Моя політика

Моя политика

Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації: доктринальний підхід РФ (Частина 10.2. Американські оцінки "російського чинника впливу")

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Частина 10.2. Особливості оцінки Росії американськими партнерами як чинника впливу на формуванні оперативної обстановки в Євразії)

Бомба «вестернизации» (западнизации), взорванная в России, произвела в ней неслыханные ранее опустошения не только в сферах государственности, экономики, идеологии и культуры, но и в самом человеческом материале общества. В таких масштабах и в такие сроки это до сих пор еще не удавалось сделать никаким завоевателям и ни с каким оружием. Будучи предназначена (по замыслу изобретателей) для поражения коммунизма, «бомба вестернизации» в практическом применении оказалась неизмеримо мощнее: она разрушила могучее многовековое объединение людей, еще недавно бывшее второй сверхдержавой планеты и претендовавшее на роль гегемона мировой истории, до самых его общечеловеческих основ, не имеющих отношения к коммунизму. Целились в коммунизм, а убили Россию. Запад с помощью этого оружия одержал самую грандиозную в истории человечества победу, предопределившую, на мой взгляд, ход дальнейшей социальной эволюции на много веков вперед».

А. Зиновьев.

Миры тоже рождаются и умирают, и невозможно, чтобы они были вечны,коль скоро они изменяются и состоят из подверженных к изменению частей.

Дж. Бруно

Люди могут достигать в любой области сколько-нибудь разумных результатов только после того, как они в это области исчерпают все возможные глупости.

Фонтанель

Розділ 2. Особливості геополітичних, геоекономічних, геостратегічних, геоінформаційних чинників впливу на формування оперативної обстановки у сфері інформаційно-психологічної боротьби Росії

Вступ

В «Юридичному журналу» № 11 за 2006 рік із арсеналу професійної лексики співробітників спецслужб автором опрацьовано і введено в науковий обіг поняття «оперативної обстановки», визначені її складові елементи, описані особливості процесів зародження, розвитку, досягнення кульмінації, спаду і подальша кардинальна зміна її змісту тощо

Оперативна обстановка – це складне поняття, котре складається із елементів економічної, політичної, ідеологічної, соціальної, криміногенної та інших видів обстановок в тому чи іншому суспільстві або регіоні. Зазначені види обстановок у даному випадку виступають як чинники, основоформуючі передумови оперативної обстановки.Оперативна обстановка визначає відповідні умови та сукупність чинників, що на них впливають, в яких діють:

·  правоохоронні органи, спецслужби (розвідка і контррозвідка), дипломатичні служби, інші державні органи, відповідальні за правопорядок, громадську, державну, економічну, інформаційну та інші види національної безпеки, захист життєво важливих інтересів суспільства та оборону держави;

·  представники організованих злочинних угруповань, латентних структур;

·  учасники міжцивілізаційної, міжнародної і регіональної економічної, науково-технічної, політичної, ідеологічної, військово-стратегічної конкуренції; релігійного та міжетнічного протистояння;

·  інші учасникиміжнародних і внутрідержавних суспільних відносин.

Всі учасники відносин, що відбуваються в певній оперативній обстановці, поділяються на генеральних і виконавчих суб’єктів. У теорії міжнародних відносин до генеральних суб’єктів відносять держави, міжнародні, державні та недержавні організації, латентні співтовариства і навіть фізичних осіб з високим міжнародним авторитетом [1].

На формування характерних рисоперативної обстановки в сфері забезпечення безпеки держави, суспільства, людини і громадянина всередині країни та на міжнародній арені активно впливають внутрішні та зовнішні чинники у вигляді діяльності головних (генеральних) суб’єктів в особі вищих посадових осіб держав, державних органів влади та управління, транснаціональних фінансово-промислових, валютно-банківських об’єднань, економічних і науково-виробничих корпорацій, керівників і впливових активістів таємних транснаціональних елітарних співтовариств та підпорядкованих ним виконавчих суб’єктів в особі структур зовнішньополітичних відомств (дипломатичні служби посольств, консульств, військових місій, культурних, науково-технічних аташе, мовно-культурних центрів), загальнонаціональних державних спецслужб, спецслужб недержавних приватних підприємницьких структур (від транснаціональних корпорацій до середніх і дрібних), правоохоронних органів, зокрема кримінальної, податкової поліції тощо [2].

У даному випадку всі перелічені учасники відносин є суб’єктами правовідносин, тому що вони мають відповідну юридичну правоздатність і дієздатність. Зазначені суб’єкти діють у межах відповідних правових принципів і норм. Що стосується держав, міжнародних організацій та інших об’єднань, утворених державами на підставі міждержавних і міжнародних договорів чи угод, а також вищих посадових осіб держав та зазначених владних міжнародних організацій, то перелічені юридичні особи як такі, що поряд з юридичною правоздатністю та дієздатністю мають додатково й відповідні владні (публічні) повноваження щодо законотворчої і правозастосовної діяльності, – визначаються суб’єктами міжнародного і національного публічного (владного) права.

Одночасно в цій сфері оперують також декласовані, маргінальні, латентні елементи, тобто різного спрямування і потужності мафіозні структури, організовані злочинні угруповання, екстремістські та терористичні організації, окремі впливові злочинні авторитети, а також різні види латентних об’єднань тощо.

Серед всіх учасників міжнародних і внутрідержавних суспільних відносин особливе місце займають так званівиконавчі суб’єкти (насамперед спецслужби, правоохоронні органи), які забезпечують сприятливі та безпечні умови реалізації генеральними суб’єктами стратегічних і поточних завдань щодо досягнення визначених цілей, захисту національних чи корпоративних інтересів, реалізації перспектив стратегії розвитку націй, народів, держав, міждержавних об’єднань, транснаціональних угруповань, цивілізацій.

Як зазначалося вище, основними складовими елементами оперативної обстановки визначаються економічна, політична, ідеологічна, психологічна соціальна, криміногенна, релігійно-конфесійна, міжетнічна, міжнаціональна та інші види обстановок в тому чи іншому суспільстві, державі, регіоні, чи в міжнародному, глобальному масштабі. В залежності від рівня актуалізації, зазначені види обстановок у даному випадку виступають як чинники, як основоформуючі передумови оперативної обстановки.

У випадку забезпечення безпеки господарюючих суб’єктів, особливо у сфері підприємницької діяльності, де за законами бізнесу головними понятійними категоріями, а також рушійними елементами, є «прибуток» і «конкуренція», – активно оперують як загальнонаціональні державні спецслужби, так і спецслужби підприємницьких структур (від транснаціональних корпорацій до середніх і малих), інших різновидів сучасних неурядових організацій, рухів, об’єднань.

Проте, фахівці з безпекознавства головними чинниками визнають політичну (в тому числі й міжнародну), ідеологічну, економічну, соціальну, психологічну обстановки, котрі негативно або позитивно впливають на розвиток інших видів обстановок.

У зв’язку з цим є нагальною потребою ретельно дослідити особливості протікання різного роду процесів, котрі впливають на оперативну обстановку в Росії і навколо неї, щоб зрозуміти відповідну реакцію керівництва РФ, різного роду російських державних і недержавних структур, а також їхніх іноземних партнерів. Саме визначивши закономірності тенденцій розвитку окремих елементів оперативної обстановки, особливості поведінки та певних дій учасників у відповідних подіях, їхній взаємний вплив один на одного, дає аналітику або іншому досліднику можливість формування відповідної теоретичної так званої «російської» моделі оперативної обстановки та особливості її функціонування.

2.1. Особливості оцінки Росії американськими партнерами як чинника впливу на формуванні оперативної обстановки в Євразії

У 1998 році світ побачив нову наукову геополітичну працю американського геостратега, екс-держсекретаря США Збігнева Бжезинського «Велика шахівниця» (Панування Америки та його геостратегічні імперативи), де були викладені перші американські оцінки оперативної обстановки на Євразійському просторі та моделювання перспективних тенденцій її розвитку, сформульовані практичні рекомендації щодо геостратегічної поведінки Америки як головного гравця на міжнародній арені.

Зазначена праця стала значною подією у повоєнний (після «холодної війни») період. З часом реалізації реальної зовнішньої політики державним керівництвом США щодо держав Євразії зазначена праця З. Бжезинського набуває підвищеного значення для аналітиків, політиків та інших фахівців із безпекознавства.

Недавнє відродження понять «імперії» та «імперіалізму» пов’язано насамперед із прийняттям адміністрацією Джорджа Буша (молодшого) після 11 вересня 2001 року нової імперіалістичної програми — неоконсервативного «Проекту за нове американське століття». У ньому розглядалися соціальні, економічні та політичні обставини, котрі спонукали до прийняття даного політичного курсу, і особливо її зв’язок із низкою прикростей у глобальній економіці, котрі відбуваються з 1970-х років ХХ століття [3].

Уявлення американського геополітика Девіда Харві про зв’язок між імперіалізмом і капіталістичним розвитком, висунуті в його книзі «Новий імперіалізм» і особливо його ідеї «просторового закріплення» («spatial fix») і «накопичення через вилучення» («accumulation by dispossession»), використовувані для аналізу курсу нинішньої адміністрації Буша [4].

Інший американський геополітик Джованні Аррігі у травні 2005 року у своїй статті «Втрата гегемонії» щодо результатів реалізації Дж. Бушем (молодшим) зазначеного проекту неокорсерваторів зазначає: «Лопання мильної бульбашки (йдеться про провал адміністрацією Дж. Буша (молодшого) «Проекту») видозмінило всесвітньо-історичні умови, котрі породили «Проект за нове американське століття», але ні в якій мері не скасувало їх. У  заключній частині статті Джованні Аррігі описує такі умови, використовуючи ідеї «просторового закріплення» і «накопичення через вилучення» у більш тривалій, ніж у Харві перспективі. У цьому випадку, новий імперіалізм постає у вигляді результату тривалого історичного процесу, який полягає, з одного боку, у просторових закріпленнях усе більш широкого масштабу та охоплення, а з іншого боку – в американській спробі довести цей процес до логічного кінця, створивши світовий уряд на чолі зі Сполученими Штатами... Така спроба споконвічно була невід’ємною складовою американської гегемонії. Проте, при Джорджу Бушу (молодшому) вона досягла своєї межі та надалі, цілком ймовірно, перестане визначати перетворення глобальної політичної економіки...» [5].

2.1.1. Загальна характеристика американцями змін в оперативній обстановці Євразії після «холодної війни». Аналізуючи у 1998 році чинники, котрі призвели до перемоги у «холодній війні» Західної спільноти із США на чолі, З. Бжезинський зазначає наступне: «Фактично радянська військова міць і страх, котрий вона вселяла представникам Заходу, протягом тривалого часу приховували істотну асиметрію між суперниками. Америка була набагато багатше, набагато далі пішла в області розвитку технологій, була більш гнучкою і провідною у військовій області та більш творчою і привабливою у соціальному відношенні. Обмеження ідеологічного характеру також підривали творчий потенціал Радянського Союзу, роблячи його систему усе більш відсталої, а його економіку усе більш марнотратної і менш конкурентноздатної в науково-технічному плані. У ході мирного змагання чаша ваги повинна була схилитися на користь Америки.

На кінцевий результат істотний вплив зробили також явища культурного порядку. Очолювана Америкою коаліція в масі своєї сприймала в якості позитивних по багатьох атрибутах американської політичної і соціальної культури. Два найбільш важливі союзники Америки на західній і східній периферії Євразійського континенту — Німеччина і Японія — відновили свої економіки в контексті майже неприборканого замилування всім американським. Америка широко сприймалася як представник майбутнього, як суспільство, котре заслуговує замилування і гідного наслідування...

І навпаки, Росія в культурних відносинах викликала презирство з боку більшості своїх васалів у Центральній Європі та ще більше презирство з боку свого головного і усе більш незговірливого східного союзника — Китаю. Для представників Центральної Європи російське панування означало ізоляцію від того, що вони вважали своїм будинком з погляду філософії і культури: від Західної Європи та її християнських релігійних традицій. Гірше того, це означало панування народу, який жителі Центральної Європи, часто несправедливо, вважали нижче себе в культурному розвитку.

Китайці, для яких слово «Росія» означало «голодна земля», виявляли ще більш відкрите презирство. Хоча спочатку китайці лише тихо заперечували протягом десятиліття домагання Москви на універсальність радянської моделі, вони пішли за китайською комуністичною революцією і піднялися на рівень наполегливого виклику ідеологічному верховенству Москви та навіть почали відкрито демонструвати своє традиційне презирство до північних сусідів-варварів.

Нарешті, усередині самого Радянського Союзу 50% його населення, яке не належало до російської нації, також відкидало панування Москви. Поступове політичне пробудження неросійського населення означало, що українці, грузини, вірмени та азербайджанці стали вважати радянську владу формою давнього імперського панування з боку народу, який вони не вважали вище себе в культурному відношенні. У Середній Азії національні налаштовування, можливо, були слабкішими, але там настрої народів розпалювалися поступово зростаючим усвідомленням приналежності до ісламського світу, котре підкріплювалося даними про деколонізацію, яка здійснювалася повсюди».

З. Бжезинський робить слушний висновок: «Подібно багатьом імперіям, котрі існували раніше, Радянський Союз у кінцевому рахунку вибухнув зсередини і розколовся на частині, ставши жертвою не стільки прямої військової поразки, скільки процесу дезинтеграцї, прискореного економічними та соціальними проблемами. Його доля стала підтвердженням влучного зауваження одного вченого про те, що «імперії є в основі своєї нестабільними, тому що підлеглі елементи майже завжди віддають перевагу великому ступеню автономії, а контр-еліти в таких елементах майже завжди при виникненні можливості уживають заходів для досягнення ще більшої автономії. У цьому смислі імперії не валяться, вони скоріше руйнуються на частини, звичайно дуже повільно, хоча іноді й незвичайно швидко» [6].

Так, розділом держави Хань на три частини був покладений кінець у 589 році н. е., у результаті чого виникло утворення, схоже з імперською системою. Проте, момент найбільш успішного самоствердження Китаю як імперії припав на період правління маньчжурів, особливо на початковий період династії Цзинь. До початку XVIII століття Китай знову став повноцінною імперією, в якій імперський центр був оточений васальними та залежними державами, включаючи нинішні Корею, Індокитай, Таїланд, Бірму і Непал. Таким чином, вплив Китаю поширювався від території сучасного російського Далекого Сходу через Південний Сибір до озера Байкал і на територію сучасного Казахстану, потім у південному напрямку убік Індійського океану та на схід через Лаос і Північний В’єтнам...»

Визначаючи США як метрополію майбутньої світової американської імперії, З. Бжезинський зазначає: «У той же час, масштаби і вплив сучасних Сполучених Штатів Америки як світової держави нині унікальні. Вони не тільки контролюють усі світові океани та морячи, а й створили переконливі військові можливості для берегового контролю силами морського десанту, що дозволяє їм здійснювати свою владу на суші з великими політичними наслідками. Їхні військові легіони надійно закріпилися на західних і східних окраїнах Євразії. Крім того, вони контролюють Перську затоку. Американські васали та залежні держави, окремі з який прагнуть до встановлення ще більш міцних офіційних зв’язків з Вашингтоном, поширилися по всьому Євразійському континенту».

Далі З. Бжезинський зазначає, що «безсумнівно, Росія і Китай відносяться до числа держав, які болісно сприймають гегемонію Америки. Так, на початку 1996 року, у ході візиту до Пекіну першого президента Росії Бориса Єльцина, вони виступили зі спільною заявою на цю тему. Крім того, Росія і Китай мають у своєму розпорядженні ядерні арсенали, котрі можуть загрожувати життєво важливим інтересам США. Однак жорстока правда полягає в тому, що на даний момент і в найближчому майбутньому, хоча зазначені держави і можуть розв’язати самогубну ядерну війну, ніхто з них не здатний у ній перемогти. Не розташовуючи можливостями для перекидання військ на великі відстані з метою нав’язування своєї політичної волі та сильно відстаючи в технологічному відношенні від Америки, вони не мають засобів (до того ж найближчим часом не можуть забезпечити собі такі засоби) для того, щоб постійно здійснювати політичний вплив в усьому світі.

Коротше кажучи, Америка займає домінуючі позиції в чотирьох сферах світової влади, котрі мають вирішальне значення:

·  у військовій області США не мають собі рівних у глобальних можливостях розгортання збройних сил;

·  в області економіки США залишаються основною рушійною силою світового розвитку, навіть незважаючи на конкуренцію в окремих областях з боку Японії і Німеччини (ні одній з цих держав не властиві інші відмінні риси світової могутності);

·  у технологічному відношенні США зберігають абсолютне лідерство в провідних областях науки і техніки;

·  в області культури, незважаючи на її деяку примітивність, США не має собі рівних за привабливістю, особливо серед молоді усього світу, — усе це забезпечує Сполученим Штатам політичний вплив, близького якому не володіє жодна держава світу.

Саме сполучення всіх цих чотирьох чинників робить Сполучені Штати єдиною світовою наддержавою в повному смислі цього слова».

Виходячи з цього висновку, З. Бжезинський зазначає, що «ідентифікація ключових євразійських геополітичних центрів періоду після «холодної війни», а також їхня система і методологія захисту є принциповим аспектом в глобальній геостратегії Америки».

Тут американський геостратег робить наголос на тому, що «із самого початку слід також зазначити, що, хоча всі геостратегічні діючі особи частіше є важливими і могутніми державами, далеко не усі важливі та могутні країни автоматично стають геостратегічними діючими особами. Так, у той час як ідентифікація геостратегічних діючих осіб уявляється легкою, відсутність у такому переліку деяких очевидно важливих держав може зажадати обґрунтування».

Для розуміння логіки американської методики кваліфікації суб’єктів сучасних міжнародних відносин необхідно звернути увагу на відповідне пояснення, котре дає З. Бжезинский: «У нинішніх умовах у масштабі усього світу принаймні п’ять ключових геостратегічних діючих осіб і п’ять геополітичних центрів (Франція, Німеччина, Росія, Китай та Індія, при цьому два останніх, можливо, також частково кваліфікуються як діючі особи) можуть ідентифікуватися на новій євразійській політичній карті. Франція, Німеччина, Росія, Китай та Індія є великими та активними фігурами, у той час як Велика Британія, Японія та Індонезія (за загальним визнанням, дуже важливі країни) не підпадають під цю кваліфікацію. Україна, Азербайджан, Південна Корея, Туреччина та Іран відіграють роль принципово важливих геополітичних центрів, хоча і Туреччина, і Іран є якоюсь мірою — у межах своїх більш лімітованих можливостей — також геостратегічно активними державами».

У нинішніх умовах формування нової системи безпеки і правопорядку залишаються також актуальними та дуже поширеними ідеї утворення розподільчого коридору між Заходом в особі держав Західної Європи та Росією. Саме ці обставини спонукали автора статті дослідити наявний базовий матеріал, у тому числі й у межах дисертаційної роботи, та знайти підтвердження раніше висунутої у монографії «Особливості впливу на економічну безпеку України інтересів Китаю в Східноєвропейському, Чорноморському та Кавказькому регіонах» [7] версію про те‚ що нині в країнах Центральної, Південної та Східної Європи‚ Чорноморського‚ Кавказького, Прикаспійського та Центральноазіатського регіонів відбувається боротьба за перерозподіл сфер впливу на трьох умовних рівнях:

·  Перший між країнами Європейського союзу та Сполученими Штатами.

·  Другий – між Росією‚ Іраном‚ Китаєм, з одного боку‚ і державами Заходу‚ насамперед США‚ Великою Британією та Туреччиною‚ з іншого.

·  Третій – між новоутвореними державами‚ колишніми радянськими республіками та країнами «соціалістичного табору»‚ котрі претендують на визнання їх регіональними центрами політичної та економічної сили‚ з одного боку‚ та Росією‚ колишньою метрополією‚ і державами Західної цивілізації‚ з іншого.

Наявні тенденції у формуванні балансу сил у постбiполярнiй Європі допомагають добре зрозуміти класифікацію, котра зроблена відомим американським геостратегом З.Бжезинським. За його визначенням, є три Європи:

·  Європа – 1, до котрої належать держави Західної Європи та Європейського Союзу;

·  Європа – 2 – центральноєвропейські країни із західними традиціями;

·  Європа – 3 – східні європейці колишнього Радянського Союзу, деякі з них сподіваються стати, врешті-решт, частиною Європи, а натомість бояться наслідків тривалого відлучення від загальноєвропейського інтеграційного процесу» [8].

2.1.2. Особливості визначення характеру «російського чинника» в оперативній обстановці та в геостратегічних проблемах США в Євразії.За визнанням З. Бжезинського, «Росія залишається великою геостратегічною діючою особою, незважаючи на ослаблену державність і, можливо, затяжне «нездоров’я». Сама її присутність впливає на знов утворені незалежність держави в межах широкого євразійського простору колишнього Радянського Союзу. Вона плекає амбіційні геополітичні цілі, котрі усе більше і більше проголошуються відкрито».

Проведені автором статті дослідження підтверджують прогнози З. Бжезинського щодо Росії: «.. як тільки Росія відновить свою міць, то почне також значно впливати на своїх західних і східних сусідів. Крім того, Росія ще має зробити свій основний геостратегічний вибір у плані відносин з Америкою: друг це чи ворог? Вона, можливо, прекрасно почувається тому, що в цьому відношенні вона має серйозні варіанти вибору на Євразійському континенті. Багато чого залежить від розвитку внутрішньополітичного положення та особливо від того, чи стане Росія європейською демократією — чи знову — євразійською імперією. У будь-якому випадку вона, безсумнівно, залишається діючою особою, навіть незважаючи на те, що втратила декілька своїх «шматків», так само як і деякі з ключових позицій на євразійській шахівниці» [9].

З. Бжезинський зазначає, що у порівнянні з РФ «другий великий центр євразійської сили –Китай вже є важливою регіональною державою і, схоже, маючи історію великої держави та зберігаючи уявлення про китайську державу як «центр світу», плекає більш широкі надії ніж Росія. Розпад Радянського Союзу призвів до утворення на західних окраїнах Китаю низки держав, щодо яких китайські лідери не можуть залишатися байдужними. Таким чином, на Росію також у значній мірі впливатиме більш активна роль Китаю на світовій арені. З відродженням «Великого Китаю» не залишиться без уваги ні проблема Тайваню, а це неминуче вплине на американські позиції на Далекому Сході» [10]. Автор статті вважає, що при цьому російські інтереси тут також не залишаться незайманими.

Оцінюючи інших учасників геополітичного співіснування на євразійському просторі З. Бжезинський зазначає, що «Україна, новий і важливий простір на євразійській шахівниці, є геополітичним центром, тому що саме її існування як незалежної держави допомагає трансформувати Росію. Без України Росія перестає бути євразійською імперією. Без України Росія усе ще може бороти за імперський статус, але тоді вона стає, в основному, азіатською імперською державою і, швидше за все, може бути утягнена у виснажливі конфлікти із Середньою Азією, котра піднімає голову. Якби таке відбулося, низка середньоазіатських держав була б скривдженою у зв’язку з утратою недавньої незалежності та одержала би підтримку з боку дружніх ним ісламських держав Півдня».

З. Бжезинський особливо підкреслює, «якщо Москва поверне собі контроль над Україною з її 52-мільйонним населенням і великими ресурсами, а також виходом до Чорного моря, то Росія автоматично знову знайде ресурси перетворитися в могутню імперську державу, котра розкинулася на просторах в Європі та в Азії. Втрата Україною незалежності мала би негайні наслідки для Центральної Європи, трансформувавши Польщу в геополітичний центр на східних кордонах об’єднаної Європи» (за визнанням німецьких геостратегів – «прифронтовою державою» у протистоянні НАТО – Росія, якими нині є Молдова, Україна, Бєларусь і три держави Прибалтики – Литва, Латвія та Естонія, – прим. автора статті).

З. Бжезинський вважає, що «над Азербайджаном з його власними і дуже значними нафтовими ресурси може також бути відновлений контроль Росії, якщо незалежність цієї країни виявиться анульованою. Незалежний Азербайджан, з’єднаний з ринками Заходу нафтопроводами, котрі не проходять через контрольовану Росією територію, також стає великою магістраллю для доступу провідних енергоспоживаючих економік до енергетично багатих республік Середньої Азії. Майбутнє Азербайджану і Середньої Азії майже в такому ж ступені, як і у випадку з Україною, принципово залежить від того, ким може стати чи не стати Росія».

Далі З. Бжезинський зазначає, що «Туреччина та Іран зайняті встановленням певного рівня впливу в Каспійсько-середньоазіатському регіоні, використовуючи втрату Росією своєї геополітичної влади. З цієї причини їх можна було б вважати геостратегічними діючими особами. Проте, обидві ці держави зіштовхуються із серйозними внутрішніми проблемами та обмежені в їхній можливості здійснювати значні регіональні переміщення і дислокацію сил застосування влади. Крім того, Туреччина та Іран є суперниками і, таким чином, зводять вплив один одного нанівець. Наприклад, для Росії виявляється більш корисним посилення позицій Ірану в Азербайджані, де Туреччина домоглася певної впливової ролі. Зазначена позиція Ірану випливає із занепокоєння можливими національними заворушеннями етнічних азербайджанців на іранській території. Проте, як Туреччина, так й Іран, є в першу чергу важливими геополітичними центрами».

Так, «Туреччина стабілізує регіон Чорного морячи, контролює російський доступ з нього до Середземного моря, врівноважує Росію на Кавказу, усе ще залишається протиотрутою від мусульманського фундаменталізму і служить південним якорем НАТО. Дестабілізована Туреччина, схоже, дала б велику свободу насильству на Південних Балканах, одночасно це забезпечувало б Росії відновлення контролю над державами Кавказу, які нещодавно одержали незалежність. Іран, незважаючи на своє подвійне ставлення до Азербайджану, аналогічним чином забезпечує стабілізуючу підтримку новій політичній розмаїтості Середньої Азії. Він домінує над східним узбережжям Перської затоки, а його незалежність, незважаючи на нинішню ворожість до Сполучених Штатів, відіграє роль бар’єру для будь-якої перспективної російської загрози американським інтересам у цьому регіоні».

У цьому контексті З. Бжезинський зазначає, що «відразу ж приходять на розум питання, пов’язані з Ізраїлем. Розбіжності між США і європейськими державами з приводу Ірану та Іраку розглядаються Сполученими Штатами не як питання між рівними партнерами, а як питання непокори.

Вашингтон не має нічого проти роз’єднуючої позиції Лондона з приводу інтеграції Європи, хоча Вашингтон віддає явну перевагу скоріше німецькому, а ніж французькому лідерству в Європі.

Зазначене зрозуміло, з огляду на традиційний напрямок французької політики, однак цей вибір має також певні наслідки, котрі виявляються в сприянні появи час від часу тактичних французько-британських домовленостей щодо протидії Німеччині, так само як і в періодичному заграванні Парижа з Москвою з метою створення противаги американсько-німецькій коаліції.

З огляду на зростаюче порозуміння щодо бажаності прийняття держав Центральної Європи як до ЄС, так і до НАТО, практичне значення цього питання змушує фокусувати увагу на майбутньому статусі Балтійських республік (нині ця ідея реалізована, – прим. автора статті) і, можливо, на статусі України» (нинішнє «помаранчеве» керівництво намагається зрушити з місця зазначену проблему, котра блокується німецько–фрацузько-російським альянсом «Страсбурзьким трикутником», – прим. автора статті ).

«Таким чином, – зазначає З Бжезинський, – існує важливий частковий збіг двох обставин: між європейською дилемою та дилемою Росії. Легко відповісти на запитання щодо майбутнього Росії, зазначивши, що перевага віддається демократичній Росії, тісно пов’язаній з Європою. Можливо, демократична Росія з більшим схваленням відносилася б до цінностей, котрі розділяють Америка та Європа, і, отже, також дуже імовірно, стала би молодшим партнером у створенні більш стабільної та заснованій на співробітництві в Євразії. Проте, амбіції Росії можуть піти далі простого досягнення визнання і вияву поваги до неї як до демократичної держави. У рамках російського зовнішньополітичного істеблішменту (сформованого головним чином із колишніх радянських чиновників) дотепер живе глибоко укорінене бажання відігравати особливу євразійську роль, таку роль, котра може призвести до того, що знов утворені незалежні пострадянські держави будуть підкорятися Москві.

У цьому контексті навіть дружня політика Заходу деякими впливовими членами російського співтовариства, які визначають геополітику, розглядається як спрямовану на те, щоб позбавити Росію її законного права на статус світової держави. Ось так це сформулювали два російських геополітики: «Сполучені Штати і країни НАТО — хоча і поважають почуття самоповаги Росії в розумних межах, але, проте, неухильно і послідовно знищують геополітичні основи, котрі могли, принаймні теоретично, дозволити Росії сподіватися на одержання статусу держави номер два у світовій політиці, котрий належав Радянському Союзу» [11].

З. Бжезинський підкреслює, що «більш того, вважається, що США проводять політику, у рамках якої «нова організація європейського простору, котрий формується нині Заходом, власне кажучи будується на ідеї надання допомоги в цій частині світу новим, відносно невеликим і слабким національним державам через їхнє більш-менш тісне зближення з НАТО, ЄС і т. ін. [12].

Наведені вище цитати добре визначають — хоча і з деяким упередженням — дилему, котра стоїть перед США: До якого ступеня варто надавати Росії економічну допомогу, яка неминуче призведе до посилення Росії як у політичному, так і у військовому аспекті, та до якого ступеня варто одночасно допомагати новим незалежним державам в їхніх зусиллях у сфері безпеки та зміцнення їхньої незалежності? Чи може Росія бути могутньою і одночасно демократичною державою? Якщо вона знову знайде міць, чи не захоче вона повернути свої загублені імперські володіння та чи зможе вона тоді бути й імперією, і демократією?

Політика США щодо важливих геополітичних центрів, таких як Україна та Азербайджан, не дозволяє обійти це питання, і Америка, таким чином, стоїть перед важкою дилемою щодо тактичного розміщення сил і стратегічних цілей. Внутрішнє оздоровлення Росії необхідне для демократизації Росії та у кінцевому рахунку для її європеїзації. Проте, будь-яке відновлення її імперської могутності може завдати шкоди обом цим цілям. Більш того, саме з приводу цього питання можуть виникати розбіжності між США і деякими європейськими державами, особливо у випадку розширення ЄС і НАТО. Чи варто вважати Росію кандидатом у можливі члени в обидві ці структури? І з чого тоді починати у відношенні України? Витрати, пов’язані з недопущенням Росії до цих структур, можуть бути украй високими — у російській свідомості буде реалізовуватися ідея власного особливого призначення Росії, — однак наслідки ослаблення ЄС і НАТО також можуть виявитися дестабілізуючими».

З. Бжезинськи додає: «Ще одна велика невизначеність виявляється у великому і геополітично хитливому просторі Центральної Євразії. Зазначена невизначеність доведена до межі можливої уразливості турецького та іранського центрів. У регіоні, кордон якого проходить через Крим, Чорне море прямо на схід уздовж нових південних кордонів Росії, йде по кордону з китайською провінцією Синьцзян, потім спускається вниз до Індійського океану, відтіля йде на захід до Червоного моря, потім піднімається на північ до східної частини Середземного моря і знову повертається до Криму. У цьому регіоні проживає близько 400 млн. чоловік, приблизно в 25 країнах, майже усі з них як в етнічному плані, так і в релігійному є різнорідними, і практично жодна з цих країн не є політично стабільної. Деякі з цих держав можуть знаходитися в стадії придбання ядерної зброї.

Зазначений величезний регіон, котрий роздирається ненавистю та може легко розпалитися, оточений конкуруючими між собою могутніми сусідами. Імовірно, він і є величезним бойовищем, на якому відбуваються війни між національними державами, та зоною (це швидше за все), де панує тривале етнічне та релігійне насильство. Чи буде Індія виступати як стримуючий чинник чи скористається деякими можливостями, щоб нав’язувати свою волю Пакистану. За великим рахунком все позначиться на регіональних рамках можливих конфліктів. Внутрішня напруженість у Туреччині та Ірані, імовірно, не тільки підсилиться, а й значно знизить стабілізуючу роль, котру зазначені держави можуть відігравати у вибухонебезпечному регіоні. Такі події, у свою чергу, можливо, утруднять процес асиміляції міжнародним співтовариством нових держав Центральної Азії, а також негативно вплинуть на безпеку в Перській затоці, у забезпеченні якої домінуючу роль відіграють США. У будь-якому випадку й Америка, і міжнародне співтовариство можуть зіштовхнутися тут із проблемою, у порівнянні з якою недавня криза в колишній Югославії буде здаватися незначною.

Потенційно самим небезпечним сценарієм розвитку подій може бути створення «антигегемоністської» коаліції за участю Китаю, Росії і, можливо, Ірану, яку буде поєднувати не ідеологія, а взаємодоповнюючі образи. Такий розвиток подій може нагадувати по своєму розміру і масштабах проблему, котра один раз уже була поставлена китайсько-радянським блоком, хоча в цей раз саме Китай, імовірніше всього, буде лідером, а Росія — відомим. Щоб запобігти створення цього блоку, як би малоймовірно це ні виглядало, США буде потрібно виявити геостратегічну майстерність одночасна на західних, східних і південних кордонах Євразії. (Проте, з боку США поки що нічого не зроблено, а Росія і Китай вже утворили оборонний альянс «Шанхайська ініціатива», до якої входять Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, нещодавно, вийшовши із ГУАМ, приєднався Узбекистан, спостерігачем присутня Бєларусь – прим. автора статті).

Далі З. Бжезинський розмірковує над тим, що «існує також можливість — хоча і малоймовірна, але яку не можна повністю виключити — серйозного перегрупування сил у Європі, котре полягає в таємній німецько-російській змові або в утворенні французько-російського союзу. …Фактично у випадку реалізації останньої зі згаданих можливостей можна представити, що відбудеться налагодження взаєморозуміння між Європою і Росією з метою видавлювання США з континенту. На даній стадії всі ці варіанти уявляються неймовірними. Для їхнього здійснення знадобилися б не тільки проведення Сполученими Штатами вкрай неправильної європейської політики, а й різка переорієнтація основних європейських держав.

Оцінюючи потенціальні можливості та практику реалізації геостратегічної політики, а також можливі негативні або позитивні наслідки для інтересів Сполучених Штатів Америки З. Бжезинський характеризує Францію як «особливо незручного» партнера у Західній Європі.

Довідка автора статті: у 1964 році в якості протесту проти диктату Вашингтона Президент Франції Шарль Деголь прийняв рішення і вивів французькі збройні сили з-під об’єднаного командування військової структури Північноатлантичного альянсу – НАТО. З цього моменту Франція не є членом НАТО, хоча зберігає своє членство в політичних структурах зазначеного Альянсу. Національний ядерний потенціал підпорядкований лише Президентові Франції і тримається в секреті від натовських партнерів. У зв’язку з цим представники Франції не допускаються на засідання Комітетів з ядерного планування і зі стратегічного планування в НАТО. У 1995 році пророблялося питання щодо можливого відновлення Францією свого членства в НАТО. Американська сторона не погодилася на умови французьких партнерів – на призначення француза на посаду Головнокомандувача Південного флангу НАТО. В результаті французька сторона припинила подальше обговорення питання про її членство в НАТО.

Саме з причини намагання французького керівництва проводити незалежну національну зовнішню і внутрішню політику З. Бжезинський визначає Францію як державу, котра не лише шкодить, а й протидіє американській присутності в Європі.

Так, зокрема екс-держсекретар США З. Бжезинський зазначає: «Повернення Франції до НАТО могло б дозволити французам впливати на Америку через загравання з Москвою або Лондоном, котре відбувається час від часу, могли б викликати тиск ззовні як на США, так і на Німеччину.

У той же час Париж був цілком готовий тактично використовувати свої традиційні зв’язки з Росією, щоб стримувати європейську політику США і відродити, коли це буде доцільно, давнє порозуміння між Францією і Великою Британією, щоб компенсувати зростання ролі Німеччини в Європі. Міністр закордонних справ Франції сказав про це майже відкритим текстом у серпні 1996 року, заявивши, що, «якщо Франція хоче відігравати провідну роль на міжнародному рівні, їй вигідне існування сильної Росії та надання їй допомоги в повторному самоствердженні як сильної держави», і підштовхнувши російського міністра закордонних справ відповісти, що «із усіх світових лідерів у французьких керівників самий конструктивний підхід до відносин з Росією» [13].

Споконвічно млява підтримка Францією розширення НАТО на схід — по суті скептицизм, котрий ледь придушується, із приводу його бажаності — у такий спосіб стала в деякому смислі тактикою, котра має на меті підсилити вплив Франції у відносинах зі Сполученими Штатами. Саме тому, що США і Німеччина (німецькі геостратеги прагнули відсунути подалі на схід розподільчу межу між НАТО і Росією з метою зняти з Німеччини тягар статусу «прифронтової держави», котрий вона мала на протязі всієї «холодної війни», та передати його колишнім союзникам Організації Варшавського Договору – Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії, – та пострадянським республікам – Литві, Латвії, Естонії, Бєларусі, Україні, Молдові, Грузії, Вірменії та Азербайджану, прим. автора статті) були головними прихильниками розширення НАТО, Францію влаштовувало діяти обачно, стримано, висловлювати заклопотаність можливим впливом цієї ініціативи на Росію і виступати в якості самого чуйного європейського співрозмовника у відносинах з Москвою. Деяким представникам Центральної Європи навіть здалося, що Франція дала зрозуміти, що вона не заперечує проти російської сфери впливу в Східній Європі».

(Таке припущення відповідає дійсності. Французка сторона погодилася в межах консультативних контактів «Страсбурзького трикутника – Франція – Німеччина – Росія» на підтримку поширення геополітичної влади Росії на сусідні держави СНД як противаги американським зусиллям у цих державах. – прим. автора статті).

З. Бжезинський констатує, що, «таким чином, розігрування російської карти не тільки послужило противагою США і виразно показало Німеччині наміри Франції, а й підсилило необхідність позитивного розгляду Сполученими Штатами пропозицій Франції щодо реформування НАТО».

Ділі З. Бжезинський зазначає: «На карті Європи зона особливих інтересів Німеччини може бути зображена у вигляді овалу: на заході включає в себе, звичайно, Францію, а на сході охоплює звільнені посткомуністичні держави Центральної та Східної Європи — республіки Балтії, Україну і Бєларусь, а також частково Росію. У багатьох відносинах в історичному плані ця зона збігається з територією творчого культурного впливу Німеччини, котра створювалася в донаціоналістичну епоху на теренах Центральної і Східної Європи та Прибалтійських республік міськими і сільськими німецькими колоністами, які усі були знищені в ході другої світової війни.

Через Польщу вплив Німеччини може поширитися на північ — на республіки Балтії — і на схід — на Україну і Бєларусь. Більш того, рамки германсько-польського співробітництва до деякої міри розширилися завдяки тому, що Польща декілька разів брала участь у важливих французько-німецьких дискусіях з питань майбутнього Європи. Так званий «Веймарський трикутник» (названий так на честь німецького міста, де були вперше проведені тристоронні французько-німецько-польські консультації на високому рівні, котрі стали згодом регулярними) створив на Європейському континенті потенційно великого значення геополітичну «вісь», котра охоплює близько 180 млн. чоловік, які належать до трьох націй з яскраво вираженим почуттям національної самобутності. З одного боку, це ще більше зміцнило провідну роль Німеччини в Центральній Європі, але, з іншого боку, ця роль трохи врівноважувалася участю Франції і Польщі в тристоронньому діалозі». (З іншого боку таке врівноваження Німеччини робиться французами за участю росіян через згаданий вище подібний «Страсбурзький трикутник», – прим. автора статті)

Одночасно З. Бжезинський, на думку автора статті, необачно зазначає: «Не варто ні будити старі побоювання щодо німецько-російського зближення, ні перебільшувати наслідку тактичного флірту французів з Москвою, ні висловлювати заклопотаність геополітичною стабільністю в Європі — і місцем США в ній — через можливу невдачу зусиль щодо об’єднання європейців, котре нині розпочинається. Будь-яка подібна невдача насправді, можливо, спричинила б за собою поновлення деяких традиційних для Європи маневрів. Це, безсумнівно, створило б можливість для геополітичного самоствердження як Росії, так і Німеччини, незважаючи на те що, якщо європейська історія чому-небудь учить: ні та ні інша держава, імовірно, не досягли б тривалого успіху в цьому відношенні. Однак, принаймні, Німеччина, можливо, стала б більш напористо і недвозначно визначати свої національні інтереси.

Зрештою, зона об’єднаної військової відповідальності по обидві сторони, котра більш жорстко закріпила б  Німеччину в багатосторонньому каркасі, а це мало б значення для Франції. Крім того, розширення альянсу збільшило б можливість того, що «Веймарський трикутник» (у складі Німеччини, Франції і Польщі) міг би стати витонченим засобом для того, щоб зрівноважити лідерство Німеччини в Європі. Незважаючи на те, що Польща покладається на німецьку підтримку у своєму прагненні вступити до НАТО. Незважаючи на недавні тривалі коливання Франції щодо подібного розширення, будь вона (Франція) усередині альянсу, загальна французько-польська геополітична перспектива мала би великі шанси на виникнення. Нарешті, Франція недостатньо сильна, щоб з геостратегічних принципів перешкоджати Сполученим Штатам здійснювати їхню європейську політику і щоб самостійно стати лідером Європи як такій. Тому можна терпіти її чудності та навіть приступи дратівливості».

Роблячи проміжні підсумки, З. Бжезинський зазначає, що «відповідно до цього процес розширення Європи і поширення трансатлантичної системи безпеки будуть, як виходить, мати продуманий поетапний характер. За умови продовження Америкою і Західною Європою зусиль, що починаються, умоглядний, але разом з тим обережно-реалістичний графік цих етапів міг би бути наступним:

1.   До 1999 року перші нові члени — країни Центральної Європи будуть прийняті в НАТО, хоча їхній вступ у Європейський Союз відбудеться, імовірно, не раніше 2002-2003 років.

2.   Тим часом Європейський Союз почне переговори з Балтійськими республіками про їхній вступ до блоку, а НАТО подібним же чином почне просуватися вперед у питанні про членство цих республік, а також Румунії, для того щоб завершити цей процес до 2005 року. У цей же час інші Балканські держави можуть, як виходить, також одержати право на допуск до блоку.

3.   Вступ до НАТО країн Балтії підштовхне швидше за усе Швецію і Фінляндію також до розгляду питання про їхнє членство в НАТО.

4.   Десь між 2005 і 2010 роками Україна, особливо тоді, коли вона досягне значного прогресу в проведенні реформ усередині країни та тим самим більш чітко визначиться як країна Центральної Європи, повинна бути готова до серйозних переговорів як з Європейським Союзом, так і з НАТО». (Як виходить, саме цей пункт збуджує нинішніх українських «помаранчевих прозахідників», не зважаючи на існуючі в Європі не на користь України реальності (антиамериканського «фрацузько-німецько-російського альянсу) – «напролом, за будь-яку ціну втиснутися у члени НАТО, але на заваді цьому стоять віддані французькі та німецькі партнери Росії», – прим. автора статті).

Далі З. Бжезинський зазначає: «Тим часом французько-германсько-польське співробітництво з ЄС і НАТО буде, імовірно, значно розширено, особливо у сфері оборони. Це співробітництво могло б стати свого роду західною серцевиною будь-яких більш широких європейських заходів для забезпечення безпеки, що у кінцевому рахунку можуть поширюватися як на Росію, так і на Україну. З огляду на особливу геополітичну зацікавленість Німеччини і Польщі в незалежності України, цілком можливою уявляється така ситуація, за якою Україна поступово буде утягнена в особливі польсько-французько-німецькі відносини. До 2010 року французько-німенцько-польсько-українське співробітництво, котре буде охоплювати приблизно 230 млн. чоловік, може, вирогідно, перетворитися в партнерство, котре поглиблюватиме геостратегічну взаємодію в Європі. (Проте, зазначений процес з боку української правлячої еліти зовсім недооцінюється і не  ініціюється, – прим. автора статті)

Питання про те, чи буде вищевикладений сценарій розвиватися в такому безпечному руслі  чи в контексті наростання напруженості з Росією, уявляється надзвичайно важливим. Росію необхідно постійно завіряти в тому, що двері в Європу відкриті, як і двері для її остаточної участі в трансатлантичній системі безпеки, що розширюється, і, ймовірно в майбутньому, у новій транс’євразийській системі безпеки. Для додання обґрунтованості таким запевнянням необхідно обдумано і виважено сприяти розвитку зв’язків між Росією і Європою в різних сферах.

Якщо Європа процвітає як у процесі об’єднання, так і в процесі розширення, і якщо Росія тим часом успішно справиться з процесом демократичної консолідації та соціальної модернізації, то у певний момент Росія також може стати придатною кандидатурою для встановлення більш органічних відносин з Європою. Це, у свою чергу, може уможливити остаточне об’єднання трансатлантичної системи безпеки з трансконтинентальною євразійською системою безпеки. Однак питання про офіційне членство Росії як про практичну реальність до визначеного часу не буде підніматися, і це, крім іншого, ще одна причина для того, щоб безглуздо не захлопувати перед нею двері». (Аналогічним чином було зроблено щодо настирливих домагань нинішніх керівників України та Грузії на Бухарестському самміті Північноатлантичного альянсу (2008 р.): «щоб безглуздо не захлопувати перед ними двері до НАТО, була зроблена тонка дипломатична відмова із запевненням, «що Грузія та Україна однозначно будуть членами НАТО», – прим. автора статті).

З. Бжезинський далі зазначає, що «розпад наприкінці 1991 року самої великої по території держави – СРСР – у світі сприяв утворенню «чорної діри» у самому центрі Євразії. Це було схоже на те, як якби центральну і важливу в геополітичному смислі частина суші стерли з карти землі.

Для Америки ця нова і геополітична ситуація, котра заводить у глухий кут, представляє серйозний виклик. Зрозуміло, що нагальне відповідне завдання полягає в зменшенні можливості виникнення політичної анархії або відродження ворожої диктатури в державі, що розпадається, котра усе ще володіє могутнім ядерним арсеналом. Довгострокове же завдання полягає в наступному: яким чином надати підтримку демократичним перетворенням у Росії і її економічному відновленню та у той же час не допустити відродження знову євразійської імперії, котра здатна перешкодити здійсненню американської геостратегічної мети –формування більш великої євроатлантичної системи, з якою у майбутньому Росія могла б бути міцно і надійно зв’язана.

Підводячи проміжний підсумок, З. Бжезинський зазначає: «Крах Радянського Союзу став заключним етапом поступового розпаду могутнього китайсько-радянського комуністичного блоку, котрий за короткий проміжок часу зрівнявся, а в деяких зонах навіть перевершив кордони володінь Чингисхана. Однак більш сучасний трансконтинентальний євроазіатський блок проіснував недовго. Випадіння з нього «Югославії Тіто» і непокора «Китаю Мао» засвідчили уразливість комуністичного табору перед обличчям націоналістичних устремлінь, що, як виявилося, сильніше ідеологічних уз. Радянсько-китайський блок проіснував біля десяти, Радянський Союз — приблизно 70 років.

Однак у геополітичному плані ще більш значною подією з’явився розвал багатовікової, з центром правління у Москві, великої Російської держави. Розпад цієї імперії був прискорений загальним соціально-економічним і політичним крахом радянської системи, хоча велика частина її хвороб залишалася затушованою майже до самого кінця завдяки системі таємності та самоізоляції. Тому світ був приголомшений удаваною швидкістю саморуйнування Радянського Союзу. Протягом усього лише двох тижнів грудня 1991 року спочатку про розпуск Радянського Союзу демонстративно заявили глави республік Росії, України та Бєларусі, потім офіційно він був замінений на більш невизначене утворення, назване Співдружністю Незалежних Держав, котра об’єднала всі радянські республіки, крім балтійських; далі радянський президент неохоче пішов у відставку, а радянський прапор був спущений з вежі Кремля; і нарешті, Російська Федерація — нині переважно російська національна держава із загальною чисельністю населення в 150 млн. чоловік — з’явилася на арені як спадкоємиця де-факто колишнього Радянського Союзу, у той час як інші республіки — налічуючи ще 150 млн. чоловік — утверджували в різному ступені свої права на незалежність і суверенітет.

Крах Радянського Союзу викликав колосальне геополітичне замішання. Протягом 14 днів росіяни, які навіть менше були поінформовані, ніж зовнішній світ, про розпад Радянського Союзу, що наближався, зненацька для себе знайшли, що вони більш не є хазяїнами трансконтинентальної імперії, а кордони інших республік з Росією стали тими, якими вони були з Кавказом на початку 1800-х років, із Середньою Азією — у середині 1800-х (саме це стало набагато більш драматичним і болісним), із Заходом — приблизно в 1600 році, відразу ж після царювання Івана Грозного. Утрата Кавказу сприяла появі стратегічних побоювань щодо поновлення впливу Туреччини; втрата Середньої Азії породила почуття втрати значних енергетичних і мінеральних ресурсів, так само як і почуття тривоги у зв’язку з потенційною мусульманською проблемою; незалежність України кинула виклик домаганням Росії на божественне призначення бути прапороносцем усього панслов’янского співтовариства.

Простір, котрий століттями належав царській імперії та протягом трьох чвертей століття Радянському Союзу під верховенством росіян, тепер заповнено дюжиною держав, більшість з який (крім Росії) навряд чи готові до здобуття справжнього суверенітету; до того ж чисельність населення цих держав теж різна: від досить великої України, яка має 52 млн. чоловік, і до Вірменії, яка нараховує всього 3,5 млн. Їхня життєздатність представлялася сумнівною, у той час як готовність Москви постійно пристосовуватися до нової реальності, також виглядає непередбаченою. Історичний шок, котрий випробували росіяни, був посилений ще й тим, що приблизно 20 млн. чоловік, які говорять по-російському, нині постійно проживають на території іноземних держав, де політичне панування знаходиться в руках усе більш націоналістично налаштованих еліт, які вирішили утвердити свою національну самобутність після десятиліть більш-менш примусової русифікації.

Крах Російської імперії створив вакуум сили в самому центрі Євразії. Слабість і замішання були притаманні не тільки новим, які отримали незалежність, державам, а й самій Росії: потрясіння породило серйозну кризу всієї системи, особливо коли політичний переворот доповнився спробою зруйнувати стару соціально-економічну модель радянського суспільства. Травма нації збільшилася військовим утручанням Росії в Таджикистані, обумовленим побоюваннями захоплення мусульманами цієї нової незалежної держави, але в ще більшому ступені вона була загострена трагічним, кривавим, неймовірно дорогим як у політичному, так і в економічному плані вторгненням Росії в Чечню. Самим хворобливим в цій ситуації є усвідомлення того, що авторитет Росії на міжнародній арені в значній мірі підірваний; колись одна з двох провідних світових наддержав нині у політичних колах багатьма оцінюється просто як регіональна держава «третього світу», хоча як і раніше й володіє значним, але усе більшим застаріваючим ядерним арсеналом.

Геополітичний вакуум, що утворився, збільшувався у зв’язку з розмахом соціальної кризи в Росії. Комуністичне правління протягом трьох чвертей століття заподіяло безпрецедентний біологічний збиток російському народу. Величезне число найбільш обдарованих і заповзятливих людей були убиті або пропали без звістки в таборах ГУЛАГ’а, і таких людей нараховується кілька мільйонів. Крім того, країна також зазнала втрати під час першої світової війни, мала численні жертви в ході затяжної громадянської війни, терпіла звірства і обмеження під час другої світової війни. Правлячий комуністичний режим нав’язав удушливу ортодоксальну доктрину всій країни, одночасно ізолювавши її від іншого світу. Економічна політика країни була абсолютно індиферентна до екологічних проблем, у результаті чого значно постраждали як навколишнє середовище, так і здоров’я людей. Згідно офіційним статистичним даним Росії, до середини 90-х років тільки приблизно 40% від числа немовлят з’являлися на світ здоровими, у той час як приблизно п’ята частина від числа всіх російських першокласників страждає затримкою розумового розвитку. Тривалість життя у чоловіків скоротилася до 57,3 роки, і росіян умирало більше, ніж народжувалося. Соціальні умови в Росії фактично відповідали умовам країни «третього світу» середньої категорії.

Неможливо перебільшити жахи і страждання, котрі випали на частку російських людей протягом цього сторіччя. Навряд чи можна знайти хоч одну російську родину, яка б мала  можливість нормального цивілізованого існування. Розглянемо соціальні наслідки наступних подій:

·  російсько-японська війна 1905 року, що закінчилася принизливою поразкою Росії;

·  перша «пролетарська» революція 1905 року, котра породила численні акти міського насильства;

·  перша світова війна 1914-1917 років, яка з’явилася причиною мільйонних жертв і численних порушень в економіці;

·  громадянська війна 1918-1921 років, яка унесла ще кілька мільйонів людських життів і спустошену країну;

·  російсько-польська війна 1919-1920 років, яка закінчилася поразкою Росії;

·  створення системи ГУЛАГ’а на початку 20-х років, включаючи знищення представників еліти дореволюційного періоду і їхня масова втеча з Росії;

·  процеси індустріалізації і колективізації на початку і середині 30-х років породили масовий голод і мільйони смертей в Україні та в Казахстані;

·  «велике чищення і терор» у середині та кінці 30-х років, коли мільйони ув’язнених знаходилися в трудових таборах, більш мільйона чоловік були розстріляні, кілька мільйонів вмерли в результаті безжалісного обходження;

·  друга світова війна 1941-1945 років, яка принесла багатомільйонні військові та цивільні жертви і сильні руйнування в економіці;

·  поновлення сталінського терору наприкінці 40-х років знову спричинило за собою масові арешти та страти;

·  44-літній період гонки озброєнь зі Сполученими Штатами, яка розпочалася наприкінці 40-х і продовжувалася до кінця 80-х років, з’явилася причиною руйнування держави;

·  спроби насадження радянської влади в зоні Карибського басейну, на Близькій Схід і в Африці протягом 70 — 80-х років підірвали економіку країни;

·  затяжна війна в Афганістану 1979-1989 років сильно підірвала потенціал країни;

·  несподіваний крах Радянського Союзу, котрий супроводжувався громадським безладдями в країні, хворобливою економічною кризою, кровопролитною і принизливою війною в Чечні.

Не тільки криза усередині країни і втрата міжнародного статусу болісно турбують Росію, особливо представників російської політичної еліти, а й геополітичне положення Росії, також опинилося несприятливим. На Заході внаслідок процесу розпаду Радянського Союзу кордони Росії істотно змінилися в несприятливу для неї сторону, а сфера її геополітичного впливу серйозно скоротилася. Прибалтійські держави знаходилися під контролем Росії з 1700-х років, і втрата таких портів, як Рига і Таллінн, зробила доступ Росії до Балтійського моря більш обмеженим, причому в зонах, де воно узимку замерзає. Хоча Москва і зуміла зберегти політичне чільне положення в новій, яка одержала офіційний статус незалежної, але найвищою мірою русифікованій Бєларусі, однак ще далеко не ясно, чи одержить у кінцевому рахунку і тут верх націоналістична інфекція. А за кордонами колишнього Радянського Союзу крах Організації Варшавського Договору означав, що колишні сателіти Центральної Європи, серед яких на перше місце висунулася Польща, швидкими темпами схиляються убік НАТО і Європейського Союзу.

Найбільшим моментом, що турбує, з’явилася втрата України. Поява незалежної держави України не тільки змусило всіх росіян переосмислити характер їх власної політичної та етнічної приналежності, а й визначило велику геополітичну невдачу Російської держави. Зречення від більш ніж 300-літньої російської імперської історії означало втрату потенційно багатої індустріальної і сільськогосподарської економіки та 52 млн. чоловік, етнічно і релігійно найбільше тісно пов’язаних з росіянами, які здатні були перетворити Росію в справжню велику та впевнену в собі імперську державу. Незалежність України також позбавила Росію її домінуючого положення на Чорному морі, де Одеса служила життєво важливим портом для торгівлі з країнами Середземномор’я та усього світу в цілому.

Втрата України з’явилася геополітично важливим моментом через істотне обмеження геостратегічного вибору Росії. Навіть без Прибалтійських республік і Польщі Росія, зберігши контроль над Україною, могла б усе-таки спробувати не втратити місце лідера в рішуче діючій євразійській імперії, усередині якої Москва змогла б підкорити своїй волі неслов’янські народи південного і південно-східного регіонів колишнього Радянського Союзу. Проте, без України з її 52-мільйонним слов’янським населенням будь-яка спроба Москви відтворити євразійську імперію сприяла б, як виходить, тому, що в гордій самотності Росія ставала утягненою в затяжних конфліктах з неслов’янськими народами, які піднялися на захист своїх національних і релігійних інтересів; війна з Чечнею є, імовірно, просто першим тому прикладом. Більш того, беручи до уваги зниження рівня народжуваності в Росії та буквально вибух народжуваності в республіках Середньої Азії, будь-яка нова євразійська держава, яка базується винятково на владі Росії, без України неминуче з кожним роком буде ставати усе менш європейською і усе більш азіатською.

Втрата України з’явилася не тільки центральною геополітичною подією, вона також стала геополітичним каталізатором. Саме дії України — оголошення нею незалежності в грудні 1991 року, її наполегливість у ході важливих переговорів у Біловезькій пущі про те, що Радянський Союз варто замінити більш вільною Співдружністю Незалежних Держав, і особливо несподіване нав’язування, схоже на переворот, українського командування над підрозділами Радянської Армії, розміщеними на українській землі, — перешкодили СНД стать просто новим найменуванням більш федерального СРСР. Політична самостійність України приголомшила Москву і з’явилася прикладом, якому, хоча спочатку і не дуже впевнено, потім пішли інші радянські республіки.

Утрата Росією свого чільного положення на Балтійському морі повторилася і на Чорному морі не тільки через одержання Україною незалежності, але також ще й тому, що нові незалежні держави Кавказу — Грузія, Вірменія та Азербайджан — підсилили можливості Туреччини у відновленні свого часу втраченого впливу в цьому регіоні. До 1991 року Чорне море було відправною крапкою Росії в плані проекції своєї військово-морської моці на район Середземномор’я. Проте, до середини 90-х років Росія залишилася з невеликою береговою смугою Чорного моря та з нерозв’язаним спірним питанням з Україною про право на базування в Криму залишків радянського Чорноморського флоту, спостерігаючи при цьому з явним роздратуванням за проведенням спільних, України з НАТО, військово-морських і морських десантних маневрів, а також за зростанням ролі Туреччини в регіоні Чорного моря. Росія також підозрювала Туреччину в наданні ефективної допомоги силам опору в Чечні.

Далі південно-східний геополітичний переворот викликав аналогічні істотні зміни статусу Росії в зоні Каспійського басейну та у Середній Азії в цілому. До краху Радянського Союзу Каспійське море фактично було російським озером, невеликий південний сектор якого знаходився на кордоні з Іраном. З появою незалежного і яскраво націоналістичного Азербайджану — позиції якого були посилені нетерплячими західними нафтовими інвесторами, які спрямувалися до цієї республіки — і таких же незалежних Казахстану та Туркменістану Росія стала тільки одним із п’яти претендентів на багатства Каспійського морячи. Росія більше не могла впевнено думати, що на власний   розсуд може розпоряджатися цими ресурсами.

Поява самостійних незалежних держав Середньої Азії означала, що в деяких місцях південно-східний кордон Росії був відсунутий в північному напрямку більш ніж на тисячу миль. Нові держави нині контролюють велику частину родовищ мінеральних і енергетичних ресурсів, котрі обов’язково стануть привабливими для іноземних держав. Неминучим стає те, що не тільки представники еліти, а й незабаром прості люди в цих республіках будуть ставати усе більше і більше націоналістичними надбудованими і, як виходить, будуть усе в більшій мірі дотримуватися мусульманської орієнтації. У Казахстані, великій країні, яка володіє величезними запасами природних ресурсів, але з населенням майже в 20 млн. чоловік, розподіленим приблизно нарівно між казахами і слов’янами, лінгвістичні та національні тертя, очевидно, мають тенденцію до посилення. Узбекистан — при більш однорідному етнічному складі населення, котре нараховує приблизно 25 млн. чоловік, і лідери, яких роблять акцент на історичну велич цих країн, — стає усе більш активними в утвердженні нового постколоніального статусу регіону. Туркменистан, який географічно захищений Казахстаном від якого-небудь прямого контакту з Росією, активно налагоджує і розвиває нові зв’язки з Іраном з метою ослаблення своєї колишньої залежності від російської системи для одержання доступу на світові ринки.

Республіки Середньої Азії, які одержують підтримку Туреччини, Ірану, Пакистану і Саудівської Аравії, не схильні торгувати своїм новим політичним суверенітетом навіть заради вигідної економічної інтеграції з Росією, на що багато росіян усе ще продовжують сподіватися. Принаймні, деяка напруженість і ворожість у відносинах цих республік з Росією неминучі, хоча на підставі неприємних прецедентів з Чечнею і Таджикистаном можна припустити, що не можна цілком виключати й можливості розвитку подій у ще більш гіршу сторону. Для росіян спектр потенційного конфлікту з мусульманськими державами по всьому південному флангу Росії, загальна чисельність населення яких, разом із Туреччиною, Іраном і Пакистаном, складає більш 300 млн. чоловік, є джерелом серйозного занепокоєння.

І нарешті, у момент краху радянської імперії Росія зіштовхнулася з новою загрозливою геополітичною ситуацією також і на Далекому Сході, хоча ні територіальні, ні політичні зміни не торкнулися цього регіону. Протягом декількох століть Китай є більш слабкою і більш відсталою державою в порівнянні з Росією, принаймні в політичній та військовій сферах. Ніхто з росіян, стурбованих майбутнім країни і здивованих драматичними змінами цього десятиліття, не в змозі проігнорувати той факт, що Китай нині знаходиться на шляху становлення і перетворення в більш розвинену, більш динамічну і більш благополучну державу, ніж Росія. Економічна міць Китаю в сукупності з динамічною енергією його 1,2-мільярдного населення істотно змінюють історичне рівняння між двома країнами з урахуванням незаселених територій Сибіру, майже покликане на китайське освоєння.

Така хитлива нова реальність не може не відбитися на почутті безпеки Росії з приводу її територій на Далекому Сході, так само як і у відношенні її інтересів у Середній Азії. У довгостроковій перспективі подібного роду зміни можуть навіть збільшити геополітичну важливість утрати Росією України. Про стратегічні наслідки такої ситуації для Росії дуже добре сказав Володимир Лукин, перший посол посткомуністичного періоду Росії в Сполучених Штатах, а пізніше голова Комітету з іноземних справ у Держдумі: «У минулому Росія бачила себе на чолі Азії, хоча і за Європою. Проте, потім Азія стала розвиватися більш швидкими темпами... і ми знайшли самих себе не стільки між «сучасною Європою» і «відсталою Азією», скільки між двома «Європами», які займають трохи дивний проміжний простір [14].

Коротше кажучи, Росія, яка була донедавна творцем великої територіальної держави і лідером ідеологічного блоку держав-сателітів, територія яких простиралася до самого центра Європи і навіть деякий час до Південно-Китайського моря, перетворилася в стурбовану національну державу, котра не має вільного географічного доступу до зовнішнього світу і потенційно уразлива перед обличчям конфліктів із сусідами на західному, південному і східному флангах, котрі її послаблюють. Тільки непридатні для життя і недосяжні північні простори, майже постійно сковані льодом і покриті снігом, представляються безпечними в геополітичному плані.

Таким чином, період історичного і стратегічного замішання в постімперській Росії було неминучим. Приголомшливий розвал Радянського Союзу та особливо приголомшуючий і, узагалі ж, несподіваний розпад великої Російської імперії поклали початок у Росії процесу широкого пошуку душі, широких дебатів щодо питання про те, як у нині повинна Росія ідентифікувати сама себе в історичному смислі, появі численних публічних і приватних суджень з питань, котрі у більшості великих країн навіть не піднімаються: «Що є Росія? Де Росія? Що значить бути росіянином?»

Це не просто теоретичні питання: будь-яка відповідь на них наповнена значним геополітичним змістом. Чи є Росія національною державою, основу якого складають тільки росіяни, чи Росія є за визначенням чимось великим (як Велика Британія — це більше, ніж Англія) і, отже, їй долею призначено бути імперією? Які — історично, стратегічно та етнічно — справжні кордони Росії? Чи варто розглядати незалежну Україну як тимчасове відхилення в рамках цих історичних, стратегічних та етнічних понять? (Багато росіян схильні вважати саме так.) Щоб бути росіянином: чи повинна дана людина бути росіянином з етнічної точки зору чи вона може бути росіянином з політичної, а не етнічної точки зору (тобто бути «росіянином» — що еквівалентно «британцю», а не «англійцю»)? Наприклад, Єльцин і деякі росіяни доводили (із трагічними наслідками), що чеченців можна і навіть їх повинно вважати росіянами.

За рік до катастрофи Радянського Союзу російський націоналіст, один з тих, хто передбачив кінець Союзу, що наближався, привселюдно заявив з розпачем: «Якщо жахливе нещастя, немислиме для російських людей, усе-таки відбудеться і державу розірвуть на частині та люди, пограбовані й обмануті своєю 1000-літньою історією, раптово залишаться одні, коли їхній недавні «брати», захопивши свої пожитки, сядуть у свої «національні рятувальні шлюпки» та відпливуть від корабля, що дав крен, що ж, нам нікуди буде податися... Російська державність, котра уособлює собою «російську ідею» політично, економічно і духовно, буде створена заново. Вона увбере в себе все краще з довгих 1000 років існування царату і 70 радянського років, які пролетіли як одну мить» [15].

Але як? Пошук відповіді, що був би прийнятним для російського народу та одночасно реалістичним, ускладнюється історичною кризою самої російської держави. Протягом практично усієї своєї історії ця держава була одночасна інструментом «територіальної експансії» та економічного розвитку. Це також була держава, котра навмисно не представляла себе суто національним інструментом, як це прийнято в західноєвропейській традиції, але визначала себе виконавцем спеціальної наднаціональної місії, з «російською ідеєю», різноманітно визначеною в релігійних, геополітичних або ідеологічних рамках. Тепер же в цій місії їй раптово відмовили, коли держава зменшилася територіально до величини, головним чином етнічної.

Більш того, пострадянська криза російської держави (так сказати, її «сутність») була ускладнена тим чинником, що Росія не тільки раптово позбавилася своєї імперської місіонерської ролі, а й виявилася під тиском своїх власних модернізаторів (та їхніх західних консультантів), які, щоб скоротити зяючий розрив між соціально відсталою Росією і найбільш розвитими євразійськими країнами, вимагають, щоб Росія відмовилася від своєї традиційної економічної ролі ментора, власника і розпорядника соціальними благами. Це зажадало ні більш, ні менш як політично революційного обмеження ролі Російської держави на міжнародній арені та усередині країни. Це стало абсолютно руйнівним для більшості укорінених моделей способу життя в країні та підсилило зміст роз’єднуючої геополітичної дезорієнтації серед російської політичної еліти.

У цій заплутаній обстановці, як і можна було очікувати, на питання: «Куди йде Росія і що є Росія?» — виникає безліч відповідей. Велика довжина Росії в Євразії давно сприяла тому, щоб еліта мислила геополітично. Перший міністр закордонних справ постімперської і посткомуністичної Росії Андрій Козирєв знову підтвердив цей спосіб мислення в одній із своїх перших спроб визначити, як нова Росія повинна поводитися на міжнародній арені. Менше ніж через місяць після розпаду Радянського Союзу він зазначив: «Відмовивши від месіанства, ми взяли курс на прагматизм... ми швидко прийшли до розуміння, що геополітика... заміняє ідеологію» [16].

Узагалі говорячи, яка реакція на розвал Радянського Союзу виникла три загальних і часткових геостратегічних варіантів, які перекриваються, а також кожний з який у кінцевому рахунку пов’язаний із більшою стурбованістю Росії своїм статусом у порівнянні з Америкою і містить деякі внутрішні варіанти. Ці кілька напрямків думки можуть бути класифіковані в такий спосіб:

1.                      Пріоритет «зрілого стратегічного партнерства» з Америкою, що для деяких прихильників цієї ідеї було насправді терміном, під яким зашифровувався глобальний кондомініум.

2.                      Акцент на «ближнє зарубіжжя» як на об’єкт основного інтересу Росії, при цьому одні відстоюють деяку модель економічної інтеграції при домінуванні Москви, а інші також розраховували на можливу реставрацію деякого імперського контролю зі створенням у такий спосіб держави, більш здатної врівноважити Америку і Європу.

3.                      Контральянс, котрий припускає створення чогось начебто євразійської антиамериканської коаліції, яка переслідує ціль знизити перевагу Америки в Євразії.

Концепція геостратегічного проекту «зрілого стратегічного партнерства із Америкою». Хоча перша ідея спочатку домінувала серед членів нової правлячої команди президента Єльцина, другий варіант здобув популярність у політичних колах незабаром після першої ідеї частково як критика геополітичних пріоритетів Єльцина; третя ідея виникла трохи пізніше, десь у середині 90-х років, як реакцію на зростаючі настрої, що геостратегія пострадянської Росії неясна і не працює. Як це буває, усі три варіанти виявилися незграбними з історичної точки зору і розробленими на основі дуже фантасмагоричних поглядів на нинішнє поняття міці, міжнародний потенціал та інтереси Росії за рубежем.

Відразу ж після катастрофи Радянського Союзу первісна позиція Єльцина відображала сподівання завжди, але які ніколи не досягали повного успіху концепції в російській політичній думці, висунутої «прозахідниками»: Росія — держава західного світу — повинна бути частиною Заходу і повинна якнайбільше наслідувати Заходу у своєму розвитку. Зазначена точка зору підтримувалася самим Єльциним та його міністром закордонних справ (тут З. Бжезинський має на увазі Козирєва, – прим. автора статті), при цьому Єльцин дуже недвозначно засуджував російську імперську спадщину. Виступаючи в Києві 19 листопада 1990 р. і висловлюючи думки, які українці та чеченці змогли згодом обернути проти нього ж, Єльцин красномовно заявив: «Росія не прагне стати центром чогось начебто нової імперії... Росія краще інших розуміє згубність такої ролі, оскільки саме Росія довгий час відігравала цю роль. Що це дало їй? Чи стали росіяни вільніше? Багатше? Щасливіше? Історія навчила нас, що народ, який править іншими народами, не може бути щасливим».

Свідомо дружня позиція, зайнята Заходом, особливо Сполученими Штатами, у відношенні нового російського керівника підбадьорила пострадянських «прозахідників» у російському зовнішньополітичному істеблішменті. Вона підсилила його проамериканські настрої та спокусила членів цього істеблішменту. Новим лідерам лестило бути на коротку з вищими посадовими особами, які формулюють політику єдиної у світі наддержави, і вони легко впали в оману, що вони теж є лідерами наддержави. Коли американці запустили в оборот гасло про «зріле стратегічне партнерство» між Вашингтоном і Москвою, росіянином здалося, що цим було благословенно новий демократичний американсько-російський кондомініум, який прийшов на зміну колишньому суперництву». (Аналогічний процес відбувається в Україні з 2004 року. Особи, які прийшли до влади після «помаранчевої революції» відчувають свій комплекс «другорядності» по різних критеріях. Саме бути «на коротку з першими особами Америки» – це «дуже круто», заради цього можна піти дуже далеко..., прим. автора статті).

Далі З. Бжезинський зазначає: «Цей кондомініум має бути глобальним за масштабами. У такий спосіб Росія буде не тільки законним правонаступником колишнього Радянського Союзу, а й де-факто партнером у світовому устрої, заснованому на справжній рівності. Як безупинно заявляли російські лідери, це означає не тільки те, що інші країни світу повинні визнати Росію рівною Америці, а й те, що жодна глобальна проблема не може обговорюватися чи зважуватися без участі та/чи дозволу Росії. Хоча відкрито про це не говорилося, у зазначену ілюзію вписується також точка зору, що країни Центральної Європи повинні якимсь чином залишитися або навіть прийняти рішення залишитися регіоном, політично особливо близьким до Росії. Розпуск Варшавського Договору і РЕВ не повинно супроводжуватися тяжінням їхній колишніх членів до НАТО чи навіть тільки до ЄС.

Західна допомога тим часом дозволить російському уряду провести реформи усередині країни, виключити втручання держави в економіку і створити умови для зміцнення демократичних інститутів. Відновлення Росією економіки, її спеціальний статус рівноправного партнера Америки та просто її привабливість спонукають незалежні держави, які недавно утворилися, повинні бути вдячні Росії за те, що вона не загрожує їм, і усе більше усвідомлюють вигоди певного союзу з нею — до самої тісної економічної, а потім і політичної інтеграції з Росією, розширюючи в такий спосіб кордони цієї країни та збільшуючи її міць.

Проблема з таким підходом полягає в тому, що він позбавлений зовнішньополітичного і внутрішньополітичного реалізму. Хоча концепція «зрілого стратегічного партнерства» й пестить око і вуха, вона оманна. Америка ніколи не мала намірів поділяти владу на земній кулі з Росією, та й не могла робити цього, навіть якби й хотіла. Нова Росія була просто занадто слабкою, занадто розореною 75 роками правління комуністів і занадто відсталої соціально, щоб бути реальним партнером Америки у світі. На думку Вашингтона, Німеччина, Японія і Китай щонайменше так само важливі та впливові. Більш того, по деяких центральних геостратегічних питаннях, котрі представляють національний інтерес Америки, — у Європі, на Близького Схід і на Далекому Сході — устремління Америки і Росії дуже далекі від збігу. Як тільки неминуче почали виникати розбіжності — через диспропорції в сфері політичної моці, фінансових витрат, технологічних нововведень і культурної привабливості — ідея «зрілого стратегічного партнерства» стала здаватися дутою, і усе більше росіян вважають її висунутою спеціально для обману Росії».

З. Бжезинський вважає, «що можливо, цього розчарування можна було б уникнути, якби Америка раніше, під час американсько-російського «медяного місяця», прийняла концепцію розширення НАТО та одночасно запропонувала Росії «угоду, від якої неможливо відмовитися», а саме — особливі відносини співробітництва між Росією і НАТО. Якби Америка чітко і рішуче прийняла концепцію розширення альянсу із застереженням, що Росія буде яким-небудь чином включена в цей процес, можна було б, імовірно, уникнути почуття розчарування «зрілим партнерством», котре виникло у Москви згодом, а також прогресуючого послаблення політичних позицій «прозхідників» у Кремлі. (У 2004-2008 рр. ми спостерігаємо реалізацію «українську версію зрілого партнерства» із США, – прим. автора статті).

За часом це мало бути зроблено у другій половині 1993 року, відразу ж після того, як Єльцин у серпні підтвердив, що прагнення Польщі приєднатися до трансатлантичного альянсу не суперечить «інтересам Росії». Замість цього адміністрація Клінтона, котра тоді усе ще проводила політику «переваг до Росії», мучилася ще два роки, протягом яких Кремль «змінив платівку» і став усе більш вороже ставитися до повідомлень, котрі з'являлися, як сигналам про нерішучі наміри Америки розширити НАТО. До 1996 року, коли Вашингтон прийняв рішення про розширення НАТО, центральним завданням політики Америки щодо створення більш великого і більш безпечного євроатлантичного співтовариства, росіяни встали у жорстку опозицію. Отже, 1993 рік можна вважати роком упущених історичних можливостей».

Далі З. Бжезинський зазначає, що «не можна не визнати, що не всі тривоги Росії у відношенні розширення НАТО позбавлені законних підстав або викликані недоброзичливістю. Деякі супротивники розширення НАТО, зрозуміло, особливо в російських військових колах, скористалися менталітетом часів холодної війни і розглядають розширення НАТО не як невід’ємну частину власного розвитку Європи, а скоріше як просування до кордонів Росії очолюваного Америкою та усе ще ворожого альянсу. Деякі представники російської зовнішньополітичної еліти — більшість з яких насправді колишні радянські посадовці — настоюють на давній геостратегічній точці зору, що Америці немає місця в Євразії і що розширення НАТО в більшій ступені пов’язане з бажанням американців розширити свою сферу впливу. У деякій мірі їхня опозиція пов’язана з надією на те, що не зв’язані ні з ким країни Центральної Європи мають через деякий час повернутися до сфери геополітичного впливу Москви, коли Росія «поправиться».

Але багато російських демократів також боялися, що розширення НАТО буде означати, що Росія залишиться поза Європою, піддасться політичному остракізму і її будуть вважати невартою членства в інститутах європейської цивілізації. Відсутність культурної безпеки збільшувало політичні страхи, що зробило розширення НАТО, схожим на кульмінацію давньої політики Заходу, спрямованої на ізолювання Росії, щоб залишити її одну — уразливою для різних її ворогів. Крім того, російські демократи просто не змогли зрозуміти ні глибини вибурювання населення Центральної Європи більш ніж піввіковим пануванням Москви, ні глибини їхнього бажання стати частиною більш великої євроатлантичної системи.

З іншого боку, можливо, що ні розчарування, ні ослаблення російських «прозахідників» уникнути було не можна. Нова російська еліта, не єдина сама по собі, із президентом та його міністром закордонних справ, нездатними забезпечити тверде геостратегічне лідерство, не могла чітко визначити, чого нова Росія хоче в Європі, як не могла і реалістично оцінити наявні обмеження, пов’язані зі слабістю Росії. Російські демократи, які здійснюють політичні сутички, не змогли примусити себе сміливо заявити, що демократична Росія не проти розширення трансатлантичного демократичного співтовариства і хоче входити до нього. Манія одержати однаковий з Америкою статус у світі утруднила відмовлення політичної еліти від ідеї привілейованого геополітичного положення Росії не тільки на території колишнього Радянського Союзу, а й у відносинах з колишніми державами — сателітами Центральної Європи.

Такий розвиток обстановки зіграв на руку націоналістам, які до 1994 року почали знову набувати свого голосу, і мілітаристам, які у той час стали критично важливими для Єльцина його прихильниками усередині країни. Їх усе більш різка і часом загрозлива реакція на сподівання населення країн Центральної Європи лише підсилила рішучість колишніх країн-сателітів — які пам’ятають про своє лише недавно знайдене звільнення від панування Росії — одержати безпечний притулок у НАТО.

Провалля між Вашингтоном і Москвою поглибилося ще більше через небажання Кремля відмовитися від усіх завойованих Сталін територій. Західна суспільна думка, особливо в Скандинавських державах, а також і в Сполучених Штатах була особливо стурбована двозначним ставленням Росії до Прибалтійських республік. Визнаючи їхню незалежність і не змушуючи їх стати членами СНД, навіть демократичні російські керівники періодично вдавалися до погроз, щоб домогтися пільг для великих співтовариств російських колоністів, яких навмисно оселили в цих країнах у часи правління Сталіна. Обстановка була ще більше затьмарена підкресленим небажанням Кремля денонсувати секретну германько-радянську угоду 1939 року, котра проклала дорогу насильницькому включенню цих республік до складу Радянського Союзу. Навіть через п’ять років після розпаду Радянського Союзу представники Кремля наполягали (в офіційній заяві від 10 вересня 1996 р.), що у 1940 році Прибалтійські держави добровільно «приєдналися» до Радянського Союзу.

Російська пострадянська еліта явно очікувала, що Захід допоможе чи, принаймні, не буде заважати відновленню чільної ролі Росії на пострадянському просторі. Тому їх обурило бажання Заходу допомогти пострадянським країнам, які недавно одержали незалежність, зміцнитися в їх самостійному політичному існуванні. Навіть попереджаючи, що «конфронтація зі Сполученими Штатами... — це варіант, який варто уникнути», високопоставлені російські аналітики, які займаються питаннями зовнішньої політики США, доводили (і не завжди помилково), що Сполучені Штати домагаються «реорганізації міждержавних відносин у всій Євразії... щоб у результаті на континенті була не одна провідна держава, а багато середніх, стабільних і помірковано сильних... але обов’язково більш слабких у порівнянні зі Сполученими Штатами як по окремо, так і разом» [17].

При цьому З. Бжезинський    підкреслює: «У цьому відношенні Україна мала украй важливе значення. Уся велика схильність США, особливо до 1994 року, надати високий пріоритет американсько-українським відносинам і допомогти Україні зберегти свою недавно знайдену національну свободу розглядалася багатьма в Москві — і навіть «прозахідниками» — як політика, націлена на життєво важливі для Росії інтереси, пов’язана з поверненням України в кінцевому рахунку в загальний загін. Те, що Україна буде згодом якимсь чином «реінтегрована», залишається догматом віри багатьох з російської політичної еліти [18]. У результаті геополітичні та історичні сумніви Росії щодо самостійного статусу України чоло в чоло зіштовхнулися з точкою зору США, що імперська Росія не може бути демократичною.

Крім того, були суто внутрішні доводи, що «зріле стратегічне партнерство» між двома «демократіями» виявилося ілюзорним. Росія була занадто відсталої та занадто спустошеною в результаті комуністичного правління, щоб являти собою життєздатного демократичного партнера Сполучених Штатів. І цю основну реальність не могла затушувати пишномовна риторика про партнерство. Крім того, пострадянська Росія тільки частково порвала з минулим. Майже всі її «демократичні» лідери — навіть якщо вони щиро розчарувалися в радянському минулому — були не тільки продуктом радянської системи, а й колишніми високопоставленими членами її правлячої еліти. Вони не були в минулому дисидентами, як у Польщі або у Чеській Республіці. Ключові інститути радянської влади — хоча і слабкі, деморалізовані та корумповані — залишилися. Символом цієї дійсності та того, що комуністичне минуле усе ще не розтиснуло своїх обійми, є історичний центр Москви: продовжує існувати Мавзолей Леніна. Це рівнозначно тому, що у постнацистській Німеччиною керували б колишні нацистські «гауляйтери» середньої ланки, які проголошували б демократичні гасла, і при цьому мавзолей Гітлера продовжував стояти в центрі Берліна. (Аналогічна оцінка і ставлення з боку американських і західних партнерів нині лунає і на адресу української пострадянської правлячої еліти, не залежно від її сучасного кольору – це група колишніх партійно-номенклатурних або співчуваючи їм «демократизованих» осіб. Найчастіше це «талановиті діти колишніх», – прим. автора статті).

Політична слабкість нової демократичної еліти збільшувалася самим масштабом економічної кризи в Росії. Необхідність широких реформ — щоб виключити державу з економіки — викликала надмірні очікування допомоги з боку Заходу, особливо США. Незважаючи на те, що ця допомога, особливо з боку Німеччини і США, поступово досягла великих обсягів, вона навіть при найкращих обставинах усе рівно не могла сприяти швидкому економічному підйому. Соціальне невдоволення, котре виникло в результаті, стало додатковою підтримкою для зростаючого кола розчарованих критиків, які стверджують, що партнерство зі Сполученими Штатами було обманом, вигідним США, а також таке, що завдає збитки Росії». (Аналогічний острах відчувається у населення України щодо сучасних американсько-українських відносин, прим. автора статті).

З. Бжезинський робіть висновок: «Коротше кажучи, у перші роки після катастрофи Радянського Союзу не існувало ні об’єктивних, ні суб’єктивних передумов для ефективного глобального партнерства. Демократично налаштовані «прозахідники» просто хотіли дуже багато чого, але зробити могли дуже мало. Вони бажали рівноправного партнерства — або скоріше кондомініуму — зі США, відносної свободи дій усередині СНД та у Центральній Європі, на так званій з геополітичної точки зору «нічиєї землі». Проте, їхній подвійний підхід до радянської історії, відсутність реалізму в поглядах на глобальну владу, глибина економічної кризи та відсутність широкої підтримки у всіх шарах суспільства означали, що вони не зможуть створити стабільної та справді демократичної Росії, наявність якої передбачає концепція «рівноправного партнерства». Росії необхідно пройти через тривалий процес політичних реформ, такий же тривалий процес стабілізації демократії та ще більш тривалий процес соціально-економічних перетворень, потім зуміти зробити більш істотний крок від імперського мислення убік національного мислення, яке враховує нові геополітичні реальності не тільки в Центральній Європі, а й особливо на території колишньої Російської імперії, перш ніж партнерство з Америкою зможе стати реально здійсненним геополітичним варіантом розвитку обстановки. (Аналогічну ваду – посткомуністична спадщина, відчуття меншовартості, недооцінка власного потенціалу, відсутність політичної волі, схильність поведінки правлячої еліти підкорятися зовнішньому впливу тощо – в розвиненості «українського демократичного суспільства» відмічають американські, а особливо французькі та німецькі геополітики, при оцінці та визначенні можливого статусу відносин з Україною, – прим. автора статті).

Концепція «європейської інтеграційної моделі» в російському варіанті. Аналізуючи порушену проблему З. Бжезинський зазначає, що «у цьому відношенні в проведеному порівнянні суто з ЄС ігнорується ключова розбіжність: хоча і наявний особливий вплив Німеччини, в ЄС не домінує яка-небудь одна держава, котра поодинці затьмарювала б інших членів ЄС разом узятих по відносному ВНП, чисельності населення або по території. ЄС також не є й спадкоємцем якоїсь національної імперії, звільненні члени якої підозрювали б, що під «інтеграцією» закодоване відроджене підпорядкування. І навіть у цьому випадку легко уявити собі, яка була би реакція європейських держав, якби Німеччина офіційно заявила, що її завдання полягає в зміцненні та розширенні її керівної ролі в ЄС, як це пролунало у вересні 1995 року в офіційній заяві Росії, котра цитувалася вище.

В аналогії з ЄС є ще один недолік. Відкриті та відносно розвинені економічні системи західноєвропейських держав були готові до демократичної інтеграції, і більшість західноєвропейців бачили відчутні економічні і політичні вигоди в такій інтеграції. Менш багаті держави Західної Європи також могли виграти від значних дотацій. На противагу цьому недавно набуті незалежність держави бачили в Росії політично нестабільну державу, котра усе ще плекала амбіції панування, і, з економічної точки зору, перешкоду їх участі у світовій економіці та доступу до вкрай необхідних іноземних інвестицій.

Опозиція ідеям Москви у відношенні «інтеграції» була особливо сильної в Україні. Українські  лідери швидко зрозуміли, що така «інтеграція», особливо у світлі застережень Росії щодо незалежності України, у кінцевому рахунку призведе до втрати національного суверенітету. Крім того, важка «рука Росії» у відносинах з новою українською державою: її небажання визнати кордони України, її сумніви щодо права України на Крим, її наполегливі домагання на винятковий екстериторіальний контроль над Севастополем — усе це додало українському націоналізму, щойно пробудився, явну антиросійську спрямованість. У процесі самовизначення під час критичної стадії формування нової держави український народ, таким чином, переключився від традиційної антипольської чи антирумунської позиції на протистояння будь-яким пропозиціям Росії, спрямованим на велику інтеграцію країн СНД, на створення особливого слов'янського співтовариства (з Росією і Бєларуссю), чи Євразійського союзу, викриваючи їх як імперські тактичні прийоми Росії.

Рішучості України зберегти свою незалежність сприяла підтримка ззовні. Незважаючи на те що спочатку Захід, і особливо Сполучені Штати, запізнився визнати важливе з погляду геополітики значення існування самостійної української держави, до середини 90-х років (ХХ століття, прим. автора статті) і США, і Німеччина стали твердими прихильниками самостійності Києва. У липні 1996 року міністр оборони США заявив: «Я не можу переоцінити значення існування України як самостійної держави для безпеки і стабільності всієї Європи», а у вересні того ж року канцлер Німеччини, незважаючи на його могутню підтримку президента Єльцина, пішов ще далі, сказавши, що «міцне місце України в Європі не може більше ким-небудь піддаватися сумніву... Більше ніхто не зможе заперечувати незалежність і територіальну цілісність України». Особи, які формулюють політику США, також почали називати американсько-українські відносини «стратегічним партнерством», свідомо використовуючи те ж саме висловлювання, котре визначало американсько-російські відносини».

Коментар автора статті: У даному випадку ми спостерігаємо подвійність стандартів щодо визначення статусу, щирості та дієвості надання Україні підтримки у набутті справжнього статусу держави-суверена, тобто собі подібного. З боку американців спостерігається геостратегічна гра за контроль над правлячою елітою України. Загріваючи з російським керівництвом, Вашингтон проголошує американсько-російські відносини «стратегічним партнерством», знаходячись у майже неприхованому антагонізмі з Москвою. У цей же час у Києві та Москві при наявності подібного антагонізму українсько-російським відносинам аналогічним чином надається статус «стратегічного партнерства». У цій ситуації американці використовують антиросійські налаштовування у певної частини українського політичного істеблішменту і проголошують американсько-українські відносини «стратегічним партнерством». Виникає дуже делікатна ситуація або дуже поверхове ставлення до поняття статусу «стратегічного партнерства», котре передбачає, насамперед, об’єднання однодумців у сфері безпеки. Дуже незрозуміло як його тлумачать у Києві: як можна бути одночасно щирим стратегічним партнером зі сторонами, які знаходяться у непримиренній конкуренції.

З іншого боку, німецька сторона завзято висловлюється за незалежність України та поряд із цим в межах Страсбурзького трикутника «Франція – Німеччина – Росія» договірно запевняє у повній політичній підтримці російських дій на пострадянському просторі, в тому числі й щодо України. Зі свого боку французькі партнери неофіційно визначають Україну як «державоподібне утворення, котре виникло після розвалу СРСР та на чолі якого стоять сімейно-територіальні клани». Одночасно німецькі геостратеги, зокрема в особі Олександра Рара, фахівця по державах СНД, висловлюються щодо «проблематичності затвердження України як суверенної держави».

У зазначеному вище контексті З. Бжезинський зазначає: «Як уже відзначалося, без України реставрація імперії, будь то на основі СНД чи на базі євразійства, стало б нежиттєздатною справою. Імперія без України буде в кінцевому рахунку означати, що Росія стане більш «азіатською» і більш далекою від Європи державою. Крім того, ідея євразійства виявилася також не дуже привабливої для громадян щойно утворених незалежних держав Середньої Азії: лише деякі з них бажали б нового союзу з Москвою.

Узбекистан виявив особливу наполегливість, підтримуючи протидію України будь-яким тенденціям перетворенням СНД у наднаціональне утворення та ініціативам Росії, спрямованим на посилення СНД.

Інші члени СНД також насторожено ставляться до намірів Москви, виявляючи тенденцію до групування навколо України та Узбекистану, щоб здійснювати протидію або уникнути тиску Москви, спрямованого на посилення більш тісної політичної і військової інтеграції. Крім того, майже у всіх знов утворених державах поглиблювалося почуття національної свідомості, центром уваги якого усе більше стає тавруванням підпорядкування в минулому як колоніалізму і викорінювання всілякої спадщини тієї епохи. Таким чином, навіть уразливий з етнічної точки зору Казахстан приєднався до держав Середньої Азії у відмовленні від кирилиці та заміні її латинським алфавітом, як це раніше зробила Туреччина. По суті, для перешкоджання спробам Росії використовувати СНД як інструмент політичної інтеграції до середини 90-х років неофіційно сформувався приховано очолюваний Україною блок, котрий включає Узбекистан, Туркменистан, Азербайджан та іноді Казахстан, Грузію і Молдову.

Наполегливість України щодо лише обмеженої та головним чином економічної інтеграції позбавила поняття «Слов’янський союз» якого-небудь практичного змісту. Розповсюджувана деякими слов'янофілами і отримана популярність завдяки підтримці Олександра Солженіцина ідея автоматично втратила геополітичний зміст, як тільки була відкинута Україною. Це залишило Бєларусь наодинці з Росією. і це також мало на увазі можливий поділ Казахстану, оскільки заселені росіянами його північні райони могли потенційно стати частиною цього союзу. Такий варіант, природно, не влаштовував нових керівників Казахстану і просто підсилив антиросійську спрямованість казахського націоналізму. Для Бєларусі «Слов’янський союз» без України означав не що інше, як включення до складу Росії, що також розпалило невдоволення націоналістів.

Концепція геополітичного проекту «Євразійство». Євразійство як доктриназ’явилося не після розпаду Радянського Союзу. Уперше воно виникло в XIX столітті, але стало більш розповсюдженою у XX сторіччі як чітко сформульованою альтернативою радянському комунізму і як реакцію на нібито занепад Заходу. Російські емігранти особливо активно поширювали цю доктрину як альтернативу радянському шляху, розуміючи, що національне пробудження неросійських народів у Радянському Союзі вимагає всеосяжної наднаціональної доктрини, щоб остаточний крах комунізму не призвів також до розпаду Великої Російської імперії.

Вже в середині 20-х років ХХ сторіччя це було ясно сформульоване князем Н. С. Трубецьким, виразником ідеї євразійства, який писав, що «комунізм насправді є перекрученим варіантом європеїзму, в руйнуванні його духовних основ і національної унікальності російського суспільства, у поширенні в ньому матеріалістичних критеріїв, котрі фактично правлять і Європою, і Америкою...

Наше завдання — створити цілком нову культуру, нашу власну культуру, котра не буде походити на європейську цивілізацію... коли Росія перестане бути перекрученим відображенням європейської цивілізації... коли вона знову стане самої собою: Росією-Євразією, свідомою спадкоємицею і носієм великої спадщини Чингисхана» [19].

Зазначена точка зору знайшла вдячну аудиторію в заплутаній пострадянській обстановці. З одного боку, комунізм був затаврований як зрадництво росіянки православності та особливою, містичною «російською ідею», а з іншого боку — було відкинуте західництво, оскільки Захід вважався як таким, що загніває, антиросійським з погляду культури і схильним відмовити Росії в її історично і географічно обґрунтованим домаганням на ексклюзивний контроль над євразійськими просторами.

Євразійству був доданий академічний лиск, багато і часто цитуємий Левом Гумільовим, істориком, географом та етнографом, який у своїх працях «Середньовічна Росія і Великий Степ», «Ритми Євразії» і «Географія етносу в історичний період» підвів могутню базу під твердження, що Євразія є природним географічним оточенням для особливого російського етносу, наслідком історичного симбіозу росіянина і неросійських народів — мешканців степів, котрі у результаті призвів до виникнення унікальної євразійської культурної і духовної самобутності. Гумільов попереджав, що адаптація до Заходу загрожує російському народу утратою свого «етносу і душі».

Зазначені погляди повторювалися, хоча і більш примітивно, різними російськими політиками-націоналістами. Колишній віце-президент Олександр Руцькой, наприклад, стверджував, що «з геополітичного положення нашої країни ясно, що Росія є єдиним містком між Азією і Європою. Хто стане хазяїном цих просторів, той стане хазяїном світу» [20]. Суперник Єльцина по президентських виборах 1996 року комуніст Геннадій Зюганов, незважаючи на свою прихильність марксизму-ленінізму, підтримав містичний акцент євразійства на особливій духовній і місіонерській ролі російського народу на великих просторах Євразії, доводячи, що Росії надані в такий спосіб як унікальна культурна роль, так і дуже вигідне географічне положення для того, щоб відігравати керівну роль у світі.

Більш помірний і прагматичний варіант євразійства був висунутий і керівником Казахстану Нурсултаном Назарбаєв. Зіштовхнувшись у своїй країні з розколом між корінними казахами і російськими переселенцями, число яких майже однаково, і прагнучи знайти формулу, котра могла б як-небудь послабити тиск Москви, спрямований на політичну інтеграцію, Назарбаєв висунув концепцію «Євразійського союзу» як альтернативу безликому і неефективний СНД. Хоча в його варіанті було відсутнє містичний зміст, властивий більш традиційному євразійському мисленню, і явно не ставилася в основу особлива місіонерська роль росіян як лідерів Євразії, він був заснований на тій точці зору, що Євразія — обумовлена географічно в кордонах, аналогічних кордонам Радянського Союзу, — являє собою органічне ціле, котре повинне також мати і політичний вимір».

Концепція геополітичного проекту «ближнє зарубіжжя». З. Бжезинський зазначає: «За таких обставин не дивно, що пріоритет щодо «ближнього зарубіжжя» став основним елементом критики прозахідного варіанту, а також ранньої зовнішньополітичної альтернативи. Вона базувалася на тому доводі, що концепція «партнерства» зневажає те, що повинно бути найбільш важливим для Росії: а саме її відносини з колишніми радянськими республіками. «Ближнє зарубіжжя» стало коротким формулюванням захисту політики, основний упор якої буде зроблений на необхідність відтворення в межах геополітичного простору того, що колись займав Радянський Союз, деякої життєздатної структури з Москвою як центр, котрий приймає рішення. З урахуванням цієї вихідної умови широкі шари суспільства дішли згоди, що політика орієнтації на Захід, особливо на США, приносить мало користі, а коштує занадто дорого. Вона просто полегшила Заходу користування можливостями, створеними в результаті катастрофи Радянського Союзу.

Однак концепція «ближнього зарубіжжя» була великою «парасолькою», під якою могли зібратися декілька різних геополітичних концепцій. Зазначена концепція зібрала під своїми прапорами не тільки прихильників економічного функціоналізму і детермінізму (включаючи деяких «прозахідників»), які вірили, що СНД може еволюціонувати в очолюваний Москвою варіант ЄС, а також й тих, хто бачив в економічній інтеграції лише один з інструментів реставрації імперії, яка може працювати або під «парасолькою» СНД, або через спеціальні угоди (сформульовані в 1996 р.) між Росією і Бєларуссю, або між Росією, Бєларуссю, Казахстаном і Киргизстаном; її також поділяють романтики-слов’янофіли, які виступають за «Слов’янський союз» Росії, України і Бєларусі, та нарешті, прихильників деякої міри містичного уявлення про євразійство як про основне визначення постійної історичної місії Росії.

У самому вузькому смислі пріоритет щодо «ближнього зарубіжжя» включав дуже розумну пропозицію, що Росія повинна спочатку сконцентрувати свої зусилля на відносинах з недавно утвореними незалежними державами, особливо тому, що усі вони залишилися прив’язаними до Росії реаліями радянської політики, яка заохочується спеціально, стимулюванням економічної взаємозалежності серед них. Це мало й економічний, і геополітичний зміст. «Загальний економічний простір», про який часто говорили нові російські керівники, був реалією, котра не могла ігноруватися лідерами недавно утворених незалежних держав. Кооперація та навіть деяка інтеграція були нагальною економічною потребою. Таким чином, сприяння створенню загальних інститутів держав СНД, щоб повернути назад викликаний політичним розпадом Радянського Союзу. Процес економічної дезинтеграцї та роздроблення був не тільки нормальним, а й бажаним.

Для деяких росіян сприяння економічній інтеграції було, таким чином, функціонально діючою і політично відповідальною реакцією на те, що сталося. Часто проводилася аналогія між ЄС і ситуацією, котра склалася після розпаду СРСР. Реставрація імперії недвозначно відкидалася найбільш поміркованими прихильниками економічної інтеграції. Наприклад, у важливій доповіді, озаглавленій «Стратегія для Росії», опублікованому в серпні 1992 року Радою із зовнішньої і оборонної політики групою відомих особистостей та високопоставлених державних чиновників, «постімперська освічена інтеграція» дуже аргументовано відстоювала як найправильнішу програму дій для пострадянського економічного простору.

Проте, упор на «ближнє зарубіжжя» не було просто політично м’якою доктриною регіонального економічного співробітництва. У її геополітичному змісті був присутній імперський контекст. Навіть у досить помірній доповіді в 1992 році говорилося про Росію, котра відновлюється, яка у кінцевому рахунку установить стратегічне партнерство із Заходом, партнерство, в якому вона буде «регулювати обстановку в Східній Європі, Середній Азії та на Далекому Сході». Інші прихильники цього пріоритету виявилися більш безсоромними, недвозначно заявляючи про «виняткову роль» Росії на пострадянському просторі та звинувачуючи Захід в антиросійській політиці, котру він проводить, надаючи допомогу Україні та іншим недавно утвореним незалежним державам.

Типовим, але аж ніяк не екстремальним прикладом стало судження Ю. Амбарцумова, голови в 1993 році парламентського Комітету з іноземних справ і колишнього прихильника пріоритету партнерства, який відкрито доводив, що колишній радянський простір є винятково російською сферою геополітичного впливу. У січні 1994 року його підтримав колись енергійний прихильник пріоритету партнерства із Заходом міністр закордонних справ Росії Андрій Козирєв, який заявив, що Росія «повинна зберегти свою військову присутність у регіонах, котрі сторіччями входили в сферу її інтересів». І насправді, 8 квітня 1994 р. «Вісті» повідомили, що Росії удалося зберегти не менше ніж 28 військових баз на території недавно набивних незалежність держав і лінія на карті, котра з’єднує російські військові угруповання в Калінінградській області, Молдові, Криму, Вірменії, Таджикистану і на Курильських островах, майже збігається з лінією кордонів колишнього Радянського Союзу.

У вересні 1995 року президент Єльцин видав офіційний документ про політику Росії у відносинах в СНД, в якому в такий спосіб класифікувалися цілі Росії: «Головним завданням політики Росії щодо СНД є створення економічно і політично інтегрованого співтовариства держав, котре буде здатне претендувати на належне йому місце у світовому співтоваристві... консолідація Росії в ролі провідної сили у формуванні нової системи міждержавних політичних і економічних відносин на постсоюзному просторі».

З. Бжезинський особливо звертає увагу читача на наступне: «Слід зазначити політичний розмах цього зусилля, указівка на окремий суб’єкт права, котрий претендує на «своє» місце у світовій системі, та на домінуючу роль Росії усередині цього нового суб’єкта права. Відповідно до цього Москва наполягала на зміцненні політичних і військових зв’язків між Росією і недавно утвореним СНД: щоб було створено єдине військове командування, щоб збройні сили держав СНД були пов’язані офіційним договором, щоб «зовнішні» кордони СНД знаходилися під централізованим контролем (читай: контролем Москви), щоб російські війська відігравали вирішальну роль у будь-яких миротворчих операціях усередині СНД та щоб була сформульована загальна зовнішня політика країн СНД, основні інститути якого повинні знаходитися у Москві (а не в Мінську, як спочатку було вирішено в 1991 р.), при цьому президент Росії повинний головувати на проведених СНД зустрічах на вищому рівні.

У документі від вересня 1995 року також заявлялося, що «у країнах «ближнього зарубіжжя» повинне гарантуватися поширення програм російського телебачення і радіо, повинна виявлятися підтримка поширенню російських видань у регіоні та Росія повинна готувати національні кадри для країн СНД.

Особлива увага повинна бути приділена відновленню позицій Росії в якості головного освітнього центра на пострадянському просторі, маючи на увазі необхідність виховання молодого покоління в країнах СНД у дусі дружнього ставлення до Росії».

Відбиваючи подібні настрої, Державна Дума Росії на початку 1996 року зайшла настільки далеко, що оголосила ліквідацію Радянського Союзу юридично недійсним кроком. Крім того, навесні того ж року Росія підписала дві угоди, котрі забезпечують більш тісну економічну і політичну інтеграцію між Росією і найбільш податливими членами СНД. Одна угода, підписана з великою помпою і пишністю, передбачала створення союзу між Росією і Бєларуссю в рамках нового «Співтовариства Суверенних Республік» (російське скорочення «РСР» багатозначно нагадувало скорочену назву Радянського Союзу — «СРСР»), а інша угода, підписана Росією, Казахстаном, Бєларуссю і Киргизстаном, обумовлювала створення в перспективі «Співтовариства Об’єднаних Держав». Обидві ініціативи відбивали невдоволення повільними темпами об’єднання усередині СНД і рішучість Росії продовжувати сприяти процесу об’єднання.

Таким чином, в акценті «ближнього зарубіжжя» на посилення центральних механізмів СНД з’єдналися деякі елементи залежності від об’єктивного економічного детермінізму з досить сильною суб'єктивною імперською рішучістю. Але ні те, ні інше не дали більш філософської і до того ж геополітичної відповіді на усе це кричуще питання: «Що є Росія, яка її справжня місія і законні кордони?»

З. Бжезинський зазначає: «Саме це той вакуум, котрий намагалася заповнити усе більш приваблива доктрина євразійства з її фокусом також на «ближнє зарубіжжя». Відправною крапкою цієї орієнтації, визначеної в термінології, пов’язаної скоріше з культурою і навіть з містикою, була передумова, що в геополітичних і культурних відносинах Росія не зовсім європейська і не зовсім азіатська країна, тому явно є євразійську державу, котра притаманна лише їй. Це — спадщина унікального контролю Росії над величезною територією між Центральною Європою та Тихим океаном, спадщина імперії, котру Москва створювала протягом чотирьох сторіч свого просування на схід. У результаті цього просування Росія асимілювала численні неросійські і неєвропейські народи, набувши таким чином політичну і культурну індивідуальність.

Підсумовуючи розгляд двох концепцій «ближнє зарубіжжя» і «євразійство», З. Бжезинський зазначає, що «спроба надати «ближньому зарубіжжю» найвищий пріоритет у російському геополітичному мисленні було в деякій мірі виправданим в тому плані, що деякий порядок і примирення між постімперською Росією і недавно утвореними незалежними державами було абсолютно необхідним з погляду безпеки та економіки. Проте, трохи сюрреалістичний відтінок більшої частини цієї дискусії додали давні уявлення про те, що політичне «об’єднання» колишньої імперії було певним чином бажаним і здійсненним, будь воно добровільним (по економічних поняттях) або, у кінцевому рахунку, наслідком відновлення Росією втраченої моці, не говорячи вже про особливу євразійську чи слов’янську місію Росії.

Зовнішні перешкоди на шляху політики щодо «ближнього зарубіжжя» були в значній мірі посилені важливим внутрішнім обмежуючим чинником: настроями російського народу. Незважаючи на риторику політичної еліти з приводу особливої місії Росії на території колишньої імперії, російський народ — частково від явної утоми, а також і зі здорового глузду — виявив мало ентузіазму щодо честолюбних програм реставрації імперії.

Росіяни схвалювали відкриті кордони, свободу торгівлі, свободу пересування та особливий статус російської мови, але політична інтеграція, особливо якщо вона була пов’язана з витратами або вимагала пролиття крові, – викликала мало ентузіазму. Про розпад Союзу шкодували, до його відновлення ставилися прихильно, але реакція громадськості на війну в Чечні показала, що будь-яка політика, пов’язана із застосуванням чогось більшого, ніж економічні важелі і/чи політичний тиск, підтримки народу не одержить.

Коротше кажучи, геополітична неспроможність пріоритету орієнтації на «ближнє зарубіжжя» полягала в тому, що Росія була недостатньо сильною політично, щоб нав’язувати свою волю, і недостатньо привабливою економічно, щоб спокусити нові держави. Тиск із боку Росії просто змусив їх шукати більше зв’язків за рубежем, у першу чергу із Заходом, у деяких випадках також із Китаєм та ісламськими державами на півдні. Коли Росія пригрозила створити свій військовий блок у відповідь на розширення НАТО, вона задавала собі болісне питання: «З ким?» І одержала ще більш болісну відповідь: якнайбільше — із Бєларуссю і Таджикистаном.

Нові держави, якщо хочете, були усе більше схильні не довіряти навіть цілком виправданим і необхідним формам економічної інтеграції з Росією, боячись можливих політичних наслідків. У той же час ідеї про нібито властиву Росію євразійської місії та про слов’янську загадковість тільки ще більше ізолювали Росію від Європи та у цілому від Заходу, продовживши у такий спосіб пострадянську кризу і затримавши необхідну модернізацію та вестернізацію російського суспільства за тими принципами, як це зробив Кемаль Ататюрк у Туреччині після розпаду Оттоманської імперії. Таким чином, акцент на «ближнє зарубіжжя» став для Росії не геополітичним рішенням, а геополітичною оманою.

Геостратегічна концепція контральянсу гегемонії США і НАТО. Якщо не кондомініум зі США і не «ближнє зарубіжжя», тоді які ще геостратегічні варіанти малися в Росії? Невдала спроба орієнтації на Захід для досягнення бажаної глобальної рівності «демократичної Росії» зі США, котре більше було гаслом, ніж реалією, викликала розчарування серед демократів, тоді як змушене визнання, що «реінтеграція» старої імперії була в кращому випадку віддаленою перспективою, спокусило деяких російських геополітиків пограти з ідеєю деякого контральянсу, спрямованого проти гегемонії США в Євразії.

На початку 1996 року президент Єльцин замінив свого орієнтованого на Захід міністра закордонних справ Козирєва більш досвідченим, але ортодоксальним Євгенієм Примаковим, фахівцем з колишнього Комінтерну, давнім інтересом якого були Іран і Китай. Деякі російські оглядачі робили припущення, що орієнтація Примакова може прискорити спроби створення нової «антигегемоністської» коаліції, сформованої навколо цих трьох країн з величезною геополітичною ставкою на обмеження переважного впливу США в Євразії. Деякі перші поїздки та коментарі Примакова підсилили таке враження. Крім того, зв'язки, що існують між Китаєм і Іраном в сфері торгівлі зброєю, а також схильність Росії допомогти Ірану в його спробах одержати більший доступ до атомної енергії, здавалося, забезпечували прекрасні можливості для більш тісного політичного діалогу і створення в кінцевому рахунку альянсу. Результат міг, принаймні теоретично, звести разом провідну слов'янську держава світу, найбільш войовничу у світі ісламську державу і саму велику в світі за чисельністю населення та сильну азіатську державу, – створивши у такий спосіб могутню коаліцію.

Необхідною відправною крапкою для будь-якого такого контральянсу було поновлення двосторонніх китайсько-російських відносин на основі невдоволення політичної еліти обох держав тим, що США стали єдиною наддержавою. На початку 1996 року Єльцин побував з візитом у Пекіні та підписав декларацію, котра недвозначно засуджувала глобальні «гегемоністські» тенденції, що, таким чином, мало на увазі, що Росія і Китай вступають у союз проти Сполучених Штатів. У грудні 1996 року прем’єр-міністр Китаю Чи Пін здійснив відповідний візит, і обидві сторони не тільки знову підтвердили, що вони проти міжнародної системи, в якій «домінує одна держава», а й також схвалили посилення існуючих альянсів. Російські оглядачі вітали такий розвиток подій, розглядаючи його як позитивне зрушення в глобальному співвідношенні сил і як належна відповідь на підтримку Сполученими Штатами розширення НАТО. Дехто навіть радив, щоб російсько-китайський альянс був для США відповіддю, котру американці заслужили.

Проте, як вважає З. Бжезинський, «коаліція Росії одночасно з Китаєм та Іраном може виникнути тільки в тому випадку, якщо Сполучені Штати виявляться настільки недальновидними, щоб викликати антагонізм у Китаї та Ірані одночасно. Безумовно, така можливість не виключена, і дії США в 1995-1996 роках майже виправдували думку, що Сполучені Штати прагнуть вступити в антагоністичні відносини і з Тегераном, і з Пекіном. Однак ні Іран, ні Китай не були готові зв’язати стратегічно свою долю з нестабільною і слабкою Росією. Обидві держави розуміли, що будь-яка подібна коаліція, як тільки вона вийде за рамки деякої певної мети тактичного характеру, може поставити під загрозу їхній вихід на більш розвинені держави з їх винятковими можливостями по інвестиціях і настільки необхідними передовими технологіями. Росія могла запропонувати занадто мало, щоб бути по-справжньому гідним партнером по коаліції антигегемоністської спрямованості.

Позбавлена загальної ідеології та об’єднана лише «антигегемоністськими» почуттями, подібна коаліція буде власне кажучи альянсом частини країн «третього світу» проти найбільш розвинених держав. Жоден із членів такої коаліції не доможеться багато чого, а Китай особливо ризикує утратити величезний приплив інвестицій. Для Росії — аналогічно — «примара російсько-китайського альянсу... різко збільшить шанси, що вона знову виявиться майже відрізаної від західних технологій і капіталів», [21] як помітив один критично налаштований російський геополітик. Такий союз у кінцевому рахунку прирече всіх його учасників, будь їх два чи три, на тривалу ізоляцію і загальну для них відсталість.

Крім того, Китай виявиться старшим партнером у будь-якій серйозній спробі Росії створити подібну «антигегемоністську» коаліцію. Китай, який має велику чисельність населення, більш розвинений у промисловому відношенні, більш новаторський, більш динамічний і потенційно виношує певні територіальні плани щодо Росії, – неминуче надасть їй статус молодшого партнера, одночасно відчуваючи нестачу засобів (а можливо, і небажання) для допомоги Росії в подоланні її відсталості. Росія, таким чином, стане буфером між Європою та експансіоністським  Китаєм, що розширюється.

І нарешті, деякі російські експерти з міжнародних справ продовжували плекати надію, що патів стан в інтеграції Європи, включаючи, можливо, внутрішні розбіжності держав Заходу по майбутній моделі НАТО, зможуть у кінцевому рахунку призвести до появи щонайменше тактичних можливостей для «флірту» Росії з Німеччиною чи Францією, але в будь-якому випадку без збитку для трансатлантичних зв’язків Європи зі США. Така перспектива навряд чи була чимось новим, оскільки протягом усього періоду холодної війни Москва періодично намагалася розіграти німецьку або французьку карту. Проте, деякі геополітики в Москві вважали обґрунтованим розраховувати на те, що патове положення в європейських справах може створити сприятливі тактичні умови, які можна використовувати на шкоду США.

Але це майже все, чого можна досягти: суто тактичні варіанти. Малоймовірно, що Німеччина або Франція відмовляться від зв’язків зі США. Визначення цілей «флірту», особливо з Францією, по якому-небудь вузькому питанню не можна виключати, проте геополітичній зміні структури альянсів повинні передувати масований переворот у європейських справах, провал об’єднання Європи та розрив трансатлантичних зв’язків. Але навіть тоді малоймовірно, що європейські держави висловлять наміри вступити в дійсно всеосяжний геостратегічний союз з Росією, котра втратила курс.

Таким чином, жоден з варіантів контральянсу не є при ближчому розгляді життєздатною альтернативою. Вирішення нової геополітичної дилеми Росії не може бути знайдено ні в контральянсі, ні в ілюзії рівноправного стратегічного партнерства зі США, ні в спробах створити яке-небудь нове політичне або економічне «інтегроване» утворення на просторах колишнього Радянського Союзу. В усіх них не враховується єдиний вихід, що насправді є в Росії».

Коментар автора статті: З огляду на результати десятирічного правління Володимира Путіна в Росії, можна зазначити, що З. Бжезинський дещо помилився у своїх прогнозах щодо російсько-французьких і російсько-німецьких відносин. Так, поступово набирає обертів підтриманий росіянами французький геостратегічний проект «Євразійська імперія» у вигляді Європейського союзу,  тріумвіратів – Страсбурзького: Франція – Німеччина – Росія; і Веймарського: Франція – Німеччина – Польща; російських геопроектів ЄврАзес, котрий включає Росію, середньоазіатські пострадянські держави та Бєларусь; «Шанхайської ініціативи», котра включає Росію, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан Китай; та «Держави Прикаспію», котрий включає Росію, Іран, Азербайджан, Казахстан і Туркменистан. Як не дивно, зазначені альянси під спільним впливом росіян, французів і німців розвиваються в напрямі пониження американської присутності та впливу на євразійському просторі).

Виклавши вище свої оціночні міркування, З. Бжизинський намагається змоделювати певні перспективи для Росії та можливі наслідки для інтересів США на Євразійському просторі.

Геополітичні альтернативи для Росії за З. Бжезинським виглядають наступним чином:

«Для Росії єдиний геостратегічний вибір, у результаті якого вона змогла б відігравати реальну роль на міжнародній арені та одержати максимальну можливість трансформуватися і модернізувати своє суспільство, — це Європа. І це не просто яка-небудь Європа, а трансатлантична Європа, що розширюються у межах ЄС і НАТО. Така Європа сприймає відчутну форму і, крім того, вона, імовірно, буде як і раніше тісно пов’язана з Америкою. От з такою Європою Росії прийдеться мати відносини в тому випадку, якщо вона хоче уникнути небезпечної геополітичної ізоляції.

Для Америки Росія занадто слабка, щоб бути її партнером, але, як і колись, занадто сильна, щоб бути просто її пацієнтом. Більш ймовірна ситуація, при якій Росія стане проблемою, якщо Америка не розробить позицію, за допомогою якої їй удасться переконати росіян, що найкращий вибір для їхньої країни — це посилення органічних зв’язків із трансатлантичною Європою. Хоча довгостроковий російсько-китайський і російсько-іранський стратегічний союз малоймовірний, для Америки дуже важливо уникати політики, котра могла б відвернути увагу Росії від потрібного геополітичного вибору. Тому, наскільки це можливо, відносини Америки з Китаєм та Іраном варто формулювати також з урахуванням їх впливу на геополітичні розрахунки росіян. Збереження ілюзій про великі геостратегічні варіанти може лише відстрочити історичний вибір, котрий повинна зробити Росія, щоб позбутися від важкого захворювання.

Тільки Росія, яка бажає прийняти нові реальності Європи як в економічному, так і в геополітичному плані, зможе витягти міжнародні переваги з трансконтинентального європейського співробітництва, що розширюється, у сфері торгівлі, комунікацій, капіталовкладень та перерозподілу трудових ресурсів. Тому участь Росії в Європейському Союзі — це крок у дуже правильному напрямку. Він є провісником додаткових інституційних зв’язків між новою Росією і розширеною Європою. Він також означає, що у випадку обрання Росією цього шляху в неї вже не буде іншого вибору, окрім як у кінцевому рахунку випливати курсом, обраним пост-оттоманською Туреччиною, коли вона вирішила відмовитися від своїх імперських амбіцій та вступила, ретельно все зваживши, на шлях модернізації, європеїзації та демократизації.

Ніякий інший вибір не може відкрити перед Росією таких переваг, як сучасна, багата і демократична Європа, зв’язана з Америкою. Європа та Америка не представляють ніякої загрози для Росії, яка є неекспансіоністською національною і демократичною державою. Вони не мають ніяких територіальних домагань до Росії, котрі можуть в один прекрасний день виникнути в Китаї. Вони також не мають з Росією ненадійних і потенційно вибухонебезпечних кордонів, як, безсумнівно, обстоять справи з неясними, з етнічної та територіальної точок зору, кордонами Росії з мусульманськими державами на півдні. Навпаки, як для Європи, так і для Америки національна і демократична Росія є бажаним з геополітичної точки зору суб’єктом, джерелом стабільності в мінливому євразійському комплексі.

Отже, Росія стоїть перед дилемою: вибір на користь Європи та Америки з метою одержання відчутних переваг вимагає, в першу чергу, чіткого зречення від імперського минулого і в другу — ніякої двозначності щодо зв’язків з розширюваною Європою і Америкою в області політики і безпеки. Перша вимога означає згоду з геополітичним плюралізмом, котрий одержав поширення на території колишнього Радянського Союзу. Така згода не виключає економічного співробітництва переважно на основі моделі старої європейської зони вільної торгівлі, однак воно не може включати обмеження політичного суверенітету нових держав по тій простій причині, що вони не бажають цього. У цьому відношенні найбільш важливе значення має необхідність ясного і недвозначного визнання Росією окремого існування України, її кордонів і її національної самобутності.

З другою вимогою, можливо, буде ще сутужніше погодитися. Справжні відносини співробітництва з трансатлантичним співтовариством не можна засновувати на тому принципі, що за бажанням Росії можна відмовити тим демократичним державам Європи, котрі хочуть стати її складовою частиною. Не можна виявляти поспішність у справі розширення цього співтовариства, і, звичайно ж, не слід сприяти цьому, використовуючи антиросійську тему. Однак цей процес не може, та й не повинний бути припинений за допомогою політичного указу, котрий сам по собі відбиває застаріле поняття про європейські відносини в сфері безпеки. Процес розширення і демократизації Європи повинний бути безстроковим історичним процесом, не підданим довільним з політичної точки зору географічним обмеженням.

Для багатьох росіян дилема цієї єдиної альтернативи може виявитися спочатку і протягом деякого часу в майбутньому занадто важкою, щоб її розв’язати. Для цього будуть потрібні величезний акт політичної волі, а також, можливо, і видатний лідер, здатний зробити цей вибір і сформулювати бачення демократичної, національної, справді сучасної і європейської Росії. Це навряд чи відбудеться в найближчому майбутньому. Для подолання посткомуністичної і постімперської криз буде потрібно не тільки більше часу, чим у випадку з посткомуністичною трансформацією Центральної Європи, а й поява далекоглядного і стабільного керівника. Нині на обрії не видно ніякого росіянина Ататюрка. Проте росіянам у підсумку прийдеться визнати, що національна редефініція Росії є не актом капітуляції, а актом звільнення [22]. Їм доведеться погодитися з тим, що висловлення Єльцина в Києві в 1990 році про неімперське майбутнє Росії абсолютно доречні. І справді неімперська Росія залишиться великою державою, котра з’єднує Євразію, яка як і раніше є самою великою територіальною одиницею у світі.

У всякому разі, процес редефініції «Що таке Росія і де знаходиться Росія» буде, імовірно, відбуватися тільки поступово, і для цього Захід повинний буде зайняти мудру і тверду позицію. Америці та Європі прийдеться їй допомогти. Їм варто запропонувати Росії не тільки укласти спеціальний договір чи хартію з НАТО, а й розпочати разом з Росією процес вивчення майбутньої форми можливої трансконтинентальної системи безпеки і співробітництва, котра у значній мірі виходить за рамки розпливчастої структури Організації по безпеці і співробітництву в Європі (ОБСЄ). І якщо Росія зміцнить свої внутрішні демократичні інститути та досягне відчутного прогресу в розвитку вільної ринкової економіки, тоді не слід виключати можливості її ще більш тісного співробітництва з НАТО і ЄС.

У той же самий час для Заходу та особливо для Америки також важливо проводити лінію на увічнення дилеми єдиної альтернативи для Росії. Політична та економічна стабілізація пострадянських держав є головним чинником, щоб зробити історичну самопереоцінку Росії необхідністю. Отже, надання підтримки новим державам — для забезпечення геополітичного плюралізму в рамках колишньої радянської імперії — повинне стати складовою частиною політики, націленої на те, щоб спонукати Росію зробити ясний вибір на користь Європи. Серед цих держав три країни мають особливо важливе значення: Азербайджан, Узбекистан і Україна.

Незалежний Азербайджан може стати коридором для доступу Заходу до багатого енергетичними ресурсами басейну Каспійського моря і Середньої Азії. І навпаки, підлеглий Азербайджан означав би можливість ізоляції Середньої Азії від зовнішнього світу і політичну уразливість при наданні Росією тиску з метою реінтеграції.

Узбекистан, який з національної точки зору є найбільш важливою і самою густонаселеною державою Середньої Азії, є головною перешкодою для поновлення контролю Росії над регіоном. Незалежність Узбекистану має вирішальне значення для виживання інших держав Середньої Азії, а крім того, він найменш уразливий для тиску з боку Росії.

Проте, більш важливе значення має Україна. У зв’язку з розширенням ЄС і НАТО Україна зможе в кінцевому рахунку вирішити, чи бажає вона стати частиною тієї чи іншої організації. Імовірно, для посилення свого особливого статусу Україна захоче вступити до обох організацій, оскільки вони межують з Україною та оскільки унаслідок внутрішніх змін, що відбуваються в Україні, вона одержує право на членство в цих організаціях. Хоча для цього буде потрібний певний час, Заходу не занадто рано — займаючись подальшим зміцненням зв’язків в області економіки та безпеки з Києвом — приступити до вказівки на десятилітній період 2005-2015 років як на прийнятний термін ініціації поступового включення України, унаслідок чого зменшиться ризик можливого виникнення в українців побоювань щодо того, що розширення Європи зупиниться на польсько-українському кордоні.

Незважаючи на протести, Росія, імовірно, мовчачи погодиться з розширенням НАТО в 1999 році та на включення в нього низки країн Центральної Європи у зв’язку зі значним розширенням культурного і соціального розриву між Росією і країнами Центральної Європи з часу падіння комунізму. І навпаки, Росії буде незрівнянно сутужніше погодитися зі вступом України до НАТО, оскільки її згода означала б визнання нею того факту, що доля України більше органічно не пов’язана з долею Росії. Однак, якщо Україна хоче зберегти свою незалежність, їй прийдеться стати частиною Центральної Європи, а не Євразії, і якщо вона хоче стати частиною Центральної Європи, їй прийдеться сповна брати участь у зв’язках Центральної Європи з НАТО і Європейським Союзом. Прийняття Росією цих зв’язків тоді визначило б власне рішення Росії також стати законною частиною Європи. Відмова ж Росії стала б рівносильною відмовою від Європи на користь відособленої «євразійської» самостійності та відособленого існування.

Головний момент, який необхідно мати на увазі, котрий випливає: Росія не може бути в Європі без України, яка також входить до складу Європи, у той же час як Україна може бути в Європі без Росії, яка входить до складу Європи. Якщо припустити, що Росія приймає рішення зв’язати свою долю з Європою, то з цього випливає, що в підсумку включення України в європейські структури, що розширюються, відповідає власним інтересам Росії. І насправді, ставлення України до Європи могло б стати поворотним пунктом для самої Росії. Проте, це також означає, що визначення моменту відносин Росії з Європою — як і раніше справа майбутнього –»визначення» у тому смислі, що вибір України на користь Європи поставить у главу кута прийняття Росією рішення щодо наступного етапу її історичного розвитку: стати або також частиною Європи, або євразійським ізгоєм, тобто по-справжньому не належати ні до Європи, ні до Азії та зав’язнути в конфліктах із країнами «ближнього зарубіжжя».

Варто сподіватися на те, що відносини співробітництва між розширеною Європою і Росією можуть перерости з офіційних двосторонніх зв’язків у більш органічні таі зобов’язуючі зв’язки в сфері економіки, політики та безпеки. Таким чином, протягом перших двох десятиліть наступного століття Росія могла б усе більш активно інтегруватися в Європу, котра не тільки охоплює Україну, а й і сягає Уралу і навіть простирається далі за його межі. Приєднання Росії до європейських і трансатлантичних структур та навіть визначена форма членства в них відкрили б, у свою чергу, двері до них для трьох закавказьких держав — Грузії, Вірменії та Азербайджану, — які так запекло домагаються приєднання до Європи».

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи, З. Бжезинський зазначає: «Не можна пророчити, наскільки швидко може піти зазначений вище процес, однак ясно одно: процес піде швидше, якщо геополітична ситуація оформиться і буде стимулювати просування Росії в європейському напрямку, крім інших спокус. І чим швидше Росія буде рухатися в напрямку Європи, тим швидше суспільство, яке усе більше долучається до принципів сучасності та демократії, заповнить «чорну діру» в Євразії. І насправді, для Росії дилема єдиної альтернативи більше не є питанням геополітичного вибору. Це питання насущних потреб виживання».

Одночасно З. Бжезинський зазначає, що на становлення Росії як геополітичного суб’єкта впливатимуть сучасні процеси на просторі «Євразійських Балкан». 

Так, «традиційні Балкани являли собою потенційний геополітичний об’єкт домагань у боротьбі за європейське панування. «Євразійські Балкани», розташовані по обидві сторони нової трансконтинентальної транспортної мережі, котра неминуче утвориться і повинна з’єднати по більш правильній прямій найбагатші райони Євразії, де знаходяться ключовими державами на Сході, які також мають важливе значення з геополітичної точки зору, та найрозвинутіші промислово райони Заходу. Більш того, «Євразійські Балкани» мають важливе значення з погляду історичних амбіцій та амбіцій безпеки, принаймні, трьох безпосередніх і найбільш могутніх сусідів, а саме Росії, Туреччини та Ірану, причому Китай також дає звістку про свій зростаючий політичний інтерес до цього регіону. Проте, «Євразійські Балкани» набагато більш важливі як потенційний економічний виграш: у регіоні крім важливих корисних копалин, включаючи золото, зосереджені величезні запаси природного газу і нафти».

Протягом наступних двох-трьох десятиліть світове споживання енергії повинне значно зрости. За оцінками Міністерства енергетики США, світовий попит зросте більш ніж на 50% у період між 1993 і 2015 роками, причому найбільш значне зростання споживання буде спостерігатися на Далекому Сході. Поштовх в економічному розвитку Азії вже породжує величезний тиск у плані вивчення та експлуатації нових джерел енергії, а, як відомо, у надрах регіону Центральної Азії та басейну Каспійського моря зберігаються запаси природного газу і нафти, котрі перевершують такі ж родовища Кувейту, Мексиканської затоки та Північного моря.

У зв’язку з доступом до цих ресурсів та участю в потенційних багатствах цього регіону виникають цілі, котрі збуджують національні амбіції, мотивують корпоративні інтереси, знову розпалюють історичні претензії, відроджують імперські сподівання і підігрівають міжнародне суперництво. Ситуація характеризується ще великою мінливістю внаслідок того, що регіон не тільки є вакуумом сили, а й відрізняється внутрішньою нестабільністю. Кожна з держав страждає від серйозних внутрішніх проблем. Усі вони мають кордони, котрі або є об'єктом претензій сусідів, або зонами етнічних образ, деякі з них є однорідними з національної точки зору, а деякі уже втягнені в територіальні, етнічні та релігійні безладдя.

Про особливості оперативної обстановки на так званих «Євразійських Балканах», американське бачення місця і ролі в даному регіоні «російського чинника» та можливих у цьому зв’язку проблемах для США мова піде у наступному номері журналу.

Література

1.  John Ikenberry. Creating Liberal Order. The Origins and Persistence of the Postwar Western Settlement.           — Philadelphia: University of Pennsylvania. — 1995.

2.  Samuel P. Hantington. Who International Primacy Matters// International Security. — Spring, 1993. — P. 83.

3.  Giovanni Arrighi, Hegemony Unravelling — II’, New Left Review, 33, May-June 2005.  Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

4.  Там само.

5.  Там само.

6.  Donald Puchala. The History of the Future of International Relations// Ethics and International Affairce.            — 1994. — № 8. — P. 183.

7.  А. Кузьменко. Особливості впливу на економічну безпеку України інтересів Китаю в Східноєвропейському, Чорноморському та Кавказькому регіонах: Монографія. -К., 1996. – 400 с.

8.  Див.: Bzezinski Z. Out of Control: Global Turmoil on the Eve of Twenty-first Century. -N.Y.-1993. -P.X. (З. Бжезинський. Поза контролем. Нью-Йорк, 1993).

В. Горбулін, професор, колишній секретар Ради національної безпеки і оборони України. Національна безпека та міжнародна безпека/ Політична думка, № 1, -1997. -С.79.

Т. Грищенко, докторант історичного факультету Київського університету ім. Т.Шевченка. Геостратегія постбіполярності (сучасні американські концепції та Україна)/Політична думка, № 1, 1997. -С.112-129.

9.  З. Бжезинский. Великая шахматная доска (Господство Америки и его геостратегические императивы)/ Пер. О. Ю. Уральской. –М.: Междунар. отношения, 1998.

10.  Там само.

11.  Там само.

12.  Богатуров А., Кременюк В. Современные отношения и перспективы взаимодействия между Россией и Соединенными Штатами Америки// Независимая газета. — 1996. — 28 июня. (Оба автора являются ведущими учеными, работающими в Институте США и Канады.).

13.  Цит. по Le Nouvel Observateur. — 1996. — Aug. 12.

14.  Our Security Predicament// Foreign Policy. — 1992. — No 88. — P. 60.

15.  Проханов А. Трагедия централизма// Литературная Россия. — 1990. — Янв. — С. 4-5.

16.  Российская газета. — 1992. — 12 янв.

17.  Богатуров А., Кременюк В. Американцы сами никогда не остановятся// Независимая газета. — 1996. — 28 июня.

18.  Например, даже главный советник Ельцина Дмитрий Рюриков, которого процитировал „Интерфакс” (20 ноября 1996 г.), считает Украину „временным феноменом”, а московская „Общая газета” (10 декабря 1996 г.) сообщила, что „в обозримом будущем события в восточной части Украины могут поставить перед Россией весьма трудную задачу. Массовые проявления недовольства... будут сопровождаться призывами или даже требованиями, чтобы Россия забрала себе этот регион. Довольно многие в Москве будут готовы поддержать такие планы”. Озабоченность стран Запада намерениями России явно не стала меньше из-за притязаний России на Крым и Севастополь и таких провокационных действий, как преднамеренное включение в конце 1996 года Севастополя в ежевечерние телевизионные метеосводки для российских городов.

19.  N. S. Trybetzkoy. The Legacy of Genghis Khan // Cross Currents. — 1990. — No 9. — P. 68.

20.  Interview with L'Espresso (Rome). — 1994. — July 15.

21.  Богатуров А. Современные отношения и перспективы взаимодействия России и Соединенных Штатов// Независимая газета. — 996. — 28 июня.

22.  В начале 1996 года генерал Александр Лебедь опубликовал замечательную статью «Исчезающая империя, или Возрождение России» (Сегодня. — 1996. — 26 апр.), для доказательства правильности которой потребовалось много времени.

Кузьменко Анатолій Михайлович,

к. ю. н, доцент, завідувач кафедри господарського і міжнародного права юридичного факультету Навчально-наукового інституту права та безпеки підприємництва ПВНЗ „Європейський університет”

Стаття надрукована в Юридичному журналі видавництва „Юстиніан”:

А. Кузьменко. Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації (Частина 10.2. Особливості оцінки Росії американськими партнерами як чинника впливу на формуванні оперативної обстановки в Євразії)/ Юридичний журнал. – 2008. – № 7-8. –C. 117-144. — Режим доступу до публ.: http://www.justinian.com.ua; http://mypolicy.com.ua/

 

Ukrainian English French German Polish Russian