамбукового» сплетіння солідарної, енергетичної, творчої громади, яка знову відчула себе «Серединною Імперією» [4].

Як відомо, 8 серпня 1967 року п’ять держав – Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд і Філіппіни – проголосили Бангкокську декларацію, котра стала початком економічної Асоціації держав Південно-Східної Азії – АСЕАН. Із багатьох регіональних організацій лише АСЕАН вдалося охопити весь регіон Південно-Східної Азії (за винятком Камбоджі). До засновників АСЕАН приєдналися пізніше В’єтнам, Бруней, М’янм і Лаос [6].

Нині населення держав АСЕАН складає 476 млн. осіб; сумарний експорт – 310 млрд. дол. на рік (у Японії, приміром, – 443 млрд.). Індія і Пакистан, Китай і Японія – теж сусіди, але вони і близько не підійшли до того регіоналізму, до тієї особливої форми інтеграції, котру створили члени АСЕАН. «Дух АСЕАН», «мислення АСЕАН» стали аксіомою не лише для національних лідерів, а й для мільйонів жителів Південно-Східної Азії [6].

Історія АСЕАН теж насичена проблемами, але вони не переростають у конфлікти. Історія свідчить, що після 9 років марних спроб уладнати проблеми, каталізатором створення АСЕАН стала та сама зовнішня загроза. До 1967 року в регіоні лише завершилися події в Індонезії (лівацький заколот і відповідь на нього – військовий переворот) – результат тодішньої діяльності комуністичного Китаю. До того ж, ця підривна діяльність китайських спецслужб виявилася в багатьох країнах регіону. Китаю, і взагалі комуністичному руху, протистояли США та їхні союзники по НАТО не лише у військовій та економічній сфері, а, насамперед − в ідеологічній. В ті роки розпочалася війна у В’єтнамі між прокомуністичними силами та об’єднаними силами держав так званого «імперіалістичного блоку» − спочатку з колишньою метрополією Францією, а згодом − зі Сполученими Штатами. Вся ця ситуація породила відому в АСЕАН формулу: «коли слони б’ються на галявині, то страждає перш за все трава» [6].

Ідеологією некомуністичних держав Південно-Східної Азії, котрі утворили АСЕАН, стало, на перший погляд, нездійсненне завдання: разом протистояти комуністичному Китаю, але при цьому не потрапити в залежність від держав Заходу. Звичайно, в ті роки бідні та слабі країни Південно-Східної Азії і не думали про конфронтацію зі «слонами». Асоціація також не намагалася стати самостійним воєнним блоком. Лише у 1996-1997 рр. у рамках АСЕАН почали обговорюватися питання безпеки.

Нині АСЕАН перетворилася в епіцентр того, що називають «тихоокеанською інтеграцією», а колись називатимуть «єдиною Азією». Звичайно, не можна забувати про Китай, Індію і Японію. Ще багато років геополітичне суперництво цих могутніх і самобутніх сил роздиратиме Азію. Проте, якщо не азіатська, то принаймні тихоокеанська інтеграція існує. Її сутність, її принцип – відкрита ринкова економіка. Завдяки цьому принципу держави АСЕАН домоглися процвітання, а зрештою – і зростання свого колективного впливу на світовій арені. Щорічна конференція міністрів закордонних справ країн АСЕАН стала найвідпрацьованішим механізмом обговорення загальнотихоокеанських справ. На неї з’їжджаються міністри із США, Китаю, Австралії, Росії та інших країн. Таким чином, це – головний політичний і економічний форум Азіатсько-Тихоокеанського регіону [6].

Нині головна проблема АСЕАН є тією ж, що й її головне досягнення, а саме – це проблема розширення складу асоціації. Китай – основна дилема організації: приймати чи не приймати його до організації бідних. Вважається, що сучасний Китай не загрожує воєнній безпеці держав Південно-Східної Азії, зокрема М’янму, В’єтнаму, Лаосу і Камбоджі, які потерпають від економічних проблем, хоча і має деякі територіальні зазіхання щодо сусідів у регіоні. Проте КНР перетворюється в економічного гіганта, котрий вже починає відігравати в Азії таку саму роль, що і США, – супердержави. М’янм, В’єтнам та інші настільки активно розвивають ділові зв’язки з Китаєм, що можуть одного дня опинитися в повній залежності від нього, і тоді Південно-Східна Азія виглядатиме зовсім по-іншому. Іноземні експерти вважають, що для АСЕАН краще мати проблеми, пов’язані з неприйняттям КНР, аніж проблеми розколу Південно-Східної Азії на два економічні блоки: «прокитайський» і «староокеанський». Можливо, новачки встигнуть проникнутися «духом АСЕАН» і зрозуміти, що він означає для них прямі політичні та економічні вигоди [6].

За понад 30 років існування асоціація, маючи темпи економічного зростання до 10-12% на рік, вийшла на четверте місце в світі за обсягами торгівлі та виробництва [7]. Одночасно, мимоволі, в умовах економічної взаємозалежності, вона надає всебічну підтримку геостратегічним і геоекономічним прагненням Китаю. Так, зокрема, фірми Таїланду є найбільшими інвесторами китайської економіки.

Під впливом природної глобалізації регіональної економіки у 1989 році була утворена інша регіональна структура – організація Азіатсько-Тихоокеанського співробітництва (АТЕС). До неї ввійшли 18 держав, у тому числі Китай, Канада і США, а в 1997 році була прийнята й Росія. В тому ж році на п’ятій конференції, котра відбулася в Канаді, було прийнято рішення про розширення спільних дій з метою ліквідації тяжкої валютно-фінансової кризи, що охопила в той час держави, які символізували економічний ривок. Практично єдиною державою, котра не зазнала тяжких наслідків від валютно-фінансової кризи, був Китай. Це дозволило китайському керівництву на офіційному рівні заявити про переваги своєї моделі ринкової економіки та спланувати подвоєння обсягу ВНП до 2010 року.

Частка держав Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР) становить більшу половину світового промислового виробництва і до 40% світової торгівлі [8]. Тому цьому регіону належить одна із провідних ролей у формуванні глобальної воєнно-політичної обстановки в світі. Звичайно, головним суб’єктом геополітичного простору конфуціанської цивілізації та всього АТР є комуністичний Китай, котрий набирає економічну і військову могутність. Щорічно темпи зростання його ВНП складають до 6% [9]. Обсяг зовнішньої торгівлі досяг майже 300 млрд. дол. США. Лише реалізовані іноземні інвестиції склали в 1996 році понад 42 млрд. дол. США, а всього у 1997 році – понад 150 млрд. дол. США [10]. Валютні резерви після переходу Гонконгу під юрисдикцію Пекіна в сумі перевершили валютні резерви США і ФРН разом взяті. При цьому КНР принципово відмовилася співробітничати з Міжнародним валютним фондом.

За оцінками Всесвітнього банку, Китай перетворився в четвертий світовий центр економічного розвитку поряд із США, Японією і Західною Європою.

Необхідно підкреслити, що керівництво КНР приділяє особливу увагу зміцненню воєнної безпеки. Вони стабільно виділяють на потреби оборони щорічно 40 млрд. дол. США, а також у державній політиці змінено стратегію: головний напрямок удару збройних сил переорієнтовано з півночі на південь, зміщуючи при цьому акцент на розвиток військово-морських сил, авіації, високо технологічних систем озброєння і військової техніки. Китай має величезні мобілізаційні резерви (120 млн. осіб), у той же час щорічний призов не перевищує 1 млн. осіб. У 2000 році видатки на оборону порівняно з 1999 роком було збільшено на 12,7%. На думку тодішнього глави держави Дзян Дземіна, КНР не може зосередитися на економічному будівництві, не створивши надійної системи оборони [11].

Реалізація курсу військового будівництва є складовою частиною геостратегії Китаю. Мета – перетворити його в могутню світову державу, здатну забезпечувати національну безпеку та захищати національні інтереси в глобальному масштабі. Враховуючи центробіжні тенденції на внутрішніх національних територіях (Тибет, Синьдзян, Внутрішня Монголія), військове будівництво здійснюється у розрахунку на особливу роль армії у внутрішньому житті держави. Армія розглядається як важливий засіб підтримання стабільності та порядку в суспільстві. Всекитайські Народні збори затвердили закон, котрий надає право застосовувати армію для придушення внутрішніх заворушень.

Сучасний Китай є досить могутньою воєнною державою, має найсильнішу в регіоні армію з добре підготовленим особовим складом, який відрізняється високою військовою дисципліною і особливим статусом офіцерського корпусу. Професія військового є найпрестижнішою в суспільстві. Китайське керівництво офіційно дотримується думки, що без підготовки власної національної воєнної еліти забезпечити в сучасних умовах безпеку держави буде важко.

Китай здійснив 45 ядерних вибухів, має всі компоненти ядерних сил і майже 300 атомних боєголовок. Заслуговує на увагу його співробітництво з ісламськими державами: Іраком, Іраном і Пакистаном. Починаючи з 1980 року, Китай постачає цим державам у значній кількості танки, бронетранспортери, ракетні установки, артилерійські системи та бойові літаки, сприяючи тим самим перетворенню ісламських держав у нові центри сили на Євразійському континенті. Складається враження, що на основі збігу поглядів на роль НАТО і США в євразійських справах між Китаєм та ісламськими державами склався негласний союз. Не виключено, що подальше розширення НАТО може призвести до більш тісного китайсько-ісламського співробітництва і посилення контактів із Росією. Тому невипадково США тримають у цьому регіоні так звані «сили передового базування» чисельністю близько 100 тис. військовослужбовців, які зосереджені, в основному, в Японії та Південній Кореї. На їх озброєнні налічується до 250 танків і понад 600 літаків [12]. Одночасно в Афганістані та сусідніх державах (Киргизстані, Таджикистані та Узбекистані) знаходиться військове «антитерористичне угрупування» збройних сил США та їх союзників по НАТО, котрі мають прямий вихід на кордони Китаю.

У сучасних міжнародних умовах геополітика Китаю визначається тезою «одна держава – дві системи», що сприяє поєднанню і використанню досвіду та цінностей двох основних формацій ХХ століття. Проте, конфлікт цінностей цивілізацій виявляється у проведенні Китаєм досить жорсткої політики щодо буддійського населення Тибету і мусульманських тюркомовних меншин Синьдзяню. Після «холодної війни» міжцивілізаційні протиріччя виявилися в таких сферах, як права людини, наркотогівля і торгівля зброєю. Вони мають тенденцію до зростання, бо Китай зберігає територіальні претензії до більшості сусідніх держав. Проблема перенаселення КНР провокує пошук «нічийних земель». Міжцивілізаційні протиріччя в КНР і сусідніх державах виявилися й в погромах і вбивствах етнічних китайців (усього загинуло майже 800 осіб), які відбулися, зокрема, в столиці Індонезії 12-15 травня 1998 року [13].

Статус постійного члена Ради Безпеки ООН, незалежна зовнішня політика та внутрішня стабільність дозволили КНР залучити величезні іноземні інвестиції та досягти високих темпів розвитку економіки держави.

Нині конфуціанська цивілізація є одним із найдинамічніших і перспективніших регіонів світу. За оцінками аналітиків різних держав, конфуціанський анклав за певних умов зможе перевершити як Західну Європу, так і США уже в першій чверті ХХІ століття, бо вже нині вартість провідних підприємств у Південно-Східній Азії, котрі належать китайцям, складає 540 млрд. дол. США [9], а до 2020 року сукупний валовий національний продукт в АТР може досягти майже 12 трлн. дол. США [12]. Створивши на основі конфуціанського вчення унікальну «економічну філософію», відчуваючи кінець 500-річного одноосібного панування в світі Західної економічної політики, Китай обрав шлях «соціалістичної ринкової економіки», заснованої на «залученні інвестицій та високих технологій», за допомогою чого досягнуто безпрецедентних темпів культурного та економічного зростання.

На фоні вищезазначеного, логічним є висновок З. Бжезінського: «Стабільності рівноваги сил в Європі не буде без досягнення глибокого стратегічного взаєморозуміння між Америкою і Китаєм та чіткого визначення ролі Японії, котра зростає» [9]. За прогнозами експертів, у 2025 році Індонезія, Південна Корея, Сінгапур, Гонконг можуть увійти до першої десятки країн за розмірами ВВП. Південно-Східна Азія стала місцем застосування прибуткових іноземних інвестицій. Усього за 5-7 років тут створено сучасні виробництва, випускається найрізноманітніша продукція – від одягу до електроніки. Країни регіону мають значні валютні резерви (Гонконг − 64 млрд. дол., Тайвань − 89 млрд. дол., Сінгапур − 76 млрд. дол., Таїланд − 42,8 млрд. дол.).

Реальність така, що, із врахуванням наявної сталої тенденції до подальшого покращання і нарощування внутрішнього потенціалу китайського суспільства, сучасного стану і перспектив розвитку міжнародної обстановки, нинішні політичні, соціально-економічні та воєнно-технічні можливості КНР створюють сприятливу базу для досягнення Китаєм стратегічних цілей, визначених ЦК КПК на першу чверть ХХІ століття.

Як правило, така концентрація влади в державі провокуватиме невдоволення і навіть спроби організованих виступів опозиційно налаштованих політичних кіл. Проте, для збереження нинішнього статус-кво в ієрархії влади керівництво КНР, об’єднане навколо нового покоління ЦК КПК, безумовно має розширити компетенцію і посилити владний потенціал національних спецслужб. Таким чином, можна прогнозувати, що принаймні у найближчі десять-п’ятнадцять років КНР матиме за допомогою спецслужб та армії гарантований період для відносно спокійного поступального розвитку суспільства.

Одночасно, попередня оцінка показників розвитку народного господарства держави за минулий період реформування КНР дає оптимістичні підстави стверджувати, що у виконанні намічених планів китайський уряд вже досяг значних успіхів. Зокрема, технологічний рівень економіки Китаю вже у 2025 році може перевершити російський навіть при найоптимістичніших варіантах розвитку ситуації в Росії.

Підсумовуючи вищевикладене, є підстави вважати, що у ході реалізації геополітичного курсу ЦК КПК в напрямку досягнення стратегічних цілей національного розвитку, увага правлячої еліти Китаю приділятиметься чотирьом головним напрямкам [2]:

Перший – забезпечення максимально довготривалих мирних умов для вирішення завдань щодо економічного, науково-технічного і військового зміцнення китайського суспільства.

Другий – прагнення створити в основному мирними (тобто політико-дипломатичними та розвідувальними) засобами нові зони «життєвого простору» в АТР, не ускладнюючи при цьому міждержавні відносини, насамперед, із США, Росією, Японією та Індією.

Третій – проведення глибокого технічного переоснащення збройних сил, котрі б за своїм рівнем відповідали іміджу майбутньої світової наддержави; з цією метою фундаментально підвищуватимуться їхні бойові можливості, котрі мають стати справжнім силовим чинником забезпечення впевненого втілення зовнішньої політики керівництва ЦК КПК, державних владних і виконавчих структур КНР.

Четвертий – підпорядковуючись загальним завданням досягнення геостратегічних цілей ЦК КПК, оперативна діяльність як військової розвідки НВАК, так і підрозділів загальнодержавної політичної та економічної розвідки КНР, концентруватиметься саме на забезпеченні сприятливих умов реалізації державними і партійними структурами завдань по зазначених вище трьох головних напрямках.

Отже, керівництво КНР має чітко визначені інтереси в азіатській та тихоокеанській зоні, а також певні незначні претензії глобального рівня. Зрозуміло, що одне із центральних місць у зовнішній стратегії офіційного Пекіна надаватиметься державам АТР, особливо Південно-Східній Азії. Фахівці-китаїсти вважають, що керівництво КНР і надалі негативно ставитиметься до просування Росії, як й інших потенційних конкурентів, до позиції лідера в зазначених регіонах та організовуватиме протидію цим тенденціям засобами спецслужб [2].

Прагнення керівництва КНР забезпечити стале нарощування воєнно-економічного потенціалу вірогідно й надалі супроводжуватиметься активізацією китайської зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності, що сприятиме наданню в системі розвідувальної спільноти КНР більшого пріоритету в розширенні завдань і повноважень підрозділам політичної та економічної розвідки. Поряд із цим, військова розвідка продовжить відігравати значну роль на таких найпріоритетніших напрямках у китайській зовнішній політиці, як американський, японський, західноєвропейський та російський.

У цьому зв’язку, в міру просування китайської економічної експансії до посткомуністичних держав Центральної і Східної Європи та на ринки Західноєвропейського простору, український напрямок також поступово набуватиме значення для Китаю. Основні напрямки діяльності китайських спецслужб визначатимуться тими проблемами, котрі входять до компетенції підрозділів політичної та військово-технічної розвідки. Завдання економічної та науково-технічної розвідки реалізовуватимуться під кутом вирішення військово-технічних питань у тісній координації з діяльністю відомчої військової розвідки НВАК.

2. Сутність ідеології сучасної стратегії національного розвитку Китаю. Аналіз наявних матеріалів свідчить, що зовнішні загрози і відповідні завдання для спецслужб, збройних сил, МЗС та інших держструктур КНР не залишаються сталими. Вони постійно еволюціонують з коригуванням правлячими колами США, Японії, Росії і держав Західної Європи політики щодо КНР, уточнюються формулювання завдань китайської воєнної доктрини, а також відповідні цілі та завдання розвідувальної стратегії, особливо військової розвідки.

Так, наприкінці 70-х років СРСР незмінно визначався як «джерело безпосередньої загрози безпеці Китаю». На початку 80-х років у документах стверджувалося, що «від СРСР надходить основна загроза безпеці КНР». В міру поліпшення радянсько-китайських відносин Радянський Союз був переведений до розряду держав, котрі створюють «стратегічну загрозу» Китаю. Одночасно, в Китаї частіше стали висловлювати думку, що США і Японія створюють для КНР не стратегічну, а «потенційну загрозу» [2].

Останніми роками відбуваються також подальші зміни в ставленні китайської сторони до оцінки можливої загрози з боку держав СНД. Це сталося завдяки зникненню СРСР, виникненню нових за змістом та інших за характером міждержавних відносин, підсиленню прагнення урядів держав, що утворилися на пострадянському просторі, до нормалізації відносин, зокрема головних із них – китайсько-російських, що веде до подальшого зниження рівня оцінки їх як «колишньої радянської» загрози, котра автоматично була перенесена на Росію, Україну тощо. Одночасно китайське керівництво виходить із того, що серед держав СНД лише Росія продовжує створювати «потенційну загрозу» для Китаю. Із цього випливають відповідного рівня завдання для розвідувальних органів КНР щодо РФ і решти держава СНД.

Заслуговує на увагу висновок фахівців ЦРУ США про те, що в міру скорочення російсько-американської присутності в Азії відбудеться переключення уваги китайських розвідувальних служб на забезпечення амбіційних спрямувань керівників КНР щодо створення більш стабільних позицій в регіоні для розвідувальних підрозділів генштабу китайської армії, котрі зобов’язані забезпечувати політичне керівництво і військове командування Китаю актуальною, повною та достовірною інформацією для своєчасного викриття ознак потенційної або реально зростаючої загрози національній безпеці держави, військових планів і намірів можливих супротивників Китаю, їхніх союзників та нейтральних держав.

Відомо, що теоретичним обґрунтуванням сучасної внутрішньої і зовнішньої політики Китайської Народної Республіки стали ідеї Ден Сяопіна, на якого постійно посилаються як офіційні лідери Китаю, так і вчені цієї держави. Проте, ні в російській, ні в американській, ні в іншій іноземній літературі нема дослідження, в котрих би ідеї Ден Сяопіна були б викладені в узагальненій формі. Водночас, ті ж американці, військові фахівці Інституту національних стратегічних досліджень при Університеті національної оборони США, в ході унікального візиту до КНР (у березні 1995 р.) зуміли зібрати рідкісну колекцію статей на тему безпеки, а також взяти інтерв’ю в 30 китайських військових (більшість із них у званні генералів і полковників) із військових академій та інститутів. Цей матеріал (41 стаття) без коментарів був систематизований дуже відомим китаїстом Майклом Пілсбері, який працював при Рейганові та Буші (старшому) в Міністерстві оборони США, а співробітником згаданого інституту є й нині. Матеріал унікальний ще й тому, що, по-перше, відноситься до теми безпеки, а по-друге, він дає уявлення про те, як категорія «безпека» визначається під час аналізу китайськими військовими експертами на теоретичному рівні.

Зі свого боку, в нинішньому навчальному посібнику авторами ставиться за мету не лише відтворити військово-технічні питання оборонної політики Китаю, а й коротко узагальнити «стратегічні погляди» Ден Сяопіна на основі інтерпретації цих поглядів військовими теоретиками Китаю; розкрити логіку китайських аналітиків, які, виходячи з ідей Ден Сяопіна та із власного досвіду, вишиковують своє бачення світу і як ними формулюється поводження власної держави в цьому світі.

Спочатку хотілося б навести цитату з доповіді Цзян Дземіна (наступника Ден Сяопіна) на XV з’їзді ЦК КПК щодо зовнішньої політики КНР. Оцінка загальної ситуації в світі у доповіді загалом збігається з офіційними оцінками США, Японії та Росії. Зокрема, Цзян Дземінь зазначає, що світ стає більш спокійним і що «мир і розвиток є основними темами епохи». На цьому збіг поглядів закінчується. Далі починається суто китайська «специфіка». «...Проте, – відзначається в доповіді, – менталітет «холодної війни» все ще існує, а гегемонізм і силова політика продовжують залишатися головним джерелом загрози миру та стабільності в світі. Розширення військових блоків і посилення військових союзів не можуть сприяти збереженню миру та безпеки. Несправедливий і нераціональний міжнародний економічний порядок усе ще утискує інтереси держав, що розвиваються, провалля між багатими і бідними державами розширюється. Все ще серйозним є те, що «права людини» та інші проблеми використовуються для втручання у внутрішні справи інших країн. Локальні конфлікти через етнічні, релігійні, територіальні чинники спалахують час від часу. Світ ще не має спокою».

Далі Дзян Дземінь підкреслював: «Ми дотримуватимемося поглядів Ден Сяопіна на дипломатію і твердо проводитимемо незалежну зовнішню політику миру. В міжнародних справах ми відзначатимемо свою позицію і політику, виходячи з фундаментальних інтересів народу Китаю та інших держав і оцінюючи в кожному окремому випадку сутність тих чи інших подій та процесів. Ми не піддамося ніякому зовнішньому тиску і не вступимо в союз із жодною впливовою державою або з групою країн, а також не створюватимемо ніякого військового блоку, не приєднуватимемось до гонки озброєнь, не прагнутимемо вирішувати власні проблеми шляхом військової експансії» [2].

У цих двох абзацах охоплені всі основні ідеї Ден Сяопіна в сфері міжнародних відносин і зовнішньої політики. Причому цілком ясно, що перший абзац фактично спрямований проти США. У багатьох, хто стежить за американсько-китайськими відносинами, особливо в ході та після візиту колишнього президента США Б. Клінтона до Китаю наприкінці червня – початку липня 1998 року, подібні «слова» у першому абзаці можуть викликати усмішку. Мовляв, «справи», що йдуть дуже успішно, спростовують вищенаведені «слова». Не треба поспішати з висновками. При цьому треба мати на увазі специфіку Китаю. Наведені слова – це відбиток «стратегічних думок» Ден Сяопіна, розрахованих на тривалий період часу, аж до 2050 р. Справа ж може мати кон’юнктурний характер. Щоб краще орієнтуватися в цьому, необхідно уявити теорію Ден Сяопіна в розгорнутому вигляді.

Стратегічні ідеї або теорія Ден Сяопіна складається із трьох основних частин:

Перша – стратегія національного розвитку;

Друга – міжнародна стратегічна ситуація;

Третя – національні інтереси КНР і стратегія національної безпеки.

Стратегія національного розвитку є серцевиною всієї теорії Ден Сяопіна і ґрунтується на двох фундаментах: теорії соціалізму початкового періоду та соціалістичної ринкової економіки. І те, й інше розглядається як внесок до марксизму. Коротко суть цієї стратегії полягає в тому, що головна довгострокова мета китайського народу – перетворення держави в квітучу, сильну, демократичну і цивілізовану соціалістичну сучасну країну. Шлях до досягнення цієї мети поділяється на три етапи.

Перший етап, 1981–1990 р., припускав подвоєння ВНП і вирішення проблем харчування та одягу. Ці завдання виконані.

Другий етап, 1991–2000 р., орієнтував на доведення ВНП до 1 трлн. дол. із прибутком на душу населення від 800 до 1000 дол. Реалізація планів даного періоду призвела Китай до «відносного процвітання».

Третій етап, 2001–2050 р., націлює на досягнення рівня розвинених держав і реалізацію основних цілей модернізації [2].

Під модернізацією розуміються проведення політики реформ і відкритості, реалізація програм в області сільського господарства, енергетики, транспорту, науки та техніки.

У якості «стратегічних засобів розвитку» Ден Сяопін указував на марксизм як на керівну ідеологію і на практику як «єдиний критерій істини». Він писав, що «ми не повинні розглядати книгу як догму і не повинні сліпо копіювати іноземні моделі... Ми повинні витягати істину з фактів, йти своєю дорогою, будувати соціалізм із китайською специфікою» [2].

Міжнародна стратегічна ситуація укладає в собі два компоненти: мир і розвиток. Вперше концепція «миру і розвитку» була оприлюднена Ден Сяопіном у промові від 31 жовтня 1984 р. Тоді він сказав: «На міжнародній арені існують дві величезні проблеми: одна проблема є забезпечення миру, інша – взаємовідносин Північ-Південь». У березні 1985 р. він уточнює: «По-справжньому головними світовими проблемами сьогодні, проблемами глобального і стратегічного масштабу, є проблема забезпечення миру та вирішення економічних проблем або проблеми розвитку. Проблема забезпечення миру – це проблема взаємовідносин Схід-Захід, проблема розвитку – це проблема взаємовідносин Північ-Південь. У результаті існують окремі проблеми Сходу, Заходу, Півночі та Півдня».

Ден Сяопін неодноразово підкреслював, що на зміну концепціям про можливість світової війни в сучасну епоху прийшла ідея миру, оскільки світову війну можна «відсунути» або навіть узагалі її уникнути, якщо «добре попрацювати». Така сприятлива міжнародна обстановка сприяє становленню нового світового порядку, чому, у свою чергу, сприяє тенденція до «багатополярності», котра базується на п’ятьох принципах мирного співіснування, а також на взаємовідносинах між державами на основі «національних інтересів». Сукупність цих чинників і принципів дозволяє КНР проводити незалежну зовнішню політику, виступати проти гегемонізму і силової політики.

Боротьбі проти гегемонізму приділяється вкрай серйозна увага в теоріях Ден Сяопіна. Ця боротьба зберігає свою актуальність на «напрямку Схід-Захід», оскільки, хоча «світова війна може бути відстрочена, проте випадкові інциденти та локальні конфлікти попередити не можна». Їхніми джерелами, звісно ж, є як «глобальний, так і регіональний гегемонізм» [2].

За логікою Ден Сяопіна, головною силою, котра виступає за мир, є держави третього світу, «котрі нараховують три чверті земної кулі». Китай належить до третього світу і є важливою силою в справі збереження миру. Другий світ – спільнота розвинених держав також є важливою силою в стримуванні війни (маються на увазі держави Західної і Східної Європи). Свого часу Ден Сяопін також заявляв, що «народи Сполучених Штатів і Радянський Союз теж не підтримують війну».

Із сказаного може здатися незрозумілим, хто ж виступає проти миру і здійснює гегемонію? Щоб було ясно, треба звернути увагу на слово «народи», оскільки уряди цих двох або інших країн можуть «підтримувати» війну. Нині у різноманітних інтерпретаціях китайських учених і політиків під «глобальним гегемонізмом» розуміються США, «регіональним гегемонізмом» – Японія.

3. Сутність ідеології сучасної стратегії національного розвитку Китаю. Знайомство із зовнішньополітичними стратегіями Японії, США і КНР дозволяє виявити украй цікаві фундаментальні розбіжності в підходах цих держав до забезпечення миру та свого поводження в світі.

Японські зовнішньополітичні концепції і доктрини відбивають зміни, котрі відбуваються на світовій арені, та варіанти найбільш оптимального пристосування Японії до цих змін. Це стратегії «ситуативної рефлексії та пристосування».

Вкрай заідеологізовані американські стратегії не відбивають об’єктивного процесу на світовій арені, а нав’язують свій погляд на світ, який безапеляційно необхідно підпорядкувати інтересам США. Це своєрідний мічурінський варіант у сфері світової політики: «Не чекати милості від природи, а змінити її відповідно до наших інтересів». Звідси – наступальна-активна стратегія, фактично без врахування інтересів інших суб’єктів світової політики.

Китайський варіант базується на переконанні того, що світ розвивається за об’єктивними законами, з його неминучими причинно-наслідковими зв’язками, відповідно до котрих необхідно розбудовувати зовнішньополітичну стратегію КНР. Вона позбавлена елемента наступальності або нав’язування, оскільки об’єктивні закони (наприклад, ідея про неминучість багатополярності) збігаються зі стратегічними інтересами Китаю.

Названі розбіжності на фундаментальному рівні й визначають несхожі, своєрідних типів зовнішньої політики Токіо, Вашингтона і Пекіна.

Китайські погляди на загальну ситуацію в Східної Азії в принципі збігаються з офіційними оцінками США і Японії. У КНР також вважають, що нині в регіоні панує мир і відносна стабільність. Її нестійкість викликана низкою проблем і «конфліктними зонами», серед котрих указуються: ситуація на Корейському півострові; територіальні суперечності у Східно-Китайському та Південно-Китайському морях; регіональна гонка озброєнь.

Проте, на відміну від Вашингтона і Токіо, Пекін до цього списку додає декілька блоків протиріч, котрі у випадку їхнього загострення можуть розширити кількість «конфліктних зон». Серед них варто звернути увагу на важливий блок економічних протиріч. Мається на увазі, що нині, коли ідеологія відсунута на задній план, а на передній висуваються проблеми економічної безпеки, економічні протиріччя, особливо між США і Японією, у перспективі саме вони найсерйознішим чином визначатимуть загальний контекст регіональної безпеки.

Китайські вчені надають серйозне значення етнічним протиріччям, що, на їхнє уявлення, стають причиною дроблення держав у Східній Азії.

Ще більш серйозно вони ставляться до релігійних проблем, чреватих усілякими конфліктами та загрозами безпеці. Виділяючи релігійний чинник в окремий блок безпеки, китайські аналітики мають на увазі не лише ситуацію за межами КНР, а й всередині Китаю, пов’язану з намірами буддійських сепаратистів у Тибетському автономному районі.

Нарешті, хоча китайські вчені у свій час і піддали жорсткій критиці концепцію С. Хантінгтона про «зіткнення цивілізацій», самі ж підтверджують її прикладами жорсткого опору Східно-азіатської культури (або сучасної конфуціанської культури) Західним цінностям. Іншими словами, вони не виключають загострення ситуації в регіоні через цивілізаційні несумісності «егоїстичної» Західної культури та «гуманістичної» конфуціанської культури.

Проте більш серйозні розбіжності прослідковуються в оцінках політики тих або інших великих держав, а також методів і способів підтримання та збереження безпеки в регіоні.

На відміну від США, при аналізі проблем безпеки в Східній Азії китайські експерти беруть до уваги всі чотири основні держави, тобто крім США − Японію, Китай і Росію. При цьому, правда, чітко оговорюючи реальний статус кожної із них. Китай і Японія – на підйомі, Росія в результаті розпаду СРСР – нині, тільки як «регіональна держава», а США – єдина супердержава. Саме тому Сполучені Штати є країною, яка спроможна впливати на всі аспекти національних інтересів КНР (політика, економіка, безпека). Природно, що в цьому зв’язку Америці надається першорядне значення в сукупній зовнішньої політиці ЦК КПК.

Практично всі китайські вчені, у тому числі американські китайського походження, підкреслюють, що незважаючи на збіг поглядів США і КНР на загальну ситуацію в Східній Азії, між ними існують серйозні розбіжності з широкого кола проблем, що, у свою чергу, робить двосторонні відносини «нестабільними, ситуативними і непередбачуваними». На підтвердження цієї тези приводиться список «різночитань», що викликає у правлячої еліти Китаю особливе занепокоєння. Це – втручання США у внутрішні справи КНР, зокрема, у зв’язку з «поганою історією» з правами людини; посилення військової присутності в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні в формі якісного реформування військових відносин із Японією та Австралією, а також в Афганістані та Пакистані, що «може стати частиною стратегії стримування висхідного Китаю»; і, природно, підтримка політики Чи Денхуя, націлена на ініціювання прямування до незалежності Тайваню.

Все це сприймається як політика гегемонізму США в регіоні. Вперше про це на офіційному рівні заявив у жовтні 1995 р. тодішній голова ВСНП Цяо Ші (на зустрічі з південнокорейським політиком Кім Те Чжуном, теперішнім президентом Корейської Республіки): «Гегемонізм і силова політика усе ще зберігаються в нинішньому світі. Народи Китаю, Південної Кореї та інших азіатських держав, тісно об’єднані між собою і прогресуючи в своєму розвитку, можуть самі захистити себе проти гегемонізму та силової політики». Всі розуміють, що, коли мова йде про гегемонізм, маються на увазі лише США.

При цьому багатьох китайців дратує політика подвійних стандартів, котру практикується Вашингтоном. Так, Хуа Ді, китайський вчений в області ракетобудування, який довгий час працював у Стенфордському університеті, нагадує: «Вашингтон активно виступає проти експорту КНР ракет малого радіуса дії (М-11) до Пакистану, сам же продовжує постачати технологію для ракет дальнього радіуса дій «Трайдент» у Велику Британію. США також намагаються заблокувати мирне співробітництво з Іраном, Пакистаном і Алжиром в ядерній сфері в рамках програм, схвалених МАГАТЕ, у той же час не обмежуючи себе в цій сфері, приміром, у відносинах із Японією. Конгрес США забороняє ООН використовувати «американську частку» на програми щодо контролю за народжуваністю в КНР, тобто програму, схвалену і рекомендовану самою ООН.

Таким чином, Хуа Ді – єдиний учений, який звернув увагу на нісенітницю в концепції балансу сил у Східній Азії. Він нагадує, що посилення американської військової присутності в регіоні в період «холодної війни» пояснювалося необхідністю «збалансувати» військову загрозу з боку Радянського Союзу, і ця мета була тоді досягнута. Нині Вашингтон також часто повторює, що американська присутність створює «баланс сил». Якщо мати на увазі те, що російський військовий потенціал на Далекому Сході скоротився ледве чи не вдвічі, то з якою силою нині «балансують» американці в Східній Азії? Беручи ж до уваги розрахунок, що китайський військовий потенціал як у кількісному, так і в якісному відношеннях кардинально поступається сукупному американсько-японському військовому потенціалу, то напрошується висновок про те, що ніякого балансу сил не існує, а є значна військова перевага США в Тихоокеанському регіоні.

ЦК КПК виступає не просто проти «переваги», а в принципі проти військової присутності США, оскільки Східна Азія не потребує в американському «бебісіттерстві». Ця позиція офіційно вперше була озвучена в квітні 1997 року МЗС КНР у відповідь на твердження Вашингтона щодо необхідності зберігання 100 тисяч американських військовослужбовців в Азії. Спікер МЗС КНР заявив: «Мир і стабільність в Азії мають підтримуватися самими азіатськими державами, і вони повною мірою спроможні це зробити». Багато китайських експертів постійно підкреслюють, що держави Східної Азії «не бажають погоджувати свою безпеку і долю зі Сполученими Штатами – державою, котра схильна до силової політики та поводить себе як світовий жандарм» [2].

При такому «стратегічному» підході до США цілком природна та увага, котра надається «російському чиннику» в Східній Азії. Визначаючи цілі щодо Росії, китайські експерти обґрунтовують наступним набором аргументів.

По-перше, вони із задоволенням відзначають завершеність процесу демаркації російсько-китайського кордону за винятком невеличких ділянок у районі Примор’я і по річці Амур.

По-друге, ними позитивно оцінюється військово-технічне співробітництво, особливо в зв’язку з тим, що самі американці заблокували доступ на військовий ринок США після подій на площі Тяньаньминь у 1989 році.

По-третє, китайська сторона розраховує на допомогу Росії в справі відновлення технічного устаткування підприємств, побудованих СРСР ще у 50-ті роки минулого століття. Крім того, великі плани пов’язані й з постачаннями нафти та газу із регіону Сибіру.

По-четверте, як про це відверто пише професор Фуданського університету У Сінбо, китайсько-російське співробітництво «покликане зробити протидію домінуючому впливу США як єдиної наддержави світу». Іншими словами, «стратегічне партнерство» між КНР і РФ дає основу для більш успішної розбудови багатополярної системи в світі. Позитивним для КНР є заснування на чолі з Росією так званої регіональної системи безпеки «Шанхайської шістки», до складу якої увійшли також Казахстан, Киргизстан, Таджикистан і Узбекистан.

У контексті подібних міркувань стає ясною негативна позиція Пекіна з приводу реформування японсько-американського військового альянсу, ідея котрого зафіксована в Спільному американсько-японському комюніке у квітні 1996 року.

У відповідь на заїжджений аргумент про те, що військова спайка Токіо з Вашингтоном, мовляв, стримує мілітаризацію Японії, китайці резонно вказують на посилення військового потенціалу власне Японії, розширення зони «національної» (читай – військової) безпеки, тобто розширення зони дій «сил самооборони» країни ледве чи не до Австралії. Більш тісне же військове співробітництво двох держав, на думку китайських експертів, може втягнути і Японію в тайванську проблему. Нарешті, реформування альянсу посилює низку компонентів доктрини «превентивної дипломатії» США, котра, в першу чергу, зачіпає інтереси китайської сторони. Приміром, якщо Вашингтон і Токіо вирішать створити «театр ракетної оборони» (theater missile defense) в Японії, це неминуче зробить дестабілізуючий вплив у регіоні та зачепить систему безпеки КНР.

У ЦК КПК з насторогою ставляться до пропозицій щодо формування різноманітного типу «колективних» структур у сфері міжнародної безпеки. Наприклад, висунутим американцями пропозиціям щодо створення Ради зі співробітництва в області безпеки – щось типу оборонної структури АТЕС. Незацікавленість китайських геополітиків у подібного роду організаціях пояснюється просто: так чи інакше в них домінуватимуть США з їхнім уявленням про безпеку в регіоні, що стратегічно не збігається зі стратегічними національними інтересами більшості держав Азіатсько-Тихоокеанського регіону, особливо Китайської Народної Республіки.

4. Національні інтереси КНР і стратегія національної безпеки.

Ден Сяопін, як справжній марксист, відразу ж чітко підкреслює, що національні інтереси визначаються «природою нашої соціалістичної держави» і є «вищим критерієм» у взаємовідносинах з іншими державами.

До національних інтересів, насамперед, відноситься суверенітет, безпека, економічний розвиток, міжнародний статус і гідність. Останнє унікальне, тому що, здається, немає нині жодної держави, котра включала б категорій «гідності» до «національних інтересів». Ден Сяопін не раз підкреслював: «Китайський народ має свою національну гідність і почуття гордості. Це велика честь – любити свою країну і присвячувати всю свою енергію соціалістичному будівництву» [2].

Серед найважливіших цілей в ряді національних інтересів – возз’єднання з Гонконгом (здійснено у 1998 р.) і Тайванем. При цьому треба мати на увазі, що Китай не розглядає проблему Тайваню в контексті загальної безпеки в Східної Азії. Як неодноразово підкреслювалося в Пекіні, «Китай категорично проти включення Тайваню до системи регіонального співробітництва з безпеки». Варто нагадати, що проблема Тайваню відноситься до фундаментального принципу, котрий не підлягає обговоренню. Для КНР − це суто внутрішня проблема її відносин з однієї із своїх провінцій.

Ще одна специфіка: китайський лідер вважав, що національні інтереси Китаю об’єктивно збігаються з національними інтересами народів інших держав. У той же час указувалося, що в області суверенітету і безпеки поступок бути не може. Ден Сяопін неодноразово опонував тим, хто відстоював тезу про застарілість ідеї суверенітету і про те, що «громадянська війна не є внутрішньою справою», а «права людини вище суверенітету». Китайський лідер безапеляційно заявляв опонентам: «Китай із цим ніколи не погодиться і не дозволить іншим втручатися у свої внутрішні справи» [2].

Аналітики та керівники у ЦК КПК чітко розуміють, що, як розподіляться в XXI столітті світові сили, залежить від низки глобальних процесів. Головним із них є глобалізація. Під цим терміном розуміється виникнення єдиного простору світового ринку, фінансів i товарів, єдиної світової системи комунікацій та послуг, а також глобальної системи цінностей i єдиної пануючої культури. У цьому неоглобальному неокапіталізмі усе життя на планеті підпорядковується законам ринку, які стають для суспільства чимось подібно закону всесвітнього тяжіння. Іншими словами − це процес уніфікації світоглядних уявлень на спосіб організації життя світового співтовариства та окремого національного суспільства, характер міжнародних відносин за зразками, розробленими геополітиками ліберальної ідеології із США, а це вступає у протиріччя із світоглядними настановами геостратегів із ЦК КПК.

Китайське керівництво також чітко усвідомлює, що на протязі чотирьох десятиріч «холодна війна» була матеріалізацією i результуючою тих зустрічних стратегій, котрі проводили одна проти одної дві системи, що суперничали, їхніх військово-політичних союзів та країн-лідерів – США і СРСР. Понад двадцять років тому стало очевидним, що почався багатообіцяючий період в історії Радянського Союзу, в якому до влади прийшли керівники нової генерації. Водночас не викликало сумнівів, що весь «радянський табір» (насамперед країни Центрально-Східної Європи) опинився на порозі далекосяжних за своїми наслідками суспільних трансформацій. Видовищні перші кроки горбачовської «перебудови» та «нового мислення» захоплювали багатьох західних спостерігачів, свідомих того, що вони стали свідками добровільно-примусової капітуляції Москви у «холодній війні», обмеженої, але керованої дезінтеграції Організації Варшавського Договору (ОВД), Ради Економічної Взаємодопомоги, Радянського Союзу, Чехословаччини та СФРЮ.

Попри невпевненість, яку породжувала дезінтеграція радянського блоку, США наближалися до незвичного для них статусу єдиної супердержави. Провідні Західні, передусім американські, стратеги розуміли, що нові реалії вимагатимуть нових концептуальних підходів i практичних настанов.

«Зняття» класово-ідеологічного чинника, трансформація відносин із країнами, що утворилися після розпаду Радянського Союзу, у звичайні міждержавні відносини – все це поставило Західні держави та їхніх конкурентів і партнерів на Сході перед необхідністю внесення коректив в їхню попередню стратегію щодо Китаю, котра проводилася, насамперед, з урахуванням існування чинника «Радянського Союзу» та ОВД. Досягнуті успіхи над СРСР в інформаційно-психологічній сфері надихали американських геостратегів поширити напрацьований досвід підривної діяльності на комуністичний Китай.

Так, на початковому етапі до весни 1994 року цей курс був скоріше жорстким. Тодішній держсекретар Уорен Кристофер намагався загнати Пекін у глухий кут − або поліпшення ситуації з правами людини, або позбавлення КНР статусу країни найбільшого сприяння у торгівлі з США. Проте реалізація такої політичної тактики щодо КНР наштовхнулася на заздалегідь утворену ЦК КПК передумову, стратегічного значення, − натиск американської дипломатії був відбитий завдяки тиску самих же американських корпорацій, котрі були допущені на ринок Китаю: вказані санкції могли б зачинити перед ними найперспективніший у світі ринок. Саме це змусило Вашингтонську адміністрацію з 1994 року відокремити бізнес від питання про права людини i зробити американо-китайські відносини «багатосторонніми» − не давати домінувати будь-якому окремому питанню.

Подальшу американську політичну тактику можна охарактеризувати як «залучення» КНР до співпраці. На думку колишнього президента США Б. Клiнтона, «інтеграція Китаю в світову економіку покінчить там з комунізмом». Проте, бажаної еволюції в КНР поки що не відбулося. Навпаки, у партійних, урядових, військових і ділових колах КНР закріпилося усвідомлення того, що поразка світового «соціалістичного табору» відбулася на тлі ідеологічного колапсу СРСР та повної втрати привабливості його суспільної моделі в першій половині 80-х рр. ХХ ст. З цієї причини ЦК КПК грає свою гру, змінювати правила і стан речей не бажає. Китайські лідери зробили відповідні висновки з аналогічної політики Вашингтона щодо СРСР, а після − щодо Росії, України та інших країн СНД − «ослаблення й розвал держави можливі, а очікувані вигоди від заходів типу «союзу» не видно» [14].

Довгостроковими інтересами китайської держави є «нарощування можливостей», досягнення «символів процвітання» і реалізація «етапів розвитку». «Національні можливості» визначають весь потенціал нації, спрямований на освоєння природи і протидіючий захопленню країни іншою державою. Більш чітко і докладно ці ідеї передаються через категорію «комплексної могутності нації», що укладається завдяки розвитку в сфері науки і технологій, а також її економічної могутності.

Свого роду результатом (вищим критерієм) правильно реалізованих національних інтересів є стабільність у державі. «Національні інтереси мають бути захищені стратегією національної безпеки». Ціллю останньої є формування мирного і стабільного навколишнього середовища, сприятливого для національного розвитку. Безпека повинна бути взаємною, що передбачає «безпеку наших сусідів, нашого регіону і навіть усього світу» [15].

«Стратегія безпеки спирається на комплексну міць держави. Її завдання – запобігти виникненню війни та можливість тримати під контролем кризові ситуації. Стратегія національної безпеки будується на захисті незалежності та суверенітету, захисті соціалістичного шляху і керується політикою та напрямками, сформульованими на грудневому пленумі ЦК КПК 1978 року» [15].

Найважливішим компонентом стратегії національної безпеки є політика національної оборони, підпорядкована економічному розвитку держави. Сама національна оборона будується на основі стратегії активної оборони. Її змістовна частина в контексті інших установок виражена Ден Сяопіном у такий спосіб: «У нову еру, хоча світова війна може бути відсунута або її можна уникнути, локальні війни і регіональні конфлікти далекі від завершення. Ми щиро прагнемо до миру, проте мир досягається через боротьбу. Ми прихильні розвитку, а розвиток потребує оборони, котра досягається через готовність до сутички» [15].

Настільки ж діалектично, із посиланням на Ф. Енгельса, Ден Сяопін інтерпретує слово «активна»: «Активна оборона – не просто оборона, в ній уособлюється й наступ. Поєднання оборони і наступу відбиває розвиток закону самої війни». В іншому місці Ден Сяопін говорить: «Активна оборона за своєю природою оборонна, котра одночасно, по суті, має наступальний характер» [15].

Колишній міністр оборони КНР Чі Хаотянь так розшифровував цю стратегію: «Вона містить у собі принцип оборони, самооборони та завдання удару на стратегічному рівні у відповідь лише після нападу. Він же уточнює, що основними цілями китайської оборонної політики є:

·  зміцнення національної оборони;

·  опір зовнішньому агресору;

·  захист державного суверенітету над територіями, повітряними і водяними просторами, морських прав і інтересів;

·  зміцнення державної цілісності та безпеки;

·  рішучий захист соціалістичної системи і керівного напрямку нашої партії [15].

Останній пункт постійно має нагадувати іноземцям, які ігнорують соціалістичний характер китайської держави. У цьому зв’язку часто наводяться такі слова Ден Сяопіна: «Китайська історія говорить нам, що поза соціалістичним шляхом у нас немає інших виборів. Якщо якось китайський соціалізм буде відданий забуттю, то Китай повернеться до напівколоніального і напівфеодального статусу. Тому армія і державна політична могутність повинні захищати соціалістичний шлях, систему і політику» [16].

Дуже важлива стратегічна настанова: «Ми повинні не лише бути здатні боротися з одним-єдиним ворогом, а й з більш ніж одним потужним супротивником. Причому наша вихідна позиція полягає в тому, що ми зобов’язані розтрощити, навіть спираючись на гіршу військову техніку, супротивника, котрий може переважати нас» [16].

Вимога до кількості: «Армія повинна бути скорочена до достатньої кількості, високо тренованої постійної армії з великим резервом та із сучасним технічним і технологічним оснащенням» [16].

Такі основні тези в стислому вигляді кожної з трьох частин загальної теорії Ден Сяопіна щодо розбудови соціалізму з китайською специфікою. Необхідно підкреслити, що кожна з частин може бути доповнена додатковими настановами та рекомендаціями, розпорошених у багатьох промовах і статтях Ден Сяопіна. Проте, навіть в урізаному вигляді ця теорія відтворює цілісну програму розвитку КНР до 2050 року. Вона добре структурована, а всі її частини діалектично взаємозалежні між собою.

5. Розвідувальна спільнота Китаю.

Для практичної реалізації сучасних стратегічних завдань у сфері безпеки КНР відпрацьований ефективно діючий механізм управлінні та реалізації як публічних, політико-дипломатичних, так і таємних заходів.

ЦК КПК і Держрадою КНР на національні спецслужби розвідувальної спільноти покладені наступні головні завдання:

·  захист державного ладу;

·  зовнішня розвідка;

·  боротьба проти діяльності іноземних розвідок;

·  придушення заворушень населення проти внутрішньої політики правлячої еліти та ЦК КПК;

·  охорона державного кордону та боротьба з контрабандою і незаконною торгівлею;

·  охорона державної таємниці;

·  контроль за в’їздом до країни іноземців і виїздом громадян КНР за кордон;

·  охорона та забезпечення власної безпеки представників правлячих кіл країни;

·  контррозвідувальне забезпечення урядових закладів, важливих промислових і військових об’єктів;

·  підтримання в країні громадського порядку та боротьба проти організованої злочинності;

·  контроль за надходженням валюти;

·  податковий контроль за приватними підприємствами.

Головним органом, котрий здійснює загальне керівництво і контроль за діяльністю китайських спецслужб є створена у 1983 році Політико-юридична комісія ЦК КПК. До складу цієї комісії входять, зокрема, впливові посадові особи: міністр держбезпеки, міністр громадської безпеки, Генеральний прокурор, Голова Верховного Суду КНР. Особливу, відповідальну функцію куратора спецслужб у Постійному комітеті Політбюро ЦК КПК донедавна мав Цяо Ші.

Органами, причетними до керівництва і контролю за діяльністю розвідувальних та контррозвідувальних служб, органів громадської безпеки є також Військова рада ЦК КПК, Центральна військова рада КНР, Центральна комісія ЦК КПК з комплексного забезпечення громадського порядку.

Центральна військова рада КНР є свого роду виконавчий орган Військової ради ЦК КПК: проводить у життя і доводить до безпосередніх виконавців – МДБ, МГБ, військової розвідки ДГРІУ ГШ НВАК – всі постанови, директиви, вказівки та інші директивно-розпорядчі документи, прийняті Військовою радою ЦК КПК.

Таким чином, Політико-юридична комісія ЦК КПК, Центральна комісія ЦК КПК із комплексного забезпечення громадського порядку, Військова рада ЦК КПК і Центральна військова рада КНР є органами загального управління і контролю за діяльністю спецслужб.

Розвідувальна спільнота КНР складається із;

·  Міністерство державної безпеки (МДБ, служба державної розвідки та контррозвідки).

·  Міністерство громадської безпеки (МГБ).

·  Військова розвідка (ДГУ ГШ – Друге головне управління Генерального штабу).

·  Військова контррозвідка (Служба внутрішньої безпеки Головного управління Політуправління НВАК).

·  Головне митне управління.

·  Державне управління з питань контролю за валютою.

·  Податкове управління міністерства фінансів.

6. Організаційно-правові аспекти формування концептуального підходу до безпеки Китаю у сфері сучасного інформаційно-психологічного протиборства.

У зазначеній оперативній обстановці керівництво КНР здійснює комплекс заходів, спрямованих на підвищення інформаційної безпеки країни, та підготовку до можливої інформаційно-психологічної війни. Для вирішення цих завдань здійснюється реорганізація урядових структур, проводиться переоснащення збройних сил і розробляються принципи інтеграції інформаційної інфраструктури Китаю у світові системи.

КНР має намір розширювати міжнародне співробітництво з метою максимального прискорення процесу інформатизації держави, розвитку телекомунікаційної інфраструктури, усіх видів зв’язку, продовження реалізації космічних проектів. При цьому китайське керівництво планує використовувати ефективний механізм залучення передових закордонних технологій, створений у ході проведення політики реформ і «відкритості». В електронній промисловості Китаю вже нараховується 660 спільних підприємств, обсяг іноземних інвестицій в який складає 7 млрд. доларів.

З 1996 року при Держраді КНР діє Комісія з питанням інформатизації у складі провідних експертів із 20 державних органів Китаю. Її головною функцією є визначення і підтримка найбільш важливих напрямків розвитку інформаційної техніки.

У рамках реорганізації державних структур у березні 1998 р. прийняте рішення про утворення міністерства інформаційної промисловості шляхом злиття міністерств електроніки, поштового зв’язку і комунікацій. Одним із основних завдань нового відомства є вирішення проблем інформаційної безпеки КНР.

Командування Народно-визвольної армії (НВА) Китаю визначає підготовку до веденню інформаційної війни як головну тенденцію в реформуванні китайських збройних сил. Роблячи ставку на переоснащення збройних сил сучасними видами озброєнь, включаючи новітні засоби радіоелектронної боротьби та інформаційної протидії, а також системами командування, управління, зв’язку і розвідки, керівництво КНР прийняло рішення протягом трьох років (до 2010 р.) скоротити чисельність збройних сил на 500 тисяч чоловік. На передбачуваних театрах воєнних дій будуть обладнані інформаційні мережі з відповідним набором баз даних. Експериментальна модель подібної мережі обговорювалася у 1996 році на Третій усекитайській нараді працівників системи військової інформації. Для підтримки військових об’єднань створені бази даних, утримуючі більш 1500 типових документів.

З 1996 року функціонує організований урядом КНР Центр військових стратегічних досліджень, котрий розглядає, зокрема, питання ведення інформаційних воєн, оцінює ефективність засобів інформаційного враження і розробляє рекомендації з протидії можливим загрозам.

У 1997 році Центральна військова рада затвердила документ за назвою «Розширення міжнародного обміну в області військової електронної техніки і технологій та нарощування військових ресурсів Китаю». Відповідно до поставлених завдань планується почати кампанію за співробітництво з іноземними фірмами з метою залучення до Китаю закордонних технологій військового призначення для оснащення НВА КНР.

Проводячи політику широкої інтеграції у світові інформаційні системи, уряд КНР при цьому наполягає на необхідності перегляду тенденцій створення та удосконалювання глобальних високошвидкісних мереж, здатних, на його думку, у нинішніх умовах породжувати конфлікти в міжнародних відносинах і нести загрозу підриву національних суверенітетів великої групи держав, у тому числі Китаю. У цьому зв’язку невідкладним завданням є розробка міжнародного механізму, норм і правил інформаційного обміну, котрі виключають прояв мережного домінування. При цьому фахівці вважають, що Китаю необхідно очолити боротьбу більшості країн, що розвиваються, у тому числі членів руху неприєднання, за «справедливий інформаційний порядок» [2].

За оцінками місцевих експертів, установлення такого інформаційного обміну можливе лише за умови дотримання принципів рівності суверенітетів, відповідності інтересам більшості країн світу, усунення диктату однієї чи низки провідних індустріальних держав, котрі використовують для цього свої економічні та технологічні переваги.

Для країн, що розвиваються, вказують китайські аналітики, необмежена інформаційна свобода поряд з одержанням визначених дивідендів у сфері торгівлі несе загрозу надання на них негативного соціально-політичного і культурного впливу. Відзначається, що принципи, на яких нині ґрунтується створення глобальної високошвидкісної мережі провідних західних держав, не відповідають вимогам більшості держав світу.

Швидке збільшення в КНР числа користувачів глобальної мережі Інтернет ставить перед керівництвом республіки проблему збереження на колишньому рівні його контролюючих і регулюючих функцій, оскільки в міру розширення в КНР телекомунікаційної інфраструктури зростаюче число організацій і приватних осіб, у тому числі іноземних, одержують можливість впливати на процес формування суспільної думки та спонукати до дій, спрямованих на зміни соціально-політичної обстановки в державі.

Серед основних завдань, котрі повинні бути вирішені Китаєм у процесі інтегрування в глобальні системи, фахівці виділяють захист інтелектуальної власності, а також блокування доступу до закордонної інформації, котра нав’язує, на їхню думку, неприйнятний для китайців спосіб життя, що підриває національні культурні традиції та морально-етичні норми. Крім того, вважається необхідним вжити ефективних заходів щодо обмеження поширення в комп’ютерних мережах даних про діяльність урядових структур, а також розробити жорстку систему правил, котрі регламентують доступ різних організацій та відомств до закордонних джерел.

Нинішня Комісія зі справ інформатизації при Держраді КНР формує нове положення, котре регулюватиме діяльність національних структур, підключених до закордонних комп’ютерних мереж, і здійснюватиме більш жорсткі заходи державного контролю за цими процесами. Новими правилами, зокрема, передбачається обов’язкове ліцензування даної діяльності з указівкою кожним із китайських абонентів її конкретних цілей і змісту, а також системних адрес їхніх закордонних партнерів.

Створюючи національну систему інформаційної безпеки, Китай критично ставиться до американського варіанту, котрий узятий за основу низкою інших держав. Заходи підготовки до інформаційних воєн, що розпочинаються в КНР, відбивають власну стратегію, котра враховує особливості функціонування китайського суспільства і необхідність протидії інформаційної експансії США.

 

Республіка Індія 

Збройні сили держав Азіатсько-Тихоокеанського регіону відрізняються за бойовим і чисельним складом, рівнем матеріально-технічного забезпечення військ, а також бойової та морально-психологічної підготовки особового складу. Втім практично всіх їх об’єднує те, що воєнно-політичне керівництво більшості держав цього регіону розглядає воєнну розвідку як одну з найважливіших складових частин не лише збройних сил або системи національної оброни, а й гаранта ефективності функціонування державно-адміністративного механізму управління, надійного постачальника цінної інформації для чіткого формування зовнішнього курсу.

Нарівні з таким поважним ставленням до розвідувальних органів вищого державного керівництва держав АТР відбувається і матеріально-технічне забезпечення воєнної розвідки, виключно індивідуальний підхід до вирішення кадрових питань, котрі ставить цю службу в ряд елітних військових структур.

У залежності від економічного потенціалу конкретної держави згаданого регіону, а також стратегічних і оперативних завдань, які ставляться розвідці її керівництвом, у державах АТР функціонують розвідувальні структури, неадекватні результатам та ефективності своєї діяльності.

Організація заходів, здійснення яких було розпочато в 1999 році вищим державним та військовим керівництвом Індії після чергового індійсько-пакистанського конфлікту в штаті Джамму і Кашмір є свідченням того, що ними було зроблено висновки з цього конфлікту через прорахунки, обумовлені, насамперед, несвоєчасним та неадекватним реагуванням на активізацію діяльності кашмірських сепаратистів і вторгнення на територію штату значної кількості озброєних афганських найманців.

У подальшому, розвиток подій у ході ведення бойових дій досить прозоро висвітлив незадовільний стан системи своєчасного та гарантованого розвідувально-інформаційного забезпечення вищого воєнно-політичного керівництва Індії щодо намірів противника.

Спеціально створений у липні 1999 року Комітет (Kargil review Committee – KRC), до складу якого входили експерти з політичних і військових питань, на протязі шести місяців вивчивши ситуацію з ретельним аналізом оперативної обстановки, дійшов висновків, що на стан діяльності національних спеціальних служб впливають наступні чинники:

·  значне розширення сфери розвідувальної діяльності у зв’язку з активним використанням нових інформаційних технологій та виникненням загроз національній безпеці держави в цій сфері (інформаційна війна і «кібернетичні загрози»);

·  активізація діяльності сепаратистських сил у державі, що в окремих випадках призводить до проявів сучасних форм тероризму та екстремізму; саме це вимагає від спецслужб Індії спрямування значних зусиль на добування випереджальної інформації стосовно планів внутрішніх опозиційних і зовнішніх ворожих сил щодо дестабілізації ситуації в країні;

·  зміни в характері діяльності міжнародних терористичних та злочинних угруповань, посилення їх впливу на суспільно-політичні явища (розповсюдження наркотиків і контрабанда озброєнням значною мірою посилюють дестабілізуючий вплив на суспільство, а отримання розвідувальної інформації щодо зазначеної діяльності ускладнюється транснаціоналізацією характеру організованої злочинності);

·  необхідність отримання попереджувальної інформації щодо наявності у суміжних (недружніх до Індії) держав ядерних і ракетних технологій, а також особливостей їх використання під час розробки нових зразків зброї.

Експертами був зроблений висновок: «За сучасних умов спеціальні служби Індії не виконали свого головного завдання з надання воєнно-політичному керівництву держави попереджувальної інформації».

1. Геополітичні чинники оперативної обстановки та формування стратегічних настанов розвідувальної діяльності спецслужб і розвідувальних інтересів Республіки Індія.

15 серпня 1947 року над величезними мурами старовинної делійської фортеці Червоний Форт – символу боротьби з англійськими колонізаторами за свободу – замайорів шафрано-біло-зелений прапор незалежної Індії, котрий підняв перший індійський прем’єр-міністр Джавахарлал Неру.

За національною Конституцією Індія – суверенна, соціальна, світська, демократична республіка. У державі діє понад 100 партій, політичних організацій та рухів. Нинішній уряд Індії, який з кінця квітня 1997 року очолює досвідчений політик і урядовець, професійний дипломат Індер Кумар Гуджрал, є урядом Об’єднаного Фронту 13 партій. Цьому урядові надає «зовнішню» підтримку (тобто не маючи своїх представників в його складі) найстаріша та донедавна найавторитетніша партія — Індійський Національний Конгрес (заснована у 1885 році).

Індія стала одним із засновників і залишається визнаним лідером Руху Неприєднання.

На прикладі Індії рельєфно проглядається природа внутрішньо- та міжцивілізаційних протиріч. Індуїстська цивілізація в основному представлена двома країнами – Індією та Шрі-Ланкою. В Індії проживає 950-мільйонний народ, репрезентований практично всіма расами, сотнею народів, народностей, племен, етнічних спільнот. Найбільшими із них є хіндустанці, телугу, маратхі, бенгальці, таміли. Практично все населення Індії – віруюче. Майже 83% – сповідує тисячолітні релігійні традиції індуїзму, 12% – іслам, понад 2% – християнство (діє також православна – сирійська конфесія), решта населення сповідує сікхізм, буддизм, джайнізм, іудаїзм. Зрозуміло, чому Індія тримає першість у світі за кількістю офіційно позначених у календарі релігійних свят. Тут користуються 1652 мовами, з яких 18 функціонують як мови офіційного спілкування, а державними визначено дві – хінді та англійську (вирішується питання про визнання мови мусульманської спільноти – урду – як третьої державної).

Індія набуває статусу космічної держави. Ще в жовтні 1994 року з космодрому Сріхаріхота індійська ракета вивела на орбіту на відстань 817 км від поверхні Землі супутник вагою 870 кг. Цей запуск закріпив позиції Індії як шостої держави в світі, здатної виробляти та експлуатувати потужні космічні носії. Новим підтвердженням прогресу індійської космічної технології стало надійне функціонування супутника «ІНСАТ – 2Д» вагою 2079 кг, виведеного на орбіту на початку червня 1997 року. Цей четвертий в космосі супутник типу «ІНСАТ» повністю розроблено і виготовлено фахівцями ІСРО – Індійської організації космічних досліджень.

Успішно проведено випробування балістичної ракети «Агні», радіус дії якої сягає 2500 км. Гордістю оборонного відомства Індії стали ракети типу «земля – повітря» «Прітхві», багатоцільова ракета «Акаш». Протитанкова ракета «Наг» дозволила Індії приєднатися до «клубу» трьох держав – США, Росії та Франції, котрі мають монополію на подібні технології.

Все з більшою повагою в світі ставляться до індійських комп’ютерних розробок, про що засвідчив успіх суперкомп’ютера «Парам-9000» на міжнародній виставці у Вашингтоні. За оцінками фахівців, обсяги експорту індійських комп’ютерів у 2000 році становитимуть щонайменше 3 млрд. доларів США.

Фізики Кампурського відділення Індійського інституту технологій винайшли метод надпровідності високих температур, котрий дозволяє підвищувати електропровідність матеріалів у тисячу разів. Учені Бангалорського дослідного центру виявили дивний феномен так званої «газової бульбашки», котрий можна застосовувати для забезпечення надшвидких хімічних реакцій, а також для здійснення ядерного щеплення за допомогою звукових хвиль. Унікальний радар установлено поблизу міста Тірупаті для детального вивчення низького і середнього шару атмосфери, а також іоносфери.

Індійські спеціалісти генної інженерії здійснили революцію у виробництві шовку, вивівши особливий тип гусениць-шовкопрядів. Колиска однієї з найдавніших цивілізацій, Індія відома своєю давньою аюрведичною медициною. Стрімкого розвитку набирає індійська фармація, пропонуючи на міжнародному ринку відносно дешеві та водночас високоякісні конкурентоспроможні ліки та медпрепарати. На фоні першої в Індії успішної трансплантації серця, вже звичними стали в практиці індійських хірургів пересадка нирок, легенів та інших органів. Учені Бомбейського дослідного онкологічного інституту виділили унікальний онкоген, котрий спричиняє рак слизової оболонки порожнини рота.

Так, послідовна і принципова зовнішньополітична діяльність Індії протягом років незалежності слугувала невпинному зростанню її авторитету та впливу на міжнародній арені. У глобальному вимірі Індія претендує на досягнення статусу світової держави, забезпечення собі місця в Раді Безпеки ООН спочатку як непостійного члена, а згодом – постійного.

У 1974 році Індія випробувала власний ядерний пристрій і стала єдиною країною в світі, котра відмовилася підписати Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Вона вважає, що це входить у протиріччя з інтересами національної безпеки країни. На 2000−2005 рік планувалося виділити на розвиток ядерних досліджень вдвоє більше ніж у 1995–1999 роках. В основі занепокоєння індійських політиків лежить історична недовіра до ісламського світу та Пакистану зокрема. Підтвердженням цієї принципової позиції є кілька ядерних випробувань, проведених у період з 12 до 14 травня 1998 року, незважаючи на реальну загрозу економічної та політичної блокади з боку світового співтовариства. Хоч Індія і відіграє дещо пасивну роль на євразійській сцені, вона не сприймає «азіатські цінності», котрі активно пропагуються від Сінгапура до Китаю. Поразка в цьому питанні призведе до її витіснення з Азії, як суб’єкта геополітики, що є недоцільним з огляду на зростання впливу Китаю.

Результати аналізу наявного базового матеріалу свідчать, що індійське бачення проблем регіону зумовлене побоюваннями, що в нинішній ситуації відбудуться зміни в напрямку більшого стратегічного динамізму. Як наслідок, на думку індійських геостратегів, формується нова стратегічна загроза для Індії з регіону Центральної Азії, що порушує стратегічний баланс, оскільки Радянський Союз діяв як геополітична контрверсія проти сил, антагоністичних Індії. Крім цього, нова модель етнічних конфліктів прямо загрожує безпеці Індії. Вакуум, котрий утворився, припускає появу нових позарегіональних центрів сили із різними ідеологічними та політичними інтересами: політичні трансформації та кінцеві орієнтації нових держав не можуть не змінити стратегічне оточення Індії. Відкриття регіону зовнішньому світові прямо забезпечує індійське економічне домінування в регіоні, що входить у протиріччя, зокрема, зі стратегічними планами керівництва Китаю. За оцінками міжнародних експертів, претензії Індії на статус супердержави можуть виправдатися протягом найближчих 10-20 років.

Для підтримки стабільності в Центральній Азії Індія концентрує увагу на посиленні двостороннього співробітництва із суміжними державами, надаючи технічну допомогу та ініціюючи економічні програми, спрямовані на зміцнення усталених зв’язків. При цьому, Індія в забезпеченні регіональної стабільності головним чином покладається на позаісламські чинники в особі Росії та Китаю.

У цілому Індія, як і всі держави Південної Азії, все більше тяжіє до Азіатсько-Тихоокеанського регіону. В цій ситуації Пакистан ще значною мірою стоїть осторонь від цього руху, а Іран також потребує широкого входження в Центральноазіатський регіон не лише через Туркменістан, а й через Таджикистан, котрий межує з Китаєм і Північною Індією.

В оперативній обстановці, що нині складається в регіоні та світі в цілому, індійський уряд стурбований можливістю реалізації Сполученими Штатами стратегії інформаційних війн щодо Індії та вживає заходів із метою забезпечення своєчасної адекватної протидії. На нараді, котра відбулася на початку листопада 1996 р., керівництвом МО Індії констатувалося, що сучасна інформаційна зброя являє загрозу національній безпеці держави як у воєнний, так і в мирний час.

Активна участь США у розвитку життєво важливих галузей індійської промисловості, а також орієнтованість економіки країни на американські розробки в перспективі визначають можливість повного блокування спроб Індії використовувати комп’ютерні мережі. Найбільш ймовірними об’єктами інформаційних атак є системи передачі даних, комплекси дистанційного зондування Землі, глобальна система позиціонування NAVSTAR, розроблювальне спеціалізоване програмне забезпечення.

Організація зв’язку індійських автоматизованих інформаційних систем з міжнародними мережами через шлюзову службу GIAS мережі Інтернет дозволяє США впливати на процес прийому-передачі інформації.

Під контролем США знаходиться також програма Індії з розвитку супутників дистанційного зондування Землі. Відповідно до існуючих контрактів між індійською корпорацією Antrix і американським консорціумом Eosat Сполучені Штати реалізують інформацію з індійських супутників IRS-P3 і IRS-IC, для чого використовуються дві наземні станції Eosat у США: Norman Station і Fairbanks Station.

У ситуації, що складається, керівництвом МО Індії прийняте рішення про розробку національної програми створення засобів протидії інформаційній зброї. Одночасно намічено виділити додаткові асигнування на підвищення захищеності військових інформаційних мереж Індії від несанкціонованого проникнення через міжнародні канали зв’язку і передачі даних.

МО Індії дана вказівка активізувати роботи зі створення комп’ютеризованих комплексів інформаційної безпеки у всіх автоматизованих системах контролю і керування, задіяних в інтересах індійського оборонного відомства. Визнано доцільні розширити закупівлі за рубежем необхідної елементної бази і компонентів для розробки власного комп’ютерного устаткування.

2. Для забезпечення національної безпеки в Індії утворене розвідувальне співтовариство, яке має наступну структуру:

Прем’єр-міністр є головою розвідувального співтовариства, якому підпорядкована Група координації розвідувальних служб: радник прем’єр-міністра з питань національної безпеки (розвідки); Секретаріат Ради; Рада групи (керівники спеціальних служб Індії); Центральне управління обробки та аналізу розвідувальної інформації.

Об’єднаний комітет з питань розвідки (Joint Intelligence Committee – JIC) – єдина структура, котра здійснює аналіз розвідувальної інформації всіх розвідувальних служб держави [17].

Виконавчі органи:    

Управління досліджень і аналізу (Research and Analysis Wing − RAW) є загальнодержавною зовнішньою розвідкою, в межах якої планується створення в його структурі Управління з питань розповсюдження технологій військового призначення) узгоджує свої дії з Секретаріатом Ради. УДА підпорядковані: Головне управління безпеки. Бюро спеціальних служб.

Взаємодія УДА з органами воєнної розвідки здійснюється Групою з питань воєнної розвідки, яку очолює радник директора УДА з військових питань.

Управління воєнної розвідки МО (Directorate General Military Intelligence, начальник управління воєнної розвідки – радник МО з питань розвідки) підпорядковане міністру оборони і Раді групи КДРС, складається із: Управління сухопутних військ (Directorate Military Intelligence); Управління розвідки ВПС (Directorate Air Intelligence); Управління розвідки ВМС (Directorate Naval Intelligence); Об’єднане управління технічної розвідки ЗС (планується).

Управління розвідки видів збройних сил безпосередньо підпорядковані начальникам головних штабів – командувачам видів ЗС Індії.

Головне управління військової розвідки МО Індії (ГУВР) обмежене веденням розвідки на оперативно-тактичному рівні, насамперед військових угруповань потенційного противника в прикордонних районах та інженерного обладнання його території. Крім цього, значна частка особового складу розвідувальних органів МО Індії залучається до виконання завдань у прикордонних районах на індійській території в інтересах контррозвідки (головним чином з метою запобігання проведенню диверсійних актів та забезпечення збереження секретних документів).

Апарат військових аташе Індії, керівництво якими здійснюється ГУРВ, також не розглядається як складова органу зовнішньої розвідки. Військовим дипломатам не ставляться відповідні завдання і не виділяються необхідні асигнування на добування інформації розвідувального характеру, в її класичному розумінні. Військові дипломати займаються легальною розвідкою в державі перебування.

Розвідувальне бюро МВС (забезпечення внутрішньої безпеки та контррозвідки) підпорядковане міністру оборони та ЦУОАРІ.

Розвідувальне бюро Індії (РБІ) – основний орган у державно-політичній системі Індії, котрий займається водночас контррозвідкою і зовнішньою розвідкою, засноване в 1887 році першочергово як допоміжний орган місцевих збройних формувань з каральними функціями [17].

РБІ займається збором первинної розвідувальної інформації в державі та поза її межами, контррозвідувальною діяльністю проти іноземних розвідок, боротьбою проти тероризму, режимним забезпеченням збройних сил, антикорупційними заходами, специфічним контролем якості імпортованого товару, перевіркою порядку основних громадських фондів, особистою охороною вищих посадових осіб, провідних урядових керівників і політичних діячів.

Адміністративне керівництво РБІ, частково кадрові призначення (з правом надання рекомендацій) здійснюються Комітетом з політичної розвідки при урядові держави (Shanakaran Nair Committee).

Кількісний штат співробітників РБІ становить майже 30 тис., 75% з яких – офіцери поліцейського корпусу Індії, до 10% – співробітники технічних служб. Очолює директор, який в оперативному плані підпорядковується лише прем’єр-міністрові Індії.

Директору РБІ підпорядковуються секретар з особових доручень (на правах заступники) – завідуючий канцелярією Бюро, перший заступник і 6 (шість) заступників. У безпосередньому підпорядкуванні директора РБІ знаходяться також Управління інформації та аналізу, котре відповідає за підготовку поточних донесень в доповідей прем’єр-міністру та, за його вказівкою, окремим членам кабінету.

У структурі головного офісу РБІ існує 7 напрямків, кожен із яких очолює директор 1-го рангу (Joint Director), а саме контррозвідки, політичної розвідки, контртероризму, військовий, охорони кордонів, захисту вищих посадових осіб держави, оперативний.

Управління, окремі відділи та служби очолюють директор ІІ рангу або заступники директорів І рангу (Deputy Director). Керівників такого рангу в головному офісі РБІ нараховується майже 90 осіб, їх заступники, як правило, а також керівники менш значимих підрозділів – директори ІІІ рангу або помічники директорів (Assistant Director). Штатним розкладом РБІ не передбачено існування спеціальних звань, подібних військовим.

 До штату РБІ не входять інформатори, тимчасові агенти статичного і мобільного зовнішнього спостереження, постові поліцейські, водії тощо. Проте, для оплати їхніх послуг виділяються відповідні бюджетні кошти.

Організаційно РБІ складається з наступних підрозділів і служб:

Управління контррозвідки (УКР) − нараховуються 6 (шість) окремих напрямків, а саме: Сполучені Штати Америки, держави НАТО, держави СНД, Китаю, Пакистану, Ірану. Пріоритетними напрямками в роботі вважаються такі: боротьба з ісламським фундаменталізмом; захист таємниці в галузі ядерних і космічних технологій; проблеми відродження стратегічної ролі Росії як супердержави з особливими інтересами в регіоні та її змагання за лідерство зі США. Управління «J» (Джі) спеціалізується суто на антитерористичних заходах.

У структурі РБІ існує низка управлінь, окремих відділів та служб, які загалом іменуються Спеціальними підрозділами безпеки – СПБ (SES – Special Establishment for Security) [17].

Зважаючи на те, що Індія де-факто є світовою ядерною державою, другою за кількістю населення, котра володіє при цьому сучасними технологіями, а також із урахуванням можливостей посилення транспортної взаємодії з нею, вважається, що у середньотерміновій перспективі вплив «індійського чинника» на розвиток ситуації в Центральній, Південній і Східній Азії зростатиме.

У зв’язку з неоднозначними геополітичними процесами в сучасному світі, не виключається, що Індія ще відіграє свою роль у підтриманні балансу інтересів у регіоні навіть між такими державами як РФ, КНР і США. Так, зокрема, зростання агресивності в діях нинішнього керівництва Сполучених Штатів сприятимуть прискоренню заходів щодо утворення між Індією, Росією, Іраном та Китаєм відповідного геополітичного проекту в Азії, спроможного відігравати роль противаги надмірній американській військовій силі та стримувати небажану експансію США на євразійський простір. Вирішення складних геостратегічних завдань, як відомо, без надійного та ефективного функціонування добре відпрацьованої національної системи розвідувальних і контррозвідувальних спецслужб не можливо.

Тому невипадково, що наприкінці лютого 2000 року спеціальним урядовим Комітетом були розроблені відповідні пропозиції щодо реорганізації та підвищення ефективності оперативної діяльності спеціальних служб Індії. Зокрема, була визнана доцільність:

·  призначення на постійній основі радника прем’єр-міністра з питань національної безпеки;

·  формування єдиної структури воєнної розвідки, удосконалення системи взаємодії розвідувальних органів головних штабів трьох видів збройних сил з МО Індії, а також централізованого управління радіо- і радіотехнічною розвідкою;

·  проведення організаційних заходів з метою підвищення ефективності діяльності Об’єднаного комітету з питань розвідки;

·  удосконалення системи підготовки фахівців з питань шифрування та дешифрування інформації;

·  проведення модернізації та прийняття на озброєння сучасних технічних засобів розвідки.

Одночасно, після закінчення роботи спеціального урядового Комітету в квітні 2000 року, урядом Індії було прийнято рішення щодо формування Групи міністрів Кабінету Міністрів в складі міністра внутрішніх справ (голови групи), міністра оборони, міністра закордонних справ, міністра фінансів та голови комісії з питань планування. На зазначену групу було покладено проведення аналізу стану та перспектив розвитку системи національної безпеки, розробки рекомендацій спеціального урядового комітету та пропозицій щодо їх реалізації. Групою міністрів Комітету Міністрів була підготовлена доповідь з практичних рекомендацій щодо реформування системи розвідувальних служб Індії, зміст якої було ухвалено на засіданні Комітету з питань безпеки уряду Індії в травні 2002 року.

Відповідно до ухвалених пропозицій передбачається проведення комплексу організаційно-технічних заходів, зокрема:

·  замість Об’єднаного комітету з питань розвідки (ОКПР) створити Групу координації діяльності розвідувальних служб Індії (Intelligence Coordination Group − ICG), яку очолюватиме Радник прем’єр-міністра з питань національної безпеки (розвідки). Організаційно до складу групи входитиме Рада Групи та апарат радника. З метою обміну інформації та підготовки доповідей і пропозицій Раднику прем’єр-міністра з питань національної безпеки (розвідки) керівники спеціальних служб щомісяця будуть проводити спільні засідання. Крім цього, Раднику прем’єр-міністра підпорядковуватиметься і новоутворене Центральне управління обробки та аналізу розвідувальної інформації;

·  посилити стратегічний компонент розвідки за рахунок створення у складі Управління досліджень і аналізу окремого підрозділу з питань здійснення моніторингу за розповсюдженням технологій військового призначення, насамперед для стеження за ходом виконання Пакистаном ракетно-ядерної програми, а також розгортанням нових компонентів систем космічної розвідки (на базі нового покоління супутників CARTOSAT-1,2) та повітряної розвідки (прийнята на озброєння сучасних комплексів вітчизняного та російського виробництва, а також безпілотних літальних апаратів);

·  сформувати Управління воєнної розвідки (Defence Intelligence Agency) МО Індії, на яке додатково покладатимуться завдання з ведення розвідки в інтересах МО Індії на стратегічному рівні. Начальник УВР одночасно є радником міністра оборони Індії з питань розвідки. Штатна категорія керівника Управління воєнної розвідки «генерал-лейтенант» («віце-адмірал»). Першим керівником Управління може призначатися керівник СВ, ВПС або ВМС Індії з наступною ротацією (через відповідний період часу) на представника іншого виду збройних сил.

На УВР покладатиметься загальне керівництво розвідувальними органами МО Індії та контроль за діяльністю новостворюваного Об’єднаного управління технічної розвідки (Joint Inter-Services Technical Intelligence Agency) ЗС Індії, яке здійснюватиме розвідувальну роботу в інтересах всіх видів збройних сил держави. До складу ОУТР, на котре покладатимуться збір, обробка, аналіз та передача споживачами розвідувальної інформації, отриманої засобами радіотехнічної наземної, повітряної та космічної розвідки, будуть включені відповідні підрозділи технічної розвідки управлінь розвідки видів збройних сил (СВ, ВПС, ВМС).

Таким чином, розвідувальний компонент у зовнішньополітичній практиці правлячих кіл Індії зростатиме і вдосконалюватиметься, що, безумовно, стане відчутним й у міждержавних відносинах з Україною.

ЧАСТИНА 4. ДОКТРИНАЛЬНІ ПІДХОДИ ІСЛАМСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ ПАКИСТАН ТА РАДИКАЛЬНИХ МУСУЛЬМАНСЬКИХ РУХІВ 

Складні модерністські процеси відбуваються в ісламі. Починаючи з 70-х років ХХ століття, спосте­рігається своєрідний «ісламський бум» (проте, це та ж сама тенденція, що й в інших світових релігіях). Її суть – переключення уваги віруючих на земні проблеми. Йдеться про роздуми над змістом життя, правилами та обов’язками людини, мірою її свободи та відповідальності тощо [18]. Сучасна геополітична ситуація може ха­рактеризуватися як широкий наступ фундаменталізму в ісламсь­кому світі та за його межами [12]. Сучасний панісламізм виступає як концепція «мусульманської єдності та солідарності» перед навалою «невірних». Центральною є ідея надкласової, наднаціональної мусульманської єдності, всесвітньої спільності правовірних. Відправна точка – антикомунізм, поєднаний із фор­мальним віддаленням від Заходу [18].

Практичне завдання: вихід мусульманських держав із ООН та створення Організації об’єднаних націй мусульманських країн зі своєю Радою безпеки, спільним ринком, об’єднаних збройних сил з єдиним військовим командуванням. Це не може не впливати на вирішення питання щодо визначення геополітичних координат молодими му­сульманськими державами, котрі утворилися в результаті розпаду СРСР.

Нині ісламська цивілізація – це блок мусульманських держав, які розташовані в формі півмісяця від Африки до Цент­ральної Азії.

Конфлікт між ісламською та західною цивілізаціями продов­жується близько 1300 років. Так, з XI до XIII століття хрестоно­сці намагалися поширити християнство на ісламські території. Проте, з XIV до XVII століття османські турки зрівняли баланс сил. Пі­сля розпаду (на початку XX століття) Османської імперії іслам­ська цивілізація набула сучасних рис, включаючи арабський, ту­рецький та малайзійський анклави.

Арабський націоналізм та ісламський фундаменталізм упер­ше заявили про себе після другої світової війни і розпаду коло­ніальних імперій. У цей період Захід потрапив у залежність від країн Перської затоки через джерела енергії. Багаті нафтою му­сульманські країни швидко накопичили фінанси та зброю і нама­галися вести власну незалежну політику.

Внаслідок цього спочатку відбулося кілька війн між арабами та Ізраїлем. У 50-ті роки ХХ століття Франція вела війну в Алжирі, а в 1956 році британські та французькі війська ввійшли до Єгипту. У 1958 році американські війська було введено до Лівану, а пізні­ше вони застосовувалися проти Лівії та Ірану. На північному кордоні ісламської цивілізації різко проявився конфлікт між мусульманськими та християнськими народами. Зокрема, це різня в Боснії і Сараєво, зростання напруги між болгарами та турками, збройний конфлікт у Чечні, напружені стосунки інгушів та осе­тин, вірмено-азербайджанська війна, погіршення відносин між мусульманами та православними в Середній Азії. Визнання Ту­реччиною в односторонньому порядку проголошеної Турецької республіки Кіпру призвело до розпаду Республіки Кіпр на дві ворогуючі общини і загострення відносин з членами НАТО Туреччиною і Грецією [20].

Загальна культура та релігія склали базис Організації еконо­мічного співробітництва, котра об’єднала десять неарабських мусу­льманських країн: Азербайджан, Афганістан, Іран, Казахстан, Киргизстан, Пакистан, Таджикистан, Туркменистан, Туреччину та Узбекистан. Одним із мотивів відродження та розширення цієї організації, утвореної в 60-ті роки Іраном, Пакистаном та Туреччиною, є небажання Заходу прийняти Туреччину (і тим більше ін­ші ісламські країни) до ЄС [21].

За ініціативою колишнього прем’єр-міністра Туреччини Неджметина Ербакана, у Стамбулі 15 червня 1997 року зустрілися високоповажні представники Єгипту, Ірану, Малайзії, Бангладеш, Індонезії, Пакистану, Нігерії й Туреччини з метою утворення організації зі співробітництва – «Ісламської вісімки» [4]. Ідея об’єднання ісламського світу була одним з основних пунктів передвиборчої програми клерикальної Партії благоденства (ПБ), лідером якої є Ербакан. Пропаганда ідей ісламу та намагання, на противагу «сімці» західних індустріально-розвинутих держав, об’єднати під одним дахом декілька ісламських держав дало змогу Ербакану прийти до влади. В той же час його підвищена активність у намаганні ісламізувати державу дратувала військові кола Туреччини, що привело до втрати ним прем’єрського крісла [22].

Ісламський анклав у 1997 році уточнив геополітику мусульманського світу. Нині вона офіційно спрямована на засу­дження фундаменталізму та відмову від підтримки міжнародного тероризму, утвердження міжконфесійної терпимості при збере­женні міжцивілізаційних відмінностей. Що ж до палестинської проблеми, то має місце різко негативне ставлення до Ізраїлю та його стратегічного партнера США. Геополітика мусульманських країн продовжує зберігати небезпеку у вигляді підтримки створення нових мусульманських держав у складі інших цивілізацій, що сприяє подальшому розпаду багатонаціональних держав, який, як правило, супроводжується збройними конфліктами.

Щодо України, то для неї небезпека полягає в тому, що рішення 3-го курултаю кримських татар (1996 р.) про відновлення державності «корінного народу Криму» знайшло всебіч­ну підтримку в ісламському світі, особливо Туреччини. Така політика призвела до того, що Кримськотатарський меджліс (провідна суспільно-політична організація) постійно надсилає в ООН, ОБСЄ та інші міжнародні організації різні повідомлення і заяви, в яких ситуація в Криму подається як «дискримінація кримськотатарського народу в усіх сферах життя». За таким сценарієм діяли хорвати та мусульмани в колишній Югославії: спочатку перемога в «газетній війні, а потім у громадянській».

Почуваючи підтримку блоку НАТО, Туреччина проводить самостійну політику, котра не завжди є дружньою що­до України. У геополітичних планах Анкари Крим стоїть поряд із «гарячими точками» Кавказу і Боснії [12]. Тому її подальша політика, якщо більшість населення Криму стане татарським, цілком прогнозована. Саме з цієї причини у зазначеній пантюркістській ідеології турецької правлячої еліти та більшості лідерів кримськотатарської діаспори Туреччини створення воєнізованих загонів воїнів-аскерів із кримсько­татарської молоді розглядається як прообраз майбутніх збройних сил Ісламської Республіки Крим. Звідси у розвідувальній діяльності спецслужб та місіонерській активності релігійних і політичних неурядових організацій Туреччини відслідковується підвищена увага до Північного Причорномор’я та організація навчання на турецькій території кримськотатарських спеціалістів, а також фінансування архео­логічних розкопок, пошуку ознак тюркської культури на тери­торії України.

Ірак та Іран є «граничними» в питаннях створення власних атомних технологій, а Пакистан уже має власну ядерну зброю.

Крім цього, намітилась позитивна тенденція в змінах демографічних показників на користь мусульманської цивілізації. Так, кількість мусульман на 2020 рік складатиме 30% населення земної кулі. У Західній Європі вже проживають 13 млн. мусульман, дві третини емігрантів, які прямують сюди, – вихідці з арабського світу. Для Заходу, як свідчить дійсність, це авангард незахідного світу. Тут йдеться, насамперед, про 20 млн. іммігрантів першого покоління у США, 16 млн. – в Західній Європі, 8 млн. – в Канаді та Австралії. Більшість з них прийшли не із західних суспільств. У Німеччині‚ наприклад‚ проживає 4 млн. мусульман, 1,7 млн. з них – турки, в Італії переважають вихідці з Марокко, Тунісу та Фiлiппiн; у Франції – до 5 млн. мусульман (майже 10% всього населення, пропаганда ісламу поширюється на французів-католиків. Повною сенсацією стало приєднання до мусульманської віри відомого філософа Роже Гардона, колишнього члена політбюро французької компартії); у Великій Британії – 4 млн. мусульман, багато з яких мають англосаксонське походження.

У Бельгії офіційно відкрито «Брюссельський ісламський центр», до якого Туреччина направляє своїх представників та викладачів. Саудівська Аравія збудувала тут найбільшу за територією мечеть у Європі (її спеціально виділив Король всіх бельгійців). На Центр та мечеть покладена відповідальна місія щодо ісламізації європейських народів. У США половина емігрантів переїхала з Латинської Америки i майже 35% – з Азії.

Головна обставина: ці емігранти практично не піддаються асиміляції, зберігають свою мову, релігію і культуру. Намітилася тенденція підвищення темпів ісламізації негритянського населення, що до расових відмінностей додало ще й релігійні. До ісламу приєднуються вихідці з Латинської Америки та Західної Європи. Нині частка мусульман в американському суспільстві складає близько 5% і продовжує зростати. У певному значенні – це плацдарми майбутнього мiжцивiлiзацiйного з’ясування стосунків. У США, за даними Цензового бюро, між 1995 і 2050 роками частка неіспаномовних білих американців у загальній кількості населення країни зменшиться з 74 до 53 відсотків, а доля іспаномовних – зросте з 10 до 25; доля чорношкірих американців – з 12 до 14, а азіатів – з 3 до 8 відсотків [23].

Уряди Заходу вже сприймають цю еміграцію як десант. Генеральний секретар НАТО у 1995 році назвав ісламський фундаменталізм «таким же загрозливим, як i комунізм». У Франції колишній Президент Жак Ширак прямо визначив свою позицію: «Емiграцiя повинна бути припинена повністю». У Німеччині уряд домігся перегляду статті XVI Конституції (про право на притулок), в результаті чого кількість емігрантів, котрі прибули до країни за один рік, зменшилася в чотири рази. В Англії ще у 1980 році колишній прем’єр-міністр Маргарет Тетчер обмежила кількість новоприбулих 50 тисячами, в 1994 році дозвіл в’їхати в країну отримали лише 10 тисяч чоловік.

Вся Західна Європа фактично зачинила двері перед неєвропейськими емігрантами. У Сполучених Штатах влада намагається боротися з чотирма мільйонами нелегальних емігрантів. Конгрес обмежив кількість в’їзних віз з 800 тис. до 550 тис., віддаючи перевагу малим сім’ям (що автоматично «б’є» по латиноамериканцях та азіатах). Крім цього, американським конгресом прийнятий у вересні 1997 року новий більш жорсткий закон, який дозволяє правоохоронним органам приймати більш рішучі заходи щодо припинення нелегальної еміграції до США. Еміграція стала головним політичним питанням у США і західноєвропейських країнах [23].

Наведені матеріали дозволяють зробити висновок, що не у найближчій перспективі, а вже сьогодні іслам демонструє незворотні до розповсюдження своєї присутності тенденції, і мільйони мусульман активно опановують північні широти планети. Іслам практично став вже першою або другою релігією у Північній півкулі. А мова Корану є більш наполегливо вивчається у країнах СНД, Західної та Центральної Європи‚ а також у Північній Америці.

Ставши геополітичними союзниками мусульмани та китайці виявили цілком очікувану готовність до співпраці у всіх без винятку сферах. При цьому Китай виступив як головний арсенал сил усередині розмежованого мусульманського світу, які протидіють іншим цивілізаціям.

Так, приміром, за період з 1980 по 1991 роки Китай продав Іраку 1300, Пакистану – 1100, Ірану – 540 танків. За цей же час Ірак отримав від Пекіну 650 бронетранспортерів, а Іран – 300. Число переданих Ірану, Пакистану та Іраку ракетних установок i артилерійських систем: 1200, 50, 720. Пакистан та Іран отримали відповідно 212 i 140 лiтакiв-винищувачiв, 222 i 788 ракет «земля-повiтря». Китай допоміг Пакистану створити основу своєї ядерної програми й розпочав надавати таку ж допомогу Ірану [4].

Між Китаєм, Пакистаном та Іраном, практично, вже склався таємний союз. В його основі – антизахідна спрямованість. Конфуцiансько-iсламська основа союзу, – робить висновок західний політолог Г. Фуллер, – «може матеріалізуватися не тому, що Мухаммед i Конфуцій проти Заходу, а тому, що ці культури пропонують засоби демонстрації образ, провина за які частково падає на Захід – на той Захід, чиє політичне, військове, економічне та культурне домінування в світі стає все слабшим».

Таким чином, геостратегія ісламських держав не може не ви­кликати занепокоєння.

1. Геополітичні чинники оперативної обстановки та формування стратегічних настанов спецслужб Ісламської Республіки Пакистан (ІРП).

Дослідження наявних матеріалів свідчить, що правляча еліта ІРП продовжує виношувати амбіції регіонального лідера, що на фоні володіння ядерною зброєю і засобами його доставки є серйозним чинником в азіатській частині континенту.

У цьому контексті держави колишньої радянської Середньої Азії представляють для Пакистану великий інтерес як із економічної, так і з геополітичної точки зору. Зусилля щодо впливу Ісламабада в регіоні може підняти його роль у Південній Азії, забезпечити підтримку молодих «братерських мусульманських держав» у конфронтації з Індією, що суттєво може зміцнити позиції в боротьбі з іншими регіональними конкурентами – Іраном, Туреччиною і Китаєм.

Проте, пакистанські лідери поки що не мають істотного прямого впливу на події в пострадянській Середній Азії. Реалізації прагнення ІРП проводити активну політику в регіоні заважають матеріально-фінансові труднощі, відсутність внутріполітичної стабільності, постійна конфронтація з Індією, значне втягнення в афганський конфлікт. Крім того, зазначені вище чинники підривають міжнародну репутацію Пакистану, не дозволяють заручитися підтримкою з боку світового співтовариства для здійснення крупних політичних кроків у центральноазіатському напрямку.

Розвиток пакистанського суспільства свідчить про недостатню ефективність обраного шляху модернізації та виникнення протистояння кризовим явищам, пов’язаним із цими процесами. За визнанням фахівців НІСД України [24], шок 1971 року в зв’язку з відокремленням Бангладеш та загроза подальшої фрагментації зрештою сприяли зміцненню держави, посиленню військово-авторитарного режиму, який на відміну від турецьких військових більше орієнтований на ісламську ідеологію, загалом пригальмовує процеси вестернізації. Сфера освіти явно неспроможна встигати за зростанням населення і майже стомільйонний шар неписьменного населення є середовищем збереження архаїчних форм життя та виробництва.

Внутрішні конфлікти зумовлюються усталеною системою влади, її корумпованістю, що накладається на різнорідність господарчого устрою та міжетнічні проблеми, пов’язані з наявністю великого прошарку пуштунського та белуджського населення, етнічно спорідненого з племенами в Ірані та Афганістані.

У цих умовах ІРП продовжує демонструвати свій вибір ідеологічної та силової політики в регіоні, що є деструктивним фактором як для самого Пакистану, так і для регіональної стабільності в цілому. Звідси, важливим елементом зовнішньої активності ІРП в Центральній Азії є афганський напрямок, котрий безпосередньо пов’язаний із роллю руху «Талібан», антиіндійською спрямованістю, а також у певній мірі з політикою США щодо ізоляції Ірану.

Слідуючи логіці геополітичних інтересів, певні політичні кола в Пакистані використовували і продовжують використовувати чинник «Талібан» як основний і перспективний інструмент свого впливу в регіоні. Найбільш активна підтримка «Талібану» з боку ІРП була помітна до 1997 року. Останніми роками пакистанська сторона прагнула не афішувати своєї допомоги талібам, тому що вони дискредитували себе в очах світового співтовариства порушенням прав людини, екстремізмом, торгівлею наркотиками та зброєю, знищенням світового значення пам’ятників культури, буддійських релігійних культів тощо.

Необхідно підкреслити, що інтересам правлячої пакистанської еліти відповідає утворення на території Афганістану дружньої, відносно стабільної, проте слабкої в економічному і політичному плані, а значить керованої держави. Це пов’язано, насамперед, наявністю територіальних претензій афганських пуштунів на пуштунські землі в ІРП. Проте, зазначені прагнення важко здійсненні з причини наявності глибоких внутрішніх протиріч і збереження конфлікту інтересів у Афганістані з боку цілої низки регіонального та світового значення держав.

У зв’язку із цим, не можна розглядати процес впливу ІРП на талібів як односторонній. Глибинні суспільні корені руху в Пакистані, його тісні зв’язки з ісламськими націоналістичними організаціями, військовими колами та спецслужбами, наочно свідчать про високий рівень впливу талібів на розвиток суспільно-політичної ситуації навіть усередині пакистанського суспільства.

Доступ до Центральної Азії для Пакистану можливий трьома шляхами – через Кандагар і Герат, через Кабул, а також – через Каракорумське шосе, побудоване в 60-80-ті роки разом із Китаєм до Кашгару і далі до Бішкеку. Існують плани використання цього маршруту для постачання Пакистану киргизької електроенергії. Пакистан зацікавлений в інтеграційних проектах, котрі пов’язують Центральну і Південну Азію, особливо в нафтопроводах, а також транспортуванні товарів та енергії до Індостану.

Підтримуючи талібів, у переважній більшості етнічних пуштунів, які вже контролювали більшість території цієї держави, Ісламабад прагнув посилити свої стратегічні позиції в Центральній Азії та заблокувати потенційно можливе посилення російського чи іранського впливу в регіоні, а також узяти під свій контроль комунікації між державами Центральної та Північної Азії. Насамперед це стосується перспективи спорудження нафто- та газопроводів із Туркменістану через Герат і Кандагар на Карачі та транспортного коридору із пострадянської Середньої Азії через Термез – Кабул – Пешавар до Індостану.

Проте, за різними оцінками, у 2000–2001 році відзначалися ознаки тенденції до втрати Пакистаном контролю над «Талібан» та керівником «Аль-Каїди» Асама бен Ладеном, що стало загрожувати ІРП широким спектром проблем для її безпеки, навіть почала зароджуватися тенденція розвитку ситуації в напрямку так званої «талібанізації» пакистанського суспільства, котра могла призвести до дезінтеграційних процесів і розпаду держави.

На фоні цього у аналітиків іноземних спецслужб та інформаційних центрів справедливо виникали сумніви щодо керованості лідерів талібів із боку пакистанців. У цьому зв’язку автор даної лекції дійшов висновку про доцільність розглядати рух «Талібан» вже не як засіб чи інструмент геополітичної гри в руках правлячих еліт США і Пакистану, а як самостійну силу в регіоні, яка при збереженні тодішнього статус-кво мала визначати зовнішньополітичну активність всієї афганської держави, котра поступово ставала незалежним гравцем на регіональній геополітичній арені. У такий ситуації виникало питання, як поставляться до цього феномену головні гравці за регіональне лідерство – США, Пакистан, Туреччина, з одного боку, та Росія, Іран, Індія та Китай – з іншого.

Так, якщо Росія та Іран вбачали й вбачають нині у турецькому та американському впливах загрозу стабільності в регіоні, то власне США до 11 вересня 2001 року не вважали ісламістських чинник серйозною загрозою, скоріше, вони самовпевнено під впливом сформованих американськими ЗМІ стереотипів «гарантованості безпеки США від будь-яких небезпек» продовжували використовувати діяльність ісламістських структур у власних цілях, не бажаючи помічати зростання антиамериканських настроїв серед їхніх лідерів. Американські та пакистанські правлячи кола самовпевнено розглядали та продовжують розглядати Пакистан як великий стабілізуючий чинник, хоча з’явилися тенденції, котрі породжують у аналітиків різного рівня певні сумніви щодо цього.

Крім того, останніми роками постійно зростає значення Пакистану як традиційного опонента Індії в регіоні у зв’язку з формуванням транспортних коридорів із Центральної Азії в південному напрямку. Він стає бар’єром на шляху розвитку стратегічного партнерства між Російською Федерацією та Індією. Пакистан, маючи вплив на широкі верстви афганських талібів, одночасно зберігає значні власні ісламістські амбіції. В прагненні здобути регіональне лідерство керівництво Пакистану спирається на підтримку США і Великої Британії, держав Перської затоки та поки що вміло використовує їхню зацікавленість у власних інтересах. Проте, водночас Пакистан, маючи власні ядерні можливості, здатний надати адекватну відповідь індійській ядерній програмі. Таким чином, локальна гонка озброєнь між Індією та Пакистаном загрожує в перспективі зруйнувати існуючий баланс сил в Азії.

Так, таке припущення виходить із того, що далі обіцянок, котрі були дані у вересні 1997 року в Нью-Йорку під час зустрічі прем’єр-міністрів Індії та Пакистану, взяти під контроль всі прикордонні конфлікти не було створено практично ніяких передумов для нормалізації обстановки у відносинах між двома державами. Крім того, підвищилося протистояння між спецслужбами, що призвело до подальшого загострення ситуації між обома державами до такого рівня, що уряди конкуруючих сторін були змушені відізвати своїх дипломатів. Першу партію висилки із країни дипломата розіграла пакистанська сторона, звинувативши одного із аташе посольства Індії в Ісламабаді в «діяльності, котра не відповідає дипломатичному статусу» – такий евфемізм використовують для визначення шпигунської діяльності дипломатів.

Зі свого боку, міністр закордонних справ Індії виступив із заявою про те, що таке звинувачення є абсолютно безпідставним. Одночасно, індійська сторона висунула аналогічні ж звинувачення і зажадала від пакистанських партнерів відізвати військового аташе посольства Пакистану в Делі [26].

Таким чином, оборонна стратегія Пакистану, побудована останніми роками на конфронтації з Індією та пошуку впливових заступників із боку великих держав, має враховувати також і загрози, пов’язані з афганським та таджицьким конфліктами. Ісламабад має певні надії на те, що нові держави Центральної Азі здатні забезпечити стратегічну глибину оборонного простору Пакистану. Географічні обмеження та вплив неісламських сусідів у цьому регіоні (РФ і Китай) стримують прагнення пакистанської правлячої еліти стати одним із головних гравців у регіоні. Проте за допомогою двосторонніх зв’язків і багатосторонніх регіональних структур типу ЕКО Пакистан здатний забезпечувати технічну та економічну допомогу державам Центральної Азії з метою посилення внутрішньої регіональної стабільності.

Свої стратегічні інтереси Пакистан намагається здійснити за допомогою інтенсивної ісламізації нових держав регіону, що легалізувало б і сам Пакистан як ісламську країну, оскільки він не є мононаціональною державою. Саме тому виникають проблеми кордонів, котрі є певною мірою штучними, наслідком колишньої колоніальної британської політики. Поширення впливу Пакистану в Центральноазіатському регіоні надає йому необхідну геостратегічну глибину в конфронтації з Індією, а також дозволяє зміцнити власні позиції у відносинах із правлячими елітами, військовими та діловими колами Заходу.

Нарешті Пакистан отримує можливості сприяти формуванню загальноісламського спільного ринку. Такі передумови створюються за ініціативою колишнього прем’єр-міністра Туреччини Неджметина Ербакана. Так, 15 червня 1997 року в Стамбулі під час зустрічі високоповажних представників Пакистану, Єгипту, Ірану, Малайзії, Бангладеш, Індонезії, Нігерії та Туреччини утворена організація зі співробітництва – так звана «ісламська вісімка». Ще раніше ідея об’єднання ісламського світу була одним із основних пунктів передвиборної програми турецької клерикальної Партії благоденства (ПБ), лідером котрої саме і є Ербакан. Пропаганда ідей ісламу та намагання, на противагу «Великій сімці» (нині після приєднання Росії – «вісімки») Західних індустріально-розвинених держав та Японії, об’єднати під одним дахом декілька ісламських держав дало змогу Ербакану прийти до влади. В той же час його підвищена активність у намаганні ісламізувати країну дратувала військові кола Туреччини, що призвело до втрати ним прем’єрського крісла [22].

На попередньому засіданні сторони обговорили близько 50 проектів, котрі передбачали розвиток співробітництва між членами «ісламської вісімки». Було прийнято рішення про розмежування сфер відповідальності між учасниками організації. Відповідно до нього Туреччина має відповідати за промисловість і охорону здоров’я, Єгипет – за телекомунікації та наукоємні технології, Малайзія – за фінанси, банківську справу і приватизацію, Бангладеш та Пакистан – за сільське господарство, Індонезія – за людські ресурси, Нігерія – за енергетику.

За словами Ербакана, утворення «ісламської вісімки» стало епохальною подією у світовій історії. Проте, всупереч протоколу, лише Іран, Індонезія й Туреччина були репрезентовані главами держав. Цей факт можна трактувати як випадковий збіг обставин, але ніяк не можна залишити поза увагою.

Справа в тому, що більшість фахівців заздалегідь ставилися скептично до започаткування цієї організації. Перш за все, не у всіх країнах, котрі входять до нового союзу, ісламу відводиться роль беззаперечної догми. Не можна порівнювати ісламські режими Ірану, Пакистану та Індонезії. Важко уявити, що Малайзія із радістю кинеться в обійми братів за вірою, залишивши осторонь економічні інтереси. Не таємниця, що основні партнери Індонезії та Малайзії знаходяться у США, Азіатсько-Тихоокеанському регіоні та Західній Європі. Джакарта і Куала-Кампур навряд чи відмовляться від перевірених економічних партнерів на користь релігійних догм. Вважається, що альянс, утворений поки що на папері, не зможе серйозно конкурувати з «Великою вісімкою». Водночас «Ісламська вісімка» є важливим прецедентом для наслідування іншими регіональними центрами сили.

Деякі російські політологи відзначають, що утворення «Ісламської вісімки» є не лише реальним кроком до багатополярного світу, а й об’єктивною його реальністю, котру нам вже дано відчути.

Зі свого боку, політичний оглядач А. Ваганов, зокрема зазначає, що дана подія ставить перед Росією винятково складні геополітичні завдання. В умовах безумовного підйому ісламу в Росії, де кожний п’ятий російський громадянин сповідує цю релігію, необхідно визначити відповідну домінанту поведінки Москви в ситуації, що утворюється [27]. Зазначається також [22], що для російських політиків (так само як і для українських) багатополюсний світ – це певна віртуальна конструкція, котра формується сама собою, внаслідок якихось невідомих процесів; інші ж країни на практиці створюють цей світ реально.

Серед своїх ісламських партнерів Ербакан постійно підкреслює, що для процвітання та безпеки ісламському світу необхідно створити «свої мусульманські НАТО та ООН». «Вісімка» скоро може визначати світову політику» [22]. В цьому контексті російські фахівці зазначають, що «Росія має відповідні важелі, котрі роблять її привабливою для «ісламської вісімки» – це високі технології, атомні та ракетні проекти.

Крім того, дипломатичні маневри турецького мусульманського уряду Ербакана, який перебував при владі певний час, не призвели до загострення взаємин між США і Туреччиною. Анкара взяла курс на покращання відносин із бастіонами непримиренного ісламізму, проти яких спрямовані економічні санкції Вашингтона, – Лівією та Іраном (що не зміцнить її позиції в ЄС, хоча для Європи ці держави є важливими партнерами та постачальниками сировини); але водночас вона підтримує військові відносини з їхнім заклятим ворогом Ізраїлем – головним союзником США на Близькому Сході.

Отже внутрішньополітичні ініціативи уряду Ербакана не можна інтерпретувати в дусі панісламізму. Зближення Туреччини з цими країнами може бути пов’язане зі спробою Сполучених Штатів використати цю країну як економічний та політичний буфер між собою та цими державами. Таким чином, економічні інтереси, заблоковані політичними розбіжностями, можуть реалізуватися через таємного турецького посередника (полегшений варіант «Ірангейту»). Крім того, ці зв’язки можуть поліпшити перспективи політичного врегулювання на Близькому Сході: своєю новою зовнішньополітичною ініціативою Туреччина фактично намагається примирити непримиренне: режим Ірану, Лівії та Іраку – з ненависною для них державою Ізраїль. Сполучені Штати мають ще й інший привід для посилення військово-політичного контролю над ключовими регіонами видобутку та транспортування енергоносіїв до Європи: курдсько-турецьке питання в комбінації з іракською проблемою [28].

Таким чином, можна зробити висновок, що в іншому кінці євразійського континенту приблизно аналогічну роль в американській політиці щодо азіатських центрів сили Індії і Китаю, Росії та новоутворених пострадянських держав Середньої Азії правляча еліта США відводить Пакистану.

Звідси, сподівання негласного альянсу «США – Туреччини – Пакистану» на скоріший успіх не вважаються достатньо обґрунтованими, оскільки процес ісламізації держав Середньоазіатського регіону навряд чи відбудеться швидкими темпами з огляду на світоглядну орієнтацію їхніх політичних еліт, протидію російських, західноєвропейських та інших сил. З іншого боку, погляд на Індію як на антиісламістську державу є досить сумнівний. Індійські контакти з державами Центральної Азії мають глибшу історію, а індійська культура в ісламському компоненті є для них більш привабливішою.

Можна прислухатися до думки індійських аналітиків, що жоден регіональний блок не матиме успіху без участі Індії, Росії чи Китаю. Таким прикладом стали перспективи реалізації геополітичних проектів «Шанхайська ініціатива», до котрої до 11 вересня 2001 року прагнули приєднатися Узбекистан і Пакистан, а також ГУУАМ, котрий без залучення потенціалу зазначених провідних регіональних чи світових центрів сили може не відбутися.

Одночасно, опосередкована причетність пакистанської еліти до міжетнічної війни в Афганістані та Таджикистані обмежували можливості прямого вигідного впливу Пакистану на формування регіональної геополітики. Іноземні аналітики зазначали, що, заохочуючи «Талібан», правлячі кола ІРП таким чином завдавали собі великої шкоди. Не маючи відповідних коштів і політичної практики для проведення подібного роду зовнішньої політики, тим більше можливостей надійно контролювати процеси в Афганістані та навколо нього, пакистанська сторона компрометували себе не лише в очах держав Середньої Азії, а й всього світового співтовариства.

Не зважаючи на приєднання керівництва Пакистану під тиском США до антитерористичної операції проти угруповань «Талібан» та «Аль-Каїди», нинішня кризова ситуація в Афганістані поки що залишається серйозним бар’єром на шляху встановлення прямих зв’язків між Пакистаном і середньоазіатськими державами. Нестабільність, котра тут зберігається, і постійно зростаючий ісламістсько-екстремістський тиск на пострадянські держави Центральної Азії перешкоджає налагодженню повноцінних пакистансько-середньоазіатських зв’язків, зрікають їх на застій, роблять неясною їхню перспективу і загрожують Пакистану ізоляцією.

Крім того, сучасна обстановка в Пакистані, не зважаючи на поразку талібів в Афганістані, продовжує характеризуватися тенденцією до зростання ісламістського впливу на розвиток суспільства. Причому, ісламістський підхід отримує свій розвиток як альтернатива існуючим кризовим явищам не лише в економіці, а й в політичному житті ІРП на фоні дискредитації ідеї розбудови світської держави та розмаху корупції в структурах державного управління і влади.

Нарешті, слід зважити на те, що інтенсифікація ісламського руху в напрямку Синцзянь-Уйгурвський автономних район виводить Пакистан на прямий конфлікт із Китаєм; а посилення позицій пакистанських ісламістських місіонерів до Середньої Азії – на прямий конфлікт із Росією, а також із низкою політичних сил в Казахстані, Киргизстані, Туркменістані, Таджикистані та Узбекистані, які роблять ставку на розвиток власних суспільств на світських підвалинах, заперечуючи ісламізацію державного життя.

Існує реальна можливість конфронтації між Іраном і рештою талібів, що чітко визначилося під час протистоянь на ірансько-афганському кордоні. Такий розвиток подій не може бути поза увагою Ісламабада, що створює ризик бути втягненим у конфлікт із іранськими партнерами, котрий не вигідний пакистанським правлячим колам ні зі стратегічних, ні з економічних причин.

Враховуючи нинішній розклад ваги між центрами сили в регіоні, для підвищення значимості та поваги до Пакистану в зовнішніх відносинах із боку іноземних партнерів чи конкурентів пакистанська правляча еліта робить ставку на посилення силового компоненту.

 До останнього часу Пакистан відносився до групи так званих «порогових» держав, тобто близьких до створення ядерної зброї. Крім нього, до списку «держав, здатних створити ядерну зброю», входять Індія, Ізраїль, КНДР, Іран, Пакистан, Аргентина і Тайвань. У 1997 році вважалося, що Ізраїль та Індія вже володіють ядерною зброєю, хоча офіційно вони цього не визнавали. Проте, вже у 2000 році індійські військові офіційно провели випробування власних ядерних пристроїв, заявивши тим самим, що віднині Індія є ядерною військово-політичною силою.

Стосовно Пакистану ще у 1993 році в підготовленій Службою зовнішньої розвідки Росії відкритій доповіді «Новий виклик після холодної війни» повідомлялося: «Ісламабад порушує міжнародний договір щодо заборони розповсюдження зброї масового знищення». Проте і після заяви Наваза Шаріфа у 1997 році залишалося неясним – чи мають пакистанські військові готовий на сто відсотків ядерний пристрій чи ні. 2000 рік дав відповідь на це питання – в Пакистані слідом за Індією проведено випробування трьох ядерних пристроїв.

Фахівці з контролю за розповсюдженням зброї масового враження і технологій її виробництва вважають, що допомогу в створенні ядерної зброї Пакистану надав Китай. Так, відомо, що поблизу пакистанської столиці за сприянням китайців завершено будівництво заводу з виробництва ракет «Хафт-3». У співробітництві з пакистанськими партнерами китайське керівництво виходить із того, що для КНР основним суперником є Індія, воєнний та економічний потенціал котрої останніми роками нарощує свою потужність.

У 1997 році Наваз Шаріф зробив заяву напередодні своєї поїздки до США, де на зустрічі із тодішнім президентом Б. Клінтоном планувалося обговорення перспектив приєднання Пакистану до Договору про всебічну заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ). З часу як Китай приєднався до ядерного клубу, його склад не змінювався: КНР, Росія, США, Франція, Велика Британія. Державам п’ятірки належало якимось чином реагувати на демарші Пакистану та Індії.

Ісламабад, зокрема, розпочав розробку власних ядерних технологій у відповідь на проведення Індією у 1974 році випробування ядерного вибухового пристрою. На думку пакистанських учених-атомників, саме ядерні дослідження не дозволили з 1971 року розгорітися ні одній війні з Індією. Відіграло відповідну роль і розміщення індійських тактичних ракет «Притхвіт» уздовж кордону із Пакистаном. Випробування ракет даного класу Делі проводить з 1982 року. «Притхвіт-2» – ракети підвищеної дальності, здатні нести боєголовки вагою в одну тонну на відстань до 250 км. Завдяки тактико-технічним даним цією зброєю можна завдавати удари по столиці Пакистану Ісламабаду і великим містам Лахору, Фейсалабаду, Равалпінді.

Інформація про ядерну програму Ісламабада стала причиною заморожування торгово-економічних відносин між США і Пакистаном у 1990 році. У 1996 році Сполучені Штати припинили поставки вже оплачених Ісламабадом 28 із 60 замовлених винищувачів-бомбардувальників F-16. Але після відміни ембарго ці літаки-носії ядерної зброї були передані пакистанській стороні [28].

Ще раніше Вашингтон звинуватив Пекін у продажу Ісламабаду ракет, потенційних носіїв ядерних зарядів. Тоді китайці це заперечували, а пакистанці підтвердили придбання в КНР низки ракетних технологій, проте, не уточнили, чи можна їх використовувати для виробництва носіїв ядерних боєголовок. Американські експерти в галузі контролю над озброєнням зверталися ще до президента Б.Клінтона з попередженням про недоцільність поспішних рішень щодо дозволу американським компаніям продавати ядерні компоненти в Китай. Це викликано побоюванням, що Пекін постачає у Пакистан головні складові для створення ядерного реактора, котрий можна використовувати у виробництві, в тому числі й ядерної зброї [29].

Американські експерти вважають, що саме Китай постачає Пакистану значно більшу кількість «важкої води», ніж це потрібно для роботи реактора «Канупи», котрий перебуває під міжнародним контролем. Експерти висловлюють припущення, що пакистанська сторона може використовувати решту «важкої води» саме для виробництва плутонію на реакторі «Кхушаб». Нема сумнівів у тому, що каталізатором цього звернення експертів до президента США стала заява Н. Шаріфа.

Крім авіації, пакистанські збройні сили мають на озброєнні балістичні ракети, котрі здатні нести ядерні боєголовки. Насамперед це ракети М-11, які активно закуповуються в КНР. Всього Пакистан має 64 одиниці ракет цього класу, більше десятка з них знаходиться в повній бойовій готовності на авіабазі в Саргодхе. У липні 1997 року Пакистан успішно провів випробування балістичних ракет середньої дальності «Хатар-3», котрі репрезентують модифіковану модель китайської М-9, з дальністю дії до 800 км. Зазначені ракети можуть бути обладнані ядерними боєголовками і здатні вразити об’єкти в столиці Індії – Делі [29].

У засобах масової інформації України з’явилися публікації з припущеннями, що «вся ця історія може мати серйозний негативний вплив і на український ВПК. Якщо факт наявності у Пакистану ядерної зброї підтвердиться, американці можуть підняти питання про введення ембарго на продаж Ісламабаду любої зброї. Таку позицію може підтримати й Росія, котра ніколи не відчувала симпатій до держави, яка підтримує афганських моджахедів і викохала талібів, а також, котра є потенційним противником давнього російського друга – Індії. У цьому випадку українсько-пакистанське військово-технічне співробітництво може припинитися» [30].

Зазначені прогнози дуже близькі до реальності. Так, українська реакція на ядерні випробування в Пакистані та Індії, а також конфлікт навколо українсько-пакистанського танкового контракту (320 шт.) віддалили Пакистан і Україну один від одного. Вважається, що ситуативне зближення між обома державами в минулому: Ісламабад знову в фарватері Вашингтона, а нові масштабні українсько-пакистанські контракти не укладені. Українська сторона почала переорієнтовуватися на індійський ринок. Проте, помилкові в минулому політичні рішення нині виправляти не так просто. Так, під час візиту до Києва у грудні 2001 року державний міністр закордонних справ Індії в інтерв’ю ЗМІ зазначив: «Делі не має права говорити Києву, який вибір йому слід робити. Проте, Індія завжди висловлюватиме занепокоєння щодо постачань українських танків Пакистану» [31].

Поряд із зазначеним, нинішня кризова ситуація в Афганістані, безумовно, залишається серйозним бар’єром на шляху встановлення прямих міжнародних зв’язків з Пакистаном. Тому активна участь Ісламабада у внутрішньому і міжнародному діалозі по афганській проблемі з метою досягнення угоди по Афганістану, нейтралізації тенденції експансії ідей ісламістського радикалізму в регіоні Центральної Азії – максимально відповідало б національно-державним інтересам ІРП. Безумовно, прагнення Пакистану вирішити проблему Афганістану сприяє зростанню двохсторонніх зв’язків, підвищенню міжнародного іміджу Ісламабада, вирішенню його внутрішніх проблем. Проте, викликає великий сумнів можливість і готовність керівництва ІРП знайти політичну мужність і волю для таких серйозних стратегічних кроків. Тому на найближчі роки Пакистан створюватиме значні проблеми для світового співтовариства.

Особливості організаційної розвідувального співтовариства Пакистану. Серед держав Азіатсько-Тихоокеанського регіону Пакистан має одну із найдосконаліших і розгалужених структур розвідувальних та контррозвідувальних служб. Це зумовлено низкою чинників, по-перше, найважливіші серед яких є традиційно історичне воєнно-політичне протистояння з Індією: наявність, за офіційними оцінками, відчуття постійної потенційної загрози з боку Індії національній і територіальній безпеці Пакистану; постійне нарощування військового потенціалу Індії, особливо ракетно-ядерної зброї; наявність територіальних претензій з боку Індії до Пакистану; по-друге, активним здійсненням Індією, США, Великої Британії, Францією, ФРН, РФ та Ізраїлем розвідувальних заходів проти Пакистану.

Розвідувальне співтовариство Пакистану складається із:

·  Управління стратегічної розвідки Пакистану (УСРП),

·  Управління військової розвідки Пакистану (УВР),

·  Розвідувальне управління військово-повітряних сил Пакистану (РУ ВПС),

·  Розвідувальне управління військово-морських сил Пакистану (РУ ВМС),

·  Розвідувальне управління військ спеціального призначення Пакистану (РУ ВСП),

·  Розвідувальне управління служби внутрішньої безпеки Пакистану (РУ СВБП),

·  Спеціальний відділ Федерального бюро розслідувань МВС Пакистану (СВ ФРБ МВС).

Очолює розвідувальне співтовариство Прем’єр-міністр Пакистану, котрому підпорядковані Міністр оборони, Начальник Об’єднаного комітету начальників штабів родів військ, начальники УСРП, РУ СВБП, СВ ФБР.

Координаційним органом в Міністерстві оборони є Директорат міжвідомчої розвідки (ІСІ).

Управління стратегічної розвідки Пакистану (Ехтесаб) займається здійсненням розвідувальних заходів на стратегічному і оперативному рівнях у глобальному та регіональному масштабах. Очолює УСРП генерал-лейтенант, який має 5 заступників з: агентурної розвідки, планування і бойової підготовки, тилового і матеріально-технічного забезпечення, психологічних операцій, кадрів.

Начальник УСРП підзвітний прем’єр-міністру, який є головнокомандувачем збройних сил.

Основними завданнями УСРП є:

·  збір розвідувальної інформації (основною формою є агентурна розвідка),

·  обробка інформації, накопичення і збереження розвідувальних даних стратегічного і тактичного значення;

·  аналіз і підготовка розвідувальних повідомлень для прем’єр-міністра та інших зацікавлених членів уряду.

До структури УСРП входять наступні підрозділи (секції чи управління):

·  Управління агентурної розвідки, котре складається із напрямків.

·  Управління психологічних операцій (УПсО), котре складається із секцій: планування, управління, радіопропаганди, підривних операцій, консолідуючих операцій, поліграфічної продукції, бюро перекладів, матеріально-технічного забезпечення;

УПсО УСРП займається питаннями планування і здійснення психологічних операцій, аналізом практичних результатів прогнозованого морально-психологічного ефекту від такого роду розвідувальної діяльності на окремі контингенти збройних сил і населення іноземних держав. Нині діяльність його підрозділів спрямована, в основному, на особовий склад військових частин збройних сил Індії, розташованих у прикордонних із Пакистаном районах, зокрема на спірних територіях індійського штату Джамма і Кашмір, а також на збройні формування руху Талібан та Аль-Каїди в Афганістані, а також на населення зазначених регіонів.

За змістом і характером психологічні операції, котрі проводяться проти індусів, є підривними, тобто таким, котрі мають за мету підрив морального і бойового духу особового складу індійської армії, його віри в справедливість збройної боротьби за суверенітет Індії над спірними територіями, довіри до командирів і начальників. Стосовно талібів і населення Афганістану проводяться операції консолідуючого характеру, особливим змістом яких є ідея підтримки Пакистаном справедливої боротьби афганського народу за «чистоту» ісламу і державний суверенітет цієї країни. За оперативними даними, під час проведення таких операцій співробітники пакистанських спецслужб займаються вербуванням окремих осіб серед місцевого населення для співробітництва, головним чином як консультантів, перекладачів або агентів впливу.

·  Управління спеціальних операцій (УСО), котре складається з декількох підрозділів спеціального призначення, котрі зведені в окремі групи невеликої чисельності переважно з військовослужбовців офіцерського складу. Завданням таких підрозділів є проведення розвідувально-диверсійних операцій в глибині території іноземної держави як у мирний, так і у воєнний час. Деякі з них спеціалізувалися на підготовці бойовиків у таборах руху Талібан та Аль-Каїди, котрі були розташовані уздовж кордону з Афганістаном. УСО має власні засоби доставки диверсантів до місця операції (гелікоптери, швидкі катери, бронетехніку, автотранспорт).

·  Управління радіоелектронного забезпечення і спеціального зв’язку (УРЕЗСЗ) УСРП відповідає за оперативне планування, збір, інформаційну обробку та аналіз матеріалів, котрі отримуються за кордоном за допомогою радіоелектронних і спеціальних технічних засобів. Управління також відповідає за підготовку технічних замовлень вітчизняним виробникам на виготовлення спецзасобів, збір інформації щодо окремих зразків і технічних зарактеристик спецзасобів іноземного виробництва, котрі потрапляють до УСРП. УРЕЗСЗ складається із відділів: спеціального зв’язку, аналітичного, учбового, науково-технічної секції, технічної лабораторії, декілька Науково-дослідних інститутів.

·  Управління транспортного і матеріально-технічного забезпечення є типовим тиловим підрозділом і несе відповідальність за всі види матеріального, тилового і технічного забезпечення УСРП.

·  Управління економічних питань займається управлінням і збором прибутків з підприємств, структур і установ, котрі знаходяться під «даховим» прикриттям і фактично належать до УСРП. До компетенції цього підрозділу належить також і контроль за вирощуванням, кондиційним приготуванням і збутом наркотиків, прибутками від якого покриваються спеціальні позабюджетні витрати УСРП.

·  Управління військової розвідки Пакистану очолюється начальником, який підпорядкований міністру оборони і займається збором інформації розвідувального характеру на оперативно-тактичному рівні. Фактично воно є розвідувальним органом сухопутних військ. В Управлінні два заступника: з оперативних і кадрових питань.

Основним змістом інформації, котра добувається УВР, складає дані про стан бойової і морально-психологічної підготовки та матеріально-технічного забезпечення збройних сил, мобілізаційних можливостей суміжних, а також держав регіону.

До структури УВР входять наступні підрозділи: відділ планування, відділ агентурної розвідки, відділ радіоелектронної розвідки, підготовки військових аташе, бойової підготовки, психологічних операцій, матеріально-технічного забезпечення. Управлінню в оперативному плані підпорядковані: розвідувальні відділи 9 армійських корпусів, розвідувальні секції 2 бронетанкових, 19 піхотних дивізій, бригада спеціального призначення, 6 окремих розвідувальних полків, серед яких 2 бронетанкових, 2 піхотних і 2 спеціального призначення.

·  Розвідувальне управління ВПС входить до штабу ВПС Пакистану і через командувача цього виду збройних сил – члена Об’єднаного комітету начальників штабів (ОКНШ) підпорядковується начальнику ОКНШ. РУ ВПС складається із секції управління, відділу планування і бойової підготовки, відділу радіоелектронної розвідки, матеріально-технічного забезпечення, агентурної секції, відділу аналізу.

 РУ ВПС підпорядкована окрема розвідувальна ескадрилья, котра має у складі 12 літаків типу «Mirage III RP», а також розвідувальні секції (відділи) 10 військово-повітряних баз: Бейг-роуд, Мауріпур, Саргодха, Гілджіт, Кохат, Малір, Мірамшар, Пешавар, Різалпур, Самундрі.

·  Розвідувальне управління ВМС є структурним підрозділом штабу ВМС і підпорядковується командувачу ВМС, а через нього – начальнику ОКНШ. РУ ВМС підпорядковані розвідувальні секції військово-морських баз Карачі та Гадар, берегові пости радіо і радіотехнічної (електронної) розвідки, окремий загін кораблів малої водотоннажності особливого призначення, а також ланка патрульних літаків типу «Fokker-27» і ланка гелікоптерів типу «Lynx». Крім цього РУ МВС безпосередньо підпорядкований окремий загін морської піхоти спеціального призначення, до складу котрого входить підрозділ бойових плавців.

·  Розвідувальне управління служби внутрішньої безпеки Пакистану підпорядковане начальнику СВБ і, незважаючи на суто контррозвідувальний характер діяльності, обмежено здійснює розвідку на території суміжних держав на незначну глибину. За існуючою практикою, РУ СВБ тісно взаємодіє з УВР.

Спеціальний відділ Федерального бюро розслідування Пакистану Міністерства внутрішніх справ фактично самостійною розвідувальною діяльністю не займається і веде суто кримінальні справи (розробку). Проте, в тому разі, коли вони пов’язані з розвідувальною діяльністю підозрюваних або злочинців, – негайно оформлює належним чином такі справи та передає їх РУ СВБП.

Видатним прикладом успішного проведення пакистанськими спецслужбами розвідувальної операції в інформаційно-психологічному протиборстві було створення афганського руху опору «Талібан». Так, початок феномену руху «Талібан» було засновано в середині 80-х років. У той час американськими спецслужбами за допомогою пакистанських колег, за визнанням колишнього начальника генштабу Пакистану генерала Мирзи Аслам Бега, була реалізована ідея щодо заснування мережі духовних навчальних закладів – медресе з контингентом спеціально підготовлених талібів як релігійно-ідеологічного поясу уздовж афгансько-пакистанського кордону для підтримки бойового духу афганських моджахедів, опозиційних до прорадянського режиму в Кабулі.

Таким чином, остаточно рух «Талібан» був сформований у 1994 році при сприянні Афганського бюро Директорат міжвідомчої розвідки МО (відомий ЗМІ також як Міжміністерське розвідувальне управління – МРУ) та МЗС Пакистану, за безпосередньою участю партії Джамаат-і-ісламі, котрою керує Казі Хусейн Ахмед. З 1979 року ця партія володіла монопольним правом викладання у більш ніж тисячі шкіл для дітей афганських біженців. Студенти із їх числа спочатку і складали кістяк «Талібану».

У структурі військової розвідки Пакистану Афганське бюро було започатковано на початку 80-х років за фінансовою підтримкою США і Саудівської Аравії для надання матеріальної допомоги у створенні баз афганських бойовиків та таборів їхньої підготовки на території Пакистану. Операція з талібами була взята на особистий контроль керівником пакистанської спецслужби Джаведом Ашрафом. Безпосередньо оперативними заходами щодо талібів займався співробітник МРУ МО полковник Імам. Одночасно в афганській політиці МЗС Пакистану спостерігається активність з боку колишнього керівника загальнонаціональної пакистанської розвідки відставного генерала Хамiда Гулу, який часто виступав як посередник на переговорах між ворогуючими афганськими угрупованнями.

Численні невдалі спроби примирити їх лідерів і зацікавленість Пакистану та США у стабілізації внутрішнього становища в Афганістані (в першу чергу – для реалізації своїх економічних інтересів) призвели до створення нової, не пов’язаної з воюючими афганськими угрупованнями сили – рух «Талібан». Вперше в практиці міждержавних відносин мусульманських країн було створено рух за сприянням розвідслужб спеціально для вирішення зовнішньоекономічних завдань.

Штаб-квартира, власне центр, де було утворено войовниче військово-політичне угруповання «Талібан», спочатку знаходився у пакистанському місті Пешавар. Звідти, з так званої «вільної зони» на кордоні між Пакистаном і Афганістаном, підконтрольної декільком пуштунським племенам, вони й почали свій наступ у 1995 році. Після захоплення півдня Афганістану, штаб був перенесений до Кандагара.

Головним керівним органом «Талібану» була Велика шура (рада) із 50 осіб, які мають звання духівників. Проте, в минулому в своїй більшості вони є колишні польові командири непримиренних моджахедів. «Старійшин» із них всього декілька осіб.

У озброєних підрозділах талібів налічувалося від 30 до 40 тисячі бойовиків. Фактично вихованців медресе серед них було не так вже й багато. Більшість – це польові командири та бойовики різноманітних угруповань моджахедів, а також колишні офіцери та бійці армії Наджибулли. У них на озброєнні знаходилися більше 200 одиниць бронетехніки, артилерія, в тому числі реактивна, біля 15 літаків «МІГ-21» і до десятка гелікоптерів «Мі-8».

Крім пуштунів-добровольців значну кількість особового складу угруповання складали кадрові пакистанські військові. Майже вся важка військова техніка талібів обслуговувалася екіпажами та особовим складом забезпечення пакистанської армії. У бойових діях зафіксовано використання пакистанських частин особового призначення, тобто спецназів.

Це викликано було тим, що в основній масі серед талібів було багато пакистанців, за походженням пуштуни, які не визнають «лiнiю Дюранда», котра поділила 100 років тому їх землі на Афганістан i Британську Індію, тобто Пакистан. Зараз вона є офіційним кордоном між Пакистаном та Афганістаном i розділяє землі «Пуштунистану» на дві частини. Саме відвертий пуштунський націоналізм найбільш турбує пакистанський уряд. Отримуючи від Пакистану гроші, зброю, радників тощо, таліби чекали слушної нагоди, щоб звільнитися від пакистанського впливу і, що зовсім не виключалося, знову підняти питання про створення «Великого Пуштунистану», тобто приєднання до Афганістану так званої «зони вільних земель» північно-західної прикордонної провінції Пакистану та пакистанського Белуджистану. З цієї причини пакистанські спецслужби та військові кола намагалися ретельно контролювати процеси, котрі відбувалися у вищих владних ешелонах «Талібан» через агентуру впливу.

Поява талібів повністю змінила геостратегічний розклад сил не лише в Афганістані, а й в регіоні в цілому, що змусило світову спільноту переглянути план врегулювання афганського конфлікту, котрий був запропонований ООН. Таліби висунули численні вимоги, серед яких:

·  визнати їхні збройні сил «нейтральними» в Кабулі, котрий вони здобули наприкінці вересня 1996 року;

·  до складу тимчасової адміністрації повинні ввійти лише «справжні мусульмани»;

·  посилення ісламізації життя всіх афганських етносів;

·  впровадження законів шаріату в державну практику.

Таліби прагнули утворити афгансько- (пуштунсько-) – пакистанський простір і заявляли, що з часом рух поширить свою діяльність на республіки пострадянської Середньої Азії, що створювало передумови для поступової участі талібів у геополітичній грі в якості самостійної сили, незалежної від колишніх зовнішніх заступників – правлячих кіл США і Пакистану. З появою в Афганістані суадітського мільярдера Асама бен Ладена, котрий утворив відповідну мережу радикальної ісламістської організації «Аль-Каїда», поступово це перетворювалося в реальність.

Поряд із зазначеними вище процесами можливості розв’язання економічних проблем регіону пов’язувалися з проектами будівництва транснаціональних газопроводів, що зачіпає інтереси всіх без винятку центральноазіатських держав. Таким чином, до співробітництва з талібами прагнули конкретні суб’єкти міжнародних правовідносин.

За неофіційними даними, підрозділи регулярної пакистанської армії вже брали участь у бойових операціях талібів проти військових формувань Масуда на Кабульському напрямку в серпні – вересні 1999 року, а найманці із Саудівської Аравії спромоглися повоювати навіть на півдні Киргизстану в складі відомого терористичного узбецького угруповання Джумабая Намангані, що є підтвердженням спільності їхніх цілей і задумів.

На підставі викладеного, іноземні аналітики та вітчизняні фахівці робили припущення, що саме військова загроза була одним із суттєвих чинників, котрий спонукав до зміни статусу російського військового контингенту в Таджикистані: на базі колективних миротворчих сил було створено Російську військову базу. Одним із її головних завдань – надання безпосередньої військової допомоги Таджикистану на випадок зовнішньої агресії, в тому числі й з боку Афганістану.

Фактографічна інформація свідчила, що пуштунський рух «Талібан» та очолювана Асама бен Ладеном радикальна ісламістська організація «Аль-Каїда» з розгалуженою мережею таборів з підготовки бойовиків, їхня матеріально-технічна підтримка однодумців у Чечні, Таджикистані, Хорватії, Сомалі, на Близькому Сході та інших «гарячих точках планети» створювали значні проблеми не лише для середньоазіатських сусідів та Росії, а поступово, вийшовши з-під контролю ЦРУ США та спецслужб Пакистану, – серйозні проблеми для геостратегічних інтересів Сполучених Штатів та Ізраїлю, безпеки їхніх громадян.

З урахування наближення часу посилення конкуренції за світове лідерство між США і комуністичним Китаєм, зазначені тенденції розвитку оперативної ситуації в регіоні давали підстави аналітикам стверджувати, що в Афганістані та навколо нього мають відбутися визначальні події, організовані зацікавленими зовнішніми центрами сили. Подальша «самостійність» талібів і Асама бен Ладена вже перейшла межу припустимого. Терористичний акт проти США 11 вересня 2001 року та антитерористична операція в Афганістані проти «Талібан» і «Аль-Каїди» є логічними наслідками, кульмінацією тенденції, котра сформувалася в оперативній ситуації середньоазіатсько-афганського регіону.

Результати антитерористичної військової операції США проти талібів внесли свої корективи в розстановку сил в Афганістані: у грудні 2001 року офіційно перестав існувати рух «Талібан»; 25.01.2001 р. приведений до присяги голова перехідного коаліційного уряду Афганістану пуштунський лідер Хамід Карзай. Проте, світова спільнота не має достатньої впевненості, що на афганській землі запанував надовго мир.

Нині в Афганістані відбувся попередній розподіл сфер впливу серед конкуруючих войовничих угруповань, племен і кланів. Так, у Мазарі-Шаріф і більша частина півночі країни підпала під контроль відомого узбецького генералі Абдул-Рашіда Дустума, в Кабулі переважають таджики-суніти на чолі з генералом Фахімою, до вирішення питання про коаліційний уряд до афганської столиці повернувся усунений раніше талібами президент Бурхануддін Раббані. Герат, на заході, повернутий під владу таджика-шиїта Ісмаїл Хана; Хаджат, Баміан і прилеглі райони в центрі держави підпорядковані хазарийському лідеру Кариму Халілі. Всі вони зробили визначальний внесок у розгром талібів.

Пуштунський учасник Національного об’єднаного фронту (НФО) Абд Рабб Расул Сайяф, лідер афганських ваххабитів, облаштувався в своєму родовому маєтку – провінції Парван, на захід від Кабула. Інший пуштун, лідер фундаменталістського угруповання «Хезб-е ісламій-е Афганістан» (ісламська партія) Гельбеддін Гекматіар, який завжди був козирною картою американців під час протистояння з СРСР і постійним джокером Пакистана, нині знаходиться в еміграції в Ірані, проте має намір повернутися в Афганістан. Будучи формально учасником НФО, він виступив на підтримку талібів у їхній боротьбі проти «американських загарбників». Канар і Газни також перейшли під контроль племінних вождів пуштунів.

Ключові пуштунські провінції Нангархар із центром в Джелалабаді спочатку підпали під владу фундаменталіста Юнеса Халеса, а потім, за рішенням місцевої шури (ради), вона була перепідпорядкована Хаджи Абдул Кадиру, брату нещодавно страченого талібами пуштунського вождя Абдул Хака. В цілому серед пуштунів (50% населення) відбувся глибокий розкол у ставленні до талібів. Представники багатьох племен виступили проти духовного лідера талібів Омара і його прибічників із духовного центра «Омар».

Таким чином, шлях до політичного врегулювання конфлікту залишається не простим, оскільки дуже важко розділити владу між 50 угрупованнями та кланами. Досвід вказує, що так само не вдається це зробити в Боснії.

У підсумку доцільно зазначити, що територія Пакистану і Афганістану ще з радянських часів слугує плацдармом для розгортання далекосяжних розвідувальних операцій на території колишнього Радянського Союзу як спецслужбами провідних держав Заходу – США, Великої Британії, ФРН, Франції, так й регіональних центрів сили – Ірану, Іраку, Китаю, Пакистану, Північної та Південної Кореї. Саме ці обставини визначають особливості оперативної обстановки у сфері інформаційно-психологічного протиборства в регіоні.

Необхідно враховувати ще й ту обставину, що викриті непоодинокі випадки використання китайськими, іранськими та турецькими спецслужбами території Пакистану і Афганістану для нелегального засилання під прикриттям біженців чи нелегальних емігрантів своїх окремих агентів, а також навіть агентурних груп і кадрових співробітників на територію держав СНД, зокрема для виконання завдань терористичного і диверсійного характеру проти американських чи ізраїльських громадян, а також надання допомоги чеченським в РФ, боснійським та іншим мусульманським бойовикам у колишній Югославії.

2. Радикальні мусульманські організації Близького Сходу та безпека України.

Дослідження наявних матеріалів свідчить, що керівники низки радикальних мусульманських організацій Близького Сходу надають усе більшого значення використанню у своїй діяльності сучасних інформаційних технологій, розглядаючи їх як ефективну зброю у боротьбі з правлячими режимами Ізраїлю, Саудівською Аравією та Західними країнами, що їх підтримують, насамперед США. Таке негативне ставлення до своїх опонентів пов’язане не лише їхніми внутрішніми ідеологічними переконаннями, а до цього додається ще й зовнішній вплив, саме ті обставини, що більшість керівників радикальних угруповань і рухів свого часу були завербовані КДБ СРСР, Штазі НДР, іншими спецслужбами держав Організації Варшавського договору та підтримували тривалі оперативні зв’язки з ними; значні агентурні позиції в цих організаціях мають БНД ФРН, розвідувальні служби Ірану, Сирії, МДБ КНР. Звісно ЦРУ США, МІ-6 Великої Британії, Мосад Ізраїлю мають також власні агентурні джерела, що призводить часто до жорстких внутрішніх протиріч в цих організаціях. Проте, головне є те, що керівники та активні члени радикальних організацій Близького Сходу мають високоосвічених іноземних вихователів і вчителів, а також власний багаторічний досвід таємної боротьби.

Найбільш активно застосовує методи інформаційного впливу терористичний рух «Хезбалла», створений свого часу спецслужбами Ірану для боротьби з «великим і малим дияволами» (США, Ізраїлем і сіоністським рухом). Відомо, що тривалий час на керівних посадах цієї організації знаходилися кадрові співробітники іранської розвідки. У нових умовах оперативної обстановки на Близькому Сході нинішнє керівництво «Хезбалла» розраховує завдати Ізраїлю шляхом проведення комплексних спеціальних інформаційно-психологічних операцій більший збиток, ніж при проведенні звичайних бойових операцій.

У структурі «Хезбалла» виділена група програмістів, до завдань якої входить створення і відновлення WEB-сторінки в Інтернеті для пропаганди проведених організацією акцій та доведення спрямованої інформації до ізраїльтян і світової спільноти. Крім того, цей підрозділ планує активно впливати на комп’ютерні мережі Ізраїлю. Зокрема, передбачається проникнення в них з метою скачування закритих інформаційних даних, внесення помилок і перекручувань, блокування роботи інформаційних систем та в разі необхідності − їхнього повного пошкодження.

Для протидії цієї діяльності ізраїльський уряд змушений залучати кваліфікованих хакерів, які уже неодноразово знищували цілком чи змінювали дані WEB-сторінки, котрі містяться в ній. Нині фахівцями «Хезбалла» розпочаті заходи щодо обмеження доступу до сервера, установлений захист від несанкціонованого проникнення і внесення в систему комп’ютерних вірусів.

«Хезбалла» широко застосовує також радіоперехоплення та постановку радіоперешкод. Завдяки перехопленню переговорів ізраїльських військовослужбовців по стільникових телефонах ісламісти одержали можливість відслідковувати пересування військ у Південному Лівану і здійснили низку успішних терористичних актів. Це змусило командування ізраїльських збройних сил заборонити використання стільникових телефонів армійськими підрозділами в зазначеній зоні.

Велику увагу «Хезбалла» надає таким традиційним методам, як вплив на аудиторію через ЗМІ. Для віщання на території Південного Лівану і Північного Ізраїлю задіяні приналежні організації радіо- і телевізійний канали. Крім матеріалів агітаційного характеру по них регулярно демонструються записи, зроблені під час проведення бойових операцій проти ізраїльських військ та армії Південного Лівану. За оцінками фахівців «Хезбалла», трансляція подібних передач сприяє зниженню бойового духу військовослужбовців супротивника, появі в них настроїв невпевненості.

Найбільш впливові фундаменталістські організації, опозиційні правлячому режиму Саудівської Аравії, зокрема, «Комітет захисту законних прав», «Рух ісламських реформ в Аравії», «Комітет проти корупції в Саудівській Аравії», також активно використовують переваги сучасних інформаційних технологій при здійсненні пропагандистських операцій і зборі фінансових коштів для своєї діяльності.

Зазначені організації, штаб-квартири яких розташовані в США та Великій Британії, мають добре оформленими і регулярно обновлювані WEB-сторінки, надають інформацію в інтерактивні конференції в Інтернеті, а також поширюють у Саудівській Аравії агітаційні матеріали за допомогою факсимільного зв’язку. Керівники рухів заявляють про свої плани щодо залучення у цих цілях супутникового телебачення.

Перехід екстремістських організацій від традиційних психологічних операцій до застосування більш агресивних методів інформаційного впливу, у тому числі на поліцейські бази даних, комп’ютерні системи соціального страхування, медичні мережі, фінансові та транспортні структури, може створювати серйозну загрозу для урядів як країн регіону, так й інших держав.

Можна також зазначити, що процеси‚ які відбуваються в світі‚ зачіпають безпосередньо безпеку України‚ розташованої на межі міжцивілізаційного розлому: східнослов’янської спільноти із західними (чехи‚ словаки‚ поляки) та південними слов’янами (Балканські держави)‚ угорською і романською групами (Угорщина‚ Молдова‚ Румунія)‚ мусульманським світом (Крим‚ Кавказ‚ Туреччина‚ Гагаузія)‚ де безпосередньо перетинаються інтереси Росії та держав Заходу‚ особливо англосаксонської спільноти (США‚ Велика Британія‚ Німеччина) та лідера романського світу Франції. Натомість – практика реалізації багатовекторної зовнішньої політики, котра тривалий час проводилась правлячою елітою України, вимагала підтримувати вигідний баланс у розмаїтому спектрі інтересів і протиріч‚ які виникають при перегляді старого і формуванні нового регіонального порядку. Одночасно проблема полягає ще й в тому, що Україна є єдиною на посткомуністичному просторі державою, в котрій політичні, ділові та правлячі кола ще не визначилися щодо геостратегічних орієнтирів розвитку українського суспільства. За таких умов саме внутрішній чинник є джерелом найбільшої загрози для національної безпеки та життєво важливих інтересів України.

При цьому важливо мати на увазі лицемірний «подвійний стандарт» США та інших держав Заходу в підході до більш слабких партнерів‚ яким є нині Україна‚ при вирішенні спірних питань і здатність на зраду заради своєї вигоди. Це спостерігається у ставленні щодо України в контексті геополітичної гри «НАТО – Росія»‚ у наданні фінансової‚ технічної та гуманітарної допомоги і т. ін. Крім того‚ експлуатується ідея «позаблокового і нейтрального» статусу України з метою запобігання її приєднання до військового співробітництва з країнами СНД, проте ліберально налаштовані (точніше проамериканські) сили намагаються торпедувати зафіксовані в Декларації про незалежність України наміри стратегічного позаблокового і нейтрального розвитку українського народу. Прозахідно налаштовані політичні сили в Україні, правлячі кола США та керівництво НАТО поступово втягує українські збройні формування у виконання бойових завдань у «гарячих точках»‚ зокрема в Югославії‚ Іраку, Афганістані, мусується питання щодо заміни росіян у миротворчих операціях в грузино-абхазькому конфлікті‚ що наштовхується на стратегічні інтереси Москви в регіоні та може завдати шкоди російсько-українським відносинам.

Викликають занепокоєння спроби втягування особового складу Збройних сил України в діяльність незаконних воєнізованих формувань та політизованих радикальних структур, які роблять ставку на силові методи в боротьбі за владу. Такі факти фіксуються майже в усіх регіонах і свідчать про прагнення їх лідерів мати у своїх лавах професійних військових, налагодити через них канали постачання зброї та боєприпасів. Зокрема, в Криму велику зацікавленість до особового складу військ виявляють керівники радикального руху «Російська національна єдність», які не приховують факту свого існування як воєнізованої структури та намагання залучити до себе українських військовослужбовців російської національності. Аналогічне спрямування мають УНА-УНСО, новостворена «Народна самооборона» Луценка та інші.

Участь у незаконних воєнізованих формуваннях, головною метою яких є, в першу чергу, застосування як насильницьких методів, а також розроблених фахівцями спецслужб США новітніх технологій так званих «кольорових революцій» у посткомуністичних країнах – «ненасильницьких методів повалення неугодних урядів» заради досягнення політичних цілей, осіб з певним досвідом участі в бойових діях, навичками диверсійно-терористичної, спеціальної пропагандистської діяльності створює загрозу поширення в Україні як реального озброєного, так й інформаційно-психологічного тероризму як крайньої форми політичної боротьби.

Окрім внутрішніх деструктивних чинників‚ у «проблемних» регіонах необхідно також враховувати небезпеки регіональної спрямованості зовнішніх загроз‚ дестабілізуючий вплив‚ а також економічну‚ політичну та інформаційну експансію іноземних держав.

Останніми роками оперативна обстановка в інформаційно-психологічній сфері України характеризується зростанням активності міжнародних радикальних і відверто терористичних організацій, насам­­­перед, з країн Близького Сходу (Хезбалла, Абу Нiдаль, ХАМАС, Брати-мусульмани), які прагнуть використовувати територію України як транзитну базу для своїх бойовиків, які спрямовуються до країн Західної Європи, відпочинку, підготовки терористичних акцій проти посольств та представників іноземних держав в Україні, насамперед, США та Ізраїлю. Інформація, котра оприлюднюється спецслужбами України та держав СНД, свідчить, що на території України періодично таємно знаходяться до декількох сот осіб, причетних до діяльності радикальних організацій Близького Сходу, Південно-Східної Азії, Латинської Америки, а також незаконних воєнізованих формувань країн СНД (Росія, Грузія, Абхазія). Під прикриттям комерційної діяльності вони нерідко займаються наркобізнесом, контрабандою, незаконним переміщенням за кордон в Західну Європу вихідців із Пакистану, Афганістану, Ірану, Лівану та інших країн, у тому числі причетних до терористичних організацій [32].

За наявними даними, їхніми прихильниками та членами здійснюються спроби створити в Україні, головним чином у середовищі студентів, так званий «Народний ісламський фронт», спрямований на ідеологічну обробку та консолідацію мусульманських сил на фундаменталістській основі. Прагнуть поширити свій вплив в Україні також іранські спецслужби, інші державні структури та радикальні угруповання, які визнаються більшістю західноєвропейських держав як такі, що підтримують міжнародний тероризм. Для проведення роботи на користь посилення проіранських настроїв серед існуючих у нашій країні мусульманських громад активно використовуються члени організацій ісламських фундаменталістів «Хезбалла», «ХАМАС», «Джихад ісламі» та інших. З метою координації своєї діяльності ісламські радикали, приміром, впродовж останніх років провели в Запоріжжі, Харкові, Одесі конференції та літні збори для студентів-мусульман з країн СНД [32].

У цьому контексті найбільш загрозлива ситуація складається в Криму. Кримськотатарське питання, яке є одним із визначальних чинників, що впливає на оперативну обстановку в АРК і залишається остаточно не вирішеним, у будь-який момент може стати каталізатором виникнення гострих конфліктів, здатних перерости у міжнаціональні зіткнення. Прихований стратегічний курс меджлісу на побудову «суверенної національної кримськотатарської держави», використання деякими лідерами національного руху погрози застосування сили для досягнення поставлених цілей реально створює умови для поширення радикалізму. Поряд із цим, кількісне зростання китайської діаспори в Україні‚ в тому числі за рахунок нелегальної міграції‚ створює умови для проникнення представників китайських мафіозних структур‚ а також для створення спецслужбами КНР нелегальних розвідпозицій в Україні.

За таких умов найактуальнішим завданням у сфері забезпечення соціально-політичної та інформаційно-психологічної стабільності в «проблемних» регіонах‚ а також щодо їхньої інтеграції з іншими регіонами України, повинно посісти – визначення РНБО України та затвердження пріоритетних напрямків оперативної діяльності контррозвідки Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки та Головного управління розвідки МО України у сфері оперативного забезпечення умов протидії інформаційно-психологічним операціям та актам агресії. Крім того, органами влади та управління держави при підготовці організаційних заходів і нормативно-правових документів мають враховуватися викриті оперативним шляхом негативні тенденції у суспільстві та у міжнародних відносинах.

Література:

1.  Кливмов Ю. М. Антивоенное движение под прицелом спецслужб. – М.: Мысль, 1984. – С. 149-219.

2.  А. Кузьменко. Регіональні особливості оперативної обстановки на Євразійському просторі: геополітичний аналіз і контррозвідувальна оцінка наслідків для безпеки України: Монографія. – К., – 2001. – 714 с.

3.  Щекин Г. Теория социального управления: Монография. – К.: МАУП, 1996. – 408 с.

4.  А. Кузьменко. Особливості впливу на економічну безпеку України інтересів Китаю в Східноєвропейському, Чорноморському та Кавказькому регіонах: Монографія. –К., 1996.         – 400 с.

5.  Angoustures A.Pascal V. Diasporas et financement des conflits, Economie des guerres civiles. Paris.    – 1996. – p. 495-542.

6.  Дмитро Косирев. АСЕАН отмечает юбилей / Независимая газета, – 1997. – 08.08. – С. 4.

7.  Звіт про світовий розвиток. Важке завдання розвитку. – К.: Абрис, 1994. – 253 с.

8.  Меланченко Г. Сім років демілітації / Українська газета. – 7 травня 1998 р.

9.  З. Бжезинский. Геостратегия для Евразии / Независимая газета. – 24 октября 1997 р.

10.  Єльцов О. Тенденції та проблеми розвитку української економіки / Час. – 31 січня 1997 р.

11.  Зарубежное военное обозрение. Рубрика: иностранная военная хроника. – 2000. – № 4. – С. 56.

12.  Маначинський О., Пронкін Є. Воєнно-політична обстановка у світі й суміжно-прилеглих з Україною державах: оцінка та прогноз: Наукова доповідь. – К.: НІСД, 1995. –С. 39.

13.  А. Дугин. Основы геополитики. Геополитическое будущее России: Учебное пособие по геополитике, кафедра Стратегии Военной Академии Генерального Штаба РФ, Центр специальных метастратегических исследований, «Арктогея». – М., 1997, – С. 47 (з посиланням на стор. 31, «Элементы», № 7, op. cit.).

14.  М. Соколовський. США і Китай – гра тільки починається.../ Дзеркало тижня, № 16(340). – 2001. – 21.04. – С. 5.

15.  Ю. Самбутян. Китай стремится в «высшую лигу». Самая большая армия мира осваивает современную военную технологию / Независимое военное обозрение. – № 36. –2000. – С. 3.

16.  Д. Косирев. Китайская дилемма Америки. Азиатская политика Билла Клинтона не устраивает многих в Вашингтоне / Независимая газета. – 1997. – 21.03.

17.  Спеціальні служби іноземних країн / WWW.AGENTURA.RU

18.  Політологія/ За ред. Семківа О. – Львів: Світ, 1993. – 573 с.

19.  Бласко Г. Економічне диво чи економічна загадка? (Соці­альне ринкове господарство та його застосування). – К.: Культур­ний центр «Світоч», 1992. – 59 с.

20.  Нижник Н. Р., Ситник Г. П., Білоус В. Т. Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку): Навчальний посібник/ За заг. ред. П.В. Мельника, Н.Р. Нижника.     – Ірпінь, 2000. – 303 с.

21.  Лукін В. Розширення ЄС і турецький фактор // Рейтинг-аналіз аналітичного-інформаційного Центру. – квітень 1998 року.

22.  А. Реутов. Исламская «восьмерка» создана / Независимая газета, 17.06.1997. –С. 1.

23.  А. Уткін. «Нова вісь світового протистояння. Китайська гегемонія неминуча»;

Г. Старченков. Мусульмане в странах Запада / НГ-религия (приложение к Независимой газете), 29.09.1997. – С. 4;

Р. Чічак-Чан‚ науковий співробітник Інституту проблем міграції та етнонаціональних досліджень (Загреб‚ Хорватія)‚ Мусульманські (іммігрантські) меншини в Європі: соціокультурна перспектива / Наукова думка‚ № 1‚ 1998. – С. 91-109.

24.  А. Уткін. «Нова вісь світового протистояння. Китайська гегемонія неминуча».

25.  Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку: Монографія Національного інституту стратегічних досліджень України і Національного інституту українсько-російських відносин. – К.:НІСД, 1999. – С. 129-132.

26.  О. Приходько: повідомлення «Пакистано-індійський конфлікт переходить на інший рівень» з посиланням на «International Herald Tribune» / Зеркало недели, – 1997. –11.10. – С. 4.

27.  А. Ваганов. Исламская дуга согнулась в восьмерку / Независимая газета, 18.06.1997. – С. 4.

28.  Т. Ратувухері. Нафтове протистояння Європи та США.

29.  Саадет Дегер. КНР и Япония/ Р.IX. Мировые расходы на вооружение // Международная безопасность и разоружение. Ежегодник СИПРИ 1993. Специализированное приложение к журналу «Мировая економика и международные отношения». – М.: «Наука», 1993. – С. 160-162.

30.  М. Соколовський. Манхэттенский проект Исламабада / Зеркало недели, – 1997. – 13.09. – С. 5.

31.  В. Кім. Міністр іноземних справ Індії Омар Абдулла: «Індія завжди висловлюватиме свою стурбованість щодо постачань українських танків Пакистану» / Дзеркало тижня, 2001, 8.12.     – С. 4.

32.  Міжнародний тероризм: Навчальний посібник/ О. Богданов‚ В. Крутов, А. Кузьменко та ін.       – К., 1998. – С. 88-89.

Кузьменко Анатолій Михайлович,

к. ю. н, доцент, завідувач кафедри господарського і міжнародного права юридичного факультету Навчально-наукового інституту права та безпеки підприємництва ПВНЗ „Європейський університет”

Стаття надрукована в Юридичному журналі видавництва „Юстиніан”:

А. Кузьменко.Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації. Частини 3-4 (Доктринальні підходи КНР, Індії, Пакистану, мусульманських радикальних рухів)/ Юридичний журнал. – 2007.      – № 7-8. – C. 80-118.  — Режим доступу до публ.: http://www.justinian.com.ua

 

Ukrainian English French German Polish Russian