Моя політика

Моя политика

Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації: (Частина 6. Доктринальний підхід Ісламської Республіки Іран)

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Вступ

Ісламська Республіка Іран (ІРІ) – одна із найпотужніших  держав на Середньому Сході, займає територію 1648 тис. км2. Країна розташована в центрі головного нині світового нафтоносного району – в зоні Перської затоки. Межує з Азербайджаном, Вірменією, Туркменистаном, Туреччиною, Іраком, Афганістаном. Має особливі партнерські відносини з Пакистаном. Чисельність населення перевищує 50 млн. осіб (дані 1990 р.). У столиці – Тегерані – понад 8 млн жителів.  Іран – багатонаціональна держава (30 національностей і народностей). Панівною нацією є перси (майже 20 млн.). Крім персів, у країні проживають азербайджанці, курди, мури, iмянці, белуджі, мазандеранці, туркмени, араби, вірмени, ассирійці, євреї, грузини, кашнайці, бахтiяри, шати та інші.

 

Геополітичне розташування Ірану дає йому можливість слугувати мостом між Центральною, Південною, Східною Азією та Європою. Саме лише знаходження в геостратегічно важливому місці вже обумовлює пильну увагу до Ірану з боку всіх без винятку сучасних геополітичних гравців і визначає його об’єктом № 1 у розвідувально-підривних посяганнях іноземних спецслужб, насамперед, США, Великої Британії, Туреччини, Німеччини, Франції, Росії, Китаю, Індії, Японії. Для цього існують досить вагомі підстави. Важливою особливістю є те, що поряд із Туреччиною Іран репрезентує інший потужний центр військово-політичної та економічної сили в Центральній Азії,[1] зовнішня політика якого на відміну від турецької має самостійну, орієнтовану відверто проти впливу держав західного співтовариства та інших ідеологічно світських, культурологічно відмінних від перської моделі різновидів ціннісних цивілізаційних об’єднань. Має вкрай непримиренно радикальну антиімперіалістичну, антиглобалістську, антиамериканську та антиізраїльську (точніше антисіоністську) спрямованість.

Завдяки зусиллям американської дипломатії, ЦРУ, інших спеціальних служб і відданих США британських стратегічних союзників, особливій власній позиції іранських правлячих кіл щодо регіонального і світового правопорядку, специфічній політичній практиці у виборюванні цієї позиції призвели Ісламську Республіку Іран до значної зовнішньополітичній ізоляції, особливо з боку коаліції держав НАТО. Проте більшість центральноазіатських експертів не вважають Іран джерелом загрози безпеці регіону. На їхню думку, нарощування власного військового потенціалу ІРІ, у тому числі й ядерного компоненту, правомірне і потрібне швидше для формування регіонального центру сили в районі Перської затоки, спрямованого забезпечити адекватну відсіч сучасним викликам і загрозам, забезпечити захисту іранських інтересів і безпеки держави. З точки зору ідеологічного і психологічного ефекту Ісламська революція в Ірані є не лише прикладом відокремлення окремо взятого євразійського суспільства, тобто спільноти континентального типу народу, від західних ліберальних моделей модернізацій управління суспільством. Спроба закріпити досягнення Ісламської революції через адаптацію незахідного суспільства до внутрішніх змін без порушення його історично сформованих джерел культурологічної ідентичності та цілісності; відверте рішуче несприйняття запропонованого американцями способу життя; одночасно доведення іранським керівництвом на практиці наявність великої досконалості та потенціалу власної моделі способу життя, яка забезпечує без ціннісних запозичень інших цивілізацій не лише виживання, а й відповідний, хоча і повільний, але поступальний розвиток нації, – є викликом ідеології Заходу в сучасному інформаційному протиборстві цивілізаційних цінностей.

Саме це є найголовнішим подразником для американських геостратегів: зазначений факт вступає у політико-ідеологічне протиріччя з неоглобальною доктриною розвитку американського суспільства, стратегією забезпечення національної безпеки та захисту життєво важливих інтересів республіканців і демократів, домінуючих у США політичних сил, які поперемінно замінюють одна одну на владному олімпі.

Саме іранська модель організації суспільства і способу життя кидає виклик американському міфу – «вищості стандартів американської моделі способу життя і американського розуміння демократичних основ суспільного устрою», проголошеного наприкінці ХХ століття у США і юридично оформленого як генеральний напрям у зовнішньополітичній стратегії держави. Комплексні заходи зазначеної державної програми розробляються ЦРУ за участю інших спецслужб розвідувального співтовариства США, а офіційно реалізується через Держдепартамент і неурядові організаціяї США. Координація діяльності всіх учасників заходів здійснюється через офіцерів діючого резерву розвідки, які працюють у зазначених американських і міжнародних структурах під глибоким прикриттям. Основним завданням державних нерозвідувальних і неурядових організацій, залучених до реалізації заходів, є посилення пропаганди панамериканізму в американському суспільстві з метою формування у свідомості американських громадян світової месіанської ролі американської нації у поширенні зазначених стандартів на посткомуністичні та інші народи світу, які, на думку американських ідеологів-геополітиків, є недемократичними і потерпають від тоталітарних, диктаторських режимів. У подальшому місіонери через викладання цим народам «основ американської демократії» мають формувати проамериканське лобі у середовищі національних політичних еліт, тобто прошарок людей відданих американським цінностям, спрямовувати їх на організацію визвольних рухів (приміром, у формі «помаранчевих» та інших кольорових революцій) та створення передумов для переходу на «демократичні» засади організації суспільного життя і, таким чином, забезпечення закріплення у свідомості народів, які визволяються, потребу підтримки ідеї одноосібного лідерства Сполучених Штатів Америки як єдиного їхнього захисника у всіх сферах життєдіяльності людства.

Проте на заваді успіху реалізації викладених американських стратегічних планів стоять інші іноземні моделі організації суспільства: російська, китайська, кубинська, іранська тощо. В ідеологічному ірано-американському протиборстві, природно, іранська модель суспільного життя більш близька за духом до континентальних народів, особливо мусульманської цивілізації, аніж американська (тобто англосаксонська, атлантистська) – егоїстична, секуляризована, ліберальна, розбещена надмірною демократією, сексуальною свободою та іншими неприйнятними для євразійських континенталів якостями модель.

Геоекономічний чинник, який виводить Іран на місце першочергового об’єкта іноземних посягань, у першу чергу підриву ідеологічного, визначається тим, що Іран є другою після Саудівської Аравії нафтовою державою, яка має прибуток від експорту нафти близько 20 млрд. дол., що дає йому змогу мати, не зважаючи на міжнародну ізоляцію, розвинену економіку, спроможну утримувати значні збройні сили і здійснювати регулярні масштабні переозброєння. На цій підставі у США і на Заході в цілому є думка, що за допомогою Китаю і Росії іранське керівництво створює інфраструктуру для власного виробництва ядерної зброї. Поєднанно з цим намагання проводити незалежну від США та їхніх союзників по НАТО політику щодо розширення впливу ідей Ісламської революції в регіоні та посилення незалежної цінової політики на світовому нафтогазовому ринку лякає благополучні держави Західної цивілізації, насамперед США, які мають відповідні експансійні амбіції на домінування не лише у регіоні Перської затоки, а й через «поширення демократії і способу життя американського зразка» – у світи в цілому.

Розроблена співробітниками підрозділів спеціальних операцій Департаментів політичної розвідки ЦРУ і РОМО США технології ненасильницького повалення «тоталітарних режимів» і «навчання народів цих держав основам демократії» тлумачиться подвійно.

Ззовні – це заклик американських місіонерів до перетворення недемократичних суспільств у демократичні, проте це пропонується здійснити не еволюційним шляхом, а революційним. Просування до елітарного прошарку держави-об’єкту спрямувань запрограмованої суспільної свідомості щодо вигідної американцям ліберальної моделі організації соціально-політичного режиму держави для аборигенів. Особливості  тактики реалізації зазначених заходів щодо держави-об’єкту посягань приховують відверте втручання американців у внутрішні справи цієї держави шляхом морально-політичного тиску на вищих посадових осіб іноземної держави та постійних погроз застосування сили з боку США і НАТО для «захисту демократичних сил» у разі репресій з боку влади, а також погрози піддати диктаторів судовому переслідуванню з боку Міжнародного трибуналу в Гаазі. Поряд з цим, демонстрація фізичного усунення диктаторів – страта за вироком іракського суду Саддама Хусейна і неоднозначність причин смерті Слободана Мілошовича у в’язниці Гаазького трибуналу.

Одночасно населення держави-об’єкту піддається інформаційнії агресії через так звані «незалежні», «демократичні», «опозиційні» ЗМІ: здійснюється масована інформаційно-психологічна обробка, спрямована на збудження проявів громадської непокори, підбурювання до масової акції протесту і тим самим «ненасильницькими діями доводити до паралічу влади або провокування застосувати на свій захист силу до опонентів, що створює прецедент для реалізації у відповідь із-за кордону акцій міжнародної силової підтримки «демократичних сил держави». Як правило, після захоплення влади зазначені «демократичні сили» перетворюються у відвертих лобістів США, більшість із яких на початковому етапі мала конспіративні контакти з американськими спецслужбами, які здійснювали їхнє індивідуальне навчання сучасним розвідувальним технологіям, способам таємної боротьби з політичними опонентами, захоплення і утримання влади. На професійній мові такі особи нині називаються агентами впливу.

В оприлюднених у попередніх номерах «Юридичного журналу» частинах цього циклу статей [2] автор вже зазначав, що нинішня американська правляча еліта активно розбудовує новий геополітичний проект – «Американська світова імперія». У зв’язку з цим у геостратегічній ситуації, що нині формується, зокрема навколо Ірану, на принципах однополярного світу з єдиним на певний період неперевершеним центром сили – світовою супердержавою США, духовне і політичне керівництво Ірану у своїй зовнішньополітичній стратегії вбачає – як відповідь американському експансіонізму – життєво важливий напрям – паніранське месіанство. Воно сприймає світову роль іранського суспільства в трьох іпостасях: 1) як рятівника ісламських цінностей, 2) як провідного члена «третього світу» в боротьбі проти неоколоніалізму і глобалізації та 3) як гравця в нафтогазовій політиці на міжнародній арені. Саме це утворює основу ідеологічного компоненту іранської геостратегії – далекосяжний рух до кінцевого результату, який визначає місце і роль ІРІ у світовій грі.

Відповідно до положень концепції національної безпеки ІРІ до потенційних супротивників у міжнародних відносинах віднесені так звані 1) «невірні мусульманські країни»; 2) держави – члени НАТО; 3) окремо – США та Ізраїль. Усі вони розглядаються як потенційні організатори та співучасники всіх можливих війн (військових, економічних, інформаційних, психологічних, ідеологічних тощо) проти ІРІ. З огляду на викладене іранське керівництво розглядає Іран, насамперед, як передову силу в протиборстві із сіонізмом та американським імперіалізмом, де Ізраїль – «маленький диявол», сіоністський рух і Сполучені Штати – «великий диявол» – головні вороги ІРІ: «Дияволи мають бути знищені». Одночасно світська Туреччина із її амбіціями «пантюркізму», підтримувана США, Великою Британією і НАТО є значним не лише регіональним конкурентом Ірану, вона віднесена до ряду «невірних мусульманських країн».  Агресивно іранці ставляться також i до Іраку, з яким мають давні кровні рахунки. Хоча іранська сторона підтримує ззовні добросусідські дипломатичні відносини, вона виявляє неприйняття деяких арабських держав, багато з яких має також сунітську більшість у консервативних режимах. Це стосується, насамперед, держав Перської затоки та Магрибу, а саме: Саудівської Аравії, Алжиру та Єгипту [3].

На відміну від колишнього СРСР, Російська Федерація віднесена до дружніх держав – стратегічних союзників.

Особливості чинників оперативної обстановки та їхній вплив на формування характеру розвідувальної стратегії і зовнішньополітичної практики Ісламської Республіки Іран 

Оперативна обстановка [4] навколо Ірану формується низкою перебігів різних подій і суперечливих процесів як регіонального, так і глобального масштабів.

У 1979 році в багатовіковій історії Ірану відбулася подія, яка сильно вплинула на подальший розвиток держави та іранського суспільства – у країні тріумфально перемогла Ісламська революція, а слідом за нею була проголошена Ісламська Республіка Іран (ІРІ). Традиція шахського монархічного правління країною, що проіснувала в Ірані більше двох з половиною тисячоліть була перервана. Державою стало керувати прореспубліканськи налаштоване мусульманське духівництво.

У часи правління останнього іранського монархічного режиму її правитель Мухаммада Реза-шаха Пехлеві проводив відверту прозахідну політику. Шах намагався домогтися політичних, військових та економічних переваг у регіоні. Для цього йому були потрібні величезні кошти, нова зброя і доступ до передових технологій, а також заступництво з боку «сильних світу сього». Самостійно керівництво країни не змогло б домогтися і частини поставлених цілей. З цієї причини шах орієнтував геополітичний курс держави на співробітництво із Заходом (у першу чергу на США), який міг дати Ірану і технології, і зброю, і інвестиції, і заступництво. У свою чергу західні держави протягом багатьох десятиліть одержували доступ до іранської нафти та мали ринки збуту для своїх товарів у цій країні та регіоні. Одночасно шахський режим мав йти на ідеологічні, політичні, ціннісні та інші поступки, тому шах намагався проводити зустрічну політику «вестернизації» суспільства, імпорту західної культури до країни, що викликало величезне незадоволення і супротив духівництва і консервативно налаштованих кіл населення.

Прагнення шаха здобути для Ірану статус регіональної супердержави цілком збігалося, (як зараз у випадку з «пантюркиськими експансійними амбіціями Туреччини») з намірами США перетворити цю країну в керовану поліцейську силу на Близькому і Середньому Сході, військово-стратегічний плацдарм на південних кордонах Радянського Союзу для проведення оперативних заходів і таємних операцій «холодної війни». Свого часу був утворений навіть антирадянський військово-політичний альянс «Багдадський пакт», до якого, окрім США, входили Ірак та Іран. Співробітництво шаха з ФРН дало можливість розбудувати могутню систему поліцейських і спеціальних служб як основної сили у забезпеченні безпеки встановленого в державі режиму. Головне досягнення того часу західнонімецької федеральної служби розвідки БНД було створення і підготовка кадрів шахської служби безпеки САВАК. У зазначених заходах брали також участь співробітники колишніх спецслужб нацистської Німеччини, які успішно передали своїм іранським колегам великий досвід боротьби з інакодумцями. Усе це позначилося на внутрішньополітичній ситуації і зрештою в сукупності з іншими чинниками вилилося в Ісламську революцію.

Духівництво вирішило, що Ірану не слід орієнтуватися на країни з якимись іншими цивілізаційними цінностями, а йти власним, ісламським шляхом розвитку. Нове керівництво спочатку приділяло більше уваги політичним питанням, ніж економічним. Економіка країни дійшла до межі розвалу. Могутнім чинником національного об’єднання у цих умовах з’явилася прикордонна війна з Іраком за володіння спірною нафтоносною територією. Духовний лідер Ісламської революції аятола Рухолла Хомейні свого часу наголошував: «Ми повинні дякувати Аллаха за цю війну, яка об’єднує нас».

Незабаром після приходу до влади радикально налаштовані кола шиїтського духівництва висунули гасло боротьби за перемогу «Всесвітньої Ісламської революції», що призвело до загострення відносин Ірану з багатьма арабськими державами, очолюваними мусульманами-сунітами.

З перших років правління духівництва загострилися також відносини ІРІ із США. Головною причиною було те, що Сполучені Штати надавали підтримку шаху, якого багато хто вважав «ворогом іранського народу». Після захоплення американського посольства в Тегерані іранськими радикалами, США розпочали проводити політику, спрямовану на підрив політичного режиму, що встановився після повалення монархії в Ірані. У межах заходів економічної війни були заморожені іранські авуари в американських банках. Потім була введена заборона на експорт до Іран високих технологій. При цьому американське керівництво продовжувало закуповувати у великих кількостях іранську нафту. Антиіранська кампанія в США особливо посилилася в середині 90-х років ХХ століття. Приводом цього стала заява ізраїльського уряду про те, що Іран знаходиться на межі одержання ядерного компоненту для зброї масового знищення, і про рішення Росії поставити іранцям двох атомних реакторів. Зусилля Сполучених Штатів спрямовані на те, щоб політичними та економічними акціями домогтися повної ізоляції ІРІ у світі, не досягли бажаних результатів.

У травні 1995 року було одностороннє введено повне ембарго на торгівлю з Іраном. Зазначеними заходами Сполучені Штати не обмежилися. У серпні 1996 року президент Б. Клінтон підписав білль сенатора Альфонса д’Амато, відповідно до якого іноземні компанії, які надають Ірану інвестиції більш ніж на 40 млн доларів, повинні піддаватися економічним санкціям. Слід зазначити, що відповідні заходи економічної війни доповнювалися спрямованими спеціальними інформаційними акціям.

Такі заходи, на думку США, повинні були завдати значних збитків Ірану. Однак схоже, що сподівання американського керівництва не зовсім виправдалися, і спроба перекрити Ірану доступ до інвестицій і технологій закінчилася невдачею. Коли американська компанія КОНОКО відмовилася від розробки нафтових і газових родовищ, її місце швидко зайняла французька компанія «Тоталь». Після відмови Німеччини завершити будівництво атомних реакторів, Росія і Китай зайняли її місце і продовжили ці роботи.

Західні країни, як і США, також з побоюванням ставляться до ІРІ через ідею «експорту ісламської революції» і сформованої думки про те, що Іран підтримує міжнародний тероризм. Розповсюджувані про це чутки значно зіпсували репутацію країни на міжнародній арені.

Чергове охолодження відносин Ірану з країнами ЄС останніми роками відбулося після судового процесу у справі про політичне вбивство в берлінському ресторані «Міконос» у 1992 році чотирьох активістів іранського курдського руху, що завершився у 1996 році визнанням берлінським судом причетності до цієї розправи іранського керівництва, зокрема керівника іранських спецслужб Алі Фалахіяна. З Тегерана були відкликані посли країн ЄС. Коли було прийняте рішення повернути послів до іранської столиці, офіційний Тегеран заявив про небажаність присутності в країні посла Німеччини. У відповідь на цю акцію були відкликані посли інших західноєвропейських країн. Трохи пізніше зазначений дипломатичний конфлікт був остаточно врегульований і посли країн ЄС повернулися до Ірану.

Оперативна обстановка в регіоні характеризується також ще й тим, що незалежно від спірності висновків, які робляться різними аналітиками, «Новий Близький Схід» де-факто вже існує. Він небезпечний та дуже складний. «Новий Близький Схід» переживає радикальні зміни, що здебільшого відбуваються латентно, непомітно. Як результат, активно формуються два великих і аморфних, але відмінних один від одного реальних блоки, один — проамериканський, а інший — проросійський. Організаційно-юридичне оформлення цих двох блоків, або інакше кажучи «команд» – це явище, яке матиме важливі наслідки не тільки для регіону, а й усього світу.

Особливостями оперативної обстановки визначаються також конгломератом протиріч, які нині поки що мирно співіснують у регіоні. Так, Туреччина та Ізраїль мають проблеми із Сирією та Іраном, саме тими країнами, що знаходяться в центрі конфронтуючого блоку. Після того, як аятола Рухолла Хомейні прийшов у 1979 році до влади в Ірані, Дамаск і Тегеран стали тісними союзниками з тої причини, що в них є безліч загальних ворогів. США вони розглядають як імперіалістичну державу, яка прагне встановити своє панування на Близькому і Середньому Сході, експлуатувати його природні ресурси, поневолювати його народи, придушувати його самобутню культуру. В особі Ізраїлю обидві країни вбачають «сіоністське утворення», представника Сполучених Штатів Америки на локальному рівні, небезпечного при визначених обставинах. Туреччина – світська держава, член НАТО на їхніх кордонах – є одночасно подразником і постійним викликом. Інакше кажучи, за стародавньою традицією Сходу, держави співпрацюють з ворогами своїх ворогів.

Ядро кожного з блоків утворюють дві країни, оточені великою, але не щільною мережею соратників. Навколо Туреччини гуртуються Йорданія, Єгипет, Ізраїль, дружньо налаштовані до неї опозиційні групи емігрантів із  Сирії, Ірану, Іраку, Лівії і християни з Лівану і Судану. Навколо альянсу «Сирія–Іран» групується досить велика група соратників. Разом із Грецією, яка займає важливу позицію, аналогічну позиції Йорданії в першому блоці, грецькою частиною Кіпру, Палестинською автономною адміністрацією і мусульманами Лівану – усі вони зміцнюють сирійсько-іранську сторону. До американської окупації покращилися відносини навіть з Іраком, який майже завжди конфліктував як із Сирією, так і з Іраном. Це саме стосується й до Лівії і Судану.

Саудівська Аравія, яка підтримує тісні відносини зі Сполученими Штатами Америки, з одного боку, і Сирією, з іншого, є яскравим прикладом держави, яка дотепер уникала підтримки тієї чи іншої сторони.

На Кавказі на боці Туреччини виступають Азербайджан і Грузія, на бік Ірану стала Вірменія. На Балканах Македонія, Боснія, Словенія і Хорватія схиляються до Туреччини, Сербія – до Греції і тим самим на бік Сирії та Ірану. А є ще й Центральна Азія, де Казахстан підтримує Туреччину, водночас Росія схиляється до Сирії та Ірану. Туркменистан, Таджикистан та Узбекистан зацікавлений у поширенні співробітництва з Іраном, хоча вважається, що ще з радянських часів спецслужби Туреччини мають в Узбекистані найвпливовіші агентурні позиції. Усередині самої Росії Чечня знову ж віддає перевагу, швидше Туреччині та Ізраїлю, хоча Тегеран усе ще сподівається перетягнути лідерів чеченського опору на свій бік.

Уряд Індії виявив зацікавленість до участі в турецько-ізраїльському союзі. Пакистан тим часом підтримав Сирію та Іран. Китай виступає в союзі з Пакистаном, щоб контролювати Індію, тобто вступає в кооперації з Сирією та Іраном.

На початку вересня 1998 року в Тегерані відбулася зустріч міністрів закордонних справ Греції, Вірменії та Ірану. Після її завершення іранські засоби масової інформації оприлюднили наміри іранського керівництва створити регіональний оборонний альянс, спрямований проти Туреччини та Ізраїлю. За повідомленням з Каїра єгипетський та іранський міністри закордонних справ планували підписати угоду до кінця 1998 року. Хоча турецько-ізраїльські зв’язки та їхнє розширення необхідно вітати – це єдиний багатообіцяючий проект розвитку в регіоні, проте над його майбутнім нависла загроза.

Іран розвиває економічне та політичне співробітництво зі своїм північним сусідом Туркменистаном має неабиякий вплив на етнічно і культурно споріднений з ним Таджикистан, підтримує шиїтсько-таджицько-узбецьку антиталібівську коаліцію в Афганістані. Незвичайним здається ставлення Ірану до подій в Афганістані: Проте Іран як на словах, так і в реальності брав участь в акціях антитерористичної коаліції. У цьому простежується бажання Тегерану після падіння режиму талібів активно впливати на формування нової влади у Кабулі.

Іран опинився єдиним переможцем у війні у Перській затоці. Зі зруйнуванням значної частини іракської військової та цивільної інфраструктури Іран зробив крок до заповнення силового вакуума у Персидській затоці. Військове будівництво Ірану спрямоване на створення масової 20-мільйонної армії [5]. У військовій сфері Іран зробив значні кроки: щорічно на 2–2,5 млрд доларів закуповується зброя, проводяться великі військові навчання. Лише у 1997 р. великі маневри проводилися 6 раз. Слід зазначити, що ВМС ІРІ є найсильнішими у регіоні Перської затоки, де зосереджені їх основні сили. Згідно з програмою з переозброєння, ІРІ намагається розвивати військово-технічні зв’язки з різними країнами. У вересні 2007 року під час святкування річниці Іранської революції на військовому параді в Тегерані були продемонстровані пересувні ракетні комплекси, які спроможні знищувати цілі не лише в Ізраїлі, а й, як було заявлено, – американські військові бази на Балканах і Західній Європі, а також плавбази ВМФ США і Великої Британії у Перській затоці та на підходах із Індійського та Атлантичного океанів.

Керівництво Ірану усвідомлює користь географічного положення своєї країни (вихід до найважливіших морських транспортних артерій у Перському та Оманськом затоках), що дозволяє забезпечити транзит через іранську територію середньоазіатських і закавказьких товарів і нафти, минаючи територію Росії. Саме той факт, що при транспортуванні нафти через Іран не буде необхідності в контактах з Росією, становить великий інтерес для цих країн. Собівартість каспійської нафти значно нижча собівартості нафти, яка видобувається на території Росії. Наврядчи Росія пропустить через свою територію транзитну нафту, що дешевша, за її власну (так, у 1994 році не удалася спроба Казахстану продати Угорщині партію нафти на 2 долари дешевше російської).

Іран прагне транспортувати каспійську нафту власною територією, тому що отримуватиме гроші та владу в регіоні той, «хто контролюватиме трубу».

Колишній президент ІРІ Хашеми Рафсанджані, який займав цю посаду до літа 1997 року, намагався зробити політику Ірану більш гнучкою та помірною. Він виступав проти намірів ісламських радикалів продовжувати політику «експорту ісламської революції», мав наміри розвивати політичні та економічні відносини із Заходом, однак йому не вдалося досягти у цьому напрямі яких-небудь помітних успіхів.

Новий етап у зовнішній політиці ІРІ настав із приходом до влади в травні 1997 року президента Мухаммада Хатамі. Він заявив про готовність Ірану мати добрі відносини з  будь-якою країною. Великий міжнародний резонанс викликало інтерв’ю Хатамі кореспондентці CNN Кристіан Аманпур 7 січня 1998 року, в якому він фактично заявив про готовність вести діалог із США. Цей крок підсилив позиції президента усередині країни, а також забезпечив йому авторитет серед двохмільйонної іранської діаспори в Америці. Хоча при цьому до нього негативно поставилося консервативне правляче крило Ірану.

У своєму виступі в листопаду 1998 року з нагоди 19-ї річниці захоплення американського посольства в Тегерані наступник аятоли Хомейні нинішній духовний лідер ІРІ аятола Алі Хаменеї відкинув можливість офіційних чи неофіційних зв’язків із США. Пролунала критика на адресу президента з вуст інших лідерів опозиції, більше 130 депутатів меджлісу (іранського однопалатного парламенту) засудили Хатамі. Президент був змушений визнати, що «Іран не має потребу в співробітництві зі США» і ще раз підтвердив наступність внутрішньої і зовнішньої політики Ірану та непорушність принципу «велаят-і факіх», відповідно до якого верховна влада в державі належить духовному лідеру, нині — аятолі Алі Хаменеї.

Перший досвід для Хатамі закінчився невдачею, але, відмовившись від кардинальних змін у цій галузі, він не відмовляється від спроби переробити зовнішньополітичний курс держави. Зазначене підтверджується його візитом на початку березня 2000 року до Італії, де іранський президент зустрівся не тільки з італійським керівництвом, а й з Папою Римським. Поїздка була першим офіційним візитом глави Іранської держави до Західної Європи з часів Ісламської революції. Під час візиту іранського президента до Італії якимось чином у цій країні виявився і Сальман Рушди, автор «Сатанинських віршів», ставлення до якого в Ірані вкрай негативне. Фонд імама Хомейні збільшив суму винагороди за його голову з двох до двох з половиною мільйонів доларів.

У проведенні своєї регіональної політики іранське керівництво  повертається до ідеї перетворення Ірану в регіональну супердержаву, що не підтримується ані з боку США, ані з боку Ізраїлю. Важливим досягненням іранської дипломатії та уряду Хатамі з’явилося проведення самміту Організації Ісламської Конференції (ОІК) у Тегерані з 9 по 11 грудня 1997 р. На самміт прибули глави 30 держав. Їхні лідери у черговий раз підтвердили свої позиції: покласти край ізраїльській окупації Палестини, припинити будь-які відносини з Ізраїлем, проголосити Єрусалим столицею Палестинської держави. Самміт сприяв деякому зближенню Ірану з арабськими країнами. Хоча наступні три роки після самміту ІРІ мала головувати на зустрічах Міністрів закордонних справ країн – членів ОІК, проте при цьому арабські країни насторожено поставилися до Ірану через його прагнення збільшити свою військову міць.

Аналізуючи навіть офіційні дані про Іран можна зробити висновок, що ІРІ готується до можливої війни. Це стає зрозумілим, якщо говорити про його швидке озброєння за короткий період часу, починаючи з 90-х років минулого століття.

Окрім спочатку беззастережного, а нині прихованого фінансування терористичної діяльності радикальних ісламістських угруповань, іранські спецслужби навчають та озброюють фундаменталістський уряд Судану для боротьби проти Єгипту та підтримують повстанців в Алжирі. Однак найбільш активну діяльність спецслужби Ірану разом із зовнішньополітичним відомством розпочали у мусульманських країнах СНД з метою пониження впливу Туреччини на населення цих держав. Іранське керівництво надіслало до цих держав СНД тисячі «вчителів», які викладають перську мову та іранську модель віри в Аллаха. Зазначений іранський вплив вносить елементи ірано-турецької конкуренції в політико-ідеологічну і духовну сферу, які й без цього є чинниками, що значно негативно впливають на рівень стабільності у сфері безпеки та ускладнюють оперативну обстановку в регіоні. Проблема полягає в тому, що міжконфесійні та міжнаціональні відносини мають бути внутрішньою проблемою лише Росії, але зазначена проблема поступово інтернаціоналізується через шиїтську присутність Ірану і сунітську – Туреччини. Проте дехто з російських політиків не вважає іранську шиїтську присутність у мусульманському сунітському середовищі небезпечним чинником і можливою загрозою для безпеки РФ. Вважається, що лише близький за ідеологією «пантюркистський» експансіонізм Туреччини несе головну загрозу для мусульманських народів Північного Кавказу, Поволжя, держав колишньої радянської Середньої Азії, Криму та Гагаузії. З відомих причин на Північному Кавказі та у Поволжі (це зона розвідувальної відповідальності турецьких спецслужб) ЦРУ США має обмежену присутність.

Сформована на Заході громадська думка, що Іран є державою, яка використовує тероризм як засіб вирішення міжнародних проблем, небезпідставна, хоча оприлюднюється недостатня кількість офіційних підтверджень. У ЗМІ постійно поширюється інформація про отримання іранської фінансової допомоги радикальними палестинськими угрупованнями «Хезболлаа», «Хамас» і Національним фронтом визволення Палестини. Зазначені підозри – небезпідставні. Достовірно відомо, що «Хезболлаа» свого часу була створена спецслужбами Ірану, нею певний час керували навіть кадрові співробітники іранської розвідки. Причиною відсутності останнім часом викриттів є зміна політичної практики держави і тактики оперативної діяльності спецслужб Ірану в питанні використання радикальних ісламістських рухів. За вказівкою колишнього президента Рафсанджані керівництво спецслужб ІРІ відізвало своїх кадрових оперативних співробітників із «Хезболлаа» та інших радикальних угруповань за кордоном, замінивши їх на відданих Іранській революції агентів. Підтримання контактів з ними переведено в режим підвищеної конспірації.

Проте американські спецслужби періодично оприлюднюють оперативну інформацію про причетність ІРІ до діяльності радикальних ісламістських угруповань через впливові зв’язки із конгресменів, урядовців та інших відомих суспільству діячів. Зазначені акції відбуваються в рамках спеціальних інформаційних операцій спецслужб США проти Ірану. Так у червні 1993 року державний секретар США Уоррен Кристофер надав західноєвропейським торговим партнерам Ірану докази того, що ІРІ підтримує радикальні терористичні угруповання, які намагаються усунути уряди Єгипту, Алжиру і Тунісу.

Директор ЦРУ Р. Джеймс Вулсі назвав Іран «найактивнішим та найнебезпечнішим спонсором державного тероризму у світі». В межах зазначених спеціальних інформаційних операцій в американському суспільстві відповідними посадовими особами держави постійно підтримується суспільна думка про те, що практично у всіх країнах світу існують іранські терористичні угруповання. Утримуються вони на кошти, отримані від продажу нафти, та на підроблені іранцями мільярди доларів. ЦРУ постійно поширює інформацію, яку дуже важко перевірити, про те, що, починаючи з нового тисячоліття, ІРІ спроможна виготовляти до 15 млрд фальшивих доларів на рік. Висловлюється думка, що в Ірані сподіваються таким чином дестабілізувати американську монетарну систему.

Як бачимо, іранське керівництво нині має достатньо багато ідейно-політичних, етно-релігійних, військово-політичних і геоекономічних супротивників. Для досягнення перемоги в інформаційно-психологічному, економічному і військово-стратегічному протиборстві іранське керівництво вважає за необхідне проведення енергійних заходів щодо розширення своїх силових можливостей, розвідувально-поліцейського і військового компонентів, оборонних можливостей за рахунок: 1) звичайної та «незвичайної» (ядерної та іншої) зброї; 2) посилення свого регіонального і світового впливу за рахунок збільшення лав своїх прибічників, 3) дестабілізації у регіоні режимів, які стоять у нього на шляху до досягнення стратегічної мети.

На виконання стратегічних завдань забезпечення безпеки держави та розвитку суспільства здійснюються відповідні поточні політико-дипломатичні та оперативні (таємні, конспіративні, приховані – за напрямом спецслужб) заходи, спрямовані на оснащення регулярної армії та революційної гвардії сучасною зброєю. Керівництвом держави не лише виношуються, а й втілюються у життя наміри розбудови наймогутнішої військової сили в регіоні, спроможної сприяти досягненню регіональної гегемонії. За оцінками західних експертів, внаслідок клерикально-мiлiтаристської суті режиму та низки інших ідеологічних причин, стратегічно важливого характеру, Ісламська Республіка Іран становить істотну загрозу стабільності на Близькому і Середньому Сході. Насправді, Іран поступово набуває не лише формально реального статусу, і як засвідчують факти, справжньою базою організації і здійснення розвідувально-підривної діяльності проти Ізраїлю, США та держав НАТО [6], інших антиіранських сил у світі.

Наявні базові матеріали свідчать, що нині іранська правляча еліта претендує на роль тієї сили, яка здатна здійснювати політико-ідеологічний, релігійно-світоглядний та економічний патронаж своїх однодумців у регіоні. Іран має життєво важливі інтереси щодо забезпечення стабільності в регіоні. Проте міжнародна ізоляція стримує значною мірою його активність у демонстрації радикалізму. Внаслідок домінування власної економічної моделі, яка спрямована на послаблення приватного сектора, з недостатнім виробничо-промисловим, науково-технологічним, технічним потенціалом, іранські товари поступаються якістю навіть китайським. Іранські підприємства не здатні запропонувати сучасні технології, які вкрай потрібні новим незалежним державам регіону. У цьому іранське керівництво значно програє у конкурентній боротьбі з американською науково-технічною привабливістю.

Іранські правлячі кола прагнуть вести самостійну зовнішньополітичну гру, протистояти США, іншим західним державам, Ізраїлю, конкурувати з Туреччиною і Пакистаном, проте намагаються ніколи не загострювати відносини з Російською Федерацією.

Ситуація, що складається останнім часом на кордонах Росії та Ірану, кардинальним чином поліпшується в міру ускладнення оперативної обстановки, концентрації або підготовки до концентрації на заході, півдні та сході від цих держав ворожих військових угруповань. Для Росії – це загроза від розширення НАТО на схід, для Ірану – зосередження американських, британських та деяких інших держав НАТО військ у Перській затоці, у зв’язку з окупацією Іраку силами антисаддамівської коаліції. На цій основі обидві зацікавлені сторони приречені шукати партнерські зв’язки. Чим гостріше російське суперництво з турками та чим сильніша підтримка Анкари з боку Вашингтона, тим ближчі та міцніші відносини Росії з Іраном. У стратегічному плані росіяни розглядають Іран як геополітичну противагу експансійним зазіханням Туреччини. Північний Кавказ разом із Вірменією та Іраном географічно відокремлюють Туреччину від тюркських народів Поволжя, Азербайджану та Центральної Азії.

Тегеран – один із головних покупців російських озброєнь i мирної ядерної технології, єдиний однодумець Москви щодо розподілу Каспійського шельфу. Іран заважає спрямовувати на південь трубопроводи нафти та газу Центральної Азії i зробити її економічно незалежною від Росії. Щодо ісламського фундаменталізму, то іранський шиїтський різновид не має підґрунтя в Росії та інших колишніх радянських республіках.

Як стверджує політичний оглядач газети «Washington Times» Рiчард Стаар із посиланням на інтерв’ю колишнього секретаря Ради оборони РФ Ю. Батуріна [7], в російській концепції національної безпеки важливою складовою є намагання відвернути ісламістську агресію від Росії, спрямувавши її проти Сполучених Штатів та Ізраїлю [8]. Азія – це єдиний геополітичний регіон, де російську політику визначав Євген Примаков, колишній керівник зовнішньої розвідки КДБ СРСР, російський міністр іноземних справ, потім прем’єр-міністр РФ. Як наслідок – Росія продовжує колишню радянську політику в регіоні, активно продає зброю центральноазіатським державам i надає ним економічну допомогу.

Москва допомагає Тегерану розширювати видобуток урану та навчає іранських спеціалістів в галузі ядерної енергетики (свого часу подібну підготовку в СРСР проходили китайські та північнокорейські товариші), незважаючи на те, що іранці будують глибокі шахти для проведення у майбутньому випробувань ядерної зброї. Ще наприкінці грудня 1996 року було заявлено про можливість «стратегічного партнерства» між Іраном та Росією. Відповідно до цієї домовленості до Ірану для спільної роботи планувалося направити близько 10 тис. російських спеціалістів [9].

Військово-технічне співробітництво Росії з Іраном розпочалося у 1967 році. У зв’язку з підтримкою іранцями афганських моджахедів та початком iрано-iракського конфлікту в 1987 році контакти були призупинені. Іран постійно пропонував і пропонує Росії розширювати обсяги військово-технічного співробітництва.

Так, додатково було зроблено замовлення на постачання лише у 1997–1998 роках спецмайна на суму 1,5 млрд доларів. 31 січня 1997 р. об’єднання «Росвооружение» підписало угоду про продаж іранцям до 1999 року озброєння на суму 1 млрд доларів. Крім того, Москва готова після зняття санкцій ООН, передати Тегерану велику кількість неядерної зброї (зокрема 4 тис. танків). Прогнозується, що загальний обсяг російського експорту до Ірану може зрости у найближчі роки до 4,5 млрд доларів [10].

Свого часу скандал навколо поставок до Ірану російськими підприємствами комплектуючих для виробництва балістичних ракет отримав несподіване продовження. Після того як під час московського раунду роботи спільної російсько-американської комісії «Гор –Чорномирдін» американців запевнили, що ніякої допомоги у створенні ракет росіяни Ірану не надають, в американській пресі з’явилися матеріали, які стверджують, що російсько-іранське співробітництво у цьому напрямі триває. З посиланням на дані ЦРУ «Вашингтон пост» повідомила, що науково-виробниче об’єднання «Інор» уклало наприкінці вересня 1997 року контракт, який передбачав поставки іранським підприємствам чотирьох видів сплавів для використання їх у створенні ракет великої дальності [11].

Прагнучи встановити зв’язки з підприємствами іранського ВПК, «Інор» надав їм значну знижку на загальну суму угоди. За даними джерел ЦРУ, російські підприємства зобов’язалися поставити 620 кг сплавів марок «49К2F», «CUBE2» і «50N» (за міжнародною класифікацією) на суму 48 000 доларів. Крім цього, іранці придбали за 24 000 доларів 240 кг високоміцної сталі марки «21НКМТ». Планувалося поставити її до Ірану у вигляді стандартних брикетів, подальша обробка яких мала проводитися безпосередньо на іранських підприємствах. Перші три сплави – надтонка фольга (товщиною не більше 0,4 мм) – використовується для виробництва оболонки апаратури наведення лише в ракетах великої дальності.

Спроби американських журналістів отримати будь-яку інформацію безпосередньо від «Інор» успіху не мали. Більше того, виявилося, що даними про місцезнаходження підприємства володіє лише ЦРУ, прес-секретар якого від коментарів відмовився.

Американські експерти в галузі ракетобудування впевнені, що сталь «2НКМТ» є унікальним матеріалом, який Іран самостійно виробляти не може. Вона є одним із ключових складових, що використовуються для виробництва ракет як Іраном, так і Північною Кореєю. Проте, зазначена сталь відсутня у реєстрі заборонених для продажу матеріалів відповідно до підписаного 31 країною Режиму контролю за ракетними технологіями (РКРТ), у порушенні якого Вашингтон звинувачує Росію. Свого часу ще адміністрація Б. Клінтона неодноразово намагалася виправити прикру помилку і внести цю сталь до списку матеріалів, які підлягають контролю відповідно з РКРТ, проте всі ці спроби блокувалися Росією та Францією.

Крім «Інор», до докладу ЦРУ попали й інші російські підприємства, які налагоджують (або вже мають) прямі зв’язки з іранськими підприємствами, зайнятими створенням ракет на рідкому паливі, розроблених за технологією південнокорейської ракети «Нодонг». З’ясувалося, що «Інор» брав участь у підготовці контрактів з іранською промисловою групою «Шахид Хеммат», яка безпосередньо відповідає за створення балістичних ракет. Це об’єднання було посередником при укладанні угод на поставку до Ірану лазерного обладнання, спеціальних дзеркал, які використовуються при випробуваннях ракет, надміцної сталі для виробництва обшивки ракет та інших матеріалів. Російський центральний інститут аеродинаміки надавав Ірану допомогу в створенні аеродинамічної труби.

Іранська ракетна програма – це реальність, і Росія певною мірою до неї причетна. Проте російські лідери, відповідаючи на чисельні звинувачення західних засобів масової інформації та на запити західних політиків, ніколи і не заперечували наявність співробітництва своєї країни з Іраном у галузі розробки ними балістичних ракет. Росіяни заявляли, що не порушували ніяких міжнародних договорів, які стосуються цієї сфери. Відповідно до історії з «Інор», то насправді, поки продане Ірану обладнання не буде включене до переліку заборонених для продажу, Росію ніхто звинуватити ні в чому не зможе. Крім того, у листопаді 2000 року російська сторона оголосила, що в односторонньому порядку денонсує американсько-російські секретні домовленості, раніше підписані у межах програми «Гор-Чорномирдін», які зобов’язували Росію обмежувати військово-технічні відносини з Іраном.

Таким чином, базові матеріали свідчать, що росiйсько-iранськi відносини на сучасному етапі можуть розвиватися за чотирма головними напрямках:

1.   двосторонні міждержавні та міжурядові контакти;

2.   безпосередні прямі господарські та гуманітарні зв’язки між суб’єктами Російської Федерації та окремими провінціями Ірану;

3.   співробітництво у зовнішніх відносинах Ірану та Росії в регіонах, де ці країни мають спільні інтереси: Центральна Азія, Каспій, Закавказзя, Балкани;

4.   Координація позиції Росії та Ірану щодо глобальних питань сучасної політики на міжнародній арені.

Іранські партнери більш здатні, ніж інші, зрозуміти труднощі Росії і усвідомити спільність геостратегічних інтересів. Нині для розбудови узгодженої геополітичної стратегії існує декілька важливих геостратегічних проектів, а саме:

·  вісь «Росія–Іран–Індія» з можливим подальшим залученням ісламських регіональних гігантів Південно-Східної Азії – Малайзії та Індонезії;

·  стратегічний паралелограм Євразії «Росія–Китай–Індія–Іран» (всі ці країни, зокрема Індію і Китай, вже сьогодні виявляють готовність до компромісів один з одним – заради успіху загальної геополітичної стратегії, заснованої на антиімперіалістичних, антизахідних, антиамериканських чи антисіоністських (засадах);

·  нарешті, середньосхідний силовий трикутник (не союз) «Росія–Ірак–Іран». Після окупації американцями Іраку і знищення Саддама Хусейна зазначений геостратегічний проект на невизначений час втратив свою актуальність, проте існує можливість його реанімації у майбутньому.

До зазначених євразійських конфігурацій виявляють інтерес і прагнуть у перспективі бути залученими до їх формування також Франція і Німеччина, які прагнуть зменшити американську присутність і вплив на Євразійському острові. Зокрема французькі геостратеги вже розбудовують геополітичні проекти антиамериканської спрямованості – Європейський Союз, тріумвірати «Веймарський трикутник» (Франція–Німеччина–Польща, з 1991 року) і тріумвірат «Франція–Німеччина–Росія» (утворений у Страсбурзі у 1996 році). Інтереси французів і німців до ініційованих росіянами геополітичних проектів вірогідно стимулюється із Москви. З 1996 року у межах зазначеного тріумвіратного політико-консультативного проекту (Франція–Німеччина–Росія) французька і німецька сторони регулярно координують з Росією свою зовнішню політику у геостратегічній сфері.

На підставі дослідження зовнішньої та внутрішньої політики, яку проводять іранські правлячі кола, визначення місця, ролі та внеску національних спецслужб в її реалізацію, а також соціально-політичної ситуації, що складається всередині країни, та тенденцій у воєнно-стратегічному i геополітичному балансі сил регіону, автором цієї статті в науково-практичному огляді «Місце Ісламської Республіки Іран (ІРІ) у геополітичній ситуації світу та пріоритети її зовнішньої політики» (1996) зробив прогноз, [12] який підтверджується отриманою у наступні роки інформацією та інформаційними даними, результатами досліджень інших науковців і аналітиків, – що у діяльності спецслужб Ірану спостерігатиметься, залежно від стану міждержавних відносин з країнами того чи іншого регіону, наступна диференціація напрямів розвідувальних акцій щодо:

– суміжних країн (Іраку, Пакистану, Вірменії, Азербайджану): збір інформації щодо місцезнаходження і характеру діяльності іранських емігрантів-противників іранського режиму, військових підготовки сусідів та опозиції; проведення як окремих терористичних актів, так i превентивних військових операцій із застосуванням спецпiдроздiлiв та частин регулярних військ; нині особливий інтерес виявляється до військових баз США, Великої Британії, інших іноземних військ держав – учасників антисаддамівської коаліції та військово-політичною ситуацією в Іраку; можливих приготувань військових акцій проти Ірану;

– США, Ізраїлю, Туреччини та Саудівської Аравії: підготовка країни до відбиття можливої агресії з їхнього боку; проведення терористичних акцій як на території зазначених держав (з метою дестабілізації їх внутрішньої ситуації), так i проти їх громадян та представництв у різних регіонах світу; в підривних акціях проти Ізраїлю та Саудівської Аравії можуть використовуватися бази ісламських фундаменталістів у Йорданії, Лівані та Сирії;

– країн Західної Європи: підготовка до відбиття можливої агресії з їхнього боку; проведення періодичних терористичних акцій з метою залякування іранських емігрантів-противників режиму; організація психологічного тиску для зниження антиіранських настроїв серед населення i в урядових колах цих держав; проникнення у сферу економічного, політичного, військового та культурного життя шляхом придбання агентури впливу у вищих політичних і урядових колах; проведення науково-технічного та промислового шпигунства (особливо в ракетно-ядерній галузі);

– мусульманських країн СНД (Кавказ, Середня Азія, особливо в Азербайджані, Туркменистані та Таджикистані): придбання агентурних позицій впливу; проведення за необхідності заходів щодо дестабілізації ситуації та просування у владні структури проіранських сил; створення умов для використання їх посередницьких функцій у придбанні та постачанні в Іран забороненої для експорту до цієї країни зброї, військової техніки, спорядження, технологій, сировини та компонентів для виробництва зброї масового ураження (посередниками можуть бути приватні та державні фірми, а також інші структури Йорданії, Китаю, Лівії, Лівану, Сирії, Таджикистану і Туркменистану);

– немусульманських країн СНД, Прибалтики, Центральної та Східної Європи: створення агентурної мережі для проведення розвідувальної діяльності у сфері науково-технічного і промислового шпигунства, насамперед, у галузі ядерних та високих технологій; створення умов для укладання таємних угод щодо постачання необхідних товарів для модернізації іранських збройних сил, підготовки фахівців для виконання ядерної програми, створення баз зберігання зброї, спорядження, боєприпасів та відпочинку бойовиків, які діють в Західній Європі. За відсутності напруженості у двосторонніх міждержавних відносинах здійснення терористичної діяльності іранців на території цих країн маловірогідна [13].

Туреччина та Іран після розпаду СРСР опинилися не в ситуації конфлікту інтересів, а фактично – в ситуації боротьби за вплив у регіоні. При цьому Іран намагається нав’язати регіону так званий «політичний іслам», тобто сформувати можливості для безпосереднього впливу на політику нових держав, використовуючи ідеологічну гармонію. Туреччина активно використовує чинник політичного та економічного впливу в середовищі тюркських народів. Існує особливий вимір іранських інтересів у пошуку ядерної спроможності. Окремо від поширення ірансько-ісламського впливу Захід вбачає небезпеку можливого  проникнення «радянської» ракетно-ядерної технології із держав СНД та зброї до Ірану [14].

З огляду на власні геостратегічні інтереси Сполучені Штати, організовуючи протидію іранському екстремізму,  тривалий час здійснюють цілий комплекс розвiдувально-пiдривних заходів на всіх рівнях, використовуючи сили (кадрових співробітників) та засоби (агентурні, технічні, а також ДРГ – диверсійно-розвідувальні групи) розвідувальних та інших спеціальних i дипломатичних служб, різних державних та недержавних установ, засобів масової інформації тощо. У 1996 році у США була навіть створена спеціальна група з перегляду офіційної американської політики щодо Ірану. Вашингтон пропонував створити єдиний американсько-західноєвропейський фронт проти тегеранського режиму i дати йому зрозуміти, що він буде допущений до всіх міжнародних справ, якщо «змінить свою поведінку». Згідно з зазначеного програмою США та їх європейські партнери дотримуються думки, що Іран має виконувати роль держави-посередника (на зразок Туреччини) як в Перській затоці, так i в Центральній Азії, Каспійському регіоні. Провідні політичні діячі-республіканці Шлезiнгер та Хейг активно виступають за перегляд політики щодо Ірану в основному під кутом зору нафтового бізнесу. Нафтова політика США має як аспект контролю, так і аспект ціни. Американці не можуть дозволити, щоб арабську нафту контролювали «якийсь Саддам Хуссейн або іранські мулли», тому що вони можуть зіпсувати всю цінову політику [15].

Проте деякі партнери Сполучених Штатів по НАТО, а особливо позаблокова Франція (внаслідок протиріч із США не відновлює своє членство в НАТО), – не поділяють американську ідею щодо необхідності проведення жорсткої політики щодо нинішнього іранського режиму. Так, після вбивства у 1992 році в берлінському ресторані іранськими спецслужбами чотирьох курдських дисидентів країни ЄС, за виключенням Греції, відкликали послів із Тегерану, а сама Рада Європи тимчасово призупинила свою політику «критичного діалогу» з іранським керівництвом. Водночас Німеччина продовжила підтримувати неофіційні контакти зі своїми традиційними іранськими партнерами, зокрема по лінії спецслужб [16].

У нинішній ситуації з’явилися нові моменти у німецько-iранських відносинах. Так, наприкінці серпня 1997 року тодішній міністр закордонних справ Німеччини Клаус Кiнкель (колишній шеф німецької розвiдслужби БНД, під керівництвом якого було встановлено співробітництво i проводилися спільно зі службою безпеки Ірану САВАК заходи проти «антишахських елементів») заявив про те, що Німеччина має намір «потроху відновлювати контакти з Іраном». Пан К. Кiнкель також доброзичливо сприйняв заяву свого іранського колеги Камаля Карразi, в якій йшлося про готовність зустрітися з міністрами іноземних справ ЄС. Німецький колега запевняв іранську сторону, що ця пропозиція Тегерана не буде проігнорована після довгої паузи в політичних контактах. Хоча для прийняття більш конкретних кроків К. Кiнкелю було необхідно провести на той час консультації з вищими посадовими чинами ЄС [17]. Цей факт засвідчив про певний успіх іранської дипломатії в боротьбі проти ізоляціоністської політики, яку проводять Сполучені Штати проти Ірану.

При оцінці політики іранського керівництва необхідно також враховувати наявність особливого політичного, «антиімперіалістичного спрямування» у партнерських відносинах з комуністичними лідерами Китаю і співробітництво з ними у військово-технічній сфері, зокрема, в галузі ядерних технологій та ракетобудування.

За наявними даними, виявляються спрямування іранського дипломатичного представництва до військово-промислового комплексу України, передусім до Дніпропетровського ракетного центру, передових технологій у бронетанковій галузі та авіабудуванні. Не складає великого секрету, що за цим інтересом стоять іранські спецслужби.  Під час офіційних і неофіційних зустрічей з посадовими особами різного рівня дипломати зондують питання щодо можливості налагодження співробітництва між Україною та Іраном у військово-технічній сфері, а також у галузі технологій, які згідно з Вассеннаарськими домовленостями підлягають експортному контролю. Спостерігаються спрямування до українських учених та фахівців, які могли б сприяти Ірану в рамках програми створення власної зброї масового знищення та модернізації іранських збройних сил і ВПК.

У духовно-релігійній сфері, зокрема, відпрацьовується ідея створення у Києві так званого «Ісламського університету», фінансування якого планується здійснювати шляхом поставок товарів на український ринок через мережу іранських фірм, які, у свою чергу передаватимуть їх до місцевих мусульманських благодійних фондів, комерційних структур, кримськотатарських громад.

Загалом Україна зацікавлена в розвитку дружніх, партнерських відносин з Іраном. І хоча нині торгово-економічне співробітництво обох держав не можна вважати значним, воно має великий потенціал з огляду на розвиток торгівлі в межах трикутника: Україна–Туркменистан–Іран, розбудови трансазійської транспортної мережі TRACEKA, можливості постачання нафти майбутньою трубопровідною мережею з регіону Перської затоки, що нині визначається, тощо [18].

Проте, на думку фахівців НІСД України, можливість поступового перетворення українсько-іранських відносин у стратегічне партнерство останніми роками виглядала проблематичним, враховуючи відмову свого часу України під тиском США та Ізраїлю постачати турбіни для АЕС, яка будується в Ірані (м. Бушер) за допомогою росіян. Зазначена прикра зовнішньополітична помилка поступово виправляється практичною реалізацією спільного проекту з серійного збирання на підприємствах Ірану українського літака «АН-140», а також домовленістю постачати іранський газ і нафту до України і через її територію – до Європи.

Крім того, необхідно враховувати ще й те, що нинішні події в Афганістані не залишилися поза увагою керівництва Ірану, Іранська присутність завжди була і залишається в цьому регіоні, формуючи один із полюсів явного чотирьохстороннього суперництва «Іран– США–Пакистан–Росія». З різних причин поки що пасивними учасниками цього процесу залишаються Китай та Індія.

Так, зокрема, Пакистан, вимагаючи надання пуштунам в Афганістані провідної ролі в керівництві державою, входять у протиріччя з інтересами Ірану і Росії. Реальність така, що нині спостерігається координованість спільних російсько-іранських зусиль щодо протидії посиленню в цьому регіоні в «постталібівський період» впливу Пакистану, США та їхніх союзників по НАТО Великої Британії та Німеччини, а також одного із лідерів Західної Європи Франції. Іранське керівництво швидко зорієнтувалося в ситуації і після вигнання талібів із Кабула військами Північного альянсу 20 листопада 2001 р. відкрило своє посольство в Афганістані. Росіяни, зі свого боку, також висадили свою передову групу для облаштування посольства РФ у Кабулі.

Такий перебіг подій не викликає великого захоплення у США і Пакистані. Нині США має бази військово-повітряних сил у Киргизстані та Таджикистані. Внаслідок підтримки з боку американців спроби здійснення «кольорової революції» в Узбекистані рішенням узбецького президента авіабаза США в Ташкенті була закрита. Саме це свідчить, що протистояння, особливо в сфері діяльності спецслужб, наростатиме.

Головний та виконавчі суб’єкти розвідувальної стратегії Ісламської Республіки Іран, цілі та завдання їхньої оперативної відповідальності

Генеральним суб’єктом розвідувальної діяльності є держава – Ісламська Республіка Іран в особі Апарату духовного лідера аятола Алі Хоменеї, Президента Ахмаді Неджата, Ради безпеки і оборони, Меджлісу, Комітету зі спеціальних операцій, а також представників колегій спеціальних служб ІРІ. Виконавчими суб’єктами розвідувальних програм, таємних операцій та окремих оперативних заходів є спеціальні служби.

Координаційні органи ІРІ як суб’єкти розвідувальної діяльності: Апарат духовного лідера, президент

Загальне керівництво всіма спеціальними службами у державі нині здійснюється духовним наставником аятолою Рахбар Алі Хоменеї та президентом ІРІ Ахмаді Неджатом.

Усі керівники ІРІ так чи інакше робили спроби підпорядкувати спеціальні відомства своєму впливу. Це дуже просто пояснюється: мати під контролем сильні каральні та розвідувальні органи у теократичній державі життєво необхідно. Можна навести безліч прикладів того, як керівники держави намагались повністю підпорядкувати собі спецслужби. Наприклад, починаючи з 1957 року, коли була сформована САВАК, тодішній шах Реза Плеві розпочав усувати невірних йому людей з керівних посад відомства та висував «своїх». Те саме повторювалось і при інших керівниках держави. Наприклад, у 1997 році Хоменеї намагався встановити повний контроль над Міністерством інформації і безпеки (МІБ, нині вона переіменована в МІ – Міністерство інформації), трансформувавши його у Розвідувальну організацію [19]. Його фракція намагалась протягнути закон про реорганізацію МІБ в Організацію з розвідки та державної безпеки, підпорядковану напряму Алі Хоменеї. Такі дії духовного керівника були зумовлені його суперечкою з президентом країни щодо призначення міністра цього відомства. Якщо б Хоменеї не вдалося призначити свою людину на управління міністерством — фракція просунула б закон про зміну організації. Проходження цього закону було б безпрецедентним заходом щодо узаконювання необмежених дій режиму у сфері розвідки та державної безпеки. Хоменеї і без додаткових повноважень має можливість використовувати зазначену спецслужбу для знищення своїх опонентів через прямі накази МІБ.

2.2. Рада безпеки і оборони, Меджліс ІРІ

Стаття 110 Конституції ІРІ визначає склад Ради безпеки і оброни та її основні функції [20]. Рада рекомендує Президенту держави осіб на призначення членів Генерального штабу, Головнокомандувача Корпусу захисників іранської революції, двох радників до РБО та командувачів наземними, морськими та повітряними військовими силами. РБО також має право рекомендувати Президенту починати війну та оголошувати мобілізацію.

Рада безпеки і оборони складається з президента, прем’єр-міністра, міністра оборони, начальника Генерального штабу збройних сил ІРІ, головнокомандувача КЗІР, двох радників, які призначаються Президентом.

РБО відповідає за стратегічне планування та визначення військової і оборонної політики. Представники РБО репрезентують у зонах відповідальності та польових штабах і забезпечують політичне та стратегічне керівництво над польовими командирами.

Меджліс здійснює правове забезпечення, тобто приймає закони, які визначають юридичний статус спеціальних органів, їх сферу відповідальності та межі компетенції, підпорядкованість. До того ж Меджліс є своєрідним бар’єром щодо намірів Хоменеї повністю підпорядкувати спецслужби своєму впливу.

Об’єднаний комітет зі спеціальних операцій, [21] Вища рада з питань зовнішньої розвідки і контррозвідки ІРІ

Об’єднаний комітет зі спеціальних операцій складається із Президента, лідера вищого духовного керівництва, інших вищих посадових осіб, зокрема представників із КЗІР, Міністерства закордонних справ і МІ. Відповідає як за координацію діяльності спецслужб зі збору розвідувальної інформації та спеціальних військових технологій за кордоном, так і за проведення оперативних заходів всередині іранського суспільства.

Прикладом координацій дій іранської розвідки може бути дипломатична місія в Бонні, Годесбергер Аллі 133–137, яка діє як регіональна резидентура іранських розвідслужб у Європі [22]. Її штат налічує 20 співробітників МІ, представники інших спецслужб, які діють під прикриттям і розміщуються на спеціально обладнаному третьому поверсі посольства, де шість офісів та радіо – кімнати призначена для агентів. З шестиповерхового будинку в урядовому районі співробітники відслідковують 100 000 іранців, які проживають у Німеччині, залякують членів опозиції, намагаються дістати технології з виробництва ядерної, хімічної, бактеріологічної зброї. Тільки у германо-мовній зоні діє близько 100 фірм з Ірану, що можливо знаходяться під івпливом іранських спецслужб і націлені на здобуття таких технологій. Іншими позиціями, з яких здійснюється розвіддіяльність є консульство у Франкфурті-на-Майні та мечеть «Imam Ali-Mosque» у Гамбурзі, яка вважається головнішим релігійним центром поза мусульманським світом.

Іранські розвідвідомства здійснюють недешеві таємні операції у Боснії зі збору інформації та протидії Західному впливу. Наприкінці 1997 року більш ніж 200 іранських агентів були впроваджені в боснійські мусульманські політичні та громадські кола. Результатом їхньої діяльності було викриття таємної програми США з підготовки Боснійської армії. Іранці співпрацювали з проіранськи налаштованими силами у боснійській розвідслужбі та Агентстві розслідувань і документування (контррозвідці). Крім того, іранські спецслужби розпочали активні заходи таємних операцій, спрямовані на надання власного прихованого вигідного впливу на різні політичні та громадські кола, функціонерів державних і громадських установ Боснії. Саме висока відповідальність за результати та високу конспіративність зазначених заходів вимагає надійну і висококваліфіковану координації дій всіх учасників розвідувального процесу. З цієї причини координація розвідувальної діяльності у Боснії відбувається на вищому державному рівні.

Вища рада з питань зовнішньої розвідки і контррозвідки ІРІ координує діяльність всіх спецслужб. До складу Вищої Ради входять: Президент ІРІ (голова), особистий представник духовного лідера ІРІ, керівник Міністерства інформації (служби розвідки і безпеки), командувач КЗІР, начальник штабу Верховного головнокомандувача Збройними Силами, Генеральний прокурор та Голова Верховного суду.

З метою розробки стратегічних напрямів оперативної діяльності спецслужб і координації її з іншими правоохоронними органами, у 1989 році при президентові був утворений вищий керівний і координаційний орган країни – Вища рада національної безпеки Ірану (CSSN) або Вища рада з питань зовнішньої розвідки і контррозвідки ІРІ. Підпорядкована безпосередньо президенту, Рада наділена повноваженнями приймати будь-які рішення, які гарантують безпеку держави при виникненні внутрішніх чи зовнішніх загроз. Таким чином, вона визначає напрями діяльності  спецслужб і контролює їх. Проте це не вирішило повністю проблему, тому що діяльність напівдержавних формувань і організацій, пов’язаних із розвідкою, не підконтрольні Вищій Раді.

Міністерство інформаці (МІ)

Міністерство інформації – МІ ІРІ – головна спецслужба зовнішньої розвідки і контррозвідки, раніше мало назву Міністерство інформації і безпеки (МІБ – VEVAK – Vezarat-e Ettela’at va Amniat-e Keshvar).

Відомості про Міністерство інформації, наступника САВАК, повністю закриті від сторонніх. Маючи великий бюджет і апарат, МІ [23] є одним із наймогутніших з міністерств іранського уряду. Традиційно, МІ підпорядковане апарату духовного лідера аятолі Алі Хоменеї.

Завданнями МІ є:

·  збір і аналіз розвідувальної інформації;

·  організація протидії підступам іноземних спецслужб та інших розвідувальних організацій;

·  викриття, оперативну розробку і припинення діяльності внутрішньої опозиції;

·  координація роботи всіх нерозвідувальних державних і правоохоронних органів у галузі забезпечення безпеки;

·  забезпечення захисту державної таємниці;

·  одержання агентурним шляхом технічної і наукової документації;

·  підготовка і проведення терористичних та інших активних таємних акцій за кордоном.

У межах своєї компетенції міністерство має контролювати діяльність збройних сил, Корпусу захисників ісламської революції, жандармерії та поліції через створені в їх структурах відповідні служби «захисту інформації». МІ організує співробітництво зі спецслужбами іноземних держав, здійснює з ними обмін інформацією. Головний інтерес для МІ за межами країни становлять:

·  діяльність іранських дисидентів;

·  політична, економічна, соціальна і військова інформація щодо сусідніх держав;

·  процеси, які відбуваються на Близькому Сході та у світовому ісламському русі. Особлива увага приділяється збиранню воєнно-стратегічної розвідувальної інформації щодо збройних сил держав, які мають військову присутність у регіоні Перської затоки. Сюди належать також науково-технічні відомості та матеріали про озброєння, яке виробляється у США, європейських країнах і державах СНД.

Загальне керівництво Міністерством інформації здійснює міністр Алі Юнесі та за напрямами відповідальності — чотири його заступника. Центральний апарат МІ, дислокований в Тегерані, складається із 10–12 головних управлінь (позначених відповідними номерами), які діють за такими основними напрямами: зовнішня розвідка, розвідка з території країни (ІРІ), контррозвідка, адміністративна підтримка. Кожне головне управління МІ поділяється за територіальним принципом і за функціональними обов’язками, має власне фінансування, матеріально-технічне та господарське забезпечення, відповідає за власну безпеку. В цілому щодо МІ роботу з питань внутрішньої безпеки забезпечує Управління спеціальних операцій (104), яке підпорядковане безпосередньо міністрові та його першому заступникові, який персонально відповідає за організацію та ефективність забезпечення внутрішньої безпеки міністерства.

Нині приблизно від 5 до 7 тисяч співробітників МІ працюють за кордоном у різних державах, а майже 1 000 осіб – у Тегерані, столиці ІРІ. Як правило, закордонна резидентура МІ складається з 1–5 офіцерів розвідки та одного шифрувальника. Інші співробітники Міністерства розпорошені по території Ірану. Вони займаються «розвідувальною діяльністю з території».

В усіх сферах розвідувального і контррозвідувального мистецтва іранська  спецслужба виявляє високий рівень професіоналізму. Нині МІ здатна професійно проводити розвідку та інші оперативні заходи, в оперативному плані автономно  діяти у будь-якому кутку земної кулі, насамперед, в ісламських державах, де фундаменталістські налаштоване шиїтське населення потенційно надає іранцям дійову підтримку. Міністерство інформації використовує національні почуття iранців-емігрантів, а також  релігійні екстремістські налаштовування фундаменталістів для залучення їх як «в темну», так й для встановлення з ними прямого співробітництва при проведенні закордонних акцій. Останнім часом МІ зарахувало до свого штату низку співробітників колишнього САВАК і організувало підготовку нових у розвідувальних навчальних закладах інших держав.

Центр стратегічного вивчення і досліджень (у 1993 р. – ним керував Саїд Ахмад Мусавi), який безпосередньо підпорядкований міністрові іноземних справ. Офіційно Центр здійснює збір матеріалів через засоби масової інформації. Фактично це є прикриттям для діяльності спеціального підрозділу МІ, який проводить таємні операції, керує апаратами безпеки різних проiранських угруповань і організації «Хезболлаа» на території інших країн. Останніми роками структура МІ змінювалась декілька разів. Наведений нижче варіант структури розкривається з метою демонстрації цілей, завдань, які стоять перед спеціальною службою:

Центральна канцелярія міністра — відповідає за підготовку матеріалів для доповіді міністру інформації, здійснює загальний контроль і керівництво діяльністю центрального апарату та провінційних органів. Контролює виконання ухвалених керівництвом рішень. Організаційно до складу канцелярії входить інспекторський підрозділ.

Головне управління аналізу і планування— вирішує питання планування, аналізу діяльності МІ, розробляє організаційно-штатну структуруспецслужби, функціональні обов’язки частин центрального апарату і підрозділів у провінціях, контролює якість та ефективність використання агентурного апарату. Крім того, на управління покладені завдання щодо розробки бюджету МІ, а також забезпечення спецслужби спеціальною та оргтехнікою.

Головне інформаційно-аналітичне управління — здійснює обробку розвідувальної і контррозвідувальної інформації, яка надходить щоденно із провінцій, інформаційних доповідей та зведень, готує пропозиції для керівництва МІ з різних питань діяльності, а також рекомендації для керівних кіл із окремих питань зовнішньої та внутрішньої політики Ірану.

Головне контррозвідувальне управління— здійснює протидію діяльності іноземних розвідок, а також контррозвідувальну роботу з іноземних дипломатичних представництв, представництв міжнародних організацій, приватних компаній і фірм, туристичних фірм.

Головне управління боротьби проти підривної діяльності — організує боротьбу проти підривної діяльності «контрреволюційних», опозиційних організацій і рухів, противників режиму (зокрема проти ОМІН — «Організації моджахедів іранського народу»), діяльність яких загрожує безпеці існуючого політичного режиму, займається слідчою роботою, веде картотеку осіб, які притягувались до кримінальної відповідальності у справах, пов’язаних із зазіханням на безпеку держави.

Головне управління з контролю за територією — метою діяльності цього управління є виявлення різноманітного роду акцій і дій, спрямованих на підрив засад ісламського режиму, збір відомостей щодо настроїв населення, профілактика антидержавних проявів. На співробітників управління покладено завдання з контролю економічної безпеки країни, викриття фінансових злочинів, ведення контррозвідувальної роботи в навчальних закладах, установах прикриття, охорони здоров’я, ЗМІ. До особливих функцій можна віднести контррозвідувальну роботу в аеропортах, на прикордонних КПП, митницях.

Головне управління боротьби з контрабандою — виконує функції добування інформації щодо груп і окремих осіб, які займаються контрабандою товарів.

Головне управління у справах духівництва — проводить роботу з представниками шиїтського і сунітського духівництва. Особлива увага приділяється мусульманам-шиїтам, які входять до різноманітних структур влади. Під наглядом цього управління знаходяться у першу чергу релігійні діячі, які дозволяють собі критичні висловлювання на адресу вищого духівництва та керівників нинішньої ісламської влади. Співробітники головного управління контролюють перевірочні заходи серед прочан. До об’єктів особливої уваги належать релігійні школи та університети.

Головне оперативно-технічне управління — здійснює оперативно-технічне проникнення на об’єкти зацікавленості МІ, технічне забезпечення підрозділів та служб зовнішнього спостереження, заходи технічної протидії закордонним спецслужбам, прослуховування телефонних переговорів та конспіративне прослуховування помешкань.

Головне політико-ідеологічне управління — проводить ідеологічну та психологічну підготовку особового складу в постійній координації з Міністерством культури та релігійними організаціями ісламської орієнтації. Організує бесіди, лекції, щоденні намази у складі підрозділів.

Головне науково-дослідне управління – здійснює науково-дослідну діяльність в інтересах МІ, займається питаннями видавничої діяльності, організує семінари по лінії МІ та підготовку кадрів. До складу управління входить інститут МІ, який знаходиться в Тегерані в районі Лавізана.

Головне фінансово-господарче управління займається вирішенням фінансових і господарських питань.

Головне управління кадрів – підбором, підготовкою і розстановкою кадрів.

Головне управління зовнішньої розвідки і контррозвідкиМІ (ГУЗОК, N15) здобуває та узагальнює розвідувальну інформацію, забезпечує безпеку закордонних представництв, комплектує кадри розвідки. Складається із шести оперативних управлінь (по східно- і західноєвропейських, близькосхідних та інших азіатських, північно- і латиноамериканських країнах). Представники оперативних управлінь працюють за кордоном, в тому числі й у дипломатичних представництвах (управління № 17 – займається науково-технічною  розвідкою; N18 – виготовленням документів прикриття; № 19 – кадрами).

Управління зовнішньої розвідки ГУЗРК МІ (№ 16) збирає таємну та іншу розвідувальну інформацію щодо сусідніх держав: Туреччини, Пакистану, Афганістану, країн Перської затоки, а також іранців, які проживають за кордоном, з метою викриття і припинення можливо ворожої тегеранському режиму діяльності.

Головне управління внутрішньої безпеки МІ (ГУВБ, № 13) здійснює політичний розшук, забезпечує режим таємності, веде розробку іноземних дипломатичних та інших представництв, контролює переміщення іноземців в країні та проводить перевірку паспортів, посвідчень особистості на дорожніх контрольно-пропускних пунктах, в аеро– і морських портах. Крім того, воно взяло на себе від Корпусу захисників ісламської революції деякі функції щодо забезпечення внутрішньої безпеки.

До складу ГУВБ входять:

Управління з боротьби з контрреволюцією (№ 131), яке займається розробкою різних опозиційних, антиурядових, антидержавних рухів. Його пріоритетним напрямом є збирання інформації та виконання оперативних заходів із дезорганізації діяльності іранських дисидентів і організованих опозиційних груп. Основні об’єкти – угруповання, які є загрозою для правлячого режиму: монархістські сили та їхні прихильники; організації «Муджахедiн-ель-халк» і Курдська демократична партія Ірану; клерикальні дисиденти і мусульмани-п’ятидесятники, зокрема, товариство «Ходжатiах»; етнічні курди, бахаї, члени родини Балуші, контрабандисти, наркоторговці.

Головне управління з боротьби зі шпигунством (№ 14) протидіє спецслужбам іноземних  держав у сфері захисту державної таємниці, підприємницьких, науково-технічних і комерційних секретів. Основним завданням як в державі, так і за кордоном є викриття, попередження і припинення діяльності осіб із громадян Ірану, які конспіративно співробітничають з іноземними спецслужбами.

Управління закордонних операцій(УЗО, за іншими даними – Спеціальна оперативна група) проводить різні таємні акцій, в тому числі вбивства на замовлення і кіднепінги (викрадання дітей). До функцій УЗО входить безпосередньо планування, підготовка і виконання терористичних акцій щодо лідерів і членів опозиційних угруповань  за кордоном. Для цього проводиться додатковий збір інформації, необхідної для проведення акції, спеціальна підготовка «агентів впливу» і розповсюдження через них релігійної пропаганди в інтересах Ірану. Роль цього управління зростає відповідно під час активізації агентурного проникнення в опозиційні рухи, одержання оперативної інформації про діяльність лідерів і для проведення спеціальних операцій, які передбачають політичні вбивства.

Підставою для прийняття рішення про «ліквідацію» є не тільки участь у діяльності, а й навіть сам факт членства в оголошеній поза законом антиурядовій організації (наприклад, «Муджахедiн-ель Халк»). Визначення об’єктів політичних вбивств не обмежується лише іранцями. У деяких випадках офіційні особи інших держав, які підозрюються або в їх діях виявляється «ворожість» щодо теперішнього тегеранського режиму, стають об’єктами зацікавленості УЗО. Дипломати Саудівської Аравії, Сполучених Штатів та Ізраїлю. Акції зі здійснення «політичних ліквідацій» звичайно ретельно плануються з детальною рекогносцировкою, тривалим спостереженням за об’єктом і місцем проведення операції. Збирання «тактичної інформації» і фаза аналізу всіх обставин акції може розтягнутися на рік і більше, тому що велика ретельність виявляється й при виконанні допоміжних заходів, пов’язаних з другорядними аспектам операції. При переправі через кордон або передачі через iранське посольство зброї і боєприпасів; при розробці заходів із забезпечення швидкого виведення групи виконавців із території іноземної держави, де планується акція чи на випадок відмови від операції.

Терористичні акції, які можуть мати великий міжнародний резонанс, як правило, здійснюються із санкції вищого духовного лідера ІПІ аятола Алi Хаменеї. Деякі операції з вбивств на замовлення проводяться за завданнями Управління контррозвідки і внутрішньої безпеки МІ, а також розвідпідрозділу Корпусу захисників ісламської революції (КЗІР). У такому разі УЗО співпрацює у тісному контакті з КЗІР. За необхідності підрозділам спецназу доручається виконання заходів із надання практичної допомоги деяким угрупованням проiранськи налаштованих курдів, терористам, ісламістським фундаменталістам. Хоча формально УЗО підпорядковане Головному управлінню № 15, у разі необхідності воно може діяти достатньо автономно. Структура УЗО складається із декількох груп (підгруп), кожна із яких має розвідувальні та оперативні підрозділи, а також з підрозділу підтримки у питаннях матеріально-технічного  постачання, безпеки і підбору кадрів. Сформовані також групи зовнішнього спостереження, фахівців з питань озброєнь, вибухівки і агентура для виконання спеціальних заходів і таємних операцій.

Управління із зовнішніх зв’язків — організує і проводить заходи підтримання зв’язків із розвідниками дружніх Ірану держав та обміну розвідінформацією з ними. За дорученням керівництва держави може проводити зустрічі з представниками акредитованих в ІРІ посольств.

Відділ вивчення ісламу в світі — займається питаннями ісламських організацій в інших країнах з метою отримання розвідувальної інформації та проведення через них інших розвідувальних операцій.

Управління загальних зв’язків — відповідає за підтримання зв’язків з Меджлісом, міністерствами, різними державними закладами, правоохоронними органами та ЗМІ держави.

Служба зовнішнього спостереження — проводить конспіративне спостереження за співробітниками дипломатичних представництв іноземних держав та іноземцями, які постійно або тимчасово знаходяться в Ірані та за їхніми зв’язками із місцевих жителів. Забезпечує контррозвідувальні заходи підрозділів МІ та бере участь у заходах з контролю оперативної обстановки в районах особливо важливих об’єктів, що охороняються.

Управління постачання — відає питаннями матеріально-технічного забезпечення МІ.

Кадровий особовий склад МІ складається із військовослужбовців і цивільних осіб. Пріоритет в його формуванні у першу чергу віддається використанню ветеранів Корпусу захисників ісламської революції та колишніх співробітників САВАК, яким вдалося пережити ісламістську «чистку». Більшість офіцерського корпусу МІ складають ідеологічно стійкі та добре підготовлені професіонали, віддані ідеям ісламської революції, «передовим загоном»  якої вони є. Більшість співробітників до служби в МІ набули відповідний життєвий і професійний досвід під час бойових дій в iрано-iракської війни та під час служби в КЗІР. Зазначені співробітники мають більш високу зарплату і кращі умови життя порівнянно з іншими державними службовцями: проживають у сучасних будинках як у Тегерані, так і в інших містах. Усі зараховані на службу співробітники забезпечуються житлом.

Останнім часом керівний і особовий склад поповнюється за рахунок студентів, яких відбирають з випускників вузів країни. Основними вимогами до кандидатів на роботу в спецслужбі є: рівень відданості інтересам правлячої еліти духівництва; відсутність судимості; досвід служби в армії, поліції, жандармерії або в КЗІР. Зараховані на службу стають курсантами спеціальної школи, яка відома ще як Університет iмама Багхра. Розташована вона в одній з будівель Центру іранської розвідки в Тегерані.

Повний курс навчання триває чотири роки і містить такі дисципліни: релігійна освіта, в основі якої ісламська ідеологія; мовна підготовка, яка передбачає вивчення, головним чином, арабської та англійської мов; курс політичних наук – соціологія та історія; юридична підготовка; методика здобування і використання розвідувальної інформації; технічні засоби зв’язку і шифрувальна справа. Підготовка курсантів здійснюється також за напрямами оперативно-службової діяльності залежно від завдань, які вони мають виконувати в МІ. Так, майбутні аналітики одержують неоднакові знання з тими, хто готується стати оперативними співробітниками розвідки чи контррозвідки. Програмою навчання на цих курсах не передбачається військова підготовка, тому що зазначені курсанти не плануються для служби в підрозділах, які виконують спеціальні парамілітарні операції. Можливо, для цього існують інші спеціальні курси.

МІ відповідає за збір розвідувальної інформації, в тому числі для забезпечення терористичних операцій. Міністерство також відповідає за підтримання зв’язку з терористичними групами та ісламістськими фундаменталістськими рухами. МІ також керує терористичними операціями для забезпечення захисту іранських інтересів. Більшість з цих акцій спрямовується проти іранських дисидентів. Підрозділи моджахедів (у 1995 році нараховувалося близько 2 500 осіб), які підтримувалися Іраном, допомагали у тренуванні відібраних груп військовослужбовців Боснійської армії, починаючи з 1993 року.

Корпус захисників ісламської революції (IRGC – Pasdaran-e Inqilab)

Конституція ІРІ покладає на військових священний обов’язок захисту територіальної цілісності та недоторканність кордонів Ірану. Зазначене почесне конституційне право і обв’язок надане Корпусу захисників ісламської революції (КЗІР) [24].

До компетенції КЗІР належать багато функціональних обов’язків: звичайного армійського формування, повноваження жандармерії, сил безпеки та поліції. За задумом вищого політичного керівництва держави, у перспективі Корпус мав злитися з армією та з іншими збройними формуваннями і перетворитися на нову «ісламську армію».

Законодавчою базою КЗІР є Декрет Президента ІРІ від 5 березня 1979 р., згідно з яким Корпус захисників ісламської революції допомогає духівництву у щоденному нагляді за дотриманням громадянами ІРІ ісламських урядових приписів та моралі.

Станом на 1986 рік КЗІР нараховувала 350 000 осіб, поділених на батальйони, які діють разом із регулярною армією або самостійно. У 1986 року у структурі КЗІР з’явилися  підрозділи морських і повітряних сил. До 1996 наземні та морські сили нараховували 100 000 та 20 000 відповідно [25].

На відміну від армії, комплектування особовим складом КЗІР проводиться на добровільних засадах із цивільного населення, в основному з фанатиків після досягнення16 років, а також із резервістів армії та жандармерії. Служба у КЗІР для кадрового складу є безстроковою (до виходу на пенсію). Військовослужбовці рядового складу Корпусу готуються у спеціалізованих навчальних центрах. Співробітники технічного складу – у військових навчальних закладах.

Головним керівним органом КЗІР є Вища рада, яка підпорядковується Верховному головнокомандувачу збройними силами держави – Президенту ІРІ, який затверджує всі рішення та директиви Вищої ради, після чого вони набувають законної чинності.

До складу Вищої ради КЗІР входять: командувач КЗІР, начальник Політико-ідеологічного управління, начальник центрального штабу, начальник Управління інформації, начальник Оперативного управління, начальник Управління зі справ народного ополчення («Басідж»), начальник Управління особового складу (кадрів), начальник Управління постачання і тилу, начальник Управління пропаганди та друку, начальник Управління бойової підготовки.

Канцелярія представника вищого духовного керівництва держави складається з бюро контролю, яке здійснює контроль за діяльністю КЗІР, готує звіти для представника та політичного бюро, яке займається питаннями збору, аналізу і узагальнення політичної інформації.

Представник духовного лідера в КЗІР згідно зі Статутом зобов’язаний: «Стежити, щоб усі справи корпусу та рішення командування відповідали нормам шаріату та вказівками керівника держави». З метою контролю над усіма ланками КЗІР він у свою чергу призначає своїх представників у підрозділах КЗІР.

Командувач КЗІР здійснює безпосереднє керівництво оперативно-службовою діяльністю Корпусу. Йому підпорядкований Центральний штаб, до складу якого належать:

Політико-ідеологічне управління — займається плануванням і проведенням політичною підготовки кадрів та релігійних заходів.

Управління інформації — Статутом КЗІР його функції не визначені, але за наявними даними воно займається збором та аналізом інформації (в тому числі через агентуру та інших інформаторів), необхідної у діяльності КЗІР.

Оперативне управління — здійснює планування та організацію бойових операцій, повсякденної діяльності КЗІР, розподіл сил і засобів.

Управління бойової та спеціальної підготовки особового складу.

Управління особового складу — займається кадровими питаннями.

Управління постачання і тилу — вирішує питання матеріально-технічного забезпечення підрозділів КЗІР.

Інженерне управління — крім основних функцій, займається забезпеченням КЗІР засобами зв’язку і виконує функції топографічної служби.

Управління пропаганди і друку — виконує завдання щодо друку та пропагандистської роботи серед населення.

Управління у справах народного ополчення («Басідж») — організує військову підготовку населення і релігійно-політичне навчання, розробляє та здійснює у взаємодії із керівництвом збройних сил заходи щодо оборони держави.

Управління захисту інформації — здійснює контррозвідувальне забезпечення особового складу КЗІР. За напрямом оперативної діяльності управління підпорядковано МІ.

Управління контррозвідки — здійснює свою діяльність у військових частинах і установах КЗІР, у районах цих об’єктів, а також у прикордонних районах.

Управління розвідки — проводить агентурно-оперативні заходи на прикордонних з Іраном територіях державах: Ірак, Туреччина, Вірменія, Азербайджан, Туркменистан, Афганістан, Пакистан, а також у державах Перської затоки. В деяких країнах співробітники розвідувального управління КЗІР діють під дахом військового аташату. Виконуючи свої спецслужби, КЗІР широко використовують агентуру, яка має родинні зв’язки у суміжних з Іраном державах, а також афганців-біженців, які опинились на території ІРІ.

КЗІР має свою розвідувальну ланку, щоб відстежувати супротивників режиму у країні, а також щоб брати участь в їх арешті та засудженні. Свого часу аятола Хомейні вповноважив їх на заняття розвідкою, коли він привітав КЗІР з арештом іранських комуністичних лідерів.

Добровольці (Baseej) підпадають під контроль Корпусу [26]. У 1988 році було мобілізовано біля 900 000 добровольців. Вони відслідковують діяльність громадян і попереджають або заарештовують жінок, одежа яких не закриває волосся та все тіло за винятком обличчя або рук, а також тих, хто наносить на обличчя кометику. Спочатку 1995 року до червня вони в усній формі попередили 907 246 осіб і склали 370 079 письмових зауважень щодо «соціальної корупції», заарештували 86 190 осіб і розкрили 542 корупційні організації та заарештували їх 2 618 членів, затримали 86 597 заборонених відеокасет і фотографій.

Бригади Ашура у кількості 17000 ісламських міліціонерів були сформовані у 1993 році після антиурядового повстання у багатьох іранських містах. Бригади поповнюються за рахунок елементів КЗІР та добровольчої міліції.

Закордонні операції КЗІР, які охоплюють діяльність Хезбаллаа та Ісламського Джихада, звичайно здійснюються через Комітети зарубіжної розвідки та проведення акцій за кордоном.

Військові спецслужби. У структурі спецслужб Міністерства оборони ІРІ є спецпідрозділ розвідслужби «Пасдарана» [27]. Дислокується він у Тегерані та укомплектований переважно колишніми військовослужбовцями. На цей підрозділ покладено завдання боротьби з різними  ворожими збройними  формуваннями та сприяння країнам або організаціям, які стоять на позиціях радикального ісламу (організація спеціальної підготовки терористів, постачання ним зброї і т. ін.), а також безпосередня участь у проведенні  терористичних актів проти опозиційних режиму елементів, у тому числі на території іноземних держав.

Зазначені завдання виконують з’єднання загонів командос, які призначені для проведення спеціальних операцій у «гарячих  точках» і важливих для Ірану географічних зонах, бо відомо, що групи так званих сил «Аль кодз» [28] виконували таємні операції в колишній Югославії. Крім того, окремі акції за кордоном проти опозиціонерів були підготовлені МІ та проведені за допомогою командос «Аль кодз». При проведенні таємних операцій на території Ірану для підтримки цих командос у кожному місцевому відділі КЗІР створені бригади народного ополчення «Басiдж», чисельністю майже 1 600 осіб.

Навіть за даними відкритої преси «Аль кодз» КЗІР здійснює закордонні операції, зокрема терористичні [29]. Першочерговим завданням у цій сфері є підготовка ісламістських фундаменталістських груп. Вони нині готують такі групи на території ІРІ та Судані. Поряд зі спеціальною військовою підготовкою співробітники  «Аль кодз» також займаються збором інформації, необхідної для проведення диверсійних акцій та  щодо об’єктів ракетних атак. Оперативна розвідувальна діяльність, не пов’язана з проведенням таємної операції, не виключається, якщо врахувати специфічність завдань сил спеціального призначення. Загальна чисельність 15 тис. осіб.

Інші спеціальні органи ІРІ

Військова розвідка Міністерства оборони займається здобуванням даних військового  характеру за кордоном переважно легальними засобами в межах виконання функціональних обов’язків військових дипломатів, тобто співробітників військової місії – Військового аташе.

Військові розвідники в іноземних державах представлені в ранзі аташе з питань оборони (ВАТ), Військово-морського аташе (ВМАТ), Військово-повітряного аташе (ВПАТ), Аташе з питань озброєнь (АТПО), їхніх помічників (ПВАТ, ПМАТ, ПВПАТ) при посольствах Ірану, а також допоміжного технічного персоналу [30]. Перед виїздом для роботи за кордоном  майбутні співробітники військового аташату проходять спеціальну підготовку в Школі військової розвідки в Тегерані. Там же стажуються співробітники інших розвідувальних служб. Строк навчання шість місяців: перша половина відводиться вивченню релігійної доктрини, а друга – методиці здобування розвідувальної інформації, засобам і способам підтримання конспіративного зв’язку, мистецтву пошуку, попереднього вивчення і відбору кандидатів на вербування, проведення вербувальної розробки,   організації конспіративного управління роботою агентури та оволодінню навичок з питань забезпечення безпеки в оперативній діяльності при проведенні окремих розвідувальних заходів.

Головні управління Національної поліції та Жандармерії Міністерства внутрішніх справ

Жандармерія ІРІ на 1986 рік за оцінкою Міжнародного інституту стратегічних досліджень нараховувала 70 000 військовослужбовців [31]. Сфера відповідальності жандармерії на 1979 рік поширювалась на сільську місцевість, маленькі містечка та села з населенням менш 5 тисяч осіб. Така сама тенденція збереглася й до нині.

Головне управління Жандармерії входить до МВС Ірану та складається з оперативного, прикордонного, політико-ідеологічного та кадрового управлінь [32]. Основними завданнями є: охорона державного кордону, комунікаційних мереж, важливих об’єктів життєзабезпечення держави, боротьба з опозицією, контрабандою, кримінальною злочинністю. Прикордонна служба до того ж займається збором розвідувальної інформації військового і політичного характеру щодо суміжних з Іраном держав. Виконання завдань полягає в реалізації заходів прихованого спостереження за прикордонними об’єктами та у засиланні агентури (під виглядом порушників кордону, за політичних чи господарсько-побутових мотивів) з розвідувальними завданнями, у тому числі й на «тривале осідання». «Порушникам» відпрацьовується завдання «підстави», тобто рекомендовано поводитися таким чином, щоб попасти у поле зору іноземних спецслужб, звернути на себе увагу у разі можливості проникати до агентурного апарату спецслужб суміжних держав, входити до закордонних центрів політичних партій та організацій для їх знищення зсередини.

Управління захисту інформації Головного управління Жандармерії МВС знаходиться у Тегерані в будівлі Штабу жандармерії. Воно виконує завдання звичайної військової контррозвідки. До його функцій належить: пошук агентури іноземних спецслужб серед військовослужбовців жандармерії, контроль за їх політичною спрямованістю та виявлення серед них антидержавних елементів, супротивників режиму. До компетенції УЗІ ГУЖ належить також: попередження фактів державної зради, дезертирства, розкрадання зброї та набоїв, зловживання службовим становищем з боку посадових осіб, підтримання боєздатності та точного виконання службових обов’язків.

Управління керує роботою Відділів захисту інформації у територіальних підрозділах жандармерії, з яких відомі: відділ захисту інформації Тебризького жандармського округу, відділ захисту інформації Герминського прикордонного жандармського батальйону, відділ захисту інформації Асландунського жандармського батальйону.

За наявними даними підрозділи «захисту інформації» ГУЖ МВС Ірану проводять розвідувальну діяльність проти держав СНД. Зі слів начальника Управління захисту інформації полковника Айзері відомо, що на території деяких із країн пострадянського простору діє їх агентура (в основному — вихідці з ІРІ). Зв’язки з нею підтримуються без використання можливостей дипломатичного представництв у цих державах.

Національна поліція знаходиться у складі МВС, відповідає за громадську безпеку у всіх містах з чисельністю населення більше 5 тис. Поліція відповідає за паспортний та міграційний режими, перевіряє ідентифікаційні картки громадян, проводить ліцензування водіїв, їх транспорту, здійснює різного роду державну реєстрацію. Національна поліція також слідкує за громадським правопорядком в аеропортах, на залізницях. Чисельність поліції близько 50 тис. осіб. На початку 1982 року створено судову поліцію, що займається попереднім розслідуванням матеріалів з кримінальних справ [33].

Головне управління поліції складається з: поліції Тегерану, кримінальної, транспортної та дорожньої поліції, у справах іноземців і т. ін.

Деякі з функцій поліції було передано до КЗІР під час революції, тому існує тісна взаємодія між цими відомствами [34]. Можна припустити, що такий же зв’язок існує між Національною поліцією, Жандармерією та спецслужбами Ірану, особливо у сфері забезпечення державної безпеки.

Починаючи з 1987 року Національна поліція та Жандармерія ІРІ віддзеркалюють ідеологію держави. Незважаючи на їхню цінну діяльність у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави, роль обох організацій обмежується зростаючим впливом КЗІР та Bassey.

Друге управління Генерального штабу збройних сил (ДУ ГШЗС) [35]займається агентурно-оперативною контррозвідувальною діяльністю у військах. До обов’язків також належить робота з іноземних представництв в ІРІ. Одночасно у Збройних силах існує управління захисту інформації, які організовують заходи щодо боротьби з опозицією, протидії іноземним спецслужбам, забезпеченню режиму таємності в армії [36]. Підрозділами Генштабу ІРІ є:

Джі-1 – Штат і управління – проводить планування, підтримує зв’язок у середині Міністерства оборони, з МВС та КЗІР. Він також забезпечує підготовку бюджету міністерства до Меджлісу.

Джі-2 – Розвідка та держбезпека – проводить оперативний контроль за процесом планування розвідки, її операціями, навчанням, контррозвідкою, безпекою у всіх частинах армії. Вони також підтримують зв’язки з komitehs (революційними комітетами) — у справах внутрішньої безпеки та з МІ — у справах зовнішньої розвідки).

Джі-3 – Операції та навчання – проводить тренування, операційне планування, здійснює операції, організує зв’язок. Складається з 11 підсекцій, одна з яких включає КЗІР.

Джі-4 – Матеріальне забезпечення – координує і проводить зв’язок зі службами, забезпечує бойові підрозділи необхідним при веденні бойових дій. Функції у мирний час розподілені з МВС, КЗІР і т. п.

Джі-5 Зв’язок – підтримує зв’язок із невійськовими організаціями та такими військовими організаціями, які не до складу Генерального штабу. Наприклад, МО, МВД, КЗІР, і т. ін.

Тактичні особливості розвідувальної діяльності спеціальних служб Ісламської республіки Іран. Форми і методи розвідувально-підривної діяльності Ірану

Отримана і оприлюднена останніми роками спецслужбами деяких держав СНД, а також Західних держав, інформація свідчить, що МІ координує діяльність всіх спеціальних служб розвідувального співтовариства Ісламської Республіки Іран у державах пострадянського простору. Головна роль в організації оперативної діяльності належить резидентурам Міністерства інформації Ірану, які діють під прикриттям дипломатичних представництв у столицях Співдружності – Москві, Мінську, Києві, Кишиневі, Астані, Ташкенті, Душанбе, Бішкеку, Баку, Єревані, Тбілісі. Як правило, посольська резидентура МІ складається з 2–5 співробітників, змінюючись чисельно відповідно до змін у міждержавних відносинах, які в свою чергу залежать від широкого спектру внутрішніх і зовнішньополітичних чинників. Яскравим прикладом цьому може бути «Бушерський синдром» — тривала прохолода у відносинах з Україною у зв’язку з відмовою українського керівництва виконувати замовлення іранської сторони на поставку турбіни для атомної електростанції «Бушер», що у свою чергу призвело до скорочення фінансування посольства Ірану в Києві, зменшення кількості дипломатів-розвідників та звуження сфер їх відповідальності.

Іранські розвідники використовують легальні та нелегальні форми роботи. Перевага надається легальній формі. Агентурна робота проводиться переважно з громадянами Ірану, які тимчасово або постійно проживають у державі перебування.

Для отримання розвідувальної інформації співробітники іранських спецслужб і підозрювані до них особи, використовують офіційні та напівофіційні контакти з представниками органів державної влади і управління різних рівнів, відповідальними посадовцями міністерств і відомств, фахівцями підприємств ВПК, наукових закладів, функціонерами громадських організацій та суспільно-політичних об’єднань.

Водночас фіксуються окремі спроби іранських кадрових розвідників перевести офіційні контакти з посадовими особами і науковцями держави перебування, що їх цікавлять, на конфіденційну основу. Спочатку виявляється неабияка наполегливість у розвитку «дружніх» відносин (запрошення і організація відпочинку в ІРІ) з наступним втягуванням у комерційну або іншу підприємницьку діяльність через близькі родинні зв’язки, об’єкту розробки.

Розвідувальна інформація отримується, як правило, за допомогою «ознайомчих» (розвідувальних) поїздок, під час перебування партійно-урядових делегацій ІРІ в державі – об’єкті розвідувальних спрямувань, а також в результаті розвідувального опитування відвідувачів посольства з окремих місцевих громадян. Опитування цих громадян проводиться за допомогою спеціально розробленої анкети.

Співробітники іранської посольської резидентури, як правило, не залучаються до ризикованих розвідувальних операцій. Вони лише беруть участь у підборі та вивченні кандидатів на вербування. А подальша робота і проведення можливих активних заходів здійснюється розвідниками-агентуристами, так званими «човниками». Останні, уникаючи контактів з посольством ІРІ в державі перебування, залежно від конкретної ситуації відвідують державу розвідувальних спрямувань під прикриттям різноманітних державних установ, наукових центрів, приватних комерційних структур тощо. За необхідності «човник» може використовувати паспорт з іншими (вигаданими) установчими даними, частково змінюючи свій зовнішній вигляд. Завершальний етап роботи з об’єктами вербувальної розробки проводиться переважно, на території Ірану, куди вони запрошуються іранською стороною за рахунок коштів сторони, що їх запрошує, під зручним приводом: організація спільної підприємницької справи, ознайомлення з політичною і громадською діяльністю певних іранських структур, на відпочинок тощо.

При організації роботи серед громадян держав СНД, які намагаються ініціативно передавати інформацію іранцям, практичні працівники рекомендують враховувати таку схему діяльності дипломатів-розвідників:

1) первинне знайомство, переважно, відбуваються на території посольства, під час якого відвідувач письмово викладає інформацію або надає відповідні документи;

2) інформація, яка була надана громадянином надсилається до ІРІ для аналізу та оцінки;

3) під час перевірки матеріалів в Ірані, співробітники посольства перевіряють особу «ініціативника» та первинно вивчають її;

4) якщо з ІРІ надходить команда щодо залучення до співробітництва «ініціативника», йому пропонується виїзд до ІРІ, де здійснюється ретельне вивчення об’єкта і визначається доцільність встановлення з ним конфіденційних відносин.

Характерною особливістю здійснення розвідувальної діяльності іранськими спецслужбами є той факт, що розвідники не проводять активних, гострих заходів. Вони лише обмежуються проведенням попереднього вивчення осіб, які їх цікавлять. Насамперед, це пов’язане з міжнародним статусом Ірану як «проблемної держави», яку обвинувачують у підтримці тероризму, антидемократичній діяльності, або просто пов’язане з небажанням бути скомпрометованими.

Активно працюють іранські розвідники з громадянами ІРІ, які тимчасово проживають в державі перебування (особливо зі студентами, аспірантами, викладачами, стажистами). Діючи через розгалужені ланки «Іранського земляцтва», розвідка намагається здобувати інформацію різностороннього характеру.

Співробітники іранських посольств з великою пильністю підтримують контакти з громадянами держави перебування із мусульман. Через керівників мусульманських громад вони відслідковують тих осіб, які становлять для них інтерес. Немає ніяких проблем для організації зустрічей з такими особами. Мечеті — найкраще місце для цього. А якщо взяти до уваги той факт, що встановлення оперативного контакту з особами – об’єктами вербувальної розробки проводяться розвідниками, які не є співробітником посольства, — створює велику проблему для місцевих органів контррозвідки в плані отримання первинної інформації, виявлення і контролю контактів та  своєчасної організації подальших заходів контррозвідувальної протидії.

Посольство ІРІ, діючи через представника міністерства освіти Ірану, підтримують зв’язки з багатьма вчителями, науковцями, керівництвом вищих навчальних закладів, які хоч якось стосуються до перської проблематики. Через опосередковані контакти з ними іранським спецслужбам отримують інформацію майже щодо всіх людей, які володіють перською мовою або просто цікавляться Близьким Сходом. Особливо «дружні» стосунки іранцями налагоджені з керівництвом і викладачами провідних вищих навчальних закладів держав СНД.

Такий непомірний інтерес до «арабістів» і «сходознавців» пов’язаний не тільки з розвідувальною діяльністю іранських спецслужб, а й політикою керівництва ІРІ щодо розповсюдження ідей Ісламської революції у світі. Практикується встановлення довірливих відносин з метою залучення впливових осіб із держави перебування для поширення вигідної інформації щодо керівництва ІРІ, їхньої зовнішньої і внутрішньої політики, пропаганди іранської моделі способу життя, а також інших заходів впливу у державі перебування. Зазначені обов’язки покладаються на політичну розвідку МІ ІРІ.

Можна зробити такі припущення щодо майбутніх форм і тактичних прийомів здійснення розвідувальної діяльності іранськими спецслужбами на пострадянському просторі, в тому числі й в Україні:

·  тимчасове послаблення інтересу до традиційних об’єктів розвідувальних спрямувань, особливо у ракетобудівній галузі;

·  активізація агентурної розвідки;

·  активне використання як прикриття недержавних форм іранської присутності в іноземних державах;

·  посилення заходів щодо створення умов розширення контактів громадян Ірану з жителями держави – розвідувальних спрямувань з метою збільшення кількості відвідувань ІРІ іноземцями; на цій основі посилення спрямованої розробки іноземців, які можуть становити інтерес стосовно залучення до агентурної розвідки.

Шляхи розвідувального проникнення. Отримання розвідувальної інформації звичайно здійснюється:

·  під час ознайомчих поїздок дипломатів-розвідників територією держави перебування;

·  під час контактів із запрошеними на прийоми до дипломатичних представництв ІРІ, а також відвідування іранськими дипломатами прийомів інших іноземних представництвах у державі перебування;

·  під час контактів з відвідувачами консульських та інших дипломатичних представництв ІРІ у державі перебування;

·  під час контактів на «дипломатичних вечірках», які організовують владними структурами держави перебування.

·  під час перебування в Україні офіційних делегацій ІРІ;

·  через іранських громадян, які тимчасово перебувають у державі перебування: студентів, аспірантів, викладачів, стажистів, бізнесменів, туристів і т. ін., які використовуються як інформатори посольської резидентури, найбільш перспективних залучають до спеціальних заходів як агентів.

Непоодинокими є випадки викриття розвідувальних акцій свідчать, що іранські спецслужби, як й їхні іноземні колеги, практикують залучення неурядових і підприємницьких структур, зокрема комерційних, до розвідувальної діяльності. Для іранців властиве намагання використовувати зазначені структури для здобування інформації стосовно технологій виробництва зброї масового знищення та засобів їх доставки, ядерних технологій, модернізації ВПК. Під їхнім прикриттям встановлюються перспективні контакти з представниками науково-дослідних і промислових установ держави – об’єкта розвідувальних спрямувань. З визначеними установами та їх співробітниками контактують представники посольської резидентури МІ ІРІ, які вирішують питання щодо приватного запрошення від імені посольства або наукового закладу Ірану нібито для участі в наукових семінарах або викладацькій діяльності. Спецслужби ІРІ організовують активне вивчення та створюють сприятливі умови для отримання від них інформації. Такі дії виходять за межі узгодженої міждержавної або міжвідомчої програми. Не є виключенням у цьому плані офіс Президента ІРІ з науки та промислових дослідженнях, неурядова Міжнародна організація ісламських і культурних зв’язків із іноземними країнами, «Іранські центри торгово-економічної інформації».

Важливим пріоритетом у роботі іранських спецслужб у державах СНД є вивчення проблем мусульман. Для цього підтримуються сталі зв’язки посольств ІРІ з Духовним управлінням мусульман держави перебування. Іранська сторона щорічно фінансує паломництво до святих місць окремих громадян держав СНД, в тому числі й України. Іранською стороною фінансується створення в м. Донецьку «Ісламського університету», частково за її кошти будуються релігійні споруди в м. Києві та Сімферополі. У 1999–2000 роках помітно активізувались заходи іранських дипломатів, спрямовані на об’єднання діючих в Україні мусульманських релігійних і громадських організацій під керівництвом особи, яка б діяла в інтересах Ірану.

Об’єкти розвідувальних спрямувань. Нагальні потреби ВПК ІРІ, передбачені національними програмами розвитку, і надалі залишатимуться пріоритетними для розвіддіяльності її спецслужб у державах СНД.

Іранські спецслужби намагаються встановлювати дружні стосунки з представниками політичних партій та рухів, а надалі використовувати останніх як агентуру впливу. Вивчаючи проіранськи налаштовану і талановиту молодь на пострадянському просторі та всіляко заохочуючи її, іранська розвідка отримує «агентів впливу на далеку перспективу».

Таким чином, основними об’єктами розвідувальних спрямувань іранських спецслужб у державах СНД можна назвати:

·  політичні партії та рухи, особливо опозиційні;

·  органи влади та управління держави перебування;

·  засоби масової інформації;

·  студентство, яке вивчає «перські» та «арабські» мовно-культурні питання, геополітичні проблеми мусульманської цивілізації»;

·  технології ВПК держав СНД.

Висновки

Майже необмежені права, відмінне фінансування, добра підготовка особового складу спеціальних служб, підтримка з боку правлячої еліти країни — все це у сукупності надало можливість спеціальним службам Ірану перетворитись у досить потужні та ефективні органи. З повною впевненістю можна сказати, що ІРІ нині має спеціальні органи, які можуть вирішити майже будь-яке завдання у будь-якому кутку земної кулі.

Враховуючи позитивне ставлення керівництва держави до своїх спецслужб, можна прогнозувати подальший їх розвиток, вдосконалення форм і методів оперативної діяльності, активізацію та розширення сфер їх розвідувальної і контррозвідувальної відповідальності.

Вигідне географічне положення Ірану може стати важливим чинником поліпшення внутрішньоекономічного положення іранського суспільства і посилення іранського впливу в державах Близького і Середнього Сходу. З цієї причини має викликати у фахівців-безпекознавців великий інтерес зовнішня і внутрішня політика цієї держави як у регіоні, так і у світі, а також практика розбудови системи забезпечення безпеки ІРІ.

Ісламська Республіка Іран, що уже вийшла з післяреволюційної кризи і змогла вижити, незважаючи на фінансово-економічний, військово-політичний, інформаційно-психологічний тиск з боку США і Великої Британії, поступово набирає сили і не виключено, що іранське керівництво зможе забезпечити ІРІ провідне місце у регіональній і світовій конкуренції. Внаслідок змін, що розпочалися у зовнішній політиці Ірану, вже не можна зупинити ні зміцнення його геополітичного, геоекономічного і геостратегічного положення в регіоні, ні поступовий вихід Ірану з міжнародної ізоляції та посилення авторитету нинішнього керівництва іранської держави.

Останніми роками різними політичними силами України обраний важливий і правильний напрям стратегічного розвитку суспільства – інтеграції до ЄС та інших євроатлантичних структур, але відносини з державами Близького і Середнього Сходу, в тому числі з ІРІ, можуть у середньостроковій перспективі мати більш ефективні, вагомі позитивні політичні та економічні наслідки. Тому Україні необхідно продовжувати стабільний виважений політичний діалог з Іраном і розвивати взаємовигідне співробітництво в торгівельно-економічній, науково-технічній і гуманітарній сферах.

Можливості поступового перетворення українсько-іранських відносин на відносини стратегічного партнерства останнім часом виглядає проблематичним. Особливо після двох несприятливих подій: 1) відмови України від постачання турбін для Іранської АЕС; 2) участь України «у миротворчих операціях в Іраку, але у складі коаліції, тобто відповідно до міжнародного публічного права – на боці США і Великої Британії, держав – організаторів агресії проти Іраку. Але в цілому обидві держави не втратили зацікавленості у розвитку партнерських відносин. І хоч нинішній стан торгово-економічного співробітництва не можна вважати значним, воно має великий потенціал у межах трикутника «Україна–Туркменистан–Іран», буде пов’язане із розбудовою «Великого шовкового шляху», можливістю постачання нафти з регіону Перської затоки, складовою ланкою якого за певних умов могло б стати міждержавне об’єднання ГУАМ.

Отож, на відміну від безумовно важливого для України шляху до Європейського Союзу, відносини з країнами Сходу можуть дати реальну віддачу вже сьогодні. Налагоджуючи відносини із східними країнами, з одного боку, створюються умови для розвитку економіки, з іншого — зміцнюється авторитет України як держави, яка бере реальну участь у світових процесах. Взаємовигідні партнерські відносини з Іраном мають створити сталі сприятливі умови для усунення великої кількості ризиків, викликів і загроз для безпеки України.

Література:

1.  Место Исламской Республики Иран в геополитической ситуации в мире и приоритеты ее внешней политики, розділ 1: Науково-практичний посібник/ Кузьменко А. М., Єрко А. В., Каташева Ю. П. та ін.// за редакцією Каташева Ю. П. – К.,1996 р. – 192 с.

2.  Там само.

3.  Там само.

4.  А. Кузьменко. Оперативна обстановка як категорія безпекознавства// Юридичний журнал. – 2006. – № 11. – C. 68–79.

5.  Субматян Ю. Г. Війни світової ісламської революції// Незалежний військовий огляд. –№ 37 (253). – 24 серпня. – 2001 р.

6.  Там само.

7.  Річард Стаар. Росія та ісламські країни Центральної Азії // Тhe Washington Times‚ 04.03.1997 р.

8.  Сафаров Р. С.‚ директор Інституту політики та бізнесу країн Центральної Азії, віце-президент центру координації російсько-іранських програм. Россия и Иран нанакануне ХХІ столетия// Независимая газета, 20.03.1997.

9.  Там само.

10.  Там само.

11.  М. Соколовський. Росия-Иран: сотрудничество в ракетной области продолжается// Зеркало недели, 25.10.1997. – С.5.

12.  Там само.

13.  Место Исламской Республики Иран в геополитической ситуации в мире и приоритеты ее внешней политики, розділ 1: Науково-практичний посібник/ Кузьменко А. М., Єрко А. В., Каташева Ю. П. та ін. // за редакцією Каташева Ю. П. – К., 1996 р. – 192 с.

14.  Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку: Монографія Національного інституту стратегічних досліджень України і Національного інституту українсько-російських відносин. – К., НІСД, – 1999. – С. 124.

15.  Сафаров Р. С. Росия и Иран накануне ХХІ столетия// Независимая газета, 20.03.1997.

16.  Спецслужби Німеччини в сучасних умовах, частина 1. Проблеми німецької безпеки: Науково-практичний посібник / Кузьменко А. М., Єрко А. В., Каташева Ю. П. та ін. – К., 1997. – 325 с.;

Еріх Шмідт Еебум. Розвідки Північної Америки, Європи та Японії. Країнознавчий портрет (розділ: Спецслужби Німеччини): Монографія. Вайнгайм, вид.Stoppel, 1995, 4ISBN 3-89306-726-4.

17.  Повідомлення газети „Зеркало недели”, 30.08.1997. – С.5.

18.  Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку: Монографія Національного інституту стратегічних досліджень України і Національного інституту українсько-російських відносиню. – К.: НІСД, 1999. – С. 125.

19.  http://lcweb2.loc.gov/cgi-bin/query/r?frd/cstdy:@field(DOCID+ir0189) History Ministry of Intelligence and Security [MOIS] Vezarat-e Ettela'at va Amniat-e Keshvar VEVAK IranPower struggle over Ministry of intelligence.(Secretariat of the National Council of Resistance of Iran-Paris) August 11, 1997.

20.  Конституція ІРІ 1979 року

21.  www.agentura.ru/ FAS/ Joint Committe for Special operations.

22.  www.agentura.ru

23.  По матеріалах сайту Федерації американських вчених (FAS),  МІБ перекладається як МРБ — Міністерство розвідки та безпеки (Ministry of Intelligence and Security). Назва МІБ приводиться і у роботі: Место Исламской Республики Иран в геополитической ситуации в мире и приоритеты ее внешней политики, розділ 1: Науково-практичний посібник/ Кузьменко А.М., Єрко А.В., Каташева Ю.П. та ін. // за редакцією Каташева Ю.П. -К., 1996 р. – 192 с.

24.  http://www.agentura.ru/ / FAS The History.SAVAK. Pasdaran-e Inqilab

25.  http://nvo.ng..ru/ /Незалежний військовий огляд № 37. Субматян Г.

26.  http://nvo.ng..ru/ /Незалежний військовий огляд № 37. Субматян Г.

27.  Место Исламской Республики Иран в геополитической ситуации в мире и приоритеты ее внешней политики, розділ 1: Науково-практичний посібник/ Кузьменко А.М., Єрко А.В., Каташева Ю.П. та ін. // за редакцією Каташева Ю.П. – К., 1996 р. – 192 с.

28.  У деяких джерелах зустрічається інша назва Аль-Кодз: „Служба розвідки Пасдарана”  або Корпус №5.

29.  www.agentura.ru / FAS The History.SAVAK.  Pasdaran-e Inqilab

30.  Место Исламской Республики Иран в геополитической ситуации в мире и приоритеты ее внешней политики, розділ 1: Науково-практичний посібник / Кузьменко А.М., Єрко А.В., Каташева Ю.П. та ін. // за редакцією Каташева Ю.П. – К., 1996 р. – 192 с.

31.  http://lcweb2.loc.gov/cgi-bin/query/rfrd/cstdy:@field(DOCID+ir0189) Gandarmerie and National Police

32.  Место Исламской Республики Иран в геополитической ситуации в мире и приоритеты ее внешней политики, розділ 1: Науково-практичний посібник/ Кузьменко А. М., Єрко А. В., Каташева Ю. П. та ін. // за редакцією Каташева Ю. П. – К., 1996 р. – 192 с.

33.  Там само.

34.  http://lcweb2.loc.gov/cgi-bin/query/rfrd/cstdy:@field(DOCID+ir0189) Gandarmerie and National Police

35.  Іноді зустрічається як „Друге управління об’єднаного штабу збройних сил Ірану” Самаджа-2). (прим. авт.)

36.  http://lcweb2.loc.gov/cgi-bin/query/rfrd/cstdy:@field(DOCID+ir0189) Gandarmerie and National Police

Кузьменко Анатолій Михайлович,

к. ю. н, доцент, завідувач кафедри господарського і міжнародного права юридичного факультету Навчально-наукового інституту права та безпеки підприємництва ПВНЗ „Європейський університет”

Стаття надрукована в Юридичному журналі видавництва „Юстиніан”:

А. Кузьменко. Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації (Частина 6. Доктринальний підхід Ісламської Республіки Іран)/ Юридичний журнал. – 2007. – № 10. – C. 22-45. — Режим доступу до публ.: http://www.justinian.com.ua

Ukrainian English French German Polish Russian