Моя політика

Моя политика

Особливості доктринальних основ розвідувальної стратегії і тактики США...

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Особливості доктринальних основ розвідувальної стратегії і тактики США, суб’єкта розвідувальної діяльності в статусі «єдиної світової супердержави»

«Простір – це енергія. Геополітика вивчає перерозподіл енергії на території планети в поняттях кордонів і національних інтересів...  ЦРУ займається передбаченням майбутнього не стільки для того, щоб попереджати про неприємності, котрі очікуються, а для того, щоб творити це майбутнє в напрямку, сприятливому для Сполучених Штатів Америки...»

(Досье секретных служб. – № 1 – 2000. –С. 14)

 

Вступ

З лютого 2006 – по березень 2008 року на сторінках «Юридичного журналу» видавництва «Юстиніан» автором надруковано низку статей, в яких послідовно оприлюднюються результати наукового дослідження проблем безпекознавства взагалі, соціально-правові та безпекознавчі аспекти сучасної зовнішньої політики іноземних партнерів України. Проблеми впливу зовнішньої політики Сполучених Штатів, особливо специфічної організаційно-правової форми її реалізації, розвідувальної діяльності через сучасну американську присутність в іноземних державах взагалі та в Україні зокрема, займає центральне місце серед проблем зазначених досліджень. Нині на рівні аксіоми активно дискутується серед вчених і фахівців різних наукових плинів безпекознавства, конфліктології, військових справ, теорії інформаційного протиборства, міжнародного права, теорії міжнародних відносин, політології, геополітики, філософії тощо питання визначення рівня корисності чи негативності впливу США і контрольованих ними міжнародних організацій, міждержавних структур, ТНК та інших структурних утворень на глобальну, регіональну, державну і суспільну безпеку групи чи окремої іноземної держави, суспільства, людини та громадянина [1].

Історична дійсність свідчить, що після Другої світової війни Франція була в авангарді сил, що проводили розвідувально-підривну діяльність у руслі завдань атлантистів щодо народів Європи. Стратегічні напрями розвідувальної програми Французької Республіки в перші роки «холодної війни» були підпорядковані не тільки забезпеченню оборони та національної безпеки держави, а й інтересам захисту Західного співтовариства від військової загрози з боку коаліції комуністичних (ідеократичних, тоталітарних за характером) держав на чолі з Радянським Союзом та інших антиатлантистських сил. З цієї причини провідними політологами французька політика ототожнювалася з найбільш агресивним атлантизмом.

Такий порядок існував до того часу, доки один із світових конкурентів Франції Сполучені Штати Америки не перебрали на себе планетарну функцію головного полюсу атлантизму. Поступово просуваючись до статусу «єдиної у світі супердержави», Сполучені Штати нині захопили ключові позиції в різних міжнародних структурах, світових військово-політичних альянсах, політичних і суспільних рухах, у сфері ідеології, релігії, економічної думки і т. ін. У сформованих умовах для захисту своїх інтересів американська еліта використовує усі важелі відкритого і таємного впливу на ворогів, супротивників, конкурентів і партнерів.

У вирі подій геополітичної конкуренції за світове домінування випливає малопомітний для пересічних громадян, але дуже цікавий факт: нині прихильники наукового плину в теорії міжнародних відносин – транснаціоналізму, серед яких переважають американці, на підставі фактологічного матеріалу, застосовуючи традиційно-історичний, історико-соціологічний, емпіричний і евристичний підходи, методи порівняння, ретроспективної аналогії, інтерв’ювання і т. ін. доводять, що нинішній зовнішньополітичний курс Сполучених Штатів і внутрішня політика визначається не народом (виборцями), не Президентом, не урядом, не Конгресом, а групою найбільш впливових керівників американських транснаціональних корпорацій, котрі делегують або рекрутують у владних структурах власну «агентуру впливу».

Зазначені фахівці стверджують, що внаслідок спрямованої маніпуляції суспільною свідомістю і заохочення корупції у вищих ешелонах американської влади, сталося так, що у власному суспільному розвитку система американської державної влади переродилася і втратила можливість керувати процесами в суспільстві. Як наслідок США як держава утрачає свій статус суверена і нині «єдина супердержава світу» використовується ТНК у геостратегічній та геоекономічній грі як інструмент забезпечення безпеки бізнесу, позицій сталої присутності англосаксонських (американських і британських) та ізраїльських компаній на світових ринках сировини, капіталу, робочої сили та збуту готової продукції і придушення їхніх конкурентів на світовій арені, а також у лобіюванні в ООН та інших міжнародних структурах інтересів монополій. У цьому зв’язку американські, ізраїльські, британські ТНК та їхні іноземні партнери є ініціаторами і фінансовими спонсорами багатьох війн і міжнародних конфліктів, насамперед здійснення спеціальних інформаційних операцій, акцій зовнішніх інформаційних агресій, котрі активно проводяться з другої половини ХХ ст. не тільки проти іноземців, а й проти власного американського, британського та ізраїльського  народу.

Проголошуючи США найсильнішою військово-політичної і фінансово-економічної моці, здійснюючи зовнішню політику «подвійних стандартів», заявляючи про необхідність поширення «основ демократії» у світі та захисту американських інтересів незалежно від принципів і норм міжнародного права та моралі, міжнародних договорів та угод, підкреслюючи незаперечне лідерство над іншими націями і глобальними міжнародними організаціями, установлюючи безумовну глобальну моральну гегемонію та захищаючи інтереси американського бізнесу, президент США Дж. Буш (молодший), як і його попередники, послабляє свою державу та натомість догоджає своїм опонентам.

Ций висновок робиться ще й на підставі того, що нинішня зовнішня політика американських правлячих кіл усе більше зміцнює у свідомості світового співтовариства уявлення про лицемірство, незаконність, недемократичність і насильницький характер американських дій. Водночас, за твердженнями американських ЗМІ та інших пропагандистських структур, що «багатство США було б реальним, якби люди в усьому світі добровільно купували американські товари і розділяти американські світоглядні цінності. Проте цього не відбувається. Поступово наростає опір американській присутності у світі та поширенню американського способу життя». Чим сильніше США демонструють свою військову силу, тим міцнішають антагонізм, антипатія до американських цінностей і неприйняття американського способу життя та політики у світі. Бізнес і економіка країни вже відчули ці негативні тенденції. Свідченням тому є економічне і фінансове безладдя системного характеру в США, від якого потерпає американське суспільство з 2007 року.

З огляду на зазначене вище, Європі не слід приймати американські життєві цінності. Найбільшою загрозою для США нині є не ісламістський фундаменталізм, а самовпевненість сучасної американської влади, яка після розвалу «радянської імперії» формує власну світову «американську імперію», нав’язуючи народам світу модель «американського ліберального способу життя», «основи американського розуміння демократії». Саме з цією метою велика увага приділяється значному розвитку відповідного апарату і фінансуванню реалізації заходів щодо просування американської ідеалів і зовнішньої політики через інформаційно-психологічну сферу. Провідне місце в цих заходах приділяється розвідувальному співтовариству США. За завдання вищого керівництва Сполучених Штатів силовими відомствами і спецслужбами, зокрема Пентагоном (Міністерством оборони США), розробляються і здійснюються таємні операції щодо надання ЗМІ цілеспрямованих «інформаційних новин», тенденційно підібраних і навіть сфальсифікованих. Зазначені заходи розробляються в рамках нових зусиль американської адміністрації за вигідним прямим і таємнм впливом на суспільну світову свідомість, на думки політиків і фахівців як у дружніх, так і в недружніх державах. Для цього у 2002 році навіть створено Управління стратегічного впливу (УСВ; Office of Strategic Influence), керівники якого пропонують поширяти межі завдань й на союзні держави Близької Сходу, Азії і Західної Європи. Саме на зазначене Управління Пентагоном покладається завдання проведення «таємних операцій» в інформаційно-психологічній сфері, які за традицією переходять під контроль цивільних спеціальних служб, зокрема підрозділам Державного департаменту США.

Теоретичні основи зовнішньої політики Сполучених Штатів у повоєнний (після «холодної війни») період  світу, що глобалізується [2]

Вивчення доктринальних основ сучасної геополітичної стратегії Сполучених Штатів Америки і практики їхньої реалізації в зовнішній політиці держави свідчить, що найбільший вплив на сучасну американську зовнішню політику зробив професор Гарвардського університету  Збігнев Бжезинський, який був тривалий час державним секретарем США. Багато його наукових праць останніх років «холодної війни» формували світогляд сучасних політичних лідерів Америки Президентів Білла Клінтона, Джорджа Буша (старшого і молодшого), наступників на посаді держсекретаря США Мадлен Олбрайт, Пауэла Коена, Кандолізи Райс, нинішнього кандидата в президенти США конгресмена Джона Маккейна, натхненника і фінансового спонсора реалізації новітньої американської технології втручання у внутрішні справи іноземних держав і придушення антиамериканських сил за кордоном. Проте написана у 1998 році монографія «Велика шахівниця (Панування Америки і її геостратегічні імперативи)» воістину стала програмним документом, котрий був покладений в основу політики попередньої адміністрацій США  – Б. Клінтона – і нинішньої – Дж. Буша (молодшого), що закінчує свій термін при владі.

У цьому зв’язку читачу доцільно ознайомитися з окремими положеннями цієї наукової праці, щоб досить глибоко зрозуміти відповідні причинно-наслідкові зв’язки ідеології З. Бжезинського, світоглядний образ і психологію мислення посадових осіб на владному Олімпі у Вашингтоні, які приймають відповідальні доленосні рішення, котрі кардинально впливають на особливості формування розвідувальної стратегії єдиної супердержави світу і тактику її реалізації в умовах глобалізації.

Так, у 1998 році З. Бжезинський у зазначеній науковій праці відзначає таке: «З того моменту, як приблизно 500 років тому континенти стали взаємодіяти в політичних відносинах, Євразія стає центром світової могутності. Різними шляхами у різний час народи, що населяють Євразію, головним чином народи, які проживають в її західноєвропейській частині, проникали в інші регіони світу і панували там, тоді як окремі євразійські держави домагалися особливого статусу, використовуючи привілеї провідних світових держав.

Останнє десятиліття XX століття було відзначено тектонічним зрушенням у світових справах. Вперше в історії неєвразійська держава стала не тільки головним арбітром у відносинах між євразійськими державами, але і наймогутнішою державою у світі. Поразка і розвал Радянського Союзу стали фінальним акордом у швидкому піднесенні на п’єдестал держави Західної півкулі –  Сполучених Штатів –  як єдиної і дійсно першої  по суті глобальної держави.

Євразія, проте, зберігає своє геополітичне значення. Не тільки її західна частина (Європа) як і раніше місце зосередження значної частини світової політичної та економічної моці, а й її східна частина (Азія) останнім часом стає життєво важливим центром економічного розвитку і політичного впливу який зростає. Відповідно питання про те, яким чином Америка, яка має глобальні інтереси, повинна справлятися зі складними відносинами між євразійськими державами та особливо чи зможе вона запобігти можливій появі на міжнародній арені домінуючої та антагоністичної євразійської держави, залишається центральним з огляду на здатність Америки здійснювати своє світове панування.

Звідси випливає, що на додаток до розвитку різних новітніх сторін могутності (технології, комунікацій, систем інформації, а також торгівлі та фінансів) американська зовнішня політика повинна продовжувати стежити за геополітичним аспектом і використовувати свій вплив у Євразії таким чином, щоб створити стабільну рівновагу на континенті, де Сполучені Штати виступають як політичній арбітр.

Євразія, отже, є «шахівницєю», на якій продовжується боротьба за світове панування, і така боротьба зачіпає геостратегію –  стратегічне керування геополітичними інтересами. Варто зазначити, що не так давно, у 1940 році, два претенденти на світове панування, Адольф Гітлер та Йосип Сталін, уклали недвозначну угоду (під час секретних переговорів у листопаду 1940 р.) про те, що Америка повинна бути вилучена з Євразії. Кожний з них усвідомлював, що ін’єкція американської могутності в Євразію поклала би кінець їхнім амбіціям щодо світового панування. Кожний з них поділяв точку зору, що Євразія є центром всесвіту і той, хто контролює Євразію, контролює увесь світ. Півстоліття тому питання було сформульовано по-іншому: наскільки тривалої буде американська перевага в Євразії та в яких цілях вона може бути використана?

Остаточна мета американської політики повинна бути доброю і високою: створити дійсно готове до співробітництва світове співтовариство відповідно до довгострокових тенденцій і фундаментальних інтересів людства. Однак, водночас життєво важливо, щоб на політичній арені не виник суперник, здатний панувати в Євразії, а і який кидав би виклик Америці.

Гегемонія також стара, як світ. Однак американська світова перевага відрізняється стрімкістю свого становлення, своїми глобальними масштабами і способами здійснення. Протягом одного сторіччя Америка під впливом внутрішніх змін, а також динамічного розвитку міжнародних подій із країни, ізольованої в Західній півкулі, трансформувалася в державу світового масштабу за розмахом інтересів і впливу...

Американські домагання на статус єдиного хоронителя безпеки Західної півкулі, проголошені раніше в цьому сторіччі в «доктрині Монро» і виправдуються твердженнями про «прояв долі», ще більш зросли після будівництва Панамського каналу, котрий полегшив військово-морське панування як в Атлантичному, так і в Тихому океані...

Фундамент зростаючих геополітичних амбіцій Америки забезпечувався швидкою індустріалізацією країни... Перша світова війна стала першою можливістю для масованого перекидання американських збройних сил до Європи. Не менш важливим є те, що війна також обумовила перші великі дипломатичні кроки, спрямовані на застосування американських принципів у вирішенні європейських проблем. Відомі «чотирнадцяти пунктів» Вудро Вільсона являли собою вливання в європейську геополітику американського ідеалізму, підкріпленого американською могутністю... Проте перша світова війна була в першу чергу війною європейською, а не глобальною. Згодом Європа буде усе більш ставати скоріше об’єктом, а ніж суб’єктом глобальної державної політики...

Європейська ера у світовій політиці дійшла остаточного завершення під час другої світової війни, першої на справді глобальної війни... Якби війна закінчилася явною перемогою нацистської Німеччини, єдина європейська держава могла б стати пануючою в глобальному масштабі... Замість цього поразка Німеччини була довершена головним чином двома позаєвропейськими переможцями – Сполученими Штатами і Радянським Союзом, які стали спадкоємцями незавершеної в Європі суперечки за світове панування. Наступні 50 років ознаменувалися перевагою двополюсної американсько-радянської боротьби за світове панування... Геополітичний розклад не міг бути більш яснішим: Північна Америка проти Євразії в суперечці за увесь світ. Переможець домагався справжнього панування на земній кулі.

Кожний із супротивників поширював по всьому світу свій ідеологічний заклик, перейнятий історичним оптимізмом, котри виправдував в очах кожного з них необхідні кроки та зміцнював їхню переконливість у неминучій перемозі. Кожний із суперників явно панував усередині свого власного простору. На відміну від імперських європейських претендентів на світову гегемонію, жодному з яких так і не вдалося установити вирішальне панування на території самої Європи. І кожний використовував свою ідеологію для зміцнення влади над своїми васалами і залежними державами, що деякою мірою нагадувало часи релігійних війн. Комбінація глобального геополітичного розмаху і проголошувана універсальність догм, котрі змагалися між собою, додавали суперництву безпрецедентну міць. Поява ядерної зброї означала, що майбутня війна класичного типу між двома головними суперниками не тільки призведе до їх взаємного знищення, а й може мати згубні наслідки для значної частини людства... У геополітичному плані конфлікт протікав головним чином на периферії самої Євразії... (головним чином оперативними засобами розвідки при силовій підтримці розвідувально-підривних підрозділів військ спеціального призначення, – прим. авт. статті).

На заключній стадії «холодної війни» на карті Євразії з’явився третій оборонний «фронт» –  Південний. Радянське вторгнення в Афганістан прискорило обоюдогостру відповідну реакцію Америки: пряму допомогу з боку США національному руху опору в Афганістані з метою перешкодження Радянській Армії і широкомасштабне нарощування американської військової присутності в районі Перської затоки як стримуючий засіб, що випереджає будь-яке подальше просування на Південь радянської політичної чи військової сили. Сполучені Штати зайнялися обороною району Перської затоки однаковою мірою із забезпеченням своїх інтересів безпеки в Західній і Східній Євразії...

Відома Американська коаліція зберегла свою єдність, тоді як китайсько-радянський блок розвалився протягом менш ніж двох десятиліть. Почасти таке положення справ стало можливим у силу більшої гнучкості демократичної коаліції порівняно з ієрархічним і догматичним та водночас тендітним характером комуністичного табору. Перший блок мав загальні цінності, але без формальної доктрини. Другий – спирався на догматичний ортодоксальний підхід, маючи тільки один вагомий центр для інтерпретації своєї позиції. Головні союзники Америки були значно слабше, ніж сама Америка, тоді як Радянський Союз не міг поводитися з Китаєм як з підлеглою собі державою. Результат подій став таким також завдяки тому факту, що американська сторона виявилася набагато динамічною в економічному і технологічному відношенні, тоді як Радянський Союз поступово вступав у стадію скніння і не міг ефективно вести суперництво як у плані економічного зростання, так і в сфері військових технологій. Економічний занепад у свою чергу підсилював ідеологічну деморалізацію. Обмеження ідеологічного характеру також підривали творчий потенціал Радянського Союзу, роблячи його систему більш відсталою, а його економіку усе більш марнотратною і менш конкурентноздатною в науково-технічному плані.

Америка широко сприймалася як представниця майбутнього, як суспільство, що заслуговує на милування і гідне наслідування.... Для представників Центральної Європи російське панування означало ізоляцію від того, що вони вважали своїм домом з погляду філософії і культури: від Західної Європи та її християнських релігійних традицій. Більше того, це означало панування народу, яких жителі Центральної Європи несправедливо, вважали нижчими за себе в культурному розвитку... Китайці, для яких слово «Росія» означало «голодна земля», виявляли ще більш відкрите презирство...

Нарешті, усередині самого Радянського Союзу 50 % його населення, яке не належало до російської нації, також відкидало панування Москви. Поступове політичне пробудження неросійського населення означало, що українці, грузини, вірмени та азербайджанці стали вважати радянську владу формою давнього імперського панування з боку народу, який вони не вважали вищими за себе в культурному відношенні. У Середній Азії національні устремління, можливо, були слабшими, але там настрої народів розпалювалися поступово зростаючим усвідомленням належності до ісламського світу, що підкріплювалося даними про деколонізацію, що всюди здійснювалася. Це властиве багатьом імперіям, що існували раніше. Радянський Союз у кінцевому рахунку вибухнув зсередини і розколовся на частини, ставши жертвою не стільки прямої військової поразки, скільки процесу дезінтеграцї, прискореного економічними та соціальними проблемами.

Після закінчення «холодної війни» статус Сполучених Штатів як єдиної глобальної сили не викликав широкого торжества громадськості, а швидше виявив тенденцію до більш обмеженого тлумачення американських завдань за рубежем.

Американська глобальна перевага, таким чином, підкріплюється складною системою союзів і коаліцій, що буквально обплутує увесь світ.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) зв’язує найбільш розвинені та впливові держави Європи з Америкою, перетворюючи Сполучені Штати в головну дійову особу навіть у внутрієвропейських справах. Двосторонні політичні та військові зв’язки з Японією прив’язують наймогутнішу азіатську економіку до Сполучених Штатів, до того ж Японія залишається (принаймні, нині) під американським протекторатом. Америка бере також участь у діяльності транстихоокеанських багатосторонніх організацій, що зароджуються, у таких як, Азіатсько-Тихоокеанський форум економічного співробітництва (АРЕС). Західна півкуля в основному захищена від зовнішнього впливу, дозволяючи Америці відігравати головну роль в існуючих багатосторонніх організаціях півкулі. Спеціальні заходи безпеки в Перській затоці, особливо після короткої каральної операції проти Іраку в 1991 році, перетворили цей економічно важливий регіон в американську військову заповідну зону. Навіть на колишніх радянських просторах знайшли поширення різні підтримувані матеріально американцями схеми більш тісного співробітництва з НАТО такі, як програма «Партнерство заради миру».

Крім того, частиною американської системи варто вважати глобальну мережу спеціалізованих організацій, особливо «міжнародні» фінансові інститути. Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Всесвітній банк представляють глобальні інтереси і їх клієнтами можна назвати увесь світ. Насправді у них домінують американці, та в їхньому створенні відслідковуються американські ініціативи... На відміну від колишніх імперій, ця велика і складна глобальна система не є ієрархічною пірамідою... Америка стоїть у центрі взаємозалежного всесвіту, в якому влада здійснюється через постійне маневрування, діалог, дифузію і прагнення до формального консенсусу, хоча ця влада здійснюється з єдиного джерела, а саме: Вашингтону, округу Колумбія. І саме тут повинні вестися політичні ігри в сфері влади, до того ж за внутрішніми правилами Америки. Наскільки це можливо, уряди іноземних країн мають прагнути залучити до співробітництва тих американців, з якими в них існують загальні етнічні чи релігійні корені. Більшість іноземних урядів також наймають американських лобістів, щоб просунути свої питання, особливо в конгресі, на додаток  приблизно до тисячі іноземних «груп інтересів», зареєстрованих і діючих в американській столиці. Американські етнічні громади також прагнуть впливати на американську зовнішню політику, до того ж єврейське, грецьке і вірменське лобі виступають як найбільше ефективно організовані.

Американська перевага, таким чином, породила новий міжнародний порядок, котрий не тільки копіює, а й відтворює за рубежем багато рис американської системи. Її основні елементи включають:

·  систему колективної безпеки, у тому числі об’єднане командування і збройні сили, наприклад НАТО, Американо-японський договір про безпеку і т. ін

·  регіональне економічне співробітництво, наприклад АРЕС, NAPTA (Північноамериканська угода про вільну торгівлю), і спеціалізовані глобальні організації співробітництва, наприклад Всесвітній банк, МВФ, ВТО (Всесвітня організація праці);

·  процедури, що приділяють особливу увагу спільному прийняттю рішень, навіть при домінуванні Сполучених Штатів;

·  перевага демократичному членству в ключових союзах;

·  рудиментарну глобальну конституційну і юридичну структуру (від Міжнародного Суду до Спеціального трибуналу з розгляду військових злочинів у Боснії).

Велика частина цієї системи виникла в період «холодної війни» як частина зусиль Сполучених Штатів, спрямованих на стримування свого глобального суперника –  Радянського Союзу. Таким чином, вона вже була готова до глобального застосування, як тільки цей суперник зник, Америка стала першою і єдиною глобальною державою. Її сутність добре викладена політологом Дж. Джоном Айкенберрі: «вона була гегемоністською в тому сенсі, що була сконцентрована навколо Сполучених Штатів і віддзеркалювала політичні механізми та організаційні принципи американського зразка. Це був ліберальний порядок у тому, що він був законний і характеризувався обопільною взаємодією...» Нині ця безпрецедентна американська глобальна гегемонія не має суперників.

Головний геополітичний приз для Америки –  Євразія. Половину тисячоріччя вплив у світових справах мали переважно євразійські держави та народи, що боролися один з одним за регіональне панування і намагалися домогтися глобальної влади. Сьогодні в Євразії керівну роль відіграє неєвразійська держава, і глобальна першість Америки безпосередньо залежить від того, наскільки довго та ефективно буде зберігатися її перевага на Євразійському континенті... Раптове виникнення першої і єдиної глобальної держави створило ситуацію, за якою однакове швидке спрощення досягнення своєї переваги –  або через відхід Америки зі світової арени, або через раптову появу успішного суперника –  створило б загальну міжнародну нестабільність...

Гарвардський політолог Семюель П. Хантінгтон має рацію у своєму сміливому твердженні: «…в світі, де не буде верховенства Сполучених Штатів, буде більше насильства і безладдя та менше демократії і економічного зростання, ніж у світі, де Сполучені Штати мають більше впливу, ніж будь-яка інша держава... Постійне міжнародне верховенство Сполучених Штатів є найважливішим для добробуту та безпеки американців і для майбутньої свободи, демократії, відкритих економік і міжнародного порядку на землі».

У зв’язку з цим критично важливим є те, як Америка «керує» Євразією... …контроль над Євразією майже автоматично спричиняє підпорядкування Африки, перетворивши Західну півкулю та Океанію в геополітичну периферію центрального континенту світу... Масштаби американської глобальної гегемонії, за загальним визнанням, великі, але неглибокі, стримуються як внутрішніми, так і зовнішніми обмеженнями...

У Євразії також знаходяться політично найактивніші та динамічніші держави світу. Після Сполучених Штатів наступні шість найбільших економік і шість держав, які мають найбільші витрати на озброєння, знаходяться в Євразії. Усі, крім однієї, легальні ядерні держави і всі, крім однієї, нелегальні знаходяться в Євразії. Два претенденти на регіональну гегемонію і глобальний вплив, які мають найвищу чисельність населення, знаходяться в Євразії. Усі потенційні політичні та/чи економічні виклики американській перевазі виходять з Євразії. У сукупності євразійська могутність значно перекриває американську. На щастя, для Америки, Євразія занадто велика, щоб бути єдиною в політичних відносинах.

Євразія, таким чином, представляє «шахівницю», на якій продовжується боротьба за глобальне панування... Провідні гравці знаходяться в західній, східній, центральній і південній частинах «шахівниці». Як у західної, так і в східній частині «шахівниці» є густонаселені регіони, котрі утворюють на відносно перенаселеному просторі декілька могутніх держав. Що стосується невеликої західної периферії Євразії, то американська міць розгорнута безпосередньо на ній. Далекосхідний материк –  місцезнаходження гравця, який становиться усе більш могутнім і незалежним. Він  контролює величезне населення, хоча територія його енергійного суперника, заточеного на декількох прилеглих островах, і половина невеликого далекосхідного півострова відкривають дорогу для проникнення американського панування.

Простір між західним і східним краями має невелику щільність населення, є нині політично хитливим і організаційно розчленованим великим середнім простором, який колись займав могутній суперник американського верховенства –  суперник, який колись мав на меті виштовхнути Америку з Євразії. На півдні цього великого центральноєвразійського плато лежить політично анархічний, але багатий енергетичними ресурсами регіон, котрий потенційно представляє велику важливість як для західних, так і для східних держав, тому що має у своїй південній частині густонаселену країну, яка претендує на регіональну гегемонію.

Якщо середню частину можна включить у розширювану орбіту Заходу (де домінує Америка), якщо у південному регіоні не виникне панування одного гравця і якщо Схід не об’єднається таким чином, що змусить Америку залишити свої заморські бази, то тоді, можна сказати, що Америка здобуде перемогу. Але якщо середня частина дасть відсіч Заходу, стане активним єдиним цілим і/або візьме контроль над Півднем, або утворить союз за участю великої східної держави, то американське верховенство в Євразії різко звузиться. Те ж саме відбудеться, якщо два великих східних гравця якимось чином об’єднаються. Нарешті, якщо західні партнери здоженуть Америку з її «насидженого місця» на західній периферії, це буде автоматично означати кінець участі Америки в грі на євразійській «шахівниці», навіть якщо це буде також означати в кінцевому рахунку підпорядкування західного краю ожилому гравцю, який займає середню частину... Поява Китаю як великої держави ставить геостратегічне питання вкрай важливим...

Для Сполучених Штатів головним завданням у найближчій перспективі –  збереження своєї виняткової глобальної влади, а в далекій перспективі –  її трансформувати в усе більш глобальне співробітництво, що інституціоналізується. Уживаючи термінологію більш жорстоких часів древніх імперій, три великі обов’язки імперської геостратегії полягають у запобіганні змови між васалами і збереженні їхньої залежності від загальної безпеки, збереження покірності підлеглих і забезпечення їхнього захисту та недопущення об’єднання варварів... (Тут вірогідно дослідник має на увазі можливі небажані для атлантистів союзи «Німеччина–Росія» і «Україна–Росія»: перший попередити американцям поки що не вдається – вже існує тріумвірат «Франція – Німеччина – Росія», а другий – за рахунок націонал-патріотичних сил, які бояться втратити у наступній історичній перспективі незалежність України, вдається створювати бар’єри на шляху налагодження співробітництва, насамперед політичного і військового, в межах СНД. Звідси таке палке бажання швидше «стрибнути під  заступництво НАТО». – прим. авт. статті).

Держави-нації продовжують залишатися основними ланками світової системи. У поточних умовах у масштабі усього світу принаймні п’ять ключових геостратегічних діючих осіб і п’ять геополітичних центрів (при цьому два останніх, можливо, також частково кваліфікуються як діючі особи) можуть ідентифікуватися на новій євразійській політичній карті. Франція, Німеччина, Росія, Китай та Індія є великими і активними фігурами, тоді як Великобританія, Японія та Індонезія (за загальним визнанням, дуже важливі країни) не підпадають під цю кваліфікацію. Україна, Азербайджан, Південна Корея, Туреччина та Іран відіграють роль принципово важливих геополітичних центрів. Хоча і Туреччина, і Іран є певною мірою у межах своїх більш лімітованих можливостей також геостратегічно активними країнами. На цій стадії досить сказати, що на західному краї Євразії ключовими і динамічними геостратегічними діючими особами є Франція і Німеччина.

Франція, зокрема, має свою власну геостратегічну концепцію Європи таку, яка в деяких істотних моментах відрізняється від концепції Сполучених Штатів, і вона схильна брати участь у тактичних маневрах, спрямованих на те, щоб змусити Росію виявити себе з невигідної сторони перед Америкою, а Великобританію –  перед Німеччиною, навіть покладаючись при цьому на франко-германський альянс, щоб компенсувати свою власну відносну слабкість. Більше того, і Франція, і Німеччина досить сильні та напористі, щоб впливати в масштабах більш широкого радіуса дії. Франція не тільки прагне до центральної політичної ролі в Європі, але, що поєднується, і розглядає себе як ядро середньоземноморсько-північноафриканської групи країн, які мають єдині інтереси.

Німеччина усе більше і більше усвідомлює свій особливий статус як найбільш значимої держава Європи –  економічний «тягач» регіону і лідер Європейського Союзу  (ЄС), що формується. Німеччина відчуває, що несе особливу відповідальність за знову емансиповану Центральну Європу, що певною мірою мрячно нагадує Центральній Європі про колишнє уявлення відомої Німеччини. Крім того, і Франція, і Німеччина вважають, що на них покладений обов’язок представляти інтереси Європи при веденні справ з Росією, а Німеччина у зв’язку з географічним положенням, принаймні теоретично, навіть дотримується великої концепції особливих двосторонніх домовленостей з Росією...

Для Франції Європа є способом повернути колишню велич. Ще до початку другої світової війни серйозні французькі дослідники міжнародних відносин були стурбовані поступовим зниженням центральної ролі Європи у світових справах. За кілька десятиліть «холодної війни» ця стурбованість перетворилася в невдоволення «англосаксонським» пануванням над Заходом, не говорячи вже про презирство до пов’язаної з цим «американізації» західної культури. Створення справжньої Європи, за словами Шарля де Голля, «від Атлантики до Уралу» повинне було виправити складну ситуацію. І оскільки на чолі такої Європи стояв би Париж, це водночас повернуло б Франції велич, що, з погляду французів, як і раніше, є особливим призначенням їхньої нації. Франція була вірним, відданим і рішучим союзником стосовно ключових питань «холодної війни». У вирішальні моменти вона стояла пліч-о-пліч з Америкою... Усе зазначене вище підкріплює і мотивує претензії Франції на лідерство в Європі. Країна, що першою винайшла ідею суверенної держави-нації і звела націоналізм у статус цивільної релігії, тим самим зовсім природно побачила в собі –  з тим же емоційним пафосом, який колись вкладався в поняття «la patrie» (Батьківщина), –  утілення незалежної, але єдиної Європи. Велич Європи на чолі з Францією було б тоді величчю і самої Франції. З Франція вважає, що, головне завдання щодо створення єдиної і незалежної Європи може бути вирішене шляхом об’єднання Європи під керівництвом Франції одночасно з поступовим скороченням верховенства Америки на Європейському континенті. Але якщо Франція хоче формувати майбутнє Європи, їй потрібно і залучати, і стримувати Німеччину, намагаючись водночас поступово обмежувати політичне лідерство Вашингтона в європейських справах. У результаті перед Францією повстали дві головні політичні дилеми подвійного змісту:

– як зберегти участь Америки, яку Франція усе ще вважає необхідною у підтримці безпеки в Європі, при цьому неухильно скорочуючи американську присутність;

– як зберегти французько-німецьке співробітництво як політико-економічного механізму об’єднання Європи, не допускаючи при цьому заняття Німеччиною позиції лідера в Європі.

Якби Франція насправді була світовою державою, їй було б нескладно розв’язати ці дилеми під час виконання свого головного завдання. Жодна з інших європейських держав, крім Німеччини, не має такі амбіції та таке усвідомлення свого призначення. Можливо, навіть Німеччина погодилася б з провідною роллю Франції в об’єднаній, але незалежній (від Америки) Європі, але тільки в тому випадку, якби вона почувала, що Франція насправді є світовою державою і може тим самим забезпечити для Європи безпеку, яку не може дати Німеччина, зате дає Америка. Проте Німеччина знає реальні межі французької моці.

Для Німеччини прихильність Європі є основою національної спокуси, тоді як тісний зв’язок з Америкою необхідний для її безпеки. Отже, варіант більш незалежної від Америки Європи не може бути здійснений. Німеччина дотримується формули: «спокута + безпека = Європа + Америка». Цією формулою визначаються позиція і політика Німеччини, при цьому Німеччина одночасно стає істинно добропорядним громадянином Європи та основним європейським прихильником Америки.

Коментар автора статті: У цьому випадку пан З. Бжезинський, як і проамериканське лобі в правлячих колах України, помиляються щодо можливостей об’єднаних французько-німецьких засиль і нинішніх німецьких геополітичних амбіцій. Франція винайшла формулу підвищення своєї могутності та провідної ролі в європейських справах з одночасним обмеженням американського впливу. А саме, це було вдало зроблено через утворення низки геополітичних проектів тактичного рівня – тріумвіратів «Страсбурзький трикутник: Франція–Росія–Німеччина» (1996) і «Веймарський трикутник: Франція–Польща–Німеччина» (1991). У результаті включення Росії до першого трикутника підвищило у свідомості німецьких партнерів впевненість і незалежність від американців, а включенням до другого трикутника Польщі вдалося вивести з-під американської опіки польських партнерів, які останніми роками стали відданими провідниками французько-німецької геополітики і вже втратили, навіть за визнанням самих американців, статус відданими партнерами США у геополітичній грі. Єдине в цій ситуації  американцям вдалося вчасно зблокувати через проамериканське лобі та припинити тріумвіратний процес «Франція–Україна–Німеччина» (1991–1996 рр.) та схилити до себе нинішню правлячу еліту України шляхом політичної і фінансової підтримки організаторів «помаранчевих подій». Проте скоординовані французько-німецько-російські дії провалили на початку квітня 2008 року американський проект щодо швидкого втягнення України та Грузії до НАТО на Бухарестському саміті Північноатлантичного альянсу.

Далі З. Бжезинський оцінює оперативну обстановку в геостратегічній сфері так: «Інші середні за своїми масштабами європейські держави, більшість з яких є членами НАТО і/чи Європейського Союзу, або погоджуються з провідною роллю Америки, або потихеньку вишиковуються за Німеччиною чи Францією (як це зробила Польща, прим. автора статті). Їхня політика не має особливо широкого регіонального впливу, і вони не в тому становищі, щоб змінювати свою основну орієнтацію. На цій стадії вони не є ні геостратегічними дійовими особами, ні геополітичними центрами. Це саме стосується і важливого потенційного центральноєвропейського члена НАТО і ЄС –  Польщі...

Україна, новий і важливий простір на євразійській «шахівниці», є геополітичним центром, тому що саме її існування як незалежної держави допомагає трансформувати Росію. Без України Росія перестає бути євразійською імперією. Без України Росія усе ще може бороти за імперський статус, але тоді вона стала б в основному азіатською імперською державою і швидше за все була б утягнена у виснажливі конфлікти з Середньою Азією.

Китай, схоже, також став би проти будь-якого роду реставрації російського домінування у Середній Азії, з огляду на зростаючий інтерес до держав, котрі недавно отримали незалежність у цьому регіоні. Проте, якщо Москва поверне собі контроль над Україною з її 52-мільйонним населенням і великими ресурсами, а також виходом до Чорного моря, то Росія автоматично знову здобуде ресурси, щоб перетворитися в могутню імперську державу, яка розкинулася в Європі та в Азії. Втрата Україною незалежності мала би негайні наслідки для Центральної Європи, трансформувавши Польщу в геополітичний центр на східних рубежах об’єднаної Європи.

Незважаючи на обмежені територіальні масштаби і незначне за чисельністю населення, Азербайджан з його величезними енергетичними ресурсами також у геополітичному плані має ключове значення. Незалежність держав Середньої Азії можна розглядати як практично безглузде поняття, якщо Азербайджан буде цілком підлеглий московському контролю.

Великі нафтові ресурси Азербайджану можуть бути також під контролем Росії, якщо незалежність цієї країни виявиться анульованою. Незалежний Азербайджан, з’єднаний з ринками Заходу нафтопроводами, що не проходять через контрольовану Росією територію, також стає великою магістраллю для доступу провідних і енергоспоживаючих економік до енергетично багатих республік Середньої Азії. Майбутнє Азербайджану і Середньої Азії майже так само, як і у випадку України, принципово залежить від того, ким може стати чи не стати Росія...»

Коментар автора: Саме з цієї причини Держдепартамент разом зі спецслужбами  розробив та затвердив у Конгресі США спеціальний державних геополітичний проект «Велика Центральна Азія» (ВЦА), котрий намагаються просувати через проамериканське лобі у правлячих колах Узбекистану, Казахстану, Киргизстану, Таджикистану та Туркменистану. За основними критеріями американський геополітичний проект збігається з ініціативою президента Казахстану Н. Назарбаєва щодо утворення Союзу центральноазіатських держав (СЦАД), більш незалежного від впливу Росії [3]. Проте успішну реалізацію свого проекту американці зіпсували невдалими спробами опозиційних сил, організованих  і  фінансованих США, захопити владу в Киргизстані та Узбекистані шляхом здійснення  «кольорових революцій» в умовах передвиборчих кампаній [4].

Далі З. Бжезинський у своїй науковій праці визначає таке: «Туреччина та Іран зайняті встановленням деякого ступеня впливу в Каспійсько-Средньоазійському регіоні, використовуючи втрату Росією своєї влади. З цієї причини їх можна було б вважати геостратегічними діючими особами. Туреччина стабілізує регіон Чорного моря або контролює доступ через нього в Середземне море, врівноважує Росію на Кавказі, усе ще суперечить мусульманському фундаменталізму і натомість відповідає інтересам НАТО. Дестабілізована Туреччина, схоже, дала б велику свободу насильству на південних Балканах, одночасно забезпечивши Росії відновлення контролю над державами Кавказу, які недавно здобули незалежність. Іран, незважаючи на своє двоїсте ставлення до Азербайджану, аналогічно забезпечує стабілізуючу підтримку новій політичній розмаїтості Середньої Азії. Він домінує над східним узбережжям Перської затоки, а його незалежність, незважаючи на сьогоднішню ворожість до Сполучених Штатів, відіграє роль бар’єра для будь-якої перспективної російської загрози американським інтересам у цьому регіоні.

Безумовно, з якоїсь точки зору могло б так скластися, що...  можливо, Казахстан або Узбекистан потрібно було б також віднести до останньої категорії. Однак, на цьому етапі ситуація навколо кожної з зазначених вище країн не спонукає нас до цього. Зміни в статусі кожної з них представляли б значні події і спричинили б за собою деякі зрушення в розміщенні сил, але сумнівно, щоб їхні наслідки виявилися далекосяжними...»

Коментар автора: Розуміючи значення «ісламського чинника»‚ США переслідують виключно власні національні інтереси, передусім створення міцного блоку проамериканських режимів або «дуги нестабільності» навколо перспективних центрів сили – Росії‚ Китаю‚ Індії‚ Ірану та Іраку. До цього можна додати таємний проект часів «холодної війни», так званого «керованого зіткнення цивілізаційних спільнот – Світу Православ’я і Світу Ісламу – для їх взаємного ослаблення», розробленого аналітиками ЦРУ США. Як відомо, реалізація цієї ідеї передбачає поступове послаблення двох перспективних у XXI столітті центрів сили та їх перетворення у сировинні додатки «цивілізованого світу»‚ а також у засіб «стримування Китаю» [5].

Підходи американського держдепартаменту до вирішення зазначеної проблеми різні:

·  патронування поміркованого «цивілізованого ісламу» в Анкарі;

·  фінансування пакистанських лідерів в Ісламабаді та свого часу – талібів в Афганістані;

·  підкуп лідерів «модернізаторського ісламу» ОАЕ та Саудівської Аравії

·  водночас – боротьба з режимами в Іраку‚ Лівії‚ Сирії та з фундаменталізмом Ірану.

Така безпринципність поки приносить свої дивіденди‚ проте поступово США втягуються в хаос некерованих процесів, приміром якою є нинішня проблема з Іраком і Афганістаном. Опора на антифундаменталізм також безперспективна – прикладом тому є крах проамериканського шахського режиму в Ірані та «хиткі» позиції тронів близькосхідних монархів [6].

Далі З. Бжезинський зазначає: «За нинішніх обставин розширення блоку НАТО на схід шляхом включення до 1999 року в його склад Польщі, Республіки Чехії та Угорщини є ймовірним. Проте як тільки три перших нових члени НАТО приєднаються до Європейського Союзу, Європейський Союз і НАТО будуть змушені зайнятися питанням про членство республік Балтії, Словенії, Румунії, Болгарії, Словаччини і, зрештою і України. Десь між 2005 і 2010 роками Україна, особливо тоді, коли вона досягне значного прогресу в проведенні реформ усередині країни і тим самим більш чітко визначиться як країна Центральної Європи, повинна бути готова до серйозних переговорів як з Європейським Союзом, так і з НАТО.

Тим часом французько-німецько-польське співробітництво з ЄС і НАТО буде, імовірно, значно розширено, особливо в сфері оборони. Це співробітництво могло б стати свого роду західною серцевиною будь-яких більш широких європейських заходів для забезпечення безпеки, що у кінцевому рахунку можуть поширюватися як на Росію, так і на Україну. З огляду на особливу геополітичну зацікавленість Німеччини і Польщі в незалежності України, цілком можливою є така ситуація, за якою Україна поступово буде утягнена до особливих польсько-французько-німецьких відносини (мабуть, це «Веймарський трикутник» – прим. авт. статті). До 2010 року французько-німецько-польсько-українське співробітництво, котре буде охоплювати приблизно 230 млн чоловік, може перетворитися в партнерство, котре поглиблює геостратегічну взаємодію в Європі.

Росію необхідно постійно запевнювати в тому, що двері в Європу відкриті, як і двері для її остаточної участі в трансатлантичній системі безпеки, що розширюється, і, ймовірно в майбутньому, у новій трансєвразійській системі. Проте питання про офіційне членство Росії як про практичну реальність до визначеного часу не буде порушуватися, і це, крім іншого, ще одна причина для того, щоб безглуздо не захлопувати перед нею двері.

Отже, головна геостратегічна мета Америки в Європі може бути сформульована дуже просто: шляхом більш щирого трансатлантичного партнерства зміцнювати американський плацдарм на Євразійському континенті, для того щоб Європа могла стати більш реальним трампліном для просування в Євразію міжнародного демократичного порядку і співробітництва…»

Підсумовуючи результати дослідження наукових положень пана З. Бжезинского, можна зазначити, що наявні матеріали свідчать про те, що:

По-перше, сучасні політологи єдині у визначенні того факту, що Вашингтон за допомогою політики тотального військового диктату, економічного примусу, ідеологічних диверсій, у тому числі й у відношенні союзників по НАТО, Франції та інших західних партнерів, Японії і Південної Кореї, прагнув поставити в післявоєнний період після Другої світової війни держави світу у жорстку залежність від США. Однак головною мішенню до серпня 1991 року був ідеологічний супротивник – Радянський Союз, держави ОВД і ті, котрі стали на шлях соціалістичного розвитку. Це ідеологічне тло весь цей час служило прикриттям для американської правлячої еліти в реалізації стратегічної мети розвитку американської нації – досягнення світового лідерства в боротьбі з іншими цивілізаціями: західноєвропейською, слов’янською, конфуціанською, магометанською, індуїською та іншими.

В умовах визрівання третьої світової економічної кризи це давало можливість американцям утягувати провідні континентальні держави Заходу і Сходу в нескінченну боротьбу з «комуністичною загрозою» і навпаки – провокувати тодішні комуністичні режими на більш активні дії «против всесвітнього імперіалізму». Таким чином, виснажувалися моральні і матеріальні ресурси держав конкуруючих блоків.

По-друге, наявні матеріали також свідчать, що американський уряд, організуючи розвідувально-підривну діяльність проти СРСР, прагнув значно послабити і знизити його роль у світових справах. Хоча вкрай правий спектр політичної еліти США прагнув знищити Радянський Союз, проте, в американських урядових програмах доведення його до дезинтеграцї не передбачалося. Подібний проект оцінювався як не зовсім реальний. Зазначена думка підтверджується ще і тим, що американські спецслужби, як правило, за власною ініціативою не розробляють можливі сценарії розвитку подій, а в урядових програмах спецслужбам не ставилося завдання щодо розробки сценаріїв подій на випадок розвалу СРСР і рекомендацій щодо лінії поведінки американської правлячої еліти в такій ситуації.

По-третє, підсумок багаторічної боротьби за світове панування у 1992 році був підбитий і оприлюднений Президентом США Біллом Клінтоном у щорічній доповіді «Про основні напрямки політики національної безпеки Сполучених Штатів», у якому було відзначене таке:

«Ми живемо в новій ері. «Холодна війна» – завершена. Розпад Радянської імперії радикально змінив ситуацію в сфері безпеки. Головний виклик, загроза комуністичної експансії і проблема запобігання ядерній війні, зникли. Не загрожує більше ні могутнє радянське угруповання в напрямку протистояння «Схід-Захід», ні готові до пуску на США колишні радянські ракети. Значно зменшилася загроза війни між розвиненими державами і реальність ядерного знищення. Динамічність глобальної економіки трансформує торгівлю, культуру, світову політику і відкриває нові можливості для співробітництва між народами.

Сполучені Штати є головною державою світу, що має глобальні інтереси і на яку покладена глобальна відповідальність. Військовій могутності США немає рівних у світі. Збройні сили краще за усіх оснащені і вимуштрувані. Америка – єдина держава, що здатна здійснювати широкомасштабні та успішні воєнні операції далеко за межами своїх кордонів. Нині держава володіє насправді глобальною економікою і об’єднаною системою зв’язку, котра працює в реальному масштабі часу і збільшує можливості для створення в Америці нових робочих місць і зростання американських інвестицій... Ніколи ще лідируюча роль США не була так необхідна для протидії новим загрозам...» [78].

По-четверте, після цієї промови Б. Клінтона, у ЗМІ, у наукових працях і на наукових зібраннях більшість американських геостратегів розпочали ейфорійну кампанію, спрямовану на приниження значення та позитивних якостей «радянської та інших комуністичних моделей розвитку суспільства» з одночасним славленням «американської моделі організації суспільства». Робилися і продовжують донині робитися заяви, що «Західна ліберальна цивілізація суттєво довела перевагу і оптимальність свого проекту глобального життєвого устрою: іншим країнам чи народам рано чи пізно прийдеться прийняти відповідні «правила гри» – або самим їх застосовувати у себе вдома, або взагалі передати важелі управління планетарному керівництву, очолюваному представниками Західної цивілізації». Ознаки формування такого «світового уряду» виявляються в глобальній трансформації світу і посиленні ролі міжнародних інститутів в його регулюванні, у тому числі й сфери міжнародних відносин» [8].

Проте така ейфорія в правлячих колах США почала розвіватися після 11 вересня 2000 р., після терористичної атаки прихильників Усама бен Ладена проти Нью-Йорка, Вашингтона, Пентагона й інших життєво важливих об’єктів держави.

По-п’яте, дещо іншого підходу до вказаної проблеми дотримується С. Ханінгтон. Для нього «немає сумніву у тому, що існуючі цивілізації залишаться. Більше того, саме протистояння західним формам глобалізації надасть незахідним цивілізаціям новий імпульс. Поки що, Захід підтримує економічну, технічну, технологічну, військову і культурну перевагу над оточуючим світом, але це не може продовжуватись довго». Відповідно до теорії міжнародних відносин «держава» з аналогічними США якостями дуже наближається до статусу метрополії та у правлячих політичних колах з’являється багато спокуси утворити власну імперію.  З цієї причини С. Хантінгтон застерігає: «І тому сучасна ситуація є складною. З одного боку, спостерігаються симптоми кризи західної ліберальної цивілізації (у тому числі в результаті «роздвоєння» її емігрантами із інших цивілізацій), та з іншого – можливе формування проти неї різноманітних антизахідних коаліцій. Тому оптимальним варіантом майбутнього з точки зору С. Ханінгтона, буде самозбереження, «самооборона» Західної цивілізації в умовах, коли геополітична конфігурація світу буде визначатися «зіткненням» цивілізацій [9].

По-шосте, у світовому співтоваристві вчені та фахівці з проблем безпеки неоднозначно ставляться до офіційної урядової версії адміністрації президента Дж. Буша (молодшого), що «11 вересня 2001 року була самостійна терористична агресія світових радикальних антиамериканських сил. Велика група фахівців, вивчаючи матеріали трагічних подій, проводячи історичні паралелі, порівняльний аналіз і логічну реконструкцію моделі терористичної атаки, знаходять багато протиріч, щоб по цих подіях зробити однозначний  висновок.

Так, людський розум виступає проти «версії про причетність уряду США до організації, підготовки та реалізації провокації геостратегічного масштабу». Проте версія представників так званої «доктринальної школи транснаціоналізму» в теорії міжнародних відносин про «світову змову американських фінансово-банківських, військово-промислових і нафтогазових картелів, пов’язаних із «сімейством Буша» виглядає дуже логічною [10]. У всякому разі її важко спростовувати.

Ця версія зводиться до того, що представники зазначених монополістичних об’єднань зацікавлені у навіюванні американському суспільству образа «нового ворога» як об’єднавчої і мобілізуючої мотиваційної сили американського народу, спрямованої на реалізацію всіх потенціалів США для захисту, у першу чергу, інтересів зазначених американських ТНК на світовій арені, що глобалізується, кінцевою метою яких є знищення держав як універсальної організації, інструмента управління людським співтовариством, шляхом утворення міждержавних економічних об’єднань за типом Європейський союз, Північноамериканський союз (США, Канада, Мексика) і можливого Азіатського союзу для усунення в такий спосіб перешкод для руху капіталів, робочої сили, сировини та готової продукції і товарів, які можуть чинити уряди окремих національних держав. Їхні дії, як правило, роблять перешкоди на шляху одержання ТНК надприбутків і створення «світового уряду». Нинішня глобалізація – це, насамперед, спроба концентрації нинішніми провідними світовими центрами сили (промислово розвинутими державами та їх ТНК) необмеженої влади у своїх руках і світове панування, насамперед для англосаксонської спільноти [11].

Наявні матеріали свідчать, що саме внаслідок зростання могутності Китаю i ослаблення Росії після серпня 1991 року розпочалися суттєві зміни в геополітичній ситуації як у Європі, так і на іншому боці євразійського масиву. Прагненню Москви відновити свою геополітичну роль і забезпечити умови для рівноправного і конструктивного партнерства з провідними країнами Європи та Азії, передусім, з Францією, Німеччиною, Китаєм, Іраном і регіональними міждержавними об’єднаннями ЄС та АСЕАН, перешкоджали економічний хаос в Росії та соціально-політична нестабільність. Хоча дещо Росії вдалося досягти: тріумвірат «Франція–Німеччина–Росія», утворення на терені СНД «ЄвАзес», організацію «Шанхайську ініціативу».

За цих умов після серпня 1991 року роль США як держави-балансира  в світі зростала і водночас ускладнювалася. Це обумовлювалося зростанням кількості країн, яких Сполучені Штати, згідно з їх традиційною стратегією, мають стримувати. Проблема полягає ще й в тому, чи вистачить «єдиній супердержаві» політичних, військово-економічних, психологічних і людських ресурсів, щоб стримувати імперські амбіції Росії, реагувати на наслідки неминучого перетворення Китаю на сучасну «Велику піднебесну», а також протистояти небезпечним для міжнародної стабільності проявам ісламського фундаменталізму, політичного екстремізму та тероризму. Відповідь на поставлені питання Америка має дати, знаходячись у стані досягнення краю меж своїх потенціалів і постійно ризикуючи звалитися в центробіжні процеси, аналогічні тим, що розвалили Радянський Союз.

 Усвідомлюючи зазначене, незважаючи на певні сприятливі міжнародні умови, американські лідери дуже ревно ставляться до домінуючої ролі Сполучених Штатів у сучасному світі та бояться втратити це становище в результаті несподіваної появи на міжнародній арені конкурентоспроможної держави або групи держав, здатних кинути виклик Вашингтону‚ та у перспективі вступити з ними в боротьбу за глобальний вплив у світі. Саме це породжувало стан постійної напруги в очікуванні геополітичного виклику i натомість – феномен пошуку Вашингтоном нового «образу ворога», про що красномовно свідчать матеріали слухань у Сенаті США, приміром, у лютому 1997 року на тему «Нинішні та майбутні загрози національній безпеці Сполучених Штатів»‚ на яких виступили керівники спецслужб американського розвідувального співтовариства Джордж Тенет (директор ЦРУ), Патрiк Хьюз (директор військової розвідки РУМО), Тобі Гаті (директор Бюро розвідки та досліджень Держдепартаменту) [12].

За словами керівника ЦРУ Дж. Тенета, незважаючи на зникнення традиційної загрози, якій США протистояли останні п’ятдесят років, Америка в нових умовах зіштовхується з п’ятьма важливими проблемами на міжнародній арені:

·  перша з них пов’язана з тривалою трансформацією Росії i Китаю та невизначеністю їх майбутньої ролі в світі;

·  друга, зовнішньополітичний виклик, вороже ставлення Північної Кореї, Ірану та Іраку до США i політика цих держав, яка підриває регіональну стабільність;

·  третя загроза надходить від транснаціональних глобальних проблем – тероризму, розповсюдження зброї масового ураження, торгівлі наркотиками, міжнародної організованої злочинності;

·  четверта – пов’язана з «гарячими точками» на Близькому Сході, в Південній Азії, Боснії та Егейському морі, де зберігається велика вірогідність збройного конфлікту;

·  п’ята – виклик американським інтересам виникає в тих регіонах світу, де розгортається «гуманітарна катастрофа» – громадянські війни, міжетнічні конфлікти, насильницькі переміщення населення, епідемії, голод [13].

Тенет переконливо доводив, що кожний згаданий чинник спроможний, окремо або в сукупності, перешкодити претендуванню Вашингтона на домінування в однополюсному світі та дестабілізувати порядок, який склався, i на якому базується економічна взаємозалежність розвинених держав Заходу та з чого виходить благополуччя Сполучених Штатів. Керівник ЦРУ також наголосив, що «Вашингтон має дати зрозуміти решті країн світу, що нинішнє геополітичне статус-кво не підлягає ніяким змінам, а гегемонія США буде збережена за допомогою «неперевершеної американської могутності» [14].

По-сьоме, матеріали також свідчать‚ що дійсно незалежно від намірів політиків Заходу i колишнього СРСР регіональні сили, зі свого боку, мали на меті зламати біполярне протистояння, що існувало до 1989 року. Ключовими подіями 1989–1992 рр. були:

·  об’єднання Німеччини;

·  розпуск Організації Варшавського Договору (ОВД) та Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ);

·  заморожування елементів Ялтинських домовленостей щодо системи європейської безпеки (серед них було створення нестабільної буферної зони між Росією та Заходом);

·  переоцінка (під кутом пошуку відповідей на політичні питання i проблеми безпеки в Центральній Європі) важливості програм i дій в економічній галузі, без досить сильної підтримки для них, особливо з боку ЄС;

·  переоцінка впливу Заходу на внутріполітичну та економічну ситуацію в Росії (переоцінка росіянами самих себе), що призвело до «паралічу» політики, яку проводили європейські країни щодо Росії та спонтанного повернення до основних принципів, які мали місце під час діалогу супердержав щодо проблеми ядерного роззброєння, насамперед України, Бєларусі та Казахстану [15].

Основними несприятливими чинниками для панування США в світі залишалися:

·  на південно-європейському фланзі НАТО – антиамериканський комуністичний режим С. Мілошовича в СФРЮ (нині вже знищений);

·  на Близькому Сході – антиізраїлські та антиамериканські ісламістські режими Палестинської адміністрації та Сирії;

·  на Середньому Сході – антиамериканськи та антиізаїльськи налаштовані режими Іраку та Ірану (останній нині нейтралізований);

·  у Південно-Східній Азії – фундаменталістські кола «Талібан» і «Аль Каїди» в Афганістані та військовий режим в Пакистані, вихід на рівень реальних ядерних держав Індії та Пакистану і періодична воєнна конфронтація між ними;

·  на Далекому Сході комуністичні режими Китаю (з претендування на межі 2025 року зайняти одноосібне становище «єдиної супердержави світу») і Північної Кореї (з її ядерними програмами).

Погляд на співвідношення між ключовими подіями останніх років та реакцією на них з боку Сполучених Штатів свідчить про диспропорцію i внутрішню нестабільність у різних регіонах Євразійського простору. Все це продовжує жити в тіні «холодної війни» i продовження такого стану призвело до встановлення «холодного миру». Закономірною подією стала терористична атака проти США 11 серпня 2001 р., яка дала можливість американській правлячій еліті завершити формування «образу нового ворога американського суспільства і Західної цивілізації – світовий тероризм і руху антиглобалістів», а також іноземних держав, які їх стимулюють, надихають і підтримують морально, політично, фінансово і матеріально-технічно.

Особливості формування концептуальних основ розвідувальної політики США

Організаційно-правові аспекти оперативної діяльності американських спецслужб у зовнішньополітичній стратегії держави. Як відомо, без розвідувальної присутності у світі взагалі не існує американська присутність. Вона утворювалась у різних регіонах світу як відповідь на аналогічне поширення «радянської розвідувальної і військово-політичної присутності». Саме це призводило до глобальної політики забезпечення захисту національних інтересів США. Глобальна зовнішня політика спричиняла розвиток «глобальної», тобто стратегічної розвідки. Виходячи з положень теорії безпекознавства, механізм формування американської присутності, як й іншої іноземної, як правило, створює держава, об’єкт розвідувальних устремлінь, з урахуванням можливостей власних потенціалів і рівнів можливих небезпек, ризиків, викликів і загроз для її національної безпеки та життєво важливих інтересів.

Безумовно, американські спецслужби як один із основних інструментів розв’язання геополітичних, геоекономічних і геостратегічних проблем виступають «тіньовими організаторами» зовнішньої діяльності як великої кількості державних установ, так і неурядових американських організацій, а також міжнародних структур, у яких американці мають домінуюче становище. У тих державах, де американці не мають можливостей для формування легальних структур присутності, цей недолік намагаються усунути розвідувальні служби США шляхом агентурного і технічного проникнення на об’єкти розвідувальних устремлінь і створення в такий спосіб відповідної негласної (нелегальної) системи розвідувальних позицій. Звідси є підстави стверджувати про наявність в іноземних державах такого чинника в американській присутності, як гласна і негласна діяльність спецслужб США. З огляду на це уряд Сполучених Штатів нині проводить глобальну зовнішню політику, котра відповідно тягне за собою організацію глобальної, тобто стратегічної розвідки, що спонукає до здійснення оперативних, як вже зазначалося, заходів тотального шпигунства (крадіжки чужих секретів) і проведення широкомасштабних регіональних та глобальних «таємних операцій» (з таємного втручання у внутрішні справи іноземних держав, прихованого вигідного управління з боку оперативних підрозділів ЦРУ, Розвідувальної служби Держдепартаменту, РУМО, ФБР Сполучених Штатів процесами та діяльністю іноземних національних і міжнародних організацій).

Як зазначалося раніше, політику в розвідувальній діяльності організує і здійснює держава, тобто в особі Президента, інших високопоставлених посадових осіб держапарату, які відповідальні за розробку і проведення зовнішньої і внутрішньої політики, безпеку, оборону і захист національних інтересів. Чиновники меншого рангу відповідальні за практичну реалізацію і координацію діяльності спеціальних структур в сфері розвідки, контррозвідки, національної безпеки, воєнно-стратегічного планування США та оборони. Спецслужби, як один із головних виконавчих суб’єктів таємної діяльності держави, безпосередньо планують і виконують найбільш складні та відповідальні оперативні заходи, контролюють виконання планових заходів іншими учасниками таємних операцій, аналізують наслідки від цих дій, координують діяльність, вносять пропозиції щодо коректування завдань, лінії поводження і термінів виконання наступних акцій, відповідних заходів приховування причетності американських спецслужб до протиправної і підривної діяльності представників суб’єктів американської присутності за кордоном.

Як відомо, під розвідувальною діяльністю в спеціальному значенні розуміється будь-яка оперативна діяльність, головним виконавцем якої є розвідувальна служба як основний структурний елемент державного апарату, а також діяльність, що проводиться на користь іноземної держави чи іншого учасника міжнародно-правових відносин (неурядової організацій, угруповань, рухів і т. п.).

Відповідно до положень сучасної теорії розвідувальної діяльності неурядові організації не можуть бути юридично визначені як суб’єкти розвідувальної діяльності, організовані державою, оскільки вони не є органами держави, не можуть представляти його де-юре і бути суб’єктами державної діяльності. У такому випадку неурядові організації, керовані спецслужбами через спеціально підготовлених агентів впливу чи «пенсіонерів» спецслужб, які після звільнення зі служби продовжують працювати у них, повинні розглядатися як оперативні засоби спецслужб Сполучених Штатів. Природно, у випадку провалу розвідувальної акції уряд США і представники спецслужб офіційно заявляють про свою непричетність до неї, класифікуючи викриті місцевими контррозвідувальними органами факти втручання американських громадян у внутрішні справи як дії приватного характеру, як прояв власної ініціативи щодо навчання населення держави перебування «основам американської демократії».

Особливості формування цілей, завдань і пріоритетних напрямів розвідувальної діяльності спецслужб у зовнішній стратегії держави в умовах глобалізації

З початком розвалу Організації Варшавського Договору, Ради Економічної Взаємодопомоги, а потім Чехословаччини, Радянського Союзу і СФРЮ, представники спецслужб США діяли за традиційними для «холодної війни» планами: вони реагували на події, що виникали у світі, без завчасного їхнього прогнозування і застосування попереджувальних заходів.

Зміни у міждержавних відносинах від конфронтаційного періоду «холодної війни» до рівня партнерських чи навіть формального статусу стратегічного партнерства, масоване використання недержавних структур в оперативних заходах американських правлячих кіл здобувають особливе значення, зокрема в політичній розвідці. Оперативна діяльність останньої, у свою чергу, дуже тісно пов’язана з легальною політико-дипломатичною діяльністю нерозвідувальних структур. Саме це обумовлює застосування представниками спецслужб США підвищених конспіративних технологій у тактику проведення розвідувальних заходів на пострадянському просторі.

Виходячи із зазначених вище особливостей оперативної обстановки в міжнародних відносинах, що склалася після 1990 року, американським урядом були проголошені такі основні цілі нової стратегії США у галузі національної безпеки:

·  Надійна підтримка національної безпеки, спираючи на боєздатні збройні сили і спецслужби.

·  Сприяння пожвавленню американської економіки.

·  Зміцнення демократій за кордоном.

Перед американською адміністрацією постали такі стратегічні зовнішньополітичні завдання:

·  Підтримка балансу сил на світовому і регіональному рівнях у співвідношенні, сприятливому для США та їхніх союзників.

·  Зміцнення міжнародної торгівлі та валютної системи, спрямованої на сприяння процвітанню американської нації.

·  Сприяння процесам поступової «демократизації» політичних і державних структур в іноземних державах. В інтересах США надавати «умну» допомогу демократичним рухам і структурам в іноземних державах, правлячі кола чи населення, яких не бажають сприймати «американську модель» демократії.

·  Зміцнення норм міжнародного права, механізмів забезпечення елементарного правопорядку, здійснення правосуддя і забезпечення гарантій прав людини в американському розумінні.

·  Забезпечення національних інтересів і збереження основних американських цінностей способу життя в процесі перебудови світового правопорядку.

 Залежно від регіону офіційні зовнішньополітичні інтереси Сполучених Штатів обумовлені як традиційними підходами, так і геополітичною обстановкою, що постійно змінюється. Відповідно до висновків фахівців, у тому числі й спецслужб, інтереси США можна поділити на три категорії:

1. Життєво важливі інтереси, які передбачають недопущення поширення ядерної зброї, економічної нестабільності в регіоні Північної і Центральної Америки, поразки демократів у Россі та в Україні; стримування експансії Ірану, Іраку, можливої агресії з боку Північної Кореї, торгового протекціонізму, тероризму і виникнення невизначеної ситуації в сфері постачання нафтою (це стосується також Чорноморського, Каспійсько-Кавказького і Середньоазіатського регіонів).

2. Важливі інтереси, які передбачають недопущення виникнення нестабільної ситуації в Європі і на Близькому Сході, торгової війни з Японією, з комуністичною реакцією в Китаї, а також недопущення виникнення міжусобних воєн на території держав СНД, антидемократичних, особливо антиамериканської спрямованості рухів в інших державах і незаконному транспортуванні наркотиків і зброї.

3. Вторинні інтереси, котрі передбачають недопущення виникнення нестабільної ситуації в Південно-Східній Азії, підтримку гуманітарних операцій, сприяння економічному розвитку в Африці та захист навколишнього середовища.

Особливості практики реалізації інтересів США і держав НАТО в цілому, що безпосередньо зачіпають національну безпеку та інтереси України і регіону в цілому, зводяться до реалізації американською стороною таких завдань:

·  початок нових і продовження уже вжитих заходів щодо створення умов для вільної торгівлі з державами СНД, Східної і Центральної Європи, спрямовані на формування та відпрацювання міжнародного і двостороннього механізму впливу на експорт-імпорт цих держав;

·  завершення формування Північноамериканської зони вільної торгівлі та негайний початок створення аналогічної структури з латиноамериканськими державами з метою нейтралізації їх можливих неконтрольованих контактів з державами СНД, насамперед Росією, Білорусю та Україною;

·  надання адресної допомоги лише тим державам, котрі створюють ринкові структури та формують нові власні, а також організація економічної ізоляції держав з консервативними чи недостатньо динамічними перетвореннями;

·  збереження умов для значної військової присутності в Західній Європі, Туреччині, на Балканах, зокрема в Косово, Близькому і Середньому Сході, зокрема в Іраку, насамперед для впливу на політичні події в новій ері розвитку людської цивілізації, особливо на ті процеси, що пов’язані з відновленням єдиної Німеччини, «особливою позицією» Франції з ключових проблем міжнародних відносин, невизначеністю і нестабільністю в деяких державах Східної Європи, СНД і Балкан;

·  активне використання ООН та інших міжнародних, регіональних європейських структур для реалізації власних цілей США і захисту американських інтересів, а також для обмеження можливого маневру держав Східної Європи та СНД. Застосування усіх видів економічного і політичного тиску, а у критичних випадках – військових акцій.

Особливості тактики реалізації геостратегічної політики Сполучених Штатів 

Розробка різних сценаріїв переможної війни між США (НАТО) і Радянським Союзом (ОВД) і їхня перевірка під час штабних військово-командних навчань поступово призводили до усвідомлення фахівцями і політиками обох конкуруючих сторін того факту, що розв’язання класичними і ядерними засобами ведення війни проблеми геостратегічного протистояння по лінії «Схід-Захід», котре наприкінці ХХ століття стало глобальним, –  не реальне. Це змушувало представників ворогуючих блоків шукати нетрадиційні методи «таємної боротьби», а також нові технології створення і застосування інструментарію її силової підтримки. Це вивело на передові позиції оперативну (розвідувальну і контррозвідувальну) та інформаційно-аналітичну діяльність спецслужб. У військовій сфері – високо точні неядерні засоби ведення війни. Таким чином, «третя світова війна» у формі «холодної» була довершена широкомасштабним застосуванням розвідувальних, контррозвідувальних, пропагандистських та інших спеціальних служб в особливих випадках у таємних операціях силову підтримку оперативних заходів здійснювали розвідувально-диверсійні підрозділи військ спеціального призначення.

КДБ СРСР та інші спеціальні служби неодноразово акцентували увагу радянського керівництва на тактичних змінах ведення супротивником розвідувально-підривної діяльності та на причинно-наслідковий зв’язок впливу зовнішніх і внутрішніх чинників на зростання негативних соціально-політичних, економічних та інших процесів у суспільстві. Однак у осіб, які приймали відповідальні доленосні для держави і народу рішення, необхідних особистих і ділових якостей, а також знань, щоб усвідомити реальність цієї загрози, не вистачило. Під впливом партійних догм, застарілих стереотипів, котрі у багатьох випадках через просту недалекоглядність, недбалість і відсутність політичної волі партійно-господарська номенклатура сподівалася на просте «авось».

КДБ і ГРУ ГШ СРСР зафіксували перші ознаки зміни тактики оперативної діяльності підрозділів політичної розвідки і Управління таємних операцій ЦРУ США незадовго до приходу до влади в СРСР М. Горбачова. У радянських спецслужбах інтенсивно проводилися комплексні заходи щодо оперативного моніторингу, оцінки, аналізу та узагальнення результатів вивчення цієї проблеми. Вже у квітні 1989 року КДБ СРСР орієнтувало регіональні органи безпеки на те, що «характер таємних операцій ЦРУ на території СРСР у 1989–1994 рр. буде визначатися залежно від зміни внутрішньої стабільності в СРСР за такими параметрами, як економічна ситуація, міжнаціональні протиріччя і наявність політичної опозиції». В орієнтуванні вперше йшлося про заходи американських спецслужб, спрямовані на придбання «агентури впливу» у вищих ешелонах влади КПРС та державного управління Радянського Союзу.

Перші офіційні дані щодо формування за участю американських спецслужб відповідних впливових нелегальних прозахідних структур на території колишнього Радянського Союзу були оприлюднені 17 червня 1991 р. на сесії Верховної Ради Головою КДБ СРСР В. А. Крючковим: «ЦРУ розробило програми індивідуальної підготовки агентів впливу, що передбачають прищеплювання навичок шпигунської діяльності, а також їхню концентровану політичну та ідеологічну обробку...».

Водночас директор ЦРУ У. Уебстер у доповіді президенту США повідомив про завершення першого етапу програми придбання особливо важливої агентури, а також про стан розробки нової концепції розвідувальної діяльності проти СРСР і держав – Організації Варшавського Договору» [16].

Наявні дані та інформація, отримані автором під час багаторічного дослідження зазначеної проблеми, свідчать про те, що під керівництвом спецслужб дипломатичні представництва, наукові центри, неурядові структури та дуже впливові приватні особи, зокрема із США, Франції, Великої Британії, Німеччини, Ізраїлю тощо, серед яких значилися впливові представники української діаспори у цих державах, розгорнули на території колишнього СРСР активну роботу з вербувального вивчення радянських громадян, які мали можливості впливати на діяльність органів влади та управління як союзного Центру, так і республік, країв і областей, на встановлення і закріплення з ними контактів. Оперативні підрозділи КДБ СРСР і союзних республік стали частіше фіксувати приїзди в Радянський Союз іноземців, які мають великий вплив у політичних, ділових і латентних (масонських) колах, особлива увага яких приділялася пошуку молодих талановитих і здібних політиків, господарських службовців, представників технічної і творчої інтелігенції, які у перспективі могли б зайняти високе становище в урядових, партійних і громадських структурах. Матеріали свідчать також про конкретні спроби встановлення з останніми неофіційних контактів і переведення їх на конфіденційну основу.

Велика точність оцінки тенденцій розвитку ситуації в зазначеному регіоні та попереджувальні заходи з боку нерозвідувальних урядових структур щодо захисту своїх національних інтересів можуть свідчити про те, що розвідкам США і провідних держав Заходу удалося придбати на території комуністичних держав низку особливо важливих джерел, здатних впливати на прийняття рішень, добувати особливо конфіденційну інформацію щодо планів, намірів і заходів, що розроблялися і здійснювалися державними структурами та їхніми керівниками, одночасно знаходитися в недосяжності для органів безпеки зазначених держав. Окремі з них мали можливості здійснення впливу навіть на міжрегіональному рівні.

За даними, що з’явилися як у радянських, так і в закордонних ЗМІ, з проблеми «агентури впливу», головна ставка в тодішній програмі ЦРУ  США (1990) робилася на опозиційні так звані «демократичні сили в СРСР». Робота з ними планувалася і проводилася як усередині Радянського Союзу, так і за кордоном. Контакти встановлювалися з найбільш визначними особистостями в науці, літературі, мистецтві, у державному управлінському апараті, з народними депутатами всіх рівнів. Як правило, ця робота проводилася майже тотально і проводиться нині під прикриттям Конгресу, Держдепартаменту, «Корпусу миру» США різними недержавними організаціями, благодійними фондами, політологічними, економічними, соціологічними та іншими науково-дослідними центрами. Крім того, зазначена робота проводилася також у рамках розроблених за участю спецслужб спеціальних урядових програм з перехоплення і використання у своїх інтересах відтоку за кордон учених і провідних спеціалістів із держав СНД.

Результати досліджень, отримані автором, свідчать також про те, що для стимулювання і закріплення постійних відносин з виділеними особами організовувалися і продовжують організовуватися за рахунок приймаючої сторони їхньої поїздки за кордон, де «гостям» приділяється підвищена увага в створенні особливо комфортних умов перебування і почестей на прийомах, організовуються зустрічі з представниками вищих рівнів еліти Заходу. Під час роботи з цією категорією громадян держав СНД представники іноземних держав одержували й одержують нині інформацію (особливо закритого чи секретного характеру) про процеси, що відбуваються в державі та регіоні; на основі її аналізу і розробки своїх підходів планується надання моральної та фінансової підтримки. За допомогою порад, рекомендацій і т. ін. робиться вигідний Заходу вплив на політичну, військову, економічну та моральну ситуацію як у цілому в посткомуністичних державах, особливо СНД, так і в Україні зокрема; це давало і дає можливість орієнтуватися на інформацію та прогнози важливих осіб, більш об’єктивно оцінювати стан і перспективи розвитку ситуації в тих чи інших регіонах, у тій чи іншій галузі економіки і науки, соціально-політичній проблемі.

З викладеного вище випливає, що відмінність «агента впливу» від звичайного «лобіста» полягає в тому, що «агент» підтримує прямий або опосередкований контакт з іноземною спецслужбою і за її завданням здійснює особисто відповідний вигідний вплив на хід подій і характер поводження окремих особистостей, на процес прийняття рішень представниками різних рівнів органів державної влади та керування держав – об’єктів таємних  устремлінь та створює для цього відповідні умови, групи впливу (лобі), члени яких можуть і не мати ніяке відношення до іноземних розвідувальних органів, і здійснює цілеспрямоване керування їх діяльністю відповідно до інтересів спецслужби іноземної держави.

У цьому випадку губляться ознаки класичного шпигунства: секретна інформація не збирається і не переміщається від агента до розвідувального центра, відсутні як традиційні засоби шпигунства (документальні матеріали – розвідувальні завдання, шифри, коди, засоби тайнопису, контейнери для тайникових операцій і т. ін.), так і фаза збереження шпигунської інформації. За своїми особистими і діловими якостями, а також за посадовим рівнем та/або соціальним станом у суспільній ієрархії, джерело здатне досягти самостійно кінцевого стратегічного результату, якого прагне з його допомогою досягти спецслужба іноземної  держави чи впливової іноземної недержавної організації. Організація оперативної роботи зазначені спецслужби з такими агентами здійснюють за межами правового поля національного законодавства, котре регламентує діяльність національних розвідувальних і контррозвідувальних служб, тобто агентурні відносини з джерелами регулюються поза правовими методами і формами організації розвідувальної діяльності. Як правило, оперативні відомості щодо такої агентури доступні обмеженому колу осіб, і зазначена робота проводиться поза офіційним діловодством, прийнятим у спецслужбах.

Надалі, при виході «агентів впливу» на вищі посадові рівні, зв’язок з ними підтримується через впливових осіб із державних, політичних чи ділових кіл іноземної держави. У цьому випадку представникам іноземних спецслужб добре відомо, що більшість служб контррозвідки посткомуністичних держав мають обмежені можливості для законного контролю подібних контактів «агента впливу» з іноземцями. Крім того, у разі реалізації отриманих матеріалів, їхній керівник постійно ризикує спричинити негативні наслідки, зокрема через можливий витік секретної інформації і розшифровку оперативних заходів. У цьому випадку іноземна розвідка, що здійснює оперативний супровід «таємної операції» лише консультує так званих «зв’язкових» із високопоставлених осіб і здійснює оперативний контроль за розвитком ситуації навколо агента, створюючи умови для його безпечної діяльності, у тому числі й контрпропагандистське прикриття через свою агентуру в ЗМІ на випадок появи у місцевої контррозвідки відповідного компрометуючого матеріалу і намірів обмежити чи припинити діяльність «агента впливу». Останніми роками практикується укладання «агентам впливу» шлюбів із громадянками США із впливових родин, у тому числі й співробітницями розвідувальних служб. Через високе становище чоловіків у країні проживання місцеві спецслужби не мають можливість потай одержати санкцію на проведення щодо них оперативних заходів, тому такі «чоловіки або дружини» звичайно використовуються як зв’язок з розвідувальним центром.

Аналіз політичної кар’єри і поводження нинішніх лідерів ліберальних плинів і політичних угруповань у державах СНД, орієнтованих на НАТО і США, свідчить про наявність у окремих з них ознак іноземних агентів впливу: не тільки тісні контакти з впливовими американськими політиками, відомими як лідери масонських рухів, а і пряме входження в закриті елітарні англосаксонські співтовариства з центрами в США, Великій Британії та Ізраїлі; загальні інтереси бізнесу в Україні та за кордоном; оплата «послуг» у вигляді дуже високих гонорарів за читання лекцій, надання консультацій тощо; постійне лобіювання американських, британських та ізраїльських інтересів у Верховній Раді; таємне одержання фінансової допомоги від американських та інших іноземних «однодумців» на передвиборчі кампанії тощо.

Цікавим є той факт і певна закономірність – особи, які приходять до влади в результаті «кольорових революцій» або у минулому були громадянами США або мають впливових родичів за кордоном: зокрема президенти Югославії, Грузії, України, Литви, Естонії і Латвії – одружені з іноземками.

Сучасні зміни в міждержавних відносинах від конфронтаційного періоду «холодної війни» до рівня партнерських чи навіть формального статусу стратегічного партнерства, масоване використання недержавних структур в оперативних заходах збоку американських правлячих кіл здобуває особливого значення, зокрема політичної розвідки, що дуже тісно перетинається з легальною політико-дипломатичною діяльністю нерозвідувальних державних і неурядових структур. Саме це обумовлює впровадження представниками спецслужб США підвищених конспіративних технологій проведення розвідувальної діяльності на пострадянському просторі.

Матеріали дослідження свідчать, що в 1982 році за вказівкою американського президента Р. Рейгана, як один із інструментів проведення в комуністичних державах політики американської адміністрації під прикриттям неурядових організацій, представниками республіканської і демократичної партій, профспілок, об’єднань ділового світу і наукових кіл була заснована асоціація «Американський політичний будинок». У цей же період активізувалися контакти співробітників ЦРУ США з представниками різних благодійних фондів: «Этурю Гамильтон фаундейшн», «Бикоп фаундейшн», «Бенджамин Розенталь фаундейшн», «Додж фаундейшн», «Фонд Сороса» та інших (усього близько 30). Зазначені структури періодично з другої половини 60-х років ХХ сторіччя використовуються розвідувальними службами США у своїх оперативних заходах як «прикриття». Нині до згаданих вище організацій додалися ще асоціація «Фридомхауз»; Фонд Сороса, Фонд Маккейна, кандидата в президенти США у 2008 р.; асоціація «Проект з перехідних демократій», очолювана військовим розвідником у запасі Брюсом Джексоном; Національний демократичний інститут, очолюваний екс-держсеретарем Мадлен Олбрайт, та інші [17].

У сучасних умовах планування, підготовку та оперативний супровід таємних операцій у сфері інформаційно-психологічного протиборства з «недружніми» іноземними урядами покладений на ЦРУ, РУМО, ФБР і спеціальні НДІ, так звані «ідеологічні центри», а реалізація конкретних заходів цих операцій – на Держдепартамент, дипломатичні представництва за кордоном, неурядової організації, ЗМІ США. Перевівши реалізацію зазначених заходів утручання у внутрішні справи іноземних держав на офіційну основу під месіанським гаслом порятунку людства від тоталітарних режимів і тероризму шляхом «розповсюдження основ демократії та американського способу життя», керівники США створили умови «безкарності» для учасників цих заходів. Уся ця діяльність подається як приватна діяльність фізичних і юридичних осіб, за яких держава Сполучені Штати Америки ніякої відповідальності не несе. Фактично реалізацію державної політики в сфері підривної діяльності проти конкурентів, супротивників і ворогів США формально перекладено на неурядові американські організації. Зазначена тактика стала несподіванкою для американських опонентів.

Звикнувши до силових методів боротьби з політичними опонентами у власних суспільствах, більшість урядів іноземних держав не готові та й не здатні поки що психологічно або юридично протидіяти розвідувальній технології «ненасильницького усунення від влади в іноземних державах політичних конкурентів» за допомогою «внутрішньої опозиції», підтримуваної морально, політично і фінансово збоку Президента, уряду і Конгресу Сполучених Штатів Америки. Крім того, військові агресії США і держав НАТО, фізичне знищення С. Мілошовича і С. Хусейна стало дуже серйозним попередженням для багатьох керівників іноземних держав при прийнятті ними рішень щодо застосування репресій проти своїх внутрішніх опонентів. Хоча не для усіх – зазначене не перешкодило узбецькому Президенту Каримову придушити за допомогою військ і спецслужб спробу опозиції почати «кольорову революцію» в Узбекистані. Проте в Україні і Грузії це дало позитивний результат – Президент Л. Кучма і його оточення не наважилися застосувати силу проти «помаранчевих революціонерів», а Президент Е. Шеварднадзе – проти організаторів і учасників «революції тюльпанів». Хоча революціонер – «демократично обраний Президент» Саакашвіллі застосував водомети, спецназ і арешти проти представників грузинської опозиції в листопаді 2007 року.

Інформація, отримана під час дослідження, щодо діяльності підконтрольних глобалістам новітніх неокультів, ізотеричних та інших різновидів містичних організацій на пострадянському просторі (зокрема в Україні, Росії і Білорусі) і посткомуністичних державах Східної і Південної Європи, також підтверджує викладену автором статті теорію сучасної світової конкуренції в сферіі впливу на свідомість, духовні цінності широких мас народів, суспільств і держав, що за визначенням повинні складати або периферію, сировинний придаток майбутньої «Американської світової імперії», з метою усунення їхньої конкурентної можливості на ринку праці шляхом ослаблення рівня їхнього ментального розвитку, освіченості, зниження загальних якостей їхньої робочої сили і т. ін.

Сутність, мета і завдання ідеологічної диверсії, як відзначалося автором у попередніх публікаціях, були викладені у свій час головним ідеологом підривної діяльності проти СРСР, першим директором ЦРУ США Аленом Даллесом, що ще в 50-ті роки ХХ сторіччя. Він сказав таке: «...Посіявши там (у Радянському Союзі) хаос, ми непомітно підмінимо їхні цінності на фальшиві і примусимо їх у ці фальшиві цінності повірити. Як? Ми знайдемо своїх однодумців... своїх союзників і помічників у самій Росії... Ми будемо всіляко підтримувати і піднімати так званих художників, що будуть насаджувати культ сексу, насильство, садизму, зрадництва, – словом, всяку аморальність. У керуванні державою ми створимо хаос і безладдя... Ми станемо непомітно, але активно сприяти самодурству чиновників, хабарникам. Безпринципність, бюрократизм і тяганина будуть підніматися до рівня благодаті... Чесність і порядність будуть висміюватися і вони нікому не стануть потрібними, перетворяться в пережиток минулого. Хамство і нахабність, неправда й обман, пияцтво і наркоманія, звірячий жах одного перед іншим і безсоромність, зрадництво, ворожість народів, насамперед ворожість і ненависть до росіян, – усе це ми будемо спритно і непомітно культивувати, усе це розцвіте  махровим кольором...» [18].

Нині зазначені принципи зовнішньої політики Сполучених Штатів викладені у науково сформульованій доктрині «експорту американської демократії до суспільств тоталітарних держав», що останніми роками реалізується на території посткомуністичних і пострадянських держав під виглядом «кольорових революцій».

Практичні рекомендації щодо їх реалізації викладені Д. Шарпом, академіком з фонду ім. А. Ейнштейна, у книзі «Від диктатури до демократії», що була вперше опублікована в Банкоку в 1993 році Комітетом з відновлення демократії в Бірмі. Д. Шарп протягом сорока років займався розробкою методів знищення «комуністичних та інших тоталітарних режимів у світі». Його дослідницька робота проводилася при активній участі офіцерів ЦРУ, РУМО та інших спецслужб, що спеціалізувалося на проведенні підривної діяльності проти іноземних урядів. Так, зокрема, в основу книги «Від диктатури до демократії» був покладений досвід офіцера військової розвідки США Боба Хелви (нині наукового співробітника фонду ім. А. Ейнштейна), який протягом тридцяти років учив опозицію Бірми та інших держав регіону тонкощям скинення урядів.

Пізніше книга неодноразово перевидавалася, зокрема, у Сербії, Індонезії, Таїланду та в Україні. У США книга «Від диктатури до демократії» видавалася двічі. Вона стала дійсно біблією підривної діяльності. У ній шукали практичного натхнення опозиційні рухи Югославії, Білорусі, Грузії, України, Киргизстану та багатьох інших країн. Зазначена книга становить інтерес, як класичне керівництво до дії, котре докладно розкриває тактику і стратегію підривної діяльності усередині «тоталітарних і авторитарних держав». Необхідно уточнити –  «тоталітарних» з погляду так званих розвинених Західних демократій. Яку силу може мобілізувати опозиція, щоб вона виявилася достатньої для руйнування антидемократичного режиму, його військової і поліцейської системи? Загальною рисою наведених прикладів руйнування чи ослаблення диктатур є рішуче масове застосування політичної непокори збоку населення та його інститутів. Диктаторський режим має характерні риси, котрі роблять його дуже чуттєвим до уміло застосовуваної політичної непокори.

Характеристика американської присутності в Україні як основи у формуванні оперативних позицій діяльності політичної розвідки США

Теорія безпекознавства констатує, що виконавчими суб’єктами проведення спеціальних інформаційних операцій (СІО) та актів зовнішньої інформаційної агресії (АЗА) можуть бути всі виконавчі суб’єкти соціально-політичної системи суспільства, зокрема неурядові організації (НО). Для дослідження характеру іноземної присутності автором проведена робота щодо узагальнення досвіду фахівців, які займаються порушеною проблемою. Зазначене узагальнення дозволило провести оцінку і аналіз наявного базового матеріалу та синтез отриманих результатів. Як наслідок – відпрацьована методика визначення базової моделі іноземної присутності, її потенційні можливості та рівня придатності для їх використання спецслужбами в оперативних заходах і таємних операціях, реалізації завдань інформаційно-розвідувальних, надання прихованого вигідного впливу і завдання безпосереднього підриву потенціалів супротивника, в цьому випадку у соціально-політичній, військово-стратегічній та сфері безпеки.

Проведені за створеною спеціальною методикою дослідження дозволили дослідити особливості прояву американської присутності в державі, визначити особливості її взаємозв’язків з активністю та ефективністю діяльності спецслужб, а також їх наслідки для безпеки громадянина, суспільства і держави. Особливо активізують свою діяльність НО США виявляють під час проведення виборчих кампаній, коли увагу громадськості та ЗМІ прикуто до будь-якої аналітичної чи/та просто суспільно важливої політичної інформації з будь-яких джерел. У передвиборчий період активізується діяльність НО США із накопичення матеріальних, адміністративних та людських ресурсів для забезпечення вигідного для американської сторони результату виборів. Левова частка усіх видатків використовується для проведення передвиборчої агітації, яка все більше нагадує широкомасштабні СІО та АЗА.

Інформаційну діяльність під час виборів доцільно розглядати в контексті двох взаємопов’язаних форм впливу: вплив на політичні організації (партії) зовнішніх, сторонніх сил та вплив самих партій на громадськість України. Необхідно зважати також і на самостійний вплив на громадськість сторонніх центрів впливу, що безпосередньо не пов’язані з політичною системою України: транснаціональних корпорацій та НО.

Діяльність НО може опосередковано фінансуватися Держдепартаментом США шляхом надання грантів. Наприклад, проект «Вибори та політичні процеси в Україні» фінансувався за програмою «Розвиток демократичного суспільства» (з липня 1994 року до червня 1997 року – 3,461 млн дол., із липня 1997 р. до липня 2000 р. – 2,7 млн дол., із липня 2000 р. до липня 2002 р. – 1,4 млн дол.).

Функціонери американських НО, отримуючи інформацію щодо процесів у нашій державі від активістів вітчизняних НО, надсилають відповідні звіти до своїх офісів у Вашингтоні, які інформують Держдепартамент США. Не можна стверджувати, що НО США не переймаються процесами становлення демократії в Україні. Одночасно підкреслимо, що в основному ця діяльність проводиться цілком легально. Проте не можемо заперечувати і факт використання деяких із НО в іноземних інтересах.

Найбільш авторитетні НО США, які діють в Україні та мають вплив на вітчизняний інформаційний простір: Національно-демократичний інститут, Національний фонд підтримки демократії, Фонд «Національний форум», Фонд міжнародного партнерства, Корпус громадянської демократії, Фонд «Відродження», Асоціація «Американський Дім», Рада з міжнародних досліджень та обміну (IREX), Американсько-український консультативний комітет, Американський єврейський комітет, Американо-ізраїльський об’єднаний розподільний комітет «Джойнт» та ін.

Експансія США в інформаційній сфері України реалізується шляхом безпосереднього поширення на території України інформаційної продукції (радіостанції «Свобода», «Голос Америки», інші мовники), входження іноземних організацій і приватних осіб до складу співзасновників українських ЗМІ (ТРК «Гравіс», «Гала-радіо», «Воля-кабель», газета «Дзеркало тижня» та ін.), надання різного роду фінансової допомоги (гранти, конкурси тощо), а також за допомогою цілеспрямованого ідеологічного впливу на співробітників українських засобів масової інформації під час проведення конкурсів, семінарів, закордонних стажувань тощо («Інтерньюз», IREX, «Про-Медіа», Міжнародний фонд «Відродження»).

Розглянемо характеристику діяльності НО США, які діють в Україні та мають значний вплив на вітчизняний інформаційний простір.

Національно-демократичний інститут (НДІ) – асоціація громадських організацій США, створена Конгресом у 1984 році. Відповідно до законодавства США є філією демократичної партії. Головною метою його діяльності є посилення демократичних засад i формування законодавчої бази в країнах, що переходять від однієї політичної системи до іншої.

НДІ займається збором інформації соціально-політичного та економічного характеру шляхом опитувань i анкетувань. У своїй діяльності активно використовує «Позапартійний комітет виборців України», створений i фінансований НДІ. У перспективі планується трансформувати цей комітет в орган, котрий контролюватиме реалізацію обраними народними депутатами своїх передвиборчих обіцянок. До співробітництва з НДІ за відповідну оплату залучаються й деякі громадяни України.

Інститут організовує і проводить в Україні семінари, конференції, на які запрошуються представники вітчизняних партій, створює спеціальні «команди» для організації передвиборчих кампаній депутатам, в обранні яких зацікавлені американці. Всі витрати, пов’язані з указаними заходами, бере на себе НДІ.

Однією з впливових НО США, що діють в Україні, є неприбутковий добродійний Національний фонд підтримки демократії (НФПД), заснований у 1983 році Конгресом США за активного сприяння Демократичної і Республіканської партій. Згідно із статутом НФПД підтримує програми, котрі захищають ідеали та цінності демократії у всіх регіонах світу шляхом надання їм недержавної допомоги (фінансування, закупівля оргтехніки, організація навчання і стажування лідерів зарубіжних демократичних об’єднань).

При підготовці та реалізації своїх програм співробітники фонду керуються рекомендаціями Держдепартаменту США, контактують із представниками Центрального розвідувального управління i Розвідувального управління МО США. НФПД взаємодіє з Інститутом вільних профспілок, Агентством міжнародного розвитку, Національно-демократичним інститутом, Міжнародним республіканським інститутом, Домом свободи та іншими американськими організаціями, акредитованими в Україні, незважаючи на те, що між ними ведеться конкурентна боротьба за джерела інформації та ефективність впливу. За підтримкою фонду в нашій державі видаються «Щоденна служба українських новин», газета «Мiст» (під егідою Американської федерації праці – Конгресу виробничих підприємств), а також часопис «Політика».

НФПД у своїй діяльності використовує мережу неофіційних представників, які займаються відстеженням економічної ситуації в Україні, а також фінансує інші неурядові американські організації, акредитовані в наший державі.

Фонд «Національний форум» – неприбуткова організація, створена для пропаганди ідей політичних й економічних свобод в Україні та інших державах Центральної та Східної Європи. Його діяльність фінансується дев’ятьма приватними фондами, серед яких найбільш відомі фонди братів Рокфелерів, Джорджа Сороса, Бюро цивільного обміну інформаційного агентства США. 

Одним із основних напрямів його діяльності є підготовка кадрів для молодих демократичних структур. Робота здійснюється за двома програмами: «Американські добровольці для міжнародного розвитку» (AVID) i «Стажування представників Центральної i Східної Європи» (СПЦСЄ).

Зокрема AVID передбачає підбір і фінансування американських спеціалістів, які бажали б працювати в урядових структурах із нахилом на стратегічне та фінансове планування, а також займатися бізнесом i журналістикою. Програми розробляються відповідно до заявок організацій зазначених країн, яким потрібна допомога американських фахівців. Перевага надається тим організаціям, котрі мають вплив у політиці та економіці своєї країни.

Фонд надає стипендії демократичним активістам держави перебування, зокрема тим, хто працює в урядових структурах. Відповідно до програми СПЦСЄ стажування в США пройшли більше 200 прогресивних лідерів нових демократичних структур Європи.

«Фонд міжнародного партнерства» (Сounterpart Foundation Inc.) – міжнародна організація з питань розвитку, яка надає підтримку цивільним, соціальним i економічним проектам у країнах, що зробили свій вибір на користь «демократичних основ у суспільстві та економіці».

У 1993 році за пропозицією посольства США в Україні фонд заснував у Києві свій перший регіональний Сервіс-Центр (CSC). Представники цього фонду тісно співпрацюють із посольством США в Україні, не виключено – підтримують контакти зі спецслужбами своєї країни. Офіційно фонд виконує термінові клірингові та координаційні функції для місії АМР i міжнародних НО, котрі контролюються США. Зокрема, одержуючи фінансову підтримку вiд АМР, цей центр здійснює навчання лідерів НО України американським методам організації роботи, налагодження партнерських зв’язків з американськими i міжнародними організаціями, також бере участь в організації взаємодії між урядами США і України, координації програм технічної допомоги та фахової підготовки, вирішенні інших проблем.

Корпус громадянської демократії (КГД) створений за особистим розпорядженням колишнього президента США Дж. Буша (старшого). Функціонує як приватна некомерційна організація, котра покликана задіяти ресурси та експертні можливості приватного сектору США для надання допомоги країнам СНД на шляху до демократії. В Україні КГД спеціалізується в галузі освіти, культури, бізнесу, охорони здоров’я, прав людини, засобів масової інформації та інформатики.

У своїй роботі КГД використовує можливості провідних університетів i центрів США, а також їхніх представництв в Україні. Серед них на території України вирізняється активністю фонд «Відродження», засновниками якого є американсько-українська фундація «Відродження» i фонд Дж. Сороса.

Так, в Україні функціонує представництво фонду Сороса під назвою фонд «Відродження». При ньому створені Інститут менеджменту, Науковий суспільний незалежний центр, Незалежний центр політичних досліджень, Український культурний центр, Інформаційний центр, Екологічна лабораторія, Міжнародна літня школа, Київський незалежний юридичний клуб. Фонд був співзасновником Центру телевізійної творчості, а також Українського незалежного інформаційного агентства новин (УНІАН). На початку 1993 року за фінансовою підтримкою Дж. Сороса в Києві відкрито Центр перспективних економічних досліджень для збирання інформації про теоретичні та практичні досягнення з питань реформування економіки нашої держави, їхнє практичне використання при розробленні економічної політики держави.

Фонд Сороса i створені за його ініціативою організації проводять діяльність, котра не завжди відповідає інтересам держави перебування. Приміром, у Грузії Фонд фінансував опозицію з метою повалення режиму Е. Шеварднадзе. У Білорусі його філії були закриті у зв’язку з втручання у внутрішні справи держави. Свою присутність в Україні Сорос використовує для встановлення контактів у вищих ешелонах влади України, а також активної пропаганди американських ідеалів i способу життя. Під приводом надання фінансової допомоги розвитку демократії, науки та відродженню національної культури ведеться робота, спрямована на збирання різнобічної інформації, одержання доступу до пріоритетних напрямів розвитку вітчизняної науки, «перекачування» інтелектуального потенціалу за кордон.

Імовірно, що фонд Сороса використовується представниками спецслужб США. Підрозділи КДБ Білорусі, особливо ФСБ Росії, підозрювали окремих представників фонду Сороса i його структури у причетності до американської розвідки. Про зв’язок фонду Сороса з ЦРУ свідчить його діяльність в Угорщині, Болгарії, Чехії, Китаї, а також РФ та країнах колишнього СРСР.

Національна наглядацька рада фонду Сороса, відповідальна за реалізацію програми надання допомоги розвитку української науки, приймає заявки від наукових колективів на участь у міжнародних програмах i конкурсах, опрацьовує їх, а потім усі матеріали надсилається до США. У заявці про участь у таких програмах потрібно детально викласти суть досліджень i очікувані результати. Через кожні шість місяців вимагається звіт про виконану роботу і підсумковий звіт після завершення проекту. Таким чином, американці одержують можливість уже на етапі подання заявок створювати вичерпний банк даних про найбільш перспективних українських учених, напрями їхніх досліджень, зрештою, результати цих досліджень. Останнім часом Фонд брав участь у фінансуванні виборчої компанії до Верховної Ради України, незважаючи на офіційну заборону держдепартаменту i посольства США в Україні втручатися у внутрішні справи держави. Сорос приділяє значну увагу створенню в нашій державі позицій впливу. З цією метою він фінансує утворення своєрідних центрів із добору й підготовки талановитих, проамериканськи налаштованих українських журналістів. Систематично фінансово підтримується діяльність в Україні Американської федерації праці – Конгресу виробничих підприємств.

Рада з міжнародних досліджень та обміну намагається встановити контроль у галузі міжнародного обміну студентами, аспірантами, вченими, збирання відомостей про провідних учених України, їх наукові розробки, закласти основи для експорту інтелекту з нашої країни. ІREX робить ставку на громадян України, що за своїми можливостями i здібностями зможуть обіймати в майбутньому керівні посади у сфері управління економікою, наукою. Все це свідчить про те, що з позицій IREX ведеться пошук потенційних агентів впливу в найважливіших сферах суспільно-політичного життя держави перебування.

Асоціація «Американський дім» заснована в Києві за ініціативою посольства США. Мета її функціонування аналогічна цілям IREX. У своїй роботі «Американський Дім» використовує можливості чисельних американських недержавних НО, із якими він тісно взаємодіє. Програми асоціації орієнтовані на залучення до співробітництва з американською стороною українських учених, фахівців, викладачів, студентів, а також перспективних осіб із різноманітних прошарків населення. Найвідомішими з цих програм є «Акселз», «Бенджаміна Франкліна, Фулбрайта», «Акт на підтримку свободи», «Юніон ечівмент», «Президентська програма обмінів». Вони надали американцям можливість проводити підбор «української інтелектуальної еліти», починаючи від школярів i закінчуючи видатними вченими та політиками.

Американсько-український консультативний комітет (АУКК) – неурядова організація, створена з метою формування так званого «проукраїнського» лобі в американських вищих законодавчих i виконавчих структурах, котре  ґрунтуватиметься на тому, що становлення незалежної України цілком відповідає стратегічним інтересам Сполучених Штатів. Для цього США беруть на себе відповідальність забезпечення міжнародної підтримки реформ в Україні, зокрема збоку Міжнародного валютного фонду i Всесвітнього банку.

«Бостонське лобі». Збоку впливових політичних, ділових i наукових кіл США, зокрема «Бостонського лобі», простежується зацікавленість у розвитку двосторонніх відносин між США і Україною.

Для накопичення та аналізу інформації про нашу державу створені інформаційні центри в Українському дослідному інституті та деяких університетах і коледжах, за участю яких в Україні відкриваються філії легальної мережі масонської асоціації «Ротарі-клуб», через котру американці мають намір вивчати соціально-політичну та економічну ситуацію в Україні. На їх базі формується «український округ» під американським контролем.

У містах Львові та Києві діють регіональні відділення міжнародної сіоністської масонської ложі «Бнай-Бріт», якими керує Вашингтонська штаб-квартира. Зазначена масонська ложа має дуже впливові позиції в урядах i спецслужбах Ізраїлю i США.

Серед завдань зазачених відділень – вербування українських інтелектуалів та осіб, які мають можливість здійснювати необхідний вплив у різноманітних сферах суспільного, політичного, економічного життя України, вищих органах влади i управління. Серед іноземців, які беруть участь у цьому процесі, виявлені особи, котрі підтримують контакти iз французькими, американськими, ізраїльськими та іншими спецслужбами.

Фундація «US-Ukraine-Foundation» (USUF) – американська некомерційна громадська організація, проводить у Вашингтоні для членів Верховної Ради України щорічні конференції з питань урядових реформ, здійснює аналіз юридичних, правових i законодавчих документів для використання українськими політичними діячами, перекладає та публікує книги i статті західних авторів для поширення в Україні, висвітлює перспективи розвитку України. Проводить навчання та стажування українських політичних аналітиків i юристів.

Аналізуючи діяльність НО США в Україні, можна дійти висновку, що вона спрямована не лише на допомогу нашій країні, а на захист насамперед власних інтересів (сприяння розвитку вітчизняної промисловості, експорту вітчизняних товарів, формування позитивного сприйняття діяльності зазначених організацій на території інших країн, створення свого лобі у владних структурах). НО будують політику надання допомоги Україні переважно таким чином, щоб значна частина виділених для цього коштів відразу поверталася назад. Фіксуються випадки, коли вони намагаються нав’язати українській стороні закупівлю та використання застарілих іноземних технологій і обладнання. Деякі програми допомоги реалізуються без урахування інтересів і думок української сторони.

Водночас діяльність іноземних НО може реально загрожувати національній безпеці України. Їх представники здійснюють пошук шляхів впливу на формування політичної структури нашої країни у вигідному для їхніх держав плані (створення структур і позицій впливу, проведення промислового шпигунства тощо), а також фінансову підтримку НО України.

Висновки

Загальний підсумок порушеної в цій статті проблеми полягає в тому, щопісля ретельного осмислення усього викладеного матеріалу приходить реальна допомога «Світлого світу» у вигляді осяяння у виборі форм і способів особистого протистояння «темному світу» і настає всеохопне розуміння, що «Спасіння душ наших – завжди і тільки – Знання» [19]. Знання повинне стати надійною зброєю протидії таємним операціям іноземних спецслужб в інформаційно-психологічній сфері українського суспільства.

Українське суспільство при прийнятті доленосних рішень щодо стратегії національного розвитку має враховувати, що з прийняттям адміністрацією Буша після 11 вересня 2001 р. нової імперської програми –  неоконсервативного «Проекту за нове американське століття» – нинішні правлячі кола США розглянули та зробили висновки щодо соціальних, економічних та політичних обставин, котрі спонукали до прийняття цього геополітичного курсу, і особливо їх зв’язок з низкою проблем у глобальній економіці, що відбувалися з 70-х років ХХ століття. Було встановлено, що, окупація Іраку підірвала віру в американську військову міць, центральне положення Сполучених Штатів та їхньої валюти в глобальній політичній економії і підсилення тенденції до перетворення Китаю в альтернативу американському лідерству в Східній Азії та за її межами створило передумови для значних геостратегіних проблем для США. Важко уявити більш швидкий і повний провал неоконсервативного імперського проекту. Цілком ймовірно, неоконсервативні домагання на глобальне панування ввійдуть в історію як чергова ідея фікс, яка була відзначена кризою в понятійному визначенні американської гегемонії.

Спроби правлячих кіл США (не чекаючи результатів досить чіткого теоретичного осмислення вченими та аналітиками, насамперед спецслужб нових сучасних процесів і проблем, тенденцій їхнього розвитку і впливу на формування оперативної обстановки в геостратегічній сфері) у практичній політичній діяльності вийти з кризової теоретичної ситуації через практику реалізації ближньо- та средньорівневих тактичних завдань американської зовнішньої політики за допомогою вольових рішень (заснованих на постулатах теоретичних уявлень про світові процеси, що сформувалися в другій половині ХХ століття) не видозмінили всесвітньо-історичні умови, котрі породили потреби в розробці «Проекту за нове американське століття», але не скасували відповідних умов реалізації його основної ідеї.

У контексті цього проекту політологами і геополітиками новий сучасний імперіалізм подається у вигляді результату тривалого історичного процесу, що полягає, з одного боку, у просторових закріпленнях усе більш широкого масштабу та охоплення, а з іншого боку – у спробі американських ідеологів і геополітиків через своїх адептів у таємних елітарних співтовариствах серед впливових представників правої та центристської орієнтації в політичних, законодавчих, військово-економічних державних структурах і в підприємницьких колах США довести цей процес до логічного кінця, тобто – реалізації проекту «створення світового уряду на чолі зі Сполученими Штатами». Аналіз базових відкритих і конфіденційних матеріалів про особливості формування стратегії зовнішньої політики США, до яких з 1986 по 2008 рік мав доступ автор статті, свідчить, що ця генеральна ідея споконвічно була невід’ємною складовою американської гегемонії. Однак при правлінні Джорджа Буша-молодшого вона досягла своєї межі та надалі, цілком ймовірно, перестане визначати перетворення глобальної політичної економки. На зміну йому нині реально може прийти Джон Маккейн, лідер республіканської партії, сенатор США, політичний натхненник, організатор і фінансовий донор нинішніх «кольорових революцій»  на посткомуністичному просторі, поширювач «американського зразка демократії для аборигенів Євразії». Zietgeist kommt ! Дух сучасної епохи наближається!

У зв’язку із цим у 2001 році Європейський союз вжив антитерористичних заходів. Згодом стало відомо, що ці заходи дозволили ЦРУ США викрадати людей, перевозити їх у секретні в’язниці та піддавати там катуванням. Це пояснюється тим, що позиція європейських країн після терактів 11 вересня проти США була досить слабкою. Після того, як вони заявили, що секретні в’язниці є незаконними, вони зайняли пасивну позицію. У цих умовах, коли існує ще багато темних плям, виникає риторичне питання, яку безпеку може забезпечувати НАТО народам, яких вона покликана захищати, якщо організація дозволяє спецслужбам займатися маніпуляціями? Що стосується терористичних актів, якими маніпулювали секретні армії мережі спецслужб «Гладио» під час «холодної війни», важливо точно установити, яка справжня ступінь участі НАТО у всьому цьому, знати все, що відбулося насправді. Чи були це ізольовані теракти чи теракти, таємно організовані спецслужбами НАТО? Дотепер керівництво  НАТО відмовляється говорити про стратегію дестабілізації і про тероризм у період «холодної війни». У НАТО відмовляються відповідати на будь-які питання, пов’язані з системою військ спеціального призначення «Гладио».

Нині НАТО використовується як наступальна армія, тоді як ця організація не була створена для цієї мети. Її активізували в цьому напрямку відразу після терактів  12 вересня 2001 р. у Нью-Йорку. Керівники НАТО стверджують, що НАТО бере участь у війні проти афганців, щоб побороти тероризм. Проте НАТО ризикує програти цю війну. У цьому випадку буде велика криза і почнуться суперечки. Саме це дозволить тоді довідатися, чи веде НАТО війну з тероризмом, як вона стверджує, чи, може, ми знаходимося в ситуації, аналогічної до тієї, що була під час «холодної війни», коли підрозділи секретної армії «ГЛАДИО» були причетні до «актів всесвітнього тероризму». Найближчі роки покажуть, чи вийшла НАТО за рамки своєї місії, заради якої вона була заснована: захищати європейські країни і США у випадку радянського вторгнення – події, що так ніколи і не відбулися. НАТО не створювалася для того, щоб захоплювати нафту і газ мусульманських країн.

Можна було б ще зрозуміти Ізраїль, зацікавлений у тому, щоб розширити конфлікти в арабських і мусульманських країнах, для чого він заохочує США. Але незрозуміло, у чому може полягати інтерес європейських країн, коли вони направляють свої війська для участі у війнах, подібних у Афганістані, рішення про які приймаються Пентагоном?

Що сьогодні відомо нашій владі про стратегію дестабілізації? Чи можуть вони і далі дозволяти призвідникам воєн підтримувати перевороти, викрадати і катувати людей, ніяк не реагуючи на це? Чи є в них засоби для того, щоб перешкодити такій злочинній діяльності?

З погляду Сполучених Штатів, йдеться про боротьбу за те, щоб одержати контроль над енергоресурсами євразійського блоку, котрий розташований у «стратегічному еліпсі» – від Азербайджану через Туркменистан і Казахстан до Саудівської Аравії, Іраку, Кувейту і Перської затоки. Саме в цьому регіоні, де відбувається ак звана «війна з тероризмом», сконцентровані найбільші запаси нафти і газу в світі.

На думку автора статті, нині йдеться про геостратегічну гру, а не про щось інше, і в цій грі Європейський Союз може тільки програти. Це очевидно, що якщо Сполучені Штати одержать контроль над цими енергоресурсами та енергетична криза загостриться, американці скажуть ЄС: «Вам потрібний газ і нафта – дуже добре, але в обмін ми хочемо от це й от це...» Сполучені Штати не стануть давати безкоштовно нафту і газ європейським країнам. Фахівці знають, що в Північному морі вже наступив «пік нафтовидобутку» (peak oil), максимальний видобуток, і що як наслідок видобуток нафти в Європі – у Норвегії і Великобританії – постійно знижується.

Коли люди зрозуміють, що ці «війни з тероризмом» є маніпуляцією, а обвинувачення проти мусульман частково є пропагандою, вони будуть здивовані. Європейські країни повинні прокинутися і нарешті зрозуміти, як працює американська стратегія дестабілізації. І вони повинні також навчитися говорити «ні» Сполученим Штатам. У самих США є багато людей, що не хочуть цієї мілітаризації міжнародних відносин.

Що стосується подальшої долі України, все залежить від політичної волі, розсудливості та знання реального стану речей. Необхідно завжди пам’ятати відому істину, що політичні помилки, особливо доленосного стратегічного характеру, іноді просто неможливо виправити. Свого часу українська політична еліта не оцінила французькі пропозиції щодо утворення «тріумвірату Франція – Німеччина – Україна». Наслідки цієї помилки Україна відчуватиме ще довго. У 1996 році автором статті був зроблений і доведений до керівництва держави прогноз з цього приводу: «Нехтування французько-німецькими пропозиціями поряд з невиправданою надмірною демонстрацією європейським партнерам орієнтації правлячої еліти України на Сполучені Штати може призвести до ситуації, коли Україна опиниться на тривалий час (до 30 років) в ізоляції в євроінтеграційному процесі та стикнеться з погодженою протидією її прагненням з боку французьких, німецьких і російських партнерів. Донині ситуація не змінилася. У цьому зв’язку якщо у найближчі роки не вдасться знайти порозуміння у трикутнику «Франція – Німеччина – Росія» та знайти формулу використання Польщі як одного із учасників подібного трикутника, то як європейські, так і євроатлантичні, прагнення української політичної еліти будуть марнотратними. Як показав приклад вирішення проблеми України, Грузії і Македонії на саміті Північноатлантичного альянсу в Бухаресті у квітні 2008 року, американський чинник важливий, але у сучасних умовах геополітичних відносин на Євразійському просторі не завжди достатній для реалізації геостратегічних проектів.

Література:

1. Див.: А. Кузьменко. 1) Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації (Частина 1. Гносеологічні корені та антологія проблеми, доктринальний підхід Сполучених Штатів Америки)// Юридичний журнал.  – К.: Юстініан, 2007. – № 5.www.justinian.com.ua

А. Кузьменко. Сучасні оперативні технології прихованого вигідного впливу іноземної політичної розвідки на соціально-політичне життя суспільства та свідомість окремої особистості// Юридичний журнал. – К.: Юстініан, 2008. – № 2. http://www.justinian.com.ua/

А. Кузьменко. Розвідувальна діяльність як явище в сучасних міжнародних відносинах// Юридичний журнал.   – К.: Юстініан, 2006. – № 2. – C. 48–58.; http://www.justinian.com.ua/

А. Кузьменко. Розвідувальна діяльність як суспільно-політичне явище// Юридичний журнал.      – К.: Юстініан,  2006. – № 3. – C. 46–56; http://www.justinian.com.ua/

А. Кузьменко. Особливості формування розвідувальних технологій в епоху глобалізації// Юридичний журнал. – К.: Юстініан, 2006. – № 7. – C. 79–94; http://www.justinian.com.ua/

А. Кузьменко. Глобалізація, національні духовні цінності, таємні операції спецслужб// Юридичний журнал. – К.: Юстініан, 2006. – № 5. – C.82–92; http://www.justinian.com.ua/

А. Кузьменко. Контроль над спецслужбами (розвідкою і контррозвідкою) – ознака реальної влади // Юридичний журнал. – К.: Юстініан, 2006. – № 4. – C. 82–92; http://www.justinian.com.ua/

А. Кузьменко. Аналіз соціально-правової регламентації діяльності новітніх і нетрадиційних культів у конкурентній боротьбі з публічною посткомуністичною владою України // Юридичний журнал. – 2006. – № 9. – C. 67–90. http://www.justinian.com.ua/

2. Збигнев Бжезинский. Великая шахматная доска (Господство Америки и его геостратегические императивы) /  Пер. О. Ю. Уральской.  – М.: Междунар. отношения, 1998.

3. Див.: А. Кузьменко. Особливості впливу на економічну безпеку України інтересів Китаю в Східноєвропейському, Чорноморському та Кавказькому регіонах: Монографія. – К., 1996. – 400 с.

4. Див.: А. Кузьменко. Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації (Частина 5. Місце і роль розвідувальної діяльності Туреччини у системі оперативної відповідальності НАТО та геостратегічних інтересів США і Великої Британії в Євразії: прихований вигідний вплив на рівень радикалізації мусульманських організацій і рухів // Юридичний журнал. – 2007. – № 9. www.justinian.com.ua

5. Див.: А. Кузьменко. Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації (Частина 3. Доктринальні підходи Китайської Народної Республіки та Республіки Індія. Частина 4. Доктринальні підходи Ісламської Республіки Пакистан та радикальних мусульманських рухів) // Юридичний журнал. – 2007. – № 7–8. www.justinian.com.ua

6. Див.: А. Кузьменко. Інформаційно-психологічна війна епохи глобалізації (Частина 5. Місце і роль розвідувальної діяльності Туреччини у системі оперативної відповідальності НАТО та геостратегічних інтересів США і Великої Британії в Євразії: прихований вигідний вплив на рівень радикалізації мусульманських організацій і рухів// Юридичний журнал. –2007. –№ 9. www.justinian.com.ua

7. А. Кузьменко. Регіональні особливості оперативної обстановки на Євразійському просторі: геополітичний аналіз і контррозвідувальна оцінка наслідків для безпеки України: Монографія. – К., – 2001. – 714 с.

8. Збигнев Бжезинский. Великая шахматная доска (Господство Америки и его геостратегические императивы) /  Пер. О. Ю. Уральской.  – М.: Междунар. отношения, 1998.

9. Там само.

10. Дух времени (Zeitgeist), фільм американських телевизионных операторів, 2008 г.

11. Там само.

12. Філін В. І., російський незалежний експерт-американіст, «Надуманные страхи Америки», «Независимая газета», 18.04.1997., стор. 4.

Д. Косирєв, політичний оглядач, стаття «Китайская дилемма Америки. Азиатская политика Билла Клинтона не устраивает многих в Вашингтоне», «Независимая газета», 21.03.1997.

13. Там же.

14. Там же.

15. Польські спецслужби в умовах перехідного періоду до нового світового порядку»‚ частина 3 / Проблеми регіональної безпеки в контексті сучасного стану українсько-польських відносин»: Науково-практичний посібник/ Авт кол. А. Кузьменко‚ А. Єрко‚ Т. Лейко та ін. – К.,1998. – С. 15.

16. А. Кузьменко. Регіональні особливості оперативної обстановки на Євразійському просторі: геополітичний аналіз і контррозвідувальна оцінка наслідків для безпеки України: Монографія. – К., – 2001. – 714 с.

17. Завоевание Востока или Революция, фильм французских телеоператоров, 2007 г.

18. Там само.

19. А. И. Ткалич. Ключевая проблема обеспечения национальной безопасности Украины (сущность, особенности, гносеологические истоки и методология решения)// Народний оглядач (ежедневная газета неофициальной информации, настроений и общественной мысли). – 2007.    – 25 мая. http:observer.sd.org.ua

Кузьменко Анатолій Михайлович,

к. ю. н, доцент, завідувач кафедри господарського і міжнародного права юридичного факультету Навчально-наукового інституту права та безпеки підприємництва ПВНЗ „Європейський університет”

Стаття надрукована в Юридичному журналі видавництва „Юстиніан”:

А. Кузьменко. Особливості доктринальних основ розвідувальної стратегії і тактики США, суб’єкта розвідувальної діяльності в статусі «Єдиної світової супердержави»/ Юридичний журнал. – 2008. – № 4.      – C. 59-83. — Режим доступу до публ.: http://www.justinian.com.ua

Ukrainian English French German Polish Russian